Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення

У статті порушується проблема структурної кваліфікації регіонально-історичних досліджень, зокрема співрозмірності об’єктно-предметних сфер історичної регіоналістики і краєзнавства. Автор висловлює власний погляд на структуру і функції історичного краєзнавства, дещо відмінний від усталених в літерат...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Історико-географічні дослідження в Україні
Дата:	2004
Автор:	Верменич, Я.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2004
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/53780
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2004. — Число 7. — С. 29-47. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859684852709720064
author	Верменич, Я.
author_facet	Верменич, Я.
citation_txt	Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2004. — Число 7. — С. 29-47. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Історико-географічні дослідження в Україні
description	У статті порушується проблема структурної кваліфікації регіонально-історичних досліджень, зокрема співрозмірності об’єктно-предметних сфер історичної регіоналістики і краєзнавства. Автор висловлює власний погляд на структуру і функції історичного краєзнавства, дещо відмінний від усталених в літературі підходів. In this article analysis the problem structural qualification of regional-historical researches, commensurability of a subject of research historical regionology and area studies. The author offers the sight on structure and functions historical regionology and area studies.
first_indexed	2025-11-30T21:36:38Z
format	Article
fulltext	УДК 930.03.01 Ярослава Верменич ІСТОРИЧНА РЕГІОНАЛІСТИКА І КРАЄЗНАВСТВО: ДІАЛЕКТИКА СПІВВІДНОШЕННЯ У статті порушується проблема структурної кваліфікації регіональноCісторичних досліджень, зокрема співрозмірносC ті об’єктноCпредметних сфер історичної регіоналістики і краC єзнавства. Автор висловлює власний погляд на структуру і функції історичного краєзнавства, дещо відмінний від устаC лених в літературі підходів. О стання чверть ХХ століття виявилася періодом станов8 лення міждисциплінарності в соціогуманітарних нау8 ках, інтенсивних процесів інтеграції та диференціації у науковому просторі. «Горизонтальний вимір» історичного знання, який традиційно розглядався як доповнення до «вер8 тикального», несподівано для багатьох набув самостійного зна8 чення. Об’єктивною основою цього процесу було зростання ро8 лі регіонів і регіоналізму у контексті нових викликів, пов’яза8 них із реаліями глобалізації. Доходячи до глибини усіх соці8 альних структур, глобалізація зменшує значення вертикальних ієрархій, збільшуючи водночас потенціал горизонтальних структур і взаємовпливів, що виникають на цій основі. Поява у цьому контексті нових підходів до проблем регіона8 лізму й регіоналізації гостро поставила завдання концептуалі8 зації регіональної науки і її співвідношення з традиційними сферами дослідження регіональної специфічності, у тому чис8 лі з системою краєзнавства. Починаючи з 708х рр., в усьому світі реєструється процес підвищення інтересу до регіоналіс8 тики та її складових, який російський дослідник А.Ландабасо порівнював із сонячним протуберанцем: «світ і світове акаде8 мічне співтовариство нібито знов відкрили для себе вчення про регіон 708і рр. дали по суті справи імпульс всім аспектам, 29 різновидам регіоналістики. Головна мета регіоналістики як на8 уки у цей період полягала у тому, щоб стати фундаменталь8 ною, повсюдною дисципліною»1. І хоч в СРСР її розвиток був заблокований централістськими догмами, загальносвітові тен8 денції спричинили певні зрушення у сфері історико8геогра8 фічних досліджень: поряд з економіко8географічними підхо8 дами до проблем районування почали активно розроблятися історико8етнографічні. Розпад СРСР стимулював дослідження проблем регіоналіз8 му і на пострадянському просторі. В міру розширення сфери історико8регіональних досліджень на весь зріст постала проб8 лема їх територіально8структурної кваліфікації, яку надзви8 чайно утруднює відсутність універсальних методів ідентифі8 кації соціопросторових утворень і розмитість понять «регіон», «район», «край» та інші. Особливо складно виявилося розме8 жувати предметні поля споріднених сфер наукового пізнання, приміром, регіоналістики й історичної географії, чимало складних проблем існує і у сфері діалектичного співвідношен8 ня історичної регіоналістики і краєзнавства. Як тільки регіоналістика вийшла поза межі дослідження економічних процесів і заглибилася у сферу історичного знан8 ня, питання про засвоєння нею здобутків краєзнавства стало предметом численних наукових дискусій. «Старе краєзнавст8 во чи нове регіонознавство» – під такою назвою пройшла, при8 міром, представницька конференція в Рязані2. У світлі нових підходів, що їх пропонує регіоналістика, дедалі більше підда8 ється критиці методологічний інструментарій традиційного краєзнавства. Останньому закидають поверховість, еклек8 тизм, недостатній професіоналізм. Навряд чи для прямолінійних протиставлень краєзнавства і регіонознавства є достатньо підстав. Історично склалося так, що до виділення регіоналістики у самостійну галузь науково8 го знання кілька