Імітаційні ігри — ракурси й перспективи
Сьогодні імітаційні ігри, імітаційне моделювання дедалі ширше застосовуються у різноманітних сферах, передовсім в економіці, політиці, соціології,
 екології, адмініструванні, освіті, міському плануванні, історії. Їх використовують для підготовки фахівців відповідної кваліфікації, розв’язання...
Saved in:
| Date: | 2007 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2007
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/533 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Імітаційні ігри - ракурси й перспективи / Л. Іваненко // Вісн. НАН України. — 2007. — N 5. — С. 58-67. — Бібліогр.: 9 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860013482659807232 |
|---|---|
| author | Іваненко, Л.М. |
| author_facet | Іваненко, Л.М. |
| citation_txt | Імітаційні ігри - ракурси й перспективи / Л. Іваненко // Вісн. НАН України. — 2007. — N 5. — С. 58-67. — Бібліогр.: 9 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| description | Сьогодні імітаційні ігри, імітаційне моделювання дедалі ширше застосовуються у різноманітних сферах, передовсім в економіці, політиці, соціології,
екології, адмініструванні, освіті, міському плануванні, історії. Їх використовують для підготовки фахівців відповідної кваліфікації, розв’язання окремих
завдань досліджень, прогнозування, апробування запланованих нововведень.
Застосовуються імітаційні ігри і в якості комунікації, мультилогу між спеціалістами різного профілю — як особлива «мова майбутнього».
У пропонованій статті автор аналізує власний досвід конструювання і
проведення ігор, розмірковує над перспективами ігровістики у моделюванні
різних процесів у сучасному суспільстві.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:42:55Z |
| format | Article |
| fulltext |
58 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 5
Погляд
Сьогодні імітаційні ігри, імітаційне моделювання дедалі ширше застосову-
ються у різноманітних сферах, передовсім в економіці, політиці, соціології,
екології, адмініструванні, освіті, міському плануванні, історії. Їх використо-
вують для підготовки фахівців відповідної кваліфікації, розв’язання окремих
завдань досліджень, прогнозування, апробування запланованих нововведень.
Застосовуються імітаційні ігри і в якості комунікації, мультилогу між спе-
ціалістами різного профілю — як особлива «мова майбутнього».
У пропонованій статті автор аналізує власний досвід конструювання і
проведення ігор, розмірковує над перспективами ігровістики у моделюванні
різних процесів у сучасному суспільстві.
© ІВАНЕНКО Леонід Миколайович. Кандидат фізико-математичних наук (Київ). 2007.
Поняття «гра» настільки ємне, що для
більш-менш повного висвітлення пот-
ребує цілої книги. І такі видання існують,
про деякі з них буде побіжно згадано зго-
дом. Нині, не претендуючи на всеохопність,
лише скерую увагу читачів.
За сферою застосувань розрізняють ігри
спортивні, навчальні, салонні, тестуваль-
ні тощо. Іноді намагаються визначати їх за
тематикою — ігри будівельні, медичні, вій-
ськові або за характером — азартні, інтелек-
туальні, розважальні, дитячі, рольові. Всі ці
слова-означення можна довільно множити
і тасувати, проте це мало наблизить нас до
пізнання суті явища. Перефразувавши вис-
лів Уоренна Бенніса, можна сказати, що грі,
як і жіночій красі, важко дати визначення.
Тому обмежуся (якщо можна обмежитися
практично необмеженим!) підкласом іміта-
ційних ігор. І спробую підступитися до чер-
гової загадки ігровістики. Дозвольте запро-
вадити такий термін зі значенням «усе про
ігри», за аналогією до вже усталених дис-
циплін — урбаністика, медієвістика тощо.
Сутністю цього різновиду ігор є процес
імітації певних дій, незалежно від мети їх
застосування (проведення). Імітаційна мо-
дель, покладена в основу гри, може бути ін-
формаційною, тобто вона передбачає отри-
мання на вході певних сигналів стосовно
дій (рішень) гравця — послідовності сим-
волів, цифр і реакції на них. Тому ще вжи-
вають вислів «модель відгуку». Вона може
реалізуватися також у формі макету, тоді
сигнали передаються за допомогою ручок,
важелів, тумблерів тощо. Щоправда, в цьо-
му разі уживанішим є такі визначення, як
навчання, тренінг.
Л. ІВАНЕНКО
ІМІТАЦІЙНІ ІГРИ — РАКУРСИ Й ПЕРСПЕКТИВИ
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 5 59
Модель вважається закритою, коли всі
ігрові колізії — сигнали на вході й мож-
ливі реакції на них — наперед закладені,
«запаяні» в неї. Таку модель зручно уяв-
ляти як комп’ютер із завантаженою у ньо-
го програмою імітації. Приклад гри за та-
кою моделлю — «Кібернетичний фіто-
трон», яку ми провели на системі УТ–1 у
1980-му і 1984—1985 роках; про це йти-
меться далі.
Існують і відкриті імітаційні моделі.
