Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики

Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики

Стаття присвячена висвітленню проблеми співвідношення історичної географії і регіоналістики. Основна увага зосереджена на визначенні їхніх предметних полів і дисциплінарних рамок, а також на оцінці вкладу фахівців з історичної географії у становлення сучасної регіональної науки....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2009
1. Verfasser: Верменич, Я.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут історії України НАН України 2009
Schriftenreihe:Історико-географічні дослідження в Україні
Online Zugang:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54221
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики / Я. Верменич// Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2006. — Число 9. — С. 5-20 — Бібліогр.: 17 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-54221
record_format dspace
spelling nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-542212025-02-09T09:50:30Z Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики Role of historical and geographical researches in forming of historical regional studies Верменич, Я. Стаття присвячена висвітленню проблеми співвідношення історичної географії і регіоналістики. Основна увага зосереджена на визначенні їхніх предметних полів і дисциплінарних рамок, а також на оцінці вкладу фахівців з історичної географії у становлення сучасної регіональної науки. The article is devoted to study to of a problem of a correlation of historical geography and regional studies. The basic attention is concentrated on a designation of subject fields and disciplinary frameworks and estimation of the contribution of the experts of historical geography in forming of a modern regional science. 2009 Article Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики / Я. Верменич// Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2006. — Число 9. — С. 5-20 — Бібліогр.: 17 назв. — укр. XXXX-0022 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54221 323.174 (477) uk Історико-географічні дослідження в Україні application/pdf Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description Стаття присвячена висвітленню проблеми співвідношення історичної географії і регіоналістики. Основна увага зосереджена на визначенні їхніх предметних полів і дисциплінарних рамок, а також на оцінці вкладу фахівців з історичної географії у становлення сучасної регіональної науки.
format Article
author Верменич, Я.
spellingShingle Верменич, Я.
Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики
Історико-географічні дослідження в Україні
author_facet Верменич, Я.
author_sort Верменич, Я.
title Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики
title_short Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики
title_full Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики
title_fullStr Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики
title_full_unstemmed Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики
title_sort роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2009
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54221
citation_txt Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики / Я. Верменич// Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2006. — Число 9. — С. 5-20 — Бібліогр.: 17 назв. — укр.
series Історико-географічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv AT vermeničâ rolʹístorikogeografíčnihdoslídženʹustanovlenníregíonalístiki
AT vermeničâ roleofhistoricalandgeographicalresearchesinformingofhistoricalregionalstudies
first_indexed 2025-11-25T13:53:25Z
last_indexed 2025-11-25T13:53:25Z
_version_ 1849770702404583424
fulltext 5 УДК 323.174 (477) Ярослава Верменич РОЛЬ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У СТАНОВЛЕННІ РЕГІОНАЛІСТИКИ Стаття присвячена висвітленню проблеми співвідно- шення історичної географії і регіоналістики. Основна ува- га зосереджена на визначенні їхніх предметних полів і ди- сциплінарних рамок, а також на оцінці вкладу фахівців з історичної географії у становлення сучасної регіональ- ної науки. Ф ахівці-географи нараховують як мінімум шість науко- вих дисциплін, які перебувають на міждисциплінар- ному стику історії й географії: історична географія, іс- торична картографія, історія географії, історія географічних відкриттів, історія картографії і картографічне джерелознавст- во1. З огляду на бурхливий