дослідницьких напрямів створювали для неї емпіричну базу. Одним з них було краєзнавство, яке, в свою чергу, виникло на базі засвоєння здобутків своїх попередників – державознавства, батьківщинознавства, антикварного нап8 30 ряму в історіографії, історичної географії, статистики тощо. Протягом всього ХІХ ст. історичне краєзнавство в Російській імперії існувало немовби безіменним: поняття «краєзнавство» не зафіксували ні словник Даля, ні енциклопедія Брокгауза і Ефрона. А проте вже на рубежі ХІХ і ХХ ст. краєзнавство ста8 ло формою не лише наукової, але й науково8популяризаторсь8 кої і громадської діяльності. Дослідження істориків8регіона8 лістів створювали йому ґрунтовну наукову основу, а активна діяльність наукових товариств, музеїв, архівних комісій – ма8 сову базу. Втім, відсутність у Росії державної системи вивчен8 ня і охорони старожитностей відтісняла велику і надзвичайно потрібну роботу у сферу напівпрофесійного любительства. Дещо кращим було становище з охороною і дослідженням пам’яток старовини в Галичині: тут ними опікувалося Науко8 ве товариство імені Шевченка. Одним з тих, хто розумів зна8 чення цієї роботи і всіляко її популяризував, був І.Франко. Йому належить і пріоритет у введенні в обіг поняття «краєз8 навство». У згадуваній вже статті «Галицьке краєзнавство» (1892) він не тільки вперше дав наукове обґрунтування цього поняття, але й виклав своє бачення місця і ролі регіональних історичних досліджень у вихованні та освіті народу, наголосив на політичному і науково8культурному значенні краєзнавства. «Адже ж це, – писав він, – перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти – знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідо8 мим членом живого свідомого і об’єднаного організму»3. Хоч реалізувати ідею інституалізації краєзнавства у перед8 воєнні роки ні в Російській, ні в Австро8Угорській імперії не вдалося, все ж полеміка навколо проблем історико8культурної спадщини активізувала громадськість, сприяла виникненню численних товариств, орієнтованих на вивчення місцевої істо8 рії і пам’яткоохорону. В назвах деяких з них з’являється слово «краєзнавство» (Польське товариство краєзнавства у Варша8 ві, Товариство краєзнавства у Ліфляндії). Проте, як зазначає Ю.Самохін, важливість природоорієнтованого краєзнавчого підходу у навчанні й вихованні немов би припускалася сама 31 собою, а якщо й формулювалася, то у надто загальному вигля8 ді. Сам термін «краєзнавство» у конкуренції з поняттям «бать8 ківщинознавство» в межах Російської імперії утверджувався дуже повільно4. У виникненні поняття «краєзнавство» російські і німецькі дослідники вбачають вплив німецьких відповідників Landeskunde i Heimatkunde (в англійській мові точного еквіва8 лента йому немає)5. На початку ХХ ст., коли краєзнавство діс8 тало інституційне оформлення, воно відбивало тогочасний рі8 вень історичних знань і виконувало здебільшого просвітниць8 кі, популяризаторські і пам’яткоохоронні функції. Оскільки до справи дослідження і пропаганди історії певних країв (зе8 мель) виявилися залученими і фахівці8історики, на цьому шляху вдалося заповнити чимало лакун, стерти багато «білих плям». Але краєзнавство не претендувало на системне вивчен8 ня регіонів як певних цілісностей. Цим займалися переважно економічні регіональні школи, які надто слабо використовува8 ли напрацювання істориків у своїй розробках. Інституалізація краєзнавства в Україні відбулася впродовж 208х рр. Цей процес достатньою мірою висвітлений в літерату8 рі6, що дає змогу зупинитися лише на деяких моментах. Став8 ка на масовість і виразний ідеологічний тиск зумовили певний негативізм у ставленні краєзнавства до спадщини старого батьківщинознавства, що не пішло йому на користь. Численні дискусії з приводу того, чим є краєзнавство – наукою чи мето8 дом – зайшли у глухий кут, амплітуда коливань у визначенні структури і функцій краєзнавства була вражаючою. Внаслідок тертів і незгод у керівництві краєзнавчим рухом єдиний краєз8 навчий організм не вдалося створити ні у 208х рр., які вважа8 ють «золотою добою» краєзнавства, ні пізніше, аж до початку 908х рр. Лише в умовах незалежності краєзнавство дістало те «друге дихання», яке дає змогу говорити про нього як про під8 систему регіоналістики. Нині дисциплінарний статус історичного краєзнавства як одного з різновидів історичної регіоналістики і його функції вже достатньою мірою визначені. Його розглядають як інтег8 32 ральний науковий напрям, який займається дослідженням іс8 торії, природи, населення, господарства, культури, пам’яток в межах певної окресленої частини країни, міста, села, має свою систему зв’язків із громадськістю і на неї спирається. Специ8 фіка краєзнавства полягає у тому, що воно зближує системи природничого і соціогуманітарного знання, дає змогу конкре8 тизувати і персоніфікувати історико8культурний процес, руй8 нує бар’єри між професійною наукою і аматорами8ентузіаста8 ми. Воно не лише вводить у канву природничих і соціогумані8 тарних досліджень місцевий колорит, але й незмірно розши8 рює і організує коло людей, зацікавлених у дослідженні рідно8 го краю. Значення краєзнавства у вихованні національної сві8 домості, патріотизму неможливо переоцінити. Щодо історичного краєзнавства, то воно входить, з