Створення російських національних районів УСРР

У статті досліджується історія створення російських національних районів в УСРР. Проблема розглянута у загальному контексті національної політики Кремля в Україні, насамперед того її хронологічного відрізку, якому відповідає політика коренізації 1923–1930 рр. Розкриваються причини пізнішого (у порів...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
Date:	2012
Main Author:	Єфіменко, В.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2012
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/50606
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Створення російських національних районів УСРР / В. Єфіменко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 21. — С. 72-99. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-50606
record_format	dspace
spelling	Єфіменко, В. 2013-10-24T00:47:50Z 2013-10-24T00:47:50Z 2012 Створення російських національних районів УСРР / В. Єфіменко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 21. — С. 72-99. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. 0869-2556 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/50606 У статті досліджується історія створення російських національних районів в УСРР. Проблема розглянута у загальному контексті національної політики Кремля в Україні, насамперед того її хронологічного відрізку, якому відповідає політика коренізації 1923–1930 рр. Розкриваються причини пізнішого (у порівнянні з іншими етнічними меншинами УСРР) заснування російських національних районів. Відтворений процес їхнього створення та його характерні риси. Відзначається, що засадничим критерієм у ньому було етнічне походження населення. Розглядаються також інші критерії, зокрема, вплив наявного в 1927 р. і скасованого в 1930 р. адміністративно-територіального поділу на округи. Значна увага звертається на аналіз етнічних та демографічних характеристик районів. The article deals with the history of Russian national regions in the Ukrainian SSR. The problem has been analyzed in the context of national policy of the Kremlin towards Ukraine during the period 1923–1930, which corresponds to the times of nativization (korenization) policy. The author defines the reasons for the relatively late (compared to the other ethnic minorities in the Ukrainian SSR) creation of Russian regions, recreates the stages of their formation and defines their peculiarities. There has been defined the impact of the administrative and territorial division, introduced in 1927 and cancelled in 1930. Special attention has been paid to the analysis of ethnic and demographic data from the regions under investigation. uk Інститут історії України НАН України Проблеми історії України: факти, судження, пошуки Створення російських національних районів УСРР Russian National Regions Formation in the Ukrainian SSR Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Створення російських національних районів УСРР
spellingShingle	Створення російських національних районів УСРР Єфіменко, В.
title_short	Створення російських національних районів УСРР
title_full	Створення російських національних районів УСРР
title_fullStr	Створення російських національних районів УСРР
title_full_unstemmed	Створення російських національних районів УСРР
title_sort	створення російських національних районів усрр
author	Єфіменко, В.
author_facet	Єфіменко, В.
publishDate	2012
language	Ukrainian
container_title	Проблеми історії України: факти, судження, пошуки
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
title_alt	Russian National Regions Formation in the Ukrainian SSR
description	У статті досліджується історія створення російських національних районів в УСРР. Проблема розглянута у загальному контексті національної політики Кремля в Україні, насамперед того її хронологічного відрізку, якому відповідає політика коренізації 1923–1930 рр. Розкриваються причини пізнішого (у порівнянні з іншими етнічними меншинами УСРР) заснування російських національних районів. Відтворений процес їхнього створення та його характерні риси. Відзначається, що засадничим критерієм у ньому було етнічне походження населення. Розглядаються також інші критерії, зокрема, вплив наявного в 1927 р. і скасованого в 1930 р. адміністративно-територіального поділу на округи. Значна увага звертається на аналіз етнічних та демографічних характеристик районів. The article deals with the history of Russian national regions in the Ukrainian SSR. The problem has been analyzed in the context of national policy of the Kremlin towards Ukraine during the period 1923–1930, which corresponds to the times of nativization (korenization) policy. The author defines the reasons for the relatively late (compared to the other ethnic minorities in the Ukrainian SSR) creation of Russian regions, recreates the stages of their formation and defines their peculiarities. There has been defined the impact of the administrative and territorial division, introduced in 1927 and cancelled in 1930. Special attention has been paid to the analysis of ethnic and demographic data from the regions under investigation.
issn	0869-2556
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/50606
citation_txt	Створення російських національних районів УСРР / В. Єфіменко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 21. — С. 72-99. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT êfímenkov stvorennârosíisʹkihnacíonalʹnihraionívusrr AT êfímenkov russiannationalregionsformationintheukrainianssr
first_indexed	2025-11-26T12:30:31Z
last_indexed	2025-11-26T12:30:31Z
_version_	1850621490151555072
fulltext	Єфіменко Вікторія 72 Єфіменко Вікторія (Київ) СТВОРЕННЯ РОСІЙСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ РАЙОНІВ УСРР Практика останніх десятиліть демонструє велику вагу національного питання в суспільному житті України. Особливо популярним воно стає, як правило, перед виборами. При цьому йдеться насамперед про забезпечення прав російськомовного населення. В чомусь схожі проблеми виникали під час здійснення політики коренізації в 1920 — на поч. 1930-х рр. Вивчення сутності тогочасних проблем та досвіду їх вирішення може сприяти зменшенню кількості різного роду політичних спекуляцій та реальному порозумінню сьогодні. Одним із методів розв’язання «російського питання» у той час стало створення так званих російських національних районів, де офіційною мовою діловодства визнавалася російська. Актуальність проблеми лише посилюється її недостат- ньою дослідженістю. Українська історіографія нараховує чимало праць, в яких розглядається історія національних меншин у міжвоєнний період. Незважаючи на це, обста- вини функціонування російських національних районів до цього часу є недо- статньо дослідженим. Сучасний стан історіографії національного адміністра- тивно-територіального будівництва влучно охарактеризувала Лариса Якубова: «Історія створення та діяльності національних рад і районів залишає багато нез’ясованих питань. Зокрема, все ще не простежена історія формування кожного окремого району, часові й просторові межі їхнього функціонування, зміна назв та адміністративного підпорядкування. Лише в загальних рисах визначені причини виникнення ідеї створення національних адміністративно- територіальних одиниць, як такої, та окремих національних районів»1. Щоправда, існує ряд загальних досліджень Людмили Гуцало, у яких, поряд з іншими національними районами, звертається увага і на російські2. Націо- нальним російським районам присвячена також окрема стаття, написана О. Калакурою та Л. Гуцало3. Детально розглянула становище росіян у Донбасі в міжвоєнний період, зокрема, й історію створення та функціонування розташо- ваних там російських національних районів, Наталія Малярчук4. Попри безперечні досягнення вітчизняних істориків у висвітленні етнонаціональної історії УСРР, слід зазначити, що історія створення російських національних районів в межах усієї УСРР потребує подальшого вивчення. При проведенні даного дослідження нами була опрацьована низка джерел. Перш за все — радянське законодавство, яке визначало основні засади здійс- нюваної в цей період політики коренізації (українізації), адміністративно- територіальних реформ та національного адміністративно-територіального бу- дівництва в УСРР (постанови Всеукраїнських з’їздів рад, сесій ВУЦВК та РНК УСРР). Найважливіші з цієї групи документів опубліковані в тематичних збірках Створення російських національних районів УСРР 73 документів5, їх оригінали зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади (далі — ЦДАВО) України. Важливим для розуміння причин і обставин створення російських національно-адміністративних одиниць є стенографічний звіт Першої Всеукраїнської наради по роботі серед націо- нальних меншин (січень 1927 р.). Про механізм утворення національних одиниць дають уявлення інструктивно-директивні матеріали комісій, які безпо- середньо керували цим процесом, — Центральної комісії у справах націо- нальних меншин (ЦКНМ) та Центральної адміністративно-територіальної комі- сії (ЦАТК) при ВУЦВК (ЦДАВО, ф. 1, ф. 413). Серед залучених статистичних матеріалів вагоме місце посідає видання «Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня 1926 року. Національний склад, рідна мова та письменність населення», а також статистично-аналітичні видання, підготовлені співробіт- никами НКВС, секції районування Держплану УСРР, ЦКНМ та ЦСУ6. У пропонованій статті аналізується процес створення російських національ- них районів. Щоб краще з’ясувати питання, вважаємо доречним висвітлити основні віхи національної політики Кремля до початку офіційної «коренізації». Це