розвиток науки про регіони на межі ХХ і ХХІ ст. до цього переліку варто додати регіонознавство й історію регіоналістики. Адже регіоналістику неможливо роз- глядати у відриві від тієї загальної географічної картини світу, яка вибудовувалася людством упродовж віків. Мислителі античності уявляли Ойкумену у вигляді картогра- фічної моделі земної поверхні з описанням всіх місць, про які мали бодай якесь уявлення. При цьому вже Клавдій Птолемей зробив спробу формалізації й класифікації соціопросторових утворень, розрізняючи географію як науку про землю і хорог- рафію як науку про особливості окремих частин країни. Нада- лі аналогічний критерій було покладено в основу розрізнення загальної і спеціальної географії. Великий інтерес до локальної історії й географії виявляли державознавство і статистика. У ХІХ ст. естафету просторових підходів з рук географії перехо- пили економічна і історична науки. 6 Рубіжним у дослідженні регіонів в географічному і водно- час в історичному ключі виявилося ХІХ ст., яке характеризу- ється як дисциплінарний період у розвитку класичної науки. Формування регіональної парадигми у природничих та суспі- льних науках відбувалося під впливом двох найбільших авто- ритетів – А. Гумбольдта та К. Ріттера. Першого вважають авто- ром ідеї широтної зональності – він виділив 8 термічних зон, встановив залежність клімату від рельєфу, ввів в обіг поняття «ландшафт», «життєсфера». Другий створив систему порівня- льного землезнавства. 19-томна праця Ріттера «Землезнавство у відношенні до природи й історії людини, або Загальна порі- вняльна географія» була етапною у розмежуванні «фізичного землеописання» як природничої науки і «загального землеопи- сання», яке Ріттер вважав історичною дисципліною. Буду- чи послідовником І. Канта, Ріттер створив власну хорологіч- ну концепцію, смисл якої в загальних рисах був таким: земний простір розвивається за власними законами; він є не просто вмістилищем гір, рік, міст, народів, держав, а цілісним утво- ренням, що має внутрішні основи і стимули розвитку. Просто- рові відносини реалізуються у політиці, отже, простір ніби за- кладає в собі відомі типи можливих політик2. Так прокладався «місток» між гегелівською «Філософією історії» та класичною геополітикою, а самого Ріттера часто розглядають як предтечу геополітики. Його ж разом з Гумбольдтом вважають батьком теорії районування. ХІХ ст. відкрило новий, економіко-географічний етап і у створенні емпіричної бази регіонознавства. В Росії серйоз- ний поштовх цій роботі був даний утворенням у 1810 р. Ста- тистичного відділення міністерства внутрішніх справ, в яко- му плідно працювали К.Герман, К.Арсеньєв, М.Надєждін та інші відомі статистики. У 1840 р. вчені відділення опубліку- вали «Статистические таблицы о состоянии городов Российс- кой империи», які відображали відомості про міське населен- ня, стан промисловості, торгівлі тощо, у тому числі й по містах України. У 1852 р. відділення було реорганізоване у Статисти- чний комітет. 7 В міру нагромадження великого емпіричного матеріалу іс- торико-статистичним описанням стало тісно як у межах дер- жавознавства, так і в рамках спеціальної географії (останнім поняттям традиційно відмежовували від загальної географії описи земель, міст, сіл, монастирів тощо). Етапною віхою у розвитку спеціальної географії стало утворення у 1845 р. Ро- сійського географічного товариства, яке поставило описи зе- мель, областей і країв під свій контроль і проводило їх за спе- ціальними програмами. У російському землезнавстві наголос робився на природничо-географічних особливостях земель (геологія, ґрунти, клімат, флора, фауна), але воно виявляло великий інтерес до проблем народонаселення, історії посе- лень, виробництва (у сучасних термінах це можна визначити як антропогеографію з ухилом в економічну географію). Емпі- ричні матеріали, одержані в ході суттєвих експедиційних ро- біт, які організовувалися і фінансувалися товариством, дали могутній поштовх до розвитку етнографії, статистики, істо- ричної демографії – вже як самостійних наукових дисциплін. Кожна з них вносила свій вклад у справу дослідження регіо- нів, хоч про комплексність у їх вивченні поки що говорити не доводилося. Причому програвали на фоні інших якраз істори- чні сюжети. Отже, ХІХ ст. засвідчило: географія виходить за межі прос- торових описань, шукає шляхи освоєння багатомірного гео- простору. Щоправда цей пошук був утруднений домінуванням модного у той час географічного