одного боку, в систему загального краєзнавства, а з другого – в систе8 му історичної науки. Воно спирається переважно на міждис8 циплінарні наукові зв’язки і запозичує із суміжних галузей знання їхні дослідницькі методи. Логічна схема пізнання тут є такою: накопичення фактів, що стосуються об’єкта досліджен8 ня, виявлення їхньої специфіки, зумовленої регіональними особливостями, визначення місця і ролі локальних подій у за8 гальному перебігу історичного процесу, простеження певних закономірностей, що стосуються діалектики загального і особ8 ливого. Взаємодія суспільства і природи, історія поселень, іс8 торія населення, історія виробничої діяльності, історія культу8 ри і духовності вивчаються у певному просторовому і часово8 му вимірі. Специфіка краєзнавства визначається насамперед тим, що це водночас і галузь наукового пізнання, і масовий рух, форма громадської діяльності. Д.Лихачов був недалекий від істини, коли писав про краєзнавство як «найбільш масовий різновид науки»7. Своєрідним «знаменником унікальності» у краєзнавстві є територія, тому окреслення контурів дослідження є передумо8 вою будь8якої краєзнавчої праці. Просторове окреслення об’єкта вивчення – ознака хорологічного підходу до його ха8 рактеристики, демонстрація того, що хронологічні підходи у 33 краєзнавстві мають підпорядковане значення. Оскільки краєз8 навство вивчає територіальну (просторову) організацію пев8 ного соціуму, хорологічний принцип є для нього визначаль8 ним, а тому видаються сумнівними пропозиції про необхід8 ність окремого розділу національного краєзнавства – хороло8 гічного краєзнавства. Хоча очевидно, що відсутність чіткого окреслення просторових меж країв гальмує розвиток краєз8 навчих досліджень. Краєзнавство, отже, має виразну специфіку, власні когнітив8 ниі та соціально8інформаційні функції. Свідченням тих мож8 ливостей, які вона відкриває для дослідження історії повсяк8 денності, взаємовпливів регіональних культур, ментальностей тощо на міждисциплінарному науковому рівні, може бути проведення у травні 2000 р. в Парижі за ініціативою Сорбонни міжнародної конференції «Краєзнавство в Росії (1890–1990): витоки, проблеми, відродження». Сторічний досвід російсько8 го краєзнавства розглядався на ній у контексті сучасного регі8 онознавства і регіональної історії. Докладний аналіз розвитку радянського і пострадянського краєзнавства зробив амери8 канський історик С.Коткін у доповіді на міжнародному семі8 нарі в Санкт8Петербурзі 2000 р.8 Не можна, проте, не бачити певної невідповідності між масш8 табами краєзнавства як суспільного явища і рівнем його науко8 вого осмислення. За М.Кострицею, «сучасне краєзнавство має вигляд досить суперечливого комплексу дисциплін, підходів, принципів та світоглядних орієнтацій». В цьому комплексі уживаються між собою регламентованість і невизначеність, глобальність і локальність, ґрунтовність і верхоглядство, про8 фесійність і відверте аматорство. Як загальна теорія краєзнав8 ства, так і теоретико8методологічні засади його окремих струк8 турних елементів потребують значно більш широкої розробки9. На те, що й досі важко говорити про остаточне оформлення краєзнавства як науки – із власним чітко визначеним об’єкт8 но8предметним полем дослідження, теоретико8методологіч8 ним апаратом, відлагодженою системою комунікативних зв’язків та ін. – звертає увагу і В.Бездрабко. Введення в актив8 34 ний науковий обіг понять «регіоналістика», «регіонологія», «провінціологія» тощо (які часто неправомірно вживаються як синонімічні до поняття «краєзнавство») допоможе, вважає автор, не тільки упорядкувати наукову лексику з краєзнавст8 ва, але й визначити перспективи розвитку системи регіональ8 ного знання10. Авторське бачення її об’єктно8предметної сфери, структури, методів історичної регіоналістики уже неодноразово висвіт8 лювалося11. Тут важливо лише окреслити ієрархію складових регіоналістики, яка, за визначенням географів, включає: 1) те8 орію районування; 2) районістику – сукупність критеріїв і ме8 тодів районування; 3) регіонологію (регіоніку) – систему нау8 кового пізнання процесів регіоноутворення і регіонального розвитку; 4) регіонознавство – частину краєзнавства, що дос8 ліджує регіональну специфічність. В рамках регіонознавства знаходиться місце і для краєзнавства. Історична регіоналістика в авторському розумінні – це гене8 алогія і анатомія регіонів, простежена у певному часовому ви8 мірі. Головне для фахівця8регіоналіста – схопити сутнісні особливості регіону як цілісності, проаналізувати характер ко8 лонізаційних, модернізаційних, міграційних, соціальних, де8 мографічних та інших процесів з тим, щоб максимально чітко окреслити регіональні особливості у способі життя та мен8 тальності людей, простежити витоки їхніх ціннісних орієнта8 цій, спрогнозувати перспективи розвитку регіону. Історична регіоналістика в Україні розвиває традиції «гори8 зонтального виміру» в українській історіографії, які попри вкрай упереджене ставлення до них з боку держав8метропо8 лій, до складу яких входили українські землі, втілилися у проблемне вивчення окремих регіонів, міст, сіл; на цьому фун8 даменті в радянські часи було створено масштабну «Історію міст і сіл Української РСР». Проте й досі відсутня історія України, написана