Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського
Розглядається історико-фемінологічна складова у спадщині О.М. Лазаревського. Аналізуються та класифікуються праці історика, що демонструють його стійкий інтерес до жіночої історії в контексті дослідження повсякденного життя козацької еліти Лівобережної України. The author investigates the historical...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Рукописна та книжкова спадщина України |
|---|---|
| Datum: | 2009 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України
2009
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48706 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського / Л.І. Буряк // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2009. — Вип. 13. — С. 241-260. — Бібліогр.: 50 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859639057510825984 |
|---|---|
| author | Буряк, Л.І. |
| author_facet | Буряк, Л.І. |
| citation_txt | Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського / Л.І. Буряк // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2009. — Вип. 13. — С. 241-260. — Бібліогр.: 50 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Рукописна та книжкова спадщина України |
| description | Розглядається історико-фемінологічна складова у спадщині О.М. Лазаревського. Аналізуються та класифікуються праці історика, що демонструють його стійкий інтерес до жіночої історії в контексті дослідження повсякденного життя козацької еліти Лівобережної України.
The author investigates the historical-feminological constituent of the
heritage of O.M. Lazarevsky. The works of the historian revealing his stable
interest in the women history in the context of investigation of the everyday
life of the Left-bank Ukraine Cossack upper class are analyzed and classified.
|
| first_indexed | 2025-12-07T13:20:07Z |
| format | Article |
| fulltext |
241
УДК 930.1:94(477) “16/17”
Л. І. Буряк
канд. іст. наук,
Київський національний університет
ім. Тараса Шевченка
ІСТОРИЧНА ФЕМІНОЛОГІЯ
У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ ОЛЕКСАНДРА ЛАЗАРЕВСЬКОГО
Розглядається історико-фемінологічна складова у спадщині О.М. Ла-
заревського. Аналізуються та класифікуються праці історика, що демон-
струють його стійкий інтерес до жіночої історії в контексті дослідження
повсякденного життя козацької еліти Лівобережної України.
Ключові слова: історіографія, О. Лазаревський, історична феміноло-
гія, козацька еліта, жінка.
Про феномен О. Лазаревського – історика України, члена Київ-
ської археографічної комісії та Історичного товариства Нестора
Літописця, джерелознавця, дослідника української шляхти, знавця
і публікатора матеріалів з фамільних архівів українського дворян-
ства, бібліографа і генеалога, написано чимало1. Проте, думається,
що дослідники ще далеко не все змогли осягнути у його спадщині.
Сучасний погляд на наукову спадщину О. Лазаревського дає під-
стави стверджувати, що він набагато випередив час, впроваджу-
ючи у своїх дослідженнях антропологічний підхід до історії, який
у середині ХХ ст. стане одним із домінуючих і буде покладений в
основу актуальних і надзвичайно популярних напрямів західної
історіографії – соціальної та антропологічної історії, мікроісторії,
історії повсякденності, історичної фемінології.
Пріоритетною сферою наукових інтересів О. Лазаревського була
історія козацько-старшинських сімейств Лівобережної України з
усією різноманітністю їхнього повсякденного, приватного життя,
включаючи стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми.
Для ученого історія Гетьманщини асоціювалася, перш за все, з буден-
ним життям людей, відомих і пересічних, впливових і маргінальних,
їхніми переживаннями, негативними та позитивними емоціями, тур-
© Л. І. Буряк, 2009
242
ботами про майбутнє власне і нащадків. Як зазначав М. Грушев-
ський, для О. Лазаревського історія втілювалася “не в економічних
і соціологічних схемах, не в юридичних нормах, а в портретах, в
характерах, в живих людях епохи”2. Будучи переконаним, що без
уявлення про поведінку людини у сімейному колі неможливо було
би скласти цілісний портрет правлячої української верстви, О. Ла-
заревський проводив постійний пошук, вивчав, публікував, комен-
тував джерела, в яких відображалася сфера сімейного життя козацької
старшини. М. Костомаров в одному з листів до О. Лазаревського пи-
сав: “Ваши статьи в “Русском архиве”3 о малорусских фамилиях читал
с жадностью. Бесспорно, никто не изучил старой Гетьманщины, как
Вы, и никто не имел под рукою такого богатства материалов для
истории и особенно ее прошедшего внутреннего быта, как Вы”4.
Проблеми повсякденності козацької старшини, що вивчались
істориком, зумовили його зацікавленість становищем жінки в
українському соціумі, її приватним та публічним життям. В історії
повсякденності, як переконливо доведено сучасними істориками,
особливу роль відіграють дослідження, пов’язані з жінкою, оскільки
через них найбільш яскраво висвітлюються усі ключові моменти
приватного життя – від народження до шлюбу і смерті. Наголошу-
ючи на особливій важливості розуміння внутрішнього світу людей
тієї епохи, подружніх стосунків, О. Лазаревський неодмінно зупи-
няв увагу на становищі жінки у суспільстві і сім’ї5. Хоча спеціальні
узагальнюючі праці на цю тему в О. Лазаревського відсутні, проте
у його роботах є унікальні сюжети, які свідчать про формування
сталого історико-фемінологічного інтересу ученого. Питання, що
торкалися відношення козацької еліти до шлюбу, ставлення до
жінки, її впливу на події, подружніх стосунків, родинних традицій,
жіночої освіти, широко репрезентовані у роботах дослідника і
складають потужний блок його наукової спадщини. Відсутність же
праць історіософського характеру в науковому доробку історика
пояснюється, за визначенням М. Грушевського, тим, що О. Лаза-
ревський був “твердокамінним документалістом і об’єктивником”,
який уникав узагальнень і “відповідальності інтерпретатора”6. Він
відносився до тих істориків, які залишали за читачем у більшості
випадків право самостійно робити висновки, не нав’язували власної
точки зору, віддавали перевагу формату так званої “первинної ре-
презентації”, тобто пріоритетними були конвенційний та дескрип-
тивний підходи до аналізу джерел.
243
Спроби розглянути науковий доробок ученого під кутом зору
історичної фемінології, із властивими їй механізмами та прийома-
ми дослідження, відкриває нові грані унікального таланту О. Лаза-
ревського і створює додатковий простір для переосмислення його
спадщини. Особливо актуальним це видається з огляду на те, що
науковий доробок О. Лазаревського підлягав різним, інколи навіть
полярним оцінкам.