детермінізму. Географічний де- термінізм виходив з розуміння природи (клімату, ґрунтів) як основного фактора культурогенезу; людині в ньому відводилася другорядна, а то й взагалі пасивна роль. Внаслідок домінуван- ня географічного детермінізму у науковому дискурсі фізико- географічна і соціогеографічна картини світу вибудовувалися в автономних режимах наукового пошуку і слабо узгоджували- ся між собою. Однак під виразним впливом позитивізму від- бувалося дедалі тісніше зближення географічних та історичних наук; на ґрунті запліднення географії гуманістичними тенденці- ями з’явилися такі галузі науки, як історичне ландшафтознавс- 8 тво, історична географія народонаселення, історико-економічна географія, географія урбаністики. Всі вони разом і кожна окре- мо не тільки дали істотне прирощення фундаментального знан- ня, але й відігравали прикладну роль – забезпечували якісний рівень економічного прогнозування, сприяли реструктуризації старих і освоєння нових територій. Істотної трансформації зазнало і предметне поле історичної науки – розвиваючись у руслі позитивізму, вона дедалі частіше пов’язувала вивчення минулого з проблемами народонаселен- ня, освоєння територій, дослідженням господарських зв’язків і комунікацій. Рухаючись назустріч одна одній, географія і істо- рія спільно стимулювали бурхливий розвиток галузевих геогра- фічних і спеціальних історичних дисциплін. Початок ХХ ст. – доби некласичної науки з виразним пріори- тетом людиноцентризму – ознаменувався оформленням регіо- нального напряму в географії. Він відрізнявся не так новизною матеріалу, як чіткістю трактувань і високою якістю системати- зації. Французька (П. Відаль де ля Блаш) і російська (П. Семе- нов) наукові школи активно впроваджували в життя принци- пи фізико-географічного районування. У баченні Відаля де ля Блаша географія була природничою дисципліною, хоч і тісно пов’язаною з гуманітарними науками. Географія Франції набу- ла вигляду «географічного організму», районування якого ви- значалося традиціями, способом життя, характером культури населення. П.Відаль де ля Блаш розглядав культурний ланд- шафт як колективну автобіографію, що відображає смаки, цін- ності, устремління певної культурної групи. Керівник Російського географічного товариства П. Семенов виявляв великий інтерес до історичної географії, демографії, географії населення. Семенов розрізняв «географію у широко- му розумінні» – як природну групу наук, зайнятих досліджен- ням земної кулі, і «географію в тісному розумінні», що вивчає як природні особливості земної поверхні, так і діяльність людей, спрямовану на зміну цих природних особливостей. У 1871 р. він запропонував загальну схему районування Європейської Росії, яка підбила підсумок багаторічним пошукам у цій сфері. 9 У справі зближення географії з історією чимала роль нале- жала російській школі Д.Анучина. Основною його спеціальні- стю була антропологія, яка трактувалася ним широко, з вклю- ченням у неї всієї сукупності природно-історичних знань про людину; до системи географічних знань вводилися дані історії, археології, етнографії тощо. У давньому спорі «унітаріїв», що бачили географію суто природничою наукою, і «дуалістів», які вважали предметом її наукових інтересів як природу, так і лю- дину, Анучин, природно, підтримував останніх. Географію він поділяв на загальну (загальне землезнавство), окрему (країно- знавство) і історичну. Анучин же виступав як один з перших іс- ториків світової і російської географічної науки. Заслугою засновника іншої російської географічної школи В. Докучаєва стало обґрунтування закону світової зональності. В поняття «закон зональності» він вкладав усвідомлення взаєм- ного зв’язку компонентів природи, часу і діяльності людини на певній території. Якоюсь мірою цей просторово-часовий закон протиставлявся ним дарвінівському закону боротьби за існу- вання. Свою теорію зональності він вибудовував на ґрунті ідей співдружності і взаємодопомоги. Працю В.Докучаєва «Наші степи колись і зараз» (1892) фахі- вці розглядають як таку, що закладала основи історичного ланд- шафтознавства. У регіональному аналізі, здійсненому на при- кладі Полтавської губернії, Докучаєв широко використовував дані археології, історичні відомості. На цій основі вибудована достовірна картина поширення лісів і степів в минулому і в ме- жах ХІХ ст.3 Недооціненою лишилася наукова спадщина варшав’янина М.