в «горизонтальному» ключі, через проблем8 ний розгляд історії регіонів. Немає систематичного нарису ре8 гіональної історіографії України. Регіональні особливості вивчаються дослідницькими мето8 35 дами різних наукових дисциплін – історії, археології, антропо8 логії, історичної демографії, етнології, історичної географії, політології, економіки регіонів, соціології, соціолінгвістики тощо. Найкращим засобом інтеграції і координації зусиль фа8 хівців з різних галузей знання може бути перетворення регіо8 налістики у відносно автономний міждисциплінарний науко8 вий напрям. Регіоналістика здатна не тільки відігравати роль макродисципліни, що оперуватиме узагальненими, підсумко8 вими результатами спеціалізованих досліджень, виконаних в рамках галузевих гуманітарних дисциплін. Вона поступово вироблятиме і власні підходи до аналізу локальних соціокуль8 турних утворень, природного фону їхньої життєдіяльності, ви8 робничих, культурних та інших комунікативних зв’язків, влас8 ний термінологічний інструментарій. Як вважають вчені з Санкт8Петербурга А.Герд та Г.Лебедєв, «шлях дослідження, який пропонує регіоналістика, являє собою не просто суму ме8 тодів і результатів різних наук. Справа тут не в механічному залученні даних однієї дисципліни для доведення висновків, одержаних засобами іншої, а в розробці нових, синтезуючих підходів, у тому числі й тих, що включають розв’язання проб8 лем етногенезу, в єдиному ключі і за єдиною методикою»12. Те, що історичне знання в системі регіоналістики повинне зайняти власну помітну нішу, розуміли вже засновники систе8 ми українського регіонознавства. У 1906 р. М.Грушевський писав про те, що «ріжні часті великої української землі в своїм історичнім житті йшли ріжними дорогами, під впливами ріж8 них чужих народів, культур, правительствених систем, відмін8 них економічних і суспільно8політичних обставин, і при сла8 бім розвої національного життя, національної культури вони слабо відчували свою національну одність»13. Національної єдності гостро бракує і сьогодні, і саме історичне знання здат8 не дати відповідь на те, чому українське суспільство є сьогод8 ні сегментованим, регіональні інтереси у ньому є значною мі8 рою різновекторними. Пояснити походження, сутність і логі8 ку розвитку цієї сегментованості і різноспрямованості – го8 ловне завдання української історичної регіоналістики. 36 Найбільш придатним для регіоналістики базовим терміном, який перекриватиме найуживаніші в історико8краєзнавчих дослідженнях поняття «край» і «земля», є, на наш погляд, де8 фініція «історико8географічний регіон» (ІГР). Автором про8 понується визначення історико8географічного регіону як так8 сономічної одиниці, виділеної за ознаками своєрідності умов проживання людей на певних територіях, особливостей істо8 ричного розвитку, специфічності рис матеріальної і духовної культури, регіональної ідентичності. Зрозуміло, що поділ ет8 нічних територій України на історико8географічні регіони до8 волі умовний і залежить від тих критеріїв, які кладуться в йо8 го основу. Такими критеріями можуть бути: 1) історико8географічний (за належністю певних територій до різних цивілізаційних систем і політичних утворень (Ро8 сійської імперії (СРСР) чи держав Центральної та Південно8 Східної Європи); 2) політико8адміністративний (з врахуванням офіційних меж територіальних одиниць, визначених адміністративним поділом); 3) культурно8етнічний (з поділом на етнічні українські зем8 лі (Центр і Захід) та зони міграційного та колонізаційного за8 селення (Схід і Південь); 4) конфесійний (з виділенням територій переважно правос8 лавної та греко8католицької орієнтації) тощо. В основу історико8географічного поділу кладеться комп8 лексний принцип, який враховує як природні, господарські, так і історичні й територіальні чинники. Адміністративно8те8 риторіальний, історико8ландшафтний, етнографічний чи будь8який інший поділ можуть тут відігравати лише допо8 міжну роль. Доводиться зважати і на мінливість в часі як зов8 нішніх, так і внутрішніх кордонів України. Тому межі істори8 ко8географічних регіонів в історичній ретроспективі лиша8 ються неусталеними і визначаються різними дослідниками із значними варіантами. Історико8регіональні дослідження становлять стрижень іс8 торичного краєзнавства, його наукову основу. Але було б не8 37 вірно цілком вводити їх в об’єктно8предметну сферу краєзнав8 ства: у них власні цілі і завдання, власні дослідницькі методи. Співвідношення історичного краєзнавства і історичної регіо8 налістики можна було б зобразити у вигляді двох кіл, які нак8 ладені одне на одне і співпадають лише частково. У краєзнав8 стві у частині незбігу лишається вся сфера громадського і нав8 чального краєзнавства, а в регіоналістиці – поглиблені істори8 ко8економічні дослідження регіонів, вироблення критеріїв економічного і політичного районування, розробка наукових начал регіональної політики. Значною мірою виходить за межі краєзнавства і та сфера регіональної історіографії, яка дослід8 жує регіональні особливості розвитку історичної думки, зако8 номірності різних етапів історичного пізнання, теоретико8ме8 тодологічні принципи, застосовувані різними науковими шко8 лами тощо. Із сказаного вище ясно, що регіональне дослідження набуває