Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст.
У статті висвітлено початковий етап становлення медичної генетики в Україні (від початку до 30-х рр. ХХ ст.). Показано зародження ідеї застосування вчення про спадковість у медичній практиці у працях В.К.Ліндемана, а також подальший її практичний розвиток через формування наукових підрозділів. Визна...
Saved in:
| Published in: | Наука та наукознавство |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/49078 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. / О.В. Романець // Наука та наукознавство. — 2008. — № 3. — С. 90-106. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860192845152911360 |
|---|---|
| author | Романець, О.В. |
| author_facet | Романець, О.В. |
| citation_txt | Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. / О.В. Романець // Наука та наукознавство. — 2008. — № 3. — С. 90-106. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Наука та наукознавство |
| description | У статті висвітлено початковий етап становлення медичної генетики в Україні (від початку до 30-х рр. ХХ ст.). Показано зародження ідеї застосування вчення про спадковість у медичній практиці у працях В.К.Ліндемана, а також подальший її практичний розвиток через формування наукових підрозділів. Визначено внесок у розвиток даної галузі О.А.Кронтовського, С.М.Давиденкова та інших.
В статье освещен начальный этап становления медицинской генетики в Украине (от начала до 30-х годов ХХ ст.). Показано зарождение идеи использования учения о наследственности в медицинской практике в трудах В.К. Линдемана, а также дальнейшее ее практическое развитие через формирование научных подразделений. Определен вклад в развитие данной области А.А. Кронтовского, С.Н. Давиденкова и других.
The paper shows the initial phase in the formation of medical genetics in Ukraine (from early XX century till 30s). Details are given about conception of the idea to use the teaching about heredity in medical practice, contained in works of W.K.Lindemann, and to trigger its further practical elaboration through establishing research units. Also, the contribution to this field from A.A. Krontovsky, S.N.Davidenkov and others is outlined.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:07:06Z |
| format | Article |
| fulltext |
Science and Science of Science, 2008, №390
Історія науки
Від моменту становлення генетики
як науки, тобто від початку двадцято-
го століття, коли було заново відкрито
закони Менделя, вчені намагалися за-
стосувати їх для вирішення проблем,
пов’язаних з успадкуванням хвороб. Ви-
вчення спадкових захворювань та спро-
би боротьби з ними є однією з найбільш
драматичних сторінок історії медицини.
Відомості про те, що деякі хвороби зу-
стрічаються в поколіннях однієї родини
були накопичені віддавна, однак при-
чини такого явища були невідомими.
Відкриття законів спадковості породи-
ло занадто оптимістичні уявлення про
можливість застосувати їх до покращен-
ня людського роду і трохи спрощені, від-
повідно до тогочасного рівня розвитку
науки, оптимістичні прогнози щодо бо-
ротьби зі спадковими хворобами.
У Радянській Росії в 20—30-ті роки
ХХ століття відбувався бурхливий роз-
виток галузі медичної генетики. Від-
повідно до тогочасного рівня розвитку
науки постановка завдань, розроблені
методики, організаційні засади розви-
тку галузі, на думку дослідників, навіть
випереджали світовий рівень [1]. Пи-
тання бурхливого розвитку євгеніки,
медичної генетики в Росії, а також тра-
гічні сторінки знищення галузі та вче-
них, котрі її розробляли, досить деталь-
но досліджені та висвітлені російськими
та іноземними істориками науки [1—5].
Питання становлення та розвитку ме-
дичної генетики в Україні є менш до-
слідженими [6, 7] і становлять сутність
даної публікації. Джерельною базою для
розробки нами даної теми є наукові пу-
блікації низки періодичних медичних
видань, наукові монографії та підруч-
ники з медицини переважно 20—30-х
років ХХ століття, матеріали Київського
державного архіву та архіву Київського
бактеріологічного інституту, котрий
нині належить ЗАТ “Біофарма”.
В Україні питання спадкових хво-
роб ще в сімнадцятому столітті роз-
робляв видатний учений-медик Іван
Андрійович Полетика (1722—1783).
Він розпочав навчання у Києво-
Могилянській академії, однак уже у
віці дев’ятнадцяти років продовжив
вивчати медицину в Кільському уні-
Становлення медичної генетики
в Україні в 30-х роках XX ст.
О.В. Романець
У статті висвітлено початковий етап становлення медичної генетики в Україні
(від початку до 30-х рр. ХХ ст.). Показано зародження ідеї застосування вчення
про спадковість у медичній практиці у працях В.К.Ліндемана, а також подальший
її практичний розвиток через формування наукових підрозділів. Визначено внесок у
розвиток даної галузі О.А.Кронтовського, С.М.Давиденкова та інших.
© О.В. Романець, 2008
СТАНОВЛЕННЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ В 30-Х РОКАХ ХХ СТ.
Наука та наукознавство, 2008, № 3 91
верситеті. Потім з 1750 року навчався
в Санкт-Петербурзькому сухопутному
госпіталі, а з 1751 року в Лейденсько-
му університеті. Саме в Лейдені в 1754
році він захистив докторську дисер-
тацію “Dissertatio medica inauguralis
de morbis haerediteris”. Нині ця праця
знаходиться в бібліотеці Лейденского
університету, однак її й досі не пере-
кладено на українську мову. З Лейдену
Полетика поїхав до Кілю, де його об-
рали професором Медичної академії.
Пропрацювавши два роки, він повер-
нувся в 1756 році на Україну, де не було
на той час жодної вищої чи середньої
медичної школи. У тому ж році отри-
мав призначення на посаду молод-
шого лікаря Санкт-Петербурзького
сухопутного госпіталю, однак завдяки
своїй освіченості та здібностям невдо-
взі очолив його і активно взявся до ре-
організації наукової, медичної та педа-
гогічної частин. Такі реформи вищим
медичним органом імперії — Медич-
ною канцелярією — було визнано не-
доречними і вченого перевели на по-
саду лікаря Санкт-Петербурзької ди-
візії. Полетика цікавився науковою та
педагогічною роботою, котру вирішив
спробувати організувати в Україні, од-
нак час для реалізації цих його ідей ще
не настав [8].
У 1763 році його призначили керів-
ником головного карантину в м. Василь-
кові, де він працював упродовж двадця-
ти років, доклавши чимало зусиль для
боротьби з епідеміями інфекційних хво-
роб. Науковий чи навчальний медичний
осередок в Україні йому організувати
не вдалось, однак він багато зробив для
розвитку карантинної служби: відділи
головного карантину працювали майже
у всіх великих містах [9].
На початку ХХ століття в Україні
питаннями успадкування хвороб ці-
кавився і висвітлював їх у своїх працях
професор Київського університету Во-
лодимир Карлович Ліндеман. Вчений
отримав освіту в Московському уні-
верситеті, де був залишений для підго-
товки до звання професора по кафедрі
загальної патології. У 1896 році він був
удостоєний ступеню доктора меди-
цини після захисту дисертації “Про
вплив перев’язки сечопроводів на бу-
дову і функції нирки”. У Московсько-
му університеті, перебуваючи на посаді
приват-доцента, з 1897 року він викла-
дав методику загальнопатологічних до-
сліджень. У 1898—1900 роках Ліндеман
перебував у закордонному відрядженні.
У 1901 році він був призначений екстра-
ординарним професором Університету
Св. Володимира по кафедрі загальної
патології, а в 1905 році став ординар-
ним професором [10]. Окрім загальної
патології, в 1904 році він тимчасово
викладав ембріологію, гістологію, за-
відував гістологічною лабораторією.
У 1907 році вчений був призначений
консультантом Києво-Кирилівської
богодільні. У 1909—1910 роках учений
читав студентам-медикам лекції із зо-
ології, а в 1912 році в зв’язку з хворобою
професора В.К.Високовича завідував
кафедрою патологічної анатомії [11].
У 1920 році він завідував кафедрою за-
гальної патології з бактеріологією, зо-
ології [12]. Ліндеман не лише викладав
різні галузі медицини, але й працював
у них експериментально. Його праці
присвячені питанням порушення ме-
ханізмів кровообігу, сечовиділення,
етіології малярії тощо. Він написав на-
рис з історії розвитку патології як на-
прямку медицини.
У процесі своєї наукової та лікар-
ської діяльності В.К.Ліндеман звернув
увагу на успадкування хвороб і присвя-
тив цій проблематиці грунтовні розді-
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2008, №392
ли в своєму двотомному підручнику
“Загальна патологія” (1910) та цілий
курс популярних лекцій “Спадковість і
мінливість як причина хвороб” (1907).
