Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР
Автор твердить, що пакт Ріббентропа–Молотова передував приєднанню Західної України до СРСР, але не став безпосередньою причиною возз’єднання земель українського народу. У 1941 р. німецько-радянські договори щодо Польщі були визнані такими, що втратили силу. Право українського народу на возз’єднання...
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5245 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР / С.В. Кульчицький // Укр. іст. журн. — 2009. — № 5. — С. 121-139. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-5245 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Кульчицький, С.В. 2010-01-13T15:57:19Z 2010-01-13T15:57:19Z 2009 Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР / С.В. Кульчицький // Укр. іст. журн. — 2009. — № 5. — С. 121-139. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5245 Автор твердить, що пакт Ріббентропа–Молотова передував приєднанню Західної України до СРСР, але не став безпосередньою причиною возз’єднання земель українського народу. У 1941 р. німецько-радянські договори щодо Польщі були визнані такими, що втратили силу. Право українського народу на возз’єднання своїх земель було визнане керівниками трьох держав антигітлерівської коаліції, які виступали від імені Об’єднаних Націй. The author argued that the Molotov–Ribbentrop pact before joining Western Ukraine to the USSR, but not the direct cause of the reunification of ethnic lands Ukrainian people. In 1941 German-Soviet treaty on Poland were found to have lost power. The right of people in the reunification of their lands recognized leaders of the Allies of World War II, who spoke on behalf of the United Nations. uk Інститут історії України НАН України Студії Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР |
| spellingShingle |
Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР Кульчицький, С.В. Студії |
| title_short |
Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР |
| title_full |
Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР |
| title_fullStr |
Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР |
| title_full_unstemmed |
Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР |
| title_sort |
коли і як відбулося возз'єднання західної україни з урср |
| author |
Кульчицький, С.В. |
| author_facet |
Кульчицький, С.В. |
| topic |
Студії |
| topic_facet |
Студії |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| description |
Автор твердить, що пакт Ріббентропа–Молотова передував приєднанню Західної України до СРСР, але не став безпосередньою причиною возз’єднання земель українського народу. У 1941 р. німецько-радянські договори щодо Польщі були визнані такими, що втратили силу. Право українського народу на возз’єднання своїх земель було визнане керівниками трьох держав антигітлерівської коаліції, які виступали від імені Об’єднаних Націй.
The author argued that the Molotov–Ribbentrop pact before joining Western Ukraine to the USSR, but not the direct cause of the reunification of ethnic lands Ukrainian people. In 1941 German-Soviet treaty on Poland were found to have lost power. The right of people in the reunification of their lands recognized leaders of the Allies of World War II, who spoke on behalf of the United Nations.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5245 |
| citation_txt |
Коли і як відбулося возз'єднання Західної України з УРСР / С.В. Кульчицький // Укр. іст. журн. — 2009. — № 5. — С. 121-139. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kulʹčicʹkiisv koliíâkvídbulosâvozzêdnannâzahídnoíukraínizursr |
| first_indexed |
2025-11-25T22:42:20Z |
| last_indexed |
2025-11-25T22:42:20Z |
| _version_ |
1850569116725805056 |
| fulltext |
121Коли і як відбулося возз’єднання Західної України з УРСР
107 РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.21.
108 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр // Літопис Червоної Калини. – 1932. – Ч.2. – С.6.
109 РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.13. – Л.71 об. Водночас у зведенні білогвардійської
розвідки від 17 грудня вказувалося, що загін В.Чучупаки налічує 600 бійців (у тому числі
200 озброєних) при 1 гарматі, 18 кулеметах, а загін С.Коцура – 600 озброєних повстанців
при 8 легких гарматах, 32 кулеметах (Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.43. – Л.168).
110 Там же. – Д.43. – Л.168.
111 Там же. – Ф.39666. – Оп.1. – Д.41. – Л.153 – 153 об., 155.
112 Там же. – Л.152.
113 Шляховий М. Записки повстанця. – К., 1999. – С.20; ЦДАВО України. – Ф.1078. –
Оп.2. – Спр.210. – Арк.101.
114 Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії війська Української
Народної Республіки. – Т.І: Рік 1919. – Нью-Йорк, 1971. – С.229–232; Столыпин А.
Записки драгунского офицера (1917–1920 гг.). – Санкт-Петербург, 1992. – С.93–94;
Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920). – К., 2007. – С.245.
115 РГВА. – Ф.39668. – Оп.1. – Д.6. – Л.45.
116 Див. наприклад: Корсак В. Великий исход // Белое дело. – Т.10. Бредовский
поход. – Москва, 2003. – С.13–57.
117 ЦДАВО України. – Ф.3504. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.40.
118 ГАРФ. – Ф.5881. – Оп.2. – Д.492. – Л.22.
119 Там же. – Л.31; Дикий А. Из истории партизанской борьбы на Черкащине (Воспо-
минания о 1919 годе) // Летопись революции. – 1927. – №2 (23). – С.102–103.
120 Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919 – 6.V.1920). – С.138.
On the base of the unknown archival documents and memoirs of contemporaries
the author investigates the expanding of insurrectional movement in the Kyiv’s region
against the white troops of general A.Denikin in 1919–1920, reconstructs course of the
operation activity of the insurgent detachments and determines their political trend.
С.В.Кульчицький*
КОЛИ І ЯК ВІДБУЛОСЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ З УРСР
Автор твердить, що пакт Ріббентропа–Молотова передував приєднанню
Західної України до СРСР, але не став безпосередньою причиною возз’єднання
земель українського народу. У 1941 р. німецько-радянські договори щодо Польщі
були визнані такими, що втратили силу. Право українського народу на воз-
з’єднання своїх земель було визнане керівниками трьох держав антигітлерів-
ської коаліції, які виступали від імені Об’єднаних Націй.
17 вересня 1939 р. Червона армія перетнула радянсько-польський кордон і
розпочала «визвольний похід». Сталінський уряд приступив до реалізації пакту
Ріббентропа–Молотова. Цей пакт є швидше живим, ніж мертвим навіть тепер. Аж
до червня 1997 р. Румунія висувала територіальні претензії до України, пов’язані
з анексією Радянським Союзом Бессарабії і Північної Буковини. Із заяви прези-
дента Румунії Траяна Басеску, яку він зробив у травні 2009 р., випливає, що
румунсько-молдовський кордон не є державним1. Цим ставиться під сумнів існу-
вання Молдови.
Коли мова заходить про возз’єднання українських земель в єдиній державі –
Українській РСР, історики поєднують два протилежні за змістом твердження:
по-перше, з правового погляду возз’єднання було наслідком злочинної змови двох
* Кульчицький Станіслав Владиславович – д-р іст. наук, професор, завідувач відділу
історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ.
122 С.В.Кульчицький
диктаторів; по-друге, історичне значення досягнутої соборності українських
земель применшувати не можна2.
Автор цієї статті в різні часи робив спроби зняти тінь пакту Ріббентропа–
Молотова з ідеї соборності3. Публікації останніх років дозволяють повніше
обґрунтувати ці спроби. Варто звернутися до читачів журналу з концепцією, що
відмежовує ідею соборності від зовнішньої політики Кремля як за змістом верес-
невих подій 1939 р., так і у хронологічному вимірі.
1
Обставини, пов’язані з укладенням пакту Ріббентропа–Молотова, добре відо-
мі. Щоб виявити в них щось нове, треба уникнути «накладання» наступних подій
на попередні, тобто іншим поглядом подивитися на причинно-наслідкові зв’язки.
Друга світова війна була своєрідним рімейком попередньої. Країни, що здо-
були перемогу у 1918 р., бажали відстояти версальсько-вашингтонську систему
мирних договорів. Поставлена у становище країни-ізгоя, Німеччина прагнула
скинути із себе «версальське ярмо». Не дивно, що вона порозумілася з іншою
країною-ізгоєм – радянською Росією. Обидві країни з 1922 р. налагодили співро-
бітництво, в тому числі й у військовій сфері. Після приходу до влади нацистів це
співробітництво було згорнуте через ідеологічні причини. Однак радянські вожді
ставилися до ідеології прагматично.
У другій половині 1930-х рр. ситуація в Європі нагадувала літо 1914 р.
Різниця була в тому, що склалося не два, а три центри протистояння. Розстановка
сил за цих умов могла непередбачувано змінюватися.
У жовтні 1936 р. Німеччина та Італія підписали протокол про співробітни-
цтво, тим самим утворивши «вісь» Берлін–Рим. Місяцем пізніше Німеччина і
Японія уклали Антикомінтернівський пакт. У листопаді 1937 р. до пакту приєд-
налася й Італія. Так утворилася воєнно-політична коаліція країн-агресорів –
«трикутник» Берлін–Рим–Токіо.
Наприкінці 30-х рр. Кремль уже завершував «революцію зверху», яка дозво-
лила вождям більшовиків вільно розпоряджатися ресурсами величезної країни.
Сталінський короткий курс «Історії ВКП(б)» дав відповідь на те, як ресурсами роз-
порядитися: «для знищення небезпеки капіталістичної інтервенції необхідно зни-
щити капіталістичне оточення»4. Роз’яснюючи положення короткого курсу,
начальник Політуправління РСЧА Л.Мехліс підкреслив і те, що читалося між
рядками: «Якщо друга імперіалістична війна обернеться своїм вістрям проти пер-
шої у світі соціалістичної держави, то ми зобов’язані будемо перенести воєнні дії
на територію противника, використати свої інтернаціональні зобов’язання і при-
множити число радянських республік в усьому світі». Свою промову-лекцію на
зібранні партійного активу Київського особливого військового округу Мехліс
закінчив такими словами: «Соціалістичний корабель потужний, всесильний,
непереможний. Не страшні йому негоди і бурі. Великий керманич Сталін веде
корабель на останній і рішучий бій, на штурм капіталізму, до світової Комуни»5.
