«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст.
У статті підбито підсумки спроб локалізації слов’янських племен за джерелом IХ ст. – «Баварським географом». Пропонується уточнення міжнародних торговельних шляхів згідно з гіпотезою І.Геррмана та пов’язані з цим нові версії етнолокалізації. The article summarizes the attempts localization of Slavic...
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5252 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. / Л.В. Войтович // Укр. іст. журн. — 2009. — № 5. — С. 12-34. — Бібліогр.: 212 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859602775365648384 |
|---|---|
| author | Войтович, Л.В. |
| author_facet | Войтович, Л.В. |
| citation_txt | «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. / Л.В. Войтович // Укр. іст. журн. — 2009. — № 5. — С. 12-34. — Бібліогр.: 212 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | У статті підбито підсумки спроб локалізації слов’янських племен за джерелом IХ ст. – «Баварським географом». Пропонується уточнення міжнародних торговельних шляхів згідно з гіпотезою І.Геррмана та пов’язані з цим нові версії етнолокалізації.
The article summarizes the attempts localization of Slavic tribes at the source of IX century – «Geographus Bavarus». A clarification of international trade routes in accordance with the hypothesis of J.Herrmann and related new versions ethnic classification.
|
| first_indexed | 2025-11-28T00:40:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
12 Л.В.Войтович 12
Л.В.Войтович*
«БАВАРСЬКИЙ ГЕОГРАФ»: СПРОБА ЕТНОЛОКАЛІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ
ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ IX ст.
У статті підбито підсумки спроб локалізації слов’янських племен за джере-
лом IХ ст. – «Баварським географом». Пропонується уточнення міжнародних
торговельних шляхів згідно з гіпотезою І.Геррмана та пов’язані з цим нові версії
етнолокалізації.
У наукових колах давно відома цікава пам’ятка – т.зв. «Баварський географ»
(«Geographus Bavarus»; повна ориґінальна назва «Опис градів і земель на північ
від Дунаю» («Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danu-
bii»)). Написане на двох аркушах джерело (існує лише один його список) було
виявлене в 1722 р. у Баварській державній бібліотеці (Мюнхен), де зберігається й
досі, у складі збірника ІХ ст.1 Баварський герцоґ придбав цей збірник у 1571 р.
разом з архівом антиквара Германа Шеделя (1410–1485 рр.). У середині XVIII ст.
французький посол у Мюнхені граф дю Бюа ввів цінне джерело у науковий обіг (у
французькому перекладі). Назву «Баварський географ» пам’ятці дав відомий
польський письменник і вчений Ян Потоцький (1761–1815 рр.)2. «Баварський
географ» відрізняється інформативною насиченістю і містить перелік племен,
переважно слов’янських, із зазначенням кількості «градів» («civitates»).
Першим дослідником, який спробував з’ясувати походження пам’ятки, був
польський історик Г.Ловмянський. За його висновками, зберігся не ориґінал, а
друга редакція, яка складається з двох частин. Перша частина (позиції 1–13) є
точною копією втраченого ориґіналу першої редакції. В ориґіналі зафіксовано
результати стратегічної розвідки Франкської імперії, що мало послужити розши-
ренню сфери її впливу на північ від Дунаю. Друга частина була долучена у ході
створення другої редакції – маючи географічний характер, вона підсумовувала
торговельну та місіонерську інформацію. На думку польського вченого, цю редак-
цію було створено у монастирі св.Еммерама в Реґенсбурґу. Перша частина була
сформована невдовзі після 844 р. монахом Рудольфом – автором другої частини
Фульденських анналів, на замовлення короля Людовика Німецького. Із Фульди
документ потрапив до королівського двору у Реґенсбурґ, де після 845 р. ченці
монастиря св.Еммерама створили другу редакцію3. Інші дослідники, спираючись
на палеографічні та кодикологічні дані, стверджують, що «Опис градів і земель на
північ від Дунаю» є ориґіналом, створеним у першій половині ІХ ст.4
Пам’ятку та її складові частини окремі дослідники датують по-різному: 795 р.
(Л.Дралле5), 817 р. (Л.Гавлік6), 830–840 рр. (В.Гюзелев7), 833–890 рр.
(П.Раткош8), після 844 р. (В.Фрітце9), 866–890 рр. (П.Шафарик10), початок 870-х рр.
(О.Назаренко)11. На думку останнього, з якою важко не погодитися, зараз немож-
ливо достеменно встановити, є пам’ятка ориґінальною чи копією протографа.
Згідно з його висновком, «Баварський географ» було створено в монастирі
Райхенау, розташованому на однойменному острові Боденського озера. Інформа-
цію про слов’янські племена, які входили у сферу інтересів Великоморавії та
північно-східних сусідів цієї держави, укладач пам’ятки отримав від одного зі
слов’янських просвітителів і місіонерів – св.Мефодія чи його учнів, коли вони
вимушено перебували у Райхенау (що підтверджує запис у монастирській «Книзі
* Войтович Леонтій Вікторович – д-р iст. наук, професор, завідувач кафедри історії
середніх віків і візантиністики Львівського національного університету імені Івана
Франка.
E-mail: lev67420@ukr.net
13«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної... 13
побратимства» («Liber confraternitatum»), рятуючись від переслідувань. Свої
висновки вчений також базував на впевненості, що згадане в документі плем’я
ruzzi тотожне русам, інформацію про яких діячі кирило-мефодіївського кола чер-
пали від створеної константинопольським патріархом Фотієм бл. 866 р. єпископії
(митрополії) на Русі12.
Ретельне дослідження пам’ятки почали ще Й.Лелевель (1786–1861 рр.)13,
П.Й.Шафарик (1795–1861 рр.)14 та К.Цейсс (1806–1856 рр.)15. Література з цієї
проблеми практично неосяжна. Найбільш ґрунтовні дослідження тексту провади-
ли В. фон Кельтш16, А.Кралічек17, Е.Кухарський18, В.Фрітце19, Г.Ловмянський20,
І.Геррман21, О.Назаренко22 та Б.Томенчук23. Джерело видавалося багато разів.
Нижче наведено ориґінальний текст (за виданням С.Закшевського, звіреним із
пізнішими публікаціями24) з першим паралельним українським перекладом,
виконаним автором цієї статті.
***
Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubiі
(Опис градів і земель на північ від Дунаю)
(1) Isti sunt qui propinquiores resident finibus Danaorum quos vocant Nortabtrezi, ubi
regio in qua sunt civitates LIII, per duces suos patriae (Ті, які найближче сидять до меж
Данських, називаються нортабтричі; область їх, в якій 53 гради, окремо [управляється]
їхніми герцоґами).
(2) Uilci, in qua civitates XCV, et regions IIII (Вільці, в яких 95 градів і 4 області).
(3) Linaa, est populisqui habet civitas VII (Лінони – народ, який має 7 градів).
(4–6) Prope illis resident quos vocant Bethenici, et Smeldingon, et Morizani, qui habent
civitates VII (Недалеко від них сидять ті, що називаються бетеничі, смельдинґи і моричани,
які мають 11 градів).
(7) Juxta illos sunt qui vocantur Hehfeldi, qui habent civitates VIII (Поряд із ними
сидять ті, які називаються гефельди, і які мають 8 градів).
(8) Juxta illos region quae vocatur Sorbi , in qua regione plures sunt quae habent civitates L
(Поряд із ними розташована область, яка називається Сорби; в області численний народ, що
має 50 градів).
(9) Juxta illos sunt quos vocant Talaminzi, qui habent civitates XIII (Поряд із ними ті,
які називаються таламинцями, і які мають 13 градів).
(10) Beheimare, in qua sunt civitates XV (Бегеймари, в яких 15 градів).
(11) Marharii, habent c ivitates XI (Марари мають 40 градів).
(12) Uulgarii, regio est inmensa et populus multus habent civitates V, eo quod multitude
magna ex eis sit et non sit eis opus civitates haberc (Вулґарії, велика область і численний
народ мають лише 5 градів, оскільки більшість народу живе поза ними, а, отже, не має
потреби у градах).
(13) Est populus quem vocant Merchanos, ipsi habent civitates XXX (Є народ, який нази-
вається мерехани, у нього 30 градів). Istae sunt regions quae terminant in finibus nostris (Це
області, які межують із нашими землями). Istisunt qui juxta istorum fines resident (Ось ті,
які живуть поряд з їхніми межами).
(14) Osterabtrezi, in qua civitates plusquam C sunt (Остабтрезі, які мають понад 100
градів).
(15) Miloxi, in qua civitates LXVII (Мілокси, в яких 67 градів).
(16) Phesnuzi, habent civitates LXX (Феснучі мають 70 градів).
(17) Thadesi, plusquam CC urbes habent (Тадеси мають більше 200 градів).
(18) Glopeani, in qua civitates CCCC, aut co amplius (Ґлоп’яни, в яких 400 або трохи
більше градів).
(19) Zuireani, habent civitates CCCXXV (Журяни [Чуряни?] мають 325 градів).
(20) Busani, habent civitates CCXXXI (Бужани мають 231 град).
(21) Sittici, region inmensa populis et urbibus munitissimis (Сіттичі, область, в якій
народу і градів без ліку).
14 Л.В.Войтович
(22). Stadici, in qua civitates DXVI (Стадичі, у котрих 516 міст і безліч людей).
(23) Sebbirozi, habent civitates XC (Себбірочі мають 90 градів).
(24) Unlizi, populus multiuse, civitates CCCXVIII (Унличі, численний народ, 318 градів).
(25) Neriuani, habent civitates LXXVIII (Нерв’яни мають 78 градів).
(26) Attorozi, habent CXLVIII, populus ferocissimus (Атторочі мають 148 [градів],
народ, найбільш розгнузданий).
(27) Eptaradici, habent civitates CCLXIII (Ептарадичі мають 243 гради).
(28) Uuillerozi, habent civitates CLXXX (Вільєрочі мають 180 градів).
(29) Zabrozi, habent civitates CCXII (Заброчі мають 212 градів).
(30) Znetalici, habent civitates LXXIIII (Знеталичі мають 74 гради).
(31) Aturezani, habent civitates CIIII (Атурезани мають 104 гради).
(32) Chozirozi, habent civitates CCL (Хозирози мають 250 градів).
(33) Lendizi, habent civitates XCVIII (Лендізі мають 98 градів).
(34) Thafnezi, habent civitates CCLVII (Тафнезі мають 257 градів).
(35) Zeriuani, quod tantum est regnum ui ex eo cunctae gentes Sclauorum exortae sint et
originem sicut affirmant ducant (Черв’яни, в яких одних є королівство і від яких усі племе-
на слов’ян, як вони стверджують, походять і ведуть свій рід).
(36) Prissani, civitates LXX (Присяни, 70 градів).
(37) Uelunzani, civitates LXX (Велунчани, 70 градів).
(38) Bruzi, plus est undique, quam de Enisa ad Rhenum (Бруси, усюди більше, ніж від
Енса до Рейну).
(39) Uuizunbeire (Вічунбейри).
(40) Caziri, civitates C (Казіри, 100 градів).
(41) Ruzzi (Руси).
(42) Forsderen (Форсдери).
(43) Liudi (Ліуди).
(44) Fresiti (Фрезити).
(45) Serauici (Серавичі).
(46) Lucolane (Луколяни).
(47) Ungare (Унґри).
(48) Vuislane (Вісляни).
(49) Sleenzane, civitates XV (Слензяни, 15 градів).
(50) Lunsizi, civitates XXX (Лужичі, 30 градів).
(51) Dadosesani, civitates XX (Дадосечани, 20 градів).
(52) Milzane, civitates XXX (Мільчани, 30 градів).
(53) Besunzane, civitates II (Безунчани, 2 гради).
(54) Uerizane, civitates X (Веричани, 10 градів).
(55) Fraganeo, civitates XL (Фраґани, 40 градів).
(56) Lupiglaa, civitates XXX (Лупиґляни, 30 градів).
(57) Opolini, civitates ХХ (Ополяни, 20 градів).
(58) Golensizi, civitates V (Ґолендзичі, 5 градів).
***
Ще Г.Ловмянський розділив документ на дві частини, віднісши зазначені у пунк-
тах 14–58 племена до тих, які проблематично локалізувати. У цій частині пам’ятки,
долученій при створенні другої редакції, на його думку, порядок назв у контексті був
довільним25. Таке припущення дає підстави розглядати будь-які версії без обмежень,
незалежно від місця у контексті, а з огляду на фантазію їх авторів26. Користуючись
гіпотезою про довільний порядок назв як аксіомою, її прихильники нерідко зловжи-
вають патріотичними почуттями, намагаючись локалізувати племена на сучасних
територіях своїх країн (здебільшого Польщі або Чехії). Фактично гіпотеза
Г.Лов мянського завела проблему локалізації племен на манівці.
І.Геррман запропонував розглядати перелік племен поза кордонами імперії
Каролінґів, керуючись зафіксованими та ймовірними лініями торговельних кому-
нікацій, а також беручи до уваги можливе дублювання племінних назв27. Цей
шлях ідентифікації народів виглядає більш перспективним. Він пропонує осмис-
15«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної...
