Періодизація розвитку генетики в Україні
Подано та обґрунтовано періодизаційну схему розвитку генетики в Україні. Висвітлено розвиток генетики через здобутки вітчизняних вчених, формування наукових шкіл, інституціоналізацію досліджень. Показано вплив соціально-політичних умов на стан генетичної науки. Виділено результати, отримані в кожном...
Saved in:
| Published in: | Наука та наукознавство |
|---|---|
| Date: | 2011 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України
2011
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/49272 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Періодизація розвитку генетики в Україні / О.В. Романець // Наука та наукознавство. — 2011. — № 2. — С. 156-172. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859967665620123648 |
|---|---|
| author | Романець, О.В. |
| author_facet | Романець, О.В. |
| citation_txt | Періодизація розвитку генетики в Україні / О.В. Романець // Наука та наукознавство. — 2011. — № 2. — С. 156-172. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Наука та наукознавство |
| description | Подано та обґрунтовано періодизаційну схему розвитку генетики в Україні. Висвітлено розвиток генетики через здобутки вітчизняних вчених, формування наукових шкіл, інституціоналізацію досліджень. Показано вплив соціально-політичних умов на стан генетичної науки. Виділено результати, отримані в кожному з періодів розвитку генетики.
Подана и обоснована периодизационная схема развития генетики в Украине. Освещено развитие генетики через достижения отечественных ученых, формирование научных школ, институционализацию исследований. Показано влияние социально-политических условий на состояние генетической науки. Выделены результаты, полученные в каждый из периодов развития генетики.
The author’s frame for chronology of genetics development is elaborated. The development of genetics is shown in light of gains made by national scientists, rise of academic schools, and institutionalization of the research. Implications of social and political conditions for the genetics performance are shown. Research results are outlined, produced in each period of genetics development.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:22:13Z |
| format | Article |
| fulltext |
Science and Science of Science, 2011, № 2156
Питання періодизації розвитку ге-
нетики в Україні висвітлено в працях
вітчизняного історика науки Д.М. Гол-
ди [1]. Погляди щодо етапних подій
в розвитку даної науки висловлено в
історико-наукових роботах В.А. Куна-
ха, В.В. Моргуна, В.А. Труханова [2,
3] та інших. Д.М. Голда виділяє в роз-
витку генетики в Україні три етапи,
що відповідають визнаній схемі її роз-
витку в світі: перший етап класичної
генетики (1900—1930), пов’язаний зі
створенням дискретної теорії спадко-
вості (менделізм) та формуванням хро-
мосомної теорії спадковості; другий
етап (1930—1953), пов’язаний з розви-
тком експериментального мутагенезу,
поліплоїдії, накопиченням фактів ци-
тогенетичних спостережень, намаган-
ням дослідити будову гена та механізм
його дії; третій етап (з 1953 р.) — період
бурхливого розвитку молекулярної ге-
нетики [1, с. 11]. В.А.Кунах показав іс-
торію генетики в Україні через наступ-
ні періоди: започаткування і розвиток
генетичних та селекційних досліджень
в першій половині ХХ ст.; відродження
сучасної генетики (1960) та її розвиток
в другій половині ХХ ст.; сучасний стан
генетичних досліджень (від початку
ХХІ ст. донині) [2].
Однак дана тематика досі не зазнавала
окремого опрацювання, що уможливлює
більш детальну її розробку. Концептуаль-
ним підходом до розробки періодизації
науки є встановлення важливих віх —
відкриттів, що знаменують початок но-
вого етапу. Однак в колишньому СРСР,
до складу котрого належала Україна,
надзвичайне значення мали соціально-
політичні події, що безпосередньо впли-
вали на стан науки [4]. Тому при аналізі
стану науки у відповідний історичний
період видається обґрунтованим врахо-
вувати ці процеси. Даний підхід був ви-
користаний при розробці періодизації
генетики в колишньому СРСР відомим
російським істориком науки І.А. Заха-
ровим. Періодизацію розвитку генетики
в Україні, на нашу думку, необхідно по-
давати на тлі світового контексту [5—7], а
також стану генетики в СРСР [4].
Перш ніж представити періодиза-
ційну схему розвитку генетики в Україні,
коротко подамо періодизацію розвитку
генетики в колишньому СРСР, розро-
блену І.А. Захаровим. Початковий період
(1917—1934) стосувався створення пер-
ших наукових шкіл і генетичних установ.
Важливою в цей період була діяльність
учених, що сприяли становленню нової
науки (М.К. Кольцова, Ю.О. Філіпчен-
ка, М.І. Вавилова, С.С. Четверикова,
О.С. Серебровського). Зоолог, генетик,
євгеніст М.К. Кольцов (1872—1940) очо-
лював кафедру експериментальної зо-
ології Московського державного універ-
ситету (1918—1930) і Центральну станцію
з генетики сільськогосподарських тварин
Наркомзему РРФСР (1919—1930), до ро-
боти на якій залучив генетика, фахівця
в галузі селекції тварин О.С. Серебров-
© О.В. Романець, 2011
О.В.Романець
Періодизація розвитку генетики в Україні
Подано та обґрунтовано періодизаційну схему розвитку генетики в Україні. Висвітлено
розвиток генетики через здобутки вітчизняних вчених, формування наукових шкіл, ін-
ституціоналізацію досліджень. Показано вплив соціально-політичних умов на стан гене-
тичної науки. Виділено результати, отримані в кожному з періодів розвитку генетики.
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ
Наука та наукознавство, 2011, № 2 157
ського (1892—1948). М.К. Кольцов був
ініціатором створення Інституту експе-
риментальної біології (1917—1939), для
керівництва лабораторією генетики в
якому запросив в 1921 р. ентомолога, ге-
нетика С.С. Четверикова (1880—1959). У
1919 р. зоолог, генетик, євгеніст Ю.О. Фі-
ліпченко (1882—1930) почав викладати
генетику в Петроградському університеті.
У 1921 р. вчений створив Бюро з євгеніки
(з 1926 р. — Бюро з генетики), до роботи
в якому запросив майбутнього всесвітньо
відомого генетика, одного з авторів син-
тетичної теорії еволюції Ф.Г. Добржан-
ського (1900—1975). З 1930 р. бюро було
реорганізовано в Лабораторію генетики
АН СРСР, якою керував радянський ге-
нетик, ботанік, географ, творець сучасних
наукових основ селекції та вчення про сві-
тові центри походження й еволюції куль-
турних рослин М.І.Вавилов (1887—1943).
Микола Іванович з 1921 р. очолював від-
діл прикладної ботаніки і селекції (з 1930
р. — Всесоюзний інститут рослинництва
(ВІР)). Він запросив генетика, фахівця в
галузі селекції рослин Г.Д.Карпеченка
(1899—1941) до керівництва відділом ге-
нетики ВІРу. До роботи в Лабораторії
генетики АН СРСР (з 1933 р. — Інститут
генетики АН СРСР) вчений запросив
ботаніка, селекціонера рослин, фахівця
в галузі експериментального мутагенезу
А.О. Сапєгіна (1873—1946), цитогене тика
Г.А. Левитського (1878—1942). У 1934 р.
Інститут генетики АН СРСР було пере-
ведено в Москву, де до його роботи долу-
чились генетик, цитолог М.С. Навашин
(1896—1973) та генетик С.М. Гершензон
(1906—1998) [4].
Отже, в 20-ті року ХХ ст. генетика
в СРСР зазнавала бурхливого розвитку
і мала гарні перспективи для свого по-
ступу. Однак внаслідок низки явищ [4,
c. 15-22], що уможливили виникнення
феномену лисенківщини, вона зазнала
тривалого занепаду. Тому наступний
етап, котрий виділяє І.А. Захаров, це
період лисенківщини: 1934—1956 рр.
У ці роки відбувалась боротьба при-
хильників класичної генетики і радян-
ського творчого дарвінізму, котра за-
вершилась на користь останніх під час
серпневої сесії ВАСХНІЛ 1948 р.
Наступний етап: 1957—1991 рр. —
період відновлення генетики, в якому
автор виділяє кілька важливих подій.
Так, радянський генетик мікроорганіз-
мів С.І. Аліханян (1906—1985), котрий
з 1948 р. працював у лабораторії селек-
ції Інституту антибіотиків, в 1958 р.
перейшов разом з очолюваним ним
колективом до радіобіологічного відді-
лу, організованого в Інституті атомної
енергії АН СРСР, керованого фізиком,
фахівцем в галузі ядерної енергетики
І.В. Курчатовим (1903—1960).
