До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби
Saved in:
| Published in: | Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
|---|---|
| Date: | 2011 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/50418 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби / Я. Примаченко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 121-134. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860048547833970688 |
|---|---|
| author | Примаченко, Я. |
| author_facet | Примаченко, Я. |
| citation_txt | До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби / Я. Примаченко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 121-134. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Проблеми історії України: факти, судження, пошуки |
| first_indexed | 2025-12-07T16:58:39Z |
| format | Article |
| fulltext |
Примаченко Яна (Київ)
ддоо ІІССТТооррІІїї ССТТааннооввллеенннняя ТТаа ррооЗЗввииТТккуу ІІддееооллооггІІїї
ууккррааїїннССььккооггоо ІІннТТееггррааллььннооггоо ннааццІІооннааллІІЗЗММуу
ММІІжжввооєєннннооїї ддооббии
Повсякденне життя українців 2-ї Речіпосполитої у 30-ті рр. ХХ ст.
визначалося потужною соціальною рефлексією українського суспільства на
події у радянській Україні. Передумови цієї ситуації були закладені
попереднім десятиліттям польського панування у Західній Україні. Політика
ІІ Речіпосполитої щодо «східних кресів» у 20-х рр. була досить неодно -
значною, що зумовлювалося як неоднорідністю суспільно-політичного та
економічного розвитку набутих територій, так і протиборством в польській
еліті двох геополітичних концепцій щодо місця і ролі Польщі у Центральній
та Східній Європі.
Більшість істориків, аналізуючи історико-культурний, етнографічний та
економічний розвиток західноукраїнських земель, виокремлюють в їх складі
дві групи: східну частину колишньої австрійської провінції Галичина та
«північні регіони» (Західна Волинь, Полісся, Південне Підляшшя та Холм -
щина), які до 1914 р. входили до Російської імперії1.
Львівський історик Я. Грицак взагалі вважає, що Західну Україну не
можна розглядати як стале історико-географічне поняття. Це скоріш
антитеза для визначення територій, які до 1939 р. не були у складі Росії та
СРСР. Адже в результаті повоєнного врегулювання територія так званої
Західної України була значно розширена, порівняно з тією, яка входила до
складу Габсбургської імперії. До Галичини приєдналася Волинь, Полісся і
Холмщина, що раніше входили до Російської імперії. Саме ці західно -
українські землі увійшли до складу Польщі. Решта колишніх габсбургських
західноукраїнських володінь, як-то: Бессарабія, Буковина та Закарпаття
увійшли до складу Румунії та Чехо-Словаччини2.
Ці дві групи українських земель відрізнялися за рівнем політичного,
економічного і культурного розвою. Так, Галичина, на території якої в
1918 р. постала ЗУНР, відповідно до міжнародного права аж до 1923 р.
формально не вважалася частиною Польщі. Як слушно зауважує П. Маґочій,
«Східна Галичина й упродовж усього міжвоєнного періоду розвивалася у
напрямку, багато в чому відмінному від напрямку розвитку «північних»
українських земель Польщі»3. Останньому певною мірою сприяла й
політика польського уряду, спрямована на ізоляцію Східної Галичини від
решти українських земель, зокрема, збереження сокальського кордону.
121
http://history.org.ua
Конституція Польщі 1921 р. гарантувала рівноправність для всіх нацмен -
шин. Однак, на думку П. Маґочія, для українців Східної Галичини така
ситуація була неприйнятною. Зрівняні в правах з поляками ще за часів авст -
рійської влади, галичани впродовж перших десятиліть ХХ ст. намагалися
побудувати власну незалежну державу, цілком природно, що вони прагнули
як мінімум автономії4. Нацменшиною вони себе не вважали.
Відновлення польської держави в кордонах, які значно перебільшували
польські етнографічні землі, стало головним викликом для польської еліти
міжвоєнної доби. На початку 20-х рр. правляча націонал-демократична
партія («ендеки») взяла курс на реалізацію концепції інкорпорації Р. Дмов -
ського, яка передбачала асиміляцію українців й створення гомогенної
польської держави. Сама ж Польща розглядалася як форпост західної
цивілізації, що мав протистояти більшовицькій загрозі. Успіхи політики
українізації в УСРР сприяли поширенню радянофільства та комуністичних
ідей серед населення західноукраїнських земель. Це дозволяло польським
«ендекам» прикривати жорстоку політику репресій щодо нацменшин
гаслами боротьби з більшовизмом.