Вчений не вважав набуті в резуль-
таті пристосування або перенесеної
хвороби чи втрати органів ознаки
спадковими. Щодо першого пункту
він зазначав, що не можна заперечу-
вати “впливу зміни умов існування
на ідіоплазму, на хроматин статевих
клітин”, але такі зміни не обов’язково
приводять нову генерацію до корисних
пристосувань в умовах, що змінились.
Зміна умов спричинює посилення
схильності до варіації. Натомість пере-
несені хвороби можуть змінити умови
життя ідіоплазми всередині організму,
але не її властивості. Тому, робить ви-
сновок учений, більшість хвороб і не
успадковуються [13, c. 83].
Власне спадкові хвороби Ліндеман
поділяв на дві групи. Перша об’єднує
такі, що мають однорідну або гомо-
логічну спадковість: в цьому випадку
передається саме та хвороблива фор-
ма, котра спостерігалась у попередніх
поколіннях [13, c. 99]. У свою чергу
ця група за типом успадкування поді-
ляється на дві підгрупи: з прямим не-
перервним (хорея Гентінгтона) та з
кондуктивним (гемофілія, дальтонізм)
успадкуванням. В останньому випад-
ку кондукторами є жінки, а хворіють
лише чоловіки [13, c. 108].
До другої групи відносяться хворо-
би, котрі, як відзначав учений, спосте-
рігаються частіше і спричинені гетеро-
логічною спадковістю (патологічною
трансформацією), тобто передається
не конкретна форма порушення об-
міну речовин, а “уповільнення обміну
взагалі”, не певна душевна хвороба, а
“загальна слабкість психіки”. До цього
типу спадкових хвороб учений відно-
сив діабет, подагру, ожиріння, істерію,
неврастенію, психози, жовчні камені,
камені в нирках, бронхіальну астму,
мігрень тощо [13, c. 99].
Свої погляди Ліндеман виводив з
літературних оглядів, а також з досві-
ду клінічної практики, власних спо-
стережень. Так, він відзначав, що одна
й та ж причина часом викликає тяжке
захворювання, а часом легко регулю-
ється. “Кожен індивідуум обов’язково
являє собою дещо особливе і має за-
вжди тільки йому одному притаманні
ознаки. Такі ознаки називаються інди-
відуальними. Одного разу з’явившись,
ці ознаки можуть зникнути цілком
разом з тією особиною, котрій вони
властиві, або ж вони можуть поши-
рюватись і на потомство цієї особини,
стаючи в цьому випадку сімейними
або спадковими ознаками. Із самого
народження — вродженими: внаслі-
док різних впливів на організм або ж
становлять результати зміни самих
статевих елементів. Ознаки останньо-
го роду називаються «концепціональ-
ними»” [14, c. 103]. Він виділяв різні
форми спадковості у людини: явну
(передача ознаки нащадкам найближ-
чої генерації), пряму (нащадкам тієї
ж статі), перехресну (нащадкам ін-
шої статі), приховану (латентний стан
ознаки впродовж певного ряду поко-
лінь), колатеральну (ознака лише в
частини особин кожного покоління).
“Гомологічна спадковість — передача
цілком конкретних аномалій; гетеро-
логічна, або трансформуюча — цілий
ряд різноманітних, які змінюють один
одного чи комбінуються, розладів, що
свідчать про аномалії цілої системи
органів, або менш невизначеного ха-
рактеру” [14, c.127].
Ідеї В.К.Ліндемана склали теоре-
тичний грунт для розвитку медичної
СТАНОВЛЕННЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ В 30-Х РОКАХ ХХ СТ.
Наука та наукознавство, 2008, № 3 93
генетики в Україні. Окрім того, ви-
кладаючи даний матеріал студентам,
він готував фахівців, котрі вже без-
посередньо розробляли цю галузь на
практиці. Так, одним з фундаторів ме-
дичної генетики в Україні став учень
В.К.Ліндемана О.А.Кронтовський.
Перш ніж перейти безпосередньо
до розгляду організаційних засад ство-
рення галузі в Україні, потрібно ще
відзначити значення для її розвитку
наукового доробку професора Київ-
ського університету І.І.Шмальгаузена.
У своїй книзі “Організм як ціле в інди-
відуальному та історичному розвитку”
він відзначав важливе щодо “гетеро-
логічного” успадкування існування
кореляцій (взаємозв’язків і взаємних
впливів) між генами та їх значення в
індивідуальному розвиткові організму.
“Геномні кореляції являють собою за-
лежності в формоутворенні частин, що
обумовлюються більш чи менш без-
посередньо спадковими факторами
розвитку, тобто генами. Ця залежність
може грунтуватись на множинній дії
одних і тих же генів (явище «плейотро-
пізму», або феногенотипічні кореляції)
або на диференційованій дії окремих
тісно зчеплених спадкових факторів
(хромосомні кореляції). У цьому ви-
падку доводиться припустити, що одні
й ті ж гени, беручи участь у загальних
процесах клітинного обміну, визнача-
ють схожий чи, у всякому разі, законо-
мірно відмінний перебіг якихось про-
цесів, можливо біохімічного порядку,
в різних частинах тіла”, — писав уче-
ний [15, c. 35].
Отже, питання спадковості люди-
ни, за тогочасним визначенням “ан-
тропогенетики”, привертали увагу віт-
чизняних учених ще на початку двад-
цятого століття. У 30-ті роки генетика
бурхливо розвивалась у СРСР, зокрема
й медична генетика. Власне напрям
медичної генетики в Україні розви-
вався в контексті становлення даних
досліджень у провідних наукових гене-
тичних центрах Москви та Ленінгра-
ду, а також у руслі світових тенденцій.
Сама ідея створення галузі медичної
генетики тісно пов’язана з євгеніч-
ними поглядами, однак відрізняється
більшою пристосованістю до науково-
практичних, а не до філософських чи
соціальних проблем. Вона прийшла
на зміну євгеніці як системі поглядів
щодо соціальної гігієни.
Євгеніка як науковий і громад-
ський напрямок почала активно роз-
виватись у перші десятиліття двадцято-
го століття спочатку в Англії і Америці,
а потім у країнах Європи. Особливо
активно вона розвивалась у Німеччи-
ні, де її називали расовою гігієною.
“Кожна дитина має право народитись
здоровою”, — таким був лозунг євге-
ніки. Расова гігієна постала на грунті
цілого комплексу наук: вчення про по-
ходження людини; вчення про спадко-
вість та експериментально-практичні
шляхи її дослідження; антропології
(дослідження фізичних і психічних
відмінностей як індивідуумів, так і
окремих рас); патології, що дає знання
про походження ненормальних явищ
і хвороб; даних клінічної і практичної
медицини (аналізів, історії хвороб,
статистики); соціальної медицини, де-
мографії тощо [16, c. 65]. Основними
методами євгенічних досліджень були
статистичний (біометричний), запро-
понований Ф.Гальтоном і розробле-
ний К.Пірсоном, та генеалогічний.
В Україні конкретні центри, котрі
розробляли галузь медичної генети-
ки, з’явились у двадцятих роках. Вони
були створені в контексті розвитку Ро-
сійського євгенічного товариства та ге-
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2008, №394
нетики в Росії загалом. “Оскільки ме-
дична наука і практика мають на меті
не тільки боротьбу з хворобами, але
і загалом оздоровлення людства, по-
кращення його породи, то в 1920 році
з-поміж кількох наукових співробітни-
ків Москви виникла думка про ство-
рення євгенічної організації, котра і
була створена під керівництвом про-
фесора М.К.Кольцова. Це товариство
висунуло на перший план теоретичне
висвітлення наукових проблем, котрі
є фундаментом євгенічного вчення, не
торкаючись тих чи інших практичних
заходів, котрі диктуються євгенічними
ідеями” — так подавалась історія ста-
новлення євгеніки в Росії в 1926 році
[17, c. 254]. Передумовою розвитку
профілактичного напрямку російської
медицини названо з’їзди бактеріологів,
епідеміологів і санітарних лікарів, ко-
трі в попередні роки “винесли на своїх
плечах велику наукову і організаційну
роботу по медичному благоустрою Ро-
сії” [17, c. 255].