Зокрема, з такою ми мали справу в телегрі
«Урбаністика» (1982—1983). Оскільки зав-
данням для учасників було проектуван-
ня міста — супутника Києва ХХІ століття,
то створювати програму, яка б оцінювала
силу-силенну можливих рішень гравців,
не видавалося можливим. За модель від-
гуку в цьому випадку правила група екс-
пертів з містобудування. Загалом такі ігри
подібні до імпровізації, творяться ніби на
ходу. Ця ж обставина робить їх «неповтор-
ними». Змінюються гравці, групи експер-
тів, і кожен з ігрових колективів формує
свій варіант розбудови.
Гравці, імітаційна модель, чітко сформу-
льовані правила і мета гри, система заохо-
чень-покарань — усе це необхідні, але все-
таки недостатні передумови успішного її
перебігу.
До речі, ми вже згадували про переванта-
женість смислами слова «гра» у нашій мові.
Тоді як англійці, приміром, вирізняють «гру
як інвентар» — a game і «гру як процес» —
a play. Тож у попередньому абзаці перелі-
чено те, що входить до комплекту гри, або,
умовно кажучи, може бути вкладене у ко-
робку. Сукупність цих предметів може «за-
грати», породити захоплюючий процес гри,
а може й навпаки — перетворити її на нуд-
ну процедуру. Все залежить від мистецтва
конструктора (дизайнера) гри та її поста-
новника (режисера, ігрожокея). Я свідомо
дублюю дефініції, бо усталеної терміноло-
гії, особливо української, немає. Про магію
слів (або «алхімію слова» за Яном Паран-
довським) згадують, коли йдеться про лі-
тературу. Своя магія чатує і на творців та
прихильників ігор.
Термін «ділові ігри» можна зустріти пе-
реважно на газетних шпальтах. Це по-
в’язано з тим, що бум імітаційних ігор по-
чався у повоєнний час у США, спершу у
військових академіях, згодом — у системі
перепід готовки і підвищення кваліфікації
менеджерів. Зрозуміло, які процеси при
цьо му моделювалися, тому і виникло таке
ви значення. Але коли ігри цього класу по-
чали застосовувати у шкільній та дошкіль-
ній системах освіти, означення «ділові»
вже не пасувало до їхнього змісту. Тому
ліпше відштовхуватися від анатомії таких
ігор — імітаційні.
Якщо говорити про їх залучення до нав-
чальних процесів різного ґатунку, то слід
відзначити деякі їхні позитивні характе-
ристики. По-перше, це ефективність —
значне збільшення обсягів здобутих знань
і навичок за одиницю часу. По-друге, бага-
торазове стиснення часу: процеси, які в ре-
альному житті тривають роками, їхня імі-
таційна модель «прокручує» за секунди, а в
разі застосування комп’ютерів — практич-
но миттєво. І, зрештою, безпечність. Так,
операторів блоків АЕС вчать, тренують
на макетах (імітаторах). Що трапляється,
коли починають експериментувати з чин-
ними блоками, продемонстрував усім Чор-
нобиль...
Можна стверджувати, що виграш у часі
та якості зумовлений динамікою гри, коли
всі рецептори гравців широко задіяні. До
того ж учасники гри менш за все думають
про навчання, лише про перемогу! Але слід
ще раз підкреслити, що всі «плюси» зника-
ють, якщо гра сама по собі не захоплює ау-
диторію чи окремого гравця.
На думку деяких авторів, для ініціюван-
ня процесу гри має виникнути «специфіч-
ний ігровий інтерес». Його може виклика-
60 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 5
ти перспектива виграшу (грошового) —
тоді частіше говорять про азарт; або пізна-
вальний інтерес — жадоба знань, властива
майже всім людям. Трапляється, що грав-
ців інтригує ніби стороннє запитання: а як
вони (конструктори, педагоги) «зліпили»
ту гру? Якщо традиційний аудиторно-лек-
ційний спосіб навчання сприймається нами
як свого роду примус, «служба», то гра, на-
віть навчальна, виступає у ролі хобі — чо-
гось атракційно-спокусливого, але водно-
час, на жаль, несерйозного.
Як, на яких струнах доречно зіграти, щоб
прокинувся такий інтерес і, власне, відбу-
лася гра — це вже таїна творчості конструк-
торів. Чи можна цей досвід, мистецтво пе-
редати, описати? Вельми сумнівно! Власне,
це питання на кшталт — як написати пісню,
мелодію якої підхоплять усі?
Нетерплячий читач може обуритися, для
чого так багато слів, чи не краще було б
просто навести означення імітаційної гри?
Можливо, але його у природі не існує. Я був
свідком численних дискусій на вітчизняних
і міжнародних конференціях на тему «Що
таке (імітаційна) гра?», але до єдиної думки
поважні науковці так і не дійшли. Водночас
того, про що йшлося вище, вважаю, достат-
ньо, щоб читач склав певне уявлення сто-
совно предмета подальшого викладу.
ІГРИ НА НАШИХ ТЕРЕНАХ
Масовий рух, спрямований на складан-
ня і різноманітне застосування ігор у
навчальній, виробничій, соціально-полі-
тичній та дослідницькій сферах, розгорнув-
ся в СРСР від середини 70-х років минуло-
го століття. Групи ентузіастів оновлення
палітри навчальних засобів формувалися
самочинно, здебільшого у великих містах:
Москва, Ленінград, Новосибірськ, країни
Балтії, почасти Закавказзя. Україна долу-
чилася до цього руху практично від його
зародження. Невдовзі почали з’являтися і
реальні результати.