Барсова, який, починаючи з 60-х рр. ХІХ ст., активно розро- бляв теорію історичної географії на матеріалах Росії. Його пра- ці «Материалы для историко-географического словаря России» (Т.1. – 1865) та «Очерки русской исторической географии. Гео- графия начальной (Несторовой) летописи» (1873, 1885) і до- нині не втратили свого наукового значення. М. Грушевський відзначав як дуже плідний його «хоро- і топографічний метод дослідження колонізаційних процесів»4. Барсов активно пере- 10 носив методи географічного аналізу у сферу історичного дослі- дження, близько підійшовши до побудови на основі класичної хорографії наукової хорології. Пошук узагальнюючої методологічної категорії, здатної кон- кретизувати поняття простору, вівся паралельно німецькою (А. Геттнер) та російською (Л. Берг) географічними школа- ми, але у першій він був успішнішим, оскільки спирався на ан- тропоцентричний фундамент. З іменем А. Геттнера повязують обґрунтування хорологічної концепції, центральним контра- пунктом якої виявилося поняття «територія» («простір»). В обстоюваному А. Геттнером хорологічному методі досліджен- ня соціопросторових явищ акцент робився на територіальній диференціації – дослідженні закономірностей територіальних відмінностей, зв’язку явищ з місцем, територією, географічним простором. Л. Берг доповнив і модифікував хорологічну конце- пцію введенням хорономічного принципу, відповідно до якого ландшафт впливає на організми примусово, змушуючи їх пере- міщатися у просторі або пристосовувати тип своєї господарсь- кої діяльності до природних умов, створюючи нові конверген- тні форми5. А. Геттнер обґрунтував поняття «просторової науки», пред- метом вивчення якої є «природа окремих індивідуальних зе- мних просторів і місць». Запропонований ним погляд на гео- графію як хорологічну дисципліну, що вивчає простори і просторові взаємовідносини, був відповіддю вченого на різно- голосицю в географії щодо її місця у загальній системі світо- вої науки та інтегрального об’єкту географічних досліджень. Далеко не в усьому бездоганна, ця відповідь відкривала нові шляхи осмислення наболілої проблеми. За Геттнером, гео- графія могла бути землезнавством (природничою наукою) і країнознавством (наукою про людину) водночас, але пере- вагу Геттнер віддавав країнознавству. Відмовившись від ідей К. Ріттера, Геттнер утверджував об’єктивне сприйняття про- стору: останній у нього виступав синонімом «території» (кра- їни) і «місця» (місцевості). Книга Геттнера у 1930 р. була пе- рекладена російською мовою6, але її невдовзі піддали в СРСР 11 нищівній критиці і цим значною мірою заблокували розвиток хорологічних підходів. Дещо пізніше у США послідовником ідей Геттнера виступив Р.Хартшорн, який поєднав часові і просторові підходи, обґрун- тувавши просторово-часову парадигму. Йому ж належить пріо- ритет у створенні на основі хорологічних підходів теорії райо- нування. У працях «Суть географії» (1939) і «Суть географії майбутнього» (1959) Хартшорн виступив палким пропаганди- стом хорологічної концепції в географії, вважаючи регіональ- ну географію головною, а систематичну – лише допоміжною наукою. Таким чином, в системі географічних наук був створений впродовж ХІХ – першої половини ХХ ст. теоретико-методо- логічний фундамент науки про розташування об’єктів у прос- торі. Провідною парадигмою в географії лишалася ідея геогра- фічного детермінізму, яка обумовлювала специфіку діяльності людини і зонування простору впливом географічного середови- ща. Оскільки географічні науки намагалися впливати на систе- му розміщення виробництва, вони тією чи іншою мірою тяжіли до «морфізму» – з переважанням інтересу до просторової мор- фології і зонування. А.Вебером («Теорія розміщення промисло- вості», 1909) був започаткований новий напрям географічних досліджень, який дістав назву «штандарту». На шляхах мате- матичних і просторових побудов відшукувалися найраціональ- ніші способи розміщення виробництва. Залишався по суті один крок до створення науки, яка в середині ХХ ст. дістала узагаль- нюючу назву регіональної. Створена переважно зусиллями економістів і географів (школа В. Айзарда у США, М. Баранського в СРСР та ін.) в середині ХІХ ст. регіональна наука зосереджується спочатку на проблемах розміщення продуктивних сил, районних і між- районних структур і функцій. Дещо іншим, ближчим до істо- рії, шляхом ішла французька школа регіональних досліджень, основи якої закладалися ще на початку ХХ ст. працями А. Де- манжона та Р. Бланшара. Особливістю цієї школи є підвище- ний інтерес не стільки до принципів природного