необхідно для того, щоб продемонструвати здатність більшовиків до транс- формування своєї політики у національному питанні. Одним із результатів цієї здатності й стало утворення на території УСРР російських національних районів. Партія більшовиків від початку Російської революції взяла на озброєння гасла про право націй на самовизначення та знищення національного гноблення, що допомогло їй здобути симпатії неросійських народів та опанувати окраїни колишньої Російської імперії. Однак, втілення гасел у життя залежало від політичної ситуації і (або) практичної доцільності. В 1919 р., коли більшо- вицьким керманичам комунізм здавався близькою і легко досяжною пер- спективою, у їх статтях та промовах панували думки про неминуче і близьке «злиття націй». Відповідно не бачилося потреби вживати заходів для створення сприятливих умов для розвитку пригноблених раніше націй. На практиці це сприяло поширенню русифікаторських настроїв серед компартійних діячів на місцях, за якими українська, а слідом за нею і всі інші неросійські мови (а не лише національно-визвольні рухи!) на території України розглядалися як буржуазні. Пізніше таку відверту русифікацію більшовицька влада публічно визнала помилковою, але сам факт її наявності спочатку не заперечувала. Микола Скрипник, характеризуючи ситуацію в 1919 р., зауважу- вав на списку «щось із 200 розпоряджень цього року з боку різних спеців, радбурів і псевдокомуністів про заборону вживання української мови»7. Під час масових антибільшовицьких повстань національний чинник став одним з найбільш важливих у згуртовуванні антибільшовицьких сил. В Кремлі були зроблені відповідні висновки і вже у грудні 1919 р. у резолюції VIII парт- конференції РКП(б) було визнано за необхідне виголосити гасло про необ- хідність сприяти розвитку української культури. Зокрема, в резолюції ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» відзначалося: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) протягом віків придушувалися цариз- Єфіменко Вікторія 74 мом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови та культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас»8. Згодом відверте нехтування національними мовами офіційно засуджувалося, проте вагомих кроків, спрямованих на подолання національної нерівноправ- ності, було обмаль. Відколи першочерговим завданням постала відбудова країни, в Кремлі зрозуміли, що з таким багажем (реальна нерівноправність російської та мов інших національностей, відсутність достатньої кількості культурно-освітніх установ, які провадили б свою роботу неросійською мовою, немісцевий склад радянських та партійних осередків) неможливо не тільки впевнено думати про збереження влади, а й планувати довгострокові соціально- економічні проекти. Одним із основних засобів вирішення цієї проблеми мала стати запро- ваджена ХІІ з’їздом РКП(б) політика коренізації. Практика її здійснення про- демонструвала, що найважливішою ознакою її успішності вважалася деруси- фікація неросійського населення та висунення на керівні посади представників національних меншин. З огляду на суть політики коренізації, вона не могла не відбитися на становищі росіян та російської мови в Україні. Однак це сталося не відразу. Незважаючи на те, що в ключовому директивному документі — постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівно- правності мов і про допомогу розвиткові української мови» — росіяни були названі «національною меншістю»9 та робився наголос на потребі вивчення української мови, про пониження статусу мови російської не йшлося. Зокрема, у цій постанові залишалася «й на майбутнє обов’язковість для службовців знання російської мови», яка (мова) своєю чергою визнавалася «засобом прилучення української культури до високорозвиненої, що має світове значення — росій- ської культури»10. До населення республіки загалом влада повинна була звер- татися двома «найпоширенішими на Україні» мовами — російською та укра- їнською. Названі та ряд інших пунктів документу засвідчували, що російська мова не втрачала своїх прав і привілеїв. Водночас постанова надавала певні гарантії національним меншостям. Зокрема, зазначалося, що в адміністративно-територіальних одиницях, де та чи інша національна меншість перевищувала своїм числом половину всього населення, «органи влади користуються мовою більшості населення»11. Згодом це стало основною ознакою, за якою «національний» район чи сільрада від- різнялися від звичайних. Що ж до неросійських національних районів, то на першому етапі коренізації передусім йшлося не стільки про наявне діловодство мовою національної меншості, скільки про право на використання такої мови. Зробивши відступ, зауважимо, що тут і надалі «національними» будуть Створення російських національних районів УСРР 75 називатися саме ті райони, радянська і партійна робота в яких могла вестися або велася мовою титульної для цієї адмінодиниці національності. Усі інші, тобто «звичайні» райони, були українськими. Діловодство навіть в українських районах на той час велося переважно російською мовою. До того ж у пункті 11 відзначалося: «Районові органи влади зносяться з вищими органами влади переважно одною з двох найпоширеніших мов»12. Відзначимо важливу деталь, яка характеризує напрямок національної роботи в перший період запровадження політики коренізації: навіть не в усіх школах було обов’язковим вивчення української мови. Так, зокрема, у постанові, яка, за задумом, мала сприяти українізації культурно-освітньої галузі, у тій її частині, яка стосувалася національних меншостей, зауважувалося: «В усіх шкільно- виховальних і культурно-освітніх установах неукраїнської мови (російських, єврейських, німецьких, польських, болгарських і інших), де мовою викладання мусить бути рідна мова учнів, ввести з наступного шкільного року як обов’язковий предмет навчання українську або російську мову, за вибором даної національної меншости»13. Тобто вивчення української мови в неукраїнських і неросійських культурно-освітніх установах було необов’язкове — замість неї можна було обрати російську. Згодом партійне керівництво усвідомило, що така «рівність» не може сприяти успіху українізації. При фактичній необов’язковості вивчення і вжи- вання української мови державними службовцями вона так і залишилася б на узбіччі державного будівництва. Тому було здійснено ряд заходів, які сприяли поглибленню українізації, що, своєю чергою, автоматично загострило «росій- ське питання». Паралельно формувалася політика щодо інших національних меншин, ос- новні принципи якої пізніше стали застосовувати і до росіян. За згаданим вище положенням з постанови ВУЦВК від 1 серпня 1923 р. статус національних адміністративних одиниць могли отримати ті, етнічний склад яких давав підстави (більше половини населення складала національна меншість) вести діловодство неукраїнською і неросійською мовами14. Однак цей статус потрібно було ще формалізувати. За підрахунками українських статистиків, станом на 1 січня 1924 р. в УСРР налічувалося 40 422 населених пункти. Українці становили більшість в 36 569 (90,1% усіх поселень), росіяни — в 1769 (4,5%)15. Ці дані були обраховані ще до зміни території УСРР, за якою її частина, і зокрема, єдина округа, в якій росіяни становили більшість, — Шахтинська — перейшла до складу РСФРР. Натомість за даними заступника наркома внутрішніх справ М.Черлюнчакевича (до 1924 р. відділ нацменшин перебував у підпорядкуванні НКВС), який наводив дані у кордонах УСРР станом на 1 березня 1925 р., всього в УСРР нара- ховувалося 758 населених пунктів, де більшість становили росіяни16. Якщо взяти до уваги дані не лише по населених пунктах з переважно російською людністю, а й з переважанням інших національностей, то отримані дані можна звести в таку таблицю: Єфіменко Вікторія 76 Таблиця 1 Кількість населених пунктів з переважанням неукраїнської людності Людність За даними М. Гуревича, станом на 1 січня 1924 р.17 За даними М. Черлюнчакевича, станом на 1 березня 1925 р.18 росіяни 1769 758 німці 1043 756 поляки 407 321 євреї 200 111 молдавани 148 30 (без АМССР) болгари 87 56 греки 67 62 чехи 39 21 Бачимо, що за підрахунками М. Черлюнчакевича кількість населених пунктів з переважанням представників усіх нацменшин нижча, ніж за даними М. Гуревича. Однак, якщо взяти до уваги міру розбіжностей, то найбільшою вона виявляється серед росіян, євреїв та чехів, найменшою, — серед греків та поляків. Як покажуть дані перепису 1926 р., навіть ті відомості по росіянах, які навів М. Черлюнчакевич, ймовірно, дещо завищені. Адже у його книзі йшлося про наявність 16 районів, у яких російське населення становить більше 50%. І це при тому, що в Донецькій області у національному складі зазначено багато «інших», до яких автор зарахував більше півмільйона «непостійного, прийшлого населення, яке проживає винятково в рудничних та фабрично-заводських посе- леннях, розподіл якого за окремими національностями змішав би його з корінним населенням губернії та спотворив би його національний склад». Причому в деяких районах, приміром - Авдотьїнському та Макіївському, «інші» становили більше 50%19. По губерніях розподіл районів з переважанням росіян називався такий: в Харківській губернії — 6, в Донецькій — 4, в Катери- нославській — 1, в Одеській — 2, в Полтавській — 1, в Чернігівській — 220. Зауважимо, що на той час Путивльський район не був приєднаний до УСРР і перебував у складі РСФРР. Аналізуючи можливість створення національних адміністративно-терито- ріальних одиниць, М. Гуревич відзначав: «В середньому в одному районі проживає 25–30 тис. осіб, а в одній сільраді — 2–3 тис.; тому достатньо наяв- ності в даній місцевості групи населених пунктів з кількістю в декілька тисяч осіб неукраїнської національності, щоб можна було казати про виокремлення особливої сільради відповідної національності; наявність же 15–20 тисяч дає вже можливість виокремити цілий район»21. Усього на території УСРР на той час діяло 9 287 рад, із них 9 163 — сільських. З огляду на те, що чимало етнічних меншин жили хоч і компактними масами, але в сусідстві з іншими етносами, невдовзі керівництво УСРР ухвалило Створення російських національних районів УСРР 77 рішення, якими було зменшено вимоги щодо кількості населення при створенні національних адміністративних одиниць. 