лену систему і заміну верифікації спотворених назв пошуками джерельних та
археологічних доказів.
Даний метод прийняв Б.Томенчук28, корегуючи розташування племен уздовж
шляхів, запропонованих І.Геррманом. Однак якщо прийняти хоча б частково вер-
сію О.Назаренка і припустити, що текст Рудольфа чи іншого автора першої части-
ни був доповнений у Райхенау інформацією св.Мефодія і його сподвижників, то
більшість торговельних напрямків будуть простягатися не від франкських кордо-
нів чи Балтики, а від кордонів моравських. При цьому значна частина пропозицій
І.Геррмана та Б.Томенчука виглядатимуть сумнівно.
Загалом надаючи перевагу методові І.Геррмана перед методом Г.Ловмян сь-
кого, локалізацію племен доцільно розглядати блоками, беручи до уваги як торго-
вельні артерії, так і кордони імперії Каролінґів і Великоморавської держави. Не
варто також виключати можливе дублювання назв.
Іншим важливим моментом є кількість градів. Порівняння свідчень джерела
з археологічними пам’ятками на територіях точно локалізованих племен (прикор-
донних із франкською державою) показало, що вони ідентичні з бурґовими окру-
гами, тобто пам’ятка містить інформацію про внутрішню військово-політичну
структуру прикордонних племен29. Зрозуміло, що для більш віддалених областей
ці дані не могли бути точними. Але цілком імовірно, що для цих територій під
терміном «civitates» малися на увазі не тільки укріплені поселення, а й громади-
общини30.
Не викликає також сумнівів, що назви племен здебільшого передані з помил-
ками. Однак німецькі редактори «Баварського географа» відтворювали їх значно
ближче до ориґіналу, ніж автори візантійські, пов’язані обов’язковим наслідуван-
ням античних письменників31.
Локалізація перших тринадцяти племен не викликає серйозних суперечок,
оскільки йдеться про народи, що мешкали вздовж північно-східного кордону
Франкської імперії з півночі на південь:
(1) Nortabtrezi [північні ободрити, ободричі]: у джерелах згадуються з 789 р.,
велика група слов’янських племен, яка займала території в нижній течії Ельби32.
(2) Uilci [вільці (лат. wilti, нім. Wilzi, Wulzi), велети, лютичі]: племінне
об’єднання полабських слов’ян на схід від ободритів; ядро розташовувалося між
Варнавою та Одером33.
(3) Linaa [лінони чи линяни]: уперше згадані Ейґардом під 808 р. та у
«Chronicon Moissiaceuse» у розповіді про похід Карла, сина імператора Карла
Великого, проти них та смоленців. За П.Й.Шафариком – глиняни34. Плем’я згаду-
ється в Адама Бременського та Гельмольда. Локалізується на правому березі Лаби
по сусідству з битинцями і смоленцями. У фундаційному документі Гавельбер-
зького єпископства імператора Оттона І (946 р.) згадана провінція Лінаґґа
(Linagga) з градом Потлустім (нині Путлітц) над р.Степеницею. В їхній землі був
також град Лончин. Плем’я належало до об’єднання ободричів35.
(4) Bethenici [бетеничі, битинці]: слов’янське плем’я, яке проживало на
східному березі нижньої Лаби, південніше глинян і північніше cмоленців. Уперше
згадані 811 р. Дослідники вагаються, до якого об’єднання належало це плем’я:
велетів чи глинян? Імовірно, пізніше їх поглинули глиняни36.
(5) Smeldingon [смельдинґи, смоленці]: слов’янське плем’я, яке займало
територію південніше битинців. У 808 р. разом із глинянами пристало до союзу з
данським королем Ґотфрідом і чинило опір наступові Карла, сина імператора
франків Карла Великого. У 809 р. проти них виступив союзник франків –
ободритський князь Дрожко, якому з допомогою саксів вдалося здобути їхній град
Semeldinconnoburg. Після повторного наступу франків у 811 р. землі смельдинґів
були сплюндровані, а франки спорудили тут замок Abochi. Питання про точну
локалізацію племені залишається дискусійним37.
16 Л.В.Войтович
(6) Morizani [моричани]: слов’янське плем’я, яке проживало на правому березі
Лаби в її середній течії. У джерелах згадується протягом 937–1114 рр. (moritsani,
mortsani, moraciani, moroszani, moresctns, mrocini, morkeni, mrozini, morazena,
morosini, morozani, moresini, mrozani, morschone)38.
(7) Hehfeldi [гевелери, гаволяни (hevelli)]: полабське плем’я, сусіди лютичів,
локалізується на р.Гавелі, столиця – Гавелберґ (Havelberg), пізніше Бренна
(Бранденбурґ)39.
(8) Sorbi [сорби, серби]: одна з головних груп полабських слов’ян. У джерелах
згадуються з 631 р.40 і до кінця Х ст., коли були остаточно завойовані німцями41.
(9) Talaminzi [таламинці, делеминці (doleminci), доленчани]: лужицьке
плем’я, яке займало землі між р.Каменицею, притокою Мульди, р.Лабою (до
Стріли), Ползницею і Крушними горами. Входило в об’єднання сорбів42.
(10) Beheimare [богемці, чехи, богеми (лат. bohemi, baiahaeni, boemani)]:
назва походить від німецького спотворення кельтського племінного етноніму
бойїв (боїв; лат. boii), які у перших століттях нашої ери займали територію
Чехії, пізніше перебралися в Паннонію, звідки у ІІІ ст. міґрували в Північну
Італію (від них залишилася назва міста Болонья). Ця назва поширилася на
чехів43.
(11) Marharii [моравії, морави]: слов’янські племена, які розселилися у
сучасній Моравії і далі на схід по річках Ваг, Нітра, Грон та створили у ІХ ст.
Великоморавську державу44.
(12) Uulgarii [болґарії, болґари]: болґари-тюрки в ІХ ст. вже успішно аси-
мілювались у слов’янському середовищі Балкан, утворивши тут велику
державу45.
(13) Merchanos [мерехани]: ця назва залишається дискусійною. Значна части-
на дослідників уважає її дублем назви мораван або їх нітранської частини46. Однак
ще П.Й.Шафарик звернув увагу на слов’янське плем’я над р.Моравою на заході
Балкан. Таку локалізацію племені підтримав І.Геррман47. Судячи з тексту
пам’ятки, така версія видається правильною.
За І.Геррманом, до другої групи включені племена, розташовані на торговель-
ному шляху Бардовик – гирло Одри. У цю групу дослідник включає лише одне
плем’я – osterabtrezi48. Б.Томенчук пропонує племена пунктів 14–25 локалізу-
вати вздовж одерсько-віслянського річкового шляху (Балтійське море – р.Одра –
р.Нотець – р.Вісла – р.Західний Буг – р.Серет – р.Дністер – Чорне море)49. Така
схема виглядає надуманою і не підтверджується археологічним матеріалом.
Одним із відгалужень знаменитого «бурштинового шляху» був маршрут Балтій-
ське море – р.Вісла – р.Західний Буг – р.Дністер (перехід між Західним Бугом та
Дністром у районі Пліснеська) – Чорне море. А от шлях по річці Нотець до Вісли
виглядає цілком самостійним. Не було сенсу через Одру і Нотець із Балтики
добиратися до Вісли. Тому щодо цієї частини переконливішою виглядає гіпотеза
І.Геррмана, тим більше, що ідентифікація племені (пункт 14) особливих дискусій
не викликає.
(14) Osterabtrezi [східні ободрити]: із цього потужного племінного об’єднання
між низов’ям Лаби (Ельби) та узбережжям Балтики виділялося плем’я ререгів,
центром якого був Мехлін (Mechlin) (Магнополіс, Мекленбурґ)50.
Третю групу племен І.Геррман пов’язує з торговельним шляхом Маґдебурґ –
Ребус – Познань – Київ, розташовуючи на цьому шляху племена пунктів 15–2551.
Існування такого шляху сумнівне. Розглядаючи обидві версії (І.Геррмана й
Б.Томенчука), варто зробити незначну корекцію: від Маґдебурґа міг існувати
шлях до середньої Одри, звідки по р.Варті і р.Нотець можна було дістатися
р. Вісли і головної артерії «бурштинового шляху», який закінчувався на Чор-
номорському узбережжі, але не заходив до Києва. Уздовж цього шляху можна
спробувати розмістити племена пунктів 15–25.
17«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної...
(15) Miloxi [мілокси, мільчани]: тотожність мілоксів і мільчан доволі пере-
конливо обґрунтував ще А.Кралічек52. Мільчани розташовувалися між Лабою і
Одрою над верхньою Спревою (нині Шпре). Головним їх градом був Будишин (нині
Бауцен)53. І.Геррман вважав їх тотожними з племенем licikaviki (середня Одра і
Варта)54. Плем’я licikaviki згадане тільки Відукіндом (X ст.) у контексті війни
польського князя Мешка І із саксонським намісником Віхманом та велетами у
963–966 рр. (ця згадка повторена пізніше Тітмаром Мерзебурзьким). Licikaviki
перебували під владою польського князя. Їх локалізацію на середній Одрі та Варті
обґрунтував Й.Відаєвич55. Ця версія доволі приваблива, але, з огляду на етимоло-
гію назви, залишається тільки гіпотетичною. Б.Томенчук помістив їх на правому
березі Одри ближче до гирла Варти без будь-яких пояснень, лише згідно зі своєю
«концепцією шляху» з Балтики через Одру, Варту і Нотець до Вісли56. Цього, зви-
чайно, замало, щоби погодитись із подібною локалізацією.
(16) Phesnuzi [феснучі, пешнуці (?)]: назва племені настільки спотворена, що
навколо його локалізації виникло найбільше різних версій – від Лужиць57 до
Нижнього Дунаю58. Була спроба навіть ототожнити їх із печенігами59 чи
бе жунчанами60. Із усіх локалізацій найбільш виваженою виглядає запропонована
Е.Кухарським, який розташовував плем’я в Лужицях по сусідству з мільчанами.
Це вписується як у контекст назв, так і у прийняту шляхову гіпотезу. Поряд із
мільчанами (щоправда, над Вартою) розмістив їх і Б.Томенчук61.
(17) Thadesi [тадеси]: локалізація цього племені – одна з найбільш дискусій-
них. П.Й.Шафарик ототожнював його з дзядошанами і на підставі ономастичних
матеріалів локалізував у районі сучасного Галича62. Погоджуючись із ним,
А.Кралічек розташовував плем’я на теренах сілезьких дзядошан, спираючись на
джерела, де це плем’я згадується63. За К.Цейссом, це було південнослов’янське
плем’я64. За Е.Кухарським, воно займало південні схили Судетів і Західних
Бескидів65. Ряд дослідників пов’язують це плем’я з р.Досса, притокою Гавелі, та
ототожнюють із локалізованим тут племенем дошан, яке хроніст Адам Бремен-
ський згадував як doxani. З інших джерел Х ст. відома область Dassia чи Desseri,
яка локалізуєтся над верхньою Гавелою66. Така схема вписується і у структуру
контексту назв (поряд із мільчанами та феснучі). Противники цієї локалізації,
крім зауважень щодо невеликих розмірів території, яку займали дошани (200 гра-
дів тут аж ніяк не розташуєш), критикували версію з позицій топоономастики67.
Щодо кількості градів чи, можливо, громад-общин, то для віддалених від кордо-
нів франкської держави реґіонів ці цифри не треба абсолютизувати. Топо оно-
мастична арґументація без опори на інші джерела завжди залишає проб лему від-
критою. Б.Томенчук, згідно зі своїм баченням шляхів, розташував плем’я на
березі р.Нотець68. Заслуговує на увагу гіпотеза І.Геррмана, який запропонував
вважати thadesi варіантом назви thafnezi69. Ми повернемося до цієї гіпотези при
розгляді племені №34, однак з усіх запропонованих варіантів найбільш
обґрунтованим усе ж виглядає ототожнення thadesi з дошанами.
(18) Glopeani [ґлоп’яни]: більшість дослідників уважає їх ґоплянами, тобто
племенем, яке спочатку жило на берегах оз.Ґопло (Gopło), а потім у Куявах і
Хелмінській землі. Судячи з кількості градів, це було одне з найпотужніших
племен реґіону70.
Виглядає так, що згадані у пунктах 15–17 племена розташовувалися на
відтинку шляху між Лабою та Одрою, можливо частково охоплюючи і басейн
Варти. Плем’я №18 займало середню Віслу нижче впадіння Західного Бугу.
Племена 19–25 розміщувалися вздовж головної артерії «бурштинового
шляху»: Вісла – Західний Буг – Дністер.
(19) Zuireani [журяни, чуряни (?), черв’яни]: ще одне загадкове плем’я, яке
дослідники відносять до тих, які неможливо локалізувати. Б.Томенчук розташу-
вав їх у нижній течії Західного Бугу71. З огляду на розташування племені в
18 Л.В.Войтович
контексті назв «Баварського географа», найбільш обґрунтованою виглядає гіпо-
теза І.Геррмана, згідно з якою zuireani (19) є дублетом zeriuani (35)72. Правомір-
ність цієї гіпотези проаналізуємо при розгляді племені №35.