У 1916 році в Москві був заснова-
ний Інститут експериментальної біо-
логії, де в 1918 році М.К.Кольцовим
був створений відділ генетики [5,
с. 16]. “Роботами відділу, окрім Нар-
комздраву, для котрого генетика ста-
новила великий інтерес, як введення
в вивчення спадковості, мінливості
й конституції людини, зацікавились
також інші відомства. Комісія по ви-
вченню природничих виробничих
сил при Російській академії ще в 1918
році організувала генетичний відділ і
при ньому генетичну станцію поблизу
с. Анікова Московської губернії. За-
відуючий станцією — заступник ди-
ректора Інституту експериментальної
біології В.Лєбєдєв, завідуючий лабо-
раторією при ній О.С.Сєребровський”
[18, c. 271]. Генетичний відділ названо
необхідною базою для вивчення спад-
ковості й мінливості людини, тобто
антропогенетики. Остання стала го-
ловною темою дослідницьких робіт
євгенічного відділу, створеного в 1920
році М.К.Кольцовим в Інституті екс-
периментальної біології. З 1921 року
відділом завідував професор антропо-
генетики Московського університету
В.В.Бунак.
Роботи було розпочато з розробки
точної методики досліджень найбільш
доступних генетичних ознак людини.
Починаючи з 1922 року євгенічний
відділ організовував експедиції для
антропогенетичних досліджень різних
рас чи груп, котрі населяли СРСР. Ан-
тропометричні роботи в Москві здій-
снювались у співробітництві з різними
клініками, зокрема обстежували осіб
з патологічними конституціями. За
участі студентів збирали генеалогії ро-
дин з патологічними особливостями,
а також з видатними здібностями. Во-
сени 1920 року в зв’язку з євгенічним
відділом інституту було організовано
Російське євгенічне товариство для
наукової розробки євгенічних проблем
і пропаганди євгенічного руху. Впро-
довж трьох років товариство об’єднало
близько 150 членів та влаштувало біль-
ше п’ятдесяти публічних засідань. То-
вариство видавало “Російський євге-
нічний журнал”. У 1922 році директор
інституту був обраний представником
від Росії в міжнародній комісії з євге-
ніки на Брюссельському міжнарод-
ному з’їзді [18, с.222]. З-поміж чле-
нів Російського євгенічного товари-
ства були й українські вчені, зокрема
О.А.Кронтовський.
У 1921 році в Ленінграді з ініціативи
Ю.О.Філіпченка при Постійній комісії
по вивченню природних виробничих
сил Росії Російської академії наук було
СТАНОВЛЕННЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ В 30-Х РОКАХ ХХ СТ.
Наука та наукознавство, 2008, № 3 95
відкрито Бюро з євгеніки, від котрого
бере початок становлення в 1933 році
академічного Інституту генетики.
В Україні центри медичної гене-
тики почали формуватись у Києві та
Харкові. У Києві такий підрозділ був
створений у Київському санітарно-
бактеріологічному інституті з ініціа-
тиви завідуючого відділенням експе-
риментальної медицини, професора
О.А. Кронтовського. У звіті інституту
за 1923 рік вказано: “Виходячи з того
положення, що здоров’я людини ви-
значається не тільки зовнішніми фак-
торами, які вивчаються гігієною, епі-
деміологією, але і внутрішніми, і що
схильність і перебіг заразних хвороб
визначаються факторами конституції,
Кронтовський організував вивчення
патологічної спадковості та патоло-
гічної конституції як факторів, котрі
обумовлюють перебіг і розвиток різно-
манітних хвороб” [19, арк. 3-4].
У Києві фактично Бюро з вивчен-
ня спадковості людини під керівни-
цтвом професора О.А.Кронтовського
почало роботу з лютого 1922 року. У
“Київському медичному журналі”
(1922, № 6) подано адреси бюро, за
якими можна отримати довідки, а та-
кож надсилати матеріал для опрацю-
вання: Протасів яр, Бактеріологічний
інститут, О.А.Кронтовському, або ж
Нестеровська вулиця, 42, кв. 2, док-
тору Л.І.Польовому [20]. Там же опи-
сано і розроблену О.А.Кронтовським
відповідну методику роботи [20].
Про цю методику, а також про деякі
свої матеріали О.А.Кронтовський і
Б.М.Маньківський виголосили до-
повідь на тему: “До вивчення патоло-
гічної спадковості у людини (методи-
ка і матеріали)” на І Всеросійському
з’їзді патологів у 1923 році в Петро-
граді [19, 21].
О.А.Кронтовський наголошував,
що для правильного розуміння пато-
генезу, для прогнозу і раціонального
лікування лікар повинен враховувати
“спадкову конституцію” захворюван-
ня. З-поміж інших галузей гігієни він
вважав важливою і “гігієну спадко-
вості”, що вимагає точного і деталь-
ного вивчення спадковості у людини,
особливо патологічної. Потрібно, пи-
сав він, щоб лікарі звертали особли-
ву увагу на спадковість, фіксували і
збирали випадки спадкових хвороб і
повідомляли про них у відповідні за-
клади. Як відрізнити спадкову хворобу
від неспадкової? “Якщо успадковуєть-
ся тільки схильність (конституційна
схильність) до захворювання, то для
розвитку самої хвороби необхідні ще
певні зовнішні причини. На наявність
спадкового моменту в подібних випад-
ках вказує та обставина, що одні ці зо-
внішні причини в інших (конституцій-
но нормальних) людей таку ж хворобу
викликати не можуть (або у всякому
разі такої сили)” [20, с. 67]. Визначити
хворобу як спадкову дозволяє та обста-
вина, що дане захворювання розвива-
ється у різних членів родини в одному
й тому ж віці, в одній і тій же своєрідній
формі, одноманітний перебіг хвороби.
Кронтовський вказував, що в одних
випадках успадковані фактори (гени)
без помітних зовнішніх умов (екзоген-
них) та причин обумовлюють розвиток
хвороби (гемофілія, дальтонізм, хорея
Гентінгтона), в інших випадках в якос-
ті додаткового моменту, що “викли-
кає” хворобу, можуть відіграти певну
роль зовнішні фактори. Оскільки ці
рекомендації спрямовані на лікарську
аудиторію і саме лікарі можуть безпо-
середньо спостерігати і “відбирати”
випадки спадкових хвороб, саме для
них було розроблено методику збиран-
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2008, №396
ня і запису відповідних даних. Методи-
ка такої роботи, подана Кронтовським,
включає обстеження максимальної
кількості родичів пробанда. Кожного
здорового члена родини потрібно об-
стежувати, як і хворого, щоб виявити,
чи немає хоча б слабко помітних симп-
томів, аналогічних у тому чи іншому
відношенні тим, котрі різко виражені у
хворого, чи не обіймають деякі здоро-
ві члени родини проміжне положення
між хворими і здоровими [20, с. 71].
Отже, необхідно збирати фактичні
дані, складати графічні родоводи і від-
повідні записи. На графіку родоводів
усіх членів родини ступінь їхньої спо-
рідненості, враження хворобою тощо
відмічають спеціальними позначками
(чоловіків — квадратиком, жінок —
кружечком, шлюб — горизонтальною
рискою тощо). Надалі складали сімей-
ні картки, на одній стороні яких роз-
міщали графічний родовід, на іншій —
прізвище та ім’я лікаря, адресу, прізви-
ще та ім’я того, кого обстежують, місто,
місце проживання, число, місяць, рік;
точний опис патологічної ознаки. Та-
кий же сімейний лист (з додатковими
даними про вік) було запропоновано
В.В.Бунаком і прийнято Російським
євгенічним товариством. Дану роботу
повинні були здійснювати, координу-
вати і очолювати, а також аналізувати
отримані дані в спеціальних бюро з ви-
вчення спадковості людини [20].
У звіті відділу експерименталь-
ної медицини Київського санітарно-
бактеріологічного інституту за 1925—
1926 рр. вказано, що професор Крон-
товський прочитав низку лекцій про
спадковість і конституцію людини на
різних курсах для дільничних та сані-
тарних лікарів [22, арк. 32].
У 1929 році Кронтовський ви-
дав книгу “Конституція і її значення
в патології” (“Наукове слово”, 1926,
№ 10) [23].
Взагалі для характеристики спад-
кових ознак певної особи, її схильності
до захворювання у 20—30-ті роки ви-
користовували відомий з давніх-давен
термін “конституція”. Вчені-медики
намагались встановити різні типи
“конституції” людини. Цій проблема-
тиці було присвячено низку моногра-
фій та підручників.