У 1957 р. генетик М.П. Дубинін
(1907—1998) організував лабораторію ра-
діаційної генетики в Інституті біофізики
АН СРСР та взяв участь у створенні Ін-
ституту цитології і генетики Сибірсько-
го відділення АН СРСР. Впродовж двох
років М.П.Дубинін керував і лабораторі-
єю в Москві, й інститутом в Новосибір-
ську, доки в 1959 р. внаслідок критики
М.С. Хрущова не був відсторонений від
керівництва інститутом. У 1957 р. гене-
тика, зоолога, фахівця в галузі мутагенезу
М.Ю. Лобашова (1907—1971) було об-
рано завідуючим кафедрою Ленінград-
ського університету, де він відновив до-
слідження з генетики і її викладання.
З 1964 р. генетик, фахівець в галузі
радіобіології М.В.Тимофєєв-Ресовсь-
кий (1900—1981) завідував відділом раді-
ології в Обнінську (Калузька обл.). Від-
новленню генетики в Мінську сприяли
цитогенетик, фахівець в галузі селекції
пшениць А.Р.Жебрак (1901—1965) і ге-
нетик, фахівець в галузі індукованої мін-
ливості П.Ф.Рокицький (1903—1977). З
1965 р. розпочалась організація багатьох
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2011, № 2158
нових генетичних лабораторій і кафедр.
У 1968 р. на базі лабораторії, керованої
С.І.Аліханяном, було створено Інститут
генетики і селекції промислових мікро-
організмів. У 1966 р. на базі лабораторії
радіаційної генетики Інституту біофізи-
ки АН СРСР постав Інститут загальної
генетики АН СРСР, який в 1966—1981
рр. очолював М.П.Дубинін [4].
Очевидно, що при розробці даної
періодизації автор враховував політичні
та науково-організаційні процеси в ко-
лишньому СРСР, котрі обумовили стан
генетичної науки більше, ніж внутріш-
ня логіка її розвитку. Такий же підхід
нами використано при розробці пері-
одизації розвитку генетики в Україні.
Дану тематику опрацьовано на основі
існуючої, визнаної нині низкою авто-
рів, періодизації розвитку генетики в
Україні, а також історико-наукових до-
сліджень, оригінальних наукових робіт,
в котрих подано здобутки, отримані ві-
тчизняними вченими. У результаті ана-
лізу вказаних джерел запропоновано та
обґрунтовано наступну періодизаційну
схему розвитку генетики в Україні.
Передісторія становлення генетики
тривала від найдавніших часів до по-
чатку ХХ ст., коли генетика постала як
самостійна наука [8]. У 1900 р. трьома
вченими було повторно встановлено
закони спадковості, вперше відкриті в
1866 р. чеським природодослідником
Г.Менделем (1822—1884).
Накопичення емпіричних даних з
акліматизації та селекції рослин і тварин,
а також даних зі спадковості людини ся-
гає корінням прадавніх часів. Висвітлен-
ню питань спадкових хвороб людини ще
в 1754 р. присвятив свою дисертацію
вчений-медик І.А.Полетика (1726—
1783). Наприкінці ХІХ ст. відбулось
становлення низки наукових установ
генетичного спрямування. Селекційно-
насінницька робота вимагала розвитку
теоретичної бази, котрою поступово
стала генетика. Так, інституціоналізація
селекційно-насінницької роботи відбу-
валась у вигляді створення помологічно-
го розсадника в Млієві (1887), дослідно-
го поля у Полтаві (1884), низки селекцій-
них станцій (1883—1886). Розвитку аклі-
матизації та гібридизації тварин сприяло
створення заповідника «Асканія-Нова»
(1874). Вчення про спадковість на-
прикінці ХІХ ст. зазнавало розвитку в
Київському університеті, де працюва-
ли О.М.Сєверцев, Й.В.Баранецький,
І.Ф.Шмальгаузен, С.Г.Навашин [1].
Професор ботаніки Київського універ-
ситету І.Ф.Шмальгаузен (1849—1894)
у своїй магістерській дисертації «Про
рослинні помісі: спостереження з пе-
тербурзької флори» (1874) дав високу
оцінку роботі Г.Менделя (1866). У 1880
р. анатом, цитолог і фізіолог рослин
Й.В.Баранецький (1843—1905) висло-
вив гіпотезу щодо спіральної будови
хромосом. Всесвітньо відомий цитолог
С.Г.Навашин (1857—1930) очолював ка-
федру ботаніки Київського університету
з 1896 р. Вчений досліджував тонку бу-
дову зародового мішка і процеси заплід-
нення в квіткових рослин. С.Г.Навашин
здійснив визначні відкриття: а саме від-
крив явища халазогамії (1896) та подвій-
ного запліднення у рослин (1898).
Таким чином, передісторія роз-
витку генетики в Україні забезпечила
накопичення базових даних з акліма-
тизації і селекції рослин, тварин, спад-
ковості людини. До початку ХХ ст.
здобутки вітчизняних селекціонерів,
зоологів, учених-медиків були досить
ґрунтовними, тому генетика як наука
одразу після свого становлення почала
інтенсивно розвиватись.
Перший період розвитку генетики
в Україні тривав від 1900 до 1929 р. Це
був плідний період становлення гене-
тики як науки, хоча відбувався він на
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ
Наука та наукознавство, 2011, № 2 159
тлі неоднозначних історичних подій. У
1917—1921 рр. йшли глобальні транс-
формації суспільно-політичної системи.
На території України впродовж першої
світової та громадянської воєн трива-
ли військові дії. Наприкінці 20-х та на
початку 30-х років відбувся так званий
«великий злам», що спричинив встанов-
лення в колишньому СРСР тоталітарно-
го режиму та культу особи Й.В.Сталіна
(1879—1953). Трансформація суспільно-
економічної системи означала встанов-
лення державного контролю над всіма
видами професійної діяльності, зокрема
й над науковою. У 1929 р. було розпоча-
то індустріалізацію і колективізацію кра-
їни, що уможливило виникнення фено-
мену лисенківщини.
На початку ХХ ст. генетика розвива-
лась в університетах, сільськогосподар-
ських та медичних установах. У 1918 р.
було створено Українську академію
наук, в якій розгорнулись генетичні
дослідження. Після 1919 р. вітчизняні
медичні заклади було підпорядковано
Наркомату охорони здоров’я України.
У даний період генетика плідно
розвивалась в Київському університе-
ті зусиллями плеяди видатних учених:
С.Г. Навашина, С.Ю. Кушакеви ча,
І.І. Шмальгаузена. Впродовж 1896—1915
рр. визначний цитолог, основоположник
сучасної каріології С.Г. Навашин працю-
вав на кафедрі ботаніки Київського уні-
веситету. У 1912 р. він відкрив супутників
хромосом — невеликі тільця, прикріпле-
ні до хромосоми. У тому ж році вчений
запропонував називати ідіограмами пев-
ну кількість хромосом та особливості їх
форм, що є специфічними для кожного
виду організмів. Термін «каріотип», на-
томість ідіограми, було запропонова-
но учнями вченого Л.М.Делоне (1921) і
Г.А. Левитським (1924). С.Г. Навашин
створив наукову школу цитогенетиків, з
якої вийшли Г.А. Левитський, Л.М. Де-
лоне, Я.С. Модилевський, В.І. Фавор-
ський, що здійснили визначний внесок в
світову науку [9, с. 288].
У 1912 р. професор зоології Київ-
ського університету С.Ю.Кушакевич
(1878—1920) почав викладати додатко-
вий курс «Вчення про спадковість» [1].
У статті «Спроби цитологічного об-
грунтування законів спадковості»
(«Природа», 1914, № 10) вчений описав
мейоз і кросинговер. Ця робота отри-
мала схвальну оцінку визначного ро-
сійського генетика М.К. Кольцова [1].
Саме під керівництвом С.Ю. Кушаке-
вича здійснював свою першу наукову
роботу студент Київського університе-
ту, в майбутньому всесвітньо відомий
генетик, один з творців синтетичної
теорії еволюції Ф.Г. Добржанський.
Дані про спадковість людини зна-
ходили відображення в курсах, що
викладались на медичному факульте-
ті Київського університету, зокрема
в лекціях патофізіолога В.К. Лінде-
мана (1868—1933). У 1901 р. вченого
було призначено екстраординарним
професором за кафедрою загальної
патології, а в 1905 р. — ординарним
професором Київського університе-
ту. У процесі наукової та практичної
діяльності В.К. Ліндеман аналізував
дані щодо успадкування хвороб. Цю
проблематику вчений висвітлив у сво-
єму двотомному підручнику «Загальна
патологія» (1910) [10] та курсі попу-
лярних лекцій «Спадковість і мінли-
вість як причина хвороб» (1907) [11].
