Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі
На основі комплексного аналізу архівних джерел з фондів ІР НБУВ здійснено спробу відтворення історії двох київських дівочих монастирів, заперечуючи гіпотези дослідників ХІХ ст. про їх об’єднання. By means of the comprehensive analysis of the archive funds of the NSLY Institute of Manuscripts an att...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Рукописна та книжкова спадщина України |
|---|---|
| Дата: | 2009 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48696 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі / С.В. Сохань // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2009. — Вип. 13. — С. 79-98. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859619633561075712 |
|---|---|
| author | Сохань, С.В. |
| author_facet | Сохань, С.В. |
| citation_txt | Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі / С.В. Сохань // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2009. — Вип. 13. — С. 79-98. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Рукописна та книжкова спадщина України |
| description | На основі комплексного аналізу архівних джерел з фондів ІР НБУВ здійснено спробу відтворення історії двох київських дівочих монастирів, заперечуючи гіпотези дослідників ХІХ ст. про їх об’єднання.
By means of the comprehensive analysis of the archive funds of the NSLY
Institute of Manuscripts an attempt at reconstruction of the history of two
nunneries of Kyiv is made that enables the researcher to dispute the hypotheses of their merger advanced by the 19th century scientists.
|
| first_indexed | 2025-11-29T00:55:00Z |
| format | Article |
| fulltext |
79
УДК 348. 328. 3 (477)
С. В. Сохань
канд. іст. наук
Національна бібліотека України
імені В. І. Вернадського
КИЇВСЬКІ БОГОСЛОВСЬКИЙ ТА ЙОРДАНСЬКИЙ
ДІВОЧІ МОНАСТИРІ XVI–XVIII СТ.:
СПЛЕТІННЯ ДОЛІ В ІСТОРИЧНОМУ ПРОСТОРІ
На основі комплексного аналізу архівних джерел з фондів ІР НБУВ
здійснено спробу відтворення історії двох київських дівочих монастирів,
заперечуючи гіпотези дослідників ХІХ ст. про їх об’єднання.
Ключові слова: Київський Богословський дівочий монастир, Київський
Йорданський дівочий монастир, архівні джерела з історії київських мона-
стирів XVI–XVIII cт.
Дівоче чернецтво посідає особливе місце в духовному житті
народів православного світу. В своїх дослідженнях теми україн-
ського чернецтва І. Огієнко, спростовуючи теорію про вступ до
монастирів тільки “зламаних душ”, порівнює чоловічий та жіно-
чий поклик прийняти постриг, зазначаючи, що “великі й сильні
духом, і взагалі великі духовними силами чоловіки дорогу мали
собі й бодай при війську – жінка цього не мала. Але видатна жін-
ка, що мала в собі небуденні сили, часто йшла в монастир, єдине
тоді місце, де можна було свої сили і виявити, і належно застосу-
вати”1. Київські дівочі монастирі не були обділені увагою істориків
різних поколінь, зокрема М. Берлінським, М. Закревським, П. Ле-
бединцевим. Водночас залишаються значні прогалини у вітчизняній
історії дівочих монастирів та осмисленні їх внеску в духовну спад-
щину України.
Історія дівочих монастирів, як правило, досліджувалася разом
з історією чоловічих монастирів, до яких вони були прикріплені
територіально. Традиція забудови дівочих монастирів по сусідству
з чоловічими прийшла до нас з давніх часів Київської Русі. Пер-
ший жіночий Андріївський (Янчин)2 монастир існував поруч із
© С. В. Сохань, 2009
80
Федорівським, Ірининський із Георгіївським, Фролівський із Пе-
черським, Богословський із Михайлівським, Йорданський із Ки-
рилівським. Це було обумовлено особливостями монастирського
управління дівочим монастирем: хоча його адміністрація була така
сама, як і в чоловічих монастирях, але на ігумена чоловічого мона-
стиря додатково покладався обов’язок опікуватися дівочим монасти-
рем, та й виконання богослужіння ввірялося священику із сусід-
нього чоловічого монастиря. Це було спричинено тим, що черницям
не дозволялося самим правити службу – для цього потрібний був
пресвітер – особа чоловічої статі.
Інформація про дівочий монастир, який існував поряд із Ми-
хайлівським Золотоверхим монастирем, а потім був переведений в
інше місце, проходила в багатьох писемних джерелах. Переміщен-
ня Михайлівського дівочого монастиря у XVIIІ ст. на Поділ під
гору (нині Юрковиця) поряд з Йорданським Миколаївським дівочим
монастирем3 і привнесло багато непорозуміння в історію обителі.
За документами XVI – другої половини XVIІ ст. він згадується
за назвою – Михайлівський дівочий (паненський) монастир; кінця
XVIІ ст. – Михайлівський Софійський дівочий; XVIІІ ст. – Бого-
словський Михайлівський дівочий, Йорданський Богословський діво-
чий; кінця XVIІІ ст. – Красногірський Богословський монастир (нині
він відроджений за назвою Красногірський Покровський). До всіх
негараздів в житті цього монастиря з невизначеністю назви дода-
лась ще і втрата оригіналів монастирських актових документів під
час київських пожеж. Через обмеженість джерельної бази в працях
дослідників ХІХ ст. з історії Києва поступово виникає об’єднана
назва Миколаєво-Богословський Йорданський жіночий монастир.
Прикладом такого сприйняття цієї обителі є трактування М. За-
кревським в своїй праці “Описание Киева”4 історії монастиря під
пріоритетною назвою – Богословський (в дужках паралельна – Ми-
колаєво-Йорданський). Погляд М. Закревського на історію монастиря
не поділяв його попередник М. Берлінський5. Позиція останнього
стосовно Богословського та Йорданського монастирів на Подолі чітко
визначена – два окремі давні київські дівочі монастирі, кожен з яких
має власну історію. Спираючись на відомості з архівних джерел,
історик церкви П. Лебединцев в своїх “Исторических заметках о
Киеве”6 свідчить про існування в XVIII ст. двох Йорданських монасти-
рів – Йорданського Богословського, в який переселені були черниці
Михайлівського дівочого монастиря, та Йорданського Миколаївського.
81
Тема історії цих дівочих монастирів отримала своє продов-
ження у зв’язку з виявленням нових джерел з фондів Інституту
рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського
(далі – ІР). Зокрема, за описом передавання з Київської казенної
палати до бібліотеки Київської духовної академії (далі – КДА)
1837 р. 7-ми документів Богословського Михайлівського монастиря,
de-fakto, документ № 7 – належав Йорданському Миколаївському
монастирю. За каталогом М. Петрова документи Богословського Ми-
хайлівського монастиря (№ 4 – XVII ст. та № 1 і № 3 – XVIIІ ст.7)
описані як документи Йорданського Миколаївського монастиря8. Отже,
розміщення документів у каталозі М. Петрова ще раз підтверджує
гіпотезу об’єднання двох монастирів та ілюструє їх спільну історію.