М. Грушевський, віддаючи належне О. Лазаревському як одному
з “найбільших українських істориків”, критикував його за відсут-
ність національного патріотизму, “живого нерва”, “внутрішнього
горіння”, які потрібні, аби “ворушити, будити й електризувати
оточення”7. Більшість сучасників О. Лазаревського закидали йому
упереджене ставлення до нової української еліти, що сформувалася
з козацької старшини. У своїх спогадах М. Стороженко – відомий
діяч Київської Громади, директор Першої Київської гімназії, який
разом з О. Лазаревським був членом Археографічної комісії, Істо-
ричного товариства Нестора Літописця, автором “Киевской старины”,
не міг утриматися, аби не зауважити, що О. Лазаревський “не по-
добався” йому, оскільки “дуже вороже ставився до козацької стар-
шини, тільки й помічаючи її негативні риси, а не звертаючи уваги
на її любов до рідного краю та культурні заслуги перед ним. Він
оповідав і писав про “старих людей”, як той статистик рахує оди-
ниці, немов вони на світ з’явилися, їли, пили, людям зло робили,
та й вмирали, немов у них не було душі, що й любила, у щось
вірила, на щось покладала надію!”8
О. Оглоблин, вважаючи О. Лазаревського “великим істориком
Гетьманщини”, відкрито заявляв, що він не був “безпристрасним
літописцем” і як людина демократичних поглядів, “пристрасно не
любив старого українського панства”9.
Суперечки навколо наукової спадщини О. Лазаревського про-
довжувались у 90-х роках минулого століття. Переосмислюючи
здобутки української історіографії в умовах вже незалежної україн-
ської держави, відомий вітчизняний історик С. Білокінь несподіванно
прийшов до висновку, що хоча праці О. Лазаревського загально-
визнані, та “із нього був дуже слабкий історик”, який “невміло ко-
ристувався історичними фактами”, “переоцінив значення документів,
відкладених по державних установах, передусім по судах”. На думку
С. Білоконя, загальна картина українських знатних родів ХVІІІ ст.,
складена О. Лазаревським за подібними документами, вийшла у
244
нього “карикатурною” і “просто потворною”10. Різким судженням
С. Білоконя з приводу спадщини О. Лазаревського навряд чи можна
повністю довіряти, адже вони були зроблені у той момент, коли
українське суспільство переходили від тотального звинувачення
національної еліти до її повної реабілітації, і отже, історик не уникнув
того, що, за висловом Марка Блока, називається “манією судити”11.
Можливо, найбільш неупередженою може вважатися оцінка,
яку дав науковій спадщині О. Лазаревського відомий історик М. Ва-
силенко. Своєю роботою О. Лазаревський, не будучи “істориком –
філософом”, як вважав М. Василенко, тільки готував грунт для
широких узагальнень та теорій12. О. Лазаревський, дійсно, мало
відповідав стереотипним уявленням про історика, поширеним у
науковому українському середовищі у різні часи, а отже, спроби
вписати його у рамки, визначені історіографічною традицією ХІХ ст.,
а тим більше у лещата радянської історіографії з її детермінованим
класовим підходом13, не були вдалими. Оригінальність, несхожість,
окремішність історичної позиції – основні риси, якими характери-
зувався науковий доробок історика, багато в чому забезпечили не
лише його визнання, а й перманентну критику.
Матеріали, які демонструють постійний інтерес О. Лазарев-
ського до історичної фемінології, умовно можна поділити на три
групи. Першу складають документи, переважно з сімейних архівів –
листи, тестаменти, які друкувались О. Лазаревським без додаткових
коментарів, і їхня інтерпретація віддавалась на розсуд читачеві. До
другої відносяться зображальні джерела, а саме жіночі портрети, що
складають значну частину його художньої колекції. Декотрі з них
були надруковані у “Киевской старине”. О. Лазаревський, будучи
одним із засновників часопису і великим поціновувачем українського
портретного мистецтва, виступав одночасно автором більшості істо-
рико-культурологічних коментарів до жіночих портретів. Третя
група – це документи разом з аналітичними матеріалами до них, в
яких відбивається позиція історика, його бачення проблеми, роб-
ляться, хоча і нечисельні, висновки і спроби прослідкувати наявні
у ранньомодерному та модерному українському суспільстві тен-
денції. Обмежений формат статті зумовлює більш детальний роз-
гляд останнього блоку матеріалів, оскільки у ньому особливо яскраво
відображаються історико-фемінологічної погляди ученого.
Своє комплексне бачення місця жінки в українському соціумі
О. Лазаревський сформулював у своїх останніх працях з відомої
245
серії “Описание старой Малороссии”, робота над якими розпоча-
лася наприкінці 80 – початку 90-х років ХІХ ст. і тривала до кінця
життя історика.
Опрацювання численних тестаментів-заповітів, які знаходились
у сімейних архівах, дали можливість О. Лазаревському зробити
важливий висновок щодо впливового становища жінки, яке вона
займала в українському козацько-старшинському середовищі. Біль-
шість тестаментів, опублікованих істориком, складені чоловіками,
що було закономірним, оскільки за традицією, будучи набагато
старшими за своїх дружин, вони, як правило, першими залишали
цей світ. Практично в усіх заповітах відбилася дбайлива турбота
про майбутнє вдови і йшлося про те, що глава сімейства, поми-
раючи, передавав їй владу над маєтками і над дітьми. Тим самим
він забезпечував своїй дружині-вдові незалежне становище і був
переконаним, що вона зможе правильно й мудро розпорядитися
спадщиною, з огляду на інтереси своїх дітей, які в майбутньому
мали успадкувати батьківське майно.
Коментуючи заповіт А. Кандиби у другому томі “Описания
старой Малороссии”, присвяченому Ніжинському полку, О. Лаза-
ревський звернув увагу на суцільну довіру, що існувала між по-
дружжям. У тестаменті зазначалося, що необмежену владу над усім
рухомим і нерухомим майном А. Кандиба передавав своїй дружині
Домінікії Яківні Лизогубовій з тим, щоб вона залишалася “первейшею
и полномощною наследницею, не испытывая от детей никаких за-
труднений”14. За деякими іншими тестаментами, що опинились у
центрі уваги дослідника, передбачалася передача спадщини після
смерті чоловіка, окрім дружини, також дітям. У цих випадках у
документах особливо акцентувалося на необхідності поважного
ставлення до матері з боку дітей та онуків як головної засади отри-
мання спадщини. Увагу О. Лазаревського привернув тестамент
Чернігівського полковника Якова Лизогуба, який заповідав маєт-
ності сину лише за умови, що той залишиться жити з матір’ю і ні
в якому разі не буде її ображати й чинити щось проти її волі15.
Зворушлива турбота про збереження поваги у сімействі до своєї
дружини і майбутньої вдови відбилась у наказах, що давались у
заповіті улюбленому онукові. Дбаючи про те, аби онук не був об-
ділений спадщиною, яку він отримував від діда, Я. Лизогуб наго-
лошував, щоб той намагався заслужити “милость и ласку своей
бабы, которую бы чтил, шановал и поважал, как мать и даже больше
246
того” і щоб саме вона залишалася “головою” над цими землями16.