Учнем В.К.Ліндемана був патолог-
експериментатор О.А.Кронтовський
(1855—1933) — один із засновників ме-
дичної генетики в Україні [12].
Оскільки Україна на початку ХХ ст.
була переважно аграрною країною, над-
звичайного значення набували наукові
здобутки, що сприяли інтенсифікації
сільського господарства. У країні бурх-
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2011, № 2160
ливо розвивалась галузь рослинництва
та насінництва і поступово генетика
стала теоретичною базою селекції рос-
лин. У 1909 р. було створено Харків-
ську селекційну станцію (Інститут рос-
линництва ім. В.Я. Юр’єва НУААН).
У 1911 р. в Харкові відбувся І З’їзд ді-
ячів з селекції та насінництва, на якому
вчений-аграрій, фахівець в галузі селек-
ції посухостійких рослин В.В.Колкунов
(1866—1939) виступив з доповіддю «До
питання про організацію селекційних
станцій та утворення кафедр селекції»
[13, с. 124]. Вчений висловив ідею що-
до створення наукового інституту з ме-
тою розробки теорії і практики селекції
рослин і тварин, однак реалізовано цю
ідею було лише в 1922 р. На природни-
чому відділенні фізико-математичного
факультету Київського університету
здійснювалось викладання курсу сіль-
ського господарства. У 1910—1919 рр.
на кафедрі агрономії даного університе-
ту працював В.В. Колкунов [14, с. 10].
У Харківському університеті роз-
виток генетики започаткували профе-
сор кафедри ботаніки В.М.Арнольді
(1871—1924) та приват-доцент кафедри
ботаніки В.І.Талієв (1872—1932) [15,
с. 4]. У 1912—1915 рр. генетику викла-
дав учень В.М.Арнольді Л.А.Беніке,
водночас В.І.Талієв викладав елементи
вчення про спадковість в курсі «Ево-
люційна теорія» [15, с. 5].
У 1912 р. з ініціативи генетика,
селекціонера, основоположника екс-
периментального мутагенезу рослин
А.О. Сапєгіна в Одеському дослідно-
му полі було створено відділ селекції.
У тому ж році вчений розпочав ви-
кладати генетику в Новоросійському
(Одеському) університеті. На основі
укладеного ним курсу він написав кни-
гу «Закони спадковості як основа се-
лекції сільськогосподарських рослин»
(Одеса, 1912).
У 1914 р. фахівець в галузі ембріо-
логії, зоології, акліматизації і селекції
рослин М.Ф.Кащенко (1855—1935)
розпочав закладати Київський акліма-
тизаційний сад. У саду було розгорнуто
роботи із селекції плодових, декора-
тивних, лікарських, технічних культур.
Впродовж 1900—1917 рр. генетич-
ні дослідження в Україні здійснюва-
лись цитологами, зоологами, фахів-
цями в галузі сільського господарства,
вченими-медиками. У 1918 р. було ор-
ганізовано Українську академію наук
(УАН), що мало епохальне значення
для розвитку вітчизняної науки. До пер-
ших біологічних установ УАН, в яких
здійснювались дослідження в галузі
акліматизації та інтродукції рослин,
популяційної генетики, належали Ки-
ївський акліматизаційний сад, керова-
ний М.Ф.Кащенком в 1914—1933 рр.,
та Зоологічна секція, очолювана ним
в 1918—1927 рр. У Києві було створено
Комісію з експериментальної біології і
генетики при УАН (1923) для коорди-
нації всіх генетичних досліджень, що
здійснювались в Україні, роботу якої
очолив визначний зоолог, ембріолог,
еволюціоніст І.І.Шмальгаузен (1884-
1963). У складі комісії працював гене-
тик, ботанік, географ, творець сучас-
них наукових основ селекції та вчення
про світові центри походження й ево-
люції культурних рослин М.І.Вавилов.
У 1921 р. І.І. Шмальгаузен, учень і
послідовник О.М. Сєверцева, створив
в Київському університеті кафедру ме-
ханіки розвитку, на якій генетика стала
обов’язковим для вивчення предметом.
Для викладання даного предмету він за-
просив генетика, філософа І.І. Агола
(1891—1937), ембріолога Б.І. Балінського
(1905—1997) та генетика, селекціонера
тварин І.І. Клод ницького (1884—1949).
Під керівництвом І.І. Шмальгаузена
було здійснено важливі дослідження з
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ
Наука та наукознавство, 2011, № 2 161
еволюційної морфології тварин і гене-
тики. Вчений створив наукову школу
генетиків-еволюціоністів, з якої ви-
йшли Ф.Г.Добржанський, П.О. Сить-
ко, Г.І. Шпет, М.І. Драгомиров, Б.І. Ба-
лінський, М.М. Синицький. У 1929 р. в
Київському університеті було відкрито
аспірантуру зі спеціальності «генетика»,
а в 1933 р. вперше створено біологічний
факультет [1].
У 1921—1928 рр. робота Всеукра-
їнської академії наук України (ВУАН)
була структурована у вигляді науково-
дослідних кафедр, на зразок Петербурзь-
кої академії наук. Потрібно зазначити,
що термін «кафедра» вживався для ви-
значення напрямку досліджень, а не кон-
кретної наукової установи. Дослідження
різних аспектів вчення про спадковість
здійснювали наступні кафедри: експери-
ментальної зоології (І.І.Шмальгаузен),
біології сільськогосподарських рослин
(Є.П.Вотчал), епідеміології та мікро-
біології (Д.К.Заболотний), народного
здоров’я (О.В.Корчак-Чепурківський),
демографічний інститут (М.Птуха) [16,
c. 171—173].
У 1921 р. на ІІ З’їзді селекціонерів
Головцукру було вирішено створити
Науковий інститут селекції під керівни-
цтвом В.В.Колкунова. У 1922 р. в систе-
мі Цукротресту на базі трьох лабораторій
агрономічного факультету Київського
політехнічного інституту було створено
Науковий інститут селекції (Інститут
цукрових буряків НУААН). У лабора-
торії систематики й цитології новоство-
реного інституту, яку в 1922—1925 рр.
очолював засновник вітчизняної гене-
тичної цитології Г.А. Левитський, а в
1925—1928 рр. — фахівець в галузі ка-
ріосистематики, цитології і генетики
рослин Л.М.Делоне (1891—1969), здій-
снювались дослідження спад кових змін
у цукрових буряків [2, с. 12]. Генетичні
дослідження було проведено і в лабо-
раторії селекції, очолюваній В.В. Кол-
куновим [1, с. 13]. У 1924 р. було опу-
бліковано монографію Г.А. Левитсько-
го «Матеріальні основи спадковості»,
роботу над якою автор розпочав ще в
дореволюційні роки. Ця книга була од-
нією з перших в світі монографій з ци-
тогенетики [17, с. 261].
У 1918 р. на базі відділу селекції
Одеського дослідного поля було ство-
рено Одеську дослідну селекційну стан-
цію, а в 1928 р. Український генетико-
селекційний інститут, який очолив
А.О.Сапєгін. На базі інституту взимку
1929—1930 рр. було проведено І Укра-
їнський генетико-селекційний з’їзд,
котрий визначив завдання генетико-
селекційних досліджень в Україні [1].
Окремо потрібно відзначити роз-
виток євгеніки, що відбувався в 20-ті
роки і сприяв становленню медичної
генетики, соціальної медицини, про-
філактичної медицини, біоетики [18].
І.І. Шмальгаузен
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2011, № 2162
Наслідком зацікавлення вітчизня-
них вчених євгенічними питаннями
стало створення установ з вивчення
спадковості людини та видання низ-
ки праць (О.А. Кронтовський (1921),
С.А. Томілін (1923), В.Я.Підгаєцький
(1924)) [19]. Завідуючи відділенням екс-
периментальної медицини Київського
санітарно-бактеріологічного інституту,
О.А.Кронтовський організував при ньо-
му в 1922 р. Бюро з вивчення спадковості
людини. О.А. Кронтовський перебував у
складі Російського євгенічного товари-
ства. Вчений розробляв питання спад-
кової конституції, організовував збір та
наукову обробку даних зі спадкових хво-
роб, читав лекції для дільничних та сані-
тарних лікарів [12]. О.А. Кронтовський
співпрацював із завідуючим кафедрою
госпітальної невропатології Київсько-
го медичного інституту Б.М. Маньків-
ським (1883—1962), який також дослі-
джував спадкові захворювання.
Отже, основними центрами генети-
ки в перший період її розвитку в Укра-
їні були селекційні станції, університе-
ти, установи ВУАН, медичні заклади.