Німеччина раніше від інших держав підготувалася до війни. Франція і Вели-
ка Британія, як і в 1914-му, відставали. Маневруючи, вони робили спроби «кана-
лізувати» агресію нацистів у бік СРСР. Сталіна не запросили у вересні 1938 р. до
Мюнхена, де західні держави задовольнили вимоги Гітлера щодо Чехословач-
чини, щоб здобути від нього гарантії «вічного миру». Гітлер проковтнув Чехо-
словаччину, як перед тим Австрію. Однак цим він не обмежився і звернув увагу на
Польщу.
Від березня 1939 р. у Москві тривали переговори з представниками Великої
Британії і Франції про створення системи колективної безпеки проти країни-
агресора. Однак керівники демократичних країн побоювалися, що радянська сто-
123Коли і як відбулося возз’єднання Західної України з УРСР
рона не виконає взятих на себе зобов’язань. Зі свого боку, Сталін відчував себе в
ізоляції після Мюнхена. У промові на ХVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. він
заявив, що Радянський Союз не збирається тягати каштани з вогню для країн
Заходу. «Каштанова» промова привернула увагу в Берліні, так само, як і відстав-
ка прибічника зміцнення стосунків із Великою Британією і Францією М.Литви-
нова з посади наркома закордонних справ. Цю посаду зайняв голова Раднаркому
В.Молотов.
3 квітня Гітлер затвердив директиву «Операція “Вайс”», що передбачала
поглинення Польщі. Перед тим, 31 березня прем’єр-міністр Великої Британії
Н.Чемберлен заявив у палаті громад про те, що його країна і Франція нададуть
Польщі всю можливу допомогу, якщо вона стане жертвою агресії. Отже, напад на
Польщу загрожував європейською війною. Проте (що важливо для розуміння кон-
цепції, яка лягла в основу цієї статті) у директиві «Операція “Вайс”» знаходимо
таку тезу: «Політичне керівництво вважає своїм завданням добитися по можли-
вості ізольованого вирішення польського питання, тобто, обмежити війну вик-
лючно польською територією»6.
Враховуючи відносини США з Великою Британією, а Японії – з Німеччиною, і
також те, що Англія володіла імперією, розкиданою на всіх континентах, європей-
ська війна автоматично ставала світовою. Гітлер мусив потурбуватися про надійний
тил на Сході, тим більше, що окупація Польщі означала появу спільного кордону
між Третім райхом і СРСР. Не дивно, що він побажав використати для цього праг-
нення Сталіна «примножити число радянських республік в усьому світі».
З ініціативи німецьких дипломатів Німеччина і СРСР почали переговори про
активізацію економічних зв’язків. 20 травня новий наркомзаксправ Молотов у
бесіді з послом Німеччини у Москві Фрідріхом фон дер Шуленбурґом зауважив,
що для успіху економічних переговорів треба створити політичну базу7. Німці
зайняли вичікувальну позицію, побоюючись, що радянська сторона прагне вико-
ристати їхню готовність до порозуміння тільки з метою шантажу представників
Великої Британії і Франції, які провадили переговори в Москві. 5 червня Шулен-
бурґ доповів, що Молотов запропонував розпочати політичний діалог8. Навіть
після цього і, як можна припустити, з цієї ж причини вичікування тривало. Аж
врешті 29 липня статс-секретар МЗС Німеччини Е.Вайцзеккер доручив Шулен-
бурґу передати Молотову дослівно таке: «За будь-якого розвитку польського
питання, чи мирним шляхом, як ми цього хочемо, чи будь-яким іншим шляхом,
тобто із застосуванням нами сили, ми готові гарантувати всі радянські інтереси і
досягнути розуміння з московським урядом»9.
1 серпня в МЗС Німеччини надійшло повідомлення про сприятливе ставлення
Кремля до такої угоди. Глава зовнішньополітичного відомства Й. фон Ріббентроп
зустрівся в Берліні з повіреним у справах СРСР Г.Астаховим і заявив: «З усіх про-
блем, які стосуються території від Чорного до Балтійського моря, ми могли б домо-
витися без будь-яких утруднень»10.
Серпневі переговори між Німеччиною і Радянським Союзом відстежені істо-
риками по днях і годинах. Досить зауважити, що 23 серпня Ріббентроп з’явився в
Москві. Пізно ввечері радянсько-німецький договір про ненапад був підписаний,
а наступного дня опублікований. До нього долучався секретний додатковий про-
токол, в якому розмежовувалася сфера «обопільних інтересів» – пакт Ріббен-
тропа–Молотова. У статті 1 йшлося про країни Балтії. До радянської сфери інтер-
есів відносилися Фінляндія, Естонія і Латвія. Литва входила до сфери інтересів
Німеччини. Стаття 2 визначала, як розмежовувати Польщу: «У випадку тери-
торіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Поль-
ської держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходи-
ти по лінії рік Нарева, Вісли і Сяну». Це означало, що більша частина Польщі в її
тогочасних кордонах опинялася у сфері інтересів СРСР. Варшавське передмістя
124 С.В.Кульчицький
Прага, яке розташовувалося на правому березі Вісли, теж потрапляло до радян-
ської сфери. Стаття 3 відзначала «інтереси СРСР щодо Бессарабії»11.
2
1 вересня 1939 р. Гітлер вторгся у Польщу. Маючи з нею договірні зобов’язан-
ня, Велика Британія і Франція 3 вересня оголосили війну Німеччині. Друга світо-
ва стала фактом.
У день оголошення війни Ріббентроп через посла в Москві передав Молотову,
що розгром польської армії завершиться через кілька тижнів, після чого доведеть-
ся покінчити з тими військовими з’єднаннями, які опиняться в сфері інтересів
СРСР. Послу доручалося з’ясувати, чи може Радянський Союз ввести свою армію
в ці райони. Нарком відповів 5 вересня, що необхідно почати конкретні дії, але
цей час ще не настав12.
У літературі утвердилася думка про те, що Сталін чекав, поки польський уряд
капітулює або емігрує. Таке судження прямо випливає з причини, названої
В.Мо лотовим польському послу в Москві В.Ґжибовському в день вторгнення –
17 вересня. Молотов зазначив, що Польська держава та її уряд фактично переста-
ли існувати. Саме тому, підкреслювалося в офіційній ноті, радянське керівництво
дало наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя та майно насе-
лення Західної України і Західної Білорусії. У промові по радіо, яка негайно була
надрукована у газетах, Молотов повідомив, що Червона армія перейшла кордон із
метою подати руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам, які насе-
ляють Польщу.
У 1930-х рр. СРСР брав активну участь у переговорах, пов’язаних з утворенням
системи колективної відсічі агресору. Однією з ключових тем переговорів було
визначення агресії. Виступаючи в лютому 1933 р. на конференції, присвяченій про-
блемі роззброєння, М.Литвинов від імені свого уряду заявив, що збройний напад на
будь-яку країну без оголошення війни не може бути виправданий її внутрішнім ста-
новищем, можливою небезпекою життю або майну іноземців, запереченням за цією
країною ознак її державної організації тощо13. Під таким кутом зору «визвольний
похід» Червоної армії був безсумнівним актом агресії. Однак переважна більшість
українців і білорусів, на землю яких прийшла війна, вітала червоноармійців,
покликаних захистити їхнє життя та майно. Ця цілком природна реакція населен-
ня служила моральним виправданням діям сталінського уряду. Приєднання до
Радянського Союзу території, на якій українці і білоруси становили більшість насе-
лення, ставало можливим оголосити возз’єднанням братніх народів.
Залишається виявити, чому і коли виник концепт возз’єднання. Треба пам’я-
тати, що він змусив Сталіна відмовитися від частки територіальних надбань
(Люблінського і частини Варшавського воєводств), уже здобутих 23 серпня 1939 р.
пактом Ріббентропа–Молотова.
Відповідь на запитання «чому?» лежить на поверхні. Досить згадати, що тра-
пилося між 23 серпня і 17 вересня. 3 вересня німецько-польська війна раптом
перетворилася на світову. У цій війні вихід Червоної армії на Віслу робив зі
Сталіна союзника Гітлера.
Німецький фюрер і радянський вождь знали, що напад на Польщу загрожує
світовою війною. Однак пасивна реакція демократичних країн Європи на погли-
нення Австрії та Чехословаччини давала підстави сподіватися, що Велика
Британія і Франція так само відреагують на вторгнення Німеччини у Польщу. 25
серпня палата громад ратифікувала укладений 6 квітня англо-польський договір
про військову допомогу Польщі у разі агресії проти неї. Однак, як свідчив
Ріббентроп у своїх спогадах, «у той момент Гітлер ще не розраховував, що Англія
втрутиться і почне через Польщу війну»14. Судження Гітлера, як і Сталіна, мали
125Коли і як відбулося возз’єднання Західної України з УРСР
під собою об’єктивну основу. Обом диктаторам було відомо, що Велика Британія
і Франція не готові розгорнути воєнні дії. Вони їх і не розгорнули, але війна все-
таки почалася.
Відповідь на запитання «коли?» встановлюється за рішеннями політбюро ЦК
ВКП(б) у першій половині вересня. 1 вересня політбюро ЦК прийняло рішення
створити додатково 76 стрілецьких дивізій із тим, щоб довести їхню загальну
кількість до 173. Рішення про підготовку військової операції у Польщі було ухва-
лене 6 вересня. У ньому містився пункт, яким наркомату внутрішніх справ дору-
чалося терміново систематизувати відомості про Польщу і надати їх А.Жданову.