До того ж, за волею Я. Лизогуба, дружина була визначена голов-
ною особою виконання посмертної волі небіжчика, і їй же нале-
жала вся ініціатива у розпорядженні коштами після його смерті.
Своїм донькам, “сколько их есть”, він виділив по 500 золотих, а решту
капіталу дружина сама мала поділити між дітьми, “когда и как
захочет”17. Подібними настроями був пройнятий тестамент Степа-
на Миклашевського, котрий заповідав двом своїм синам жити при
матері та доглядати за нею. Без благословення, волі та поради
матері дітям заборонялось одружуватись і будь-що інше робити18.
Особлива увага О.Лазаревського в контексті його історико-
фемінологічних інтересів була прикута до питання жіночої освіти,
зокрема освіченості представниць української суспільної верхівки
у ХVІІІ ст. Інтерес історика до цієї тематики зумовлювався палкими
дискусіями навколо проблем жіночої освіти, що точилися у сус-
пільстві у другій половині ХІХ ст. О. Лазаревського цікавило, коли
саме представниці козацько-старшинської верстви стали письмен-
ними і яким чином це відбилося на їхньому загальному становищі.
Освіта, як було відомо, впливала на жінку, поступово змінюючи її
світоглядні позиції, залучаючи до активних соціальних дій та від-
криваючи нові можливості для самореалізації. Дослідження питань,
пов’язаних з жіночою освітою, навіть у форматі їхньої констатації,
надавало можливість побачити нові грані соціокультурних та пси-
хологічних змін, що відбувалися в українському суспільстві про-
тягом історії.
О. Лазаревський висунув версію, що жінки з козацько-стар-
шинського середовища навчилися писати лише у другій половині
ХVІІІ ст. У його розпорядженні знаходилися численні листи жінок
з козацько-старшинського середовища, які він вважав одними з
найкращих джерел для ознайомлення з внутрішнім світом людини.
На жаль, як зауважував О. Лазаревський, листи дружин малоро-
сійської старшини до середини ХVІІІ ст. у більшості були написані
домашніми писарями, оскільки лише незначна частина жінок цієї
верстви могла читати, і то якось, а решта – зовсім не вміла ані чи-
тати, ані писати. На великому масиві епістолярних джерел історик
дослідив, що у жіночих листах їхній підпис з’явився лише у другій
половині ХVІІІ ст., а власноручно написані жінками листи зустрі-
чаються лише під кінець цього століття19. Відстоюючи свою точку
зору, він неодноразово підкреслював, що неписьменної була навіть
247
дружина гетьмана І. Скоропадського, хоча це не завадило їй досяг-
нути вершин гетьманської влади, активно втручатися в урядові
справи і тримати під контролем ситуацію у Гетьманщині. О. Лаза-
ревський у першому томі “Описаний старой Малороссии” спрос-
товував автентичність автографа Н. Скоропадської як доказ осві-
ченості гетьманші, обстоюючи думку про наявність домашніх писарів,
які підписували за неї документи20. Феномен же Н. Скоропадської
він пояснював, перш за все, її природними даними.
Питання щодо жіночої освіченості було знову акцентовано О. Ла-
заревським у зв’язку з публікацією цікавого і незвичного за зміс-
том листа Анастасії Дмитрашкової до свого свата. Основна увага
зверталася тут істориком не на зміст надрукованого листа, хоча
він і заслуговував на окремий коментар, розкриваючи специфіку
стосунків між близькими жінками – представницями двох поко-
лінь. Наголошувалося на тому, що лист був написаний не самою
жінкою, а за її дорученням. Авторка листа, як зауважує О. Лаза-
ревський, не вміла писати, “как все тогдашние малорусские жен-
щины”, незважаючи на те, що була донькою “багача полковника”21
Друкуючи і коментуючи жіночі листи, датовані кінцем ХVІІІ ст.,
О. Лазаревський відмічав, що вони вже написані жінками власно-
ручно. Він звернув особливу увагу на важливість листа доньки
Григорія Галагана до своїх дітей, як документу, що міг служити
підтвердженням наявності освічених жінок у цей час, а також ви-
користовуватись для дослідження “истории женского образования
в старой Малороссии”22.
Теми жіночої освіти і пов’язаного з нею місця жінки у при-
вілейованому українському середовищі О. Лазаревський торкався,
аналізуючи матеріали архіву графа Милорадовича, серед яких
знаходилися листи і портрет його тещі – “енергійної й розумної”
Настасьї Степанівни Полуботок. Портрет жінки, виконаний у
1802 р., супроводжувався красномовним написом, у якому говори-
лося: “Зри здесь Анастасию Полуботкову, жену добронравную, коя
обычаем в мире влечет жизнь православную; шестьдесят девять
лет веку истекает, шестерых внук и двенадцать правнук питает
милостью, любовью и искренностью вседушно”23. Епістолярний
спадок представниці нової генерації української еліти, сімейні
перепетії, до яких вона була долучена, повага до неї, пієтет тональ-
ності портретного напису зумовили О. Лазаревського дати їй високу
оцінку і навіть зробити нетиповий для історика узагальнюючий
248
висновок з приводу “значительного развития” малоросійської жінки
другої половини ХVІІІ ст.
Сфера наукових інтересів О. Лазаревського включала дослід-
ження характерів та вчинків, долі відомих в історії жінок – дру-
жин українських гетьманів І. Скоропадського, Б. Хмельницького,
І. Мазепи. Спираючись на великий масив джерел, історик зміг
найбільш докладно зупинитися на постаті Н.М. Скоропадської і
переконатися у правдивості прислів’я, в якому говорилось, що
“Іван носить плахту, а Настя булаву”. Називаючи Н. Скоропадську
“красавицей и умницей”, О. Лазаревський підкреслював, що вона
належала до найбільш помітних жіночих постатей свого часу, від-
різнялася надзвичайною енергією, талантом впливати на свого ви-
сокопосадового чоловіка і на його оточення, вмінням маніпулювати
людьми, підкоряти собі обставини та досягати поставленої мети24.
Жіноча лінія, персоніфікована образом Н. Скоропадської, ви-
явилась одним із впливових аргументів для історика у його спро-
бах відійти від стереотипів автора “Історії Русів” і подивитися по-
іншому на історію наказного гетьмана П. Полуботка. “Представляя
в настоящем очерке новые сведения для истории Полуботка, мы
желаем способствовать восстановлению исторической правды о
Полуботке и его времени”, – писав О. Лазаревський25. Правда
історії, на думку ученого, полягала у тому, що П. Полуботок був
“не народним героєм”, а “героєм шляхти”, який отримав гетьман-
ську булаву за активної участі Н. Скоропадської, оскільки знахо-
дився у близьких родинних стосунках з нею. Саме вона була
“главным решителем вопроса, в чьи руки будет отдана судьба семьи
умершего гетьмана”26. За версією історика, гетьман підтримував
кандидатуру Д. Апостола, але той відмовився “мешаться в те дела,
где первенствовала Настасья Марковна”27.