В історії Михайлівської дівочої обителі одним з основних супе-
речливих питань є невизначеність з датою її заснування. Існують
дві точки зору. Перше твердження, що підтримувалося М. Макси-
мовичем,9 пов’язане з іменем Іова Борецького10, ігумена Михай-
лівського Золотоверхого монастиря у 1620–1631 рр. і засновника
дівочого, або “паненського”, монастиря при Михайлівському Золо-
товерхому монастирі. За переказом, його дружина Никифора Фе-
дорівна Чеховичовна11, прийнявши чернечий постриг разом із чо-
ловіком, стала ігуменею Михайлівського дівочого монастиря. Але в
дослідженнях ХІХ ст. нерідко трапляються й інші припущення сто-
совно існування цього монастиря до Іова Борецького. Так, М. За-
кревський, аналізуючи тестамент Іова Борецького від 2 березня
1631 р., вважає, що якби Борецький був засновником цього мона-
стиря, він обов’язково згадав би про нього в своєму заповіті як про
Богословський по назві збудованої ним у 1621 р. в Михайлівському
монастирі церкви Іоанна Богослова. По-друге, в заповіті мали фігу-
рувати хоч які-небудь вказівки на матеріальне утримання свого
“детища”. Але відомості про Михайлівський “паненський” монастир
в заповіті Іова Борецького стосуються лише умов постригу там
його доньки Євпраксії та племінниці Минодори12. Це дає підгрунтя
відомому краєзнавцю для ствердження того, що монастир існував
до Іова Борецького.
Цю думку поділяє ієромонах Михайлівського монастиря Є. Го-
лованський, присвятивши в своїй праці “Киево-Златоверхий Ми-
хайловский первокласный монастырь и его скиф Феофания” окремий
розділ Богословському дівочому монастирю. У фондах ІР зберіга-
ється чернетка цієї праці, яка датується 1866 р.13 Цікаво, що перший
82
варіант книги складався з 10-ти частин, 8 з яких більш стосува-
лися питань загальної історії Києва та його пам’яток, ніж Михайлів-
ського монастиря. До друкованого видання 1878 р. (зі скороченою
назвою) увійшли тільки перші дві частини про історію монастиря
та Феофанівського скиту. На жаль, праця містить багато фактичних
неточностей у викладі матеріалу та посиланнях на джерела. На-
приклад, окреслюючи перші писемні згадки про Михайлівький
дівочий монастир, автор спирається на записи, зроблені ігуменом
Макарієм на сторінках рукописного Псалтиря, який зберігався в
Михайлівській монастирській бібліотеці14, доповнюючи повідом-
лення тим фактом, що цей Псалтир “собственноручно им (Мака-
рием – С.С.) перенесенный”15. Однак, аналізуючи рукописний каталог
бібліотеки Михайлівського монастиря, складений у 1808 р. І. Фаль-
ковським, зокрема третю його частину – “библиотеку манускриптов
или рукописей, подобным вышеозначенному порядком располо-
женную”, під № 2316, de-fakto, знаходимо тільки Псалтир сліду-
ваний ХVІ ст.17 з вкладним записом Іова Борецького. Можна при-
пустити, що автор переплутав цю рукописну книгу з іншою відомою
пам’яткою ХV ст. – Євангелієм-тетр (за описом І. Фальковського,
№ 3), яка дійсно містить різні записи щодо монастирських воло-
дінь, починаючи із запису ігумена Макарія від 1526 р.18 Так, на
арк. 251 є запис другої половини ХVI ст. про грошові внески від
княгині Анни Іванівни Соколинської-Масальської та двох сестер,
які постриглись в черниці в Михайлівському дівочому монастирі за
ігуменства Симеона. Роки ігуменства Симеона більшість дослід-
ників звужує до 1560–1563 рр. Але серед документів Михайлів-
ського Золотоверхого монастиря зберігається позов ігумена Симеона
до князя Димитрія Романовича Любецького про гвалтівний наїзд
на монастирські лисковські землі від 19 грудня 1556 р.19 Отже,
Симеон у 1556 р. вже був ігуменом Михайлівського Золотовер-
хого монастиря. Таким чином, спираючись на цю інформацію, можна
припустити, що у 1550-і роки дівочий монастир при Михайлів-
ському чоловічому монастирі вже існував, тобто гіпотеза, що за-
сновником цього монастиря був Іов Борецький, не знаходить свого
підтвердження.
Упродовж 1560–1631 рр. (до написання заповіту Іовом Бо-
рецьким) Михайлівський дівочий монастир не згадується в писемних
джерелах. І тільки 18 серпня 1656 р. в універсалі гетьмана Богдана
Хмельницького, відомого своєю прихильністю до монастирів, зна-
83
ходимо відомості про “паненський” Михайлівський монастир. Щоб
покращити економічне становище, а саме “абы они законницы
могли монастыря Золотоверхаго Михаила где хлеба достать”20,
цим документом у володіння дівочому монастирю надавалися міс-
течко Ходосівка і село Креничі.
Іншим документом, який також підкріплював матеріальне ста-
новище насельниць дівочої обителі, була уступка Стефана Кре-
ницького, що надавала ігумені монастиря Меланії Корсунці 22 лю-
того 1674 р. села Креничі та Кривкувщина (або Круковщина). Згадку
про цей уступний запис знаходимо в охоронному універсалі гетьмана
Івана Самойловича від 10 серпня 1682 р., де, окрім підтвердження
маєтностей згідно з універсалом Богдана Хмельницького, зазначено
“наданя пана Степана Креницкого”21. Слід зазначити, що в Гене-
ральному слідстві про маєтності Київського полку 1729–1730 рр.
проходять відомості про володіння монастирем селом Креничі ще
за сто років до зазначеної уступки Креницького. Це, зокрема, дані
про надання київським шляхтичем Богушем Гулькевичем (Галке-
вичем) Глєбовським22, в майбутньому намісником київських ми-
трополитів (1577–1580)23, 30 травня 1576 р. села Креничі Михай-
лівському дівочому монастирю. Утім, інформація щодо змісту цього
документа, яка була подана в Генеральному слідстві про маєтності
Київського полку, мала свої неточності. По-перше, наявна помилка
в датуванні – замість 1576 р. зазначено 1586 р. По-друге, документ
стосувався визначення та розмежування підгірських грунтів Яна
Чирського із креницькими, які належали Богушу Гулкевичу Глє-
бовському, а не документального підтвердження передавання села
Креничі Михайлівському дівочому монастирю. Тому уступку Стефана
Креницького треба вважати основним відправним документом сто-
совно отримання у власність монастиря села Креничі. У XVIII ст.
гетьманами Іваном Скоропадським (15 лютого 1720 р.) та Дани-
лом Апостолом (5 липня 1729 р.) підтверджувалося право мона-
стиря на це село. Згідно з монастирським описом 1701 р. Михай-
лівського монастиря24 щодо маєтності Кривкувщина, то вона була
“ново” надана гетьманом Іваном Мазепою універсалом від 22 серпня
1699 р. чоловічому монастирю.