29 серпня 1924 р. РНК УСРР ухвалив постанову «Про виділення національних районів та рад»22. Ця постанова є в «Переліку найголовніших постанов Президії ВУЦВК та РНК стосовно націо- нальних меншин», який був надрукований в присвяченій 10-й річниці Жовтневої революції книжці з матеріалами Центральної комісії національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК23. Про неї згадував у своїй доповіді на І Всеукраїнській нараді по роботі серед нацменшин Ян Саулевич24. Однак, можливо, вона не вступила в дію до ухвалення подібного рішення у лютому 1925 р. IV сесією ВУЦВК VIII скликання. Таке наше припущення ґрунтується на тому, що у збірнику законів УСРР за 1924 р. ця постанова не була опублікована, без чого формально ухвала не могла набути чинності. Іншим аргументом на користь цієї гіпотези слугує вступна частина ухваленого з цього приводу рішення на сесії ВУЦВК в лютому 1925 р.: «Заслухавши доповідь Центральної Адміністраційно- територіяльної комісії «Про низове районування»… 4 Сесія ВУЦВК 8 скликання постановила…»25 і вже потім зміст самої постанови. За цією постановою мінімальна необхідна чисельність населення для орга- нізації національної сільради ставала вдвічі меншою, аніж для звичайної (від- повідно 500 та 1000 осіб). У рішенні ВУЦВК також відзначено: «Йдучи на- зустріч інтересам трудящих мас з національних меншостей наданням їм права та можливости розвивати свою культуру та мову, визнати за потрібне провадити надалі роботу по створенню окремих національних районів та сільрад, при- пускаючи зменшення норми щодо кількості населення цих районів до 10 000 мешканців»26. Широко розгорнута діяльність стосовно створення національних адмініст- ративно-територіальних одиниць певний час не зачіпала російського населення. Адже українізація радянського та партійного апарату просувалася настільки кволо, що говорити про будь-які незручності для російського населення не доводилося. Я. Саулевич з цього приводу на згаданій нараді говорив так: «Що стосується російських адміністративно-територіальних одиниць, то тоді усі апарати та органи місцевої влади ще працювали переважно російською мовою і не було такої необхідності у виокремленні російських рад та районів»27. Більш лаконічно причина тривалої відсутності російський національних адмінодиниць в УСРР пояснювалася у доповіді українського уряду Раді Національностей ЦВК СРСР: «Виокремлення російських рад стало розвиватися у зв’язку з україні- зацією апаратів ОВКів та РВКів, що до цього працювали російською мовою»28. Подібні аргументи знаходимо і в інших документах. Тому станом на 1 квітня 1925 р., коли на території України вже існувало 98 німецьких, 26 грецьких, 25 болгарських, 19 єврейських, 15 польських, 5 чеських, 1 білоруська сільради, не було жодної російської29. З часом владна верхівка зрозуміла, що без успіхів українізації (тобто деру- сифікації) говорити про успішність запланованого модернізаційного стрибка не доводиться. Тому з 1925 р. почали ухвалюватися рішення про прискорення українізації державних та партійних установ. Активізація українізації співпала з Єфіменко Вікторія 78 приїздом в Україну Л.Кагановича, який став її активним провідником. Зокрема, вже 30 квітня 1925 р. було ухвалено постанову «Про заходи термінового пере- ведення повної українізації радянського апарату», резолютивна частина якої була досить категоричною: «В усіх державних установах і державних торго- вельно-промислових підприємствах, що не перейшли на українське діловодство, належить його перевести на українську мову не пізніше як 1 січня 1926 року»30. Посилення українізації дало поштовх для утворення російських національних сільрад — завдяки цьому вони могли не змінювати мову свого діловодства. Перша згадка про доречність виокремлення російських національних районів і сільрад «з компактно розташованою російською нацменшістю», щоправда без вказівки їхньої кількості та часу утворення, нам зустрілася у затвердженому 4 березня 1925 р. плані роботи Центральної адміністративно-територіальної комісії (ЦАТК)31. На 1 жовтня 1925 р. було створено вже 69 таких адмін- одиниць32. У листопаді 1925 р. РНК УСРР та ВУЦВК ухвалили «Тимчасову інструкцію про мову зносин органів влади і діловодства в адміністративно-територіальних одиницях, утворених за національною ознакою». У цьому документі, з одного боку, гарантувалися права національних меншин, а з іншого, червоною ниткою проходила думка про те, що в УСРР саме українська мова є головною. Показовою для тогочасних процесів є примітка до пункту 5: «Увага. Зносини з вищими органами влади проводяться одною з двох найпоширеніших в окрузі мов (українською або російською), а з 1 січня 1926 р. — українською мовою»33. Печатки, штампи, обов’язкові постанови райкомів повинні були дублюватися так само двома мовами — українською і національною для тієї чи іншої нацменодиниці. Ця та подібні настанови призвели до стрімкого збільшення російських нацменодиниць. Приміром, якщо в надрукованих на початку 1926 р. матеріалах українського уряду до Другої сесії ЦВК СРСР 3 скликання, що відбулася у квітні 1926 р., говорилося про плани організації протягом 1926 р. 90 російських сільрад34, то на 1 березня 1926 р. їх було 11935, 1 квітня — 122, а на 1 жовтня 1926 р. — 31236 Щоправда, остання цифра викликає сумніви. Ймовірно, то була неперевірена інформація, оскільки в інших, пізніших джерелах подається менша цифра. В «Итогах работы среди нацменьшинств» називається 292 російські сільради станом на 1 червня 1927 р. Ця ж цифра, щоправда без прив’язки до точної дати, називається як сумарна для 1927 р. в доповіді А. Буценка на сесії ВУЦВК 1928 р.37 Навіть з урахуванням названих окремо 17 селищних рад цифра в 312 рад, яка названа в постанові І Всеукраїнської наради з роботи серед нацменшин, не узгоджується з іншими даними. Але безсумнівним є те, що з 1926 р. створення національних російських сільрад здійснювалося швидкими темпами. Формування російських селищних рад теж стартувало із запізненням, при- чому навіть із більшим, аніж у випадку сільських рад. Так, якщо станом на 1 квітня 1925 р. існувало 19 , а на 1 квітня 1926 р. — 52 єврейські селищні ради, то російських на той час ще не було утворено38. Згідно опублікованих у Створення російських національних районів УСРР 79 тогочасних джерелах даних станом на 1 жовтня 1926 р. їх було 1739, а на 1 квітня 1927 р. — вже 4940. Заслуговує на увагу думка Н. Малярчук з приводу такого «запізнення»: «Щоб наблизитися до українського селянина, робітникам перш за все треба було українізуватися, тобто оволодіти українською мовою, а виділення робітничих селищ у російські національні адміністративно-територіальні оди- ниці зупинило б цей процес. Саме тому до 1927 р. робота з виділення російських селищних рад не проводилася»41. У рішеннях І Всеукраїнської наради по роботі серед нацменшин відзна- чалося, що російськими національними адміністративними одиницями охоплено 30,3% усього російського населення і 90 % — серед тих росіян, які проживали на селі. Відзначалася потреба збільшити кількість національних російських сільрад (за планом на 1926/27 бюджетний рік — до 351) та необхідність оформити «найближчим часом низку російських районів: Чугуївський, Олек- сіївський, Старовірівський (Харківської округи), Путивльський (Глухівської), Станично-Луганський, Сорокинський (Луганської округи), Ново-Миколаївський (Маріупольської округи) та Кам’янський (Запорізької округи)»42. Бачимо, що у порівнянні зі списком М. Черлюнчакевича, кількість російських районів суттєво зменшилася, а географія їхнього розташування змінилася. У цьому документі відзначалася також, що «до цього часу ще не скрізь виокремлено російські національні райони в тих місцевостях, де ця націо- нальність проживає компактно»43. Тому ставилося завданням «об’єднання російських сільрад у самостійні райони з російськими райвиконкомами». На відміну від ситуації з іншими етнічними меншинами, де коренізація мала забезпечити їм можливість користування рідною мовою, у випадку з російською меншиною мова йшла про невведення в діловий обіг української мови, тобто захист російської меншості від українізації. Водночас червоною ниткою крізь вказані настанови проходила теза , що «перепис 1926/27 р. дасть більш близьку до істини цифру російського населення»44. Це засвідчувало готовність змінити запропоновані плани щодо створення російських національних районів. Тому вказані в постанові конкретні завдання були скориговані після отримання результатів перепису. Перед тим, як охарактеризувати процес формування російських націо- нальних районів, доречно звернути увагу на вирішення проблеми статусу міст із переважаючою неукраїнською людністю. Це питання, як і загалом проблема російської національної меншості як така, також постало у зв’язку з україні- зацією діловодства. На І Всеукраїнській нараді по роботі серед нацменшин питання про національний статус міст неодноразово піднімалося, однак в ухвалах наради конкретних рішень з цього приводу не було. Невдовзі спочатку у партійному, а потім і в