Дослідження О. Лазаревського дозволили ознайомитися з різно-
манітними сторонами приватного життя родини Скоропадських, в
тому числі, з історією непростих стосунків між двома жінками -
гетьманшею та її падчеркою – донькою гетьмана від першого шлюбу.
Підставою перманентного конфлікту між ними, як вважав історик,
була сумнозвісна спадщина. Н. Скоропадська, яка ревно оберігала
монополію впливу на гетьмана, всіляко перешкоджала близьким
контактам з ним доньки та її чоловіка і навіть не дозволила їм, як
констатував О. Лазаревський, побачитися з І. Скоропадським перед
його смертю28. Взаємовідносини двох жінок, що належали до вер-
249
хівки українського суспільства, були важливим штрихом до харак-
теристики морально-психологічного стану козацько-старшинського
середовища, а також надавали уявлення про культуру стосунків і
між жінками-суперницями, зокрема.
О. Лазаревський намагався зберегти неупередженість у влас-
ному ставленні до “ясновельможної” гетьманші, об’єктивно оцінюючи
дії неординарної жінки. Не можна сказати, що йому імпонували
такі її риси, як “ловкість”, з якою Н. Скоропадська роздавала ха-
барі у Москві для залагодження справ, або приймала дорогі пода-
рунки у гетьманській резиденції. Лише констатуючи історичні факти,
він уникав засуджень на адресу Настасьї Марковни, віддавав на-
лежне її здібностям вміло розпоряджатися гетьманськими маєт-
ностями по смерті чоловіка та втримувати їх всупереч боротьбі,
що розгорнулася між претендентами29. Проте важко визначити
власні симпатії історика до “ясновельможної” з її суперечливими
рисами характеру. У більшості випадків О. Лазаревський обмежу-
вався стриманими коментарями, всіляко засвідчував свою нейтраль-
ну позицію, залишаючи право на остаточні висновки за читачем.
Інша постать, яка привернула увагу О. Лазаревського, була Ган-
на Золотаренко – дружина гетьмана Б. Хмельницького. Досліджу-
ючи один із документів, а саме перелік грамот та універсалів, виданих
Густинському монастирю на маєтності, О. Лазаревський натрапив
на згадку про універсал, виданий дружиною гетьмана від 22 липня
1655 р.30 Універсал, про який йшлося, забороняв “обывателям при-
луцким” втручатись у земельні справи густинського монастиря.
Документ надзвичайно зацікавив ученого, адже, як вважав історик,
відомостей про випадки передачі влади дружині за звичаями Вій-
ська Запорозького до того моменту не існувало. Залишалося також
невідомим, був цей універсал одиничним чи траплялись випадки
видання інших документів Г. Золотаренко. Тим не менш, наявність
навіть одного документа, як зазначав О. Лазаревський, багаточого
значила, вказуючи, в першу чергу, на те, який величезний вплив
мала дружина Б. Хмельницького.
У науковій спадщині історика жіноча тематика знайшла ши-
рокий прояв у матеріалах, що торкалися постаті гетьмана І. Ма-
зепи. Учений доклав багато зусиль аби з’ясувати, що за особа була
дружиною гетьмана. Результатом його наукового пошуку стала
публікація у “Киевской старине”31. У часопису було надруковано
також матеріал про племінницю І. Мазепи32 і листи гетьмана до
250
Мотрі Кочубеївни та до її батька33. Якщо історію кохання Мазепи
і Мотрі історик майже не коментував, то відповідь гетьмана на
лист ображеного В. Кочубея не залишив поза увагою. З притаман-
ною йому іронією він охарактеризував лист як “замечательный по
тому тону, в котором Мазепа нашел нужным отвечать”. Підставою
для іронії було те, що у листі Мазепа знімав з себе будь-які звину-
вачення щодо спокушання Мотрі і натомість звинувачував дружину
В. Кочубея в “гордости та высокоумии”, через що немовби страж-
дала їхня донька і шукала захисту у гетьмана, переховуючись у
його будинку.
О.М. Лазаревський, будучи одним із засновників і постійних
авторів “Киевской старины”, ініціював систематичну публікацію у
часописі портретів, у тому числі і жіночих. На його переконання,
портрет був важливим історичним документом, оскільки відобра-
жав зовнішність зображуваної персони, давав уявлення щодо епохи,
суспільної верстви, знайомив з елементами побуту та моди. Портрет
давав можливість уявити риси характеру, психологічні особли-
вості та уподобання особи, допомагав скласти її цілісний та завер-
шений образ, відчути, як вона сприймалась оточенням і якою була
за власною природою. Завдяки “історичному значенню” портретів
читацька аудиторія журналу мала нагоду долучитися до осмислення
історичної спадщини, відкрити нові факти минулого, переоцінити
вже відомі історичні події. Всього у журналі за роки діяльності з
1882 р. по 1906 р. було опубліковано шістдесят шість портретів,
переважно представників української знаті, козацької верхівки та
церковної еліти. Серед них жіночі портрети – Анни Ярославни,
Раїни Могилянки-Вишневецької, Софії Тарновської-Острозької,
Анастасії Полуботок, дружин Івана Гонти та Семена Палія – були
підтвердженням того, що історична фемінологія з її складовими та
культурними символами вдало використовувалася часописом для
обгрунтування аутентичності історико-культурної спадщини у ново-
народжуваній історіографії, посідала чільне місце у пробудженні
національної свідомості українців, звільненні їх від стереотипів та
комплексів імперського мислення.
У різні часи ці жінки відіграли помітну роль у суспільно-полі-
тичних процесах, відзначились особливістю характерів, незвичністю
долі та ввійшли в історію України як самостійні постаті або як
дружини відомих українських діячів, через що опинились у полі
зору істориків доби національного відродження. О. Лазаревський,
251
коментуючи портретні зображення у “Киевской старине”, приділяв
багато уваги розгляду історичних епох, висловлював ставлення до
перебігу подій української історії, оцінював вчинки зображуваних
особистостей.
Враховуючи те, що становлення і розвиток української істо-
ричної фемінології відбувався на тлі національного відродження,
О. Лазаревський дотримувалися жорсткої вибірковості щодо публі-
кації жіночих портретів у часопису. Основними критеріями відбору
жіночих портретів для публікації у журналі було місце зображеної
персони, її роль, значення в українській історії. Пріоритет віддавався
тим особам, життя яких могло у той чи інший спосіб надихати
співвітчизників, пробуджувати в них любов до власного минулого.