(20) Busani [бужани]: крім Г.Пашкевича, який уважав бужан польським
плем’ям73, усі дослідники сходяться на тому, що у «Баварському географі»
згадане волинське плем’я бужан. Локалізація їх у верхів’ях Бугу, де був головний
племінний град Бужеск, підтверджується також літописними звістками і значною
кількістю археологічних матеріалів74.
(21) Sittici [сіттичі, житичі]: також належать до неідентифікованих племен.
Наявні версії локалізації від Житомира75 до Боснії76 є звичайними верифікація-
ми. Доволі вмотивованою виглядає спроба С.Закшевського пов’язати їх із р.
Житавою, притокою Нітри77. Як житиців їх локалізують також у районі гирла
Заале при Лабі78. Усі ці локалізації ніяк не пов’язані з контекстом назв у
«Баварському географі», відтак найбільш прийнятною виглядає версія І.Гер-
рмана79, підтримана Б.Томенчуком80. Обидва розмістили їх на схід від бужан по
Дністру. Хорватські землі на лівобережжі верхньої і середньої течії Дністра, де
пізніше сформувалося Стольське князівство, знищене під час походу київського
князя Володимира Святославича у 981 р., а потім виникло Звенигородське князів-
ство, у VII–IX ст. були густозаселеним масивом, який цілком може бути «областю,
в якій народу і градів без ліку». Це плем’я житичів входило до масиву карпат-
ських хорватів81. Можливо, пізніше, уже у процесі розпаду цього об’єднання, воно
ввійшло до складу Теребовльського князівства і від нього перейняло назву требов-
лян82.
(22) Stadici [стадичі]: так само представлені численними верифікаціями від
Русі83 до Центральної Боснії84. Дослідники відшукали с.Стадице над р.Біліною85
та Стадінгію над нижнім Везером86. Зрозуміло, що всі ці версії є звичайними
верифікаціями. Тому знову найбільш обґрунтованим виглядає припущення
І.Гер рмана87, підтримане Б.Томенчуком88, які розмістили це плем’я у При-
дністров’ї. Народ, в якого «Баварський географ» нарахував аж 516 міст і «безліч
людей», цілком міг проживати на густозаселеній у той період території пізнішого
Теребовльського князівства89. Самі назви стадичі та житичі цілком відповідають
землеробсько-скотарському характеру занять тутешнього населення.
(23) Sebbirozi [себбірочі, шеббіроси]: ще одне плем’я зі спотвореною назвою та
надзвичайно широкою локалізацією – від р.Себіри й оз.Сабро в Русі90 до Цент-
ральної Боснії91. Їх намагалися ототожнити із сіверянами92 або із сіверою в
Болґарії93, із саксонськими нордальбінґами94, проте жоден із цих варіантів не
можна визнати переконливим. За І.Геррманом, себбірочі розташовувалися на
середньому Дністрі95. Б.Томенчук змістив їх південніше від нинішньої Букови-
ни96. Найімовірніше, це був густозаселений масив на правобережжі Дністра в
галицькій частині території карпатських хорватів.
(24) Unlizi [унличі, уличі]: якщо відкинути фантастичні варіації (Іульзен біля
Ганновера, Ванзлов у Хорватії або на о.Узнам біля узбережжя Польщі), дослідни-
ки пов’язують локалізацію племені з літописними уличами97. Етнонім «уличі»
виводять від «угличі», а останнє від «угла» – «кут» (місцевість між гирлами
Дністра та Дунаю, яка називається Буджак, що по-тюркськи означає «кут» і,
зрештою, так і виглядає)98. Однак уличі локалізуються переважно у верхів’ях та
середній течії Південного Бугу до Дністра99, причому первинні осади містилися на
Дністрі, південніше впадіння Лядови, а Побужжя було заселене у ході пізнішої
колонізації100.
(25) Neriuani [нерв’яни, нерви]: також належать до племен, чия локалізація
суперечлива. І.Геррман розмістив їх на Правобережжі Дніпра, південніше древ-
лян і північніше уличів, виходячи зі свого варіанту шляху, який, на його думку,
мав закінчуватися в Києві101. Із тих самих засад Б.Томенчук розмістив їх біля
19«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної...
гирла Дністра102. Дослідники ототожнювали нерв’ян із древлянами103, зв’язували
з ріками на Нер-, Нур- і т.д. або розміщували аж у Боснії104 чи просто вважали
дрібним західнослов’янським плем’ям невідомої локалізації105. Заслуговує на
увагу думка Л.Нідерле, який ототожнював їх із неврами106, згаданими Геродотом
у зв’язку з походом Дарія проти скіфів ще у 512 р. до н.е. Частина дослідників
ототожнює їх із ранніми протослов’янами107. Археологи їх осади розміщують
південніше племен висоцької та чорноліської культур чотирма близько
розташованими між собою районами: києво-черкаським (тясминська, канівська і
київська групи), східноподільським (по середній течії Південного Бугу у нинішній
Вінницькій обл.), західноподільським (у сучасних Тернопільській, Чернівецькій
та Хмельницькій обл.) і волинським (північ Хмельницької і частина Житомир-
ської та Рівненської обл.). Найбільш заселеними були два перші реґіони108.
Виглядає фантастичним, якби дійсно якась частина давнього населення, яке
вціліло на первинних оселях при всіх трансформаціях і міґраціях протягом мало
не півтори тисячі років (16.05.451 р. в битві на Каталаунських полях у
різноплемінній армії Аттіли, за свідченням Аполлінарія Сідонія, були neurees
поряд із bastarna109), зберегла свою давню назву – неври. У такому випадку ця
невелика група мала б розташовуватися поблизу уличів у верхів’ях Південного
Бугу.
Найбільш заплутаним і складним для локалізації є блок назв 26–32. Гіпотеза
І.Геррмана стосовно їх розміщення «у зворотному порядку» вздовж шляху: гирло
Дунаю – р.Дністер – р.Вісла – Балтика110, підправлена Б.Томенчуком (Чорне море –
р.Дунай – р.Серет Карпатський – р.Прут – р.Дністер – р.Сян – р.Вісла – Балтій-
ське море111), виглядає нелогічною та надуманою конструкцією, особливу з огляду на
наявність позиції №32, яку більшість дослідників пов’язують із хозарами.
(26) Attorozi [атторочі, аттороси]: локалізація цього племені залишається
незрозумілою – їх розміщували від Помор’я до Турова в Русі112. П.Й.Шафарик
бачив у них літописних тиверців113, що добре вписується в порядок назв після
уличів та нерв’ян (нервів). Цю локалізацію приймали В.Сєдов114 та інші дослідни-
ки. Прийнявши тотожність атторосів із тиверцями, треба віднести позицію №26
до третьої групи (торговельного шляху). А.Кралічек115, А.Брюкнер116,
Г.Ловмянський117 узагалі вважали, що ця назва, подібно до дальшої номенклату-
ри назв, які закінчуються на -rozi, є містифікацією (тобто вигаданими, штучними
конструкціями). Потреби в подібній містифікації не було за жодних умов
виникнення самого документа. Простежити вірогідність цієї гіпотези практично
неможливо. Дублетом attorozi можна вважати aturezani118.
(27) Eptaradici [Ептарадичі]: з усіх верифікацій найпереконливіше виглядає
версія А.Кралічека, який у цій назві вбачав поєднання грецького «έπτά» зі
слов’янським «родичі», тобто «сім родів» Феофана – слов’янських племен у Мезії
за Дунаєм в часи болґарської міґрації119. Ця версія також вписується в порядок
назв «Баварського географа», даючи підстави прилучити позицію №27 до третьої
групи (торговельного шляху).
(28) Uuillerozi [вільєрочі, вілероси]: також викликали цілу низку фантастич-
них верифікацій – над р.Булерою в Литві як булерці, біля оз.Сюссер-Сее на захід
від Галле, дублет велетів і т.д.120 У порядок назв «Баварського географа» впису-
ється тільки версія А.Кралічека, який уважав їх одним із наддунайських болґар-
ських племен121.
(29) Zabrozi [заброчі, саброси] та (30) znetalici [знеталичі] взагалі представлені
лише фантастичними версіями. Якщо взяти до уваги розташування цих народів
поряд із тиверцями та можливою локалізацією №27–28 як придунайських
болґарських племен, то можна запропонувати локалізацію №29–30 у межиріччі
Пруту і Серету. Це могли бути дако-романці. Зокрема, заброчі (заброси, саброси)
могло бути спотворенням назви сабоків. Це плем’я, уперше згадане Птолемеєм,
20 Л.В.Войтович
традиційно розміщають у Дакії; на користь його дакійської належності свідчить і
назва. У ІІ ст., за Марка Аврелія і Коммода, сабоки шарпали римські кордони, а
згодом під впливом кельтів і римлян міґрували на північ. Їх розташовують навіть
біля витоків Вісли та на берегах Сяну122. Проблема ця гіпотетична. Не можна
виключати, що основна маса сабоків відійшла на південь, у межиріччя Серету і
Пруту, а, можливо, навіть Пруту і Дністра.
(31) Aturezani [атурезани, тиверці]: усі локалізації (над р.Тур’я на Волині,
між Карпатами і Дунаєм чи поблизу надлабського Турітца у районі Маґдебур-
ґа)123, окрім гіпотези П.Й.Шафарика, який уважав їх тотожними тиверцям124, є
малоймовірними.
(32) Chozirozi [хозирози, хозари, хазари]: також належать до неідентифікова-
них назв125. Із хозарами їх першим пов’язав П.Й.Шафарик126. З усіх існуючих
версій (локалізація в Угорщині, Тюрінґії й т. д.) ця є найбільш обґрунтованою.
Підсумовуючи локалізацію групи племен 26–32, можна стверджувати, що
вона є продовженням попередньої групи, пов’язаної з основною артерією
«бурштинового шляху», і включає тиверців (26 та 31), болґарські придунайські
(27, 28), дако-романські племена в межиріччі Пруту і Серету (29, 30) та хозар (32).
Розташування останніх інформатори докладно не уявляли, але знали, що вони
розселені десь далі за тиверцями.
Наступна група племен 33–38, серед яких згадуються лендзяни, волиняни і
пруси, пов’язана з відгалуженням знаменитого «бурштинового шляху», яке йшло
від кордонів Великоморавської держави до берегів Балтики. Саме ця, доволі
точна, інформація могла бути отримана від св.Мефодія та його оточення.
(33) Lendizi [лендізі, лендзяни]: представники старшої ґенерацiї польських
істориків, використовуючи фраґмент трактату візантійського василевса Конс-
тантина Багрянородного «Про управління імперією», де повідомлялося, що
плем’я lеnzenionoi сплачувало Києву данину в часи реґентства Ольги, намагалися
посунути межі розселення лендзян мало не під Київ. Зрештою, не встояв навіть
Г.Ловмянський, який відмовився від попередніх поглядів i поширив кордони лен-
дзян до Бугу й Стиру на Волині127. Ці тенденції мають місце i сьогодні. Межі лен-
дзян на півдні i на сході пересуваються до верхів’їв Дністра і Стиру128 та далі, а для
обґрунтування цієї тези залучаються здебільшого ономастичні матеріали, причо-
му навіть такі назви, як Белз, Белзець чи Тисмениця беззастережно відносять до
західнослов’янських, тобто польських129. Проте вагомих підстав відмовлятися від
локалізації лендзян у Сандомирсько-Люблінській землі немає. У середині Х ст. це
плем’я могло утримувати верхів’я Прип’яті i певний час брати участь у дніпров-
ській торгівлі з Візантією. Можливо, бужани, волиняни чи інші волинські племін-
ні князівства перебували у той період під їх гегемонією. Як учасники дніпровської
торгівлі, лендзяни могли сплачувати якусь частку Києву. Через це Константин
Багрянородний i відносив їх до данників Києва. О.Головко із цього приводу писав
про певну групу лендзян, яка мешкала у верхів’ях західних витоків Дніпра (віро-
гідно, на території сучасної Білорусії), але водночас не була якимсь значним етніч-
ним формуванням і згодом повністю асимілювалася серед східнослов’янського
населення130. Південні кордони лендзян сягали Угорщини, але це не означає, що
вони доходили до Карпат. Виявлення цілого угорського кладовища Х ст. у
Перемишлі свідчить про те, що угорські впливи у цьому реґіоні могли сягати
Сандомирсько-Люблiнської землі. Зрештою, етимологія угорської назви поля-
ків – lengyel (від лендзян) – не вимагає наявності безпосередніх кордонів.
Вистачало контактів через Перемишль, який тоді був хорватським центром131.
Назва його походить від Пшемисла – імені хорватського або моравського князя (у
період гегемонії Великоморавії тут міг перебувати моравський династ). Після роз-
грому Великоморавської держави хорватські князівства стали об’єктом боротьби
між Чехією, Угорщиною i Польщею. Польща в той час переживала період форму-
21«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної...