У 1925 році вийшла друком кни-
га О.А.Кронтовського “Спадковість і
конституція. (Практичний посібник з
дослідження патологічної спадковос-
ті і конституції людини)” (К., 1925), у
котрій автор зазначив, що практично-
го керівництва зі здійснення відповід-
них досліджень на той час не існувало
не лише в Україні, але і за кордоном.
Здійснивши аналіз стану розробки
проблеми, він узагальнив результати
своїх власних досліджень. Учений вка-
зував, що книгу написано ним на осно-
ві власних робіт з вивчення спадковос-
ті й конституції людини, розпочатих
у 1914 році. Спершу ці дослідження
він здійснював самостійно, а потім за
участі співробітників, студентів і лише
з 1922 року за участі членів організова-
ного ним бюро. Вчений наголошував,
що йому доводилось спостерігати і
аналізувати багато випадків патологіч-
ної спадковості й конституціональних
аномалій у пацієнтів київських клінік.
Пізніше він отримав можливість ви-
користовувати матеріали Київського
санітарно-педологічного інституту в
керованому ним кабінеті з вивчення
спадковості й конституції. Вчений ви-
словлював вдячність М.К.Кольцову і
Ю.О.Філіпченку за поради і допомогу в
зборі літератури. “Спадковими можуть
вважатись лише ті аномалії і хвороби,
котрі обумовлені внутрішніми, спад-
СТАНОВЛЕННЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ В 30-Х РОКАХ ХХ СТ.
Наука та наукознавство, 2008, № 3 97
ковими факторами (представлені в ге-
нотипі індивідуума генами чи групами
їх)... Спадкові захворювання можуть
проявитись (реалізуватись) у будь-який
момент індивідуального розвитку, як
впродовж внутрішньоутробного пері-
оду, так і впродовж усього подальшого
життя”, — зазначав О.А.Кронтовський
[24, с. 12—13].
У 1924 році в Києві було видано по-
сібник для студентів-медиків “Вчення
про конституції людини. З коротким
нарисом сучасного питання положен-
ня про спадковість” М.І.Ліфшиця.
Спадкові хвороби в ньому поділено
на домінатні та рецесивні. Виділено
спадкові хвороби різних органів та
систем: скелету, шкіри, очей, нерво-
вої системи, обміну речовин тощо. До
домінантних віднесено гіпердакти-
лію, катаракту, глаукому, прогресивну
м’язову атрофію, спадкове тремтіння,
гемолітичну жовтуху тощо. До реце-
сивних — вроджений вивих тазостег-
нового суглоба, альбінізм, епілепсію,
мігрень, спадкову глухоту, глухонімоту
[25, с. 58]. Книга містить розділ “Єв-
геніка і її відношення до конституції”,
в якому подано походження та зміст
євгенічних ідей і зазначено, що труд-
нощі починаються тоді, коли йдеть-
ся про перехід євгенічних проблем з
теорії в практику. Тут учений вбачав
два шляхи: заборони та покарання або
просвітництво. Він апелював до тези
М.К.Кольцова: “Завданням євгеніки
є не тільки попередження людської
раси від виродження і підтримання
певної норми посередності, а голов-
ним чином — підвищення над рівнем
посередності, покращення раси” (цит.
за [25, с. 242]). Ліфшиць наводив за-
вдання, котрі визначило Бюро з євге-
нічних постанов Комісії по вивченню
природних виробничих сил Росії при
Російській академії наук: 1) вивчити
питання спадковості спеціально в за-
стосуванні до людини шляхом анке-
тування, організації обстежень, екс-
педицій тощо. 2) Поширення в широ-
ких масах населення відомостей про
закони спадковості людини і про цілі
й завдання євгеніки. 3) Подача порад
євгенічного характеру всім бажаючим
вступити в шлюб і взагалі всім, хто
цікавиться власною спадковістю [25,
с. 243]. Також Ліфшиць наголошував
на необхідності покращувати зовнішні
умови, тобто боротись з інфекційними
і соціальними хворобами, покращува-
ти умови життя і профілактики праці,
раціонального харчування, охорони
материнства і дитинства, піднімати за-
гальний культурний рівень країни [25,
с. 243]. Вчений подав визначення кон-
ституції: “Новітнє вчення про консти-
туцію підводить під поняття конститу-
ції все те, з чим людина з’являється на
світ, у результаті певних властивостей,
закладених у зародковій плазмі. На
противагу конституції ставиться кон-
диція, під котрою розуміють всю суму
зовнішніх умов, що мають на неї той
чи інший вплив” [25, с. 246].
У тридцяті роки медична генетика
в СРСР все ще ефективно розвивалась.
Початок 30-х років характеризувався
переходом від аналізу окремих сімей і
родоводів до аналізу значних груп насе-
лення, до монографічного дослідження
якої-небудь спадкової хвороби в межах
цілої країни. Потрібно зазначити, що
такі підходи грунтувались на створеній
у СРСР загальній концепції медичного
обслуговування населення. Досить чіт-
ко ця концепція сформульована профе-
сором Київського медичного інституту
Є.Г.Черняхівським: “В Радянській спіл-
ці увага зосереджена на масах, на колек-
тиві. Замість індивідуальної медицини
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2008, №398
повинна повстати медицина колективу,
замість захисту, головним чином, окре-
мої персони повинен повстати захист
маси всього народу” [26].
У СРСР етапним у розвитку галу-
зі став 1932 рік, коли був створений
під керівництвом С.Г.Левіта Медико-
генетичний інститут, котрий свою
основну задачу вбачав у вивченні вза-
ємодії спадковості та середовища в
розвитку хвороб. Цей інститут у період
1932—1937 років здійснив дуже багато
досліджень, хоча результати лише де-
яких з них були опубліковані в працях
інституту [1].
У 30-ті роки особливо розвивав-
ся напрямок генетики захворювань
нервової системи, котрий очолював
видатний радянський невропатолог
С.М.Давиденков. У 1904—1911 роках
він працював у психіатричних лікарнях
Харківської і Московської губерній і
тоді ж почав займатись науковою ро-
ботою. Захистивши в 1911 році доктор-
ську дисертацію, вчений з 1912 року був
професором кафедри нервових і душев-
них хвороб Харківського жіночого ме-
дичного інституту. З 1920 року він пра-
цював у Баку, в 1925—1932 роках — у
Москві, а з 1932 року — в Ленінграді. Як
відзначав видатний вітчизняний психі-
атр О.Й.Гейманович, С.М.Давиденков
започаткував і розвинув генетичний на-
прямок у невропатології, збагативши
нейрогенетику низкою нових констан-
цій і окремих форм [27, с. 956].
У 1925 році в Харкові вийшла дру-
ком книга “Спадкові хвороби нервової
системи”, в якій Давиденков висло-
вив “прикінцеві зауваження” щодо
генетики спадкових хвороб нервової
системи. Ці зауваження узагальню-
ють результати досліджень ученого і
разом з тим є завданнями подальших
досліджень. Вони показують його ди-
вовижну інтуїцію, спрямовану на де-
сятки років вперед. Вчений зазначав,
що необхідно в перспективі скласти
каталог, перелік, котрий відображати-
ме раціональну класифікацію хвороб,
але це мусить бути каталог генів, а не
фенотипічних відмінностей. Єдність
основних властивостей гена всереди-
ні кожної такої групи є обов’язковою.
“Домінує кожен такий ген, чи він є
рецесивним, пов’язаний він з аутосо-
мою, чи зі статевою хромосомою, — це
є його есенційною властивістю, котра
повторюється стереотипно протягом
низки поколінь”, — писав автор [28,
с. 258]. “Які ж загальні властивості ге-
нів, що відіграють роль у питанні, що
нас цікавить? Це справжні «мутаційні
гени», тобто гени, що з’являються шля-
хом ще невідомого нам механізму, ко-
трий нині названо «ідіокінезом»” [28,
с. 261]. Очевидно шляхом локалізації і
характеристики нормальних генів і по-
винно буде піти подальше класифіка-
ційне вивчення спадкових хвороб нер-
вової системи. Він відзначав, що тера-
пія спадкових хвороб нервової системи
практично неефективна, але профілак-
тична терапія цілком можлива і є ре-
зультатом більш детального вивчення
цих хвороб. “Знання законів, котрим
підлягає спадкова передача хвороби, і
пропаганда цих відомостей серед на-
селення, — ось той єдиний шлях, ко-
трим в усякому разі культурним расам
можливо сподіватись позбавитись цієї
тяжкої ноші” [28, с. 278].