Основними центрами консолідації ігро-
вих наробок спочатку були Москва і Ленін-
град, де регулярно скликалися так звані
«московські» й «ленінградські» школи-се-
мі нари. Інформація про них з’являлася в
науковій періодиці: часописах «Кибернети-
ка», «Экономика и математические мето-
ды», «ЭКО» та ін.
У Києві в рамках Наукової ради з про-
блеми «Кібернетика» у 80-х роках постійно
діяв семінар, яким керували ми з В.І. Ри-
бальським. Пік наших організаційних зу-
силь припав на 1991 р., коли в столиці Ук-
раїни зібралася конференція з ігор, яка,
крім «своїх», залучила і декотрих колег
з-за кордону. Додам, що іграми у тих чи
інших формах й обсягах займалися в Ук-
раїні, окрім Києва, у Львові, Одесі, Маріу-
полі. А потім усе вщухло.
Дещо ліпший стан справ у Росії. Уламки
старих колективів якось не переривали
зв’язків. І мене за старої пам’яті запрошу-
вали на міжнародні конференції в 1996,
2004 роках (Московський університет),
2005, 2006 — університети в Санкт-Петер-
бурзі. Мої доповіді, зокрема, друкувалися у
збірниках праць цих конференцій. Ішлося
на них і про створення СНД-асоціації конст-
рукторів ігор. Проте в Україні естафету у
цій галузі, схоже, нема кому передати.
Тому я і взявся за перо, щоб принаймні
зафіксувати свій (і не тільки) досвід праці
в ігровістиці. Так, 2005 року вийшла дру-
ком моя книга-дилогія [1, 2]. Ця стаття —
скромна лепта з тією ж метою. Навряд чи
хтось візьметься копирсатися в старих
журналах, однак на дві свої журнальні
публікації все-таки пошлюся. У першій я
розповів про те, як конструюю ігри [3], у
другій [4] — про передумови, мету, ре-
зультати таких занять. Можливо, цей «го-
лос волаючого в пустелі» буде почуто, а ці
публікації правитимуть комусь за нитку
Аріадни. Отже, про мій скромний досвід у
цій галузі.
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 5 61
МИ — КІБЕРНЕТИКИ!
Система освіти, безумовно, є інструмен-
том керування соціумом. Ще О. Біс-
марк зауважив, що війни виграє шкільний
учитель. А оскільки кібернетика є наукою
про керування, то й ареал навчальних ігор
для неї не чужий. Загалом це коло ідей сто-
сується соціальної кібернетики — напряму,
якому Н. Вінер присвятив книгу «Кіберне-
тика і суспільство» [5].
Але в нашій країні постулювалася думка,
що ми тримаємо за хвіст «науку наук», яка
все пояснює і вказує узагальнений шлях на
всі прийдешні часи. Тому будь-які само-
чинно-соціальні заходи, «політика» зага-
лом, м’яко кажучи, не заохочувалися.
Втім, ніхто в СРСР гасел революцій-
них перетворень шляхом поступу в осві-
ті й не проголошував. А сама по собі ця га-
лузь є досить консервативним інструментом
впли ву, тобто ефекти від її модернізації від-
чутні через значні часові лаги. Оскільки
наші керівники мислили категоріями п’я ти-
річок (тепер — виборних каденцій), усе, на
що доводиться чекати десятиліттями, їх не
хвилювало і не цікавило.
Ці обставини робили моє існування дещо
ефемерним. З одного боку, великий науко-
вий інститут — кібернетики — міг дозволи-
ти собі пошукові роботи, з другого, під них
не закладалися жодні ресурси. Це навіть не
«скачи, враже, як пан каже», а просто — «не
мороч нам голову»!
З часом я надибав собі нішу — запропо-
нував вести імітаційні комп’ютерні ігри че-
рез систему телебачення. Ідея була цілком
прозора. Планується наскрізне дійство, що
визначено форматом певної імітаційної
гри. У нас такими проектами були «Кібер-
нетичний фітотрон» (аграрне виробниц-
тво) й «Урбаністика» (проектування міст).
До цього додавалося чимало науково-попу-
лярних, просвітницьких сюжетів, екскурсії
до науково-дослідних інститутів, на пле-
нер, бесіди з провідними вченими тощо.
ІГРИ В ЕФІРІ
У телевізійних «мильних операх» стриж-
нем найчастіше є життя патріархаль-
ної родини або якогось локального згрома-
дження людей, і все це рясно присмачено
фатальним коханням, зрадами, вбивствами,
пограбуваннями, викраденнями та ін шими
пристрастями. Натомість ми, відштовхую-
чись від форми телесеріалу, наповнювали
передачі позитивним, пізнавальним зміс-
том.
З відстані років і наш задум, і його реалі-
зація здаються неймовірними. Щоразу по-
годжувалися брати участь в іграх більше
тисячі гравців, і заходи ці завершувалися з
волі організаторів, а не «натуральною кон-
чиною»! Так тривало шість років.