вання. В орбіту держави Мешка I ввійшли лендзяни, а також, можливо, на корот-
кий час Червень i Перемишль, котрий перед цим перебував у сфері угорського
впливу. У 981 р. Володимир Святославич приєднав ці землі до Києва. Якщо б вони
були етнічними територіями лендзян, то за них неминуче почалася б тривала
боротьба. Але цього не сталося, адже ці землі були хорватськими. У Х ст. лендзя-
ни локалізувалися біля великоморавських кордонів.
(34) Thafnezi [тафнезі, тафнечі, таняни]: П.Й.Шафарик та Л.Нiдерле вважа-
ли, що thafnezi – це плем’я, яке жило на р.Танвi, правій притоці Сяну132. За
даними «Баварського географа», на їх території було 257 градiв. Басейн ріки
Танви бідний на археологічні знахідки, що викликало застереження дослідни-
ків. Однак практично на жодній із територій племен, перелічених «Баварським
географом» у групі 14–58, не вдалося відшукати відповідної кількості градiв.
Імовірно, інформація стосується приблизної кількості громад-общин133. Інші
варіанти локалізації племені thafnezi (поморські, дравськi, верхньодунайськi)
слабко арґументовані, вони базуються на співзвучності назв без пов’язання з їх
етимологією, археологічним матеріалом i порядком назв у «Баварському
географі»134. Е.Кухарський розмістив танян на південь від лендзян i на північ
від Карпат135, що, по суті, не заперечує версії П.Й.Шафарика й Л.Нідерле.
Гіпотеза І.Геррмана стосовно тотожності thafnezi і thadesi може бути прийнят-
ною лише у випадку, якщо припустити, що редактор «Баварського географа»
помилково розмістив thadesi перед glopeani (ґлоп’янами), тоді, як їх потрібно
було поставити перед zuireani (черв’янами).
(35) Zeriuani [черв’яни]: існує версія щодо їх ідентифікації навіть як
чернігівських сіверян. Найбільшого поширення набуло твердження Т.Леви-
цького, згідно з яким zeriuani – це серби, тобто нинішні лужицькі серби.
Польський історик керувався порядком назв у контексті пам’ятки: lendizi –
thafnezi – zeriuani – prissani – velunzani. Оскільки lendizi – це лендзяни, локалі-
зовані у Сандомирській землі, а, за Т.Левицьким, prissani і velunzani – спотворені
назви поморських племен пуржичан і велинян, то zeriuani-сорби були розміщені
між середньою Віслою та нижньою Нотецiєю136. Уже Г.Ловмянський помітив
непевність такої локалізації137. З’явився ще цілий ряд версій локалізації цього пле-
мені від Помор’я майже до гирла Дунаю, але жодна з них не була переконливою.
I.Крип’якевич пропонував zeriuani читати як «черв’яни», тобто плем’я,
пов’язане з «градами червенськими» найдавніших літописів. Племінна назва
черв’ян збереглася в Iпатiївському зводі, а також відбита у топонімі Червняни
(Черляни; нині у Городоцькому р-ні Львівської обл.)138. Це в’яжеться i з контек-
стом пам’ятки, де сказано, що плем’я складало велику «державу, що з неї, як
кажуть, походять усі люди слов’янські» (у перекладі О.Назаренка: «королівство
настільки [велике], що з нього походять усі слов’янські народи і ведуть, за їх сло-
вами, [свій] початок», що також цілком коректно: «regnum» як «королівство»139).
Звідси і назви Червен та червенські гради, інформацію про яких зберегли найдав-
ніші літописи140. Із черв’янами етнонім «zeriuani» ототожнювали Я.Відаєвич141 та
Т.Лер-Сплавинський142, уважаючи це плем’я польським. Легко пояснити й етимо-
логію назви у німецькому спотворенні: zeriuani = czeruiani = czerweni = черв’яни.
Крім того, цей варіант найкраще вписується в порядок назв «Баварського геогра-
фа»: lendizi – thafnezi – zeriuani – prissani – velunzani143. Б.Томенчук розташував
їх у Вісло-Бузькому басейні144, але для цього йому довелося «перемістити» воли-
нян аж за гирло Західного Бугу, для чого немає жодних підстав. За І.Геррманом,
zeriuani – це носії культури Луки-Райковецької, яку В.Сєдов ототожнює з дуліба-
ми145, але ця локалізація нічим не мотивована. Водночас гіпотеза І.Геррмана, за
якою zeriuani є дублетом zuireani, заперечень не викликає.
(36) Prissani [присяни, пріссані, присянці]: М.Карамзiн146, Й.Добровський147
і А.Кралiчек148 відстоювали тотожність prissani = brzezani. А.Крисiнський вису-
22 Л.В.Войтович
нув варіант: prissani = brissani, згадані Гельмольдом над нижньою Гавелою149.
В.Войцеховський, Р.Керсновський, Г.Ловмянський та інші історики прив’язу-
вали це плем’я до поморських Пуржич150. Існують ще локалізації племені в райо-
ні Пружан у Білорусії чи Призрена на Балканах. Проте всі вони не беруть до уваги
ані етимологію назви, ані наявність археологічних пам’яток відповідної епохи та
не вписуються в контекст назв «Баварського географа».
Виходячи з локалізації сусідніх племен у контексті пам’ятки, можна вважа-
ти, що це – присяни (пріссані, присянці), тобто плем’я, що живе на р.Сян (спотво-
рена назва від zlasani з Празького привілею 1086 р. – засяни (засянцi), позаяк
форми присянцi, прикарпатцi i т.д. характерні для пізнішого часу). За даними
«Баварського географа», у них було 70 громад. У районі Перемишля – Сянока
було майже стільки ж городищ151. Центром землі присян був Перемишль, який у
ІХ ст. вже існував152.
(37) Uelunzani [велунчани, волиняни]: польські історики досі намагаються
пов’язувати волинян із поморським містом Велин. Навіть відомості арабського
історика Абу-ль-Хасана Алі ал-Масуді (947 р.) про державу Валиняна та її короля
Маджака польські, а за ними і деякі сучасні російські дослідники схильні відносити
до поморського Волина. Ал-Масуді черпав інформацію про східних слов’ян від
ал-Джармі та Харуна ібн Ях’я, які звільнилися з візантійського полону, відповідно,
у вересні 845 р. та близько 900 р. Їх інформація відноситься до 840–880-х рр. Як
справедливо зауважив А.Новосельцев, у ІХ ст. у Помор’ї не існувало Волина.
Зрештою, про Помор’я у Візантії тоді нічого і не знали153. Волиняни – не гіпотетичне
плем’я з околиць поморського міста Велин, а з Волинi, де волиняни засвідчені
літописами, іншими писемними пам’ятками i топо німами.
(38) Bruzi [бруси, пруси]: тотожність bruzi з прусами не викликає застере-
жень154. Ятвяґи, які були найпівденнішим із прусських племен, хоронили своїх
покійників під кам’яними курганами, ареал яких розпочинається у верхів’ях
Шари і Німану155.
Важко визначитися, куди віднести плем’я №39. Виходячи з варіантів його
локалізації, воно могло належати як до попередньої, так і до наступної груп.
І.Геррман виділив племена №40–46 у групу племен, розташованих уздовж шляху
Саркел – Київ – Візантія156. Уточнення Б.Томенчука (Балтійське море – Ладоґа –
Волґа – Десна – Дніпро – Чорне море)157 не може бути прийнятним. Інформатори
«Баварського географа» не могли знати цього «варязького» шляху, та ще й у ІХ ст.
Якщо їм був відомий шлях до Хозарії, то, звичайно, через Саркел до Києва. Шлях
із Булґара на середній Волзі сформувався вже у Х ст., коли після прийняття
мусульманства волзькими булґарами через цей реґіон пішла мусульманська тор-
гівля в обхід гирла Волґи, яке залишилося під контролем хозарів. А у ІХ ст.
зв’язок із Хозарією проходив через Дон, у верхів’ях якого перебували цілі
слов’янські масиви158.
(39) Uuizunbeire [вічунбейри]: також зібрали низку фантастичних локалізацій
(vidivarii Йордана, beormas Орозія, biarmi короля Альфреда і скандинавських
джерел, перм’яки або карели, булґари білі або чорні)159. З огляду на розташуван-
ня поблизу прусів заслуговує на увагу варіант локалізації в районі Візни над
Нарвою160. Ця локалізація найкраще мотивована і з погляду назви (uuizun – візна,
bei – при, коло, біля), спотвореної в німецькій передачі. Варіант Б.Томенчука
«біла весь»161 з лінґвістичного боку необґрунтований. Доводиться констатувати,
що плем’я №39 належить радше до попередньої групи і може бути локалізоване в
районі Візни над Нарвою.
Племена №40–47 мешкали вздовж шляху з Хозарії через Київ до Чорного
моря і Візантії.
(40) Caziri [казіри, хозари]: ототожнення caziri з хозарами заперечень не
викликає162.
23«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної...
(41) Ruzzi [руси]: тотожність ruzzi з русами беззаперечна163. Зрозуміло, що
Русь і руси – це дніпровський Київський каганат, який виник невдовзі після
звільнення полян від хозарської зверхності164.
(42) Forsderen [форсдери] та (43) Liudi [ліуди, люди (?)]: за Й.Лелевелем та
П.Й.Шафариком, народи №42 і 43 – це назви різних фінських племен (проти
цього твердження не заперечував С.Закшевський165). За К.Цейссом, це одна наз-
ва: «forst» – «ліс», «liudi» – «люди»; тобто «лісові люди», або «древляни»166.
В. фон Кельтш локалізував їх над дніпровськими порогами, виводячи назву від
скандинавського «fors» – «водоспад» та від ґотських тервінґів (therwingi)167.
Б.Горак і Д.Травнічек розміщали їх на Кримському півострові168. Об’єднав ці
назви в одну також І.Геррман. За його версією, «Forsderen Liudi» – «Erste Leute»,
«Vorderste Leute» чи «Fuhrendes Volk» – це «перші, керівні люди»169. Тобто у
такий спосіб підкреслювалася зверхність русів у придніпровському об’єднанні –
Київському каганаті. Ця версія доволі переконлива, хоча гіпотеза К.Цейсса більш
мотивована з лінґвістичного боку і також не суперечить розташуванню племен.
Я схиляюся до того, що більшу рацію має К.Цейсс.
(44) Fresiti [фрезити]: від fresi170. Плем’я розташовували в Новґородській
землі. П.Й.Шафарик вагався: відносити їх до слов’ян чи фінів171? С.Закшевський
розміщував їх серед весі, звертаючи увагу на можливу тотожність fresiti = wariazi,
waregowie. Він також припускав тотожність фрезитів і кривичів172. Б.Горак та
Д.Травнічек вважали їх кримськими фризами, як відлам ґотів173. Більш перекон-
ливою виглядає гіпотеза І.Геррмана, за якою fresiti (від freigesessenen, freisassen)
позначають людей, що живуть на власній землі, тобто вільних людей174. Така
назва німецького редактора для далеких полян цілком логічна. Єпископ Пруден-
цій зафіксував у Бертинських анналах (Annales Bertiniani) прибуття 18.V.839 р. в
Інґельгайм біля Майнця посольства візантійського василевса Феофіла. Із цим
посольством поверталося на батьківщину і посольство кагана Русі, яке через про-
тидію ворогів не могло скористатися старим чорноморським шляхом. Поява кага-
на Русі є свідченням звільнення полян від хозарської залежності, що стало відомо
при дворі франкського імператора175.
(45) Serauici [серавичі]: щодо локалізації цього племені також не бракує
різноманітних версій (р.Зерев, притока Ужа на Волині176; околиці Зар (Zar) між
р.Бобром і Нейсе Лужицькою177; як letauici, тотожні з литовцями або латишами178;
на р.Сериці в Ізборській землі179; на р.Іжорі180). Із цього ряду можна виділити версії
К.Цейсса181 та Л.Нідерле182, які ототожнювали serauici з сіверянами, що з огляду
на розміщення племені в контексті назв виглядає більш умо ти вованим.
(46) Lucolane [луколяни, лучани]: розміщувалися від району чеського відламу
лучан у середній течії Огри183 на захід від чехів до Лукомор’я в гирлі Дніпра184.
І.Геррман розмістив їх на півдні в межиріччі Південного Бугу та Дністра185, а
Б.Томенчук – у нижній течії Дніпра186. Керуючись розташуванням племені в
контексті назв, луколян можна розмістити на середньому Дніпрі південніше
полян-фрезитів.
(47) Ungare [унґри, уґри, угорці]: ідентифікація ungare з угорцями не викликає
сумнівів. Зрозуміло, що у середині ІХ ст. угорці ще перебували десь поблизу чорно-
морського узбережжя у степах між нижніми течіями Дніпра, Південного Бугу та
Дністра. Близько 839 р. угорські загони як союзники болґар з’явилися на Дунаї187.