Найбільш вагомий науковий внесок в
розвиток галузі здійснили С.Г. Нава-
шин, А.О. Сапєгін, І.І. Шмальгаузен,
М.Ф. Кащенко, В.В. Колкунов та інші.
Визначні здобутки в галузі цитогене-
тики належать С.Г. Навашину та його
учням Г.А. Левитському, Л.М. Делоне,
Я.С. Модилевському. Так, Г.А. Левит-
ський удосконалив техніку фіксації та за-
барвлення хромосом і мітохондрій та ра-
зом з Л.М. Делоне здійснив порівняльне
вивчення каріотипів споріднених видів
рослин, визначивши їх роль в еволюції
[1, с. 11—14]. Застосувавши вплив рент-
генівських променів, Л.М. Делоне та
А.О.Сапєгін в 1928—1929 рр. викликали
спадкові зміни в ячменю, пшениці та ін-
ших рослин. Найважливіші здобутки в
перший період генетики в Україні було
отримано в галузях цитогенетики, му-
тагенезу, інтродукції та селекції рослин,
насінництва, еволюційної морфології
тварин, селекції тварин, євгеніки як пе-
редумови медичної генетики.
Другий період генетики в Україні
тривав упродовж 1930—1959 рр. Ста-
новлення і розвиток вітчизняної ге-
нетики в 20-ті роки були призупинені
внаслідок неоднозначних історичних
процесів, що мали місце в колишньо-
му СРСР. Наприкінці 20-х — на почат-
ку 30-х років відбувся так званий «ве-
ликий злам» в суспільно-політичному
житті країни, який безпосередньо
вплинув на стан науки. Суть «вели-
кого зламу» полягала в одержавленні
громадсько-політичного життя та еко-
номічної діяльності. Внаслідок транс-
формації всієї соціально-економічної
системи СРСР перетворився на тоталі-
тарну державу [16, с. 178]. Для науки це
означало запровадження плановості,
звітності та контролю з боку держави,
спрямування досліджень в бік їх біль-
шої пристосованості до практики, по-
літизацію низки напрямків досліджень.
Все це спричинило попит на наукові
кадри, які в ідейному, світоглядному і
моральному відношеннях цілком під-
порядковувались би правлячій партії.
З кінця 20-х років в біології почав
формуватись напрямок, ініційований
Т.Д. Лисенком (1898—1976), що отри-
мав назву мічурінської біології або ж
радянського творчого дарвінізму. По-
ступово цей напрямок набирав обертів
і врешті запанував в науці у вигляді фе-
номенального явища соціального, істо-
ричного, філософського, політичного
гатунку, що отримало назву лисенків-
щини. Впродовж тридцятих років гене-
тика продовжувала розвиватись завдяки
зусиллям визначних вчених, що пред-
ставляли дореволюційну інтелігенцію.
У 40–50-х роках відбувся занепад гене-
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ
Наука та наукознавство, 2011, № 2 163
тичних досліджень внаслідок засилля
лисенківщини. Бурхливі дискусії між
прихильниками класичної генетики
та мічурінської біології завершились
перемогою останніх на серпневій се-
сії ВАСГНІЛ (1948). Після прийняття
низки постанов генетичні дослідження
в Україні, як і загалом в колишньому
СРСР, було згорнуто, натомість набула
поширення мічурінська біологія. У цей
період вплив лисенківщини на стан ге-
нетичних досліджень був вирішальним.
«Лисенківщина» — термін, добре зна-
йомий навіть людям, зовсім далеким від
біології. Слово це не просто походить
від прізвища Т.Д. Лисенка — людини,
котра створила (в ХХ столітті!) феноме-
нальний псевдонауковий напрямок, ли-
ше силою власного переконання змогла
полонити своїми ідеями владні структу-
ри країни, в якій панував культ одного з
найбільш грізних у світовій історії дик-
таторів. Лисенківщина — це технологія
маніпулювання думкою широких верств
населення, котрі об’єктивно більше пе-
рейняті виживанням в умовах голоду і
розрухи, ніж науковими, псевдонауко-
вими чи якимись іншими дискусіями.
Лисенківщина уособлює безліч аспектів
соціологічного, психологічного, істо-
ричного, наукового, політологічного та
інших гатунків, однак однозначно є фе-
номенальним явищем. На нашу думку,
лисенківщина означає набагато більше,
ніж тридцять років занепаду генетики в
СРСР. «Лисенківщина» — соціокуль-
турний феномен, котрий навряд чи вза-
галі можливо цілком дослідити історико-
науковими методами [20].
У 1934 р. на сесії Всеукраїнської ака-
демії наук було прийнято рішення кон-
цептуально змінити інституціоналізацію
вітчизняної академічної науки. Органі-
зацію досліджень у вигляді кафедр було
змінено на систему науково-дослідних
інститутів. У 1936 р. в Академії наук
України налічувалось вже двадцять шість
науково-дослідних інститутів [16, с. 196].
У даний період важливі генетичні
дослідження було здійснено в Інсти-
туті зоології НАНУ, організовано-
му і керованому І.І. Шмальгаузеном
(1930—1941). У 30-ті роки І.І. Шмаль-
гаузен вивчав генетичні фактори росту
тварин. З 1934 р. в інституті здійснюва-
лись експерименти з метою отриман-
ня мутацій у дрозофіли під дією рент-
генівських променів. У 1939 р. у від-
ділі генетики визначним генетиком
С.М. Гершензоном та зоологом, гене-
тиком М.Д.Тарнавським (1906—1953)
в дослідах на дрозофілі вперше в світі
було доведено мутагенну дію екзоген-
ної ДНК [21—23]. З 1937 р. під керів-
ництвом С.М.Гершензона вивчались
генетичні процеси в природних попу-
ляціях тварин [16, с. 210].
У розглядуваний період було ство-
рено низку науково-дослідних уста-
нов, що здійснювали розробки в галузі
сільського господарства, зокрема
насінництва та селекції. До таких уста-
нов, що й нині працюють в системі
Національної української академії
аграрних наук, належали Інститут куку-
рудзи (Дніпропетровськ, 1930), Інститут
луб’яних культур (Глухів, 1931), Все-
союзний науково-дослідний інститут
свинарства (Полтава, 1930), Інститут
садівництва (Київ, 1930) [24].
Особливе значення в даний пе-
ріод мала наукова діяльність ботані-
ка, фізіолога, генетика, селекціонера
М.М. Гришка (1901—1964). Окреслю-
ючи напрямки наукових досліджень
на другу п’ятирічку на Всесоюзній
конференції з планування генетико-
селекційних досліджень (Ленінград,
1932), академік М.І. Вавилов відзна-
чив необхідність подальшого розви-
тку робіт з проблеми статі у рослин.
Основним завданням робіт з генетики
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2011, № 2164
коноплі було створення однодомних
форм і виведення форм з одночасним
дозріванням рослин обох статей. Це за-
вдання було поставлено перед Всесо-
юзним науково-дослідним інститутом
коноплі, створеним в 1931 р. в Глухо-
ві. Робота здійснювалась колективом
вчених під керівництвом М.М. Гриш-
ка. У 1929 р. вчений вперше встановив
успадкування однодомності в двох
генераціях, а в 1932—1943 рр. це було
підтверджено на масовому матеріалі.
У Всесоюзному науково-дослідному
інституті коноплі М.М. Гришко та
І.О. Дрига (1907—?) вперше дослідили
морфологію хромосом коноплі (1934)
[17, с. 298—299]. Внаслідок даних ро-
біт було вперше одержано коноплі з
одночасним дозріванням обох статей,
зручні для механізованого збирання.
За результатами досліджень із селек-
ції коноплі М.М.Гришко видав низ-
ку фундаментальних праць в 1935—
1938 рр.
На вже згадуваній конференції (1932)
М.І. Вавилов також вказав на необхід-
ність отримання поліплоїдних форм
рослин. Програма розвитку робіт з по-
ліплоїдії розпочалась в Україні напри-
кінці тридцятих років, однак була пере-
рвана внаслідок війни і серпневої сесії
ВАСГНІЛ 1948 р. Бурхливого розвитку в
30-ті роки зазнавала галузь селекції цу-
крових буряків, оскільки даний напрямок
був дуже перспективним з погляду при-
бутковості. Генетик, селекціонер, фахі-
вець в галузі поліплоїдії В.П.Зосимович
(1899—1981) був одним з ініціаторів
досліджень з експериментальної полі-
плоїдії цукрового буряка. Працюючи в
Науковому інституті селекції (з 1929 р.),
з метою вивчення видів і форм буряка,
зокрема диких, вчений організував екс-
педиції в Азербайджан, Грузію і Вірме-
нію. Він вперше описав амфідиплоїди
від схрещування культурних буряків з їх
дикими родичами та встановив їх геном-
ну структуру. Однак роботи з отримання
С.М. Гершензон М.М. Гришко
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ
Наука та наукознавство, 2011, № 2 165
і вивчення поліплоїдів цукрового буряка
були припинені і відновлені в Україні
лише в 1956 р. Внаслідок багаторічних
робіт В.П.Зосимовича та очолюваного
ним колективу було виведено сорти цу-
крового буряка з однонасінними пло-
дами, що дало змогу повністю механі-
зувати процес вирощування цукрового
буряка (1960) [25].