Зі змісту підготовлених довідок випливало, що Жданова особливо цікавило те, в
яких воєводствах поляки були етнічною меншиною15.
Співробітниця Інституту загальної історії РАН Н.Лебедєва, якій належить
нарис про поділ Польщі у книзі «Другая война. 1939–1945», день за днем перелі-
чує події, не задумуючись над тим, коли вторгнення в Польщу набуло вигляду
«визвольного походу». Але зміст доповідних записок НКВС СРСР не залишає сум-
ніву у тому, що це сталося тоді, коли виникла потреба у згаданих записках.
Дату 6 вересня верифікуємо на підставі інших даних, які також наводяться в
нарисі Лебедєвої. У перші дні війни керівництво Комінтерну схвально ставилося
до заяв компартій із засудженням німецької агресії. У низці країн компартії поча-
ли створювати військові підрозділи на допомогу Польщі. Але 7 вересня Сталін
викликав до себе генерального секретаря виконкому Комінтерну Г.Димитрова і
роз’яснив йому, що Польща є фашистською державою, яка пригноблює українців,
білорусів та інші національні меншини. Інформуючи Димитрова про крутий пово-
рот у зовнішній політиці Кремля, генсек заявив таке: «Знищення цієї держави в
сучасних умовах означало б однією буржуазною фашистською державою менше!
Що поганого було б, якби в результаті розгрому Польщі ми поширили б соціаліс-
тичну систему на нові території і населення?». Наступного дня ВККІ розіслав
компартіям обіжник із директивою: «Міжнародний пролетаріат не може в жодно-
му разі захищати фашистську Польщу, яка відкинула допомогу Радянського
Союзу і пригнічує інші національності»16.
Прийняте 6 вересня рішення треба було довести до відома Берліна. Молотов
зважився на це тільки 10 вересня. Він повідомив німецького посла, що вступ
Червоної армії в Польщу мотивуватиметься необхідністю захистити від війни
братні народи – українців і білорусів. Таке мотивування, виправдовувався Моло-
тов, необхідне, щоб Радянський Союз зміг пояснити своє втручання широким
масам і не виявився б в їхніх очах агресором17.
Шуленбурґ назвав це повідомлення Молотова справою «найбільш терміно-
вою» і «цілком секретною». Мабуть, він сподівався, що Гітлер здатний переконати
Сталіна відмовитися від наміру замаскувати вторгнення в Польщу під «визволь-
ний похід», яке яскраво підкреслювало агресію з боку Німеччини. Гітлер, однак,
тривалий час не реагував. Можна вважати, що він не знав, як реагувати. Німеч-
чина уже втягнулася у війну з найбільш потужною в Європі французькою армією.
На континент готувався прибути англійський експедиційний корпус. У більш від-
даленій перспективі слід було чекати вступу у війну американців з їх невичерпни-
ми людськими і матеріальними ресурсами. У такій ситуації сваритися з Радян-
ським Союзом не було резону.
Тим часом 14 вересня газета «Правда» виступила з редакційною статтею «Про
внутрішні причини поразки Польщі». У цій статті (її підготував А.Жданов) під-
креслювалося, що поразка польської армії була викликана не лише перевагою
німецької військової техніки й організації і не тільки відсутністю ефективної
допомоги з боку Великої Британії та Франції. Поразка, твердила газета, значною
мірою пояснювалася внутрішніми суперечностями Польської держави, яка мала
багатонаціональний характер і в якій придушувалися національні меншини.
126 С.В.Кульчицький
У статті використовувалися дані, запозичені з доповідних записок НКВС
СРСР. Вказувалося, зокрема, що поляки становили тільки 60% населення Поль-
щі, а представники національних меншин – 40%. Ці дані являли собою розраху-
нок радянських фахівців. Перепис 1931 р. зареєстрував у країні 69% поляків, але
він проходив у ситуації безсумнівного тиску, і тому немало представників нацмен-
шин записувалися поляками. Повідомлялося, що в 1938 р. у Польщі проживало
вже до 8 млн українців і 3 млн білорусів. Газета підкреслювала, що правлячі кола
цієї держави «зробили все, щоб перетворити Західну Україну і Західну Білорусію
в безправну колонію, віддану польським панам на пограбування».
Становище населення «східних кресів» Польської держави у міжвоєнний
період справді було важким. Становлячи в них меншість населення, поляки зали-
шалися привілейованою державною нацією. Українці й білоруси зазнавали не
тільки соціального гноблення (життя переважної більшості місцевих поляків теж
було нелегким), вони пригноблювалися і в національному, і в релігійному відно-
шеннях. Становище особливо загострилося після смерті Ю.Пілсудського, коли до
влади прийшла генеральська кліка. Але Кремль не реагував на те, що відбувалося
в сусідній країні.
Увечері 15 вересня Ріббентроп адресував Молотову депешу, в якій повідо-
мляв, що Варшава буде здобута найближчими днями, і вони чекають, коли
почнуться радянські військові операції. Міністр зауважив при цьому, що обтя-
ження Німеччини виною за вторгнення росіян у Польщу суперечило б домовленос-
тям, досягнутим у Москві, бо це твердження представляло дві держави перед усім
світом як противників. Наступного дня з Молотовим зустрівся Шуленбурґ.
Депеша Ріббентропа (Гітлер, як бачимо, ухилився від втручання) не мала ефекту.
Послу вказали, що головний мотив буде таким: радянський уряд вважає своїм
обов’язком втрутитися, щоб взяти під захист українських і білоруських братів і
дати можливість цим нещасним людям жити в умовах миру. Коли Шуленбурґ
запротестував, Молотов пояснив свої мотиви цілком відверто. У викладі Шулен-
бурґа це звучало так: «Молотов погодився з тим, що запропонований мотив радян-
ського уряду містить у собі посилання, яке вражає німецьку чутливість, але про-
сив нас, враховуючи скрутне становище радянського уряду, не надавати значення
цьому мотиву. У радянського уряду, на жаль, нема можливості висунути які-
небудь інші мотиви, оскільки раніше Радянський Союз ніколи не турбувався про
становище національних меншин у Польщі і змушений так або інакше виправдо-
вувати своє теперішнє втручання перед закордоном»18.
Логіка «визвольного походу» вимагала об’єднання західноукраїнських і
західнобілоруських земель із відповідними союзними республіками у складі
СРСР. Іншими словами, вона вимагала ліквідації Польської держави в її довоєн-
них кордонах. Такий висновок Сталін зробив уже 7 вересня у згадуваній вище
бесіді з Г.Димитровим. А 19 вересня Молотов натякнув Шуленбурґу, що радян-
ський уряд схильний ліквідувати Польщу як державу і поділити польські землі
між Німеччиною та СРСР за узгодженою у серпні лінією чотирьох річок
(Піса – Нарев – Вісла – Сян). Німецьке керівництво не заперечило, у зв’язку з чим
стало необхідним укласти договір про кордон між Німеччиною і СРСР.
25 вересня до переговорів підключився Сталін. Зустрівшись із німецьким
послом, він приголомшив його новою пропозицією, яка у викладі Шуленбурґа
звучала так: «Він запропонував територію на схід від демаркаційної лінії – всю
Варшавську провінцію, що простягається до самого Бугу, додати до нашої частки.
За це ми повинні відмовитися від наших домагань Литви»19. Логіка «визвольного
походу» пов’язувалася з відмовою від загарбання польських етнічних земель, але
Сталін вимагав компенсації. Гітлер мусив погодитися і з цією вимогою.
Територіальна «рокіровка» свідчить, що у своїй «шаховій партії» з Гітлером
Сталін розраховував події на кілька ходів наперед. Рано чи пізно Гітлер мусив
127Коли і як відбулося возз’єднання Західної України з УРСР
програти війну з країнами Заходу. Генсек не міг у цьому сумніватися, тому що у
зручний для себе час, тобто після взаємного ослаблення противників, він обо-
в’язково втрутився б у хід подій своєю велетенською армією. А потім, у перегово-
рах про повоєнний світовий порядок Радянському Союзу довелося б мати справу з
країнами Заходу. Вони розпочали війну непідготовленими, щоб захистити Поль-
щу від агресора, і майбутнє польського народу турбувало б їх незрівнянно більше,
ніж литовці.
Повернемося, однак, до ситуації, яка складалася восени 1939 р. Сталіну треба
було показати, що його турбує тільки одне: доля українців і білорусів у охопленій
війною Польщі. Він домігся свого: «проковтнув» половину Польщі, але залишив-
ся в позиції нейтралітету. Тепер він міг дозволити собі виказати дружнє ставлення
до однієї з воюючих сторін, на чому наполягав Гітлер. Укладений 28 вересня у
Москві новий пакт дістав офіційну назву «Договір про дружбу і кордон». Відпо-
відно до нього, Німеччині припали польські землі площею 188 тис. кв. км, на яких
проживало 23 млн осіб. До Радянського Союзу перейшла територія площею близь-
ко 200 тис. кв. км із населенням 12 млн осіб20.
Заключним акордом злочинної змови двох диктаторів стала доповідь
В.Мо лотова про радянську зовнішню політику у Верховній Раді СРСР, яку він
проголосив 31 жовтня 1939 р. Критикуючи правлячі кола Великої Британії і
Франції за те, що вони зображають війну проти Німеччини як ідеологічну битву за
демократію і повалення гітлеризму, голова радянського уряду заявив: «Не тільки
безглуздо, але й злочинно провадити таку війну, як війна за “знищення гітлериз-
му”, прикриваючись фальшивим прапором боротьби за “демократію”»21.