Територіальне сусідство та підпорядкування Михайлівського
дівочого монастиря Михайлівському Золотоверхому чоловічому
монастирю – відомому осередку духовного життя на той час, по-
значалося і на соціальному складі насельниць монастиря. До кінця
84
ХVІІ ст. він переважно складався з представниць елітних про-
шарків населення. Окрім вищевказаної згадки про княгиню Анну
Іванівну Соколинську-Масальську, в джерелах зустрічаються відо-
мості про пожертвування від 9 серпня 1690 р. “пляцу” черницею
дівочого монастиря Анною Луцковою (у світському житті – Акви-
лина, вдова Лук’яна Александровича, київського цехмістра)25 Ми-
хайлівському чоловічому монастирю. Хоча пожертви від окремих
осіб і надходили до монастиря, зокрема митрополит Гедеон Четвер-
тинський у 1689 р. за духівницею призначив 100 золотих на ко-
ристь монастирю, проте процвітання Михайлівської дівочої обителі
не спостерігалося. Причиною цього було те, що пожертви надава-
лися переважно на користь чоловічого монастиря, а не дівочої оби-
телі. Яскравим прикладом цього може слугувати вищезазначене
дарування “пляцу” від черниці Анни.
Життя монастиря, безперечно, залежало від діянь, авторитету
та вправності опікування справами його ігумені. Відтворити реальну
картину історії православних монастирів неможливо, не розгляда-
ючи особливої ролі та місця черниць в нашій духовній культурі.
На жаль, незначні відомості про ігумень Михайлівського дівочого
монастиря отримуємо тільки зі скарг, поданих від монастиря до
царів Іоанна і Петра Олексійовичів, гетьмана Івана Самойловича,
імператриці Єлизавети Петрівни. У фондах ІР знаходимо подання
ігумені Михайлівського монастиря Ксанфії від 16 жовтня 1786 р.
до митрополита Київського Самуїла26. Дані про ігуменство Ники-
фори, дружини Іова Борецького, окрім легенд та переказів, взагалі
відсутні. Ім’я ігумені Меланії Корсунки (1674–1682) згадується в
уступці Стефана Креницького та універсалі Івана Самойловича. З
документів монастиря, що зберігаються в колекції Церковно-архео-
логічного музею КДА у фондах ІР27, довідуємося про трьох ігуме-
ній – Агафію Іванівну (1688–1719), Анастасію (1719) та Ксанфію
Протанську (1758–1759). Наступні ігумені – Макарія (1764–
1768), Віра (1768–1769) та Ксанфія (1769–1786) побіжно згадуються
в розвідці студента КДА А. Саббатовського про історію жіночих
монастирів з посиланням на “Списки иерархов и настоятелей мо-
настырей Российской церкви” П. Строєва28.
Серед монастирських документів із фондів ІР (за каталогом
М. Петрова № 216, док. № 4) згадуються два списки царських грамот,
що стосуються Михайлівського дівочого монастиря. Про дбайливе
ставлення черниць до цих трьох ветхих аркушів кінця ХVII ст.,
85
розірваних на згинах, як до найцінніших документів, що зберіга-
лися в архіві монастиря, свідчить їх неодноразове скріплення нит-
кою архіваріусом. Документи датуються 15 жовтня 1690 р. Відзна-
чимо, що в каталозі М. Петрова списки подані з помилковою да-
тою написання – 1671 та 1691 р.29 Перший список – це копія листа
Іоанна і Петра Олексійовичів до київського воєводи Михайла
Григоровича Ромодановського стосовно царського жовтневого указу
1688 р. про розмежування дівочого монастиря із чоловічим. Оче-
видно, це був відгук на чолобитну ігумені Агафії, яка у 1688 р.
разом із трьома старицями і 20-ма служками їздила до Москви з
“проханням” до царів Іоанна і Петра Олексійовичів.
За словами П. Лебединцева, зміст чолобитної стосувався на-
дання монастирю майже вщент зруйнованої та пустої Трьохсвяти-
тельської церкви. Через брак своєї престольної церкви черниці
вимушені були ходити до чоловічого монастиря. На довершення,
ігуменя Агафія скаржилася на утиски з боку ігумена Сильвестра і
михайлівської братії та важку працю на монастирських полях.
Звичайно, якщо дівочий монастир знаходився в повній патріар-
хальній залежності від чоловічого, то і економічне господарювання
цих монастирів також було спільне. До обов’язків черниць, окрім
шиття одягу, входила і праця на земельних монастирських наділах –
полях та городах. Оскільки роки ігуменства Сильвестра припада-
ють на 1691–1697 рр., очевидь ще і в 90-ті роки ХVII ст. ігуменя
Агафія навідувалася до Москви зі скаргами на ігумена. Царським
розпорядженням київському воєводі наказано було “в Киеве в
верхнем Городе михайловского девича монастыря место с кельями
на котором они ныне живут от михайловского мужеска монастыря
отгородить крепкою и не низкою оградою. Чтоб проходу из того
девича монастыря в мужеск монастырь не было. А в котором мес-
те в тот девич монастырь ворота, и в том месте идучи в монастырь
на правой стороне десять келий их старицких снесть, и построить
на другой стороне против старых келий и с киевских доходов”30.
Другий список – це царська грамота до гетьмана Івана Мазепи,
що стосується чолобитної ігумені Агафії із сестрами від 8 жовтня
1690 р., яка вирішила повернути до маєтностей Михайлівського ді-
вочого монастиря село Ходосівку за давньою суперечкою із Возне-
сенським (Печерським) жіночим монастирем. Слід зазначити, що
межове розташування цього села із другим селом Підгірці, яким
володіли черниці Вознесенського монастиря протягом багатьох ро-
86
ків, вносило свої корективи у питання володіння Ходосівкою. Так,
власницьке право, що стверджувалося універсалами українських
гетьманів на це село від 18 серпня 1656 р. та від 10 серпня 1682 р.
Михайлівському дівочому монастирю, скасовувалося наданням
його царськими грамотами від 31 грудня 1659 р.31 та від 27 січня
1688 р.32 Вознесенському монастирю. Обгрунтовуючи свої пріори-
тетні права на Ходосівку, ігуменя Агафія зазначила у своїй чоло-
битній, що у 1686 р. були надіслані до Москви найважливіші списки
кріпостей Михайлівського дівочого монастиря із актової книги
Київської міської ратуші (універсал Богдана Хмельницького, уступ-
ний запис Стефана Креницького та універсал Івана Самойловича).
В документі також згадуються цікаві відомості про млин, який був
побудований на кошти Михайлівського дівочого монастиря та куп-
лений черницями грунт поряд із Ходосівкою із садом та ставком у
ходосівського сотника за 50 крб., що після 1688 р. також відійшли
до Вознесенського дівочого монастиря. Отже, царською грамотою
наказано було Іванові Мазепі учинити слідство за цими землями
між двома дівочими монастирями, спираючись на жалувані грамоти
та кріпості “по войсковым правам и по своему расмотрению”33.