значення краєзнавчого знання тоді, коли у ньому виникає пот8 реба в контексті вивчення історії «малої батьківщини», того чи іншого регіону або міста. З другого боку, факти і знання, які здобуваються в рамках краєзнавства, можуть стати надбанням «великої науки», якщо будуть їй потрібні, насамперед у руслі осмислення загального і часткового в історичному процесі. Розмежування історичного краєзнавства і історичної регіо8 налістики становить, отже, непросте завдання, проте у нього є цілком об’єктивні критерії, обумовлені у першу чергу масшта8 бом об’єкта дослідження, а у другу – масштабом історика, який береться за цю справу. Якщо досліджується історія яко8 гось одного села чи монастиря, то така наукова розвідка, неза8 лежно від глибини освоєння джерельної бази, залишиться в рамках краєзнавства. Якщо ж досліджується великий регіон (губернія, учбовий округ, етнічна земля тощо), то значення та8 кої праці автоматично виходить за межі краєзнавства. Некоректно, на наш погляд, лишати в межах краєзнавства ті регіональні дослідження, які в Російській імперії створювали8 ся в рамках особливого жанру – опису намісництв, губерній, єпархій тощо. Взяти хоча б тритомне «Статистическое описа8 38 ние Киевской губернии», виконане під керівництвом відомого економіста і статистика Д.Журавського у 1845–1850 рр. Тут знаходило докладний географічний опис місцевості, відомості про час заснування населених пунктів, про населення і земле8 володіння, про археологічні пам’ятки і т.п. Зрозуміло, що все це безцінні відомості для краєзнавства, що вони становлять його джерельну базу. Але за своїм призначенням праці такого типу не були суть краєзнавчими – вони мали на меті дати со8 ціальний портрет, анатомію певного регіону і в цьому відно8 шенні являють собою типові зразки історичної регіоналісти8 ки. Що ж до їх, так би мовити, «наукового резонансу», то в та8 кій же мірі, як витоки краєзнавства, в них простежуються ви8 токи багатьох соціогуманітарних дисциплін – історичної геог8 рафії, статистики, історичної демографії, історичної екології, економічної історії тощо. Кожна з них з повним правом розг8 лядає ці праці в рамках дослідження історії своєї наукової дис8 ципліни. А віднесення такого роду праць до жанру історичної регіоналістики якраз і дає найбільш узагальнену і об’єктивну характеристику їх соціальної ролі. Чимало важить і масштаб постаті, під керівництвом якої здійснюється те або інше історико8регіональне дослідження, рівень кваліфікації авторського колективу і ті цілі, які став8 ляться перед тим або іншим дослідженням. В краєзнавстві пропагандистські функції домінують над науковими, в регіо8 налістиці – навпаки. «Історія Слобідської України» чи три8 томна «Історія Києва» – це не краєзнавчі праці, хоч і є для краєзнавства джерелами. Це типові історико8регіональні дослідження. У найзагальнішому вигляді сучасне краєзнавство виступає як нижчий таксономічний елемент країнознавства, який «ра8 зом з останнім дозволяє відтворити цілісний образ України як держави з її виразною геополітичною «особистістю», з її мо8 гутнім, своєрідним, дуже складним за структурою інтеграль8 ним потенціалом та його окремими компонентами – природ8 но8ландшафтним, природно8ресурсним, трудовим, науково8 технічним, виробничим, інтелектуальним тощо»14. 39 За пріоритетними напрямами наукових зацікавлень націо8 нальне краєзнавство поділяють на географічне, історичне і со8 ціальне15 (точніше було б говорити в останньому випадку про соціокультурне краєзнавство). Географічне краєзнавство, за В.Крулем, виступає першою складовою краєзнавства з кількох причин. По8перше, воно фіксує просторові утворення на да8 ний час, простежує їх можливу динаміку, дає уявлення про природну, географічну навантаженість регіону. По8друге, ви8 токи краєзнавства глибоко закорінені саме в географії. Висно8 вок автора про те, що «географія має право бути генератором ідеї українського краєзнавства» навряд чи варто оспорювати. Інша річ, чи в змозі сьогоднішнє географічне краєзнавство цю роль виконувати і чи адекватний зміст вкладає автор у понят8 тя «українське краєзнавство». Українське історичне краєзнавство, на думку В.Круля, «об’єктом свого вивчення має особливості непересічної часо8 вої динаміки людської спільності з квазінаціональними, суб8 національними рисами на певних територіях (і тільки в ме8 жах суцільної української етнічної території)». В.Круль вва8 жає, що для історичного краєзнавства просторовий обсяг вив8 чення значно ширший, ніж для історії України. «Тому голов8 ним для історичного українського краєзнавства є діяльність людини, активного носія національного, в межах суспільно8 економічних формацій, стратифікованих систем українського суспільства»16. Навряд чи з таким визначенням об’єктно8предметної сфери українського історичного краєзнавства можна беззастережно погодитися. Краєзнавство досліджує територію, а не етноси й нації, і тому у полі його уваги – не лише носії національного (тим більше у «формаційному» вимірі). Активний вихід за те8 риторіальні рамки України не піде йому на користь, так само, як і замикання в колі етнічних українських земель. Винятки, зрозуміло, можуть бути, зокрема, для Холмщини, Підляшшя – територій, що були у свій час частиною суцільного українсько8 го територіального масиву. Загалом же просторовий фон істо8 ричного краєзнавства той же самий, що і у історії України. 