Водночас, спілкуючись з колегами осо-
бисто та епістолярно, ми переконалися, що
подібні експерименти тоді й досі не мають
аналогів у світі. Я не хизуюся, а просто кон-
статую. Більше того, у розділі «Urbi et Or-
bi» моєї книги описано численні спроби по-
ширити наш досвід. Придивлялися, розпи-
тували телевізійники з Ленінграда, Алма-
Ати, Риги, Тбілісі, Братислави, але далі
справа не йшла. Остання спроба такого
роду була в 90-ті роки. Одна пані з росій-
ського телебачення запитала описи та ма-
теріали. Я навіть склав щось на зразок ме-
режного графіка — що за чим слід робити.
Між іншим, сам здивувався, що нам таке
вдалося «провернути»! Як кажуть у народі,
«очі лякаються, а руки роблять». Щодо ро-
сій ської сторони, то вона й дотепер нічого
не опробувала.
Гадаю, що і в Україні такі експерименти
нині не реальні. Те, що ми називаємо рин-
ком, комерціалізація ЗМІ перекрили шлях
подібним «безумствам». Навіть редакція
науково-популярних та навчальних прог-
рам УТ, з якою ми співпрацювали, розфор-
мувалася. Мабуть, знання не є цінністю для
доби розбудови капіталізму... Інша річ —
ситуація застою, панування геронтократії.
62 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 5
Саме на тлі загальної руйнації подібне вда-
лося тоді зреалізувати.
«Класичні» імітаційні ігри розігруються
в навчальних аудиторіях, військових шта-
бах, осередках промислового менеджмен-
ту. Попри якісну зміну арени наших ігор,
ми продовжували мислити в традиційних
категоріях. Лише з часом почали усвідом-
лювати, що нові обставини привносять
нові можливості й ефекти, що ми не прос-
то сіємо «розумне, добре, вічне», але якось
впливаємо, керуємо соціумом. Тому вже
другу нашу гру — «Урбаністика» — свідомо
застосовували до процесу вивчення гро-
мадської думки з питань містобудування,
випробували механізми участі громадян у
розробці соціовагомих рішень. На конфе-
ренції UNESCO 1984 року (Суздаль—Вла-
димир) хтось схарактеризував це як public
participation (участь громадськості).
З цим досвідом ми рушили далі. В другій
книзі-дилогії описано процедуру і здобутки
«Лексичної толоки». З огляду на нові со-
ціальні реалії це не була власне гра, хоча
використовувалися механізми імітації ді-
яльності лексикографів. Але тут ми займа-
лися вже не просто просвітництвом чи по-
пуляризацією української мови, а й збира-
ли її скарби — те, що не було своєчасно за-
нотовано вченими чи щойно проникло у
мовлення.
Організатори ігор тоді не мали жодних
залаштункових політичних думок, а все-
таки несподіванки, трагікомічні моменти
траплялися. Так, у Московському держав-
ному університеті, в процесі моделювання
народногосподарських проблем, Владимир
Єфімов (тепер він професор у Франції)
дійшов висновку, що соціалістична еконо-
міка не життєздатна і тому зазнає краху.
Щоправда, він не почав, як Андрій Амаль-
рік, друкувати у самвидаві щось на кшталт
«Чи проіснує СРСР до 1984 року?», просто
скромно оприлюднив свої результати у ви-
давництві МДУ [6].
Тепер ми всі розумники. Ретроспективно
видається, що хибними є всі соціалістичні
теорії та спроби їх втілення у життя — від
Т. Компанелли, Д. Оуена і до подій, свідка-
ми й учасниками яких ми були.
У липні 2006-го на 37-й щорічній конфе-
ренції ISAGA (International Simulation and
Gaming Association) у Санкт-Петербурзі, де
я виступив з доповіддю «Mass Simulation
Games: 25-Years Review», враження справив
не стільки сам факт телевізійної постанов-
ки гри, що учасники також оцінили, скіль-
ки згадані вище соціальні аспекти, які вия-
вилися у їх процесі. Те «пожвавлення в
залі», де були присутні представники всіх
континентів, почасти пояснює, чому ігрові
методи такі популярні й розвинуті на За-
ході (і Далекому Сході), але викликають
якесь прохолодне ставлення, неприйняття
у нас. Посттоталітарний синдром? Мабуть,
«класове чуття» панів-добродіїв від сфери
освіти підказує їм: «То — чуже»! Радий би
був помилятися.
ІГРИ ЯК БЛОКИ ЧИННОЇ СИСТЕМИ КЕРУВАННЯ
Один з піонерів радянського ігроди-
зайну — ленінградський професор
Іван Сироєжин, на жаль, уже покійний,
обґрунтував тезу «Ігри як блоки чинної
системи керування». Так, перш ніж втілю-
вати черговий «почин», казав він, варто (і
в тисячі разів дешевше!) створити під ту
пропозицію модель і всіляко її опробува-
ти. Як пам’ятаємо, всі новації у нас із ту-
пою самовпевненістю у власній непогріш-
ності втілювалися прямо в лоні живої еко-
номіки.
Якісь конкретні приклади розв’язання
народногосподарських проблем у нашій
країні з опорою на ігрове імітаційне моде-
лювання як 30 років тому, так і за часів не-
залежності, мені не відомі.