Прихід до влади Ю. Пілсудського внаслідок державного перевороту у
травні 1926 р. дещо змінив польський геополітичний вектор. Соціалісти на
чолі з Ю. Пілсудським сповідували «федералістичну» концепцію, яка перед -
бачала, що після падіння Російської імперії у Східній Європі мала постати
велика, сильна та могутня Річпосполита, до складу якої на феде ралістичній
основі мали увійти литовські, українські та білоруські землі. Модернізована
версія цієї концепції у 20-х–30-х рр. ХХ ст. стала відома як доктрина «поль -
ського прометеїзму». Відповідно до неї зовнішня політика ІІ Речіпосполитої
будувалася навколо тези про майбутній конфлікт цивілізо ваного Заходу та
більшовицької Росії. Вважалося, що в результаті зіткнення цивілізацій СРСР
розпадеться на національні одиниці. Саме на цьому етапі на авансцену історії
мала вийти Польща, аби допомогти політично та економічно незрілим
народам у розбудові власної державності. Створена за сприяння Польщі
Велика Україна мала б своєю чергою відмовитися від претензій на західно -
українські землі та укласти федеративний союз з Річчюпосполитою5.
В цьому контексті встановлення Ю. Пілсудським режиму санації було
спробою виправити ситуацію після провалу «ендеківської» політики асимі -
ляції. Проте, на практиці вона не стала новим кроком на шляху українсько-
польського порозуміння.
Українське населення ІІ Речіпосполитої перевищувало 5 млн. осіб, що
становило близько 14–16% від загальної кількості. Переважну більшість
західноукраїнського населення (80–90%) становили селяни. Загалом
Примаченко Яна
122
http://history.org.ua
західноукраїнські землі міжвоєнної доби були одним з найбільш аграрно
перенаселених регіонів Європи. Ситуація ускладнилась асиміляційною
політикою польського уряду, який для зміцнення своїх позицій у краї сприяв
переселенню близько 200 тис. польських осадників6.
Так, П. Маґочій відмічає, що в 1930-х рр. число поляків, які проживали
на українських етнографічних територіях, зросло приблизно на 300 тис.
осіб, внаслідок чого етнічні поляки становили 40% міського та 21%
сільського населення в Галичині, та 29% міського та 20% сільського
населення решти українських земель у складі Польщі7. Не варто забувати,
що міське населення західноукраїнських земель було також представлене
великою єврейською громадою.
Складне становище селян відбилося й на інших верствах українського
населення, передовсім на інтелігенції, за соціальним походженням безпо -
се редньо пов’язаної з українським селом. За даними Я. Грицака, якщо до
війни український селянин-середняк міг відправити до гімназії одного або
навіть двох синів, то після війни інтелігента могло виростити лише кожне
третє-четверте селянське господарство. Збільшилася кількість молодих
людей, які не завершили навчання, і поповнювали чисельний прошарок
напівінтелігенції. Впровадження з середини 20-х рр. целібату серед свяще -
ників греко-католицької церкви призвело до зменшення кількості інтелі -
генції з сімей духовенства. Звичайно, що все це не могло не позначитися на
рівні інтелектуального життя Галичини, порівняно з австрійськими часами8.
Щодо північнозахідних українських земель, то призначення у 1928 р.
воєводою Волині колишнього заступника міністра внутрішніх справ петлю -
рів ського уряду Г. Юзевського стало найбільш вдалим кадровим рішенням
Ю. Пілсудського, яке сприяло нормалізації українсько-польських відносин
у регіоні9. Саме завдяки національній політиці Г. Юзевського, який згідно з
українсько-польською угодою 1920 р. (договір Ю. Пілсудського з С. Петлю -
рою), прагнув сформувати з місцевого українського населення лояльних
громадян Польщі, волиняни, які напередодні першої світової війни на
питання про національну приналежність відповідали «тутешні», вже в
1938 р. ідентифікували себе як українці10.
Політична та національна незрілість північно-західних українських
земель та створення польською владою штучних перепон (т. зв. сокальський
кордон) фактично витворили дві окремі реальності українського національ -
ного життя в кордонах ІІ Речіпосполитої. Галичина, яка на початку ХХ ст.
стала «українським П’ємонтом», була об’єктом особливої уваги як Варшави,
що позиціонувала себе як форпост західної цивілізації, так і радянської
Росії, яка прагнула об’єднати в рамках УРСР всі українські землі. Відомий
До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму
123
http://history.org.ua
своїми революційними традиціями регіон був викликом для польської
державності і об’єктом радянської ідеологічної експансії.
Багатопартійна система Галичини, залишена у спадок від Австро-Угор -
ської імперії, в умовах польської дійсності зазнала певних трансформацій.
Центристи були представлені Українським національно-демократичним
об’єднанням (УНДО), яке згуртувало більшість провідних громадських і
політичних діячів довоєнної Галичини. Лівий спектр зайняла Українська
Соціалістично-Радикальна Партія (УСРП), що виникла внаслідок об’єд -
нання у 1926 р. Української Радикальної Партії (УРП) з волинськими есе -
рами та старою Українською соціал-демократичною партією (УСДП). Права
ніша легального сектору досить довго була вільною — до того часу, коли у
1930 р. її місце не зайняла Українська католицька народна партія (УКНП),
створена на базі довоєнної Християнсько-суспільної партії11.