40 Взагалі переносити етнічний принцип у сферу регіонознав8 ства було б некоректно з наукового погляду і необачно – з по8 літичного. Інтерес краєзнавця може привернути місцевість будь8якого просторового масштабу й культурно8історичного значення, і замикатися в рамках етнічних критеріїв – значить свідомо обмежувати коло ентузіастів. Критерій «носіїв націо8 нального» придатний тут хіба що в розумінні громадянського, але аж ніяк не етнічного. За принципом розрізнення суб’єктів краєзнавчої діяльності краєзнавство поділяється на наукове і громадське, інколи в ок8 ремий напрям виділяють навчально8освітнє (виховне, шкіль8 не) краєзнавство. Громадські форми краєзнавства включають в себе, насамперед, його організаційні структури, пам’яткоохо8 ронні інституції, канали міжрегіональних та міжнародних зв’язків, музеї, виставки, краєзнавчу бібліографію з відповід8 ною інфраструктурою, видавничу діяльність. Навчальне кра8 єзнавство умовно поділяється на вузівське та шкільне; в його структуру можна включати і туризм – у тій, зрозуміло, мірі, в якій він виконує освітні і виховні функції. Особливістю історичного краєзнавства є його здатність жи8 вити відчуття коренів, впливати на емоції. З усіх підсистем іс8 торичної науки воно стоїть найближче до людини і її оточен8 ня. Будучи елементом екології культури, краєзнавство ство8 рює своєрідний сплав наукового знання і культурного середо8 вища. Воно є безцінною скарбницею збереження історичного досвіду, нагромадженого минулими і сучасними поколіннями. У цьому розумінні історичне краєзнавство – і школа пізнання, і школа виховання. Антропоцентризм, увага до людини та її оточення зближує краєзнавство з такими популярними на Заході напрямами іс8 торичної науки, як історія повсякденності, локальна історія, соціальна історія. Як і названі напрями, краєзнавство відкри8 ває величезні можливості для виявлення ідеї закономірності у діях суб’єктів історичного процесу. Відмінність полягає в тому, що соціальна історія віддає перевагу дослідженню певних людських спільнот (груп, страт), а краєзнавство ґрунтується 41 на просторових обмежувачах. Втім, в обох підходах прогляда8 ється ідея певної автономності людини від держави і одночас8 ної включеності її в «громаду» як оптимальне для неї суспіль8 не середовище. Джерела масовості краєзнавства і його популярності у тому й полягають, що усвідомлення спільності доль людей, які мешка8 ють поруч, та особистої причетності до своєї історії створює у людини, з одного боку, відчуття захищеності, а з другого – від8 повідальності перед майбутніми поколіннями за успадковані від минулого безцінні духовні скарби. Зв’язок поколінь, що змінюють одне одне на певній території, стає зримим і відчут8 ним. Прилучаючись до вічного, людина усвідомлює себе співу8 часником історичного процесу, творцем нетлінного. У підвищеній емоційності, яка супроводить краєзнавчі по8 шуки, є і певні від’ємні моменти. Як громадський рух, краєз8 навство тяжіє до максимального розширення своїх лав і не має власних систем відбору найерудованіших і найсумлінніших. Надто широке коло людей, причетних до творення краєзнавчої продукції, наявність серед них багатьох любителів8непрофесі8 оналів таїть у собі загрозу втрати критеріїв об’єктивності і нау8 ковості. Виникає небезпека штучної «героїзації» своєї історії, ідеалізації місцевих діячів – всього того, що найчастіше вклада8 ється в поняття «історичний романтизм». Втім, від такої небез8 пеки не застрахована жодна галузь історичного знання. Взагалі уявлення про краєзнавство як переважно «люби8 тельську» сферу помилкове: у краєзнавчій продукції домінує доробок професіоналів – викладачів, архівістів, музейників. Нині, коли навіть у столиці можливості ознайомлення з зару8 біжною книжковою і журнальною продукцією вельми пробле8 матичні, в регіонах не так вже й багато знаходиться бажаючих займатися проблемами історіософії чи всесвітньої історії (хоч століття тому провінційна київська школа дослідників історії Франції користувалася неабияким авторитетом у Європі). Природно, що уподобання більшості істориків в областях фо8 кусуються на краєзнавчій проблематиці. Прекрасно, коли їхні зусилля координуються навколо створення таких масштабних 42 праць, як «Історія міст і сіл» чи «Звід пам’яток». Але й тих кра8 єзнавців, які самотужки досліджують історію однієї церковної будівлі чи біографію забутого живописця, звинувачувати у дрібнотем’ї несправедливо. Адже за самою своєю природою краєзнавство – це мозаїка деталей і подробиць. А вартість кожної з них визначить лише час. Адже писемні й речові пам’ятки, на жаль, не вічні. Багато що з втраченого під час руй8 нівних катаклізмів ХХ століття дійшло до нас у вигляді копій і виписок, зроблених краєзнавцями попередньої доби. В силу своєї масовості і локалізації об’єктів дослідження краєзнавство об’єктивно приречене на певне теоретико8мето8 дологічне відставання від найбільш просунутих уперед галу8 зей історичного знання. Не варто вимагати від краєзнавства більше, ніж воно може дати, хоч зрозуміло, що оволодіння найсучаснішими науковими методами, висока наукова куль8 тура є для краєзнавства такою ж вимогою часу, як і для інших соціогуманітарних дисциплін. Як окрема підсистема історичного знання, історичне краєз8 навство має свої, специфічні методи організації наукового пошуку, свої методи оприлюднення наукових результатів, відповідні інституційні форми і засоби поширення наукових знань. Не зупиняючись на аналізі цих форм (це достатньою мірою зроблено у книзі П.