У художній колекції О. Лазаревського зберігалося значно більше
жіночих портретів, ніж їх було надруковано у “Киевской старине”.
Не потрапили до часопису знамениті портрети Євдокії Жоравко –
дружини Стародубського полковника Лук’яна Жоравки, Євдокії
Забілівни – дружини генерального писаря Андрія Безбородька,
дружини Стародубського війта Спиридона Ширая і ще багато ін-
ших, хоча кожен з цих портретів був унікальним і як художній
твір, і як історичне джерело. Як згадує Катерина Лазаревська, її
батько докладав багато зусиль, аби “Київська Старина” давала
якомога більше репродукцій34, проте багато художніх портретів
залишилося поза публікацією в основному через брак коштів. Так,
з художньої точки зору, обидва жіночі портрети – Євдокії Жоравко
і Феодосії Палій були шедеврами портретного мистецтва, проте
надрукованим у часописі виявився лише один з них – портрет
дружини Семена Палія. О. Лазаревський дуже високо оцінив порт-
рет Є. Жоравко і стосовно того, що його треба рятувати, писав до
графа Г.О. Милорадовича ще у 1883 р., але тільки через п’ятнадцять
років цей портрет потрапив до Чернігівської архівної комісії. Порт-
рет дружини народного героя С. Палія був відображенням україн-
ської жінки, що одночасно уособлювала мужній образ фастівської
полковниці і доброї щирої бабусі – жіночих рис, які культивувалися
в історичній фемінології доби національного відродження. Зобра-
ження малоросійської “матрони” початку ХVІІІ ст., вдягненої у
парчовий кунтуш з білою “наміткою” на голові, яскраво презентувало
зовнішній вигляд та вказувало на норми етикету козацької сус-
пільної верхівки, де жінці не дозволялося з’являтися у публічному
місці без кунтуша, а чоловікам заборонялось “видеть ее в одном
252
корсете, кроме разве близких родных”35. Слід зазначити, що роз-
міщення портрета Феодосії Палеєвої у популярному часопису для
О. Лазаревського було ще одним приводом засвідчити свої демо-
кратичні переконання, нагадуючи про Семена Палія – “последнего
представителя малорусского козачества на правом берегу Днепра”,
“козацького батька”, відправленого на заслання завдяки “проискам
Мазепы”36.
У центрі уваги О. Лазаревського опинилися не лише видатні
жіночі особи та відомі явища, але й пересічні жінки та випадкові
одиничні події. Дослідження випадковостей, як у другій половині
ХХ ст. стверджуватимуть німецькі та італійські прихильники мікро-
історії, є надзвичайно важливим, оскільки сприяє відтворенню
гнучких соціальних ідентичностей37. О. Лазаревський інтуїтивно
відчував, що без сюжетів, які відносяться до так званої мікроісторії,
важко було би уявити цілісну картину тогочасного українського
суспільства. Він справедливо вважав, що пересічні жінки, залиша-
ючися в тіні історії, у свій спосіб могли сприяти кар’єрі чоловіків,
придбанню ними нових маєтностей, їхньому визнанню та успіху, або,
навпаки, здійснюваючи асоціальні вчинки, ставили під загрозу до-
бробут сімейного життя. Ось чому ординарні жіночі особи О. Лаза-
ревського цікавили не менш, ніж знані представниці жіночої статі.
“Мікроісторія”, що трапилась із вдовою бунчужного товариша
І.М. Миклашевського, заслуговувала, на думку О. Лазаревським,
аби на ній акцентувати увагу і включити до першого тому “Опису
старої Малоросії”38. На перший погляд, “прегрешение” молодості
Євдокії Миклашевської виглядало як ординарна жіноча невірність,
хоча і мала дещо зухвалий вигляд. У той час, як чоловік перебував
у довготривалому поході, його молода дружина народила двох по-
зашлюбних дітей. О. Лазаревський, описуючи подробиці сімейного
конфлікту, одночасно репрезентував адюльтер початку ХVІІІ ст.
як явище побутове і як соціальний компонент із відповідними
проявами і наслідками.
У конфлікті, окрім членів родини, була активно задіяна церква,
яка на початку ХVІІІ ст. набула майже непохитного авторитету і
ваги у вирішенні справ розлучення. За церковною традицією, Є. Ми-
клашевська повинна була відбути офіційну процедуру і “налично
повинилась перед архиереем”, визнаючи свою провину. І. Микла-
шевський звертався з проханням “с женою моею разлучитись, а на
другой женитись” спочатку до чернігівського єпископа, а далі – до
253
Синоду. Причому, у цій справі брав участь навіть сам Феофан Про-
копович.
Майже уникаючи коментарів, О. Лазаревський одночасно роз-
ставив акценти в історії, центральною дійовою особою в якій була
жінка – дружина бунчукового товариша І.М. Миклашевського.
Він зауважив, що ображений чоловік, можливо, пробачив своїй
дружині її легковажний вчинок, підтвердженням чого було народ-
ження в них ще однієї дитини. А ось щодо “людської молви”, то
вона довго не могла забути жіночого гріха, і її сусід, який вів із
нею безкінечні тяжби за землю, інколи використовував “жесткое
слово укора за прегрешение ее молодости”39. Приватна, навіть гли-
боко інтимна справа стала здобутком громади, перетворилась на
“молву”, що пережила своїх учасників і стала підтвердженням умов-
ності межі між приватним і публічним життям в українському того-
часному соціумі.
У той же час, в історії життя Є. Миклашевської було перепле-
тено настільки багато різних сюжетних ліній, що долучення до
них дозволяло уявити широкий спектр непростих стосунків між
представниками протилежної статі та поведінку кожної із сторін у
буденних ситуаціях. Подальша доля вдови склалася так, що вона
вдруге вийшла заміж після смерті чоловіка. Її новий чоловік го-
ловною умовою одруження з вдовою висунув вимогу передачі їй
маєтностей, котрі належали її сину від першого шлюбу, і 18-річний
Павло Миклашевський змушений був написати акт про дарування
матері земель, що дістались йому від батька. Отже, морально-етич-
ний портрет нового чоловіка Є. Миклашевської, репрезентований
О. Лазаревським, був далеким від шляхетного. Окрім того, як вия-
вилося надалі, він так і не зміг забезпечити подальшого добробуту
своїй родині і помер, залишивши справи у занедбаному стані. Ба-
гатоманітність епізодів, що окреслювали життя Є. Миклашевської,
котра пережила всіх своїх чоловіків, народила двох позашлюбних
дітей і двох – у шлюбі, надавала можливість скласти уявлення про
суперечливу і хаотичну побутову культуру українського елітного
прошарку, Це була культура, що формувалась у нових політичних
умовах розчинення Гетьманщини у просторі Російської імперії і в
якій було багато різноманітних нашарувань – від збереження давніх
звичаїв, побожності, провінційності до зухвалих викликів нового часу.