Проте, ключову роль у політичному житті міжвоєнної Галичини відігра -
вав нелегальний сектор, представлений зовсім новими динамічними полі -
тич ними силами — націоналізмом і комунізмом. Я. Грицак пише: «Обидва
рухи пропонували швидке й радикальне вирішення підставових питань
буденного життя…До того ж, наростання націоналістичних та комуніс тич -
них настроїв у західноукраїнському суспільстві відбивало загальноєвро -
пейські явища — крах демократичної системи та заміну її авторитарними
режимами… Міжвоєнні націоналізм і комунізм попри свої засадничі
відмінності, поділяли спільну зневагу до демократії як до нібито облудного
прикриття для панування ворожих націй та ворожих класів.»12
Комуністична партія Західної України (КПЗУ) остаточно оформилася
лише у 1923 р. Перед тим галицькі комуністи спочатку підпорядковувалися
КП(б)У, потім, за рішенням Комінтерну, отримали автономний статус у
складі Комуністичної партії Польщі. У 1924 р. польський уряд заборонив
діяльність комуністичної партії, і комуністи пішли у підпілля. Більшість
дослідників цілком слушно пов’язують популярність західноукраїнського
комуністичного руху серед населення успіхами українізації в радянській
Україні. Радянофільство захопило навіть частину центристських партій і
громадських організацій, зробивши комуністичні гасла популярними серед
галичан. Навіть голова еміграційного уряду ЗУНР Є. Петрушевич вважав
спів працю з СРСР корисною для української справи13. В середині 20-х рр. у
Харкові було створено Західноукраїнський інститут, який мав сприяти нала -
годженню контактів радянської України з представниками Західної України.
Приваблена успіхами політики українізації, до УРСР емігрувала низка
галицьких інтелектуалів: М. Лозинський, А. Крушельницький, Ю. Бачин -
ський та О. Бадан. Всі вони загинули під час масових репресій 30-х рр.
Примаченко Яна
124
http://history.org.ua
Перші атаки на українських націонал-комуністів у радянській Україні
одразу ж позначилися на внутрішньому кліматі в КПЗУ, спричинивши
розкол. Група на чолі з О. Васильковим та Р. Роздольським підтримувала
політику О. Шумського. Решта дотримувалася ідеї інтернаціональної пар -
тій ної лояльності і виступила з підтримкою офіційної лінії Москви. В квітні
1927 р., не дивлячись на вимоги СРСР, КПЗУ відмовилася засудити «націо -
нальний ухил» О. Шумського. В якості покарання «васильківців» виклю -
чили з партії та Комінтерну, а ЦК КПЗУ розпустили. Згортання українізації,
голодомор 1932–33 рр., початок репресій проти української інтелігенції
остаточно знищило імідж КПЗУ в західноукраїнському суспільстві14.
Більшість дослідників виділяє 1928 р. як певний вододіл у розвитку
західноукраїнського політичного життя. Так, Я. Грицак вважає, що саме
цього року український націоналізм, який набирав обертів практично протя -
гом всього міжвоєнного періоду, став ключовим політичним фактором15.
Організаційні витоки українського націоналізму сягають своїм корінням
1920 р., коли група колишніх офіцерів УСС та УГА на чолі з полковником
Є. Коновальцем створила Українську військову організацію (УВО).
Вдаючись до актів саботажу, підкладання бомб та експропріації майна
державних установ, УВО пропагувала революційний шлях боротьби, при -
ваб люючи молодь. В 1929 р. вона дозріла до створення політичної надбу -
дови Організації українських націоналістів (ОУН), яка об’єднала практично
всі організації правого спектру.
Вибори 1928 р. до польського сейму і сенату остаточно розкололи
галицьке суспільство. Центристи, які взяли учать у виборах, виходили з
прагматичних міркувань про необхідність співпраці з польським урядом.
В уявленні правих, переважно націоналістично налаштованої молоді, це
означало капітуляцію та мовчазну згоду з польською окупацією краю. Друге
міжвоєнне десятиліття (1929–1939) пройшло у гострій боротьбі між при -
хильниками еволюційної й революційної, легальної і нелегальної тактики
боротьби16.
Вихід на авансцену політичного життя Західної України націоналізму
співпав у часі з початком згортання політики українізації і непу в радянській
Україні. Розглядаючи суспільні настрої українців ІІ Речіпосполитої крізь
призму рефлексій на події УСРР, ми виходимо з того, що суспільство,
будучи поняттям суто абстрактним, оскільки його не можна побачити, все
ж є реально функціонуючою системою, де відбувається широкий спектр
процесів психологічної діяльності, аналогічних тим, що відбуваються у
свідомості людини. За визначенням російського дослідника В. Маюрова,
функція соціальної рефлексії полягає перш за все у формуванні суспільної
До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму
125
http://history.org.ua
думки, що є необхідним компонентом соціального розвитку. Саме завдяки
соціальній рефлексії відбувається розуміння себе через іншого17.