Тронька «Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття»), зауважимо, що сьогодні вітчизня8 не краєзнавство вже оформилося у специфічний соціальний інститут, систему професійної і аматорської діяльності, яка справляє певний вплив на суспільну свідомість. З точки зору наукознавчих підходів до нього можна пред’являти чимало обґрунтованих претензій, насамперед щодо слабкості (щоб не сказати сильніше) теоретико8методологічного обґрунту8 вання і неусталеності термінологічного інструментарію. Але якщо оцінювати здобутки краєзнавства з погляду того резо8 нансу, який вони мають у суспільстві, то тут його позиції ма8 ють значно міцніший і стабільніший вигляд. В кінцевому ра8 хунку воно працює на розширення меж історичного знання, відродження духовності, виховання патріотів і громадян, а 43 тому має право на постійну державну підтримку і громадсь8 ку увагу. Свідченням позитивних зрушень у цій справі став Указ Президента України Л.Кучми «Про заходи щодо підт8 римки краєзнавчого руху в Україні» (від 23.01.2001 р.), який зобов’язав Кабінет Міністрів розробити програму розвитку краєзнавчого руху в Україні на період до 2010 року. Ця прог8 рама вже розроблена і затверджена постановою Кабміну 10.06.2002 р. Одночасно Кабінет Міністрів зобов’язав Раду Міністрів АРК, обласні, Київську й Севастопольську міські державні адміністрації затвердити відповідні регіональні програми розвитку краєзнавства. Про значення, яке надається державою розвитку краєзнав8 ства – невід’ємної складової громадського руху і системи нау8 кових досліджень – свідчить закріплення в програмі його ста8 тусу як науки і оцінка 268томної «Історії міст і сіл» як початку нового напрямку вітчизняної історіографії. Не обійдені в ній і вади краєзнавства, пов’язані насамперед з відсутністю загаль8 нотеоретичних розробок у цій сфері та недостатністю інфор8 маційного забезпечення. В системі заходів, передбачених програмою – не лише розширення освітніх і виховних функ8 цій краєзнавства, але й зміцнення його наукової бази шляхом видання багатотомної енциклопедії «Історія міст і сіл», бага8 тотомного Українського біографічного довідника, довідників «Історичні міста України», «Музеї та заповідники України» тощо. Сьогодні уже очевидно, що теоретичний фундамент для розвитку краєзнавства на новій основі створюватиме саме іс8 торична регіоналістика – як поле ретроспективного дослід8 ження процесів життєдіяльності людських спільнот і комуні8 кативних зв’язків у межах історично сформованих регіонів на основі врахування особливостей освоєння простору, ха8 рактеру розселення, територіальної структури, урбанізова8 ності території, збереженості чи розмитості комплексів тра8 диційної культури. Розвиваючи традиції «землеописань» та «обласництва» в історіографії, історична регіоналістика нині дістала можливість виходу на новий рівень міждисциплінар8 44 ного синтезу – з аналізом «семіотики культурного простору», регіональної самосвідомості, асиміляційних і трансформа8 ційних процесів. Очевидною є необхідність переходу від фрагментарного дослідження того або іншого регіону до ком8 плексного осмислення регіоналізму і породжуваних ним проблем. Зробити це без заглиблення в пласти історії прак8 тично неможливо. Можливості регіоналістики, ґрунтованої на здобутках при8 родничих і соціогуманітарних наук, спадщині краєзнавства, дають змогу створити чітке уявлення про структуру регіо8 нальних, виробничих і історико8культурних комплексів, яка склалася в Україні, та про шляхи її дальшого дослідження і вдосконалення. Будучи результатом тривалої взаємодії при8 родно8кліматичних, етнодемографічних, історико8генетичних, соціально8економічних, політичних факторів, внутрірегіо8 нальні та міжрегіональні зв’язки являють собою реальність, яка потребує постійних зусиль держави і соціуму для їх підт8 римки та оптимізації. Регіонознавство виступає як сфера нау8 кових знань, що вивчає природно8ресурсний потенціал регіо8 нів, виробничу і територіальну структуру господарських ком8 плексів, внутрірайонні й міжрайонні економічні та інші зв’яз8 ки, що склалися історично, в процесі тривалої еволюції життя людей на певних територіях. Вдосконалення економічного і адміністративного районування – потужний резерв підвищен8 ня ефективності розвитку виробничої сфери і розміщення продуктивних сил. Спираючись як на історичне, так і на географічне знання, су8 часне регіонознавство здатне виявляти закономірності регіо8 нального розвитку, прямо впливати на регіональне програму8 вання і вироблення управлінських рішень. Проблема полягає у тому, що зусилля науковців різного профілю слабо узгоджу8 ються, а просторові (хорологічні) підходи переважно лиша8 ються у сфері географічного аналізу. Активне просування їх у інші сфери науки про людину і суспільство допоможе зробити регіональну науку важливим чинником оптимізації регіональ8 ної політики. 