Вище вже згадувалося, що гра «Урбаніс-
тика», хоча такого завдання ми перед со-
бою не ставили, давала інформацію щодо
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 5 63
пріоритетів громадської думки, які часом
геть розбігалися із судженнями експертів.
Не спиняюся тут на деталях поетапної ге-
нерації та відбору ідей з розбудови міста,
але цілком очевидно, що подібні ігрові
процедури можна було б застосовувати у
процесі розробки і реалізації містобудів-
них проблем. Якби, звичайно, «батьки міс-
та» цікавилися думкою їхніх мешканців!
Тому звернімося до зарубіжного досвіду.
1990 року при Нью-Гемпширському уні-
верситеті (США) професор Денніс Медоуз
— один із світових лідерів у галузі ігроди-
зайну — скликав конференцію «Ігрове імі-
таційне моделювання у ХХІ столітті». Далі
я спиратимуся на нарис московської до-
слідниці, конструктора ігор Людмили Крю-
кової [7]. Зокрема, вона коментувала до-
повідь Ельжбети Науменко (Польща) про
організаційну гру, розроблену нею спіль но
з М. Длугожем і присвячену проблемам
приватизації: «Гра призначена для поль-
ського парламенту і застосована в ньому
як дослідницький інструмент. Було запро-
поновано два варіанти приватизації, але
чомусь парламентарі здебільшого обирали
третій варіант — банкрутство державної
фірми, розпродаж її майна за безцінь, ут-
ворення на згарищі нового підприємства,
що є найприбутковішим для інвесторів і
майбутніх власників, але означає цілкови-
тий крах для держави і банків-кредито-
рів». До речі, саме такий варіант привати-
зації став згодом панівним в Україні…
Але в Польщі вчасно вдалися до запобіж-
них заходів. Так, у рамках групи парла-
ментського контролю п’ять днів тривав се-
мінар, ще три дні — інтенсивні консультації
поміж міністрами, депутатами, урядовими і
незалежними експертами, і ще два дні про-
водилася згадана гра. Зрештою, був вироб-
лений звіт — керівництво до дії для урядо-
вих структур і парламенту.
Як і всі ми, час від часу дивлюся транс-
ляції засідань Верховної Ради і не можу уя-
вити, як з цим натовпом можна організува-
ти якісь ігри, що ґрунтуються на ідеях сис-
темної динаміки. Але справа не в тому, що
ми обрали якихось недолугих політиків і
малоосвічених людей. Найприкріше те, що
таку саму вибірку дадуть і наступні вибо-
ри! І цьому є декілька пояснень. Низький
рівень загальної і політичної культури у
суспільстві, стереотипи мислення, вироб-
лені у тоталітарній системі, несприйнят-
ливість до новацій. Річ ще й у тім, що в нас
від початкової школи не культивуються
імітаційні ігри в навчально-виховному про-
цесі. Звідки ж з’являться відповідні потре-
би, навички й звички у дорослих!? Тож і всі
наші «наздогнати і перегнати» — суцільне
сміховисько. За Д. Медоузом, для успіху
справи державного менеджменту потрібне
ефективне навчальне середовище. Але про
стан вітчизняної освіти й науки, які у неза-
лежній Україні фінансуються на рівні ви-
живання, становище вчителів та науковців
сумно згадувати. Втім, у межах теми дещо
слід сказати.
ІМІТАЦІЙНІ ІГРИ Й КЛАСИЧНА СИСТЕМА ОСВІТИ
Мабуть, мої уявлення про вітчизняну
систему освіти досить поверхові:
шко ла, університет, аспірантура, читання
лекцій, навчальне телебачення. Але, ймо-
вірно, саме тому, незаангажовано спогля-
даючи нашу освітню систему, я помічав у
ній дивні дисонанси. Зокрема, проблему —
чого саме навчати, якою мала б опікувати-
ся педагогіка, у нас підмінили іншою — як
навчати, що є переважно предметом ди-
дактики. Але марними були мої пошуки
пояснень. Спробуйте-но виборсатися зі
словоблуддя нашої педагогічної літерату-
ри... Допоміг випадок.
Отримавши якось на рецензію працю ле-
нінградського дослідника С.Д. Казарцева,
висунуту на здобуття премії імені К. Ушин-
ського, вловив з-поміж рядків, що він є моїм
однодумцем, і на моє пряме запитання: «Що
64 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 5
є істина у педагогіці?» він відповів так: «... Су-
часне трактування предмета педагогіки (ви-
никло в 20—30 рр.) каструвало цю науку (ін-
шого слова просто не доберу) до рівня ди-
дактичного курдупеля. Відкинуло вчення
про мету, філософію педагогіки, її соціоло-
гію, відповідно, правознавство й економіку,
ще низку розділів. Досить узяти будь-який
трактат з історії педагогіки, ...щоб упевнити-
ся, до якого рівня з’їхали мислення і сві-
товідчуття сучасних педагогів-учених. Вони
нічого не бачать далі техніки викладання та
ідеологічних штампів». Мало не вигукнув:
«Та невже ніхто нічого не помічав?».