3
Чи стала переконливою версія «визвольного походу» для населення УРСР?
Навесні 2009 р. до наукового обігу ввійшов збірник документів з архіву Служби
безпеки України «Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 рр.»
У 18 повідомленнях показано, як населення реагувало на звістку про перехід
радянсько-польського кордону Червоною армією. Це – чотири друкованих арку-
ші безцінної інформації, близько 300 висловлювань, зафіксованих сексотами
чекістської мережі так, як вони звучали між 17 і 28 вересня 1939 р. Вражає, що
відверто висловлювалися навіть ті, хто знав, що перебуває під пильним нагля-
дом. Необережність пояснювалася просто: сексотами були ті, кому вони безмеж-
но довіряли.
Як радянські люди реагували на ейфорію, що охопила західноукраїнське
населення? Робітник Полтавського цегельного заводу Козій прокоментував це
так: «Зустрічають із квітами, а проводжатимуть камінням»22. Викладач курсів
Вукоопспілки Баас говорив: «Вони там тепер в омані і не знають ще усіх тих при-
над, які довелося нам витримати за ці двадцять років»23.
Висловлювань на тему возз’єднання було лише декілька. Київський худож-
ник Середа характеризувався чекістами так: «український націоналіст, під нагля-
дом». Він знав, очевидно, що перебуває в полі зору чекістів, і попередив свого
співбесідника-сексота: «Я тепер удостоєний честі ілюструвати книгу, яка буде під-
несена тов. Сталіну від українського народу в день його 60-річчя». Політичні
наслідки «визвольного походу» Середа визначив досить обережно: «Скільки сто-
літь боролися кращі люди за об’єднання українського народу, скільки крові про-
лито за це, і тільки тепер так неочікувано для всіх нас і так безболісно все це
вийшло»24.
Здавалося б, М.Рильський мав відчути непідробну радість, коли дізнався, що
втрачена у 1919 р. соборність українських земель починає реалізуватися. Але спів-
бесіднику, якому довіряв, він зізнався: «Я все-таки не бачу вагомих причин, які
128 С.В.Кульчицький
спонукали нас кинутися на Польщу. Це суперечить тій гуманності і справедливості,
про які ми стільки завжди кричали. Ось я пишу кожний день вірші, що вихваляють
доблесть радянських військ і мудрість нашої політики, а у серці нема будь-якого
ентузіазму»25. У письменника А.Любченка, якого чекісти називали «колишнім
активним петлюрівцем», «визвольний похід» теж не асоціювався із соборністю.
«Щоб зжерти беззахисну країну, у нас вистачило совісті», – заявив він26.
Академік АН УРСР М.Ротмістров оцінював вторгнення в Польщу під кутом
зору «збирання земель російських»: «Наші законні російські землі Галіції і
Білорусії відійдуть до СРСР. Це буде поворотний хід Росії на Захід»27.
Представники інтелігенції, які знали, як Річ Посполита була поглинута сусі-
дами у три прийоми у ХVІІІ ст., не зговорюючись, назвали поточну подію четвер-
тим поділом. Старший інженер заводу ім. Леніна в Дніпропетровську Праздников
зазначав: «Тепер ми присутні при четвертому поділі Польщі»28. Син Михайла
Драгоманова, який працював перекладачем у видавництві «Мистецтво», заявив:
«По суті, це – четвертий поділ Польщі, здійснений за домовленістю між Сталіним
і Гітлером»29.
Думку про існування таємної домовленості висловлювали й інші. Студент
індустріального інституту у Києві Биск зазначав: «Червона армія вступила на
територію Західної України і Білорусії не на прохання пригноблених народів, а по
завчасно обдуманому плану Радянського Союзу з Німеччиною»30.
Ті, хто добре орієнтувався у міжнародному становищі, одразу побачили, які
можливості відкриваються у Москви після порозуміння з Берліном. Коректор
видавництва «Радянська Україна» Степняк зазначив: «Червоний імперіалізм є і
дає про себе знати. Якщо це так, то я за те, щоб забрати ще Буковину і Бессарабію.
Тепер якраз зручний момент для цього»31.
Міркуючи про ставлення Великої Британії і Франції до радянської акції, ака-
демік АН УРСР М.Крилов передбачав, що ці країни обмежаться протестом і
активно не виступатимуть проти СРСР32. Науковий співробітник Інституту історії
України АН УРСР П.Білик зробив припущення про те, що країни Заходу припи-
нять війну з Німеччиною, якщо виявиться, що на її боці стоїть Радянський
Союз33.
Серед громадян України знайшлося немало людей, які бездумно повторювали
ази радянської пропаганди. Проте зріз думок, який містився в солідному масиві
висловлювань із приводу переходу радянсько-польського кордону Червоною армі-
єю, дозволяє зробити два висновки. По-перше, покоління громадян, яке пройшло
через випробування ленінсько-сталінської «революції зверху», було надзвичайно
критично налаштоване до радянської влади. По-друге, приєднання західноукраїн-
ських земель до СРСР сприймалося як четвертий поділ Польщі, а не досягнення
соборності українських земель. Після голодомору 1932–1933 рр. і великого терору
1937–1938 рр. в Україні не залишилося реальних ознак державності, з якими асо-
ціювалося поняття соборності.
4
Гітлер панічно боявся війни на два фронти. Однак доведена у 1940 р. сила вер-
махту і виявлена в радянсько-фінській війні слабкість Червоної армії переконали
його у можливості покінчити з Радянським Союзом за кілька місяців. Тому
Німеччина та її союзники опинилися у стані війни одночасно з Великою Брита-
нією і СРСР.
Голова британського уряду В.Черчілль не гаяв часу, і вже 12 липня 1941 р. у
Москві була укладена угода про спільні дії у війні. 14 серпня В.Черчілль і прези-
дент США Ф.Д.Рузвельт підписали Атлантичну хартію, в якій проголошувалася
відданість таким принципам, як недоторканність територій, право народів вільно
129Коли і як відбулося возз’єднання Західної України з УРСР
обирати форму правління, повоєнне економічне співробітництво на рівноправних
засадах, відмова від застосування сили у міжнародних відносинах, створення сис-
теми загальної безпеки і роззброєння. 24 вересня до Атлантичної хартії приєднав-
ся Радянський Союз, після чого уряд США поширив на нього дію прийнятого у
березні 1941 р. закону про ленд-ліз.
Коли виявилося, що війна на Сході затягується, Гітлер не зміг знайти собі
нових союзників. У затяжній війні втягнуті у «трикутник» Берлін–Рим–Токіо
країни через обмеженість людських і сировинних ресурсів втрачали шанси на
перемогу. Навпаки, антигітлерівська коаліція у складі Великої Британії, США і
СРСР постійно поповнювалася за рахунок країн, які погоджувалися з принципа-
ми Атлантичної хартії. 1 січня 1942 р. представники 26 країн підписали у
Вашингтоні декларацію, в якій зобов’язувалися докласти всіх зусиль для перемо-
ги у війні. Під декларацією стояв підпис – Об’єднані Нації.
Наведений вище перелік загальновідомих положень є необхідним для усві-
домлення якісно нової ситуації, в якій опинилася проблема возз’єднання україн-
ських земель. Внутрішня стійкість антигітлерівської коаліції і перемога союзни-
ків значною мірою залежали від розв’язання польського питання, і передусім – від
вирішення долі західноукраїнських і західнобілоруських земель. Емігрантський
уряд Польщі, що перебував у Лондоні, мусив бути тепер союзником уряду, який
допоміг Гітлеру зруйнувати його країну.
Перша зустріч голови лондонського уряду В.Сікорського і міністра закордон-
них справ А.Залеського з радянським послом у Великій Британії І.Майським від-
булася 5 липня 1941 р. Майський зазначив, що його уряд підтримає відродження
Польщі «в її національних кордонах». На вимогу поляків конкретизувати це фор-
мулювання він сказав, що майбутня польська держава мусить складатися «лише
з поляків і охоплювати території, населені поляками». Сікорський відповів, що
СРСР, будучи сам багатонаціональною державою, не має підстав нав’язувати
Польщі етнографічні кордони, і зажадав від радянської сторони повернення до
правової ситуації, передбаченої Ризьким договором 1921 р.34
Обидві сторони залишилися на своїх позиціях, але угода про відновлення
дипломатичних відносин все-таки була підписана. Міністр закордонних справ
Великої Британії А.Іден запропонував компромісне формулювання, яке влашто-
вувало обидві сторони. Радянсько-польська угода від 30 липня 1941 р. починалася
з такої декларації: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 р. сто-
совно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу»35.
Цю формулу польська сторона розуміла так, що СРСР відмовляється від
радян сько-німецького договору 28 вересня 1939 р. про дружбу і кордон, тобто
повертається до кордону, встановленого Ризьким договором 1921 р. Радянська
сторона розуміла її так, що укладений із Німеччиною договір більше не затьмарює
кордон 1939 р.
Одночасно слід зазначити, що вжита в угоді від 30 липня 1941 р. формула
означала визнання радянською стороною відсутності легітимної основи для тери-
торіальних здобутків, здійснених за рахунок польської сторони. Керівництво
СРСР постало перед необхідністю повернути Польщі загарбані у 1939 р. землі або
заручитися підтримкою союзників для здійсненого всупереч Ризькому договору
приєднання Західної України і Західної Білорусії до відповідних союзних респу-
блік. Зі сказаного випливає, що визнання недійсними радянсько-німецьких дого-
ворів 1939 р. відродило проблему східного кордону ІІ-ої Речіпосполитої. Ця про-
блема уперше постала в результаті розпаду Російської і Австро-Угорської імперій
у 1917–1918 рр. і потягла за собою дві війни – українсько-польську 1918–1919 рр.