Давиденков розробляв питання
медико-генетичної практики. У книзі
“Спадкові хвороби нервової системи”
(1932) він окреслив завдання профі-
лактики в галузі успадкування хвороб
нервової системи як: 1) боротьбу з ідіо-
кінетичним виникненням хворобо-
творних мутацій; 2) подачу правильної
СТАНОВЛЕННЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ В 30-Х РОКАХ ХХ СТ.
Наука та наукознавство, 2008, № 3 99
медико-генетичної поради в родинах,
де менделюють важкі спадкові форми;
3) спеціальну охорону спадково схиль-
них у тих випадках, коли важкість хво-
роби недостатня для того, щоб віднести
її в попередню групу. На думку вченого,
превентивна медико-генетична порада,
тобто порада утримання від дітонарод-
ження, повинна бути дана в тих ви-
падках, коли є ризик отримання в по-
томстві тяжких форм нервового захво-
рювання. Він писав: “Потрібно відразу
відмовитись від думки боротись цим
шляхом з усіма спадковими аномалія-
ми: їх так багато, що було б зовсім уто-
пічною задачею прагнути, йдучи цим
шляхом, стерилізувати від усіх анома-
лій генофонд сучасного людства” [29, с.
361]. Натомість превентивної боротьби
вимагають всі форми спастичних пара-
лічів, всі форми прогресивної м’язової
атрофії тощо. Завдання лікаря він вба-
чав у діагностиці ранніх стадій хворо-
би чи навіть визначенні кандидатів на
сімейне захворювання. Шлюб носіїв
рецесивних генів, що спричинюють
хворобу, зі здоровими людьми вважав
допустимим, бо, наприклад, щоб очис-
тити генофонд людства від епілепто-
їдних генів, потрібно було б приректи
на безшлюбність одну десяту частину
всього людства. В особливу групу Да-
виденков виділяв родини, в котрих пе-
редаються хвороби, пов’язані зі статтю.
Домінантне успадкування обмежується
чоловічою статтю, всі дочки хворих є
кондукторами, тому всі вони, незалеж-
но від фенотипу, повинні утримуватись
від дітонародження, наприклад, при
атрофії зорових нервів. Половина сес-
тер хворого можуть і не бути кондукто-
рами, і цих останніх потрібно виявляти,
враховуючи дрібні фенотипічні відхи-
лення в тій галузі, котра вражається при
розвитку хвороби.
Більш складними, вважав Дави-
денков, є євгенічні поради при ді- і по-
лімерній спадковості, випадки котрої
в гередитарній невропатології спірні
й в усякому випадку рідкісні. У пси-
хіатрії, де цей вид спадкової передачі
переважає, виробляється метод сумар-
них спадкових прогнозів, при котрих
вираховується вірогідність захворю-
вання серед населення. Вчений зазна-
чав: “Поки що ми не навчились точно
діагностувати носіїв окремих генів, з
котрих складаються складні генні фор-
мули психозів” [29, с. 363]. Він вважав,
що при поширенні правильних гене-
тичних відомостей серед лікарів пи-
тання ліквідації багатьох спадкових
хвороб нервової системи (враховуючи
їх порівняно просту генетичну будо-
ву) можна було б вирішити впродовж
трьох-чотирьох поколінь. Для цього
пропонувалось систематично здійсню-
вати просвітницькі заходи: видавати
брошури і листівки, проводити лекції і
співбесіди, викладати генетику в шко-
лах, використовувати з метою генетич-
ного просвітництва музеї, виставки,
зоопарки і т.д. У книзі Давиденко-
ва наведено зразок із серії медико-
євгенічних плакатів, виготовлених
у генетичному відділенні Інституту
нервово-психіатричної профілактики
в Москві, на якому зображено люди-
ну в стані маніакального збудження і
в стані депресії та подано схему успад-
кування маніакально-депресивного
психозу. Придатними місцями для
просвітництва вчений вважав невро-
патологічні амбулаторії, консультації
охорони материнства і дитинства, від-
діли запису актів громадянського стану
і т.д. При більш м’якому перебігу спад-
кових форм рекомендував створювати
для хворого більш благополучні умови
життя, а також враховувати обтяжену
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2008, №3100
спадковість при виборі професії [29,
с. 364].
Свої багаторічні спостереження та
дослідження Давиденков узагальнив у
праці, що вийшла друком у 1947 році,
“Еволюційно-генетичні проблеми в
невропатології”, котру він значною мі-
рою написав у блокадному Ленінграді.
У книзі він подав аналіз стану соці-
ального запиту до стану нервової сис-
теми людини у різні періоди розвитку
людства. Так, на ранніх етапах розви-
тку людства повагу та поклоніння ви-
кликали особи з неординарними, фак-
тично патологічними властивостями
нервової системи, котрі ставали слу-
жителями первісних культів тощо. На-
томість у процесі прогресу суспільства
виникли вимоги щодо більшої стабіль-
ності вищої нервової діяльності, в ре-
зультаті чого з’явилось її “виховання”
і “тренування”. Отже, “шкідливі на-
слідки первинної експансії найменш
пристосованих починають поступово
компенсуватись, але вже не по лінії
покращення спадковості, а по лінії по-
кращення тренування”. Процес тре-
нування вищої нервової діяльності
людини — довготривалий процес, ко-
трий не припиняється донині й відбу-
вається несвідомо, стихійно. На думку
Давиденкова, “зіпсований свого часу
генотип при цьому процесі блокується
в своєму прояві, генетично, однак, не
змінюючись” [30, с. 152]. Це означає,
що прояв неврозів все більше усклад-
нюється. “Поведінка людини починає
диктуватись вихованням більше, ніж
вродженими властивостями її нерво-
вої системи” [30, с. 152]. Оскільки для
участі в колективній діяльності потріб-
но “володіти собою”, стримувати без-
посередній прояв своїх емоцій, “уже
не інертність і не легка вразливість, а
стійкість, витримка і організованість
є соціально-цінними особливостями
поведінки” [30, с. 152]. Всі ці явища
вчений вважав результатом припинен-
ня природного добору серед людей, а
також виводив з них необхідність тре-
нування нервової системи, котре по-
винно здійснюватись через навчальні
заклади тощо. У тій же праці вчений
навів “деякі дані з експериментальної
і теоретичної генетики”. Він розкрив
низку ознак, пов’язаних з неповним
проявом генів і гетерозиготністю по
генах різних нервових хвороб, та опи-
сав поліморфізм їх прояву. Так, уче-
ний вказував на можливість “сумації”
ефекту двох, заздалегідь неоднорідних
спадкових факторів, що мають схожий
тропізм, навіть якщо кожен з них, взя-
тий окремо, не є достатнім для реалі-
зації ознаки. Йдеться не про прямий
вплив одного спадкового фактора на
інший, а про вплив одного спадкового
фактора на розвиток і прояв ознаки, в
походженні котрої якусь участь при-
ймає й інший спадковий фактор [30,
с. 315—316].
Завершуючи огляд деяких робіт
Давиденкова, не можна не відзначити
особисті якості вченого: його надзви-
чайну спостережливість як клініциста,
працездатність. Працюючи все життя
в одній з найбільш складних галузей
медицини, він зберігав дивовижну
мужність в особистому житті: пережив
арешт і загибель сина. Одну з найви-
значніших своїх наукових праць —
плід багаторічних досліджень, як уже
згадувалось, він написав у блокадному
Ленінграді. Незадовго до смерті Дави-
денков почав створювати лабораторію
медичної генетики, котру після його
смерті очолила його дружина.
Розробка питань медичної ге-
нетики в 30-ті роки значною мірою
здійснювалась зусиллями психіатрів,
СТАНОВЛЕННЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ В 30-Х РОКАХ ХХ СТ.
Наука та наукознавство, 2008, № 3 101
оскільки значення спадкової обтяже-
ності в розвитку даного типу захворю-
вань була помічена здавна. Так, у на-
вчальних планах 1901 року Універси-
тету Св.Володимира відзначено роль
спадковості при розвитку цих захво-
рювань [31].