У межах прийнятної в період лисен-
ківщини тематики деякі вітчизняні вчені
все ж таки здійснювали дослідження з
генетики. С.М. Гершензон здійснив від-
криття в галузі вірусології, генетики вірусів
тварин, молекулярної біології [25, с. 67].
Робота вченого з питань самозібрання ві-
русів була недооцінена редакцією журна-
лу, в який подавалась до друку, і побачила
світ із запізненням (1956), що спричини-
ло втрату даного пріоритету вітчизняною
наукою [25, с. 68]. У Національному бо-
танічному саду НАНУ в 1944—1947 рр.
під керівництвом І.О.Дриги працював
відділ генетики. У відділі вивчали полі-
морфізм ознак статі у різних сексуальних
форм рослин (коноплі, спаржі, шпинату,
щавлю тощо). У 1946 р. вчені розробляли
тему «Поліплоїдія у сексуальних форм
коноплі», а з 1947 р. вивчали поліплоїдію
й інших рослин. У 1945—1947 рр. співро-
бітники відділу брали участь у виконан-
ні теми «Сорти винограду і персиків для
північної частини УРСР» [27]. У 1949 р.
М.М. Гришко поставив за мету Націо-
нальному ботанічному саду НАНУ: «...бу-
ти надійною експериментальною базою
для наукових досліджень у галузі теорії і
практики інтродукції і селекції нових для
Української РСР лісових, плодовоягід-
них, декоративних, технічних, харчових
рослин, збагачення рослинних ресурсів
УРСР і впровадження нових рослин у
різні галузі народного господарства...
[28, c. 4]. Окремі експериментальні ді-
лянки закладаються для проведення
спеціальних досліджень із систематики,
біології, генетики і селекції рослин» [28,
с. 6].
Впродовж 1945—1956 рр. в Академії
наук України існував Відділ сільсько-
господарських наук, в якому працювали
М.М.Гришко, А.О.Сапєгін, В.Я.Юр’єв,
Я.С.Модилевський та інші. Робота від-
ділу сприяла відновленню країни в по-
воєнні часи. У 1956 р. було створено
Українську академію сільськогоспо-
дарських наук, яка об’єднала науково-
дослідні установи та вищий навчальний
заклад — Українську сільськогосподар-
ську академію. Українська академія сіль-
ськогосподарських наук стала науково-
методичним центром сільськогосподар-
ської науки і вищої освіти в Україні [24,
c. 18]. У 1956 р. в результаті об’єднання
Харківської селекційної станції (1909) з
Інститутом генетики і селекції АН Укра-
їни (1945) було створено Український
науково-дослідний інститут рослинни-
цтва, селекції і генетики (нині Інститут
рослинництва ім. В.Я. Юр’єва НУААН).
В.П. Зосимович
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2011, № 2166
У цій науковій установі з 1909 р. працю-
вав один із засновників вітчизняної се-
лекції і насінництва сільськогосподар-
ських культур В.Я. Юр’єв (1879—1962).
Під керівництвом ученого було виве-
дено нові сорти сільськогосподарських
культур для лісостепової і степової сму-
ги України. Науковцями інституту було
здійснено гібридизацію топінамбура і со-
няшника, проведено роботи з виведен-
ня сортів пшениці та проса. В.Я.Юр’єв
створив наукову школу, з якої вийшли
визначні вітчизняні селекціонери [29].
Окремо потрібно відзначити в період
з 1930 по 1959 рр. стан досліджень в галу-
зі медичної генетики. У 1932—1937 рр.
в Харкові було створено Всеукраїнську
психоневрологічну академію, що поєд-
нувала наукову, медичну, педагогічну
діяльність, яку очолював Л.Л. Рохлін
(1903—1984). Основоположник гене-
тики психічних захворювань Т.І. Юдін
(1879—1949) створив у ній Генетичний
амбуланс відділу спадковості, конститу-
ції і її мінливості. У даній академії вчен-
ня про конституції розробляли психіатр
О.І. Ющенко (1869—1936) та психонев-
ролог О.Й. Гейманович (1882—1958).
У 1937 р. дану установу було реорганізо-
вано, а її президента Л.Л. Рохліна зааре-
штовано [19].
У 1934 р. в Харкові було створено
Всеукраїнський інститут експеримен-
тальної медицини, що об’єднав низку
медичних клінік та науково-дослідних
інститутів. Очолював інститут Я.І. Лів-
шиць — автор теорії синтетичної меди-
цини, згідно якої науково-медичний
заклад повинен бути комплексною
установою, що здійснює наукові до-
слідження, впроваджує їх результати
в практику, надає лікарські послуги в
різних галузях. У складі даного інсти-
туту перебував сектор морфології, що
містив лабораторію генетики, яка вико-
нувала теми: «Відносна роль факторів
спадковості й середовища в розвитку
нормальних і патологічних ознак (на
близнятах)», «Значення окремих спад-
кових факторів у життєздатності» тощо
[30, с. 131]. У 1936 р. ідеї Я.І. Лівшиця
щодо організації надання медичних по-
слуг населенню зазнали критики і він
був знятий з посади директора інсти-
туту. Всеукраїнський інститут експе-
риментальної медицини проіснував до
1941 р., після чого був розформований.
У 1930 р. патофізіолог, організатор
науки О.О. Богомолець (1881—1946)
створив Інститут експериментальної бі-
ології і патології Наркомздоров’я УРСР,
а в 1934 р. на базі цього інституту органі-
зовував ще Інститут клінічної фізіології
АН УРСР. Після 1948 р. в цих інститутах
всі дослідження, що стосувались спад-
ковості людини, було згорнуто. Після
Павлівської сесії (1953) обидві установи
було об’єднано в Інститут фізіології ім.
О.О. Богомольця АН УРСР, а друкова-
ний орган інституту — «Медичний жур-
нал» — закрито. Було визнано помилко-
вою і припинено діяльність педологів,
що працювали впродовж 1931—1936 рр.
одночасно з педагогами в навчальних за-
кладах і займались (методами анкетуван-
ня і тестування) виявленням здібностей
дітей з метою розподілу їх до спецшкіл
тощо. Будь-які обстеження дітей, окрім
суто медичних, наприклад на визначен-
ня рівня інтелекту, було заборонено.
Вчений-гігієніст В.Я. Підгаєцький
(1889—1937) створив і очолив у Київ-
ському медичному інституті кафедру
професійної гігієни. З 1921 р. він ке-
рував Науково-дослідним інститутом
фізичної культури ВУАН. У 1924 р.
вчений опублікував працю «Євгеніка,
або наука про поліпшення майбутніх
поколінь». В.Я. Підгаєцького було роз-
стріляно в 1937 р.
Отже, в даний період, що охоплю-
вав репресії тридцятих років, Велику
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ
Наука та наукознавство, 2011, № 2 167
Вітчизняну війну, повоєнну відбудо-
ву, засилля лисенківщини, вітчизня-
ні вчені мали певні здобутки в галузі
генетики. З-поміж найважливіших
досягнень можна відзначити встанов-
лення мутагенної дії екзогенної ДНК
(1939—1940), роботи в галузі поліплоїдії
рослин (1931—1935), виведення коно-
пель з одночасним дозріванням статей
(1931—1938), отримання нових сортів
сільськогосподарських культур для лі-
состепової і степової смуги та плодових
культур для північної частини України.
Дослідження в галузі спадковості люди-
ни мали місце в 30-ті роки, однак були
затавровані як расистські й фашистські
та категорично заборонені після 1948 р.
У третій період (1960—1990) від-
булись відродження генетики та орга-
нізація провідних наукових установ.
Період починається від створення в
1960 р. в Національному ботанічному
саду НАНУ відділу генетики, керовано-
го В.П.Зосимовичем. Саме створення
цього підрозділу було етапним, на дум-
ку В.А.Кунаха, у відродженні генети-
ки в Україні [2, c. 35]. До аспірантури в
цей відділ було прийнято Д.М. Голду,
С.С. Малюту, Б.О. Левенка, В.А. Тру-
ханова, О.Ф. Андрощука. Відновлення
генетики в Україні в 60-ті роки ХХ ст.