і радянсько-польську 1920 р. У 1941–1945 рр. проблема польського східного кор-
дону розв’язувалася з не меншим драматизмом.
130 С.В.Кульчицький
5
Спілкуючись упродовж трьох останніх десятиліть із визначними польськими
істориками, автор цієї статті не раз запитував, чому проблема східного кордону
мала таке доленосне значення для всіх політичних діячів – від Ю.Пілсудського до
С.Миколайчика. Відповіді завжди були однаковими: так розпорядилася історія.
Східний польський кордон одночасно являв собою західний український. Отже,
питання кордону для української сторони перевтілювалося у проблему соборності,
що добре висвітлено у нашій історіографії. Але українські вчені, як правило, недо-
оцінюють важливості проблеми кордону в історії польського народу.
Конфігурація польських земель за сотні років зазнала істотних змін. Поляки
поступово відступали зі своїх корінних земель на заході і населяли землі інших
народів на сході. На західних і північних землях первинної території, тобто в
Польщі Пястів, відбувалася посилена німецька колонізація. Від ХVІ ст., коли
виникла Річ Посполита, почалася польська колонізація Литви, Білорусії і україн-
ських земель, розташованих на правому березі Дніпра. Сюди переселилися або
вже тут народилися мільйони поляків, хоч вони й залишалися етнічною менши-
ною серед місцевого населення. Кордони Польщі Яґеллонів істотно відрізнялися
від кордонів середньовічної, тобто пястівської Польщі.
У 1918 р. польські політичні лідери не погодилися з рекомендацією Антанти
обмежитися територією з переважанням польського населення, тому що вважали
її недостатньою для нормальної життєдіяльності держави. Вони створили багато-
національну державу, наближену за конфігурацією кордонів до Речі Посполитої
ХVI–XVIII ст. Не випадково ця держава була названа II-ою Річпосполитою.
Польський уряд у Лондоні відстоював відродження II-ої Речіпосполитої,
а тому зайняв безкомпромісну позицію у питанні про східний кордон. Однак
пози ція Великої Британії і США не була у цьому питанні безкомпромісною.
Поясню ючи своє ставлення до територіального питання, В.Черчілль через бага-
то ро ків вказу вав, що воно мусило врегулюватися так, аби «не була порушена
єдність англо-російського воєнного союзу»36. Не менш рішучу позицію займав
Ф.Д.Рузвельт. Стурбований затягуванням у підписанні радянсько-польської
уго ди про відновлення дипломатичних відносин, він попередив англійців, щоб
ті не брали на себе зобов’язань щодо кордонів будь-якої держави до мирної кон-
ференції37.
Потрібно звернути увагу на висловлену тут позицію керівників урядів Вели-
кої Бри танії і США під кутом зору Атлантичної хартії. Поляки з ентузіазмом
сприйняли появу цього основоположного для повоєнного світоустрою документа,
особливо коли його визнав Радянський Союз. Адже Атлантична хартія проголо-
шувала принцип недоторканності території держав. Друга світова війна почалася
внаслідок знищення Польської держави, і вони сподівалися, що перемога в ній
відродить їхню батьківщину у попередніх кордонах. Але Черчілль і Рузвельт гото-
ві були розглянути територіальні домагання третього члена антигітлерівської
коаліції, хоч відкладали їх на період після закінчення війни. Принципи принци-
пами, але вони підходили до справи прагматично. У своїх повоєнних спогадах
Черчілль писав, що англійський уряд був зобов’язаний підтримувати інтереси
старого союзника (тобто Польщі), а тому не міг визнати законною окупацію росія-
нами польської території в 1939 р. Проте з літа 1941 р., коли Росія стала на боці
Великої Британії у боротьбі з Німеччиною, писав далі Черчілль, «ми не могли
змусити нашого нового союзника, який опинився у великій небезпеці, відмовити-
ся хоча б на папері від прикордонних областей, які він протягом ряду поколінь
вважав життєво важливими для своєї безпеки»38.
Територіальна проблема знову спонтанно виникла під час радянсько-
польських переговорів у Москві у грудні 1941 р. Польська сторона порушила
131Коли і як відбулося возз’єднання Західної України з УРСР
питання про звільнення з таборів і призов до польської армії, що формувалася в
СРСР, колишніх мешканців Західної України української та єврейської націо-
нальностей. Радянська сторона, однак, визнавала польськими громадянами
лише етнічних поляків, а українських і єврейських мешканців східних поль-
ських воєводств розглядала як радянських громадян. Після звільнення з таборів
вони мали призиватися до Червоної армії. Під час прийому у Кремлі на честь
В.Сікорського генерал В.Андерс у розмові зі Сталіним знову порушив тему
визнання українців та євреїв Західної України польськими громадянами. Не
бажаючи загострювати ситуацію, Сталін запропонував розглянути питання про
кордони між обома зацікавленими сторонами ще до мирної конференції, «як
тільки польська армія піде у бій». Завершуючи розмову, він підкреслив:
«За спокойтеся, ми вас не скривдимо»39.
Можна тільки здогадуватися, що мав на увазі Сталін, обіцяючи не кривдити
поляків. Зважаючи на те, що союзники по антигітлерівській коаліції були настро-
єні захищати національні інтереси відроджуваної Польщі, а також на те, що крив-
дити самого себе він не збирався, задовольнити територіальні претензії поляків
мали переможені німці. Проте у грудні 1941 р. думати про перемогу над Німеччи-
ною було зарано.
Щоб добитися визнання кордону 1939 р. своїм англійським союзником,
радянська дипломатія вирішила скористатися історичним прецедентом. Коли
війська М.Тухачевського у 1920 р. почали наступати, польське керівництво
кинулося в бельгійське курортне містечко Спа, де відбувалася конференція
країн Ан танти. Велика Британія і Франція погодилися допомогти, але на певних
умовах. Поляки повинні були прийняти будь-яке рішення Верховної ради
Антанти щодо майбутнього статусу Східної Галичини і погодитися з «Деклара-
цією Верховної ради союзних і об’єднаних держав із приводу тимчасового схід-
ного кордону» від 8 грудня 1919 р. За цим документом лінія кордону накреслю-
валася від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовський, Дорогуськ, Устилуг,
на схід від Грубешува через Крилов і далі західніше від Рави-Руської, східніше
Перемишля до Карпат. Ця лінія в основному обмежувала територію відроджува-
ної держави польськими етнографічними землями. У межах Польщі залишали-
ся тільки сполонізовані українські землі – Холмщина, Посяння, Підляшшя,
Лемківщина.
Польське керівництво погодилося з цими умовами, і 11 липня 1920 р. британ-
ський міністр закордонних справ лорд Дж.Керзон звернувся з нотою до Раднар-
кому. У ній пропонувалося, щоб Червона армія зупинилася за 50 км від лінії, яку
Антанта визнала 8 грудня 1919 р. тимчасовим східним кордоном Польщі. Так,
лінія Верховної ради Антанти здобула власну назву – лінія Керзона.
У грудні 1941 р. у Москву прибув А.Іден, щоб підписати розроблений зовніш-
ньополітичними відомствами двох країн договір про взаємодію у війні з Німеччи-
ною і про повоєнну організацію світу. Сталін вимагав від А.Ідена визнати західні
кордони СРСР, як вони склалися на 1941 р. Пропонувалося, зокрема, на радян сь-
ко-польському відтинку кордону взяти за основу лінію Дж.Керзона. А.Іден не
погодився, і договір залишився непідписаним. Це було зроблено лише наприкінці
травня 1942 р. у Лондоні, і документ не містив територіальних статей40.
Тим часом відносини між радянським і польським еміграційним урядами
невпинно погіршувалися, особливо після виведення армії Андерса за межі СРСР.
Причина була одна – нерозв’язане територіальне питання. 19 лютого 1943 р. газе-
та «Радянська Україна» надрукувала статтю О.Корнійчука «Возз’єднання україн-
ського народу у власній державі». Наступного дня стаття була демонстративно
передрукована на першій шпальті газети «Правда». Як свідчить І.Козловський,
посилаючись на польські джерела, стаття була замовною, це визнав Сталін у бесіді
з польським послом Т.Ромером41. Український письменник у різких виразах зви-
132 С.В.Кульчицький
нувачував лондонських поляків у прагненні відірвати від Радянського Союзу
західні області України.
Як і Ю.Пілсудський у 1918–1920 рр., генерал В.Сікорський не покладався у
розв’язанні територіального питання на сприяння демократичних країн Заходу.
На окупованих землях повинні були створюватися великі військові підрозділи.
В.Сікорський вимагав зосередити у Вільно і Львові сильні військові підрозділи, які
«в момент безперечного зламу східного фронту повинні виступити зі зброєю в руках,
щоб роззброїти німців, взяти в свої руки службу безпеки в тих областях і забезпечи-
ти роботу адміністративних установ, призначених представником уряду»42.
У квітні 1943 р. набула розголосу катинська справа, що призвело до припи-
нення дипломатичних відносин між радянським і польським урядами. У липні
1943 р. загинув генерал В.Сікорський, і на чолі лондонського еміграційного уряду
став С.Миколайчик. Його позиція з територіального питання не відрізнялася від
позиції В.Сікорського.
Нерозв’язаність питання про радянсько-польський кордон істотно впливала
на політичну ситуацію в окупованих Німеччиною західних областях України. Тут
розгорнулася боротьба між українськими і польськими націоналістами, яка часто
переростала у страхітливі етнічні чистки (наймасштабніша з них – Волинська
трагедія). Протистояння між Українською повстанською армією та Армією крайо-
вою найбільш детально висвітлене в останній монографії проф. І.Ільюшина43.