Фахівець у галузі судової психіатрії
київський професор В.Гаккебуш у спів-
авторстві з І.Залкіндом видали “Курс
судової психопатології” (Х., 1928), в
котрому вказали, що “саме в психіатрії
вивчення спадковості розпочалось ра-
ніше, ніж в інших галузях медицини”
[32, с.133]. Першими такими дослі-
дженнями, як пишуть автори, були ро-
боти французького психіатра Огюста-
Бенедикта Мореля, розпочаті ним у
1853 році в Парижі, щодо поступового
виродження обтяженого психічними
захворюваннями роду. Морель вважав,
що у представників спадково обтяженої
родини в кожному наступному поколін-
ні симптоми захворювань посилюють-
ся. На його думку, від проявів у родині
перших незначних психічних відхилень
до повного її вимирання проходить чо-
тири покоління, бо четверте покоління
страждає вже на найтяжчі патології і
є безплідним. Учені відзначали, що ці
уявлення панували в науці впродовж
багатьох десятиліть: “У них знайшли
повне відображення пануючі на той час
ламаркістський принцип поступових
(тут негативних) змін у низці поколінь
і вчення Дарвіна про виживання в бо-
ротьбі за існування пристосованих і
загибель непристосованих” [32, с.133].
Подальші спроби вчених-медиків роз-
робляти проблематику з цих позицій,
як зазначали автори, призводили до
неоднозначних результатів і врешті по-
казали, що в самому цьому принципі
“лежить якась неправильність” [32, с.
134]. Нове трактування проблематика
отримала після відкриття Менделем
законів спадковості: “Нині в цьому на-
прямку і ведуться роботи психіатрами-
менделістами і обіцяють дати значні й
дуже цікаві результати, бо вони нама-
гаються проникнути в саму сутність ме-
ханізму спадковості, детально аналізу-
ють біологічну формулу психозів” [32,
с.134]. Автори запропонували термін
“біосоціальна динаміка особистості”,
котру, на їх думку, формують як комп-
лекс спадкових ознак (конституція), так
і оточуюче середовище та соціально-
економічні фактори [32, с. 76].
Поняття конституції психіатри за-
стосовували до спадкового типу пси-
хічної структури людини. Однак сам
термін має ширший сенс і може відо-
бражати не лише тип психіки, а й інших
сторін особистості та стану її здоров’я.
Виникнення поняття конституції та
його трансформацію в процесі накопи-
чення спостережень у галузі спадковос-
ті та розвитку медицини проаналізував
відомий учений, основоположник гене-
тичного напрямку в психіатрії Т.І.Юдін
у праці “Психопатичні конституції”
(1926). Сам термін “конституція” іс-
нував ще з часів Гіппократа і спочатку
під цим терміном розуміли лише осо-
бливості, притаманні всьому організму
в цілому. Конституційними хворобами
вважали ті, що пов’язані не з одним яки-
мось органом, а залежать від загальних
властивостей всього організму. Пізніше
до цього додалось уявлення, що кон-
ституціональною стороною виявлення
хвороби є індивідуальні особливості
реагування організму на різноманітні
зовнішні впливи. Ряд авторів називали
конституціональними особливостями
організму ті, що визначаються спадко-
вістю, тобто особливістю будови зарод-
кової плазми. Краузе так характеризу-
вав конституцію організму: “Це прита-
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2008, №3102
манний індивіду уму стан, успадкований
чи набутий, що піддається морфологіч-
ному чи функціональному аналізу, і ви-
никає як з прояву окремих функцій, так
і із суми тілесних і душевних особливос-
тей; стан, що визначає тип діяльності та
розвитку організму; стан, котрий харак-
теризує індивідуум в сенсі вимог, які до
нього можна пред’являти у відношенні
його спротиву до хвороби, здатності до
відродження і життєздатності” (цит. за
[33, с. 9]). Юдін зазначав, що “безумов-
но, змінюючи умови життя, ми можемо
значно змінити зовнішні прояви гено-
типу, а значить, і фенотипічну консти-
туцію чи реальну особистість; але тими
зовнішніми умовами, котрими ми змі-
нюємо фенотип, ми не можемо змінити
генотип” [33, с. 10].
Порівнюючи людський організм з
машиною, він зазначав, що конститу-
ція — це не тільки особливості матері-
алу, з якого побудовано машину (мор-
фологічні особливості), не тільки тип
механізму машини і динамічні можли-
вості (фізіологічні особливості), котрі
з цього походять, але і зосереджена в
самій машині регуляція системи, що її
живить (біохімічні особливості). Окрім
того, організм — це “машина”, котра
постійно змінюється: самовідновлю-
ється, зростає, здатна до еволюційних
змін. Учений наголошував, що струк-
тура організму не є “нерухомою спо-
рудою”; проблема конституції не може
розглядатись як проблема статична, але
як проблема вияву і розвитку закладе-
них у генотипі потенцій і їх змін у за-
лежності від усіх оточуючих умов [33,
с. 11].
У 1932 році в Харкові було створено
Всеукраїнську психоневрологічну ака-
демію на базі кількох закладів, зокрема
Інституту соціальної психоневрології
і психогігієни (директор — професор
Л.Л.Рохлін) та інших. Під керівни-
цтвом Т.І.Юдіна був створений Гене-
тичний амбуланс відділу спадковос-
ті, конституції і її мінливості в складі
Інституту соціальної психоневрології
і психогігієни, котрий у свою чергу
входив до складу Всеукраїнської пси-
хоневрологічної академії. У відділі
вивчали спадкові патології, однак не
лише психоневрологічні. Так, у журна-
лі “Врачебное дело” за 1933 рік подано
статтю, підготовлену у відділі, “Спад-
кова форма гемофілії”, в котрій описа-
но випадок гемофілії, що не підпадає
під традиційний тип передачі цього
захворювання. В описаному випадку
три брата пробанда загинули внаслідок
ритуального обрізання, а четвертий від
кишкової кровотечі. Однак лікарям
відділу, незважаючи на ретельне об-
стеження, не вдалось виявити в родині
жодного хворого чоловіка по висхідній
лінії. У статті вказано, що в літературі
часом згадуються випадки “спорадич-
ної” гемофілії, і як на ймовірну при-
чину — на недостатньо детальне обсте-
ження, однак не знайдено розуміння
описаного випадку [34]. Потрібно від-
значити, що у різних підрозділах Все-
української психоневрологічної ака-
демії вчені-медики звертали увагу на
розробку питань успадкування хвороб.
Так, академік О.І.Ющенко, котрий
очолював у ній клініку неврозів, пси-
хоневрозів і м’яких форм, також розро-
бляв учення про конституції [35, c. 804).
До складу академії входила і невроло-
гічна клініка, котрою завідував профе-
сор О.Й.Гейманович, в якій також на-
магались відстежувати спадкові хворо-
би. У цій клініці на основі конкретних
випадків захворювань досліджували,
наприклад, успадкування нарколепсії
[36]. Всеукраїнська психоневрологічна
академія (у 1934—1937 роках її очолю-
СТАНОВЛЕННЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ В 30-Х РОКАХ ХХ СТ.
Наука та наукознавство, 2008, № 3 103
вав професор Л.Л.Рохлін) як унікальна
комплексна установа, що поєднувала
науково-дослідницьку, медичну, пе-
дагогічну діяльність, проіснувала до
1937 року, після чого її було реоргані-
зовано.
Потрібно зазначити, що з-поміж
радянських лікарів не так уже й багато
було прихильників застосування да-
них генетики в медицині. У 1930 році
С.Г.Левіт опублікував статтю, в котрій
пропагував та роз’яснював користь
від впровадження генетики в клінічну
практику. Він писав, що більшість ліка-
рів перебувають на позиціях ламаркіз-
му і навіть існує думка, що генетика для
лікарів є контрреволюційною наукою:
“Від самої постановки питання про те,
що низка ознак людського організму
зумовлена генотипом, від самого цьо-
го факту ми не стаємо ні революціоне-
рами, ні контрреволюціонерами” [37,
c. 104]. Він детально пояснював зна-
чення генетики для медицини: “Навіть
одна лише правильна постановка діа-
гнозу генетичного захворювання звіль-
няє хворого від неправдивого і тяжкого
і недоцільного лікування. Генетика зні-
має псевдопроблеми і пошуки генетич-
них причин у сифілісі чи туберкульозі”
[37, c. 104]. Вчений пояснював, що пи-
тання конституції означає лише інди-
відуалізацію у відношенні до хворого:
“Одне й те ж захворювання у різних лю-
дей проходить по-різному. Це є консти-
туціональною властивістю організму.
Зовнішні умови мають значення щодо
прояву мутації, а щодо виникнення —
ніякого” [37, c. 106].