пов’язане з діяльністю В.П. Зосимови-
ча, І.М. Полякова, П.К. Шкварніко-
ва, С.М. Гершензона, Г.Д. Бердишева.
У 1967 р. було створено Українське това-
риство генетиків і селекціонерів та Сек-
тор генетики при АН УРСР, який очо-
лив генетик і селекціонер, фахівець в га-
лузі радіаційного і хімічного мутагенезу
рослин П.К. Шкварніков (1906—2004).
У 1968 р. було організовано сектор мо-
лекулярної біології і генетики Інституту
мікробіології і вірусології ім. К.Д. За-
болотного АН УРСР під керівництвом
С.М. Гершензона. Внаслідок розвитку
молекулярної біології і генетики було
організовано Інститут молекулярної бі-
ології і генетики НАНУ (1973), першим
директором якого був Г.Х.Мацука. Роз-
горнуті в Інституті молекулярної біології
і генетики НАНУ дослідження охоплю-
вали питання загальної і молекулярної
генетики, цитогенетики і генетичних
основ селекції сільськогосподарських
рослин і свійських тварин, медичної ге-
нетики [2, с. 39].
У 1975 р. було організовано Інсти-
тут розведення і генетики тварин
НУААН як єдиний головний науко-
вий і координаційний центр з гене-
тики і селекції тварин в Україні, спів-
робітниками якого стали М.В.Зубець
та В.П.Буркат. Підсумком наукових
досліджень інституту зі створення но-
вих та удосконалення існуючих порід
великої рогатої худоби стала розробка
національної програми, в якій викла-
дено наукові та методичні основи роз-
міщення й використання племінних
ресурсів України [24, с. 180—181].
У 1986 р. було створено Інститут фі-
зіології рослин і генетики НАНУ шля-
хом об’єднання Інституту фізіології
рослин НАНУ і відділів експеримен-
тального мутагенезу, генетичних основ
гетерозису і цитогенетики і поліпло-
їдії та молекулярної генетики Інсти-
туту молекулярної біології і генетики
НАНУ. Новий інститут, який очолив
В.В.Моргун, став координатором робо-
ти з генетики рослин в НАН України.
У результаті розвитку новітніх на-
прямків генетичної науки було ство-
рено в 1990 р. Інститут клітинної біо-
логії і генетичної інженерії НАНУ під
керівництвом Ю.Ю.Глєби. У даному
інституті було розвинуто напрямок,
започаткований в Інституті ботаніки
НАНУ К.М.Ситником та Ю.Ю.Глєбою.
Значні здобутки в галузі селекції
сортів плодових та декоративних рос-
лин було отримано в Національно-
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2011, № 2168
му ботанічному саду ім. М.М. Гришка
НАНУ Т.М. Черевченко, С.В. Климен-
ко, П.А. Морозом та іншими. Роботи ві-
тчизняних вчених-генетиків, отримані
в даний період, висвітлено в історико-
науковій праці В.А.Кунаха [2, с. 35—63].
Низку напрямків досліджень, припи-
нених в попередній період, було поновле-
но і вони зазнали подальшого розвитку.
Відродження генетики в шістдесяті роки
було органічно пов’язано зі здобутками
вчених у 20—30-ті роки. Наприклад, в
60—70-ті роки вчені продовжили дослі-
дження явища поліплоїдії майже в усіх
закладах, де проводили досліди з росли-
нами [2, с. 46]. Дослідження з поліплоїдії
здійснював в 30-ті роки В.П.Зосимович.
Напрямки досліджень, започатко-
ваних С.М. Гершензоном, розвинули
та продовжили вихідці з його наукової
школи, найважливішими представни-
ками якої можна вважати С.С. Малюту,
Ю.М. Александрова, Т.І. Бужієвську,
І.С. Карпову, Л.Л. Лукаш, В.Ю. Каню-
ку, О.В. Підпалу, А.В. Риндич, В.М. Кав-
сана, О.П. Соломка, І.Н. Скуратовську,
Л.М. Добровольську, Л.І. Строковську,
О.П. Гудзь-Горбаня, В.Д. Мілосердову,
С.В. Межжеріна. Дослідження мута-
генної дії ДНК та вірусів продовжили
Т.І. Бужієвська, С.С.Малюта, І.С. Кар-
пова, О.В. Підпала. Вивчення зворот-
ної транскрипції інформації від РНК до
ДНК, роботи з тутовим шовкопрядом
здійснювали О.П. Соломко, Л.І. Стро-
ковська. Т.І. Бужієвська створила в Ін-
ституті молекулярної біології і генетики
НАНУ відділ генетики людини (1980),
яким керує Л.Л. Лукаш. С.С. Малюта
сформував і тривалий час очолював від-
діл молекулярної генетики (1981—2008).
До наукової школи С.М. Гершензона
належать А.В. Риндич, В.М. Кавсан,
О.П. Соломко, Л.І. Строковська, які
нині завідують відділами в Інституті
молекулярної біології та генетики НАН
України. Відділом біохімічної генети-
ки керував О.П. Соломко (1983-2009),
а пізніше Л.І. Строковська (з 2009 р.).
В.М. Кавсан завідує відділом біосин-
тезу нуклеїнових кислот (з 1989 р.), а
А.В.Риндич очолює відділ функціо-
нальної геноміки (з 1992 р.) [31].
У 60-ті роки було відновлено і га-
лузь медичної генетики, становлення
якої сягає корінням 20-х років. Фун-
датором сучасної медичної генети-
ки в Україні став генетик, тератолог
І.Р.Бариляк (1942—2009). З 1969 р.
вчений працював в галузі створення
медико-генетичної служби в Україні,
а в 1988 р. очолив Міжвідомчий центр
медичної генетики, який в 1992 р. увій-
шов до складу Українського наукового
гігієнічного центру [32, с. 79].
Період з 1960 по 1990 рр. був до-
сить сприятливим для розвитку ві-
тчизняної генетики, що уможливило
отримання українськими вченими
вагомих результатів. Вперше в колиш-
ньому СРСР було здійснено синтез
еукаріотичного гену (В.М. Кавсан). Ві-
тчизняними вченими було розроблено
лікарські засоби на основі генних тех-
нологій (В.А.Кордюм) та синтезовано
імуносупресори, необхідні для пере-
садки органів (Г.Х. Мацука). Завдяки
дослідженням клітин, культивованих
in vitro, було створено клітинні штами
цінних лікарських рослин (В.А. Ку-
нах). Доведення мутагенної дії вірусів
стало пересторогою для застосування
живих вірусних вакцин та пояснило
деякі процеси еволюції (С.С. Малюта).
Внаслідок розвитку генетичної інже-
нерії було отримано соматичні гібриди
філогенетично віддалених видів рос-
лин (К.М. Ситник, Ю.Ю. Глєба).
Четвертий етап охоплює сучасний
стан генетики в незалежній Україні
(1991 — початок ХХІ ст.). У перше деся-
тиліття незалежності наука перебувала
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ
Наука та наукознавство, 2011, № 2 169
в критичному стані, що спричинило
еміграцію з країни науковців високого
кваліфікаційного рівня. Друге десяти-
ліття незалежності України було більш
сприятливим для розвитку науки.
У 2000 р. на базі Львівського відділен-
ня регуляторних систем клітини Інститу-
ту біохімії ім. О.В. Палладіна НАНУ було
створено Інститут біології клітини НАН
України, який очолив А.А. Сибірний.
Основними напрямами роботи інституту
стало вивчення молекулярних, генетич-
них і біохімічних механізмів регулюван-
ня метаболізму у дріжджів та розробка
нових біотехнологічних процесів і одер-
жання продуктів на основі цих мікроор-
ганізмів [2, с. 87]. В Інституті мікробіо-
логії і вірусології ім. Д.К. Заболотного
НАНУ під керівництвом Б.П.Мацелюха
продовжуються дослідження генетики
мікроорганізмів, розпочаті в попередній
період. У Національному ботанічному
саду ім. М.М.Гришка НАНУ плідно пра-
цюють Т.М. Черевченко, Н.В. Заіменко,
С.В. Клименко, П.А. Мороз та ін. В Ін-
ституті зоології ім. І.І. Шмальгаузена
НАНУ вивчаються закономірності пере-
бігу популяційно-генетичних процесів у
відділі еволюційно-генетичних основ
систематики, керованому С.В. Межже-
ріним. Потрібно зазначити, що даний
напрям досліджень бере початок від ро-
біт С.М. Гершензона, розпочатих в 30-ті
роки.