45 1. Ландабасо А.И. Теория регионалистики: европейский опыт ис8 следования //Регионы и регионализм в странах Запада и России. – М., 2001. – С. 92–94. 2. http://rv.ryazan.ru. 3. Франко І. Галицьке краєзнавство //Зібрання творів у 508ти тт. – К., 1986. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 116. 4. Самохин Ю.С. Оправдание краеведения //http: /kraevedenie.chat.ru/sam6.htm. 5. Методология региональных исторических исследований. Рос8 сийский и зарубежный опыт. – СПб., 2000. – С. 16, 24. Близькими до поняття «краєзнавство» в англійській мові є: «area studies» (застосо8 вується здебільшого на означення країнознавчих досліджень) та «case studies» (вивчення часткових проблем, окремих випадків). 6. Тронько П.Т. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття. – К., 2000; Історичне краєзнавство в Українській РСР. – К., 1989; Дани8 люк Ю. Український комітет краєзнавства: склад та діяльність // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. – К., 2001. – Вип. 13. – С.193–203; Савчук В.О. Зауваги до дискусії про становлен8 ня організаційних структур краєзнавчого руху України середини 208х рр. ХХ ст. //Краєзнавство. – 2001. – № 1–4. – С. 37–41; Бездрабко В. Історіографія краєзнавства //Студії з архівної справи та докумен8 тознавства. – 2003. – Т. 9. – С. 26–35 та ін. 7. Лихачев Д.С. Краеведение как наука и как деятельность //Исто8 рическое краеведение в СССР: вопросы теории и практики. К., – 1991. – С. 9. 8. Коткин С. О краеведении и его методологии //Методология ре8 гиональных исторических исследований. Российский и зарубежный опыт. – С. 16–22. 9. Костриця М.Ю. Географічне краєзнавство в системі національно8 го краєзнавства //Краєзнавство. – 2001. – № 1–4. – С. 44. 10. Бездрабко В. Історіографія краєзнавства //Студії з архівної справи та документознавства. – 2003. – Т.9. – С. 32. 11. Верменич Я.В. Теоретико8методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. – К., 2003; Її ж: Історична регіоналістика в Україні //Укр. іст. журнал. – 2001. – № 6. – С. 3–21; 2002. – № 2. – С. 3–26. 46 12. Основания регионалистики: Формирование и эволюция исто8 рико8культурных зон Европейской России. /Под ред.А.С.Герда, Г.С.Лебедева. – СПб., 1999; http:/www.peter8club.spb.ru/Lebedev bl.html. 13. Грушевський М. Галичина і Україна //Твори у 50 тт. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 378. 14. Костриця М.Ю. Географічне краєзнавство в системі національ8 ного краєзнавства. – С. 45. 15. Круль В.П. Краєзнавство: історична географія. – Чернівці, 1999. – С.3; Жупанський Я., Круль В. Про об’єкт і предмет вивчення націо8 нального краєзнавства //Краєзнавство. – 1994. – №1–2. – С. 3. 16. Круль В.П. Краєзнавство: історична географія. – С. 11. Yaroslava Vermenych HISTORICAL REGION STUDY: DIALECTICS OF CORRELATION In this article analysis the problem structural qualification of regionalChistorical researches, commensurability of a subject of research historical regionology and area studies. The author offers the sight on structure and functions historical regionoloC gy and area studies. 47
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-53780
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0022
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-30T21:36:38Z
publishDate	2004
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Верменич, Я. 2014-01-27T17:33:19Z 2014-01-27T17:33:19Z 2004 Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2004. — Число 7. — С. 29-47. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. XXXX-0022 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/53780 930.03.01 У статті порушується проблема структурної кваліфікації регіонально-історичних досліджень, зокрема співрозмірності об’єктно-предметних сфер історичної регіоналістики і краєзнавства. Автор висловлює власний погляд на структуру і функції історичного краєзнавства, дещо відмінний від усталених в літературі підходів. In this article analysis the problem structural qualification of regional-historical researches, commensurability of a subject of research historical regionology and area studies. The author offers the sight on structure and functions historical regionology and area studies. uk Інститут історії України НАН України Історико-географічні дослідження в Україні Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення Historical region study: dialectics of correlation Article published earlier
spellingShingle	Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення Верменич, Я.
title	Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення
title_alt	Historical region study: dialectics of correlation
title_full	Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення
title_fullStr	Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення
title_full_unstemmed	Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення
title_short	Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення
title_sort	історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/53780
work_keys_str_mv	AT vermeničâ ístoričnaregíonalístikaíkraêznavstvodíalektikaspívvídnošennâ AT vermeničâ historicalregionstudydialecticsofcorrelation

Історична регіоналістика і краєзнавство: діалектика співвідношення

Репозитарії

Схожі ресурси