Німецький історик Ф. Тер, досліджуючи потенціал транснаціональної
історичної парадигми для вивчення української історії, констатує, що для
територіальних суб’єктів та груп, що сприймають себе як відсталі, є харак -
терною тенденція заглядати через кордон, запозичуючи певну культурну та
політичну продукцію. «Порівняння себе», на думку Ф. Тера, було рушійною
силою у Центрально-Східній Європі та українській історії, починаючи з
часів Просвітництва18.
Цей факт визнають й інші дослідники. Так, терористична діяльність
УВО, була зумовлена успіхами їхніх попередників — польських та росій -
ських революціонерів початку ХХ ст. Формування теоретичних основ ідео -
логії українського націоналістичного руху пов’язують з західними впливами.
Американський історик Дж. Армстронг вважає, що модерний україн -
ський націоналізм розвинувся у ХІХ ст. як «подвійна імітативно-захисна
реакція на іноземні націоналізми». Він відзначає значний вплив інтеграль -
ного націоналізму, який будучи витвором французьких праворадикальних
сил, не прижився на Заході, проте в модифікованих формах став доміну -
ючою силою в «незадоволених» країнах Центральної та Південної Європи
в 1920-ті рр19.
Дж. Армстронг виокремив п’ять основних ознак інтегрального націона -
лізму, хоча й зауважував, що останній за визначенням є «скоріше рухом
окремої нації, ніж універсальною ідеологією, й оскільки його послідовники
відкидали систематизовану раціональну програму, досить важко дати точне
визначення його природи»20.
Український націоналізм зазнав сильного впливу публіцистичної твор -
чості Д. Донцова. Це, до речі, підтверджує тезу, висунуту В. Маюровим, про
провідну роль періодики у соціальній рефлексії, де газети та журнали,
друку ючи фактичні дані, виконують онтологічну функцію, а публікуючи
аналітичні огляди — гносеологічну функцію21. Публіцистика Д. Донцова
стала «університетом» для західноукраїнської молоді, більшість якої, через
економічні труднощі та політичні перепони з боку польської влади, так і не
змогла закінчити освіту.
Будучи уродженцем Надніпрянської України, Д. Донцов після війни
оселився у Львові, де у 1922 р. почав редагувати «Літературно-науковий
вісник» (з 1933 р. просто «Вісник»), який дуже швидко став найпопуляр -
нішім журналом Галичини22. Характеризуючи публіцистичну творчість
Д. Донцова, український діаспорний історик І. Лисяк-Рудницький відмічав,
що вся вона була проникнута незмінною відразою до Росії: не тільки до
Примаченко Яна
126
http://history.org.ua
царської або радянської держави, а й до російського народу та його
культури23. Викорінення проросійських настроїв у західноукраїнському
суспільстві, де традиційним ворогом вважалася Польща, було для Д. Дон -
цова «справою честі». Пропагуючи націоналістичні ідеї і користуючись
шаленою популярністю серед галицької молоді, Д. Донцов так і не прийняв
пропозицію стати членом ОУН.
Аналізуючи творчість Д. Донцова та ідеологію ОУН, історики знаходять
як багато спільного, так і багато відмінного. Так, Я. Грицак відзначає
негативне ставлення Д. Донцова до робітничого класу. Вважаючи, що тільки
селянство є носієм здорових елементів, він скептично ставився до процесів
індустріалізації та урбанізації в Радянській Україні. На думку львівського
дослідника, така позиція була спільною як для Д. Донцова, так і для ОУН,
яка, виходячи з аграрного характеру українського суспільства, саме в
селянстві вбачала свою головну соціальну базу24.
Український історик Г. Касьянов зауважував, що «чинний націоналізм»
Д. Донцова не був тотожним «організованому націоналізму» ОУН. Останній
був своєрідною політичною доктриною зі сталим світоглядом та конструк -
тивною програмою, тоді як «донцовський» націоналізм був не чим іншим,
як сукупністю емоційних безсистемних закликів25. Як і його зарубіжні
колеги Р. Шпорлюк та Дж.-П Хімка, український історик вважає, що
український інтегральний націоналізм є не наслідком, а опосередкованою
реакцією українського суспільства на модернізаційні процеси26.
За визначенням Дж. Армстронга, ідеологія, яку пропагував Д. Донцов,
нагадувала інтегральний націоналізм, проте була сформована під впливами
німецьких націоналістів доби «класичного» просвітницького і роман -
тичного націоналізму (Й. Фіхте, Й.Гердер). Він подає також п’ять ознак
«донцовського націоналізму». Досить важко говорити про правомірність
компаративного підходу за відсутності типологізації запропонованих
Дж. Армтсронгом ознак. Проте порівняльна таблиця «класичного» інтег -
раль ного націоналізму і його українського варіанту добре унаочнює розбіж -
ності між первинною ідеологією та її українською модифікацією.