Племена №48–58 І.Геррман розмістив уздовж торгового шляху Краків –
Бауцен – Ерфурт – Прага – Краків188. Напевно, варто погодитися з пропонованим
Б.Томенчуком уточненням цього маршруту як головного центральноєвропейсько-
го шляху, який зв’язував річкові системи Вісли, Одри, Ельби з Дунаєм189.
(48) Vuislane [вісляни]: щодо локалізації віслян сумнівів не виникає (верхня
Вісла з притоками Ніда, Нідиця, Камінна, Дунаєць, Раба, Скава, нижній і серед-
ній Віслок, нижній Сян)190.
24 Л.В.Войтович
(49) Sleenzane [слензяни]: етимологія назви виводиться від р.Сленза (Slęza),
яка тепер носить назву Логе (Lohe), та гори Слез (Slez, тепер Sobótne). Це лехітське
плем’я добре локалізується на верхній Одрі191.
(50) Lunsizi [лужичі, лужиці (lusici, lunsizi), лужичани]: також добре знане
плем’я, локалізоване північніше мільчан в області Нижні Лужиці. Лужичани вхо-
дили до об’єднання сорбів192.
(51) Dadosesani [дадосечани, дзядошани, дядошани]: відомі з різних джерел,
локалізуються в Нижній Сілезії між нижнім Бобром та Одрою193.
(52) Milzane [мільчани]: також добре знане одне із серболужицьких племен,
осади якого локалізуються на захід від Ґвізди і Лаби у Верхніх Лужицях194.
(53) Besunzane [безунчани, бежунчани]: назва, імовірно, походить від
місцевості Бежунець, Бежунь195. Точна локалізація цього серболужицького
племені залишається дискусійною196.
(54) Uerizane [веричани]: щодо локалізації цього невеликого племені також
триває дискусія (його пов’язують з р.Спревою, пропонують називати wkrzani або
вважають одним із дрібних чеських племен197). Заслуговують на увагу версії, які
пов’язують їх із серадзянами198 або з р.Вартою (wierczanie – wirczanie –
вірчани)199.
(55) Fraganeo [фраґани]: за П.Й.Шафариком – fergunna (Hercynia silva,
тобто збірна назва смуги гір і лісів від витоків Дунаю до Карпат, радше
Крушні гори200). Fergunia, ґотське fairguni – гора, узгір’я. За К.Цейссом,
прагани, пражани, тобто жителі Празької округи201. Цю ідею підтримували
В.Новотний202, В.Ха лу пецький203, В.Ванечек204. За В. фон Кельтшем205,
frawengo (від Maegdha land короля Альфреда) у південно-західній Вели-
копольщі. За А.Кралічеком, тотожні «амазонкам» Ібрагіма ібн Якуба206.
С.Закшевський розміщував їх у Краківській землі207. Цю версію підтримав
Б.Горак, ототожнивши їх із варяґами (waregomi), які жили у Краківській
землі208. Із цих версій найбільш умотивованою виглядає запропонована
П.Й.Ша фа риком – крушняни чи горяни.
(56) Lupiglaa [лупиґляни, ґлупчиці]: плем’я локалізували над р.Луп’я, у
районі Єґлави на Мораві, у землі Любуській або у Чехії. Пропонували розшиф-
ровку назви як «głupie głowy» – «дурні голови»209. Найбільш обґрунтована лока-
лізація – місцевість Ґлупчиці у Верхній Сілезії в басейні рік Одра, Особлонґа і
Страдуні210.
(57) Opolini [ополяни]: переконливо локалізуються у верхній течії Одри в
районі Ополя211.
(58) Golensizi [ґолендзичі, ґолендзяни, ґоленшичі]: це плем’я локалізується в
районі Олави на кордоні Польщі і Чехії212.
***
Таким чином, підсумовуючи огляд локалізації слов’янських племен за
«Баварським географом», можна стверджувати:
– уздовж східних кордонів імперії франків із півночі на південь точно локалі-
зуються 13 племен: північні ободрити, велети (лютичі), глиняни, битинці, смолен-
ці, моричани, гаволяни, сорби-серби, таламинці, богемці-чехи, морави, болґари,
мерехани;
– уздовж одерського шляху: східні ободрити;
– уздовж шляху між Лабою, Одрою та Віслою: мільчани, феснучі (?), дошани,
ґлоп’яни;
– уздовж основної артерії «бурштинового шляху»: черв’яни, бужани, житичі,
стадичі, шеббіроси (?), уличі, нерв’яни, тиверці (двічі), придунайські болґари
(ептарадичі, вілероси), дако-романці (саброси (?), знеталичі (?)), хозари;
25«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної...
– уздовж другого відгалуження «бурштинового шляху»: лендзяни, таняни,
черв’яни, присяни, волиняни, пруси, візняни (?);
– уздовж шляху з Хозарії через Київ до Чорного моря: хозари, руси, древляни,
поляни, сіверяни, луколяни, уґри;
– уздовж шляху Вісла – Одер – Ельба: вісляни, слензяни, лужичани, дядоша-
ни, мільчани, бежунчани, веричани, крушняни чи горяни, ґлупчиці, ополяни,
ґолендзяни.
Зрозуміло, що локалізація частини племен №14–58 залишається дискусійною.
Населення Центрально-Східної Європи IX ст. за «Баварським географом»
(реконструкція Л.В.Войтовича)
1 Шифр Clm 560 («Descriptio» є припискою на двох сторінках до тексту трактату Боеція
з геометрії, fol.149 v – 150 r).
2 Potocki J. Fragment historiques et geographiques sur Scythie, Sarmatie et les Slaves. –
Brunsvic, 1796.
3 Łowmiański H. O pochodzeniu Geografa bawarskiego // Roczniki Historyczne. –
1951/1952. – R.20. – S.9–58.
4 Nový R. Die Anfänge des böhmischen Staates. – Bd.1. – Praha, 1969. – S.131–149;
Херрманн Й. К вопросу об исторических и этнографических основах «Баварского геогра-
фа» (первая половина IX в.) // Древности славян и Руси. – Москва, 1988. – С.166–168.
5 Dralle L. Slawen an Havel und Spree // Studien zur Geschichte des hevellisch-wilzischen
Fürstentums (6 bis 10 Jahrhundert). – Berlin, 1981. – S.43–44.
6 Havlík L. Moravané v údajích franko-bavorského Descriptia // Historický Časopis
(Bratislava). – 1959. – R.7. – S.282–289.
7 Гюзелев В. Баварският географ от ІХ в. и неговото значение за българската история //
Гюзелев В. Средневековна България в светлината на нови извори. – София, 1981. – С.68–81.
8 Раткош П. Великая Моравия – территория и общество // Великая Моравия. Её исто-
рическое и культурное значение. – Москва, 1985. – С.83, 94.
9 Fritze W.H. Die Datierung des Geographus Bavarus und die Stammesverfassung der
Abodriten // Zeitschrift für slawische Philologie. – Bd.21. – Heft.2. – Berlin, 1952. – S.326–
542; Idem. Probleme der abodritischen Stammes- und reichsverfassung // Siedlung und
Verfassung der Slawen zwischen Elbe, sale und Oder / In Verbindung mit H.Jankuhn und a. hg.
H.Ludat. – Giessen, 1960. – S.147; Idem. Frühzeit zwischen Ostsee und Donau: Ausgewählte
26 Л.В.Войтович
Beiträge zum geschichtlichen Werden im östlichen Mitteleuropa vom 6 bis zum 13 Jahrhun-
dert. – Berlin, 1982. – S.440–441.
10 Šafařjk P.J. Slovanské Starożitnosti. – Praha, 1837. – S.980–981.
11 Назаренко А.В. Русь и Германия в ІХ–ХІ вв. // Древнейшие государства Восточной
Европы. 1991 г. – Москва, 1994. – С.35–61.
12 Назаренко А.В. Об имени «Русь» в немецких источниках IX–XI вв. // Вопросы
языко знания. – 1980. – №5. – С.40–57; Его же. Имя «Русь» и его производные в немецких
средневековых актах (IX–XIV ст.): Бавария – Австрия // Древнейшие государства на тер-
ритории СССР. Материалы и исследования. 1982 г. – Москва, 1984. – С.86–129; Его же.
Немецкие латино язычные источники IX–XI вв.: Тексты, пер., коммент. – Москва, 1993. –
С.7–51; Его же. Русь и Германия в X–XI вв. // Древнейшие государства Восточной Европы.
1991 г. – Москва, 1994. – С.33–61; Его же. Древняя Русь на международных путях: меж-
дисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей ІХ–ХІІ вв. – Москва,
2001. – С.51–70.
13 Lelewel J. Winulska Sławiańszczyzna z Geografa bawarskiego // Tygodnik Wileński. –
1816. – №47/50; Idem. Geographe du Moyen Age III. – Bruxelles, 1852. – S.21–45.
14 Šafařjk P.J. Slovanské Starożitnosti. – Praha, 1837. – S.979–998.
15 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – München, 1837; 2 Aufl. – Heidelberg,
1925.
16 Keltsch V. von. Der bairische Geograph // Alpreussische Monatschr. – №23. – 1886. –
S.507–560.
17 Kraliček A. Der sogenannte bairische Geograph und Mahren // Zeitschrift der Vereins
für die Geschichte Mahrens und Schlesiens. – 1898. – T.2.
18 Kucharski E. Polska w zapisce karolińskiej zwanej niewłaściwie «geografem bawarskim»
// Pamiętnik IV powszechnego Zjazdu historyków polskich. – T.1. – Lwów, 1925. – S.111–
125.
19 Fritze W. Die Datierung des Geographus Bavarus // Zeitschrift für Slawische Philo-
logie. – Bd.21. – Heft.2. – Berlin, 1952. – S.326–542.
20 Łowmiański H. O pochodzeniu Geografa bawarskiego // Roczniki Historyczne. – R.20. –
1951–1952. – S.9–58; Idem. O identyfykacji nazw Geografa bawarskiego // Studia
Żródłoznawcze. – T.3. – 1958. – S.1–22.
21 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу об исторических и этнографи-
ческих основах «Баварского географа» (первая половина ІХ в.) // Древности славян и
Руси. – Москва, 1988. – С.162–169.
22 Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники IX–XI вв.: Тексты, пер., ком-
мент. – Москва, 1993. – С.13–51; Его же. «Хазары, русь, луколяне, венгры»: народы
Восточной Европы в «Баварском географе» // Древняя Русь в свете зарубежных источни-
ков. – Москва, 2000. – С.292–295.
23 Томенчук Б. Річкові шляхи в геополітичних зв’язках Центральної і Східної Європи
доби середньовіччя (за «Баварським географом») // Етногенез та рання історія слов’ян:
Нові наукові концепції на зламі тисячоліть. – Л., 2001. – С.211–219.
24 Zakrzewski S. Opis grodów i terytoriów z północnej strony Dunaju czyli t.zw. Geograf
Bawarski. – Lwów, 1917. – S.4; Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ad septentrionalem
plagam Danubii (t.zv. Bavorský geograf) // Rozpravy Československé akademie véd. Rada spo-
lečenských véd. – T.66. – 1956. – Z.2. – S.7–9; Herrmann E. Slawisch-germanische Beziehungen
im südostdeutschen Raum von der Spätantike bis zum Ungarnsturm: Ein Quellenbuch mit
Erläuterungen. – München, 1965. – S.220–221; Hellmann M. Karl und die slawische Welt
zwischen Ostsee und Böhmerwald // Karl der Grosse, Lebenswerk und Nachleben / Hg. W.Bra-
unfels. – Bd.1. – Düsseldorf, 1965. – S.712–713; Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные
источники IX–XI вв. – C.7–8.
25 Łowmiański H. O pochodzeniu Geografa bawarskiego. – S.51; Idem. O identyfykacji nazw
Geografa bawarskiego. – S.3.
26 Войтович Л.В. Восточное Прикарпатье во второй половине I тыс. н.э. Начальные
этапы формирования государственности // Rossica Antiqua. 2006. Исследования и матери-
алы. – Санкт-Петербург, 2006. – C.23.
27 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.162–169.
28 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.211–219.
29 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу ... – С.162–163.
27«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної...
30 Филипчук М. Генезис прикарпатських городищ VIII–XIV ст. з позиції полісної
структури суспільства // Тези доповідей міжнародної конференції «Еволюція розвитку
слов’янських градів VIII–XIV ст. у передгір’ї Карпат». – Л., 1994.
31 Литаврин Г.Г. Некоторые особенности этнонимов в византийских источниках //
Вопросы этногенеза и этнической истории славян и восточных романцев. – Москва, 1976. –
С.198–217.