районування 12 ландшафтів, скільки до способу життя населення. Французькі вчені обстоювали концепцію посибілізму, яка була своєрідною альтернативою географічному детермінізмові і виходила з ши- роких можливостей пристосування людини до природного се- редовища. Гуманістична спрямованість французької регіональ- ної школи зумовила її характеристику як «географії людини». Її представники випустили цілу серію монографій по окремих регіонах Франції. Новий спалах інтересу до науки про регіони почався на Захо- ді в кінці 50-х рр. У контексті загального піднесення, пов’язано- го із закінченням Другої світової війни, у багатьох країнах Єв- ропи відбувається процес «інтимізації» влади, її наближення до громадянина. Роль регіонів як територіально-адміністрати- вних утворень і економічних осередків зростає; відповідно зро- стає і рівень регіональної самосвідомості. Такий поворот не міг не створити новий рівень регіоналістики – як теоретичної, так і практичної. Вона стала міждисциплінарною, активно абсорбу- ючи здобутки етнології, юриспруденції, конфліктології, соціа- льної психології. На цьому ґрунті йде процес поступового витіснення геогра- фічного детермінізму культурним – у фокусі наукових побудов опиняється людина. У крайніх своїх виявах культурний детер- мінізм виливався в апофеоз людини як «властителя» природи і її «перетворювача». Але загалом людиноцентризм пішов науко- вим пошукам на користь, оскільки відкрив шлях до досліджен- ня впливу політичної культури на фізичні характеристики на- вколишнього середовища. На цьому шляху дещо пізніше почав формуватися новий науковий напрям – політична екологія, яка нині змикається з регіонологією. Констатуючи перехід на новий рівень осмислення практики регіонального будівництва, російський політолог А.Ландабасо порівнює його із сонячним протуберанцем: «світ і світове ака- демічне співтовариство ніби знов відкрили для себе вчення про регіони… 70і-рр. дали по суті справи імпульс всім аспектам, рі- зновидам регіоналістики. Головна мета регіоналістики як нау- ки у цей період полягала у тому, щоб стати фундаментальною, 13 повсюдною дисципліною – базисом для… другого, нового рів- ня інтеграційного процесу»7. Паралельно із своєрідною «змі- ною парадигм» – відмовою від гіпертрофованого географічного детермінізму – відбувається переосмислення всіх географічно- просторових відносин. Зростає питома вага економічних, куль- турно-цивілізаційних, конфесійних факторів, а всілякі «дуги нестабільності» вибудовуються не лише на спірних, «лімітро- фних» територіях, а й всередині відповідних соціокультурних ареалів8. Регіоналістика виходить на рівень аналізу інфрадер- жавних і наддержавних відносин, націоналізму, демонструючи при цьому високий рівень наукової зрілості й академічності. З новими радикальними змінами в науковому просторі, що сталися в останній третині ХХ ст., пов’язують народження по- стнекласичної науки. З появою комп’ютера змінився сам харак- тер наукової діяльності, пріоритет дисциплінарних досліджень істотно похитнувся внаслідок поширення міждисциплінарних і проблемно орієнтованих форм дослідницької діяльності. «Ідеї еволюції й історизму стають основою того синтезу картин ре- альності, що виробляються у фундаментальних науках, який сплавляє їх у цілісну картину історичного розвитку природи й людини і робить їх лише відносно самостійними фрагментами загальнонаукової картини світу»9. Для системи географічних наук у цей час основоположне зна- чення мало нове осмислення категорій простору і часу (враху- вання історичного часу системи, ієрархії просторово-часових форм), а також поява нових – синергетичних, геокультурних – підходів до осмислення діалектики загального і часткового. По- стнекласична наука виявилася органічно включеною в сучасні процеси діалогу культур, ставши активним чинником кроскуль- турної взаємодії Заходу і Сходу. Відповіддю науки на загрози, пов’язані із глобалізаційними процесами, стали західні теорії «нового регіоналізму». Регіона- льна наука зосередилася на обґрунтуванні нового рівня інтегра- ції, нового змісту поняття «регіоналізм», нових підходів до сис- теми навчання управлінських кадрів місцевого рівня. На цьому етапі наука про регіони вже не могла абстрагуватися від соціа- 14 льних проблем, що стимулювало процес перетворення економі- чної географії в соціально-економічну. В її рамках формується цілий ряд історико-географічних наукових шкіл, які займа- ються дослідженням «культурних ареалів». У запропонованій П.