Одне з важливих місць у спадщині О. Лазаревського займають
матеріали, в яких відображається процедура одруження у козацько-
254
старшинському середовищі. Укладання шлюбів, будучи надзви-
чайно важливим для нової української еліти, охоплювало різноманітні
сторони життя, а отже, дослідження цього дійства відкривало для
історика нові грані несподіваних життєвих колізій. О. Лазаревський
звернув особливу увагу у документах на те, наскільки серйозно,
зважено, ретельно, з урахуванням численних факторів підходила
козацька верхівка до одруження своїх нащадків, починаючи від по-
шуку гідного партнера і закінчуючи докладним переліком приданого.
Докладно переповідаючи історію одруження Юхима Лизогуба,
історик звернув увагу на декілька цікавих, на його погляд, момен-
тів. У дружини Ю. Лизогубу дісталася донька гетьмана Петра До-
рошенка40. Хоча це був не гірший варіант, проте його батько Яків
Лизогуб прагнув одружити свого сина з падчеркою Дмитра Раїча,
що славився своїми багатствами. Коли ж Яків Лизогуб звернувся
до гетьмана за дозволом на одруження сина, то отримав відмову.
Гетьман П. Дорошенко, як вважає О. Лазаревський, відмовив з по-
літичних мотивів, оскільки вважав, що Лизогуби перейдуть на
Правий берег, де знаходились маєтки Д. Раїча і він, таким чином,
втратить свого соратника. Офіційний же привід для відмови з боку
гетьмана звучав як турбота про збереження гідності сімейства Ли-
зогубів, оскільки Раїчи “люди богатые и будут им (Лизогубам)
гордить”, а отже, не варто укладати з ними родинні стосунки41.
Важко було визначити, яка з підстав відмови насправді була прі-
оритетною, адже слід враховувати бажання самого гетьмана видати
заміж свою доньку. О. Лазаревський, не надто заглиблюючись у ана-
ліз дій П. Дорошенка, констатував, що Я. Лизогуб просто “убоясь
его, Дорошенка, не отговариваясь ничем, сына своего на его, До-
рошенковой, дочери женил”42.
Дослідник також наводив різноманітні матеріали на підтверд-
ження того, що відомі особи з козацько-старшинського середовища,
такі як Кочубей, Борковський, Забіла, не зважаючи на свій статус,
посади, авторитет, наближеність до гетьмана І. Мазепи змушені були
так само звертатися до нього з проханням про дозвіл на одруження
своїх дітей. О. Лазаревський наголошував, що, таким чином, при-
ватна справа опинилася під пильним контролем гетьманської влади,
і представникам козацької старшини доводилося змінювати інколи
плани, іти на компроміси, навіть зазнавати фінансових збитків,
підкорюючись верховній владі гетьмана. В даному випадку ученого
цікавили не лише історичні події та факти, а й соціальний та
255
моральний аспекти проблеми, і він інтерпретував подібні вчинки
як прояви амбіцій одних і слабкості інших. О. Лазаревський з гір-
котою й іронією підкреслював, що І. Мазепі дуже швидко вдалося
поставити старшину в залежність, у тому числі, взяти під контроль
її приватне життя. О. Лазаревський, судячи з його коротких, але
промовистих зауважень, негативно ставився до традиції старшини
звертатися до гетьмана за дозволом на одруження своїх нащадків,
оскільки це було далеким від моральних та етичних ідеалів ХІХ ст.,
особливо вступало у протиріччя з демократичними поглядами істо-
рика. Проте це було нормою у козацько-старшинському середовищі
ХVІІ–ХVІІІ ст. і не сприймало його представниками як приниження
їхньої гідності навіть з урахуванням того, що І. Мазепа і П. Доро-
шенко прагнули укріплення влади та посилення свого впливу на
підданих.
Уже згадуваний чернігівський полковник Яків Лизогуб, незва-
жаючи на свій похилий вік, у листі до сина давав поради з приводу
одруження онука і звертав увагу на те, де і за якими критеріями
варто шукати для нього дружину. Дід, який у свій час одружив сина
за розпорядженням гетьмана П. Дорошенка, тепер особливо пере-
ймався тим, щоб наречена підходила “под мысль внука, и под нашу
достойность”43. В дружини онуку Я. Лизогуба була обрана гідна
“панна”, “не из последних невест” – донька переяславського пол-
ковника Мировича, наближеного до гетьмана І. Мазепи.
Траплялися випадки “несанкціонованого” одруження старшин-
ських нащадків, але скоріше це було винятком ніж правилом і то
здійснювалося за моральної підтримки найближчих авторитетних
родичів. У Любецькому архіві графа Милорадовича, надрукованому
О. Лазаревським у “Киевской старине” у 1898 р., особливу цінність,
на думку історика, складали листи, у яких йшлося про самовільне
одруження доньки П.С. Милорадовича з І.С. Лашкевичем. Цей шлюб,
скоріш за все, став можливим лише завдяки патронату вже згадуваної
Настасьї Степанівні Полуботок, яка вирішила прийняти сторону
онуки і докладала зусиль, аби пом’якшити гнів свого зятя.
Козацька еліта часто сприймала одруження як шлях до кар’єр-
ного просування, про що свідчили численні документи, які дослід-
жував і друкував О. Лазаревський. У цих матеріалах фігурують
жінки, які для багатьох чоловіків були бажаною метою через їхню
приналежність до відомих родин. Павло Скорупа був примітним
своїм холостяцтвом, оскільки не одружувався, як вважалося, дуже
256
довго – до тридцяти років і мав скромну посаду лише бунчукового
товариша. Одруження з Ганною Жураковською – праонукою геть-
мана Апостола одразу відкрило П. Скорупі шлях до нових посад,
адже дуже скоро він вже “выхлопотал” собі уряд “вакансового пол-
кового судьи”44.
Розгляд наукової спадщини О. Лазаревського з позицій істо-
ричної фемінології переконливо свідчить про поступове перетворенні
козацької старшини на замкнене коло, що послуговувалося зде-
більшого земельно-фінансовими або кар’єрними інтересами при
створенні нових сімейних козацько-старшинських кланів. Своє-
рідною жертвою подібної тенденції, як видно з матеріалів Галага-
нівського архіву, став один із представників цього сімейства. У
автобіографії – унікальному історичному документі – Григорій
Галаган відверто зізнавався, що “в 22 (года) оженился не кстати и
не по своей воле и терпел неудовольствие чрез десять лет”45. Ба-
гатства батька, дружина з впливової, заможної родини Дунін-
Борковських, посада прилуцького полковника, що дісталась йому
у двадцять три роки, не зробили Г. Галагана щасливим.