Безсумнівно, гетьманом не було зроблено нічого, щоб зрушити цю
справу на користь Михайлівського дівочого монастиря, тому що
ігуменею Вознесенського монастиря тоді була його мати Марія
Магдалина Мокієвська. Зазначимо, що у 1719 р. суперечки цих двох
монастирів навколо земельних володінь відновилися. Але тут питан-
ня вже постало про законність межі між селами Підгірці та Креничі.
Хоча земельні питання ігуменя Агафія своїми чолобитними не
вирішила, принаймні становище обителі на деякий час поліпши-
лось. Проте після зведення загорожі між чоловічим та дівочим мо-
настирями постала проблема відсутності храму для молитов. Особли-
во привабливо для дослідників історії Києва було характеризувати
першу церкву на честь Іоанна Богослова у Михайлівському монастирі,
збудовану Іовом Борецьким у 1621 р., як храмову церкву Михай-
лівського дівочого монастиря. Але це твердження є безпідставним.
Чолобитна Агафії свідчить, що окремої престольної церкви до
кінця ХVІI ст. в Михайлівському дівочому монастирі не було. Про-
хання отримати пусту Трьохсвятительну церкву до обителі лиши-
лося не вирішеним.
Наприкінці ХVII ст. Михайлівський дівочий монастир отримав
назву Софійський. Існування престольної дерев’яної церкви Святої
87
мучениці Софії та трьох дочок її – Віри, Надії та Любові, збудо-
ваної близько 1695 р.34 на кошти царівни Софії, підтверджується
архівними джерелами. Свідченням назви Михайлівський Софій-
ський монастир є згадка в документі № 28 (написаний після 1759 р.)
у збірнику документів ХVII–ХVIII ст. з історії Києва і Київської
академії, складеному М. Петровим35. Зазначимо, що в період прав-
ління Іоанна Олексійовича і Петра Олексійовича та завдяки утри-
манню царівни Софії Олексіївни монастир був забезпечений всім
необхідним – служебними книгами, церковним начинням, посу-
дом та ін. Про це свідчать такі відомості: “на сей монастырь изъ
государевой казны жаловано давать на свечи, на вино, и на ладанъ
по 20 рублей, на священника по 10 рублей и по кулю всякаго збожьа
муки, клирошанамъ по осми копъ, пономарце по 10 золотыхъ и на
пропитаніе всемъ обще каждой монахине по одной четверти разной
муки по всякъ годъ, что все и выдавано было по 1710 годъ. Въ коем
году во время бывшаго поветра36, какъ утратился на то жалован-
ный указъ, то съ того времени до 1758 года ничего не давано”37.
За ігуменства Іоаникія Сенютовича (1713–1715) в історії Ми-
хайлівського Софійського дівочого монастиря відбулися значні по-
дії – переселення монастиря на Поділ та отримання назви Бого-
словський, за якою він увійшов в історію київських монастирів.
Але на той час на долю насельниць припало багато випробувань.
По-перше, переселення дівочого монастиря в інше місце припало
на трагічні події в Києві – лютування морової епідемії 1710 р. По-
друге, не було визначено точне місце переселення черниць. За сло-
вами П. Лебединцева, у 1706 р. Петро І, перебуваючи в Києві про-
їздом до Польщі, побачив на горі між Печерськом та Старим Містом
значну кількість будівельного матеріалу, який начебто був підго-
товлений для будівництва Михайлівського Софійського дівочого мо-
настиря. Автор припускає, що це була гора, на якій в 1838–1842 рр.
був зведений Інститут шляхетних дівчат (сучасна вул. Інститутська).
За вищезазначеним документом № 28 згадується інше місце пла-
нування заселення черниць – Клов. Між іншим, кловська місце-
вість належала Печерській лаврі, тому відомості в документі № 28
про “не допущення” саме Печерською лаврою на цю гору Михай-
лівського Софійського дівочого монастиря через побоювання роз-
повсюдження епідемії (у 1710 р. від чуми померли ігуменя Агафія
та багато стариць обителі) є цілком логічними. Відтак вибір випав
на третє місце – Поділ.
88
Наступний період життя черниць Михайлівського Софійського
монастиря проходив за підтримки київського митрополита Іоаса-
фа Кроковського (1708–1718) та князя Дмитра Голіцина. Під час
другого візиту Петра І до Києва, коли була подана чолобитна ігу-
мена Іоаникія Сенютовича, яка стосувалася подальшої долі Михай-
лівського Софійського дівочого монастиря, виявилося, що виконання
указу Петра І від 1711 р. стосовно переїзду дівочої обителі в інше
місце затягується. Для прискорення вирішення цього питання
Петро І надав відповідне розпорядження князю Дмитру Голіцину,
а той, в свою чергу, – київському коменданту. Нарешті у 1712 р.
відбувся переїзд черниць на Поділ, – по сусідству з Йорданським
дівочим монастирем. Ігумен Сенютович скаржився, що михайлів-
ські черниці вивезли із собою всі церковні речі та гроші із мона-
стирської казни, не повідомивши про свій від’їзд, що спричинило
пограбування цих будівель місцевим населенням. Через кілька днів,
на прохання ігумена Сенютовича, був виставлений комендант-
ський караул до будівель монастиря. Далі, впродовж зими 1712 р.,
черниці вивозили зі своїх келій всі речі, навіть деякі келії розіб-
рали і розпродали солдатам та в чоловічий монастир. Келії, які на-
лежали померлим черницям, були залишені монастирю, але без
вікон, дверей та замків38. Навесні ігумен Сенютович зняв огорожу,
яка розділяла чоловічий і дівочий монастирі, і долучив до своєї те-
риторії територію дівочого монастиря. Храмову церкву трьох свя-
тих мучениць він віддав коменданту Печерського полку Миколі
Кринці як полкову за вапно. Але обіцяних “полтретя-ста вапны” за
церкву монастирем не було отримано через наданий їй статус “го-
сударевої церкви”. Дзвони із церкви дівочого монастиря були пере-
везені на Михайлівську монастирську дзвіницю, а гетьманські гроші,
на прохання єпископа Захарія Корниловича, були надані чоловічому
монастирю. Гетьман Іван Мазепа обіцяв дати десять тисяч на іко-
ностас до монастиря. Проте, згідно з монастирським описом 1701 р.,
київський митрополит Іоасаф Кроковський “в трапезе иконостас
своею мздою устроил”39. У розписному списку міста Києва від 13 квіт-
ня 1695 р. зазначено, що в Михайлівському монастирі є “особая
церковь деревянная теплая с трапезою во имя Иоанна Богослова.
Да подле Михайловского ж монастыря в Новодевичьем монастыре
церковь деревянная на имя Святой Cофии”40. Після переїзду діво-
чого монастиря на Поділ, напевно, залишки після перебудови частини
церкви Іоанна Богослова на трапезну палату були перенесені в
89
урочище Плоськe, де і була відбудована дерев’яна церква Іоанна
Богослова. Отже, на початку XVIII ст. Михайлівський дівочий мо-
настир отримав церкву Іоанна Богослова на Подолі і нову назву –
Богословський.