Джеймсом схемі класифікації регіонів виділялися: регіони, засновані на екосистемах; регіони, що визначалися історично під впливом людської життєдіяльності; «культурні регіони», що створилися під впливом способу життя10. У руслі осмислен- ня будівництва загальноєвропейського регіонального простору з’явилися нові регіональні «сюжети» – регіони і ЄС, регіони і наддержавні відносини, регіони і внутрідержавні відносини, ре- гіони і націоналізм. Сьогодні предметні поля історичної регіоналістики й істори- чної географії зблизилися настільки, що дехто вважає недоціль- ним їх розрізнення: адже вони обидві вивчають людину в її при- родному локалізованому середовищі. Дійсно, предмет і об’єкт дослідження у цих двох підсистем історичного знання досить близькі. Завдання історичної географії – представити геогра- фічну характеристику території (регіону) на певному історич- ному етапі, у тісному взаємозв’язку з розвитком суспільства. Її цікавлять, крім проблем історико-географічного районування, також питання історичної демографії, історичної екології. Іден- тифікація місцезнаходження поселень, топографія міст, шляхи сполучення – все це предмет зацікавлень історичної географії. Отже, сфера наукових пошуків історичної географії справді доволі близька до тієї, яку вважає пріоритетною для себе регі- онознавство. Втім, ці сфери не можна вважати тотожними. Пе- ребуваючи на межі історії, географії, краєзнавства, демографії та картографії, історична географія обирає для себе лише ті ас- пекти життєдіяльності людини, які безпосередньо залежать від природних умов, від ландшафту, або, в свою чергу, самі вплива- ють на нього, змінюючи його у той чи інший бік. Поза її увагою лишаються історія культури, мов, діалектів, обрядів, вірувань, тобто те, що є суттєвою основою ментальності населення того чи іншого регіону. Вона лише побіжно торкається проблем де- могенезу, історії війн, міграцій, техніки, будівництва, і розглядає 15 їх не як самостійні об’єкти дослідження, а лише як процеси, що відбуваються на фоні того чи іншого ландшафту. За межами іс- торичної географії лишається історія містобудування й архітек- тури, яка далеко не в останню чергу цікавить регіоналістику. Помітний прогрес у галузі історико-географічних досліджень, який припадає на 60–90-і рр. ХХ ст., вилився у появу в істори- чній географії трьох напрямів – історичного, географічного та комплексного синтезуючого. Основи історичного напряму, в ра- мках якого історична географія розглядається як галузь істори- чних знань, в СРСР закладалися працями В.Яцунського, Б.Ри- бакова, В.Никонова, В.Кабузана, І.Шаскольського та інших вчених. В.Яцунський бачив предметне поле історичної географії у руслі конкретної просторової локалізації історичного проце- су, чим, на його думку, забезпечувалися конкретизація і погли- блення уявлень про його багатогранність, прокладалися шляхи до з’ясування місцевих особливостей у його розвитку. За анало- гією із загальною географією Яцунський виділяв в історичній географії 4 напрями: історичну фізичну географію, історичну географію населення, історико-економічну й історико-політич- ну географію. Прийнявши цю схему за основу, І.Шаскольський дещо конкретизував її, виділивши додатково в окремі групи іс- торичну етнічну географію, історичну географію міст і сільсь- ких поселень, історичну топографію міст. Принципове методо- логічне значення має думка І.Шаскольського: коло досліджень з історичної географії не можна обмежувати лише тими праця- ми, які спеціально писалися у цьому науковому жанрі. Багато робіт, які класифікуються як належні до археології, економічної історії, етнічної історії тощо є водночас і дослідженнями з істо- ричної географії, оскільки вони цілком або якоюсь мірою вирі- шують історико-географічні завдання11. Певним узагальненням таких підходів є визначення істори- чної географії, дане Л.Гольденбергом. Він визначав історичну географію як історичну дисципліну, що вивчає «історико-еко- номічну (населення і господарство) і історико-політичну гео- графію минулого людства у зв’язку з фізико-географічною об- становкою»12. 16 Природно, що в рамках цього напряму проблеми історико- географічного районування зайняли одне з пріоритетних місць. Поряд з економіко-географічним підходом до проблеми райо- нування, про який йшлося вище, пропонувалися також істо- рико-етнографічні, коли в основу районування кладуться го- сподарсько-культурні типи. В.