Два коротких рядки з автобіографії Г. Галагана розкривають
його ставлення до матері і дозволяють скласти уяву про велике
почуття безмежної любові та відданості сина. Смерть матері, очевидно,
найближчої у його житті людини, настільки потрясла сорокасеми-
річного Г. Галагана, що він відмовився від полковництва і вирішив
усамітнитися46. Колізії особистого життя, у якому жіноча складова
у вигляді небажаного і невдалого шлюбу, фанатичної любові до
матері відіграла не останню роль, змусили Г. Галагана наприкінці
автобіографії зробити невтішний висновок: “и так, как рассмотреть
мою жизнь обстоятельно, которая уже продолжается 55 лет, то не
много можно в ней найти благополучных лет, которые за нечто по-
честься могут”47. На думку О. Лазаревського, Г. Галаган був “исклю-
чительный человек между его современниками”48, адже потреба
переосмислити життя, залишити по собі автобіографію була свід-
ченням його особливого сприйняття оточуючого світу. Судячи з
коротких коментарів історика на адресу Григорія Галагана, цей
представник знаменитого роду не міг не викликати у нього співчуття.
Дослідження специфіки повсякденного життя козацько-стар-
шинської верстви, інтерес до становища жінки у приватному колі,
цикл сімейних студій неодмінно спрямовували О. Лазаревського на
коло питань стосовно становища жінки у публічній сфері. Поняття
257
“жінка ”і “публічна діяльність” у контексті історії України ХVІІ–
ХVІІІ ст. мали специфічну інтерпретацію. По-перше, публічна сфера
жінки була, до певної міри, продовженням її сімейного життя.
Цікавими з точки зору такого розуміння публічного життя жінки
є листи друзів знатного військового товариша І. Забіли до його
вдови Ганни Василівни, віднайдені, надруковані і прокоментовані
О. Лазаревським. Ганна Василівна, залишившись по смерті чоло-
віка, по тодішньому висловлюванні, “на вдовином стольце”, змогла
зберегти широке і авторитетне коло свого спілкування, до якого
входили генеральний військовий суддя В. Кочубей, чернігівський
полковник П. Полуботок, господарь замку батуринського І. Черниш.
У листах до вдови вони називають її “моя вельце ласкава прия-
телко”, “зичливая приятелко, пани Забелиная”49, допомагаючи
порадами і діями вести її “домовство”.
Однією із найбільш поширених сфер тогочасної публічної жі-
ночої діяльності, якщо не зважати на поодинокі приклади долу-
чення жінок до політики, була церковна і благодійна діяльність,
що асоціювалася з моральною підтримкою та відшкодовуваннями
коштів на будівництво монастирів та храмів. О. Лазаревський окремо
звернув увагу на ті документи, де ця інформація знаходилася і яким
чином представлялась. У церковно-благодійницькій сфері список
жінок був значно більшим і, як зауважував О. Лазаревський, серед
ігуменій і монахинь малоросійських монастирів було немало пред-
ставниць старшинських родин50.
Історична фемінологія у роботах О. Лазаревського означена
широким колом тем, пріоритетними серед яких були приватне і
публічне життя жінки, її статус у суспільстві, стосунки з чоловіком,
жіноча освіта. Розгляд наукової спадщини О. Лазаревського в кон-
тексті історичної фемінології дає підстави стверджувати, що історик
велику увагу приділяв жіночій проблематиці, будучи переконаним
у її важливості щодо відображення цілісності картини україн-
ського козацько-старшинського середовища. Вивчаючи соціальну
історію Гетьманщини, він вдало вписував у загально-історичний
контекст жіночу складову, яка, завдячуючи своїй різноманітності
та багатогранності, органічно доповнювала уявлення про українське
суспільство ХVІІ–ХVІІІ ст., повсякденне життя козацької старшини,
її наміри, характер, менталітет. Розгляд основних праць О. Лаза-
ревського з позицій історичної фемінології засвідчує грунтовний
інтерес історика до проблем жіночої історії, відкриває цікаві і
258
несподівані ракурси у його науковій спадщині, доповнює і зба-
гачує образ українського суспільства, значно яскравіше виокрем-
люючи його характерні риси.
1 Грушевський М.С. В двадцять п’яті роковини смерті Ол.М. Лаза-
ревського. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження //
Україна. – 1927. – Кн. 4. – С. 3–17; Дорошенко Д. Розвиток науки україно-
знавства у ХІХ – на поч. ХХ ст. та її досягнення // Українська культура /
Лекції за ред. Д. Антоновича. – К., 1993; Ефименко А.Я. История украин-
ского народа – К., 1990. – С.3 36; Єфремов С. Історія українського пись-
менства. – 4-е вид. – Мюнхен, 1989. – Т. 1.- С. 51; Журба О.І. Київська
археографічна комісія (1843–1921): Нарис історії та діяльності. – К. 1993. –
С. 175; Колесник М.П. Историческое общество Нестора Летописца, 1872–
931 гг. : (Историогр. очерк) : Автореф. дис. ... канд. ист. наук. – К., 1990. –
17 с.; Модзалевський В. З старого листування // Зап. іст. і філол. секції
Укр. наук. т-ва в Києві. – К., 1918. – Кн. 17. – С. 79–86; Полонська-Васи-
ленко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 1. – С. 21; Пріцак О. Історіософія
та історіографія Михайла Грушевського. – К., 1991. – С. 48; Сарбей В.Г.
Т.Г. Шевченко і О.М. Лазаревський // Укр. іст. журн. – 1989. № 3. –
С. 26–34.
2 Грушевський М.С. В двадцять п’яті роковини смерті Ол.М. Лазарев-
ського. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження. – С. 6.
3 Йдеться про відомі “Очерки малороссийских фамилий. Материалы
для истории общества в ХVII–XVIII вв.” О. Лазаревського, що друкувались
у московському часописі “Русский архив»” у 1875 р., т. І, ІІ, ІІІ; у 1876, т. ІІІ.
4 Житецький І. Листування О.М. Лазаревського і М.І. Костомарова //
Україна. – 1927. – Кн. 4. – С. 101.
5 Лазаревский А. Четыре письма жены полкового обозного Евдокии
Сахновской к мужу, 1743-1744 гг. // Киев. старина. – 1891. –Т.32. – № 1. –
С. 177–178.
6 Грушевський М.С. В двадцять п’яті роковини смерті Ол.М. Лазарев-
ського. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження. – С. 4.
7 8 Стороженко М. З мого життя/ Упоряд. і вступ. ст. В. Ульянов-
ського. – К., 2005. – С. 180.
9 Мезько-Оглоблин О. Люди старої України та інші праці. – Острог ;
Нью-Йорк. – 2000. – С. 37.
10 Білокінь С. Про національну аристократію України // Розбудова
держави. – 1992. – № 1. – С. 57.