Якось я натрапив на матеріали дискусії
про систему освіти в Росії, яка передувала
реформам доби Олександра ІІ [8]. Схоже,
ми надто зарозумілі й скептично ставилися
до досвіду наших предків, які жили 100—
150 років тому. Натомість мене не полиша-
ло відчуття, що я опинився у середовищі
розумних і культурних людей. А от під час
знайомства з матеріалами дискусії 80-х ро-
ків у СРСР про чергову реформу освіти
такого відчуття не виникало.
Суперечки в ХІХ столітті точилися на-
самперед навколо питання, якому типу ос-
віти надати перевагу — класичній чи реаль-
ній. Класична зникла слідом за останніми
інтелігентами, вихованцями старих гімна-
зій. А реальна — це, загалом, те, що ми має-
мо сьогодні. Власне, йшлося про те, готува-
ти фахівців-умільців чи всебічно освічених
людей. Прибічники класичної освіти за-
кликали виховувати передовсім особис-
тість, розуміючи, що це водночас створить
передумови для конкретної спеціалізації (і
перекваліфікації) у майбутньому. Їхніх опо-
нентів найбільше дратувала практика вив-
чення «мертвих» мов. Проте мені здається,
що в аргументах «класиків» ішлося не стіль-
ки про мови, як про оволодіння дітьми
мистецтвом імітаційного моделювання в со-
ціальній сфері (звичайно, такі терміни тоді
ще не існували).
Справді, вивчення іноземних мов у гім-
назіях класичного зразка полягало не лише
у запам’ятовуванні граматичних правил,
воно слугувало опануванню мистецтвом
формулювати у лексичному полі цих мов
свої думки. Себто, не лише рідною мовою.
А оскільки мови невіддільні від культур, у
рамках яких вони формувалися і які обслу-
говують, то, вивчаючи водночас країну, її
історію, побут, мистецтво народу — носія
тієї чи іншої мови, школярі нарощували
свій гуманітарний тезаурус. А щодо «мерт-
вих» мов (ідеться, зокрема, про античну
спадщину), то свобода від політичної, на-
ціональної, конфесійної заангажованості
давала можливість експериментувати з тим
мовним і метамовним матеріалом, як біоло-
гам з мушкою-дрозофілою. Це, по суті, екс-
перименти з вербальними (словесними)
моделями, які відбивають розвинуте люд-
ське суспільство, де виявлялися різні фор-
ми поведінки і правові норми, відбувалися
різноманітні історичні процеси і функціо-
нували відмінні за принципами державні
устрої. Саме завдяки таким студіям гімна-
зисти проходили процес соціалізації у ши-
рокому розумінні, бо людство за останні
дві—три тисячі років змінилося не настіль-
ки, щоб ці моделі втратили для нас свою
актуальність і виховний ефект.
Тобто юнацтво привчалося сприймати і
розуміти суть соціальних зрушень, пере-
дусім у їх людинознавчому аспекті, уявля-
ти форми і методи своєї майбутньої участі
в суспільних процесах. Для порівняння
пригадайте докори в інфантилізмі, що час-
то лунають на адресу сучасної молоді. Ла-
тина є для розвитку інтелекту матеріалом
не більш мертвим, аніж інтеграли, матриці,
тензори та інші математичні поняття. То чи
варто повсякчас надавати останнім перева-
гу в навчальному процесі? Чи не вияв це
збочення епохи тотальної індустріалізації?
Тим більше, ми вже вступили в інформа-
ційну добу.
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 5 65
Гадаю, саме класична за духом освіта має
виховувати майбутніх державних службов-
ців й авторитетних у народі політичних
діячів. Можливо, не на ґрунті античності,
але, безумовно, спираючись на пакети імі-
таційних ігор соціального спрямування. І
тоді в нас не виникатиме ситуації, коли «з
двох лих ми обираємо менше» і не так час-
то, як нині, виборці голосуватимуть «проти
всіх».
Колись, маючи на увазі вихованців пер-
ших у країні ліцеїв (на початку ХІХ століт-
тя), М.В. Гоголь вжив стосовно них вислів
«просвещённая бюрократия». Не треба по-
боюватися останнього слова в цій фразі,
прикро, що в нас не переважає перше...
Тому ми бабраємося у середовищі малоос-
вічених, з куцим світоглядом й сумнівними
моральними якостями осіб, яких сьогодні
чомусь прийнято називати елітою (!?)
HOMO SAPIENCE ЧИ HOMO LUDENS?
Ще зі школи люди мого покоління
твердо засвоїли, що еволюція лю-
дини відбувалася приблизно за такою схе-
мою: пітекантропи — австралопітеки —
синантропи — неандертальці — кроманьйон-
ці —сучасні люди. Відомо, що неандерталь-
ці вирізнялися прямоходінням, виготовляли
примітивне кам’яне знаряддя, вміли гово-
рити. Цікаво, що їхній мозок був більшим
за мозок сучасної людини, але далі еволю-
ція звернула зі стежки нарощування ваги
на шлях удосконалення, збагачення його
функцій.