радянському порядку було визнано недоцільність утворення національних (малося на увазі насамперед «російських») міських рад. Зокрема, в опублікованій 19 квітня 1927 р. резолюції ЦК КП(б)У про підсумки українізації відзначалося: «Визнаючи, що найкращим засобом, який найповніше забезпечує інтереси нацменшин там, де вони складають компактну більшість населення, є виокремлення цих районів в окремі адміністративно-територіальні Єфіменко Вікторія 80 одиниці, вважати неприпустимим таке виокремлення стосовно міст, навіть у випадку, коли більшість населення неукраїнська, з огляду на те, що міста є економічними, політичними, культурними центрами усієї округи й виокрем- лення міст призвело б до розриву культурного зв’язку робітничого класу та селянства, що є у переважній своїй більшості українським. Виокремлення міст недоцільно ще тому, що динаміка суспільного розвитку веде їх до українізації за прикладом аналогічного процесу зміни національного характеру міст відповідно національного складу більшості населення країни в Чехії, Угорщині, Латвії та інших країнах»45. З огляду на те, що далеко не всі погоджувалися із тим, що росіяни є нацменшиною в Україні, у постанові було прямо відзначено: «До числа нацменшин в Україні відноситься також і російське населення, забез- печення культурних інтересів якого має здійснюватися урівні з іншими нац- меншинами»46. ВУЦВК та РНК УСРР остаточно розставили крапки над «і» ухваленням «Положення про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури» від 6 липня 1927 р.: «Міста та селища міського типу не відокремлюються в національно-територіальні адміністративні оди- ниці»47. Перепис населення, який відбувся у грудні 1926 р., допоміг з’ясувати, наскільки обґрунтованими були ті чи інші пропозиції, наскільки доречним було надання тому чи іншому району статусу російського національного. У таблиці представлені відомості по тих районах, де росіяни були другою за чисельністю етнічною групою і становили при цьому не менше 40% його населення. Таблиця 2 Райони УСРР зі значною питомою вагою росіян у складі населення48 Населення всього Українців у % Росіян у % Назва району В якій окрузі ра зо м сі ль сь ко го В сь ог о С іл ьс ьк ог о на се ле нн я в ра йо ні вс ьо го С іл ьс ьк і 1 2 3 4 5 6 7 8 Станично-Луганський Луганська 30 034 10,8 89,0 Путивльський Глухівська 67 279 59 280 13,8 15,1 85,4 81,7 Петрівський Луганська 28 714 24,0 75,8 Кам’янський Запорізька 35 244 25,0 73,8 Сорокинський Луганська 31 274 16 816 24,1 21,1 71,9 77,6 Чугуївський Харківська 57 997 43 585 27,4 30,1 71,5 69,5 Терпіннівський Мелітополь- ська 20 180 37,1 60,7 Олексіївський Харківська 39 610 41,5 58,2 Мокіївський (Макіївський) Сталінська 149 319 38 733 37,6 69,2 54,8 25,3 Створення російських національних районів УСРР 81 Закінчення таблиці 2 1 2 3 4 5 6 7 8 Старовірівський Харківська 34 315 47,3 52,4 Алчевський Луганська 55 880 27 461 48,1 60,6 46,1 37,8 Лозовенківський Ізюмська 31 449 53,9 45,1 Злинківський Зінов’ївська 26 952 54,4 44,3 Велико-Писарівський Харківська 40 570 56,3 43,5 Якимівський Мелітополь- ська 44 242 47,6 43,1 Слов’яносербський Луганська 33 526 32 057 53,3 52,1 42,8 43,9 Михайлівський Мелітополь- ська 35 218 54,4 42,7 Лозово-Павлівський Луганська 97 983 27 227 50,2 75,8 42,6 19,6 Мар’ївський Сталінська 65 208 25 448 52,6 87,4 42,2 9,9 Краснолуцький Луганська 83 087 56 601 52,2 59,7 41,9 34,9 Жовтневий (І) (Покров.) Куп’янська 25 861 59,1 40,8 Кирилівський Харківська 37 083 59,0 40,6 Буденівський (Н.-Микол.) Маріуполь- ська 22 640 50,5 40,3 Петровський Ізюмська 37 126 59,6 40,1 Існування окремих колонок для «усього» і «сільського» населення допомагає підтвердити тезу, що основним критерієм здійснення національного району- вання тоді вважалася достатня кількість етнічного сільського населення. Показовим у цьому сенсі є приклад Макіївського («Мокіївського») району Сталінської округи. За даними М. Черлюнчакевича на 1925 р. тут було 37,1% українців та 3,1% — росіян. 58% населення він визначив як «інші», не бажаючи врахуванням національного складу «прийшлого» населення псувати картину національного складу корінного, постійно проживаючого49. Під час перепису такої категорії як «інші» вже не існувало. То ж з таблиці бачимо, що росіяни становили 54,8% населення району. Однак серед сільського (за Черлюнча- кевичем — «корінного») їх було усього 25,3%, тому питання про створення там національного району не ставилося. Досить часто питання про національно-російське районування порушувалося у тих районах, де, як виявив перепис, відсоток росіян був незначним. Так, згідно матеріалів перепису у складі Хильчанського району росіяни складали 10% населення, тоді як за даними Черлюнчакевича цей район мав усі підстави називатися національним — росіян там він нарахував 85,3%. Хоча нами не було проведено спеціального дослідження на предмет виявлення змін адміністра- тивних меж цього району, але сам факт співмірної кількості населення району за обома джерелами (35 089 та 36 086 відповідно50), як і відсутність інших, окрім Путивльського (приєднаного від РСФРР) районів, де росіяни складали б біль- Єфіменко Вікторія 82 шість, свідчить, що до перепису підрахунки були вкрай приблизними. Відтак, після опрацювання результатів перепису населення 1926 р. подібні клопотання були зняті з порядку денного автоматично. Як вже зазначалося, в резолюції І Всеукраїнської наради з роботи серед нацменшин була відзначена потреба юридичного оформлення національних районів. 27 лютого 1927 р. ЦАТК при ВУЦВК було надіслано обіжник до всіх окрвиконкомів «У справі оформлення в законодавчому порядкові існуючих російських районів», де відзначалося, що ЦАТК, «вважаючи необхідним оста- точно розв’язати це питання, просить надіслати списки тих районів Вашої округи, що їх вважають за російські, а також такі матеріали, щоби освітити це питання, головним чином з боку етнографічного (національний склад населення за даними перепису 1926 року) разом з відповідною постановою Президії і Окрвиконкому. Крім того, ЦАТК прохає найближчим часом вивчити й подати на розгляд центру проекти виділення районів з переважною російською націо- нальністю, за принципами, що їх встановлено законодавчими органами. Згадані проекти, зокрема щодо встановлення меж районів, слід проробити як з етно- графічного, так і з адміністративного, й головне, з економічного боку»51. Отже, з тексту документу і з самої його назви зрозуміло, що робота у справі виділення російських районів передбачалася у двох напрямках: 1) уточнення даних про національний склад населення на підставі перепису 1926 року та законодавче оформлення районів, виконавчі комітети яких здійс- нювали свою діяльність російською мовою на підставі рішень окружних вико- навчих комітетів, 2) вироблення проектів виділення районів з переважною російською націо- нальністю. Планувалося закінчити цю роботу до 1 жовтня 1927 р., тобто до початку нового бюджетного року52. У відповідь на цей обіжник до ЦАТК та ЦКНМ протягом першої половини 1927 року надійшли постанови президій окружних виконавчих комітетів про виділення російських національних районів у відповідних округах. 13 січня 1927 р. Харківська Окружна адміністративно-територіальна комісія ухвалила постанову про те, щоб вважати Олексіївський та Чугуївський райони за російські з огляду на те, що по російських сільрадах мешкає більш ніж 50% населення цих районів. У документі наводився також повний перелік сільрад округи, заселених переважно російським населенням53. Забігаючи наперед, відзначимо, що поряд із вказаними вище районами Харківської округи статус національного російського отримав і Старовірівський район, в той час, як постановою окрвиконкому він був віднесений до українських, із зазначенням переліку сільрад, що заселені переважно російським населенням: Дячківська, Мелихівська, Старовірівська І, Старовірівська ІІ, Старовірівська ІІІ. Ймовірно, на момент прийняття зазначеної постанови Харківський ОВК ще не мав результатів перепису населення 1926 р., який виявив, що Старовірівський район мав у своєму складі 52,8% російського населення. Створення російських національних районів УСРР 83 За постановами Президії Запорізького ОВК від 28 квітня та 12 травня 1927 р. законодавчому оформленню як національний російський підлягав Кам’янський район, населення якого за переписом 1926 року становило 34 873 осіб, в тому числі 25 823 росіян, 8 619 українців, 431 осіб інших національностей54. (На- справді в переписі дані про кількість населення району дещо різняться від наведених, проте суттєво не впливають на зазначене співвідношення росіян та українців в його межах. Див. табл.2). Одночасно повідомлялося, що за даними перепису 1926 р. можливостей для виділення нових російських районів на Запоріжжі не мається, тому більше проектів про виділення російських націо- нальних районів подаватися не буде55. Президія Луганського ОВК постановою від 10 червня 1927 р. ухвалила вважати безперечно російськими Сорокинський, Лугансько-Станичний і Пет- рівський, відсоток російського населення яких складав відповідно 71,99%, 89,38% та 75,99%. Цією ж постановою ухвалювалось рішення вважати за національно російський Алчевський район, у той час як його відносну більшість становило українське населення (48%), російське населення становило 46,8%, представники інших національностей — 5,5%. Як аргумент висувався той факт, що «українського населення незначна більшість і що інші національності розуміють більш руську мову». Подібні міркування відобразилися і у визначенні статусу Лозово-Павлівського та Красно-Луцького районів з українським насе- ленням 51,76% та 52,38% відповідно. Було ухвалено рішення вважати