Саме з цього часу і починається спільний період в історії двох
монастирів Богословського та Йорданського. Місце розташування
Богословського монастиря було визначено, зокрема, монастир
отримав від київських міщан Павла і Марії Шабельських грунт під
Йорданським монастирем в урочищі Плоське за Києво-Подолом,
куди і повинен був переміститися. Нове місце ще не було облаш-
товане під монастирське життя (відсутність келій для стариць, умов
життя), тому тимчасово черниці розмістилися по сусідніх жіночих
монастирях. Ігуменя Анастасія та намісниця Феодосія поселились
у Фролівському жіночому монастирі, забравши з собою 200 золотих
грошей від монастирських земельних наділів, книги, срібні хрести,
кадило, чаші та інше церковне начиння, а 20 монахинь поселились
в Йорданському монастирі. Насельниці Йорданського монастиря
скаржилися, що, зайнявши 15 келій, михайлівські черниці нічого не
принесли з собою із майна монастиря, а тому Йорданська обитель
домагалася переселити всіх насельниць Богословської обителі до
Фролівського монастиря. У 1714 р. Сенютович доводить до відома
Іоасафа Крюковського, у відповідь на чолобитну михайлівських
черниць, що ним було надано до Богословського монастиря – 300 зо-
лотих, 9 червонців, служебні книги і одяг для служби. Прохання чер-
ниць щодо повернення 5-ти дзвонів, які належали дівочому мона-
стирю і окрім одного “государского” були придбані за власні гроші,
залишилося без відповіді41.
Необхідно зауважити, що подальше облаштування монастиря
відбувалося за допомогою знаних можновладців. Слід згадати ім’я
київського міщанина Івана Петровича Гудими (Левковича), райці
Київського магістрату (1717–1737), ктитора42 цього монастиря, який
переймався справами подільських “новосельців”. По-перше, він
побудував нову церкву Іоанна Богослова для монастиря. Коли
церква і келії згоріли під час київської пожежі 1718 р., за його кош-
ти вони були знов відновлені. Окрім цього, після пожежі монастир
за допомогою двох полків солдатів і козаків був огороджений від гори
“рогатками”43, а навколо границь монастиря побудоване дерев’яне
укріплення – “палісад”,44 що надавало обителі більшої захищеності
від зовнішнього світського життя і свідчить про її стале матері-
90
альне положення на початку XVIII ст. Вдруге було відроджено
церкву Іоанна Богослова тим самим Гудимою. В історичній довідці
зазначено, що будівництво церкви було із “дерева бывшего в госу-
даревых на Днепре двох суднах называвшихся галеры выстроена
во имя святого Иоанна Богослова”45.
Отже, Богословський монастир упродовж 1712–1718 рр., через
неупорядкованість свого приміщення, був тимчасово розташова-
ний на території Йорданського монастиря, що і призвело до по-
милкових гіпотез стосовно об’єднання цих двох монастирів. Але
документальні згадки про будівництво огорожі навколо монастиря
після пожежі 1718 р. дає підстави стверджувати, що монастир все
ж таки існував окремо від Йорданського дівочого монастиря. Свід-
ченням фінансової незалежності монастиря може слугувати факт
відбудування своєї церкви на честь Іоанна Богослова та келій, а
також документи про участь монастиря в судових справах з ін-
шими монастирями щодо земельних суперечок46. Так, у 1719 р.
відновилися суперечки між Богословським та Фролівським мона-
стирями навколо земельних володінь. Питання постало про визна-
чення границі між селами Підгірці та Креничі. Про це дізнаємося
із запису декрету з актової міської книги від 31 січня 1761 р. про
спірне розмежування креницьких та підгірських грунтів Богослов-
ського та Фролівського монастирів. Завдяки енергійній ігумені Ксанфії
справа була вирішена на користь Богословського монастиря. Пошук
дозволив авторові виявивити показовий факт попереднього шахрай-
ства та беззаконних дій ігумені Марії Магдалини Мазепиної щодо
захоплення та привласнення креницьких грунтів до Фролівської
обителі шляхом перенесення межі між спірними грунтами. Границя
між селами Креничі та Підгірці була відновлена за розмежуванням
від 30 травня 1586 р.
Про прихильне відношення до монастиря царюючих осіб свід-
чить надання царицею Єлизаветою Петрівною у 1744 р. двох тисяч
грошей на чергову відбудову церкви Іоанна Богослова та келій, за
яку знову взявся вже колишній райця Іоанн Гудима у 1748 р. Про-
те під час пожежі 25 травня 1754 р. майже половина келій згоріла.
Інформацію про історію Богословського дівочого монастиря у
другій половині XVIII ст. доповнює документ (за каталогом М. Пет-
рова № 216, док. № 1), описаний як “зошит”, в якому представлені ко-
пії зі справи за чолобитною ігумені Ксанфії із сестрами від 15 грудня
1759 р. Прохання було подано в розрядний архів Правлячого Се-
91
нату для отримання довідки про наявність жалуваних грамот та
документів, що стосуються маєтностей цього монастиря. Енергійна
ігуменя Ксанфія Протанська зробила спробу відновити власницькі
монастирські права. Але суттєва помилка в проханні ігумені, зо-
крема не зазначення першої назви монастиря як Михайлівський
дівочий, призвела до негативної відповіді з контори розрядного
архіву щодо наявності давніх документів Богословського монастиря.
При повторному відкоригованому проханні від 19 січня 1760 р. були
виявлені копії документів про підтвердження прав Богословського
Михайлівського монастиря на маєтності.
Окрім налагодження в справах маєтнісних, ігуменя Ксанфія
намагалася ще поліпшити побут та матеріальне становище обителі.
Завдяки її старанням у 1758 р. відновилося щорічне жалування з
казни, яке було припинене в 1710 р. Так, на монастир було призна-
чено по 100 крб. грошей та по сто четвертей борошна47 на рік. Допов-
ненням до щорічної підтримки було цільове надання 2151 крб. 46 коп.
на укріплення гори, внутрішніх і зовнішніх будівель, монастир-
ської огорожі. За історичною довідкою, за ці гроші була збудована
нова тепла церква на честь свв. Захарія і Єлизавети, келії для ігу-
мень, огорожа із протокою та криниця48.
Відтворити історію Богословського дівочого монастиря у XVIII ст.
неможливо без згадки про Йорданський дівочий монастир. Перші
відомості про нього зафіксовані документальними свідченнями про
існування церкви св. Миколи цього монастиря. На Подолі була не
одна церква св. Миколи, тому слід виокремлювати кожну з них за
власною особливою назвою – церква св. Миколи Притиска, св.