Загалом американський дослідник вважав, що в 20-і рр. у західно укра -
їнському суспільстві були дві елітарні групи, що підготували ґрунт для
інтегрального націоналізму. Перша з них — це УВО, друга — СУНМ (Союз
української націоналістичної молоді). Саме завдяки створенню останньої
вдалося побороти радянофільські настрої серед українського студентства,
що були поширені у першій половині 20-х рр. ХХ ст27.
До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму
127
http://history.org.ua
І. Лисяк-Рудницький вбачав джерело походження інтегрального націона -
лізму у поразці визвольних змагань 1917–1921 рр. Він виділяв чотири
причини дискредитації демократії в очах українських націоналістів. По-
перше, саме демократична форма правління була відповідальна за поразки
у 1917–1921 рр.; по-друге, обурення політикою демократичних держав
Заходу, що відмовлялися визнати і підтримати українську націю; по-третє,
прагнення наслідувати успіх російських більшовиків і диктаторського
режиму Ю. Пілсудського у Польщі; і, нарешті, останнє: розуміння, що
жорстокості й цинізмові гнобителів можна протистояти лише такими ж
безоглядними, безжалісними засобами28.
Примаченко Яна
128
№ Класичний
інтегральний націоналізм
Український
інтегральний націоналізм Д. Донцова
1 Нація є вищою цінністю, якій
під порядковується все інше
Оскільки держави, яка б могла сла ви тися
як носій «національної ідеї» не існувало,
значна увага приділя лася збереженню
«чистоти» націо наль ної мови та культури
2 Містична ідея солідарності всіх
ін ди відів, що творять націю, яка
за зви чай базується на переко нан -
ні, що біологічні характеристики
чи незво ротність ефекту загаль -
ного історич ного розвитку зро -
била їх єдиним органічним цілим
Суттєвий ірраціоналізм ідеології зна йшов
своє відображення у ро ман тизмі, який для
недосвідчених українців був більш при -
родним, ніж цинічне заперечення раціо -
налізму німцями та італійцями
3 Підпорядкування раціональної
та виваженої думки «інтуїтивно
пра виль ним» емоціям
За відсутності можливості відкри того три -
валого спротиву пануючому ладу, наголос
на силу, як невід’ємну частину ідеології,
знайшов своє відображення у пропаганді
теро ризму
4 Вираження «національної волі»
че рез харизматичного лідера та
пасіо нарну національну еліту,
що об’єд нана в єдину партію
Відсутність власної держави, яка через свої
інститути та легальні струк тури під тримує
національні прагнення, та опози ція до
існуючих держав, привели до надмір ного
слав лення «конспіратив ності» як такої
5 Глорифікація дії, війни і насиль -
ства як найвищого вираження
життєвої потенції нації.
Провал спроб старшого покоління та
тенденції до компромісу з поль ськими
«окупантами», посилили заперечення по -
мір кованої політики.
Таблиця 1
«Класичні» та українські риси інтегрального націоналізму
(за Дж. Армстронгом)
http://history.org.ua
І. Лисяк-Рудницький вважав, що саме польський режим створив револю -
ційну ОУН: польські тюрми і концентраційні табори перетворили зелену
молодь на незламних професійних революціонерів — категорію людей,
раніше невідому в Західній Україні. Водночас, він слушно зазначав, що
молодечий характер руху, окрім піднесення войовничої енергії українського
народу, також знизив рівень громадянської зрілості суспільства29.
В процесі створення ОУН склалася специфічна ситуація коли все керів -
ництво організації — Провід українських націоналістів (ПУН), було репре -
зентоване старшим поколінням, яке перебувало в еміграції, тоді як рядовий
актив складався з представників краю. Це стало причиною латентного
конфлікту, що визначив політичну ситуацію в Галичині протягом другого
міжвоєнного десятиліття.
Перший конфлікт стосувався питання ролі і місця УВО у структурі ОУН.
Представники еміграції вважали за доцільне, щоб УВО діяла окремо, що
дозволило б останній брати на себе відповідальність за всю бойову та
терористичну діяльність, тоді як ОУН займалася б виключно політичними
питаннями. Крайовики, навпаки, вважали що УВО має розчинитися в
ОУН30. У істориків досі немає однозначної відповіді на питання, яка з
позицій перемогла. Адже члени ОУН (б), яка після розколу організації у
1940 р. представляла позицію крайового членства ОУН, стверджували, що
перемогла саме їх точка зору, тоді як представники старшої генерації
вважали, що Крайова ккзекутива (КЕ) ОУН діяла поза спинами ПУН,
фактично створивши власне бойове крило, що перекреслювало цілі, для
яких створювалась ОУН. Перехід ОУН на підпільні бойові позиції був, за
визначенням діаспорного дослідника З. Пеленського, переворотом — «своє -
рід ним внутрішнім самовластям в крайових лавах ОУН». Його організа -
тором і виконавцем була група радикально налаштованої студентської
молоді, що гуртувалася довкола Академічного дому у Львові. Саме лікві -
дація УВО та перехід ОУН у революційно-бойове підпілля були, на думку
представників старшої генерації, серйозною політичною помилкою, яка
дорого коштувала всьому націоналістичному руху31.