вказані райони українськими, «але приймаючи на увагу незначну більшість україн- ського населення, те, що в ці райони весь час в’їжджає велика кількість робітників РСФРР і що деяка частина українського населення цих районів розмовляє на російській мові — доручити Окрстатбюро, як тільки буде закінчено підрахунок наслідків перепису за рідною мовою, доповісти ОАТК на предмет перегляду цієї постанови». Так само, до з’ясування результатів пере- пису про розподіл населення за рідною мовою «умовно українськими» пропо- нувалося вважати п’ять селищних рад Лозово-Павлівського та Успенського районів з незначною більшістю українського населення56. Президія Глухівського окрвиконкому на своєму засіданні від 28 червня 1927 р. ухвалила вважати Путивльський район за російський національний, зазначивши при цьому перелік українських сільрад району. За цілком українські були визнані Шостенський, Понорницький, Тулиголовський райони. За райони переважно українські, але такі, що мають у своєму складі російські національні сільради — Глухівський, Есманський, Новгород-Сіверський, Семенівський та Ямпільський (із зазначенням російських сільрад). Окремо зауважувалось про необхідність вивчити додатково щодо національного складу населення Сере- дино-Будського району та окремих сільрад інших районів57. Подібна робота була проведена і в інших регіонах. В результаті цього на засіданні ЦАТК від 1 липня 1927 р. після обговорення «Постанови ЦКНМ щодо відокремлення національних російських районів» було ухвалено (назви пода- ються за тогочасним протокольним записом — авт.): «Оформити у законо- давчому порядкові як національні російські такі існуючі райони: Путівльський Єфіменко Вікторія 84 Глухівської округи, Каменський Запорізької округи, Петровський, Сорокин- ський, Станично-Луганський Луганської округи, Терпінієвський Мелітополь- ської округи, Олексієвський, Старовірівський, Чугуївський Харківської округи. Вважати за необхідне надалі провадити роботу щодо відокремлення націо- нальних російських районів у місцевостях з компактним російським населенням, припускаючи можливість внесення змін у разі необхідності у районові та округові межі»58. 12 липня 1927 р. на засіданні президії ВУЦВК «за висновком ЦАТК та ЦКНМ» ухвала про утворення цих національних районів була підтверджена59. Водночас була зазначена і необхідність подальшої роботи у цьому напрямку60. Таким чином, утворення перших російських національних районів здійсню- валося у наявних адміністративних межах районів, основна сітка яких склалася у 1923 р., а потім дещо змінювалася — переважно з економічно-адміністративних, а не національних мотивів, — протягом наступних трьох років. Єдиний виняток становить Терпіннівський район (назву подаємо за ЗЗ УСРР — авт.), однак це пов’язано з національним чинником при створенні суміжного району. Поста- новою ВУЦВК та РНК УСРР від 11 червня 1924 р. «Про виділ районів Кате- ринославщини з переважною німецькою людністю» Пришибський район, який після районування 1923 р. складався з двох колишніх волостей — Пришибської та Терпіннівської, було розділено на два. Відповідно кожен район складався з однієї колишньої волості61. Цю постанову свого часу не досить уважно про- аналізував В. Мазур, який, спираючись на її зміст твердив про існування як національних німецьких Пришибського та Терпіннівського районів62. Формальні підстави для цього йому надав нечітко виписаний текст постанови, у якому окремим рядком не було зазначено, які з названих районів були німецькими. Однак після більш ретельного вичитування постанови беззаперечним є такий висновок — лише в одному з цих районів «німецька людність» складає більшість населення. І таким був Пришибський район. Увагу цьому твердженню ми приділяємо насамперед з тієї причини, що на працю В. Мазура як одну з перших з цієї тематики нерідко посилаються інші дослідники, іноді тиражуючи його помилку. Тож зроблений у нашому дослідженні акцент на тому, що Терпіннівський район ніколи не був німецьким, а під час свого утворення не мав якого-небудь спеціального національного статусу, є далеко не зайвим. Аналіз документальних джерел, серед яких рішення про утворення в 1923 р. Пришибського району у складі двох волостей, названа постанова про їх роз- ділення, а також біжучі постанови про зміну адміністративно-територіального поділу в 1924–1926 рр., дає змогу стверджувати, що межі Терпіннівського району від 11 червня 1924 р. до Всесоюзного перепису населення не зазнали змін. Ще одним підтвердженням незмінності його адміністративних меж слугує та обставина, що, як демонструє табл. 1, цей район, на відміну від інших з переважаючою російською людністю, мав населення значно менше середнього по Україні. Приміром, — в 1,4 рази менше ніж наступний за кількістю населення російський район (Петрівський Луганської округи). Але, оскільки питання про російські національні райони постало пізніше, то і Терпіннівський район статус Створення російських національних районів УСРР 85 національного отримав одночасно з більшістю інших. Виявити його російський склад допоміг перепис 1926 року. На час утворення Терпіннівського району як окремої одиниці (червень 1924 р.) підкреслювати його спеціальний націо- нальний статус не було жодної потреби, оскільки, як вже зауважувалося вище, на той час навіть у переважній частині українських, тобто «звичайних» районів діловодство велося російською мовою. Разом із Терпіннівським районом як національний російський було виокрем- лено ще один, не згадуваний у резолюції І Всеукраїнської наради з роботи серед нацменшин, район — Петрівський (Луганської округи). Натомість виявилося, що в Новомиколаївському (на той час вже Буденнівському) районі більшість у його тогочасних межах становили українці, а, отже, підстав для надання йому національно-російського статусу не було. Оскільки названі у постанові президії ВУЦВК від 12 липня 1927 р. райони отримали статус російських національних, вважаємо за доречне надати більш детальні відомості про їх національний та кількісний склад (див. табл. 3). Таблиця 3 Чисельність та національний склад людності російських національних районів (за сільрадами)63 Сільради Населення разом Українці Росіяни Інші 1 2 3 4 5 6 Путивльський район Глухівської округи (без міського населення) 1. Берюхівська 2664 18 2646 - 2. Білогалицька 2097 - 2090 7 3. Бувалинська 1715 - 1715 - 4. Боярсько-Лежачів. 2169 814 1355 - 5. Бережнівська 589 9 580 - 6. Бунякинська 1204 - 1204 - 7. Весела 1368 3 1365 - 8. Волинцівська 1209 6 1203 9. Вязенська 805 795 10 10. Воронівська 1579 6 1571 11. Вшівська 1740 1655 85 12. Горківська 768 - 768 13. Зинівська 1229 3 1226 14. Ілліно-Cуворівська 853 4 849 15. Калищанська 1100 - 1100 16. Кардашівська 832 - 832 17. Князево-Кацачан. 2528 9 2519 18. Лінівська 2906 9 2897 Єфіменко Вікторія 86 Продовження таблиці 3 1 2 3 4 5 6 19. Малушинська 1189 17 1140 32 20. Манухівська 1759 56 1703 21. Мачулищанська 1818 11 1784 23 22. Ново-Ганчарська 1668 7 1657 4 23. Новоселівська 530 10 520 24. Новослобідська 3813 306 3505 2 25. Ново-Шарпівська 858 581 277 26. Пищиківська 1060 4 1056 27. Почепцівська 1240 16 1224 28. Плахівська 996 - 996 29. Погарицька 796 - 796 30. Прудівська 1150 1086 64 31. Ревякинська 1720 - 1717 3 32. Скунсівська 1608 1595 13 33. Спащинська 555 388 167 34. Сиром’ятинська 1342 6 1331 5 35. Стрільницька 1902 304 1598 36. Іцьківська 1105 4 1101 37. Ховзівська 1577 1551 26 38. Чаплицька 1113 - 1113 39. Чорнобрівська 1142 - 1142 40. Шулешівська 756 84 672 41. Юр’ївська 1383 7 1383 3 42. Ящинська 838 -- 838 кількість осіб 59273 9364 49838 79 Всього у % 100 15,8 84,08 0,12 Кам’янський район Запорізької округи 1. В.-Знаменська 17518 206 17072 240 2. Водянська 8090 7990 72 28 3. Кам’янська 9265 423 8679 163 кількість осіб 34873 8619 25823 431 Всього у % 100 24,72 74,05 1,23 Петрівський район Луганської округи 1. Бахмутівська 3212 - 3212 - 2. В.-Богданівська 2256 62 2194 - 3. В.-Чернігівська 4735 14 4717 4 4. Войтівська 693 693 - - 5. Лашинівська 1916 10 1901 5 6. Михайлівська 974 974 - - Створення російських національних районів УСРР 87 Продовження таблиці 3 1 2 3 4 5 6 7. Ново-Богданівська 2421 1 2421 - 8. Передільська 1259 21 1233 5 9. Петрівська 4097 4017 70 10 10. Райгородська 3561 18 3543 - 11. Старо-Айдарська 2649 135 2510 4 12. Щастинська 930 916 12 2 кількість осіб 28703 6861 21813 30 Всього у % 100 23,9 76,0 0,1 Сорокинський район Луганської округи 1. Більш.-Лозька 2293 435 1842 16 2. Більш.-Суходільська 1510 - 1510 - 3. В.-Дуванська 1162 30 1117 15 4. В.-Герасимівська 1699 - 1693 6 5. Деревеченська 1053 164 889 - 6. Ізваринська 838 3 827 8 7. Ізваринська 173 15 120 38 8. Ново-Олександрів. 2467 2413 52 2 9. Попівська 940 - 938 2 10. Сорокинська 2536 362 2056 118 11. Талівська 1961 76 1860 25 Насел. різних сел. 184 48 117 19 кількість 16816 3546 13021 249 Всього у % 21,09 77,43 1,48 Станично-Луганський район Луганської округи 1. Болотинська 742 742 - 2. Валуйська 2239 6 2218 15 3. Верхньо-Ольхівська 1063 - 1063 - 4. Верхньо-Минчинська 1952 - 1952 - 5. Верхньо-Теплинська 2075 1 2070 4 6. Верхньо-Чугинська 2076 13 2062 1 7. Верхньо-Герасимів. 1469 - 1460 9 8. Верхньо-Платинська 1994 - 1994 - 9. Красноталівська 922 918 - 4 10. Комишинська 1528 - 1528 - 11. Колесниківська 844 - 844 - 12. Кр-Деркульська 2248 1612 634 2 13. Нижньо-Герасимів. 1150 - 1150 - 14. Нижньо-Ольхівська 1538 - 1538 - 15. Нижньо-Теплинська 1704 48 1656 - Єфіменко Вікторія 88 Продовження таблиці 3 1 2 3 4 5 6 16. Олександрівська 1401 504 887 10 17. Петрівська 1492 - 1492 - 18. Станично-Луганська 3473 23 3438 12 19. Насел. різних сел 124 9 111 4 кількість 30034 3134 26839 61 Всього у % 100 10,44 89,36 0,2 Терпіннівський район Мелітопольської округи 1. Богданівська 3722 1600 2100 22 2. Н.