Миколи Доброго, св. Миколи Набережна тощо. Отже, церква діво-
чого монастиря визначалася своєю назвою – церква св. Миколи
Йорданська, яка походила від назви озера, що містилося навпроти
церкви на Оболоні. Йорданський Миколаївський монастир був роз-
ташований в північно-західній частині Києва, за Подолом, в уро-
чищі Плоське під горою. Межею між Богословським та Йорданським
монастирями був лише струмок, який збігав з гори. Ранні відо-
мості в джерелах про церкву св. Миколи Йорданську пов’язані зі
спільною діяльністю з однією із вищезазначених церквою св. Ми-
коли Притиска. Спірна справа ігумена Кирилівського монастиря
Симеона, задокументована 2 грудня 1539 р.49, із священиком церкви
св. Миколи Притиска50 містить перші згадки про землі, які нале-
жали спрадавна церкві св. Миколи Йорданській. Далі ця церква
92
згадується в грамоті Сигізмунда ІІІ за 1605 р., коли вона була при-
писана до Кирилівського монастиря на прохання ігумена Василя
Красовського, у виписах із трибунальських книг Київського воє-
водства 1618 р., із земських книг Київського воєводства 1626 р. про
розмежування церкви св. Миколи Притиска із Печерським мона-
стирем та йорданськими грунтами Кирилівського монастиря. Тут
зазначено, що землі церкви св. Миколи Йорданської були захоплені
під час занедбання. Але свідчення про існування в Києві Йордан-
ської церкви в першій половині XVI ст. ще не є доказом існування
в цей час дівочого монастиря. Отже, з упевненістю констатувати,
що монастир був заснований в XVI ст., коли вже існувала церква
св. Миколи Йорданська, без документальних підстав неможливо.
Досліджуючи історію київських жіночих монастирів, А. Саббатов-
ський визначає дату заснування Йорданського монастиря до 1626 р.,
посилаючись на привілей Сигізмунда ІІІ від 16 лютого 1626 р. на
ігуменство Софронія Жеребило-Лабунського. Зокрема, в привілеї
містяться відомості про угіддя та прибутки Кирилівського мона-
стиря, де зазначено: “…з грунтами Кирильскими и з церквою свя-
того Николы Ерданского и со всеми до тых церквей грунтами,
принадлежностями и пожитками, здавна ведлуг наданья и фунду-
шов тому монастирю належащими…”51. Але в документі знов таки
згадується лише церква св. Миколи Йорданська з належними їй
грунтами, а словосполучення “монастирю належащими” стосується
Кирилівської обителі, а не Йорданської. Отже, підстав для стверд-
ження факту існування дівочого монастиря на початку XVII ст. немає.
У фондах ІР зберігаються документи, які стосуються історії
Йорданської обителі, зокрема, на підтвердження прав Йорданського
дівочого монастиря на “пляц” в Києві. Це випис із книг Київського
магістрату від 29 вересня 1768 р., наданий ігумені Йорданського
монастиря Таїсії про законність володіння монастирем “пляцом” з
вільною землею, на якій здавна на кошти монастиря був збудо-
ваний палац та будівлі для різних монастирських потреб, що на-
давалися в оренду. Зауважимо, при розгляді справи було виявлено
в міській книзі запис від 14 березня 1618 р. із записом привілею
Сигізмунда ІІІ від 2 жовтня 1617 р., де міститься інформація про
земельні грунти церкви св. Миколи Йорданської (але ще раз за-
значимо – не монастиря). Нарешті, в описах Київського наміс-
ництва за 1787 р. зустрічаємо дату заснування монастиря – це
1650 р., після якої найчастіше в джерелах є дані про монастир, а не
93
про церкву св. Миколи Йорданську. В опису зазначено: “В сем мо-
настыре церковь святителя Христова Николая с одним престолом;
келий: игуменская и для монашествующих – сто восемь, строения
деревяннаго. В округ сего монастыря ограда с колоколнею. Оной
монастыр 1650 году по утишении бывшаго татарского нападенія
устроен”52. Вочевидь, дату 1650 р., яка проходить у джерелах із ви-
значеним Йорданським дівочим монастирем, слід вважати датою
заснування монастиря.
Як виглядала церква св. Миколи Йорданська? Аналізуючи
особливість споруди за “Історичним та географічним описом Київ-
ського намісництва 1787 р.” та описанням церкви св. Миколи за пла-
ном Києва 1695 р., в якому вона вже постає як церква при Йордан-
ському дівочому монастирі, слід зауважити, що вона зберегла штрихи
давньої церковної споруди. Нагадаємо, що при перебудовах та добудо-
вах до церков упродовж XVII–XVIII ст. та оновленні споруд після
київських пожеж рідко зберігалися основні форми архітектурного ан-
самблю церкви. Спираючись на план Києва 1695 р., Ф. Ернст описує
однопрестольну церкву св. Миколи Йорданську, що була за Подолом,
під горою. “При ній, – зазначає автор, – у XVIII ст. був заснований
дівочий монастир. Церков мала один престол (на малюнку видно
зображені два низьких без хрестів, вівтарні зруби)”. Знавець цер-
ковної архітектури зауважує, що церква належала до рідкісного типу
однозрубних та одноглавих. Пізніше на кресленні Йорданського
монастиря в Київському Всеукраїнському історичному музеї церква
св. Миколи Йорданська мала вже три зруби і три глави53.
Протягом другої половини XVII ст. все частіше в документах
зустрічаються відомості про монастир. Наприклад, в доповіді дум-
ного дяка Омеляна Українцева про приїзд до Москви Марії Магда-
лини від 15 грудня 1687 р. згадується, що у 1665 р. ігумені Йор-
данського дівочого монастиря дано “на отпуск: денег 3 руб., 2 пары
соболей, одна в 2 руб., другая в 3 руб.; старицам денег по рублю, по
паре соболей, по 2 руб. Пара, да им же дано в Приказ питья: 3 ведра
меду, 5 ведер пива да по 5 подвод ямских”54. Отже, матеріальною
підтримкою з боку влади монастир не був обділений. Підтвердженням
доброго забезпечення монахинь цього монастиря є випис із місь-
ких книг Київської ратуші із записом черниці Йорданського діво-
чого монастиря Анастасії Мировської старшому райці київському
Василію Зименку про надання йому власного грунту біля річки
Сирець від 26 лютого 1687 р.55
94
За переказом, перші ігумені цього жіночого монастиря були
родичами відомого церковного діяча, проповідника Димитрія Туп-
тала (Ростовського), діяльність якого була тісно пов’язана з Ки-
рилівським монастирем (у 1668 р. прийняв постриг в цьому монастирі,
з 1697 р. – ігумен). Відомі імена трьох ігумень з Йорданського діво-
чого монастиря до 1710 р. – Панфилія, Февронія та Параскева.
Остання була рідною сестрою Димитрія Туптала і померла в 1710 р.,
залишивши тестамент, в якому батьківський двір Сави Туптала,
що знаходився біля церкви св. Миколи Притиска, заповідала Ки-
рилівському монастирю. Імена ігумень, що опікувалися монастирем
в другій половині ХVIIІ ст., – Таїсія (1765–1775) та Олександра
(1775–1780).