32 Šafařjk P.J. Slovanské Starożitnosti. – T.2. – Praha, 1837. – S.608; Perwolf J. Slawische
Völkernamen // Archiv für slawische Philologie. – T.7. – 1884. – S.593; Krogmann W. Obodriti
// Zeitschrift für vergleichende Sprachforschung. – T.65. – 1938. – S.140; Vasmer M. Der
Name der Obodriten // Zeitschrift für slawische Philologie. – T.16. – Heidelberg; Leipzig,
1939. – S.361–362; Lehr-Splawiński T. Obodriti – Obodrzyce // Slavia Occidentalis. – T.18. –
Poznań, 1947. – S.223–228; Bulin H. Počatky statu bodrickégo // Pravnehistoricke studié. –
1958. – T.7; Rudnicki M. Nazwy Słowian połabskich i łużyckich u Geografa Bawarskiego z IX
wieku // Opuscula Casimiro Tymiemiecki septuagenario dedicate. – Poznań, 1959. – S.249–
253; Fritze W. Probleme der obodritischen Stämme und Reichsverfassung und ihrer Entwick-
lung vom Stammesstaat zur Herrschaft // Siedlung und Verfassung der Slawen zwischen Elbe,
Saale und Oder / Hrsg. H.Ludat. – Giesen, 1960; Саливон А.Н. Самосознание ободритов (к
вопросу образования раннефеодальной народности) // Советское славяноведение. – 1979. –
№5; Санчук Г.Э. Особенности формирования этнического самосознания у полабских славян
(VI–X вв.) // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего сред-
невековья. – Москва, 1982. – С.201–211.
33 Trautmann R. Die slawischen Ortsnamen Mecklenburgs und Holsteins. – Berlin, 1950. –
S.153; Bulin H. Německy přinos k dějinam polabskych slovanů // Vznik a počatky slovanů. – D.3. – Praha,
1958. – S.5, 71; Fritze W. Probleme der obodritischen Stämme; Schuldt E. Die Ausgrabungen im
Gebiet der «2 Alten Burg» vom Sukov, Kreis Teterow // Bodendenkmalpflege in Mecklenburg:
Jahrbuch 1963. – Mecklenburg, 1963. – S.217–238; Herrmann J. Siedlung. Wirtschaft und
gesellschaftliche Verhältnisse der slawischen Stämme zwischen Oder – Neiße und Elbe; Berlin,
1968. – S.164; Санчук Г.Э. Особенности формирования этнического самосознания у полаб-
ских славян (VI–X вв.). – C.201–206.
34 Szafarzyk J.P. Słowiańskie starożitności. – T.2. – Poznań, 1844. – S.723.
35 Zeuss C. Die Deutschen und die Nachbarstämme. – Heidelberg, 1837. – S.651;
Bogusławski W. Dzieje Słowiańszczyzny pólnocno-zachodniej. – T.2. – Poznań, 1890. – S.37;
Niderle L. Slovanské starożitnosti. – D.3. – Praha, 1912. – S.142; Horák B., Trávniček D.
Descriptio civitatum ... – S.13–14; Sułowski Z. Bethenici et Smeldingon, przyczynek do krytyki
Geografa bawarskiego // Studia Historica w 35-lecie pracy naukowej Henryka Łowmiańs-
kiego. – Warszawa, 1958. – S.49–56.
36 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – S.652; Bogusławski W. Dzieje
Słowiańszczyzny północno-zachodniej. – T.2. – Poznań, 1890. – S.30; Niderle L. Slovanské sta-
rožitnosti. – T.3. – Praha, 1904. – S.113–115; Sułowski Z. Bethenici et Smeldingon. Przyczynek
do krytyki Geografa Bawarskiego // Studia Historica w 35-lecie pracy naukowej Henrika
Łowmiańskiego. – Warszawa, 1958. – S.49–56.
37 Bathe M. Die Sicherung der Reichsgrenze an der Mittelelbe durch Karl den Grossen //
Sachsen und Anhalt. – T.16. – 1940. – S.8–15; Schultze J. Die Prignitz // Aus der Geschichte einer
märkischen Landschaft. – Köln; Graz, 1956; Sułowski Z. Bethenici et Smeldingon. – S.49–56.
38 Brückner A. Die slawischen Ansiedelungen in der Altmark und in Magdeburgischen. –
Leipzig, 1879. – S.2; Schröder A. Grundzüge der Territorialentwicklung der anhaltinischen
Lande von den ältesten Zeiten // Anhaltische Geschichtsblätter. – T.2. – Dessau, 1926. – S.18–
19; Wentz G. Das Bistum Brandenburg. – Berlin, 1937; Trautmann R. Die slawischen
Ortsnamen. – S.108; Hessler W. Mitteldeutsche Gaue des frühen und hohen Mittelalters. –
Berlin, 1957. – S.34–38.
39 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – S.15; Niderle L. Slovanské starožit-
nosti. – T.3. – S.143; Volz W. Der ostdeutsche Volksboden. – Breslau, 1926. – S.136; Brückner A.
O nazwach miejscowych // Rozprawy Akademii Umiejętności. Wydział Historyczno-
Filozoficzny. – T.64. – №2. – Kraków, 1935. – S.19; Ludat H. Beiträge zur brandenburgischen
Namenkunde: 1.Der slawische Namen der Havel // Forschungen zur Brandenburgischen und
Preußischen Geschichte. – T.48. – Leipzig, 1936. – S.327–334; Nalepa J. Obła, Oblica, Oblisko.
Pierwotna nazwa rzeki Havel i jej derywatów // Sprágliga Bidrag. Meddelanden frán semina-
rier na i slaviska sprák. – Lunds Universitet, 1957. – T.2. – №9. – S.12.
28 Л.В.Войтович
40 Fredegarii Chronicon // Krusch B. Fredegarii et aliorum Chronica. – Hannover, 1888. –
IV, 13. – P.90.
41 Schlesinger W. Die Verfassung der Sorben // Siedlung und Verfassung der Slawen
zwischen Elbe, Saale und Oder / Hrsg. H.Ludat. – Giesen, 1960. – S.70–78; Eichler B. Studien
zur Frühgeschichte slawischen Mundarten zwischen Saale und Neiße // Deutsch-Slawische
Forschungen zur Namenkunde und Siedlungsgeschichte. – T.19. – 1965. – S.111; Bartmuss H.
Die Geburt des ersten deutschen Staates. – Berlin, 1966. – S.101; Brachmann H. Slawische
Stämme am Elbe und Saale. – Berlin, 1975. – S.229; Санчук Г.Э. Особенности формирования
этнического самосознания у полабских славян (VI–X вв.). – C.198–201.
42 Radig W. Der Burgberg Meißen und der Slawengau Daleminzien // Führer zur
Urgeschichte (Augsburg). – 1929. – T.8; Widajewicz J. Serbowie nadłabscy. – Kraków, 1948;
Schlesinger W. Die Verfassung der Sorben. – S.79; Horák B., Trávniček D. Descriptio
civitatum ... – S.18.
43 Флоря Б.Н. Формирование этнического самосознания раннефеодальной чешской
народности // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего
средневековья. – Москва, 1982. – С.120–143.
44 Trávniček F. Moravské nářeči. – Praha, 1926; Poulik J. Stároslovanská Morava. – Brno, 1948;
Idem. Jiżni Morava, země dávných Slovanu. – Brno, 1948–1950. – S.119–124; Idem. Výsledky výzkumu
na velkomoravském hradišti «Valy» u Mikulá // Pam. Arch. – T.48. – 1957. – S.363; Idem. Velká Morava
ve světle nejnovějšich archeologických objevů // Velká Morava – Tisici letá tradice státu a kultu-
ry. – Praha, 1963. – S.41; Vaněček V. Prvnich tisic let. – Praha, 1949. – S.50–59; Łowmiański
H. O pochodzeniu Geografa bawarskiego. – S.5–58; Idem. O identyfykacji nazw Geografa bawar-
skiego. – S.19; Kavlik H. K otázke národnosti na ůzemi Velkej Moravy // Historický Časopis. –
T.5. – 1957. – S.499–500; Idem. Moravané v udajich franko-bavorského Descriptia // Historický
Časopis. – T.7. – 1959. – S.282–289; Bulin H. Stare Slovensko v udajich t.zv. Bavorskeho geo-
grafa // Historický Časopis. – T.6. – 1958. – S.413–428.
45 Литаврин Г.Г. Формирование этнического самосознания болгарской народности
(VII – первая четверть X в.) // Развитие этнического самосознания славянских народов в
эпоху раннего средневековья. – Москва, 1982. – С.49–81.
46 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – S.452; Králiček A. Der sogenannte
bairische Geograph und Mähren // Zeitschrift für die Geschichte Mährens. – T.2. – 1898. –
S.216–235; Niderle L. Slovanské starožitnosti. – T.3. – S.211; Vaněček V. Prvnich tisic let. –
S.42, 50; Idem. Staré Čechy VIII–IX stol. // Slavia Antiqua. – T.2. – 1949/1950. – Z.2. – S.304,
309; Kiersnowski R. Plemiona Pomorza Zachodniego w świetle najstarszych żródeł pisanych //
Slavia Antiqua. – T.3. – 1951/1952. – S.88; Łowmiański H. O pochodzeniu Geografa bawarskie-
go. – S.9–58; Idem. O identyfіkacji nazw Geografa bawarskiego. – S.10; Havlik L. Moravané v
údajich franko-bavorského Descriptia // Historický Časopis. – T.7. – 1959. – S.282–289; Bulin H.
Z diskuse o počátcich velkomoravské řiše // Slavia Occidentalis. – T.22. – Poznań, 1962. –
S.84.
47 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.163.
48 Там же.
49 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.212–213.
50 Kadlec K. O politycznym ustroju słowian, zwłaszcza zachodnich. Początki kultury sło-
wiańskiej. – Kraków, 1912. – S.31; Arnold S. W sprawie ustroju plemiennego w ziemiach pol-
skich // Slavia Occidentalis. – T.7. – Poznań, 1928. – S.330; Koczy L. Skławanja Adama
Bremeńskiego // Slavia Occidentalis. – T.12. – Poznań, 1933. – S.181; Labuda G. Organizacje
państwowe słowian zachodnich w okresie kształtowania sią państwa polskiego (od VI do połowy
X wieku) // Początki państwa polskiego. – T.1. – Poznań, 1962. – S.65–69.
51 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.163.
52 Kraliček A. Der sogenannte bairische Geograph und Mahren // Zeitschrift der Vereins
für die Geschichte Mahrens und Schlesiens. – T.2. – 1898. – S.224.
53 Bogusławski W. Dzieje Słowiańszczyzny północno-zachodniej. – T.2. – S.64; Widajewicz J.
Serbowie nadłabscy. – Kraków, 1948. – S.10–18; Helbig H. Die slawische Siedlung im sorbi-
schen Elbe, Saale und Oder. – Giessen, 1960. – S.63; Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... –
S.24.
54 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.164.
55 Widajewicz J. Liсikaviki Widukinda // Slavia Occidentalis. – T.6. – Poznań, 1927. –
S.85–179.
29«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної...
56 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.213, 219.
57 Kucharski E. Polska w zapisce karolińskiej zwanej niewłaściwie «geografem bawar-
skim». – S.120.
58 Łowmiański H. O identyfykacji nazw Geografa bawarskiego. – S.18; Horák B., Trávniček D.
Descriptio civitatum ... – S.24–25.
59 Szafarzyk J.P. Słowiańskie starożitności. – T.2. – S.178, 497.
60 Kraliček A. Der sogenannte bairische Geograph und Mahren. – S.226.
61 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.213, 219.
62 Szafarzyk J.P. Słowiańskie starożitności. – T.2. – S.180, 776.
63 Kraliček A. Der sogenannte bairische Geograph und Mahren. – S.226.
64 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – Heidelberg, 1925. – S.615.
65 Kucharski E. Polska w zapisce karolińskiej zwanej niewłaściwie «geografem bawar-
skim». – S.6.
66 Sułowski Z. Najstarsze dokumenty biskupstwa hobolińskiego // Roczniki Historyczne. –
T.19. – 1959. – S.17, 38, 64; Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.25; Nový R. Die
Anfänge des böhmischen Staates. – T.1. – Praha, 1968. – S.131; Idem. Die Slawen in
Deutschland. – Berlin, 1972. – S.10.
67 Spal J. Iména západnich Slovanů u Geografa Bavorského // Slavia. – T.24. – 1955. –
№1. – S.6; Łowmiański H. O identyfykacji nazw Geografa bawarskiego. – S.11–12.
68 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.213, 219.
69 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.164.
70 Szafarzyk J.P. Słowiańskie starożitności. – T.2. – S.180, 498; Widajewicz J. Początki
Polski. – Warszawa, 1948. – S.62; Łowmiański H. Kilka uwag krytycznych o początkach Polski
// Roczniki Historycne (Poznań). – T.18. – 1949. – S.359; Idem. O identyfikacji nazw Geografa
bawarskiego // Studia Żródłoznawcze. – T.3. – 1958. – S.18; Kowalenko W. Przewłoka na szlaku
żeglugowym Warta – Gopło – Wisła // Przegląd Zachodni. – 1952. – R.8. – №5/6. – S.76–88;
Natanson-Leski J. Zarys granic i podziałów Polski najstarszej. – Wrocław, 1953. – S.53–54;
Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.25–26.
71 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.213, 219.