-Богданівська 2230 1265 738 227 3. Спаська 1855 409 1438 8 4. Тамбовська 1028 1 1027 - 5. Терпіннівська 5840 2095 3674 71 6. Троїцька 2685 831 1834 20 7. Хведорівська 2761 1800 867 93 8. Насел. інших сел. 60 21 39 - кількість 20181 8022 11717 441 Всього у % 100 39,75 58,06 2,19 Олексіївський район Харківської округи 1. Берецька 9928 346 9580 2 2. Булацелівська 501 501 - - 3. Верх.-Бишкинська 4887 8 4879 - 4. Верх.-Орельська 2578 2546 29 3 5. Грушинецька 1071 1066 5 - 6. Ефремівська 2074 167 1902 5 7. Закутянська 4330 4289 28 13 8. Мар’ївська 617 549 61 7 9. Маслівська 942 163 746 33 10. Миронівська 2372 2356 15 1 11. Олексіївська 6215 693 5487 35 12. Русавська 2606 2543 47 16 13. Сивашівська 1489 1345 116 28 кількість 39610 16572 22895 143 Всього у % 100 41,82 57,77 0,36 Старовірівський район Харківської округи 1. Ведмедівська 1322 1306 3 13 2. Власівська 2452 1909 540 3 3. Дячківська 1500 26 1474 - 4. Караванська 4717 4706 9 - 5. Лозівська 2909 2903 6 - Створення російських національних районів УСРР 89 Закінчення таблиці 3 1 2 3 4 5 6 6. Мелихівська 5056 9 4990 57 7. Парасковенківська 3630 3623 7 - 8. Семенівська 1330 1321 3 6 9. Старовірівська І 3597 183 3397 17 10. Старовірівська ІІ 3775 30 3745 - 11. Старовірівська ІІІ 3956 170 3786 - кількість 34244 16186 17960 96 Всього у % 100 47,27 52,45 0,28 Чугуївський район Харківської округи 1. Введенська 3650 496 3148 6 2. Гнилицька 2316 2313 3 - 3. Граківська 2863 379 2483 1 4. Задорожанська 4809 6 4802 1 5. Іванівська 764 12 751 1 6. Кам’яно-Ярузька 3568 - 3568 - 7. Коробчанська 4484 106 4378 - 8. Кочетівська 1646 87 1545 14 9. Малинівська 6980 6842 82 56 10. Маслівська 1311 1294 8 9 11. Неїлівська 1023 - 1021 2 12. Ново-Гнилицька 1283 411 872 - 13. Ново-Покровська 2942 47 2893 2 14. Осипово-Калмиц. 168 51 109 8 15. Старо-Покровська 2168 209 1928 31 16. Таганівська 721 721 - 17. Тетлазька 2815 27 2788 - кількість 43511 13001 30379 131 Всього у % 29,88 69,82 0,3 Розподіл населення сільрад за національною ознакою дає змогу створити об’єктивну національно-демографічну картину новоутворених російських національних районів. Насамперед слід відзначити, що в них не було скільки- небудь вагомого представництва інших, окрім росіян та українців, національ- ностей — лише в Н-Богданівській сільраді Терпіннівського району кількість «інших» становила більше 10% усього населення, а в самому районі відповідний показник становив 2,19% і був найвищим серед інших таких адмінодиниць. Впадає в око також та обставина, що сільради, в межах яких у значної частини населення проходило усе життя, були, як правило, мононаціональні. Так, при- міром, у Кам’янському та в Петрівському районах не було жодної сільради, у якій би друга за кількістю національність становила б більше 10% її населення, а Єфіменко Вікторія 90 загалом таких сільрад у восьми районах (без Терпіннівського) було 16 (з 127), причому лише в трьох із них — Боярсько-Лежачівській, Ново-Шарпівській (Путивльського району), Олександрівській (Станично-Луганського району) частка другої за чисельністю національності сягала хоча б половини першої. Натомість зовсім іншим було становище в Терпіннівському районі: із семи сільрад лише в одній (Тамбовській) населення було мононаціональним, у трьох (Спаська, Троїцька, Федорівська) менше за кількістю населення значно пере- вищувало вказаний вище 10% рубіж від загального, а ще в трьох (Богданівська, Нижньо-Богданівська і Терпіннівська) — менш чисельна національність пере- вищувала 50% від більш чисельної. Ймовірно, саме строкатість етнічного складу Терпіннівського району зумовила ту обставину, що він не фігурував серед національних (чи потенційно національних) російських районів до з’ясування результатів перепису 1926 року. Вище вже зазначалося, що оформленням у законодавчому порядку 9-ти національно-російських районів крапка у цій справі не ставилася. Після деякого «затишшя», викликаного виконанням постанови ЦВК СРСР від 20 серпня 1927 р. про припинення на час із 1 вересня 1927 р. до 1 жовтня 1928 р. робіт по районуванню та взагалі всяких змін в адміністративно-територіальному поділі округових і районових меж64, вона продовжилася. У черговому обіжнику ЦКНМ до президій округових виконавчих комітетів «Про обслуговування російського населення» від 5 червня 1928 р. серед першочергових завдань знову висувалося «намічення місцевостей, де можуть бути відокремлені сільські та селищні ради з переведенням в них справ російською мовою; в тих місцевостях, де скупчено декілька російських рад, обміркувати питання про відокремлення російських районів»65. Наприкінці червня 1928 р. до ЦКНМ надійшла пропозиція від Полтавського округового виконавчого комітету про створення в окрузі російського націо- нального району шляхом виокремлення п’яти російських сільрад66. У пропозиції Полтавського окрвиконкому використовувалися результати перепису, але була вказана кількість лише російського населення. Надісланий документ ми офор- мили вигляді у таблиці 4. При цьому для повноти картини були використані відомості з перепису, які не були вказані у пропозиції полтавських працівників (кількість українців та населення загалом по вказаним сільрадам), але добре відомі з інших джерел. Як видно з таблиці, національний склад та загальна кількість населення зазначених сільрад Полтавської округи справді давали підстави для утворення російського національного району. Відповідно, на засіданні ЦКНМ 30 червня було ухвалено рішення «щоби роботу цю було проведено прискореним тем- пом»67. Проте в даному випадку вирішальним фактором стало географічне розташування російських сільських рад і, відповідно, економічна доцільність утворення такого району. Після детального розгляду ЦАТК пропонований проект було відхилено з наступним висновком: «Приймаючи на увагу, що російські сільради розкидані на віддаленості майже 50-ти км й що відок- ремлення російського району утворить черезсмужність території Красноград- Створення російських національних районів УСРР 91 ського та Зачепилівського районів, вважати організацію національного росій- ського району на терені Полтавської округи за недоцільне. У зв’язку з цим просити ЦКНМ та Полтавський Окрвиконком звернути особливу увагу на нормальне обслуговування російського населення, що проживає на терені Полтавської округи»68. Таблиця 4 Етнічний склад 5 сільрад, які Полтавський окрвиконком запропонував виділити в російський національний район69 Сільради Населення разом Українці Росіяни Зачепилівський район Залинейнівська 3038 50 2979 Леб’язька 4296 269 4015 Русько-Орчиківська 3597 86 3510 Червоноградський район Берестовенська 6487 380 6080 Піщанська 6973 390 6561 Всього 24391 23145 Протягом серпня 1928 р. ЦАТК розглядалося питання про створення росій- ського національного району в Ізюмській окрузі. На користь створення такого району свідчила наявність у ній 21-ї російської сільради з кількістю населення відповідної національності 48 960 мешканців, тобто 91,1% населення сільрад70. 17 з 21 російської сільради були розташовані в 4-х суміжних між собою районах — Лозовенківському, Балаклейському, Петровському та Андріївському. Однак після вивчення питання Ізюмський окружний виконавчий комітет відмовився від створення нового району, мотивуючи своє рішення тим, що «утворення окре- мого національно-російського району приведе до розриву 4-х районів, прохо- дячи через них вузькою довгою полосою і примусе перевести перерайонування майже всіх районів округи, що безумовно являється в сучасних умовах не- можливим і недоцільним. Крім того зазначений район не буде мати так з економічного боку, як і з адміністративного районового центру, тому що до с. Лозовеньки російські сільради не мають економічного тяжіння». На прохання секретаріату ЦАТК Ізюмським ОВК було представлено три варіанти утворення району та надано характеристики більш-менш значних населених пунктів, які могли б стати райцентром новоствореного району. Однак жоден з можливих варіантів не видався владним органам округи задовільним. Зазначимо, що про можливість внесення змін в округові межі не йшлося. Як показала практика організації останнього з новостворених російських національних районів — Велико-Писарівського, — питання округових меж було Єфіменко Вікторія 92 вагомою перепоною для таких дій. Початок розгляду питання про створення цього російського національного району поклала доповідна записка Сумського окрвиконкому від 20 серпня 1927 р. до ЦАТК про доцільність об’єднання 6-ти національних російських сільрад Тростянецького й Славгородського районів Сумської округи з 14-ма російськими сільрадами Велико-Писарівського та Кириківського районів Харківської округи для утворення російського нац- району71. Президія Харківського ОВК на засіданні від 12 вересня 1927 р. від- хилила запропонований проект, зважаючи на те, «що серед залюднених пунктів цих російських сільрад нема жодного пункту, який би за своєю величиною або економічною міцністю міг би бути за районів центр; ... що єдиним містом, де міг би бути районів центр є тільки село В. Писарівка, але неможливо тому, що В. Писарівка є суто українське село; що організація окремого російського району з російських сільрад В. Писарівського та Кириківського районів потягне за собою розформування цих двох районів, причому розподіл українських сільрад В. Писарівського району доцільно переведений не може бути; що всі сільради з російським населенням так у В. Писарівському й Кириківському районах, як і в Тростянецькому та Славгородському виділені в окремі російські сільради…»72. Вдруге ініціатором розгляду означеного проекту виступила ЦАТК73. На засіданні Президії від 29-30 серпня 1928 р. Харківський окрви- конком ухвалив «згодитися з проектом ЦАТК щодо організації російського району зі складу частини Вел.