Аналізуючи соціальну ситуацію в Галичині 30-х рр., З. Пеленський
відзначав, що для українського націоналістичного табору на початковому
етапі було характерне заперечення соціально-групового принципу, т. зв.
«соціальна аверсія», і вважав, що саме неврахування соціальних аспектів
стало «великою шкодою для ідейного поглиблення і практичної ефектив -
ності націоналістичного руху». Внаслідок «соціальної аверсії» націоналіс -
тичний рух у міжвоєнний період не зміг залучити робітників, значну
частину селянства та міщанства і так званої «опортуністичної» інтелігенції.
До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму
129
http://history.org.ua
Ядром ОУН стало студентство, яке, на жаль, не відповідало тим політичним
зобов’язанням, що взяла на себе ОУН32.
Вихід ОУН на авансцену політичного життя Галичини влітку 1930 р.
ознаменувався гучною акцією саботажу, яка супроводжувалася підпалами
та нищенням майна польських осадників. Намагаючись зберегти репутацію
ОУН, УВО взяла всю відповідальність на себе, хоча й була проти її
проведення33. Саботажна акція літа 1930 р. була засуджена представниками
легального сектору та українським суспільством, оскільки вона перекрес -
лила всі позитивні напрацювання в сфері українсько-польської співпраці і
змусила польський уряд вдатися до політики «пацифікації», внаслідок якої
постраждало багато пересічних українців34.
Націоналістична молодь, вважала, що чим нестерпніші будуть умови
польської окупації, тим швидше підійметься загальноукраїнське повстання.
В збуренні народу вони вбачали свою місію. Намагання перехопити страте -
гіч ну ініціативу у ПУН було продиктоване відвертими побоюваннями крайо -
вого членства, що закордонний Провід не застрахований від проникнення
чужих агентур, внаслідок чого, ОУН у краї може стати знаряддям виконання
завдань, які аж ніяк не стосуються самостійницьких прагнень українців35.
Американський дослідник Дж. Армстронг вважав, що недовіра до ПУН
була зумовлена психологічними особливостями молодого покоління, які
виникли внаслідок формування їхнього світогляду в період глобальних
революційних зрушень. Багато в чому такий стан речей провокувала й косність
оунівської еліти. Представники краю були вимушені жити подвій ним життям,
під постійною загрозою арешту. Це породжувало підозру, що керівництво на
еміграції уникає труднощів і небезпек боротьби. Молодому поколінню не
вистачало досвіду зростання у стабільному суспільстві дово єнного часу, яке
мали представники старшої генерації. Через це галичанська націоналістична
молодь «відчувала напругу, на зразок комплексу неповно цінності перед
формальним керівництвом». Це відчуття посилювалось замкнутістю старшого
покоління. Найкраще позицію старшої генерації відображає поширений тоді
вислів: «Я не маю нічого проти гри в політику, але я заперечую проти гри в неї
з моїми дітьми». У сприйнятті закордонного проводу крайовики були
нерозважливими дітьми, які потребували опіки. З цим ніяк не хотіли миритися
рядові члени ОУН, вважаючи, якщо на них лежить основний тягар підпільної
боротьбі, то вони мають право самі вирі шу вати, що і як їм робити. Тліючий
конфлікт поколінь стримував лише авторитет лідера ОУН Є. Коновальця36.
Розкол наростав протягом усього другого міжвоєнного десятиліття.
В першій половині 30-х рр. у середовищі ОУН почала розгорятися кампанія
проти «внутрішнього ворога», спрямована на дискредитацію легальних
Примаченко Яна
130
http://history.org.ua
українських політичних партій. Відбувся процес радикалізації ОУН, логіч -
ним завершенням якого стало висунення гасла «перманентної революції».
З його появою ОУН стала все більше набувати рис тоталітарної організації.
Серед зовнішніх чинників посилення авторитарних тенденцій в націоналіс -
тичному середовищі краю стала фашизація польського громадського
життя37. Адже, чим більше згорталося поле для легальної діяльності україн -
ських політичних партій, тим радикальнішою ставала ОУН. Не останню
роль у цьому процесі відіграла й внутрішньо-організаційна неосмисленість
власного політичного та соціального становища38.
Концепція «перманентної революції», яка передбачала доведення україн -
ського населення до стану постійного кипіння, створювала велику загрозу
для західноукраїнського громадського миру. Якби війна проти «внутріш -
нього ворога» тривала трохи довше, то це неодмінно призвело б до охлок -
ратизації українського громадського життя39.
У червні 1933 р. пост крайового провідника ОУН зайняв енергійний і
безкомпромісний Степан Бандера. Під його керівництвом було підготовлено
два резонансні політичні вбивства. На знак протесту проти політики колек -
ти візації та голоду в Радянський Україні, 22 жовтня 1933 р. був застрелений
аташе радянського консульства у Львові Олексій Майлов. 15 червня 1934 р.