6
Поразки Червоної армії на першому етапі війни були зумовлені не тільки
помилками воєнно-політичного та армійського керівництва, але й низьким
морально-психологічним станом військ. Усупереч розрахункам німецького коман-
дування, Радянський Союз витримав перший удар, але зазнав величезних втрат.
Загальна кількість радянських військовополонених за всю війну визначилася
цифрою в 5,7 млн осіб, із них 3,3 млн припало на 1941 р.44
На північному і центральному напрямах наступу німецькі війська зустрічали
сильний опір, але на південному фронт постійно провалювався. Переважна части-
на бійців і командирів Червоної армії потрапляли в полон внаслідок оточення.
Оточенці часто не чинили жодного опору. Під Києвом в оточення потрапили
665 тис., у районі Умані – до 100 тис., під Мелітополем – до 100 тис., на Кер чен-
ському півострові – до 100 тис. червоноармійців45. Мобілізовані в армію, люди не
бажали воювати за владу, яка завдала їм стільки лиха.
У 1942 р. настрій червоноармійців і цивільного населення України почав
радикально змінюватися. На відміну від «перших німців» 1918 р., які погоджува-
лися на існування хоч і маріонеткової, але все-таки національної держави, гітле-
рівські окупанти зайнялися систематичним винищенням населення, щоб підготу-
вати «життєвий простір» для переселенців із райху. Зрозумівши, що йдеться про
фізичне існування народу, громадяни України почали воювати в армії і в парти-
занських загонах по-справжньому.
Національна політика Кремля в ході війни змінилася. 25 грудня 1942 р. у
Москві була урочисто відзначена 25-та річниця проголошення радянської влади в
Україні. Забута тема національної радянської державності зазвучала під час від-
значення цього ювілею на повний голос.
Сталінградська битва, яка завершилася на початку 1943 р., означала корін-
ний перелом у війні. Після двох років воєнних дій Радянський Союз здобув стра-
тегічну перевагу над Німеччиною та її союзниками на Східному фронті. Курська
битва у липні 1943 р. та її безпосередній результат – звільнення Лівобережної
України цілком змінили розстановку сил у війні Об’єднаних Націй із державами
«трикутника». Виникла потреба в координації стратегічних дій СРСР, США і
133Коли і як відбулося возз’єднання Західної України з УРСР
Великої Британії на рівні глав держав. 28 листопада – 1 грудня 1943 р. у Тегерані
відбулася перша зустріч Ф.Рузвельта, Й.Сталіна і В.Черчілля, на якій розгляда-
лися спільні дії щодо розгрому ворога і проблеми повоєнного світового устрою та
безпеки народів.
Розуміючи, що після поразки Третього райху першою на територію Польщі
ступить Червона армія, В.Черчілль визнав за потрібне своєчасно розв’язати всі
вузли польського питання. У неофіційній (після обіду у Сталіна) зустрічі зі
Сталіним 29 листопада він підкреслив, що Польща багато важить для Великої
Британії, яка через неї почала війну з Німеччиною. Разом із тим, підкреслив далі
прем’єр-міністр, для нього нема нічого важливішого, ніж безпека західного кор-
дону Росії. Тому він чекає відповіді на запитання, як його співбесідник розуміє цю
безпеку. Сам він вважає, що Польща може просунутися на захід, як солдати по
команді «два кроки вліво». Якщо Польща наступить при цьому на ногу Німеч-
чині, то нічого не зробиш, сильна Польща є інструментом, необхідним для євро-
пейського оркестру46.
У цьому короткому і назовні легковажному, але добре продуманому монолозі
приховувалося розв’язання проблеми, яка народилася у 1918 р. Черчілль пропонував
Сталіну переформатувати Польщу, тобто перетворити її за рахунок переможеної
Німеччини з яґеллонської на пястівську. Переходячи далі на серйозний тон, прем’єр-
міністр зазначив: «У мене нема жодних повноважень від парламенту визначати кор-
дони і, як я вважаю, їх нема й у президента. Однак ми можемо тут, у Тегерані, пере-
вірити, чи зможуть глави трьох урядів, діючи в злагоді, накреслити певну політику,
яку ми могли б рекомендувати полякам і порадити їм прийняти її»47.
Присутній при розмові А.Іден зауважив (так зазначав Черчілль у спога-
дах), що його дуже вразила заява Сталіна про можливість для поляків просуну-
тися на захід аж до Одера. Цю репліку Сталіна в розмові з Черчіллем ми вста-
новлюємо у передачі А.Ідена. Вона показує, що Сталін «на ходу» ухопив пропо-
зицію Черчілля про переформатування Польщі і визначив географічні коорди-
нати цієї пропозиції. Польща повинна була відмовитися від західноукраїн-
ських та західнобілоруських земель і в компенсацію здобути територію Німеч-
чини, обмежувану на заході Одером. Однак у цій розмові радянський лідер
зробив вигляд, що не знає, як діяти в подібній ситуації і чекає пояснень.
«Тоді, – писав Черчілль, – я показав за допомогою трьох сірників, як я уявляю
собі пересування Польщі на захід»48. Усі сірники, якими позначалися СРСР,
Польща і Німеччина, пересувалися у західному напрямі. По суті, це була пред-
метна ілюстрація попереднього виразу Черчілля про солдатів, які виконують
команду «два кроки вліво».
Польське питання стало предметом обговорення на підготовчій зустрічі міні-
стрів закордонних справ В.Молотова, А.Ідена і спеціального помічника президен-
та США Г.Гопкінса 30 листопада. А.Іден заявив, що його уряд бажає перешкодити
тому, щоб це питання стало джерелом неприємностей між трьома країнами. Тому,
продовжив він, було б добре, якби радянський уряд погодився з пропозицією
Черчілля, яку він вчора проілюстрував на трьох сірниках. Молотов відповів, що
це був би найкращий вихід зі становища. Тоді його англійський колега зобов’я-
зався поінформувати поляків і попросити їхньої згоди на цю пропозицію. Потім
учасники зустрічі вирішили винести польське питання на офіційний розгляд
керівників трьох союзних держав49.
1 грудня польське питання було розглянуто спочатку на неофіційній зустрічі
Сталіна і Рузвельта. Рузвельт повідомив, що він не має заперечень щодо пересу-
нення кордонів Польщі зі сходу на захід – аж до Одера, але попередив, що з полі-
тичних причин не зможе брати участь у розв’язанні цього питання. Він зізнався,
що в 1944 р. збирається висувати свою кандидатуру на посаду президента, і не
хотів би втратити голоси 6–7 млн американців польського походження50.
134 С.В.Кульчицький
Президент передбачав, наскільки непопулярною буде серед поляків ідея пересу-
вання кордонів.
Офіційне засідання за круглим столом, на якому розглядалося польське питан-
ня, почалося в другій половині дня. Рузвельт розпочав з тези про необхідність від-
новити радянсько-польські дипломатичні взаємини. Черчілль оприлюднив свою
ідею пересування кордонів, проілюстровану трьома сірниками. Сталін висловив
подив із приводу пропозиції Рузвельта розпочати переговори з польським урядом.
«Учора розмовляли про те, що треба запропонувати польському уряду те-то й
те-то», – зауважив він. Чудово розуміючи суть питання, він завершив виступ слова-
ми: «Черчілль говорив про три сірники. Я хотів би спитати, що це означає».
Черчілль відповів дипломатично: «Було б добре тут, за круглим столом, озна-
йомитися з думками росіян відносно кордонів Польщі». І додав: «Ми вважаємо,
що Польщу слід задовольнити за рахунок Німеччини. Ми були б готові сказати
полякам, що це добрий план і що кращого плану вони не можуть чекати».
Викликаний на відвертість, Сталін таким чином відповів на ремарку Черчілля:
«Ідеться про те, що українські землі повинні відійти до України, а білоруські – до
Білорусії, тобто між нами і Польщею повинен існувати кордон 1939 року, встанов-
лений радянською конституцією»51. Історикам, які вважають 1939-й рік датою
возз’єднання українських земель, варто перечитати цей документ. Датований
1943-м роком, він говорив про возз’єднання у майбутньому часі.
Редакційна колегія на чолі з А.Громико, яка готувала до друку збірник доку-
ментів Тегеранської конференції, зробила у цьому протоколі досить велику купю-
ру, яку можна відновити за спогадами В.Черчілля, де використовувався цей же
протокол. Отже, після згадки Сталіним кордону 1939 р. у розмову вступив А.Іден
і запитав, чи означає цей кордон лінію Ріббентропа–Молотова? «Називайте її як
хочете», – недбало відповів Сталін. Молотов знайшов інший варіант відповіді:
«Цю лінію звичайно називають лінією Керзона»52. Після цього він показав карту
з лінією Керзона і текст радіограми лорда Дж.Керзона, в якій перелічувалися
назви всіх населених пунктів.
На цьому обговорення польського питання перервалося, але Черчілль незаба-
ром знову повернувся до цієї теми, вважаючи її найбільш терміновою. Цього разу
він не став говорити про сірники, а запропонував цілком точну формулу такого
змісту: «У принципі було прийнято, що вогнище польської держави і народу
повин не бути розташоване між так званою лінією Керзона і лінією ріки Одер, із
включенням до складу Польщі Східної Пруссії й Оппельнської провінції. Але
остаточне проведення кордону вимагає ретельного вивчення і можливого розсе-
лення населення в деяких пунктах»53.