В Інституті молекулярної біології
і генетики НАНУ, який з 2003 р. очо-
лює академік Г.В.Єльська, інтенсивно
розвиваються наукові дослідження у
відповідності з основними пріоритет-
ними науковими напрямами, такими
як геноміка, генні та клітинні техно-
логії, протеоміка, біоінформатика,
молекулярна біофізика, комбінаторна
хімія [33]. В інституті працюють від-
діли генетики людини (1980), функ-
ціональної геноміки (1992), білкової
інженерії та біоінформатики (2001),
геноміки людини (2002), біохімічної
генетики (1983), генетики клітинних
популяцій (1987) та інші. Під керівни-
цтвом Г.В. Єльської було створено но-
вітні аналітичні системи (біо- та хемо-
сенсори) для застосування в медичній
діагностиці, біотехнології, харчовій
промисловості, охороні довкілля.
У низці інститутів НАН України
здійснюються роботи в галузі генетич-
ної інженерії та біотехнології. В Ін-
ституті клітинної біології і генетичної
інженерії НАНУ отримано стійкі до
гербіцидів трансгенні рослини цукро-
вого буряку, ріпаку, гороху, квасолі та
інших культур. Фахівці інституту роз-
робляють технології використання
рослин як біореакторів, тобто проду-
центів фармацевтичних білків. Зокре-
ма, вченими створено перші модельні
трансгенні клітинні лінії і рослини,
що продукують рекомбінантні білки-
вакцини проти туберкульозу (2009)
[34]. У даному інституті здійснюються
дослідження безпечності використан-
ня генно-модифікованих рослин, на-
приклад можливості перенесення їх
генів до інших культур.
У 2008 р. було створено Інститут
харчової біотехнології і геноміки НА-
НУ, який очолює Я.Б. Блюм. В інституті
здійснено розробку соєвих продуктів для
харчування населення та комплексної
терапії низки захворювань. Фахівцями
інституту створено методику визначен-
ня вмісту генно-модифікованих організ-
мів у рослинній сировині та продуктах
харчування. Я.Б.Блюм був керівником
науково-технічної програми «Біомаса
як паливна сировина» (2007—2009).
У відділі експериментального му-
тагенезу Інституту фізіології рослин і
генетики НАНУ вперше здійснено без-
векторне перенесення низки генів від
донора до реципієнта за типом генетич-
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2011, № 2170
ної трансформації та одержано перші в
Україні трансгенні рослини кукурудзи
(В.В.Моргун, К.А.Ларченко). У відділі
генетичної інженерії (О.М.Тищенко)
названого інституту розробляють ме-
тоди генетичної трансформації сіль-
ськогосподарських рослин [2, c. 85].
У даний період в Національній ака-
демії наук України, Національній ака-
демії медичних наук України (1993), а
також в підпорядкуванні Міністер ства
охорони здоров’я України, Міністер-
ства освіти і науки, молоді та спорту
України було створено низку медико-
генетичних установ. До таких установ
належать Український науковий гігі-
єнічний центр та Український науко-
вий центр медичної генетики, очолю-
вані в 1994—1999 рр. І.Р. Бариляком
[32, с. 79], Інститут генетичної та ре-
генеративної медицини НАМН Укра-
їни (Г.М. Бутенко), кафедра медичної
генетики Українського державного
інституту репродуктології Національ-
ної медичної академії післядипломної
освіти ім. П.Л. Шупика (Н.Г. Горо-
венко), Харківський спеціалізований
медико-генетичний центр (О.Я. Гре-
чаніна), відділ геноміки людини Інсти-
туту молекулярної біології і генетики
НАНУ (Л.А. Лівшиць). Вагомий вне-
сок в розвиток галузі здійснили І.Р. Ба-
риляк, Л.А. Лівшиць, Т.І. Бужієвська,
Л.Л. Лукаш, Н.Г. Горовенко, О.Я. Гре-
чаніна, Р.І. Богатирьова та інші.
Вітчизняними вченими (В.Н. Запо-
рожан) було розроблено вчення про но-
оетику, згідно якого гуманістичні цілі
завжди повинні переважати над науково-
дослідницькими, комерційними, необ-
думано споживацькими. Інструментом
нооетики повинні стати не обмежувальні
заходи, а формування нового ставлення
до природи, почуття персональної і со-
ціальної відповідальності за стан біо- і
ноосфери з тим, щоб гуманне ставлення
до природи набуло такого ж морально-
го значення, як і ставлення людини до
людини. Нооетична концепція дозволяє
по-новому оцінити такі виклики ХХІ ст.,
як досягнення інформатики, медичної
генетики, біобезпеки, біотероризм, на-
нотехнології [35, с. 46].
Таким чином, в Україні просте-
жується спадкоємність в розвитку ге-
нетичних досліджень. Отримали роз-
виток роботи фундаторів генетики в
Україні І.І. Шмальгаузена, А.О. Сапє-
гіна, С.М. Гершензона, В.П. Зосимо-
вича, М.М. Гришка, М.Ф. Кащенка,
В.В. Колкунова, В.Я. Юр’єва та ін-
ших. З наукових шкіл С.Г. Навашина,
І.І. Шмальгаузена, С.Ю. Кушакевича,
В.Я. Юр’єва вийшли всесвітньо відо-
мі вчені, зокрема Г.А. Левитський,
Ф.Г. Добржанський, Б.І. Балінський,
М.С. Навашин та інші. Після трива-
лого періоду цілковитої заборони було
відновлено галузь медичної генети-
ки, становлення якої сягає корінням
20-х років ХХ ст. Всупереч безпреце-
дентним адміністративним заходам
було збережено і відновлено традиції
викладання класичної генетики у ви-
щих навчальних закладах, започатко-
вані А.О. Сапєгіним, М.М. Гришком,
С.М. Гершензоном, І.М. Поляковим.
Розвиток генетики на сучасному етапі
здійснюється в закладах Національної
академії наук України, Національ-
ної української академії аграрних на-
ук, Національної академії медичних
наук України, Міністерства охорони
здоров’я України, Міністерства освіти
і науки, молоді та спорту України.
Отже, на основі викладеного матері-
алу нами запропоновано наступну пері-
одизаційну схему розвитку вітчизняної
генетики. Передісторія генетики тривала
від найдавніших часів до початку ХХ ст.
Виділено чотири періоди розвитку ге-
нетики в Україні. Перший: 1900—1929.
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ В УКРАЇНІ
Наука та наукознавство, 2011, № 2 171
Другий: 1930—1959. Третій: 1960—1990.
Четвертий: 1991 р. — початок ХХІ ст. Для
обґрунтування даної періодизації визна-
чено етапні події в науці та суспільно-
політичному житті країни. Віхами, що
визначили ці етапи, були наступні події:
становлення генетики як науки (1900),
«великий злам» в суспільно-політичному
житті СРСР (1929), панування лисенків-
щини (до 1959 р.), відновлення генетич-
них досліджень (1960), здобуття Украї-
ною незалежності (1991), сучасний стан
генетики (кінець ХХ — початок ХХІ ст.).
При виділенні етапів генетики в
Україні враховано контекст її розвитку
в світі та в колишньому СРСР, здобут-
ки вітчизняних вчених, історичне тло,
на якому вона розвивалась. Розробка
даної тематики залишається актуаль-
ною, оскільки єдиної, визнаної фахів-
цями періодизації розвитку генетики
в Україні досі не існує, що ускладнює
осмислення логіки її розвитку, а також
унеможливлює використання відпо-
відного матеріалу в навчальній літера-
турі.
1. Голда Д.М. Генетика. Історія. Відкриття. Персоналії. Терміни / Д.М. Голда — К.: Укр.
фітосоціол.центр, 2004. — 127 с.
2. Кунах В.А. Розвиток генетики в Національній академії наук України. До 90-річчя від часу за-
снування Української Академії Наук / В.А.Кунах. — К.: Академперіодика, 2009. — 102 с.
3. Голда Д.М. З історії генетики / Д.М. Голда, В.В.Моргун, В.А.Труханов // Генетика і селекція
в Україні на межі тисячоліть. — Т. 1. — К.: Логос, 2001. — С. 11—22.
4. Захаров И.А. Генетика в ХХ веке. Очерки по истории / И.А. Захаров. — М.: Наука, 2003. — 75 с.
5. Глазко В.І. Народження науки майбутнього — генетики. Перші десять років існування /
В.І.Глазко, Н.В.Лопатіна, Г.С.Щиголь // Історія науки і біографістика. — 2007. — № 1.