оунівці вбили міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького,
відповідального за проведення пацифікацій.
У відповідь декретом польського президента було створено концентра -
ційний табір для політв’язнів Береза Картузька, який відразу наповнився
українцями, підозрюваними у революційній діяльності, комуністами та
членами польської опозиції. 14 вересня 1934 р. Польща денонсувала закон
про захист національних меншин40.
У 1934–1935 рр. відбувся політичний злам ОУН, що знайшло своє відобра -
ження у послабленні революційної активності. Причина полягала перш за все
у фізичному вичерпанні людських ресурсів та важкій перевтомі членів руху.
Концепція «перманентної революції» переживала кризу, у суспільстві нако -
пи чилась «націоналістична втома», що було продиктовано побоюваннями
громадянства втратити державотворчі субстанції. Внаслідок цього крайова
ОУН опинилась перед дилемою: або втратити суспільні симпатії, або змінити
формат діяльності41. Навіть ПУН виступив з критикою С. Бандери, звинува -
тивши останнього у некомпетентності, адже саме його нерозважлива політика
призвела до деконспірації підпільної мережі ОУН і масових арештів її членів.
У цій ситуації суд над організаторами вбивства Б. Перацького, що увій -
шов в історію як Варшавський процес, став виходом з глухого кута, в який
загнали себе представники молодої генерації своєю бездумною політичною
До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму
131
http://history.org.ua
діяльністю. На лаві підсудних опинилося все керівництво краю. Зала суду
стала для них трибуною, з якої вони могли виголосити свою позицію.
Варшав ський процес перевернув уявлення про ОУН, перетворивши їх з
купки терористів, якими вони були в очах польської та міжнародної громад -
ськості, на борців за права свого народу. Їх достойна поведінка протягом
процесу та мужність при оголошенні вироку викликали захоплення та повагу
навіть серед поляків. Для тисяч молодих українців С. Бандера став не просто
прикладом для наслідування, але й символом безкомпромісної боротьби.
В той же час, процес став точкою неповернення у стосунках ПУН і краю.
Головною доказовою базою Варшавського процесу, на якій був побудований
обвинувачувальний акт, став так званий «архів Сеника». Серед крайового
членства ОУН з’явилися підозри, що «архів Сеника» був виданий польській
поліції одним із членів ПУНу, а саме Я. Барановським, брат якого був
викритий як польський шпигун декількома роками раніше42. Наскільки це
відповідало дійсності, сказати складно. Представники старшого покоління
стверджували, що це фальсифікат, сфабрикований польською поліцією43.
«Архів Сеника» був втрачений під час другої світової війни. Отже встано -
вити істину неможливо44.
На середину 30-х рр. антагонізми, закладені в процесі створення ОУН,
сягнули свого апогею. Лише масові арешти крайовиків відтягли процес
розколу організації. У 1938 р. у Роттердамі (Нідерланди) від рук радянських
спецслужб загинув полковник Є. Коновалець — останній, хто міг запобігти
розколу ОУН. Звільнення з тюрми багатьох лідерів молодшої генерації, яке
стало можливим внаслідок німецької окупації Польщі у 1939 р., спричинило
остаточний розкол ОУН.
Міжвоєнний період для західноукраїнського суспільства був спробою
віднайти себе після провалу визвольних змагань 1917–1921 рр. Спряму -
вання погляду на Схід, де в рамках СРСР існувала українська держава, було
продиктоване природною цікавістю до «формули успіху» братів-українців.
Успіхи українізації спровокували потужну хвилю радянофільства та
прагнення наслідувати досвід Наддпіпрянської України.
Поворот вправо, який пережило західноукраїнське суспільство в 1928–
1930 рр., також був викликаний подіями в УСРР. Втрата ілюзій щодо укра -
їнської радянської державності в поєднанні з жорсткою колонізаційною полі -
тикою польських соціалістів, змусили українців повернути свої погляди на
Захід. Зростання рейтингу правих ідей не в останню чергу було зумов лено й
тим, що у Німеччини та Італії саме праві сили змогли протистояти комунізму.
Відсутність авторитарних традицій у західноукраїнському суспільстві
та внутрішні суперечності в середовищі ОУН стали причиною поступового
Примаченко Яна
132
http://history.org.ua
відчуження суспільства від націоналістичного руху. Крайовий актив ОУН,
не дослухаючись порад старшого покоління, розглядав українське суспіль -
ство виключно як інструмент для втілення в життя своїх політичних цілей.
Це було його головною помилкою. В результаті, соціальна база націоналістів
звузилася до радикалізованої молоді. Політичні вбивства та безвідпові даль -
ні акції крайової ОУН, спрямовані на дискредитацію легального сектору,
сприяли охлократизації українського політичного життя та розв’язували
руки польському уряду для проведення масштабних репресивних заходів.
Вже на середину 30-х рр. курс на «перманентну революцію» повністю себе
вичерпав. ОУН не мало нічого, що можна б було запропонувати натомість.