За монастирськими документами із фондів ІР (за каталогом
М. Петрова док. № 7) дізнаємося про зусилля ігумені Таїси у 1768 р.
відновити монастирську земельну власність. Відомості про це
отримуємо із випису Київського магістрату, що регламентує за-
кріплення та визначення границь монастирських грунтів. Зокрема,
про “пляц” на Подолі, на території якого був збудований палац
коштами монастиря та різні споруди, які надавалися в оренду, і з
якого монастир отримував “куничні”. Границі цього “пляцу” так об-
межуються в документі: “…воротами на мостовую улицу лежачую
к набережнониколской церкве, а по правой стороне от пляцу цеху
кравецкого, на которой состоят цеховые избы, и двор киевского
мещанина Григория Равного; и тылу от земли Киевобратского мо-
настыря от жителя Петра Андреева, и от рыбного торгу, а по левой
стороне, идучи з мостовой улицы на грунт от пляцу церкви Преоб-
раженской Киевоподолской, на которой удова Новодворская живет…”
Розміри “пляцу“ дають підстави стверджувати наявність значних
прибутків для спокійного життя обителі.
Оригінали монастирських документів Йорданського монастиря
спіткала та ж сама доля, що і документи монастирів на Подолі –
вони згоріли. Тому відновлення своїх власницьких прав дівочий
монастир отримав за записами судових справ різних років, випи-
сок із куничних книг 1720–1725 рр. та ревізійної книги за 1758 р.
Зокрема, згадується запис від 4 березня 1684 р. про продаж степа-
нівським жителем Димитрієм Богдашевичем і його дружиною Ан-
ною Захаріївною Шоховною київському міщанину Григорію Ми-
хайловичу “пляцу“, який був на межі з “пляцом” Йорданського мо-
настиря. Інші відомості за куничними книгами стосуються переліку
95
осіб, які платили “куничні” монастирю. Це Кіндрат Гамалійник,
Самойлиха Кушнірка, Осип Різник, Семен Шинкар, Яків Дюгтяр і
Петриха вдова. За ревізійною книгою є відомості про “бражницю”
Христину Тимошиху, яка жила на території цього “пляцу”, і з ді-
яльності якої монастир мав великі прибутки. Отже, монастир
отримав від київської влади свідчення на власницькі права та
точні обміри межування своїх грунтів, що було для монастиря
дуже важливо як з матеріальної, так і з правової точки зору.
За період 1757–1786 рр. кількість насельниць Богословського
та Йорданського монастирів зростає майже в 2 рази. Наприклад, у
1757 р. в Богословському монастирі нараховувалося 84 черниці, в
Йорданському – 136.56 А вже за відомостями географічних описів
Києва 1775–1786 рр. у Богословському кількість монахинь налічує
126, а в Йорданському – 21757. Таким чином, за чисельністю на-
сельниць Йорданський монастир перевищував Богословський перед
руйнівною царською реформою українських монастирів 1786 р.
Обидва монастирі в кінці XVIIІ ст. були приписані до Кирилів-
ського монастиря, і після закриття цієї обителі під час секуляри-
зації у 1786 р., були залишені як діючі. На той час у Богословському
монастирі залишилося 77 монахинь, в Йорданському – 106.
У 1790 р. Богословський дівочий монастир був перенесений на
місце закритого у 1787 р. чоловічого Золотоніського Красногірського
монастиря під назвою Красногірський Богословський монастир (нині
він відроджений під назвою Красногірський Покровський). Йордан-
ський монастир залишався на старому місці – на Подолі до 1808 р.
Цікаво, що після реорганізації та закриття його в 1808 р. майже
через 100 років доля Йорданського монастиря повторила долю свого
давнього сусіда – Богословського монастиря. Тепер черниці Йордан-
ського монастиря були переселені до Красногірського Богословського
монастиря, але з однією поправкою – Йорданський монастир роз-
чинився в Богословському і перестав існувати взагалі. Нарешті спільна
історія цих двох монастирів та їх доля стали нероздільною.
1 Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Українське монашество.– К., 2002. –
С. 158–159.
2 Назва монастиря повязана з іменем доньки великого князя Київ-
ського Всеволода Ярославича, князівни Анни-Янки, яка у 1086 р. прий-
няла в ньому постриг.
3 Дата переміщення монастиря на Поділ дослідниками вказується
різна – Берлінський –1711 р., Лебединцев – 1712 р.
96
4 Закревский Н. Описание Киева. – М., 1868.– Т. 1–2.– С. 201–203, 535.
5 Берлінський М.Ф. Історія міста Києва. – К., 1991.– 318 с.
6 Лебединцев П. Исторические заметки о Киеве // Киев. старина.–
1884. – Окт.– С. 227–253.
7 НБУВ, ф.160, № 2996, арк. 150 зв.–151.
8 Петров Н. Описание Церковно-археологического музея при Киев-
ской духовной академии.– К., 1875.– Вып. 1.– С. 187.
9 Максимович М.А. Собрание сочинений.– К., 1877. – Т. 2.– С. 379.
10 У 1618 р. священик Воскресенської церкви на Подолі Іоанн Мат-
війович Борецький прийняв чернечий постриг під іменем Іова, а згодом
став ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря.
11 Никифора Федорівна Чеховичівна, дочка Федора Михайловича
Чеховича, рід якого згадується в Синодику Київського Золотоверхого
Михайлівського монастиря (див.: ІР НБУВ, ф. 307, № 537/1743, арк. 65–68.
12 За тестаментом Іов Борецький відписував Межигірському мона-
стирю двір, що мав назву Черкащизна, з умовою, якщо його донька
Євпраксія та племінниця Минодора не приймуть чернецтво в монастирі
дівочому Михайлівському. Але так воно і сталося, тому що вже в червні
того ж року ігумен Межигірського монастиря подав в Міський Суд явку,
що дочка Борецького не приймає чернецтво, тому монастир, згідно теста-
менту Борецького законно став власником двору і будинку Черкащизна.
Документи з цієї справи були представлені в збірці Київської казенної
палати серед документів Межигірського монастиря за оп. № 107–113. На
жаль, всі відсутні, окрім № 109 (див.: ІР НБУВ, ф. ІІ, № 6873).
13 Описание Киево-Златоверхого Михайловского монастыря, состо-
ящей при нем Феофановской пустыни и священных достопамятностей,
ближайших к сему монастырю, составлено того же монастыря иеромо-
нахом Евстратием Голованским (див.: ІР НБУВ, ф. І, № 5631, 208 арк.).
14 Голованский Е. Киево-Златоверхий Михайловский первоклассный
монастырь и его скит Феофания. – К., 1878.– С. 178.
15 Там же. – С. 104.
16 ІР НБУВ, ф. 307, № 540/1765, арк. 26–26 зв.
17 Там же, № 416/1640.
18 Гнатенко Л. Слов’янська кирилична рукописна книга ХV ст. з фондів
Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернад-
ського: Каталог.– К., 2003.– С. 39–43.