Обґрунтовуючи свою формулу, Черчілль зауважив: «Я скажу полякам, що
вони одержують чудове місце для існування – територію завдовжки понад 300
миль у будь-який кінець»54. Із цього випливає, що прем’єр-міністр чудово розумів
«головний біль» усіх польських політиків ХХ ст.: старовинні західні землі були
германізовані, в Литві, Білорусії та Україні поляки залишалися національною
меншиною, а центральна смуга корінних земель із Краковом і Варшавою здавала-
ся їм надто вузькою.
Сталін із формулою погодився, але «на ходу» зарезервував за Радянським
Союзом два незамерзаючих порти на Балтійському морі – Мемель і Кеніґсберґ.
Рузвельт, як і обіцяв Сталіну, не висловив офіційно свою позицію. На цьому обго-
ворення польського питання завершилося.
7
Після Тегеранської конференції уряди СРСР і Великої Британії почали тисну-
ти на еміграційний уряд у Лондоні, щоб змусити його визнати східний кордон
135Коли і як відбулося возз’єднання Західної України з УРСР
Польщі 1939 р. Зокрема, 13 січня 1944 р. центральні радянські газети опублікува-
ли довідку ТАРС «Лінія Керзона» з географічною картою Західної України та
Західної Білорусії і прилеглих районів Польщі. У ній містилися історія виникнен-
ня і докладні характеристики лінії Керзона. 22 лютого під час обговорення рішень
Тегеранської конференції в парламенті В.Черчілль роз’яснив свою позицію ціл-
ком відверто: «Уряд його величності ніколи не надавав Польщі гарантії щодо
будь-якої прикордонної лінії. Ми не схвалювали захоплення Вільна Польщею в
1920 р. Англійська позиція знайшла свій вираз у так званій лінії Керзона, яка
хоча б частково намагалася вирішити проблему... Я можу визнати, що російські
вимоги у питанні забезпечення безпеки західних кордонів не виходять за межі
розумного або законності. Маршал Сталін і я обговорювали ці питання і дійшли
спільного висновку, що Польща повинна одержати компенсацію як на півночі,
так і на заході за рахунок Німеччини»55.
Тиск Черчілля на лондонських поляків мав вагомі причини. Після вступу на
територію Польщі радянських військ Сталін сформував у Любліні свій кишенько-
вий уряд. Черчілль розумів, що в разі відходу уряду С.Миколайчика від конструк-
тивної позиції у питанні про східний кордон Сталін вестиме справи тільки з
люблінцями. Щоправда, люблінські поляки теж не були у захваті від кордону по
лінії Керзона. Аби вплинути на них, Сталін використав нову політичну силу –
керівництво УРСР.
На останньому етапі війни до Конституції СРСР і конституцій союзних респу-
блік були внесені зміни, які передбачали можливість утворення національних
збройних формувань і право республік встановлювати безпосередні дипломатичні
зв’язки з іншими країнами. На практиці до національних збройних формувань
справа в Україні не дійшла, але в уряді УРСР з’явився наркомат оборони, очоле-
ний генерал-лейтенантом В.Герасименком. Утворився й наркомат закордонних
справ, хоч його позбавили права засновувати посольства і консульства в інших
країнах. Голова уряду і перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов із трибуни
Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 р. почав вимагати «включення до складу
української радянської держави прадавніх українських земель, якими є Холм-
щина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав»56.
Проект М.Хрущова про створення у складі УРСР Холмської області і розпо-
чата на його підтримку петиційна кампанія місцевого населення використовува-
лися винятково з пропагандистською метою. Керівники СРСР насправді не бажа-
ли підривати значення лінії Керзона вимогами про приєднання до УРСР стародав-
ніх українських земель на захід від неї. Питання про Закерзоння порушувалося
як контраргумент у дискусіях із люблінськими поляками, які наполегливо вима-
гали приєднання до Польщі Львова та нафтових районів. Після багатомісячних
дискусій 26 липня 1944 р. із ними був підписаний таємний договір, за яким захід-
ні кордони Польщі пересувалися до лінії Одер–Нейссе, а східні визначалися по
лінії Керзона з деякими відхиленнями на користь поляків.
Причини неприйняття поляками лінії Керзона були зрозумілі: втрачалася
половина міжвоєнної території Польщі. У Тегерані Рузвельт не дозволив собі під-
тримати формулу Черчілля, хоч погоджувався з нею і розумів, що тільки з її допо-
могою можна розрубати сформований століттями польської історії гордіїв вузол.
Як уже зазначалося, він боявся втратити голоси мільйонів американців польсько-
го походження. Представники еміграційного уряду в Лондоні так само боялися
поставити хрест на своїй політичній кар’єрі і не піддавалися зовнішньому тиску.
Люблінські поляки були більш піддатливі, тому що залежали не від виборців, а
від окупаційної влади.
Польщі пропонували інші землі як компенсацію територіальних втрат.
Черчілль у Тегерані підкреслював, що промислово розвинуті німецькі території
набагато цінніші, ніж пінські болота57. Але поляки знали, що втрачали і не мали
136 С.В.Кульчицький
упевненості в тому, що одержать. Одне знали напевно: впродовж п’яти–шести
поколінь на цих землях жили німці, і вони продовжували там жити.
Коли в Тегерані обговорювалася формула Черчілля, Рузвельт поцікавився, чи
буде можливим організувати в добровільному порядку переселення поляків із
територій, які передавалися Радянському Союзу. Сталін запевнив, що це можна
буде зробити58. Нікому, однак, не спало на думку запитати, чи можливо організу-
вати переселення німців із територій, які передавалися Польщі. Вважалося,
мабуть, що ці території передаватимуться разом із населенням. Це не викликало
ентузіазму ні у польських політиків, ні у пересічних поляків.
У червні 1944 р. С.Миколайчик зустрівся з Рузвельтом у Вашингтоні. Остан ній
вказав, що вважає територіальні поступки невідворотними, але обіцяв переконати
Сталіна залишити за Польщею Львів і нафтові родовища Дрогобицького району.
Водночас президент повідомив, що Польща одержить Східну Пруссію, за винятком
району Кеніґсберґа, і на захід від неї – все узбережжя Балтики до Одера включно зі
Штеттіном (Щеціним). Миколайчик відповів, що всяка надмірна окупація на захо-
ді створювала б непотрібне тертя з німецькою національною меншиною59.
Аналіз рішень Ялтинської конференції керівників трьох союзних держав
зайвий раз переконує у тому, що проблема польського східного кордону вже була
розв’язана тегеранською формулою В.Черчілля. Після президентських виборів у
США Ф.Д.Рузвельт дістав можливість офіційно приєднатися до цієї формули,
внаслідок чого вона перетворилася на один із наріжних каменів повоєнного світо-
вого порядку.
В Ялті Рузвельт зробив обережну спробу (згідно з обіцянкою, яку дав у
Вашингтоні Миколайчику) залишити Львів за Польщею. У протоколі засідання
глав урядів від 6 лютого 1945 р. це виглядало так: «Було б добре розглянути питан-
ня про поступки полякам на південній ділянці лінії Керзона. Він, Рузвельт, не
наполягає на своїй пропозиції, але хоче, щоб радянський уряд прийняв це до
уваги». Заперечуючи Рузвельту, Черчілль підкреслив, що він постійно і публічно
заявляв у парламенті та в інших місцях про намір британського уряду визнати
лінію Керзона в тому вигляді, як її тлумачить радянський уряд, тобто із залишен-
ням Львова Радянському Союзу. «Після тієї трагедії, яку перенесла Росія, захи-
щаючи себе від німецької агресії, – додав прем’єр-міністр, і після тих зусиль, які
Росія доклала для визволення Польщі, претензії росіян на Львів і на лінію Кер-
зона базуються не на силі, а на праві»60.
Наступного дня радянській делегації були вручені письмові пропозиції США
з польського питання, в яких визнавалося проходження східного кордону Польщі
по лінії Керзона. Делегація одержала також британський документ – резюме з
обговорюваного на попередньому засіданні питання під назвою «Переглянута фор-
мула для Польщі». У ньому був зафіксований консенсус із приводу східного кор-
дону Польщі і перелічувалися німецькі райони, які вона мала одержати в компен-
сацію. Тут же формулювалося рішення величезної ваги: «Домовлено, що німці зі
вказаних районів повинні бути репатрійовані в Німеччину, і що всі поляки в
Німеччині повинні за своїм бажанням репатріюватися в Польщу»61. Якщо для
поляків переселення було справою добровільною, то німці, як випливало з доку-
мента, репатріювалися примусово.
Як відомо, з територій, які перейшли до Польщі і Радянського Союзу, було
виселено до 10 млн німців, а із Судетської області Чехословаччини – до 3 млн.
Ці депортації за своїми масштабами були безпрецедентними.
Восени 1944 р. між Польським комітетом національного визволення та уряда-
ми УРСР, БРСР і Литовської РСР у Любліні були укладені угоди про обмін насе-
ленням. За два роки, до серпня 1946 р., з України в Польщу переселилися
810,4 тис. поляків, а з Польщі в Україну – 482,9 тис. українців62. Повоєнна
Польща стала однією з найбільш етнічно однорідних країн.
137Коли і як відбулося возз’єднання Західної України з УРСР
8
Аналіз документів із розглядуваної проблеми дозволяє зробити низку важли-
вих висновків.
1. Зміна статусу поділених між різними державами українських земель у
формі возз’єднання або переходу від однієї держави до іншої могла відбутися тіль-
ки в ситуації війн і революцій. Під час Першої світової війни західноукраїнські
землі були поглинуті Росією. Розпад Російської імперії у 1917 р. і Австро-
Угорщини у 1918 р. створили передумови для злуки двох українських народних
республік у січні 1919 р., які виникли в ході національних революцій. Пізніше,
однак, українські землі були поділені між чотирма державами.