В Україні високо цінували здо-
бутки Медико-біологічного науково-
дослідного інституту ім. М.Горького,
очо люваного С.Г.Левітом. Так,
І.М.По ля ков та Н.В.Дубовський в
огляді праць інституту в журналі “Екс-
периментальна медицина” (1935) дали
високу оцінку “успіхам радянської ан-
тропогенетики”. Описано три основні
напрямки, в яких працював інститут:
клінічно-генетичний, “близнюковий”,
цитологічний. Подано й позитивний
відгук на статтю “Підсумки та пер-
спективи близнюкових досліджень”
С.Г.Левіта, котрий обстежив 800 пар
близнят [38].
Я.І.Ліфшиць пропагував комплек-
сний (синтетичний) підхід до вивчення
людського організму і лікування захво-
рювань. Він наполягав на необхідності
створення комплексного лікувального
закладу, в котрому здійснювалось би
лікування всього організму людини, а
не лише однієї якоїсь хвороби. Ця ідея
була реалізована в створенні у 1935
році Українського інституту експери-
ментальної медицини, очоленого ним.
У цьому інституті було створено сек-
цію генетики, досліджувалась механіка
розвитку. Друкованим органом інсти-
туту був журнал “Експериментальна
медицина” [39, с. 54].
Отже, загалом можна констатува-
ти позитивне ставлення вітчизняних
учених-медиків до проблематики спад-
ковості людини, зацікавленість даною
тематикою в 20—30-ті роки, співпрацю з
вченими в Росії та прагнення до розви-
тку даної галузі в Україні. Однак в кон-
тексті поступових закидів щодо генетич-
них досліджень загалом, котрі набирали
обертів у тридцяті роки, медична генети-
ка чи не найпершою потрапила під удар.
Напрямок, котрий бурхливо розвивався
і безперечно мав добрі перспективи, був
знищений майже одразу після свого ста-
новлення. Поворотним етапом став 1936
рік, коли лисенківці почали відверто
пов’язувати генетику з фашистськими
теоріями. Саме ця риторика і уможли-
вила обрання Т.Д.Лисенка в 1938 року
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2008, №3104
на вакансію з генетики в Академію наук
СРСР, адже конкурентом його на цю ж
посаду був М.К.Кольцов. У 1937 році з
посади директора Медико-біологічного
науково-дослідного інституту було звіль-
нено С.Г.Левіта, у 1938 році його було
заарештовано і розстріляно [5, с. 22].
Остаточно медична генетика була
затаврована після сесії ВАСГНІЛ 1948
року, коли відверто було вказано на не-
допустимість вивчення спадкових хво-
роб людини. Відразу після сесії в жур-
налі “Врачебное дело” вийшла стаття, в
котрій чітко вказано на перебудову ра-
дянської медицини “в світлі рішень” се-
сії ВАСГНІЛ: “Повна незацікавленість
експлуататорів у долі експлуатованих
породила «дипломованих лакеїв буржу-
азії», котрі зі шкіри лізуть, щоб довести,
що людські патології виникають не вна-
слідок створення в капіталістичному
суспільстві для переважної маси трудя-
щих тяжких умов праці та побуту, а вна-
слідок особливої структури їх організму,
внаслідок особливого їх «генотипу»” [40,
с. 955]. До лакеїв буржуазії в статті відне-
сено, зокрема, цитованих раніше Дави-
денкова, Кронтовського, Ліфшиця, ко-
трі все життя присвятили дослідженню
хвороб та лікуванню людей, а також за-
суджено їх монографії, присвячені про-
блемам конституції: “Буржуазні медики-
конституціоналісти радісно засвоїли
вчення Вейсмана—Менделя—Моргана
про те, що лише міфічний «ген» є носієм
спадковості, що так званий «генотип»,
який визначається генами, не піддається
суттєвій зміні під впливом умов оточую-
чого його середовища” [40, с. 955]. Трак-
тування проблеми спадковості чітко ви-
значено і сформульовано: “Людські па-
тології створюються експлуататорським
ладом. Цей факт намагаються приховати
від трудящих буржуазні формальні гене-
тики, які стверджують, що людські пато-
логії є наслідком виникнення так званих
спонтанних, іманентних, безпричинних
мутацій у міфічній речовині спадковості
«генах»” [40, с. 958]. Натомість покра-
щення соціальних умов “означає для
медиків, що ті чи інші спадкові власти-
вості людського організму залежать від
тих чи інших умов його існування і що
зміна останніх призведе до зміни в тому
чи іншому ступені людської спадковос-
ті” [40, с. 959].
У тому ж номері журналу вийшла
стаття “Широко розвивати мічурінську
біологічну науку!”, в котрій вказано,
що погляди автогенетиків проникли в
багато галузей медицини: психіатрію,
вчення про вищу нервову діяльність,
онкологію, мікробіологію, педіатрію,
а також у роботу клінічних закладів.
Вказано, що великої шкоди справі охо-
рони здоров’я завдало викладання біо-
логічних і медичних дисциплін (фізіо-
логії, гістології тощо) в медичних вузах
на основі “шкідливих ідей вейсманіз-
му” [41, с. 950—951].
Таким чином, на жаль, як і в багатьох
інших галузях, котрі грунтувались на те-
оретичних засадах класичної генетики,
сесія ВАСГНІЛ 1948 року завдала не-
поправної шкоди розвитку медичної ге-
нетики в Україні, однак беззаперечним
є факт визначного внеску вітчизняних
учених у її становлення та розвиток.
1. Эфроимсон В.П. Введение в медицинскую генетику. — М.: Гос. изд. мед. лит., 1964. — 489 с.
2. Гайсинович А.Е. Зарождение и развитие генетики. — М.: Наука, 1988. — 422 с.
3. Бабков В.В. Август 48-го года и судьбы медицинской генетики // Медицинская газета. —
1998. — № 62.
4. Фандо Р.А. Когнитивные и социокультурные аспекты развития евгеники в 20—60-е годы ХХ
столетия // Наука та наукознавство. — 2006. — № 1. — С. 65—81.
5. Адамс. Марк Б.Политика в области наследственности человека в СССР: 1920—1940 // Труды
Санкт-Петербургского общества естествоиспытателей. — 1994. — Т. 90, вып. 1. — С. 15—25.
СТАНОВЛЕННЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ В 30-Х РОКАХ ХХ СТ.
Наука та наукознавство, 2008, № 3 105
6. Служинська З., Служинська О. Зародження медичної генетики в Україні. — Львів: НТШ,
2007. — 63 с.
7. Бариляк І.Р., Германов В.Т. Медичні генетики України. — Луганськ, 2002. — 224 с.
8. Плющ Василь. Нариси з історії української медичної науки та освіти. — Мюнхен, 1970. —
Кн. 1. — 342 с.
9. Медицина в Україні. Видатні лікарі. — К.: Медицина України, 1997. — Вип. 1. — 240 с.
10. О назначении приват-доцента Московского университета Линдемана экстраординарным про-
фессором в Университет Св. Владимира. — Держархів м. Києва, ф. 16, оп. 340, спр. 137. — 25 арк.
11. Послужные списки преподавателей и служащих Императорского университета Св. Владими-
ра. — Там же, ф. 16, оп. 465, спр. 4795. — 31 арк.
12. Списки ассистентов, профессоров и приват-доцентов медицинского факультета. 1920 // Там
же, ф. 16, оп. 469, спр. 477. — 52 арк.
13. Линдеман В. Наследственность и изменчивость как причина болезней. Популярные лек-
ции. — К.: Типогр. Имп. унив. Св. Владимира, 1907. — 186 с.
14. Линдеман В.К. Учебник общей патологии. — К.: Изд. книжн. магаз. И.А.Розова, 1910. — Т. 1.
15. Шмальгаузен И.И. Организм как целое в индивидуальном и историческом развитии. — М.:
Наука, 1982. — 283 с.
16. Деларю Е.М. Евгеника, ее методы и значение // Киевский медицинский журнал. — 1922. —
№ 3—5. — С. 65—74.
17. Скороходов Л.Я. Краткий очерк истории русской медицины. — Л.: Изд. “Практ. медицина”,
1926. — 262 с.
18. Государственный научный институт народного здравоохранения им. Пастера (ГИНЗ). 1919—
1924. Организация, деятельность и научные труды / Под. ред. Л.А.Тарасевича. — М.: Изд. Гос. науч.