72 Херрман И. Ruzzi. Forsderen. Liudi. Fresiti. К вопросу … – С.164.
73 Paszkiewicz H. The Origin of Russia. – London, 1954. – P.63–66.
74 Войтович Л. Етнотериторіальна підоснова формування удільних князівств
Волинської землі // Волино-Подільські археологічні студії. – Т.1: Пам’яті
І.К.Свєшні кова. – Л., 1998. – С.286–294; Его же. Восточное Прикарпатье во второй поло-
вине I тыс. н.э. – С.6–12.
75 Szafarzyk P.J. Słowiańskie starożitności. – T.2. – S.181.
76 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – Heidelberg, 1925. – S.615.
77 Zakrzewski S. Opis grodów i terytoriów. – S.31.
78 Hesler W. Mitteldeutsche Gaue des frühen und hohen Mittelalters. – Berlin, 1957. – S.156.
79 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.163.
80 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.213, 219.
81 Войтович Л.В. «Білі» хорвати чи «карпатські» хорвати? // Миколаївщина. – Т.1. –
Л., 1998. – С.49–79; Його ж. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-
Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.4. –
К., 2004. – С.105–112; Його ж. «Білі» хорвати чи «карпатські» хорвати? Продовження
дискусії // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип.8. – Дрогобич, 2004. – С.38–45.
82 Войтович Л. Князівства карпатських хорватів // Етногенез та рання історія слов’ян:
нові наукові концепції на зламі тисячоліть. – Л., 2001. – С.195–210; Его же. Восточное
Прикарпатье во второй половине I тыс. н.э. – С.13–39.
83 Szafarzyk J.P. Słowiańskie starożitności. – T.2. – S.179.
84 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – Heidelberg, 1925. – S.615.
85 Kraliček A. Der sogenannte bairische Geograph und Mahren. – S.233.
86 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.28.
87 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.163.
88 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.213, 219.
89 Войтович Л. Князівства карпатських хорватів // Етногенез та рання історія слов’ян:
нові наукові концепції на зламі тисячоліть. – Л., 2001. – С.195–210; Его же. Восточное
Прикарпатье во второй половине I тыс. н.э. – С.13–39.
30 Л.В.Войтович
90 Szafarzyk J.P. Słowiańskie starożitności. – T.2. – S.179.
91 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – Heidelberg, 1925. – S.615.
92 Niderle L. Slovanské starožitnosti. – T.3. – S.75.
93 Jireček K. Dějiny národa bulgarského. – Praha, 1876. – S.95.
94 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.29.
95 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.163.
96 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.214, 219.
97 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.30; Łowmiański H. O identyfikacji
nazw Geografa bawaeskiego. – S.13–14; Pilař O. Dilo neznámého bavorského geografa //
Historická Geografie. – 1974. – T.12. – S.235.
98 Надеждин Н.И. О положении города Пересечена // Записки Одесского об-ва истории
и древностей. – Т.1. – Одесса, 1844. – С.235–253.
99 Любавский М. Историческая география России в связи с колонизацией. – Москва,
1909. – С.131; Середонин С.М. Историческая география. – Петроград, 1916. – С.126;
Рыбаков Б.А. Уличи (историко-географические заметки) // Краткие сообщения Института
истории материальной культуры. – Т.35. – С.3–17; Березовец Д.Т. Поселения уличей на
р.Тясмине // Мат. и исслед. по археологии. – 1963. – Вып.108; Березовець Д.Т. Могильники
уличів у долині р.Тясмина // Слов’яно-руські старожитності. – К., 1969. – С.156–174;
Седов В.В. Восточные славяне в VI–XIII вв. – Москва, 1982. – С.130–132.
100 Шахматов А.А. Повесть временных лет. – Петроград, 1919. – С.373.
101 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.163.
102 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.214, 219.
103 Kraliček A. Der sogenannte bairische Geograph und Mahren. – S.220.
104 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – Heidelberg, 1925. – S.615.
105 Łowmiański H. O identyfikacji nazw Geografa bawaeskiego. – S.14.
106 Niderle L. Slovanské starožitnosti. – T.3. – S.75.
107 Карамзин Н.М. История государства российского. – Т.2. – Санкт-Петербург,
1818. – С.31. Цю ідею також підтримали П.Шафарик, К.Мюленґоф, Л.Нідерле,
М.Фасмер, М.Артамонов, Т.Лер-Сплавинський, К.Мошинський, Я.Отрембський,
М.Рудницький, П.Третьяков, К.Тименецький, І.Геррман та інші відомі славісти
(Plezia M. Neurowie e swietle historiografii starożytnej // Przegląd Zachodni. – T.8. –
1952. – №5/6. – S.247–268; Tymieniecki K. Uwagi do dyskusji w sprawie autochtonizmu
słowian // Księga pamiątkowa dla uczcenia 60 lat pracy nukowej Jana Czekanowskiego. –
Wrocław, 1964. – S.57).
108 Мелюкова А.И. Памятники скифского времени лесостепного среднего Под не-
стровья. – Москва, 1958; Кухаренко Ю.В. Памятники железного века на территории
Полесья. – Москва, 1961; Петренко В.Г. Правобережье среднего Приднепровья в V–III вв.
до н.э. – Москва, 1967.
109 Seek O. Geschichte des Untergangs der antiken Welt. – T.6. – Anhalt; Stuttgart,
1921. – S.461.
110 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.163.
111 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.214, 219.
112 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.31–32.
113 Szafarzyk J.P. Słowiańskie starożitności. – T.2. – S.179.
114 Седов В.В. Русы (Древнерусская народность) // http://xpomo.com/rusograd/sedov1/
sedov6.html
115 Kraliček A. Der sogenannte bairische Geograph und Mahren. – S.222.
116 Brückner A. O nazwach miejscowych. – S.45.
117 Łowmiański H. O identyfikacji nazw Geografa bawaeskiego. – S.15, 20.
118 Brückner A. O nazwach miejscowych. – S.45.
119 Kraliček A. Der sogenannte bairische Geograph und Mahren. – S.223.
120 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.33.
121 Kraliček A. Der sogenannte bairische Geograph und Mahren. – S.224.
122 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – S.262–263; Tomaschek W. Die alten
Thraker, Eine ethnologische Untersuchung // Sitzungsberichte der Wiener Akademie der
Wissenschaften. Phil.-Hist. Klasse. – T.128. – Wien, 1893. – S.106–107; Żupanić N. K vprasa-
riju izvora. Kostobokov in Sabokov // Niederluv sbornik. – Praha, 1925. – S.235–242;
Detschev D. Die thrakischen Sprachreste. – Wien, 1957. – S.73, 256, 406.
31«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної...
123 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.35–36.
124 Szafarzyk J.P. Słowiańskie starożitności. – T.2. – S.181.
125 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.36–37.
126 Szafarzyk J.P. Słowiańskie starożitności. – T.2. – S.182.
127 Łowmiański H. Początki Polski. – T.4. – Warszawa, 1970. – S.491–493.
128 Labuda G. Narodziny polsko-ukrainskiej granicy etnicznej – w polskiej historiografii //
Początki sąsiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-slowackie w średniowieczu. – Rzeszów,
1996. – S.9–17.
129 Nalepa J. Prapolski bastion toponimiczny w Bramie Przemyskiej i Łedzanie // Początki
sąsiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-slowackie w średniowieczu. – S.47–64.
130 Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х – первой
половины ХІІІ в. – К., 1988. – С.9.
131 Королюк В.Д. К вопросу об отношениях Руси и Польши в Х веке // Краткие сооб-
щения Института славяноведения. – 1952. – №9. – С.48–49.
132 Szafarzyk P.J. Słowianskie starożitnosti. – T.2. – Poznań, 1844. – S.188, 782; Niderle L.
Slovanske starożitnosti. – D.4. – Praha, 1924. – S.150.
133 Филипчук М. Генезис прикарпатських городищ VIII–ХIV ст. з позиції полюсної
структури суспільства // Тези доп. Мiжнар. конференц. «Еволюція розвитку слов’янських
градiв VIII–XIV ст. у передгір’ї Карпат». – Львів, 1994.
134 Zakrzewski S. Opis grodów i terytoriów z północnej strony Dunaju czyli t.zw. Geograf
Bawarski. – Lwów, 1917. – S.52; Nalepa J. Z badań nad nazwami płemiennymi u słowian
zachodnich. Thafnezi Geografa Bawarskiego // Dobnicy Arsbok. 1957–1958. – Lund, 1961. –
S.64–85.
135 Kucharski E. Polska w zapisce karolińskiej zwanej newłaściwe «Geografem
Bawarskim» // Pamiętnik IV Powszchnego Zjązdu historyków polskich. – T.1, sekcja 2. –
Lwów, 1925. S.8.
136 Lewicki T. Leizike Konstantina Porfirogenety // Roczniki Historyczne. – T.32. –
Poznań, 1956. – S.32–33; Labuda G. Żródła skandynawskie i anglosaskie do dziejów
Słowiańszczyzny. – Warszawa, 1961. – S.66–69, 83.
137 Łowmiański H. O pochodzeniu Geografa Bawarskiego // Roczniki Historyczne. –
T.20. – Poznań, 1951–1952. – S.51.
138 Крип’якевич I. Галицько-Волинське князівство. – Л., 1999. – C.29, 81, 84.
139 Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники IX–XI вв. – С.14, 35.
140 Исаевич Я.Д. О происхождении названий Червен, червенские города, Червонная
Русь // Доклады и сообщения Львовского отдела Географического общества СССР за
1966 г. – Л., 1969. – С.135–138 [Ісаєвич Я. Україна давня і нова. – Л., 1996. – С.75–80];
Його ж. До питання про західний кордон Київської Русі // Історичні джерела та їх вико-
ристання. – Вип.6. – К., 1971. – С.83–100; Його ж. Територія і населення «Червенських
градів» (Х–ХІІІ ст.) // Український історико-географічний збірник. – Вип.1. – К., 1971. –
С.71–83; Исаевич Я.Д. «Грады червенские» и Перемышльская земля в политических взаи-
моотношениях между восточными и западными славянами (конец ІХ – начало ХІ вв.) //
Исследования по истории славянских и балканских народов: Эпоха средневековья: Киев-
ская Русь и её славянские соседи. – Москва, 1972. – С.107–124.
141 Widajewicz J. Początki Polski. – Warszawa, 1948. – S.43.
142 Lehr-Spławiński T. Najstarsze nazwy plemion polskich w obcych żródłach // Język
Polski. – T.41. – Kraków, 1961. – S.265.
143 Войтович Л. Черв’яни у працях І.Крип’якевича (до питання про початки держав-
ності) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Т.8: Іван
Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – Л., 2001. – С.818–822.
144 Томенчук Б. Річкові шляхи ... – С.214.
145 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.166.
146 Карамзин Н.М. История государства российского. – Т.1. – Санкт-Петербург,
1818. – C.22.
147 Dobrovski J. Die Sloven stamme auf der Nordseite der Donau // Archiv für Geschichte,
Statistik, Literatur und Kunst. – 1827. – Т.18. – №92/93. – S.150.
148 Kraliček A. Der sogenannte Bairische Geograph und Mähren. – S.220.
149 Див.: Krysiński A. Pomorze pleminne w swietle przekazy t.zw. Geografa Bawarskiego //
Materiały Zachodnio-Pomorskie. – 1961. – Т.7. – S.499.
32 Л.В.Войтович
150 Kiersnowski R. Plemiona Pomorza Zachodniego w swietle najstarszych żródeł pisanych
// Slavia Antiqua. – 1951–1952. – Т.3. – S.81; Łowmiański H. O pochodzeniu Geografa
Bawarskiego. – S.15.
151 Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної
Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших
часів до кінця ХVIII ст.). – Вип.4. – К., 2004. – С.117–118.
152 Przemyśl w starożytności i średniowieczu. – Rzeszów, 1966. – S.38.
153 Новосельцев А.П. Образование древнерусского государства и первый его правитель
// Вопросы истории. – 1991. – №2/3.
154 Toeppen M. Historischcomparative Geographie von Preußen. – Gotha, 1858; Būga K.
Lietuvių kalbos žodyno. – T.1–2. – Vilnius, 1924–1925; Łowmiański H. Stan badań nad dziejami
dawnych prusów. – Olsztyn, 1947; Idem. Stosunki polsko-pruski za pierwszych Piastów //
Przegląd Historyczny. – 1950. – T.41. – S.152–179; Ślaski K. Stosunki Prusów z innymi ludami
nadbałtyckimi w VII–XII wieku // Rocznik Olsztyński. – 1963. – T.5. – Olsztyn, 1965. – S.9–
27; Powierski J. Najważniejsze nazwy etniczne z terenu Prus i niektórych obszarów sąsiednich
// Komunikaty Mazursko-Warmińskie. – 1965. – №2 (88); Antoniewicz J. Terytoria plemienne
ludów bałtyjskich w okresie starożytnym w świetle badań archeologii і hydronimii // Komuni-
katy Mazursko-Warmińskie. – 1965. – №4 (90). – S.513–530.