Писарівського та Кириківського районів Хар- ківської округи й Тростянецького та Краснопільського районів Сумської ок- руги» (Славгородський район на той час вже розформували — авт.). Але визначальною у даній постанові Президії Харківського ОВК була ремарка: «Не заперечувати проти переходу нового російського району до складу Сумської округи»74. Таке вирішення питання не зовсім влаштовувало Сумський ОВК. Його позиція була зафіксована у протоколі засідання окружної адмінтеркомісії від 22 вересня 1928 р.: «Беручи до уваги те, що нацсільради Харківської округи складають населення 35 000, а сільради Сумської округи — населення 12 000 чол., звідси видно, що населення в більшості тяготіє до Харківської округи, а тому районний центр доцільніше утворити в Харківській окрузі»75. Отже, основними чинниками відмов у вирішенні питання про створення нових районів були географічна та економічна недоцільність зміни наявних районних меж, відсутність населеного пункту, який міг би виконувати функції районного центру, а також межі округ: на зміну кордонів округ влада так і не пішла до часу їх ліквідації. Однак це зовсім не означало, що про питання «забули». З переходом на двоступеневу систему АТП (центр — район) до нього знову повернулися. Створення російського національного району, що мав охопити суміжні російські сільради Харківської та Сумської округ, відбулося згідно з постановою ВУЦВК та РНК УСРР «Про ліквідацію округ та перехід на двоступеневу систему управління» від 2 вересня 1930 р. В тій її частині, що стосувалася змін адміністративно-територіального поділу тепер вже «колиш- ньої» Харківської округи, визначався склад сільрад Велико-Писарівського району: «к) Кириківський район розформувати з віднесенням сільрад: … Доб- Створення російських національних районів УСРР 93 ренської, Катанської, Кам’янецької, Салдатської, Ницахської, Дернівської, Бере- зівської та Будянської до складу Велико-Писарівського району. л) перечислити Верхньо-Пожнянську та Порозчанську сільради Краснопільського району Сум- ської округи й Верхньо-Люджанську, Люджанську, Пісочинську та Полянську сільради Тростянецького району Сумської округи до складу Велико-Писарів- ського району Харківської округи. м) вважати Велико-Писарівський район Хар- ківської округи за національно-російський»76. Слід визначити, чи були об’єктивні підстави для віднесення Велико- Писарівського району до статусу національного російського. Для цього порів- няємо те, що «було», з тим, що «стало». Хоча кількість населення за 3 роки змінилася, пропорційність представлення етнічних груп у сільських районах залишилася приблизно такою ж. До того ж саме результати перепису 1926 року бралися за основу при наданні Велико-Писарівському району статусу росій- ського національного. Тому кількість та національний склад сільрад у таблиці 5 зазначено за результатами перепису 1926 р77. Таблиця 5 Національний склад Велико-Писарівського району до і після реорганізації від 2 вересня 1930 р. Сільради Населення разом (100%) Українці Росіяни Інші 1 2 3 4 5 6 7 8 9 Велико-Писарівський район до реорганізації 1 Бирдино-Йван. 590 585 - 5 2 Братенецька 684 684 - 3 В.-Писарівка 8529 8277 108 13 4 Вольнівська 4186 11 4173 2 5 Дмитрівська 263 51 212 6 Їздецька 1553 18 1535 7 Крамчанська 1604 39 1564 8 Лугівська 1370 3 1367 9 Лукашівська 695 639 56 10 Олександрівська 1055 909 146 11 Пожнянська 3175 499 2674 12 Попівська 3613 3605 8 13 Росошанська 1380 1380 - 14 Сидоро-Ярузька 1184 18 1166 15 Станичнянська 552 552 - 16 Стрілецько-Пушк. 1061 6 1045 17 Тарасівська 3447 33 3410 18 Шевченківська 804 804 - 19 Ямненська 4853 4853 - Єфіменко Вікторія 94 Закінчення таблиці 5 1 2 3 4 5 6 7 8 9 Всього до реорганізації: 40598 22966 56,57% 17464 43,02% Приєднано від Кириківського району колишньої Харківської округи Березівська 756 756 - Будянська 662 662 - Дернівська 2765 316 2451 Добринська 3339 12 3322 5 Каминецька 2065 15 2052 Катанська 2350 7 2343 Ницахська 2391 219 2185 Салдатська 2788 27 2750 Приєднано від Краснопільського району колишньої Сумської округи Верхо-Пожнянська 1783 4 1778 Порозчанська 1589 5 1583 Приєднано від Тростянецького району колишньої Сумської округи Верх.-Люджанська 1889 183 1703 3 Люджанську 2066 149 1917 Печинська 2680 80 2600 Полянська 2492 22 2467 По новоприєднаним сільрадам 29615 2457 8,3% 27151 91,7% Всього після реорганізації 70213 25423 36,21% 44615 63,54% Таким чином, після реорганізації Велико-Писарівський район, незважаючи на те, що районний центр містився у суто українському селі, перетворився на національний російський, у складі якого більше 60% становили етнічні росіяни. Цей район став останнім серед утворених в міжвоєнний період російських національних районів. Цікава деталь: незважаючи на перетворення Велико- Писарівського на національно-російський, загальна їх кількість (9) не змінилася, адже цією ж постановою Петропавлівський (Петровський) район колишньої Луганської округи приєднувався до Станично-Луганського, а центр цього об’єднаного району переносився до села Верхнє-Тепле і, відповідно, район отримував нову назву — Верхнє-Теплівський (назва подається за Збірником законів та розпоряджень — авт.)78. Надалі нові російські національні райони вже не створювалися, натомість межі існуючих та їх кількість неодноразово зазнавали змін, що, зрозуміло, впливало на їх «національне обличчя». Зокрема, цією ж постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 2 вересня 1930 р. внаслідок розформування Таранівського району колишньої Харківської округи посилився «російський» характер Старовірівського району: до нього було приєднано Охо- чанську сільраду79, у складі якої, за даними перепису 1926 р., із 9 935 жителів Створення російських національних районів УСРР 95 росіянами були 7 849 осіб80. Однак ця та інші наступні зміни територіального наповнення російських національних районів вже не є предметом аналізу цієї праці. Підведемо підсумки. Головною ознакою національних районів було запро- вадження діловодства рідною для більшої частини населення мовою. Можли- вість їх створення була обумовлена висунутим ще у засадничій для політики коренізації постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» положенням, у як якому йшлося про те, що «органи влади користуються мовою більшості населення»81. Такі дії мали на меті сприяти втягненню широких мас населення у радянське будівництво. Але врахуванням мовних особливостей усі наміри влади і обмежувалися, оскільки сприяти розвитку органічних для тієї чи іншої національності форм організації соціально-економічного та культурного життя в її плани не входило. На початковому етапі коренізації основна спонука влади при утворенні національних адміністративно-територіальних одиниць («запровадити націо- нальну мову для …») була неактуальною у випадку з російськими районами, оскільки навіть у більшості «звичайних» районів діловодство тривалий час здійснювалося російською мовою. Тому питання про утворення російських районів постало лише з першими реальними успіхами політики українізації, у ході якої робота державних установ переводилася на мову корінної в межах республіки (в сучасній історіографії вживаним є термін «титульної») націо- нальності. Такий поворот відбувся невдовзі після приїзду до України Л. Кага- новича. Основним засобом врахування інтересів росіян стало нездійснення мовної українізації у тих чи інших адміністративних одиницях, де етнічні росіяни складали більше половини населення. Цей засіб вирішення мовної проблеми — «не запроваджувати українську мову» — був врахований при створенні російських нацменодиниць, він був обмежений територією селищних та сільських рад, а також сільськими райо- нами. Щоб усунути потенційну загрозу переведення діловодства на українську мову у тих районах, де росіяни становили більшість, їх треба було юридично оформити. У промовах владних діячів назви таких районів як фактично російських, але ще не оформлених юридично, неодноразово озвучувалися і до ухвалення формального рішення Президії ВУЦВК з цього приводу від 12 липня 1927 р. Головним критерієм, за яким ухвалювалося рішення про віднесення того чи іншого району до російського національного, було етнічне походження більшості сільського населення. Право на такий статус отримали лише ті райони, у складі сільського населення яких росіяни становили абсолютну більшість, тобто перевищувала 50%. Інші чинники, як то переважання «росій- ськомовного населення» (приклади Лозово-Павлівського, Красно-Луцького та Алчевського районів) чи навіть етнічних росіян, але із врахуванням районного центру, що мав міський статус (Макіївський район), не бралися до уваги як критерій для надання тому чи іншому району статусу національного. Перепис Єфіменко Вікторія 96 1926 р. дещо скоригував перелік російських районів. Так до російських були віднесені Терпіннівський та Петрівський райони, які не згадувалися як націо- нальні під час роботи Першої Всеукраїнської наради по роботі серед націо- нальних меншин у січні 1927 р., натомість Ново-Миколаївський (Будьоновський чи Буденівський), незважаючи на те, що він неодноразово фігурував як російський, формально такого статусу не отримав. З наданням районам статусу російських національних у 1927 р. їх адмі- ністративні межі не змінювалися. Більшість цих районів було утворено ще під час здійсненого в 1923 р. районування. Лише створення в 1924 р. Терпіннів- ського району було викликане національним чинником, але не російським, а, як вже зауважувалося вище, німецьким. Єдиним російським районом, заради утворення якого змінювалися районові межі, став Велико-Писарівський, але це відбулося вже після ліквідації округ. —————— 1 Якубова Л. Національне адміністративно-територіальне будівництво в УСРР (20-і — перша половина 30-х рр. ХХ ст.