ин-та здравоохранения, 1924. — 330 с.
19. Отчет отделения экспериментальной медицины Киевского санитарно-бакте риологичес-
кого института за 1923 г. (Рукопис). — 7 с. — Библиотека трудового коллектива ЗАТ «Биофарма».
20. Кронтовский А.А. О собирании материала по изучению патологической наследственности
человека // Киевский медицинский журнал. — 1922. — № 6. — С. 66—74.
21. Труды Первого Всероссийского съезда патологов. (Ленинград, 17—22 сентября, 1923 г.). —Л.,
1923. — С. 29.
22. Звіт Київського санітарно-бактеріологічного інституту з 1 жовтня 1925 р. до 1 жовтня 1926 р.
(Рукопис). — С. 32. — Библиотека трудового коллектива ЗАТ «Биофарма».
23. Річний звіт за 1928—1929 р. Київського санітарно-бактеріального інституту ім. Д.К.Забо-
лотного. (Окремий відбиток). — К., 1930. — 46 с. — Библиотека трудового коллектива ЗАТ «Био-
фарма».
24. Кронтовский А.А. Наследственность и конституция. (Практическое пособие к исследованию
патологической наследственности конституции человека). — К.: Гос. изд. Укр., 1925. — 192 с.
25. Лифшиц М.И. Учение о конституциях человека. С кратким очерком современного положе-
ния о наследственности. (Пособие для студентов медицины). — К.: Гос. изд. Укр., 1924. — 250 с.
26. Черняхівський Є.Г. Залежність стану медицини від соціальних умов // Киевская медицинская
жизнь. — 1925. — № 1. — С. 69.
27. Гейманович А.И. Пятнадцать лет советской психоневрологии // Врачебное дело. — 1932. —
№ 21—22. — С. 954—962.
28. Давиденков С.Н. Наследственные болезни нервной системы. — Х.: Держ. видав. Укр., 1925. —
286 с.
29. Давиденков С.Н. Наследственные болезни нервной системы. — М.: Гос. мед. изд-во, 1932. — 374 с.
30. Давиденков С.Н. Эволюционно-генетические проблемы в невропатологии. — Л., 1947. —
382 с.
31. Программа по общей терапии душевных болезней (1901). — Держархів м. Києва, ф.16, оп. 465,
спр. 6313. — 2 арк.
32. Гаккебуш В., Залкинд И. Курс судебной психопатологии. — Х.: Юрид. изд., НКЮ УССР,
1928. — 392 с.
33. Юдин Т.И. Психопатические конституции. — М.: Изд. М. и С.Сабашниковых, 1926. — 166 с.
34. Любарская Т.Е. Семейная форма гемофилии // Врачебное дело. — 1933. — № 12. — С. 859—860.
35. К сорокалетнему юбилею научной, педагогической и общественной деятельности академика
А.И.Ющенко // Врачебное дело. — 1935. — № 9. — С. 803—804.
Science and Science of Science, 2008, №3106
36. Немлихер Л.Я., Любарская Т.Е., Вассерман М.Е. Конституциональная форма нарколепсии //
Врачебное дело. — 1934. — № 4. — С. 261—264.
37. Левіт С.Г. Про чергові завдання лікарів-матеріалістів // Київський медичний журнал. —
1930. — № 3—4. — С. 101—108.
38. Поляков І.М., Дубовський Н.В. Успіхи радянської антропогенетики // Експериментальна ме-
дицина. — 1935. — № 9. — С. 65.
39. Лифшиц Я.И. Синтетические идеи современной медицины. — К.: Госмедиздат УССР,
1936. — 102 с.
40. Генес С.Г. Значение IV сессии ВАСХНИЛ для медицины // Врачебное дело. — 1948. —
№ 11. — С. 955—962.
41. Непомнящий М.М. Всемерно развивать мичуринскую науку! // Врачебное дело. — 1948. —
№ 11. — С. 947—956.
Одержано 14.08.2008
О.В. Романец
Становление медицинской генетики в Украине в 30-х годах ХХ ст.
В статье освещен начальный этап становления медицинской генетики в Украине (от начала до 30-х
годов ХХ ст.). Показано зарождение идеи использования учения о наследственности в медицинской прак-
тике в трудах В.К. Линдемана, а также дальнейшее ее практическое развитие через формирование на-
учных подразделений. Определен вклад в развитие данной области А.А. Кронтовского, С.Н. Давиденкова
и других.
Останнім часом на сторінках укра-
їнської літератури з бджільництва ве-
дуться дискусії щодо запровадження
нових технологій виробництва штучної
вощини [1]. Слід зауважити новаторам,
що кожна нова ідея чи коментар стосов-
но будь-якої технології повинні мати в
основі правдиву історичну інформацію.
При цьому достовірний й історично об-
ґрунтований факт ніколи не викликає
сумнівів у суспільства щодо авторства
або новизни винаходу. Але через від-
сутність наукового історичного аналізу
прихильники новаторських ідей на сто-
рінках літератури з бджільництва часто-
густо наводять помилкові історичні
факти.
Так, А.Чеботарьов в одному з остан-
ніх номерів газети «Пасіка, бджола,
здоров'я», коментуючи сучасну техноло-
гію виробництва штучної вощини, по-
милково висловився, що першим зробив
гравіровані вальці Є. Каменєв в 1888 році
[2]. Проте автору потрібно було б звер-
нутись за історичними фактами не тіль-
ки до монографії І. Шабаршова (1991)
чи словника-довідника з бджільництва
(1955), але й ще до праць загальновідомих
дослідників з історії бджільництва Я. Га-
ліцина, А. Курочкіна, С. Розова, А. Тіто-
ва, Т. Юрченко, А. Рута, де більше роз-
криті історичні корені винаходу вальців.
Порівняльний аналіз історичних
праць свідчить, що кожен з вищезгада-
С.С.Сергієнко
До історії розвитку виробництва штучної
вощини (друга половина ХІХ ст.)
Розглянуто історію створення і виробництва штучної вощини,
питання пріоритету і внеску різних винахідників.
© С.С. Сергієнко, 2008
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-49078 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0374-3896 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:07:06Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Романець, О.В. 2013-09-10T17:45:01Z 2013-09-10T17:45:01Z 2008 Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. / О.В. Романець // Наука та наукознавство. — 2008. — № 3. — С. 90-106. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 0374-3896 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/49078 У статті висвітлено початковий етап становлення медичної генетики в Україні (від початку до 30-х рр. ХХ ст.). Показано зародження ідеї застосування вчення про спадковість у медичній практиці у працях В.К.Ліндемана, а також подальший її практичний розвиток через формування наукових підрозділів. Визначено внесок у розвиток даної галузі О.А.Кронтовського, С.М.Давиденкова та інших. В статье освещен начальный этап становления медицинской генетики в Украине (от начала до 30-х годов ХХ ст.). Показано зарождение идеи использования учения о наследственности в медицинской практике в трудах В.К. Линдемана, а также дальнейшее ее практическое развитие через формирование научных подразделений. Определен вклад в развитие данной области А.А. Кронтовского, С.Н. Давиденкова и других. The paper shows the initial phase in the formation of medical genetics in Ukraine (from early XX century till 30s). Details are given about conception of the idea to use the teaching about heredity in medical practice, contained in works of W.K.Lindemann, and to trigger its further practical elaboration through establishing research units. Also, the contribution to this field from A.A. Krontovsky, S.N.Davidenkov and others is outlined. uk Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України Наука та наукознавство Історія науки Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. Становление медицинской генетики в Украине в 30-х годах ХХ ст. Formation of Medical Genetics in Ukraine in 30s of XX century Article published earlier |
| spellingShingle | Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. Романець, О.В. Історія науки |
| title | Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. |
| title_alt | Становление медицинской генетики в Украине в 30-х годах ХХ ст. Formation of Medical Genetics in Ukraine in 30s of XX century |
| title_full | Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. |
| title_fullStr | Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. |
| title_full_unstemmed | Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. |
| title_short | Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. |
| title_sort | становлення медичної генетики в україні в 30-х роках хх ст. |
| topic | Історія науки |
| topic_facet | Історія науки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/49078 |
| work_keys_str_mv | AT romanecʹov stanovlennâmedičnoígenetikivukraínív30hrokahhhst AT romanecʹov stanovleniemedicinskoigenetikivukrainev30hgodahhhst AT romanecʹov formationofmedicalgeneticsinukrainein30sofxxcentury |