6. Лопатіна Н.В. Виникнення науки генетики: перші успіхи (1911—1920) / Н.В.Лопатіна / Історія
науки і біографістика. — 2008. — № 3.
7. Романець О.В. Періодизація розвитку генетики: світовий контекст / О.В.Романець // Наука і
наукознавство. — 2010. — № 4. — С. 48—60.
8. Романець О.В. Передісторія становлення генетики як науки: світовий контекст / О.В.Романець
// Наука та наукознавство. Матеріали VI щорічної конференції з наукознавства та історії науки
(Добровські читання). — 2006. — № 4. Додаток. — С. 105—112.
9. Гайсинович А.Е. Зарождение и развитие генетики / А.Е. Гайсинович. — М.: Наука, 1988. — 423 с.
10. Линдеман В. Наследственность и изменчивость как причина болезней. Популярные лекции
/ В. Линдеман. — К.: Типогр. Имп. унив. Св. Владимира, 1907. — 186 с.
11. Линдеман В.К. Учебник общей патологии / В.К. Линдеман. — К.: Изд. книжн. магаз.
И.А.Розова, 1910. — Т. 1.
12. Романец О.В. Вклад Алексея Антониновича Кронтовского в развитие медицинской генетики
в Украине (в 20-х гг. ХХ столетия) / О.В. Романец // Медицинская профессура СССР. Тезисы докла-
дов научной конференции. — М.: Изд. дом «Русский врач», 2009. — С. 226—228.
13. Орловський М.І. До сторіччя з дня народження професора В.В.Колкунова / М.І.Орловський,
А.С.Оканенко // Вісн. сільськогосподарської науки. — 1966. — № 4. — С. 123—124.
14. Костенко О.О. Становлення і розвиток сільськогосподарської науки і освіти в Імператорському
університеті Святого Володимира (1834—1917): автореф. канд. дис. / О.О.Костенко. — Переяслав-
Хмельницький, 2006. — 15 с.
15. Чешко В.Ф. Генетическая научная школа / В.Ф. Чешко, В.Г. Шахбазов // Генетика в со-
временном обществе: конференция, посвященная 70-летию кафедры генетики и цитологии Харь-
ковского национального университета им. Каразина, 14—15 октября, 2004 . — Харьков, 2004. —
С. 4—11.
16. Історія Національної академії наук України в суспільно-політичному контексті 1918-1998 /
С. Кульчицький, Ю. Павленко, С. Руда, Ю. Храмов. — К.: Фенікс, 2000. — 528 с.
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2011, № 2172
17. Развитие биологии на Украине. — К.: Наук.думка, 1985.— Т.2. — 456 с.
18. Романець О.В. Євгеніка в 20-х роках ХХ ст. в Україні / О.В.Романець // Наука і наукознав-
ство. — 2010. — № 3. — с. 69—82.
19. Романець О.В. Становлення медичної генетики в Україні в 30-х роках ХХ ст. / О.В.Романець
// Наука та наукознавство. — 2008. — № 3. — С. 90—106.
20. Романець О. Технології впровадження лисенківщини в СРСР / О.Романець // Історія
української науки на межі тисячоліть. — 2010. — Вип. 43. — С. 191—204.
21. Тарнавський М.Д. До питання про роль нуклеїнової кислоти при викликанні направлених
мутацій / М.Д.Тарнавський // Доп. АН УРСР. — 1939. — № 1. — С. 47—49.
22. Гершензон С.М. Вызывание направленных мутаций у Drosophila Melanogaster / С.М. Гер-
шензон // Докл. Академии наук СССР. — 1939. — Т. 25, № 3. — С. 224—227.
23. Гершензон С.М. Характер мутаций, вызываемых у Drosophila натриевой солью тимо-
нуклеиновой кислоты / С.М. Гершензон // Докл. Академии наук СССР. — 1940. — Т. 26, № 5. —
С. 609—611.
24. Українська академія аграрних наук. 1991—1995 / О.О.Созінов, В.О.Бусол, М.В.Зубець та
ін. — К.: Аграрна наука, 1996. — 263 с.
25. Моргун В.В. В.П.Зосимовичу — 100 лет (1899—1981) / В.В. Моргун, Б.А. Левенко, В.А. Тру-
ханов // Цитология и генетика. — 2000. — Т. 34, № 1. — С. 77—79.
26. Єльська Г.В. Засновник наукової школи молекулярної біології та генетики / Г.В. Єльська //
Вісн. НАН України. — 2006. — № 4. — С. 65—68.
27. Річний звіт про науково-організаційну діяльність відділу генетики та селекції Ботанічного
саду. — 1947. — Архів НБС, оп.1, спр. 31. — 71 арк.
28. Гришко М.М. Завдання і напрями роботи Ботанічного саду Академії наук Української РСР /
М.М.Гришко // Труди Ботанічного саду АН УРСР. — 1949. — Т. І. — С. 3—22.
29. Борисенко В.І. Наукова школа академіка В.Я.Юр’єва / В.І.Борисенко // Історія науки і
біографістика. — 2006. — № 1.
30. Лівшиць Я.І. Тематичний план Українського інституту експериментальної медицини на
1936 р. / Я.І.Лівшиць // Експериментальна медицина. — 1936. — № 5. — С. 116—133.
31. Романець О.В. Наукова школа молекулярної біології та генетики Сергія Михайловича Гер-
шензона / О.В.Романець // Наука та наукознавство. — 2010. — № 1. — С. 74—87.
32. Ігор Романович Бариляк (до 60-річчя з дня народження) // Цитология и генетика. — 2002. —
№ 3. — С. 79—80.
33. Інституту молекулярної біології і генетики НАН України — 30 років // Біополімери і
клітина. — 2004. — Т. 20, № 1—2.
34. Романець О. Розробки українських вчених у галузі створення генетично-модифікованих
організмів / О. Романець // Історія української науки на межі тисячоліть. — 2009. — Вип. 42. —
С. 208—215.
35. Запорожан В.Н. Путь к нооэтике / В.Н.Запорожан — Одесса: Одесский ун-т, 2008. — 283 с.
Одержано 22.03.2011
О.В.Романец
Периодизация развития генетики в Украине
Подана и обоснована периодизационная схема развития генетики в Украине. Освещено развитие ге-
нетики через достижения отечественных ученых, формирование научных школ, институционализацию
исследований. Показано влияние социально-политических условий на состояние генетической науки. Вы-
делены результаты, полученные в каждый из периодов развития генетики.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-49272 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0374-3896 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:22:13Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Романець, О.В. 2013-09-14T20:35:28Z 2013-09-14T20:35:28Z 2011 Періодизація розвитку генетики в Україні / О.В. Романець // Наука та наукознавство. — 2011. — № 2. — С. 156-172. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. 0374-3896 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/49272 Подано та обґрунтовано періодизаційну схему розвитку генетики в Україні. Висвітлено розвиток генетики через здобутки вітчизняних вчених, формування наукових шкіл, інституціоналізацію досліджень. Показано вплив соціально-політичних умов на стан генетичної науки. Виділено результати, отримані в кожному з періодів розвитку генетики. Подана и обоснована периодизационная схема развития генетики в Украине. Освещено развитие генетики через достижения отечественных ученых, формирование научных школ, институционализацию исследований. Показано влияние социально-политических условий на состояние генетической науки. Выделены результаты, полученные в каждый из периодов развития генетики. The author’s frame for chronology of genetics development is elaborated. The development of genetics is shown in light of gains made by national scientists, rise of academic schools, and institutionalization of the research. Implications of social and political conditions for the genetics performance are shown. Research results are outlined, produced in each period of genetics development. uk Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України Наука та наукознавство Історія науки Періодизація розвитку генетики в Україні Периодизация развития генетики в Украине Chronology Building for the Development of Genetics in Ukraine Article published earlier |
| spellingShingle | Періодизація розвитку генетики в Україні Романець, О.В. Історія науки |
| title | Періодизація розвитку генетики в Україні |
| title_alt | Периодизация развития генетики в Украине Chronology Building for the Development of Genetics in Ukraine |
| title_full | Періодизація розвитку генетики в Україні |
| title_fullStr | Періодизація розвитку генетики в Україні |
| title_full_unstemmed | Періодизація розвитку генетики в Україні |
| title_short | Періодизація розвитку генетики в Україні |
| title_sort | періодизація розвитку генетики в україні |
| topic | Історія науки |
| topic_facet | Історія науки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/49272 |
| work_keys_str_mv | AT romanecʹov períodizacíârozvitkugenetikivukraíní AT romanecʹov periodizaciârazvitiâgenetikivukraine AT romanecʹov chronologybuildingforthedevelopmentofgeneticsinukraine |