Невиправдані сподівання на реалізацію проекту української радянської
державності та неможливість реалізації політичної автономії в межах ІІ
Речі посполитої стали причиною глибокого розчарування та відчуття
безпорадності серед населення Галичини. Тактика ОУН на дискредитацію
шанованих та авторитетних політичних і громадських діячів остаточно
деморалізувала західноукраїнське суспільство.
1 Маґочій П. Р. Історія України. — К., 2007. — С. 499.
2 Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації
ХІХ–ХХ століття. — К., 2000. — С. 186.
3 Маґочій П. Р. Історія України... — С. 499.
4 Там само. — С. 502.
5 Репринцев В. Украина в польських внешнеполитических доктринах // Украинская
госу дар ственность в ХХ веке (историко-политический анализ). — К., 1996. —
[Електронний ресурс] — Режим доступу: http://litopys.org.ua/ukrxxr/ a08htm
6 Грицак Я. Нарис історії України… — С. 187–188.
7 Маґочій П. Р. Історія України… — С. 501.
8 Грицак Я. Нарис історії України… — С. 188.
9 Там само. — С. 191.
10 Snyder T. The causes of Ukrainian-Polish ethnic cleansing 1943 // Past and Present:
a journal of historical studies. — 2003. — № 179. — P. 202.
11 Грицак Я. Нарис історії України… — С. 193.
12 Там само. — С. 194.
13 Там само. — С. 195.
14 Маґочій П. Р. Історія України… — С. 507.
15 Грицак Я. Нарис історії України… — С. 198.
16 Там само. — С. 197-198.
До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму
133
http://history.org.ua
17 Маюров В. Г. Социальная рефлексия. // Социальная теория и практика на рубеже
столетий. — М., 2000. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://mayourov.
3d.ru/load/fajly/2000_socialnaja_refleksija/1-1-0-11
18 P. Ther. The Transnational Paradigm of Historiography and its Potential for Ukrainian
History // A Laboratory of Transnational History: Ukraine and recent Ukrainian Historiography
/ Edited by Georgiy Kasianov and Philipp Ther. — Budapest — New York, 2009. — P. 92–93.
19 Armstrong J. A. Ukrainian nationalism 1939-45. — New-York, 1955. — Р. 8.
20 Там само. — Р. 20.
21 Маюров В. Г. Социальная рефлексия…
22 Маґочій П. Р. Історія України… — С. 510.
23 Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки // Історичні есе.
У 2 т. — Т. 2. — К., 1994. — С. 77.
24 Грицак Я. Нарис історії України… — С. 197-198.
25 Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. — К., 1999. — С. 319.
26 Там само. — С. 308-309.
27 Armstrong J. A. Ukrainian nationalism 1939-45… — Р. 21–22.
28 Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки… — С. 78.
29 Там само. — С. 79–80.
30 Книш З. Становлення ОУН. — [Репринт. вид.]. — К., 1994. — С. 80–84.
31 Пеленський З. Між двома конечностями: причинок до соціології українського
національно-визвольного революційного руху в Західній Україні між обома світовими
війнами. // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 507–508.
32 Там само. — С. 502–503.
33 Книш З. Становлення ОУН… — С. 85–87.
34 Грицак Я. Нарис історії України… — С. 198–199.
35 Пеленський З. Між двома конечностями… — С. 507–508.
36 Armstrong J. A. Ukrainian nationalism 1939–45… — Р. 40–41.
37 Пеленський З. Між двома конечностями… — С. 509.
38 Там само. — С. 517.
39 Там само. — С. 518.
40 Грицак Я. Нарис історії України… — С. 199.
41 Пеленський З. Між двома конечностями… — С. 519.
43 Мірчук П. Нариси історії ОУН. У 2 т. — Т.1: 1920 — 1939. / під ред. С. Ленкав -
ського. — Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968. — С. 76–77.
43 Книш З. Архів Сеника: історико-критична студія. — Торонто, 1992. — С. 155–161.
44 Там само. — С. 166.
Примаченко Яна
134
http://history.org.ua
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-50418 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0869-2556 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:58:39Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Примаченко, Я. 2013-10-20T13:36:40Z 2013-10-20T13:36:40Z 2011 До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби / Я. Примаченко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 121-134. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. 0869-2556 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/50418 uk Інститут історії України НАН України Проблеми історії України: факти, судження, пошуки До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби Article published earlier |
| spellingShingle | До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби Примаченко, Я. |
| title | До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби |
| title_full | До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби |
| title_fullStr | До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби |
| title_full_unstemmed | До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби |
| title_short | До історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби |
| title_sort | до історії становлення та розвитку ідеології українського інтегрального націоналізму міжвоєнної доби |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/50418 |
| work_keys_str_mv | AT primačenkoâ doístoríístanovlennâtarozvitkuídeologííukraínsʹkogoíntegralʹnogonacíonalízmumížvoênnoídobi |