19 ІР НБУВ, ф. 301, № 216, Г. Документи Київського Золотоверхого
Михайлівського монастиря, за оп. № 165.
20 Там само, И. Документи Київського Йорданського монастиря, за
оп. 1, арк. 7.
21 Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана
Самойловича (1657–1687).– К. ; Л., 2004.– С. 785.
22 Василенко Н.П. Генеральное следствие о маетностях Киевского полка.
1729–1730 гг.– К., 1892.– С. 20; Закревский Н. Описание Киева. – М.,
97
1868.– С. 862–863. – є згадки про батька Богуша – Якова Гулькевича,
київського протопопа та сина – Івана Богуша Гулькевича-Глєбовського,
ченця Печерського монастиря, які надавали землю на дівочий монастир
Фрола і Лавра в Києві.
23 Так як київські митрополити рідко мешкали в Києві, то управління
землями та угіддіми покладалися на їх намісників, людей здебільшого не
духовного стану, які були на службі у митрополитів.
24 ІР НБУВ, ф. 312, № 411/372 Соф., арк. 19.
25 Там само, арк. 9.
26 Там само, ф. 160, № 603, арк. 6.
27 Там само, ф. 301, № 216, И. Документи Київського Йорданського
монастиря, за оп. № 1, № 4; № 594, Г. Документи Богословського мона-
стиря, за оп. № 2.
28 Там само, ф.. 304, № 805, арк. 66.
29 При підготовці видання каталогу автору допомогали студенти
КДА, через що можливо помилка в датуванні була зроблена при пере-
веденні дати документа на нове літочислення, не враховуючи період з
вересня по грудень.
30 ІР НБУВ, ф. 301, № 216, И., за оп. № 4, арк 1.
31 За описом документів Фролівського монастиря 1837 р. документ
№ 1 був вилучений при передачі з Київської казенної палати в КДА пол-
ковником Каменським в Імператорську Публічну бібліотеку.
32 Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб., 1853.– Т. 5.–
№ 181.
33 ІР НБУВ, ф. 301, № 216, И., за оп. № 4, арк 3.
34 Дегтярьов М.Г., Реутов А.В. Михайлівський Золотоверхий мона-
стир. – К., 1999. – С. 92.
35 ІР НБУВ, ф. 160, № 185–228.
36 У документі згадується страшенна морова епідемія, яка лютувала з
березня 1710 р. по січень 1711 р. в Києві та на його околицях.
37 ІР НБУВ, ф. 160, № 185–228, № 28, арк. 1.
38 Лебединцев П. Исторические заметки о Киеве // Киев. старина.–
1884. – Окт.– С. 240.
39 Закревский Н. Описание Киева.– М., 1868. – Т. 2. – С. 526.
40 Алфёрова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине XVII века :
Ист.-архит. очерк.– К., 1982; Доба гетьмана Івана Мазепи в документах.–
К., 2007. – С. 918.
41 Лебединцев П. Исторические заметки о Киеве // Киев. старина. –
1884. – Окт. С. 241.
42 Ктитор – особа, яка за свої кошти збудувала чи облаштувала цер-
ковний храм.
43 Рогатка – брус із поперечних навхрест покладених жердин.
44 Палісад – дерев’яне укріплення, яке будувалося із скріплених ра-
98
зом дерев’яних брусків трикутної форми, поставлених вертикально із
загостреною вершиною та обвугленою основою для кращого збереження
дерева в землі.
45 ІР НБУВ, ф. 160, № 485–228, № 28, арк. 2 зв.
46 Там само, ф. 301, № 594, Г, за оп. № 2.
47 Четверть – старовинна міра об’єму сипких тіл, яка дорівнює 8 че-
тверикам (210 л).
48 ІР НБУВ, ф. 160, № 485–228, № 28, зв. арк.3.
49 Там само, ф. І, № 1371.
50 Назва цієї церкви походить від місцевості, де вона була побудована.
“Притыка” або пристань знаходилася в кінці Подолу, на річці Почайні,
берега якої були укріплені дерев’яними зрубами. В актах другої половини
XVIII ст. згадуються “пристань Притыцкая”, “шурша притыцкая”: Акты и
документы, относящиеся к истории Киевской духовной академии. – К.,
1904.– Т. 1, отд-ние 2.–С. 239–240.
51 Акты, относящиеся к истории Западной России.– СПб., 1851.– Т. 4. –
С. 515.
52 Описи Київського намісництва 70–80-х років XVIIІ ст.– К., 1989.–
С. 192.
53 Киев в фондах ЦНБ АН УССР.– К., 1984. – С. 16.
54 Дополнения к актам историческим, собранные и изданные Архео-
графической комиссиею.– СПб., 1872.– Т. 12.– С. 328.
55 ІР НБУВ, ф. 301, № 602.
56 Там само, ф. 160, № 1137, арк. 88–93.
57 Описи Київського намісництва 70–80-х років XVIIІ ст. – К., 1989.–
С. 37–38.
Summary
By means of the comprehensive analysis of the archive funds of the NSLY
Institute of Manuscripts an attempt at reconstruction of the history of two
nunneries of Kyiv is made that enables the researcher to dispute the hypoth-
eses of their merger advanced by the 19th century scientists.
Key words: the Kyiv Theological Nunnery, the Kyiv Jordan Nunnery, ar-
chive sources on the history of the Kyiv monasteries of the 16–18 centuries.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-48696 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2222-4203 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-29T00:55:00Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Сохань, С.В. 2013-09-01T04:41:39Z 2013-09-01T04:41:39Z 2009 Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі / С.В. Сохань // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2009. — Вип. 13. — С. 79-98. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. 2222-4203 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48696 348. 328. 3 (477) На основі комплексного аналізу архівних джерел з фондів ІР НБУВ здійснено спробу відтворення історії двох київських дівочих монастирів, заперечуючи гіпотези дослідників ХІХ ст. про їх об’єднання. By means of the comprehensive analysis of the archive funds of the NSLY Institute of Manuscripts an attempt at reconstruction of the history of two nunneries of Kyiv is made that enables the researcher to dispute the hypotheses of their merger advanced by the 19th century scientists. uk Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України Рукописна та книжкова спадщина України Дослідження архівних та книжкових фондів Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі Article published earlier |
| spellingShingle | Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі Сохань, С.В. Дослідження архівних та книжкових фондів |
| title | Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі |
| title_full | Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі |
| title_fullStr | Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі |
| title_full_unstemmed | Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі |
| title_short | Київські Богословський та Йорданський дівочі монастирі XVI–XVIII ст.: сплетіння долі в історичному просторі |
| title_sort | київські богословський та йорданський дівочі монастирі xvi–xviii ст.: сплетіння долі в історичному просторі |
| topic | Дослідження архівних та книжкових фондів |
| topic_facet | Дослідження архівних та книжкових фондів |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48696 |
| work_keys_str_mv | AT sohanʹsv kiívsʹkíbogoslovsʹkiitaiordansʹkiidívočímonastiríxvixviiistspletínnâdolívístoričnomuprostorí |