11 Блок М. Апология истории или ремесло историка. – М., 1973. –
С. 76–79.
12 Василенко М. Олександр Матвійович Лазаревський (1834–1902) //
Україна. – 1927. – Кн. 4. – С. 80.
259
13 Сарбей В.Г. Історичні погляди О.М. Лазаревського. – К., 1961;
Марченко М.І., Полухін Л.К. Видатний історик України О.М. Лазарев-
ський. – К., 1958.
14 Лазаревский А. Описание старой Малороссии. – К., 1893. – Т. 2:
Нежинский полк. – С. 193
15 Лазаревский А. Люди старой Малороссии. Лизогубы, Милорадо-
вичи, Миклашевские и Свечки. (Из 1, 3 и 8-й книжек “Киевской ста-
рины” за 1882 г. ). – Киев. – 1882. – С. 6.
16 Там же.
17 Там же. – С. 53.
18 Там же.
19 Лазаревский А. Четыре письма жены полкового обозного Евдокии
Сахновской к мужу, 1743-1744 гг. – С. 177–178.
20 Лазаревский А. Описание старой Малороссиии. Материалы для
истории заселения, землевладения и управления. – К., 1888. – Т. 1:
Стародубский полк.
21 Лазаревский А. Из семейных отношений начала XVIII века// Киев.
старина. – 1899. – Т. 65, № 4, отд. 2. – С. 4.
22 Лазаревський А. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для
истории общества в ХVII –XVIII вв. // Рус. арх. – 1876. – Т. 3. – С. 52.
23 Лазаревский А. Любецкий архив графа Милорадовича / А.Л. //
Киев. старина. – 1898. – Т. 61, № 6. – С. ІІ.
24 Лазаревский А. Описание старой Малороссиии. Материалы для ис-
тории заселения, землевладения и управления. – Т. 1: Стародубский полк. –
С. 36–37.
25 Лазаревский А. Павел Полуботок. Очерк из истории Малороссии
XVIII века // Русс. арх. – 1880. Т. 1. – С. 137.
26 Там же. – С. 193.
27 Там же.
28 Лазаревський А. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для
истории общества в ХVII–XVIII вв. // Рус. арх. – 1876. – Т. 3. – С. 37–38.
29 Лазаревский А. Люди старой Малороссии. Семья Скоропадских //
Ист. вестн. – 1880. – Т. 2, ( август). – С. 719.
30 Лазаревский А. Властная гетьманша// Киев. старина. – 1882. –Т. 1,
№ 1. – С. 213–214.
31 Лазаревский А. На ком был женат Мазепа// Там же. – 1888. – Т. 21,
№ 5. – С. 43–45.
32 Лазаревский А. Исторические мелочи. Племянница Мазепы // Там
же. – 1894. –Т. 45, № 5. – С. 357-360.
33 Лазаревський А. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для
истории общества в ХVII–XVIII вв. – С. 442.
34 Лазаревська К.О. М. Лазаревський і старе українське мистецтво //
Україна. – 1927. – Кн. 4. – С. 97.
260
35 Лазаревский А. Антон Танский – полковник киевский (1712–1734).
К портрету его тещи – жены Палея // Киев. старина. – 1894. –Т. 45. –
С. 146–147.
36 Там же. – С. 147.
37 У сучасній історіографії теоретиками мікроісторії вважаються ні-
мецькі учені Х. Медик, А. Людтке, а також італійські – К. Гінзбург, Д.
Леві та інш., які виступили з критикою “старої” науки, закликаючи моло-
дих вчених переорієнтуватись на дослідження пересічних постатей – но-
сіїв повсякденних інтересів, а через них – на проблеми культури, як спо-
собу розуміння повсякденного життя та поведінки в ньому.
38 Лазаревский А. Описание старой Малороссиии. Материалы для
истории заселения, землевладения и управления. – Т. 1: Стародубский
полк. – С. 98–100.
39 Там же. – С. 99.
40 Лазаревский А. Люди старой Малороссии: (1. Лизогубы)// Киев.
старина. – 1882.– Т. 1, № 1. – С. 108.
41 Там же.
42 Там же.
43 Там же. – С. 115.
44 Лазаревский А. Описание старой Малороссиии. Материалы для
истории заселения, землевладения и управления. – Т.1: Стародубский
полк. – С. 82.
45 Лазаревский А. Галагановский фамильный архив // Киев. старина. –
1883. – Т. 7, № 11. – С. 459.
46 Там же.
47 Там же. – С. 460.
48 Там же. – С. 456.
49 Лазаревский А. Иван Петрович Забела знатный войсковый тов-
арищ // Киев. старина. – 1883. – Т.6, (июль). – С. 533–536.
50 Лазаревский А. Описание старой Малороссии. – Т. 2: Нежинский
полк. – С. 79.
Summary
The author investigates the historical-feminological constituent of the
heritage of O.M. Lazarevsky. The works of the historian revealing his stable
interest in the women history in the context of investigation of the everyday
life of the Left-bank Ukraine Cossack upper class are analyzed and classified.
Key words: historiography, O. Lazarevsky, historical feminology, Cossack
upper class, woman.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-48706 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2222-4203 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:20:07Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Буряк, Л.І. 2013-09-01T05:04:50Z 2013-09-01T05:04:50Z 2009 Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського / Л.І. Буряк // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2009. — Вип. 13. — С. 241-260. — Бібліогр.: 50 назв. — укр. 2222-4203 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48706 930.1:94(477) “16/17” Розглядається історико-фемінологічна складова у спадщині О.М. Лазаревського. Аналізуються та класифікуються праці історика, що демонструють його стійкий інтерес до жіночої історії в контексті дослідження повсякденного життя козацької еліти Лівобережної України. The author investigates the historical-feminological constituent of the heritage of O.M. Lazarevsky. The works of the historian revealing his stable interest in the women history in the context of investigation of the everyday life of the Left-bank Ukraine Cossack upper class are analyzed and classified. uk Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України Рукописна та книжкова спадщина України Дослідження в галузі спеціальних історичних дисциплін Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського Article published earlier |
| spellingShingle | Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського Буряк, Л.І. Дослідження в галузі спеціальних історичних дисциплін |
| title | Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського |
| title_full | Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського |
| title_fullStr | Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського |
| title_full_unstemmed | Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського |
| title_short | Історична фемінологія у науковій спадщині Олександра Лазаревського |
| title_sort | історична фемінологія у науковій спадщині олександра лазаревського |
| topic | Дослідження в галузі спеціальних історичних дисциплін |
| topic_facet | Дослідження в галузі спеціальних історичних дисциплін |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48706 |
| work_keys_str_mv | AT burâklí ístoričnafemínologíâunaukovíispadŝiníoleksandralazarevsʹkogo |