Тим часом первісні люди сучасного типу
створювали наскельні малюнки, розпису-
вали стіни своїх печер-жител і навіть зоб-
ражували на них собі подібних. Вони спо-
руджували вогнища й ховали померлих —
такі акції, схоже, відсутні в культурі їхніх
попередників. Кроманьйонці, перші євро-
пейці сучасного типу, співали і танцювали,
що контрастувало із похмурими й малорух-
ливими неандертальцями. Можна ствер-
джувати, що останнім не було притаманне
почуття гумору, вони не генерували і не
сприймали б жартів. Іронія, кепкування,
гра слів, — усього цього неандертальці не
знали. Нарешті, люди сучасного типу мали
здатність до абстрактного, образно-асоціа-
тивного мислення, створювали і сприйма-
ли мистецтво: образотворче, декоративно-
прикладне, ритуально-театральне. Також
вони вирізнялися винахідливістю та допит-
ливістю. До того ж придумали собі богів,
щоб відобразити в уяві завершену картину
(модель) навколишнього світу. Як резуль-
тат цього — виникнення культів та віру-
вань.
Саме сукупність цих засадничих якос-
тей знаменувала зародження у наших пред-
ків духовного світу, що з плином тися-
чоліть сформувало сучасну людину і люд-
ство загалом. Наважуся припустити, що
тоді ж у гурті осіб — носіїв людських якос-
тей — виникло підґрунтя для ігор, зароди-
лася потреба в них. Більше того, як на мене,
саме ця риса характеру — «грайли вість» —
стала визначальною для твердження: це
вже люди! Уява, фантазія, аналітичні здіб-
ності, образне мислення, актор ські навич-
ки, хит рість, щоб не сказати підступність,
завбачливість, — усе це тією чи іншою
мірою необхідне, щоб грати й вигравати!
Часом можна почути щось про ігри тва-
рин. Гадаю, тут ми втрапляємо в оману че-
рез багатозначність слів, зокрема поняття
«гра», й порівнянь-узагальнень за друго-
рядними (вторинними) ознаками.
Гра-метушня як потреба у фізичних впра-
вах, реалізація надлишку енергії (а може,
«підступності», як у випадку гри кота з
мишкою) — скільки завгодно можна навес-
ти таких прикладів з життя фауни. Твари-
ни бавляться, порпаються, вовтузяться, ме-
тушливо рухаються. Але чи спостерігав
хтось серед них гру з розподілом ролей, імі-
тацією дій тих чи інших персонажів? Адже
саме такі ігри виникли в середовищі пер-
66 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 5
вісних людей і сформували їх у людей су-
часного типу.
Згадаймо наскельні фрески Тассилін-Ад-
жера [9] доби неоліту, що відтворюють про-
цес полювання. Схоже, зображені тут тва-
рини — це те, про що думають (мріють)
мисливці: повернуті (націлені) на себе луки
підтверджують це. Отже, маємо зображен-
ня процесу імітації, моделювання (ча-
родійства), а не сцену конкретного полю-
вання?
Таким чином, доходжу висновку, що саме
здатність до гри є визначальною якістю,
яка вивела нас «у люди» з царства тварин.
Водночас помітно, що ми ніби відкараскує-
мося від своєї схильності до ігор чи залюб-
леності в них. Але це те саме, що соромити-
ся, приміром, своїх батьків — пристаркува-
тих, не таких освічених чи бідних.
Цікаво проаналізувати назви деяких
куль тових видань, присвячених історії і
філософії ігор. Так, назва відомої книги
Й. Гейзінги «Homo Ludens» перекладаєть-
ся так: «Людина, що грає»: ніби гра — це
риса окремих диваків, які полюбляють
такі заняття, а не всіх нас. Точніше було б
сказати: «Люди, тому що граємо», бо має-
мо до того хист. Те саме в Е. Берна —
«Люди, які грають в ігри»: знову ніби про
певну підмножину Homo sapience.
Себто ми, з одного боку, фіксуємо сталу
любов людей до ігор, а з другого, свідомо
чи підсвідомо, прямо чи опосередковано,
пропонуємо собі та іншим не гратися, а зай-
матися справою. «Ділові ігри» — журна-
лістський термін, що видається атракцій-
ним, бо нагадує оксюморон. Може, тому
ігри перебувають ніби на загумінках цивілі-
зації. Однак це дійства, до яких ми найбіль-
ше здатні, які дарують нам море позитив-
них емоцій, нові вміння і навички. Цікаво,
що передові країни демонструють більш
виважене ставлення до ігрових процесів. А
ми — «ігровики» — ніби намагаємося по-
вернути людство до Едему.
Замислимося, адже демократія — це, в
першу чергу, організація життя суспільства
саме на ігрових засадах. Принаймні, за та-
кого устрою вони виразніше виявляються.
У різного роду деспотіях які вже ігри — там
усе жорстко регламентовано і підпорядко-
вано державній машині. Хіба що, як у філь-
мі «Список Шиндлера»: начальник концта-
бору розважається, розсівшись на веранді,
пострілюючи у в’язнів, які випадково по-
трапляють йому на очі.
Виборчі компанії, конкурси, турніри, вік-
торини і лотереї, ринкова економіка з її
грою на біржі та з мінливими цінами, — все
це ігри (за чіткими правилами чи без них).