2. Пакт Ріббентропа–Молотова передував приєднанню західноукраїнських
земель до СРСР, але не став його безпосередньою причиною. Передбачуваний зло-
чинною змовою двох диктаторів вступ Червоної армії у Польщу був замаскований
під «визвольний похід» не відразу, а тільки після того, як Друга світова війна
стала фактом. Маскувальна інтерпретація радянського вторгнення мала на меті
зберегти нейтралітет Радянського Союзу у війні Великої Британії і Франції з
Німеччиною.
3. Приєднання Західної України і Західної Білорусії не варто називати
«возз’єднанням». Навіть національно свідомі українці у вересні 1939 р. розгляда-
ли «визвольний похід» як четвертий поділ Польщі. Можна сказати навіть більше:
анексія цих територій не стала їх реальним приєднанням до Радянського Союзу.
Після вторгнення вермахту радянський уряд був змушений оголосити договори
1939 р. стосовно Польщі такими, що втратили силу.
4. Напад Німеччини на Радянський Союз перетворив війну для його народів
на війну вітчизняну. Вони відстоювали в цій війні не тільки свою незалежність,
але й право на життя. Вирішальний вклад народів СРСР у перемогу над ворогом,
який загрожував світовій цивілізації, став об’єктивною основою для визнання
Об’єднаними Націями права українського народу на возз’єднання своїх земель.
Це визнання знайшло конкретний вираз у запропонованій Черчіллем і прийнятій
Великою трійкою 1 грудня 1943 р. у Тегерані формулі переформатування держав-
ної території польського народу. Формула Черчілля враховувала безпосередні
національні інтереси трьох головних держав антигітлерівської коаліції і Польщі
на завершальному етапі війни. Разом із тим вона спиралася на історичний преце-
дент – лінію Керзона, запропоновану Антантою у 1918 р. із метою визначення
кордонів країн, що виникли після розпаду імперій у Східній Європі.
1 День (Київ). – 2009. – 16 травня.
2 Див., наприклад: Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону.
1941–1951 рр. – Л., 1998. – С.11.
3 Кульчицький С. Лінія Керзона в історичній долі українського народу // Наука і сус-
пільство (Київ), 1991. – №11. – С.6–13; Його ж. Возз’єднання Західної України з УРСР:
проблема легітимності // Київська старовина. – 1999. – № 6. – С.80–96.
4 История Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков). Краткий курс. –
Москва, 1946. – С.318, 261.
5 На штурм капитализма – к мировой коммуне. Стенограмма доклада Л.З.Мехлиса на
собрании партийного актива Киевского особого военного округа 4 апреля 1939 г. //
Исторический архив. – 2005. – № 2. – С.84.
6 Ширер У. Взлёт и падение Третьего рейха. – Москва, 1991. – Т.1. – С.503.
7 Год кризиса. 1938–1939: Документы и материалы. – Москва, 1990. – Т.1. –С.482–483.
8 Лебедева Н.С. Четвёртый раздел Польши и катынская трагедия // Другая война.
1939–1945 / Под ред. Ю.Н.Афанасьева. – Москва, 1996. – С.238.
9 Там же. – С.239.
10 Документы внешней политики. – Москва, 1992. – Т.ХХII. – Кн. 1. – С.568.
11 Год кризиса. 1938–1939: Документы и материалы. – Москва, 1990. – Т.2. – С.321.
138 С.В.Кульчицький
12 Лебедева Н.С. Указ. соч. – С.241.
13 Документы внешней политики. – Москва, 1970. – T.XVI. – С.80–82.
14 Риббентроп И. фон. Мемуары нацистского дипломата. – Смоленск, 1998. – С.193.
15 Лебедева Н.С. Указ. соч. – С.241–243.
16 Там же. – С.244.
17 Ширер У. Взлёт и падение Третьего рейха. – Москва, 1991. – Т.2. – С.5.
18 Там же. – С.6.
19 Там же. – С.8.
20 Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie
II Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1993. – S.32.
21 Правда. – 1939. – 1 ноября.
22 Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 рр.: Документи ГДА СБ
України. – К., 2009. – С.1028.
23 Там само. – С.1056.
24 Там само. – С.1029.
25 Там само. – С.1030.
26 Там само.
27 Там само. – С.1007.
28 Там само. – С.1041.
29 Там само. – С.999.
30 Там само. – С.1055.
31 Там само. – С.1025.
32 Там само. – С.1023.
33 Там само.
34 Див.: Козловський І. Указ. праця. – С.40.
35 Правда. – 1941. – 31 июля.
36 Черчилль У. Вторая мировая война. – Москва, 1991. – Кн.2. – С.182.
37 Див.: Козловський І. Указ. праця. – С.43.
38 Черчилль У. Вторая мировая война. – Кн. 2. – С.182.
39 Див.: Козловський І. Указ. праця. – С.51–52.
40 Там само. – С.55.
41 Там само. – С.64.
42 Там само. – С.53.
43 Див.: Ільюшин І. Українська повстанська армія і Армія Крайова: протистояння в
Західній Україні (1939–1945 рр.). – К., 2009.
44 Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина. Советский Союз и борьба за Европу:
1939–1941. Документы. Факты. Суждения. – Москва, 2000. – С.512.
45 Гриневич В.А. Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової
війни (1939–1945 рр.). – К., 2007. – С.292.
46 Черчилль У. Вторая мировая война. – Кн. 3. – С.203–204. Черчілль вказує, що ця
розмова відбулася 28 листопада після обіду у Рузвельта. В офіційному радянському видан-
ні вона відсутня, але за іншими документами і примітками до них встановлюється, що
розмова відбулася по обіді у Сталіна 29 листопада. Радянське видання документів
Тегеранської конференції звірялося з американськими записами, опублікованими
Державним департаментом у 1961 р., а також з архівними англійськими записами, відкри-
тими для дослідників із початку 1970-х рр. Див.: Тегеранская конференция руководителей
трёх союзных держав – СССР, США и Великобритании (28 ноября – 1 декабря 1943 г.): Сб.
док. – Москва, 1978. – С.149, 186.
47 Там же. – С.204.
48 Там же.
49 Тегеранская конференция руководителей трёх союзных держав – СССР, США и
Великобритании. – С.149.
50 Там же. – С.168.
51 Там же. – С.163–165.
52 Черчилль У. Вторая мировая война. – Кн. 3. – С.225–226.
53 Тегеранская конференция руководителей трёх союзных держав – СССР, США и
Великобритании. – С.167. Оппельн (Ополе) – порт на Одері (Одра), заснований у Х ст., непо-
далік від Бреслау (Вроцлав).
139Суспільний контекст українського національного руху на прикладі...
54 Черчилль У. Вторая мировая война. – Кн.3. – С.225–226.
55 Документы и материалы по истории советско-польских отношений. – Москва,
1974. – Т.VIII. – С.57.
56 Козловський І. Указ. праця. – С.105.
57 Черчилль У. Вторая мировая война. – Кн.3. – С.226.
58 Тегеранская конференция руководителей трёх союзных держав – СССР, США и
Великобритании. – С.165.
59 Документы и материалы по истории советско-польских отношений. – Т.VIII. –
С.112–114.
60 Крымская конференция руководителей трёх союзных держав – СССР, США и
Великобритании. 4–11 февраля 1945 г.: Сб. док. – Москва, 1979. – С.97–98.
61 Там же. – С.159–160.
62 Буцко О.В. Украина–Польша: Миграционные процессы 40-х годов. – К., 1997. –
С.62, 69.
The author argued that the Molotov–Ribbentrop pact before joining Western
Ukraine to the USSR, but not the direct cause of the reunification of ethnic lands
Ukrainian people. In 1941 German-Soviet treaty on Poland were found to have lost
power. The right of people in the reunification of their lands recognized leaders of the
Allies of World War II, who spoke on behalf of the United Nations.
Р.Я.Генега*
СУСПІЛЬНИЙ КОНТЕКСТ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ
НА ПРИКЛАДІ ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ЗМІН У СКЛАДІ Й СТАНОВИЩІ
НАСЕЛЕННЯ ЛЬВОВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1940-х рр.
У статті проаналізовано характер соціальних, економічних і культурних
змін у Львові у 1944–1953 рр. Розкрито формування нових етнічних груп.
Продемонстровано вплив змін на подальший розвиток міста.
Основні чинники, що вплинули на етнічну та соціально-економічну ситуацію
у Львові, були викликані воєнним лихоліттям та політикою радянської влади,
спрямованої проти окремих національних спільнот. Ці фактори призвели до
майже повного зникнення єврейської громади і до значного зменшення частки
поляків у місті. Реалізація домовленостей про трансфер населення між урядом
УРСР та Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р.
призвела до виселення зі Львова більше 80 тис. поляків. Після цього у місті поча-
лося поступове зростання україномовного населення, яке в перше повоєнне деся-
тиліття так і не досягло більшості.
Огляд наукової літератури з характеристиками етнічної та соціально-еко-
номічної ситуації у Львові дає підстави стверджувати про те, що різні аспекти
міського життя в повоєнний період висвітлені неоднаково. Коли такі теми, як
кількість жителів, історико-географічний аналіз формування етнічного складу
населення Львова, його зайнятість, соціальне походження, більшою чи меншою
мірою ставали предметом вивчення1, то характер демографічних, соціальних, еко-
номічних, культурних змін у місті в перші повоєнні роки досі залишалися поза
увагою істориків. Тому висвітлення цих процесів є актуальним дослідницьким
* Генега Роман Ярославович – канд. іст. наук, асистент кафедри історичного крає-
знавства історичного факультету Львівського національного університету імені Івана
Франка.
E-mail: r_genega@yahoo.com
|