155 Седов В.В. Восточные славяне в VI–XIII вв. – Москва, 1982. – С.119–122.
156 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.164, 166.
157 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.215.
158 Войтович Л. Проблема утворення Тмутараканського князівства у світлі русько-ха-
зарських стосунків Х ст. // Хазарский альманах (Киев; Харьков). – Т.6. – 2007. – С.65–77.
159 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.42.
160 Krysiński A. Pomorze pleminne w swietle przekazy t.zw. Geografa Bawarskiego. –
S.483.
161 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.215.
162 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.43.
163 Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники IX–XI вв.: Тексты, пер., ком-
мент. – С.13–51; Его же. «Хазары, русь, луколяне, венгры»: народы Восточной Европы в
«Баварском географе» // Древняя Русь в свете зарубежных источников. – Москва, 2000. –
С.292–295; Его же. Древняя Русь на международных путях. Междисциплинарные очерки
культурных, торговых, политических связей IX–XII веков. – Москва, 2001. – С.51–70.
164 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.162–169; Войтович Л.
Київський каганат? До полеміки П.Толочка з О.Пріцаком // Хазарский альманах. –
2005. – Т.4. – С.109–117.
165 Zakrzewski S. Opis grodów i terytoriów. – S.60.
166 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – S.623.
167 Keltsch V. von. Der bairische Geograph // Alpreussische Monatsschr. – 1886. – №23. –
S.507–560.
168 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.44–45.
169 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.167–168.
170 Lehr-Spławiński T. Fresiti // Słownik Starożytności Słowiańskich. – T.2. – Cz.1. – Wrocław;
Warszawa; Kraków, 1964. – S.72.
171 Łowmiański H. O identyfikacji nazw. – S.18.
172 Zakrzewski S. Opis grodów i terytoriów. – S.60–62.
173 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.44–45.
174 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.168.
175 Riasanovsky V.J. The Embassy of 838 revisited: Some comments in connection with a
«Normanist» source on Early Russian history // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. –
1962. – T.10; Boba I. Nomads, Northmen and Slavs. Eastern Europe in the ninth century //
Slavio-Orientalia (Wiesbaden). – 1967. – T.2. – P.23; Łowmiański H. Początki Polski. – T.5.
Warszawa, 1973. – S.130–132; Лебедев Г.С. Эпоха викингов в Северной Европе. – Ленинград,
1985. – С.190; Кирпичников А.Н., Дубов Л.В., Лебедев Г.С. Русы и варяги (Русско-
скандинавские отношения домонгольского времени) // Славяне и скандинавы / Под ред.
Е.А.Мельниковой. – Москва, 1986. – С.189, 285; Treadgold W. The Byzantine Revival
780–842. – Stanford, 1988. – P.309; Nelson J.L. The Annals of St-Bertin // Ninth-century
histories (Manchester). – 1991. – T.1. – P.6–13.
33«Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної...
176 Szafarzyk P.J. Słowianskie starożitnosti. – Poznań, 1844. – T.2. – S.189.
177 Lelewel J. Geographie du moyen age. – Breslau, 1852. – T.3/4. – P.34; Kraliček A. Der
sogenannte Bairische Geograph. – S.234.
178 Kucharski E. Polska w zapisce karolińskiej zwanej niewłaściwie «geografem bawar-
skim». – S.8.
179 Zakrzewski S. Opis grodów i terytoriów. – S.61.
180 Łowmiański H. O identyfikacji nazw. – S.18.
181 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – S.623.
182 Niderle L. Slovanské starožitnosti. – T.4. – S.186.
183 Rudnicki M. Geograf Bawarski w oświetleniu językoznawczym // Z polskich studiów
slawistycznych. – T.1. – Warszawa, 1958. – S.190.
184 Zakrzewski S. Opis grodów i terytoriów. – S.62.
185 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.163.
186 Томенчук Б. Річкові шляхи ... – С.215, 219.
187 Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С.205–206.
188 Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу … – С.163.
189 Томенчук Б. Річкові шляхи … – С.215, 219.
190 Исаевич Я.Д. Висляне и лендзяне // Формирование раннефеодальных славянских
народностей. – Москва, 1981. – С.156–169; Его же. Древнепольская народность и её этни-
ческое самосознание // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху
раннего средневековья. – Москва, 1982. – С.144–166.
191 Исаевич Я.Д. Древнепольская народность и её этническое самосознание. – С.145–
146, 150.
192 Schlesinger W. Die Verfassung der Sorben // Siedlung und Verfassung der Slawen zwi-
schen Elbe, Saale und Oder / Hrsg. H.Ludat. – Giesen, 1960. – S.70–79.
193 Wojciechowski Z. Uwagi nad powstaniem Państwa Polskiego i Czeskiego // Przegląd
Zachodni. – 1951. – №1/2. – S.142; Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... –
S.50.
194 Lippert W. Über die Anwendung des Namens Lausutz auf die Ober lausitz im 14 Jh //
Neues Archiv für sächsische Geschichte und Altertumskunde. – T.15. – Dresden, 1894. – S.41,
62; Jecht R. Die Besitzverhältnisse und die Besitzer der Oberlausitz von 1067–1158 // Neues
Lausitzischez Magazin (Görlitz). – 1930. – №106. – S.172; Widajewicz J. Serbowie nadłabs-
cy. – Kraków, 1948. – S.10–15; Helbig H. Die slawische Siedlung im sorbischen Gebiet //
Siedlung und Verfassung der Slawen zwischen Elbe, Saale und Oder. – Giessen, 1960. – S.63.
195 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.51.
196 Jecht R. Erste Erwähnung der Oberlausitz. Der Gau Besunzane und die urbs Businc sind
gleich dem Orte Biesnitz an der Landeskrone // Neues Lausitzischez Magazin. – 1920. – №96. –
S.188–199; Kiersnowski R. Plemiona Pomorza Zachodniego w świetle najstarszych żródel pisa-
nych // Slavia Antiqua. – 1951/1952. – T.3. – S.84; Nalepa J. Bieżuńczanie, nazwa i położenie
// Pamiętnik Słowiański (Kraków). – 1954. – T.4. – S.304–323.
197 Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.52.
198 Tymieniecki K. Kim byli «Uerizane» Geografa Bawarskiego // Slavia Antiqua. – 1954–
1956. – T.5. – S.84–102.
199 Rudnicki M. Spór o zapis Geografa Bawarskiego z IX w. «Verizane» // Sprawozdania
Poznańskiego Towarzystwa Przyjaciól Nauk (Poznań). – 1956. – №3. – S.19–21.
200 Hirst H. Die Urheimat der Indogermanen // Indogermanische Forschungen. – 1892. –
№1. – S.479.
201 Zeuss K. Die Deutschen und ihre Nachbarstämme. – 2 Aufl. – Heidelberg, 1925. – S.653.
202 Novotný V. Česke dějny. – T.1. – Cz.1. – Praha, 1912. – S.501.
203 Chaloupecký V. // Česke časopis historický. – T.47. – Praha, 1946. – S.81–84.
204 Vanéček V. Pervnich tisic let. – Praha, 1949. – S.52.
205 Keltsch V. von. Der bairische Geograph. – S.551.
206 Kraliček A. Der sogenannte Bairische Geograph. – S.222.
207 Zakrzewski S. Opis grodów i terytoriów. – S.70.
208 Horák B. Fraganeo // Časopis společnosti přatel starożitnosti. – T.55. – Praha, 1947. –
Č.3/4.– S.81–84; Horák B., Trávniček D. Descriptio civitatum ... – S.52–53.
209 Dąbrowski J. Studia nad początkami państwa polskiego // Rocznik Krakowski. – T.34. –
Kraków, 1958. – Z.1. – S.3–57.
34 В.М.Михайловський
210 Tyszkiewicz J. Z badań nad wczesnośredniowiecznym osadnictwem górnego dorzecza
Odry. Pierwotne brzmienie і umiejscowienie Lupiglaa i Golensizi tzw. Geografa Bawarskiego //
Studia z dziejów osadnictwa. – T.1. – Warszawa, 1963. – S.7–72.
211 Wojciechowski Z. Najstarszy ustrój plemienno-szczepowy i administracja do roku 1139
// Historia Śląska od najdawniejszych czasów do roku 1400. – T.1. – Kraków, 1933;
Hołubowicz W. Śląsk w epoce wspólnoty pierwotnej // Historia Śląska. – T.1. – Cz.1. – Wrocław,
1960. – S.127; Tyszkiewicz J. Z badań nad wczesnośredniowiecznym osadnictwem górnego
dorzecza Odry. – S.7–72.
212 Semkowicz W. Geograficzne podstawy Polski Chrobrego. – Kraków, 1925. – S.23;
Rospond S. Dzieje polszczyzny śląskiej. – Katowice, 1959. – S.53; Tyszkiewicz J. Z badań nad
wczesnośredniowiecznym osadnictwem górnego dorzecza Odry. – S.7–72.
The article summarizes the attempts localization of Slavic tribes at the source of
IX century – «Geographus Bavarus». A clarification of international trade routes in
accordance with the hypothesis of J.Herrmann and related new versions ethnic
classification.
В.М.Михайловський*
ПРАВЛІННЯ КОРІАТОВИЧІВ НА ПОДІЛЛІ (1340-ві – 1394 рр.):
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА КНЯЗІВСЬКОГО ОТОЧЕННЯ**
На підставі джерел, які дійшли до нашого часу, проаналізовано соціальну
структуру оточення подільських князів Коріатовичів (друга половина XIV ст.),
персональний склад та ймовірне походження князівських наближених. Подано
біограми всіх осіб, що згадуються у надавчих документах Коріа товичів.
Майже півстолітнє правління на Поділлі князів Коріатовичів залишило
настільки помітний слід у джерелах, що й до сьогодні є предметом досліджень,
навіть коли йдеться про вже давно відомі та опрацьовані матеріали. Дискусії три-
вають навколо кількох основних питань, насамперед щодо початку правління
онуків Ґедиміна на Поділлі. Деякі дослідники пов’язували (і досі пов’язують) це з
виправою Ольґерда проти татар та битвою на Синіх Водах. І тут ідеться не так про
її місце, як про датування – чи то початок 1350-х рр., 1362 р. або ж 1397–1398 рр.
Останніми, хто писав про ці події, були Ф.Шабульдо1 та Я.Куртика2. Якщо другий
датує прихід Коріатовичів на Поділля приблизно 1349 р., то першого цікавить не
стільки рік появи тут нових володарів (він називає 1362 р., тобто усталену дату
виправи Ольґерда), а, власне, статус території, за яку точилася боротьба. Ідеться
про так званий кондомініум, тобто спільне татарсько-литовське або татарсько-
польське володіння подільськими землями. Вочевидь, ані татари, ані нові госпо-
дарі, князі Коріатовичі, не мали у своєму розпорядженні достатньо сил та ресур-
сів, щоби повністю контролювати Велике Поділля3.
Не підважуючи тверджень обох дослідників, варто згадати факт другого похо-
ду Казимира III на руські землі (1349 р.) із метою остаточного вреґулювання влас-
них претензій на ці території, а також угоду від 1350 р. з Людовіком Угорським
про успадкування польської корони після смерті Казимира в разі відсутності у
того нащадків. Усе це досить добре узгоджується як із подальшими васальними
стосунками Коріатовичів та Казимира (як мінімум від 1366 р.) й Людовіка (з
* Михайловський Віталій Миколайович – канд. іст. наук, наук. співроб. музею
Національного університету «Києво-Могилянська академія».
E-mail: Mykhaylovsky@ukma.kiev.ua
** Стаття написана в рамках проекту, підтриманого Gerda Henkel Stiftung (про-
ект AZ 23/SR/05).
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-5252 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-28T00:40:14Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Войтович, Л.В. 2010-01-13T15:58:11Z 2010-01-13T15:58:11Z 2009 «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. / Л.В. Войтович // Укр. іст. журн. — 2009. — № 5. — С. 12-34. — Бібліогр.: 212 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5252 У статті підбито підсумки спроб локалізації слов’янських племен за джерелом IХ ст. – «Баварським географом». Пропонується уточнення міжнародних торговельних шляхів згідно з гіпотезою І.Геррмана та пов’язані з цим нові версії етнолокалізації. The article summarizes the attempts localization of Slavic tribes at the source of IX century – «Geographus Bavarus». A clarification of international trade routes in accordance with the hypothesis of J.Herrmann and related new versions ethnic classification. uk Інститут історії України НАН України Студії «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. Article published earlier |
| spellingShingle | «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. Войтович, Л.В. Студії |
| title | «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. |
| title_full | «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. |
| title_fullStr | «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. |
| title_full_unstemmed | «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. |
| title_short | «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. |
| title_sort | «баварський географ»: спроба етнолокалізації населення центрально-східної європи ix ст. |
| topic | Студії |
| topic_facet | Студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5252 |
| work_keys_str_mv | AT voitovičlv bavarsʹkiigeografsprobaetnolokalízacíínaselennâcentralʹnoshídnoíêvropiixst |