Інакше кажучи, «демократизація» означає,
власне, процес насичення суспільного жит-
тя ігровими процедурами і процесами.
Вочевидь у сучасному світі — для того,
щоб мати успіх, — слід змалечку вчитися
грати. Тим паче, що це суб’єктивно більш
природний спосіб осягнення дійсності й
мистецтва жити.
І тут я готовий виголосити крамольну
думку. Ми, «люди сучасного типу», ніякі не
sapience. Невже постійні чвари, війни, те-
рористичні акти і геноцид, хижацьке став-
лення до природного довкілля (звідси —
сув’язь екологічних проблем) свідчать про
нашу розумність?
На зламі ХІХ—ХХ століть багато писали
про настання нової ери прогресу, достатку,
гуманістичних устремлінь, вселюдського
щастя. А що, крім двох світових воєн, Голо-
домору й Голокосту, Чорнобильської ката-
строфи, «тимчасових труднощів», які три-
вали десятиліттями, принесла нам новітня
доба? То чи прогрес це людства чи якесь
потьмарення його свідомості?
А от грати, в сенсі чинити авантюри й
злочини, спираючись на оманливу страте-
гію й хистку тактику, — скільки завгодно і
коли завгодно. Таке полюбляють і тирани,
і простолюдини. Цікаво було б дослідити
джерела нагромадження капіталів у скоро-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 5 67
багатьків пострадянського простору: чи-
мало нинішніх українських олігархів по-
чинали з гри — в краплені карти, наперст-
ки, більш інтелектуальні — у преферанс.
Поняття «Homo Ludens» цілком доречно
поширити на все сучасне людство. А sa-
pience — це, можливо, ті, хто прийде за
нами!
1. Іваненко Л. Гра як пізнавальна та конструктивна
діяльність. У 2-х кн. Кн. 1 / Перший проект — «Гра
в етері». — Харків: Фоліо, 2005. — 199 с.
2. Іваненко Л. Гра як пізнавальна та конструктивна
діяльність. У 2-х кн. Кн. 2 / Другий проект — «Лек-
сична толока». — Харків: Фоліо, 2005. — 271 с.
3. Иваненко Л.Н. Имитационные игры в условиях
массового эксперимента (принципы и прак ти-
ка) // Кибернетика. — 1982. — № 4. — С. 122—
125.
4. Иваненко Л.Н. Массовые имитационные игры как
средство социального управления // Кибернетика.
— 1987. — № 6. — С. 63—71.
5. Винер Н. Кибернетика и общество. — М.: Изд-во
иностр. л-ры, 1958. — 200 с.
6. Ефимов В.М., Пельман Г.Л., Чахоян В.А. Игровое
имитационное моделирование расширенного
воспроизводства. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982.
— 184 с.
7. Крюкова Л. Игровое имитационное моделирование
ХХІ века // Alma mater. — 1992. — № 2. — С. 61—
84.
8. Замечания на проект устава общеобразовательных
учебных заведений: В 6-ти т. — Спб.: Изд-во М-ва
нар. просвещ., 1862.
9. Анри Лот. В поисках фресок Тассилин-Ад же-
ра. — М.: Искусство, 1973. — 112 с. + ил лю стра ции.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-533 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:42:55Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Іваненко, Л.М. 2008-04-23T15:17:11Z 2008-04-23T15:17:11Z 2007 Імітаційні ігри - ракурси й перспективи / Л. Іваненко // Вісн. НАН України. — 2007. — N 5. — С. 58-67. — Бібліогр.: 9 назв. — укp. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/533 Сьогодні імітаційні ігри, імітаційне моделювання дедалі ширше застосовуються у різноманітних сферах, передовсім в економіці, політиці, соціології,
 екології, адмініструванні, освіті, міському плануванні, історії. Їх використовують для підготовки фахівців відповідної кваліфікації, розв’язання окремих
 завдань досліджень, прогнозування, апробування запланованих нововведень.
 Застосовуються імітаційні ігри і в якості комунікації, мультилогу між спеціалістами різного профілю — як особлива «мова майбутнього».
 У пропонованій статті автор аналізує власний досвід конструювання і
 проведення ігор, розмірковує над перспективами ігровістики у моделюванні
 різних процесів у сучасному суспільстві. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України №5 С. 58-67 Погляд Імітаційні ігри — ракурси й перспективи Imitation Games — Aspects and Prospects Article published earlier |
| spellingShingle | Імітаційні ігри — ракурси й перспективи Іваненко, Л.М. Погляд |
| title | Імітаційні ігри — ракурси й перспективи |
| title_alt | Imitation Games — Aspects and Prospects |
| title_full | Імітаційні ігри — ракурси й перспективи |
| title_fullStr | Імітаційні ігри — ракурси й перспективи |
| title_full_unstemmed | Імітаційні ігри — ракурси й перспективи |
| title_short | Імітаційні ігри — ракурси й перспективи |
| title_sort | імітаційні ігри — ракурси й перспективи |
| topic | Погляд |
| topic_facet | Погляд |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/533 |
| work_keys_str_mv | AT ívanenkolm ímítacíiníígrirakursiiperspektivi AT ívanenkolm imitationgamesaspectsandprospects |