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — К., 2004. — № 12. — С. 179. 2 Гуцало Л.В. Національно-територіальне районування в УСРР (20–30-ті роки ХХ ст.): дис... канд. іст. наук: 07.00.05 / Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка — К., 2007. — 227 арк.; Гуцало Л. Становлення та розвиток системи національного районування в Україні // Волинські історичні записки. Зб. наук. праць. — Т. 1. — 2008. — С. 70–78; Гуцало Л.В. Національно-територіальне районування в УСРР (20–30-ті роки ХХ ст. — Житомир, 2009. — 227 с. 3 Калакура О., Гуцало Л. Російська автономія в Україні: перший історичний досвід // Діалог. Історія, політика, економіка. Україна і Росія. — 2002. — № 3. — С. 170–173. 4 Малярчук Н.Г. Росіяни в Донбасі (20–30 рр. ХХ ст.): Дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Донецький національний ун-т — Донецьк, 2006. 5 Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. — К., 1994; Національні меншини України у ХХ столітті. Політико-правовий аспект. — К., 2000; Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник у двох частинах. Частина 2. — К., 1997. 6 Гуревич М.Ф. Административное районирование Украины // Материалы по райо- нированию Украины. Низовое районирование на 1 января 1924. — Харьков, 1924; Национальный состав Советской Украины. Составлено зам. народного комиссара внут- ренних дел Н.А.Черлюнчакевичем с участием сотрудников НКВД УССР. — Харьков, 1925; Буценко А. Советское строительство и нацменьшинства на Украине. — Харьков, 1926; Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине. К 10-летию Октябрь- ской революции. По материалам Центральной комиссии национальных меньшинств при ВУЦИК. — Х., 1927; Материалы к докладу правительства Украины на Второй сессии Центрального Исполнительного Комитета СССР III созыва. — Харьков, 1926. 7 Скрипник М.О. Донбас і Україна // Скрипник Микола. Статті і промови з націо- нального питання. Упор. І. Кошелівець. — Б.м., 1974. — С. 17. 8 В.І. Ленін про Україну. — Ч. ІІ. — 1917–1922. — К., 1969. — С. 360. Створення російських національних районів УСРР 97 9 Постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» // Національні відносини в Україні у ХХ ст. Зб. документів і матеріалів. — К., 1994. — С. 106. 10 Там само. 11 Там само. — С. 107. 12 Там само. — С. 108. 13 Декрет РНК «Про заходи в справі українізації шкільно-виховальних і культурно- освітніх установ». 23 липня 1923 р. // Збірник законів УСРР. — 1923. — С. 430. 14 Постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» // Національні відносини в Україні у ХХ ст. Зб. документів і матеріалів. — К., 1994. — С. 106–107. 15 Гуревич М.Ф. Административное районирование Украины // Материалы по райо- нированию Украины. Низовое районирование на 1 января 1924. — Харьков, 1924. — С. 7. 16 Национальный состав Советской Украины. Составлено зам. народного комиссара внутренних дел Н.А. Черлюнчакевичем с участием сотрудников НКВД УССР. — Харьков, 1925. — С. 85–93. 17 Гуревич М.Ф. Административное районирование Украины… — С. 7. 18 Складено за: Национальный состав Советской Украины. Составлено зам. народ- ного комиссара внутренних дел Н.А. Черлюнчакевичем с участием сотрудников НКВД УССР. — С. 85–114. 19 Национальный состав Советской Украины. Составлено зам. народного комиссара внутренних дел Н.А. Черлюнчакевичем… — С. 15. 20 Там само. — С. 67–80. 21 Гуревич М.Ф. Административное районирование Украины… — С. 9. 22 Малярчук Н.Г. Росіяни в Донбасі (20–30 рр. ХХ ст.): Дис... канд. іст. наук. — С. 79; Якубова Л. Національне адміністративно-територіальне будівництво в (20-і — перша половина 30-х рр. ХХ ст.) — С. 190. 23 Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине. К 10-летию Октябрь- ской революции. По материалам Центральной комиссии национальных меньшинств при ВУЦИК. — Х., 1927. — С. 97. 24 Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. — 8–11 января 1927 г. — Харьков, 1927. — С. 28. 25 Про низове районування // ЗЗ УСРР. — 1925. — Ст. 99. 26 Там само. 27 Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств… — С. 28. 28 Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине…. — С. 29. 29 Там само. 30 Витяг з Постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету й Ради Народних Комісарів УСРР // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. — К., 1997. — Ч. 2. — С. 57–58. 31 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі — ЦДАВО України). — Ф. 413. — Оп. 1. — Спр. 95. — Арк. 83. 32 Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств… — С. 181. 33 Постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про мову зносин органів влади і діловодства в адміністративно-територіальних одиницях, утворених за національною ознакою». Єфіменко Вікторія 98 Листопад 1925. // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. — К., 1997. — Ч. 2. — С. 60. 34 Материалы к докладу правительства Украины на Второй сессии Центрального Исполнительного Комитета СССР III созыва. — С. 193. 35 Буценко А. Советское строительство и нацменьшинства на Украине. — Харьков, 1926. — С. 16. 36 Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств… — С. 181. 37 Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине…. — С. 29; Радян- ське будівництво серед нацменшостей УСРР (тези доповіді тов. Буценка). — Харків, 1928. — С. 17. 38 Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине… — С. 21. 39 Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств… — С. 181. 40 Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине… — С. 21. 41 Малярчук Н.Г. Росіяни в Донбасі (20–30 рр. ХХ ст.): Дис... канд. іст. наук. — С. 81. 42 Постановления. По русской секции // Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств… — С. 181. 43 Там само. 44 Там само. 45 Резолюция ЦК КП(б)У об итогах украинизации// Итоги работы среди националь- ных меньшинств на Украине… — С. 65–66. 46 Там само. — С. 65. 47 «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури» // Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду Української РСР. — Т. 1. 1917–1941. — К., 1963. — С. 319. 48 Складено за: Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня 1926 року. Національний склад, рідна мова та письменність населення. — Харків, 1928. 49 Национальный состав Советской Украины. Составлена зам. народного комиссара внутренних дел Н.А. Черлюнчакевичем с участием сотрудников НКВД УССР. — Харьков, 1925. — С. 72. 50 Там само. — С. 80. Див наведену таблицю. 51 ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 2522. — Арк. 4. 52 Там само. 53 ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 2565. — Арк. 29–31. 54 Там само. — Арк. 24, 27. 55 Там само. — Арк. 27. 56 ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 2545. — Арк. 144; Спр. 2565. — Арк. 32. 57 ЦДАВО України. — Ф. 413. — Оп. 1. — Спр. 425. — Арк. 92. 58 ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 1890. — Арк. 30. 59 ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 1761. — Арк. 293. 60 Там само. 61 Постанова ВУЦВК та РНК УСРР Про виділ районів Катеринославщини з пере- важною німецькою людністю// ЗЗ УСРР. — 1924. — Ст. 130. 62 Мазур В.М. Створення національних адміністративно-територіальних одиниць в Україні у 1920-х роках // Україна: минуле, сьогодення, майбутнє. Зб. наук. праць. — К., 1999. — С. 191–192. Створення російських національних районів УСРР 99 63 Складено за: Національний склад населення України (за національністю госпо- дарів). Попередні підсумки Всесоюзного перепису населення. — Харків, 1927. Оскільки джерелом для таблиці 3 є інша, ніж для таблиці 2, книга, то дані дещо різняться. Це викликано по-перше, більш детальним розподіленням населення у випадку з аналізом населення сільрад, а по-друге, у деяких сільрадах незначна кількість осіб нерозподілена за національністю і тому не увійшла до підсумкової таблиці, основою якої є саме такий розподіл. 64 ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 1761 65 ЦДАВО України. — Ф. 413. — Оп. 1. — Спр. 414. — Арк. 114. 66 ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 2545. — Арк. 135. 67 Там само. — Арк. 134. 68 ЦДАВО України. — Ф. 413. — Оп. 1. — Спр. 411. — Арк. 80. 69 Таблицю складено за: ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 2545. — Арк. 135; Національний склад населення України (за національністю господарів). Попередні підсумки Всесоюзного перепису населення. — С. 134, 138. 70 ЦДАВО України. — Ф. 413. — Оп. 1. — Спр. 371. — Арк. 1. 71 ЦДАВО України. — Ф. 1 — Оп. 3. — Спр. 2565. — Арк. 11. 72 Там само. — Арк. 9. 73 Там само. — Арк. 6. 74 Там само. — Арк. 1. 75 Там само. — Арк. 3. 76 Про ліквідацію округ та перехід на двоступеневу систему управління // Збірник законів і розпоряджень робітничо-селянського уряду України. — 1930. — Відділ І. — Ст. 225. 77 Таблицю складено за: Національний склад населення України (за національністю господарів). Попередні підсумки Всесоюзного перепису населення. — С. 159, 160, 168, 170. 78 Про ліквідацію округ та перехід на двоступеневу систему управління // Збірник законів і розпоряджень робітничо-селянського уряду України. — 1930. — Відділ І. — Ст. 225. 79 Там само. 80 Національний склад населення України (за національністю господарів). Попе- редні підсумки Всесоюзного перепису населення. — С. 173. 81 Там само. — С. 107.

Створення російських національних районів УСРР

Institution

Similar Items