Жекулін вважав вищим типом районування історико-географічну область – територію, що від- різняється спільністю історичного розвитку і певними госпо- дарсько-культурними особливостями. Всередині історико-гео- графічних районів він виділяв мікрорайони, що формувалися навколо господарсько-культурних центрів і були своєрідними «ядрами» освоєння і розвитку даної території13. В рамках другого, географічного напряму історичної геогра- фії значного розвитку набуло історичне ландшафтознавство, яке концентрує увагу на природно-антропогенному розвитку ландшафтів від початку господарської діяльності людини до сучасності, займаючись поміж іншим обґрунтуванням прин- ципів історико-ландшафтного районування. Плідним вияви- вся закладений працями В.Жекуліна діахронічний аналіз іс- торико-ландшафтних зрізів. Історична інформаційна система ландшафтознавства створює широкий простір для антропоген- но-ландшафтних реконструкцій. Вона складається з інформа- ційних блоків (описових, актових, статистичних, кадастрових, картографічних тощо), які дають уявлення про характер при- родокористування в певному регіоні, населені пункти, шляхи сполучення, демографічні ситуації на різних, порівняно бли- зьких до сучасності, етапах. В міру віддалення від сучасності, коли інформативність історичних документів зменшується, зростає роль археологічної, етнологічної, лінгвістичної інфор- маційних систем. Представники третього напряму в історичній географії ха- рактеризують її як «комплексну синтезуючу науку (або систе- му наук), яка розвивається у зоні контактів класів соціальних, природничих і технічних наук, на стику систем історичних, еко- номічних і географічних наук, фізико-географічного і економі- ко-географічного циклів систем географічних наук». За Л.Во- 17 ропай, об’єктом дослідження в історичній географії є фактори й закономірності диференціації і розвитку географічної оболо- нки планети, процеси її трансформації під впливом суспільст- ва у геоноотехносферу. Роботи, здійснювані впродовж багатьох років у цьому напрямі вченими Чернівецького університету на територіях Північної Буковини і Поділля, дали змогу визна- чити й дослідити систему «історичних зрізів» – періодів най- більш інтенсивної взаємодії природних, соціальних і економі- чних процесів у цьому регіоні, зіставити ритмограми розвитку природних і соціально-економічних процесів, створити карту географічної структури регіону14. Історична географія, отже, являє собою ту єднальну ланку, яка пов’язує в одне ціле «хоросвіти» і «темпосвіти» земної реа- льності. За А. Армандом, вона немислима без описання сучасної земної поверхні, але такою ж мірою немислима картина ланд- шафтної сфери без її історії. Географія і історія пов’язані між собою як сіамські близнюки, але історичні і описові напрями існують самостійно, не зливаються. Лишаються самостійними, але взаємно доповнюють один одного, експедиційний (просто- ровий) і стаціонарний (часовий) методи дослідження. Щопра- вда, перехід на електронні носії інформації незмірно розширив можливості картографії: серію карт тепер можливо перетвори- ти у безперервний фільм. Але обмежені можливості людського сприйняття і тут змушують віддавати перевагу почергово прос- торовому і часовому аспекту картографічних образів15. Проміжне становище історичної географії між історією і гео- графією створює широкі можливості для зближення дослідни- цьких методів гуманітарних і природничих наук і для їх взає- мопроникнення. На здатність історичної географії виконувати інтегративні функції «зв’язування» концепцій, методів різних наук в єдину систему пізнання і розробки на цій основі науко- вих принципів історико-географічного районування та прогно- зування звертають увагу Л.Воропай, В.Коржик та М.Куниця16. Спеціалізація «не за науками, а за проблемами» (В.Вернадсь- кий) передбачає синтез знань, методів, засобів, професійних на- вичок представників різних наукових дисциплін; очевидно, що 18 саме їй належить майбутнє. Діахронно-генетичні характеристи- ки регіонів, які пропонує історична географія, дають змогу про- стежити тенденції їх розвитку протягом тривалих історичних періодів, дослідити інерційність еволюції і наступність у при- родокористуванні. Лишається забезпечити головне – практичну співпрацю істо- риків і географів на ниві регіонознавства. Головна трудність тут – у відмінностях «наукової мови» – в міру розвитку обох ди- сциплін вона ускладнюється й диференціюється. Але саме на ґрунті зближення історичної регіоналістики й історії географії спільні підходи відшукуються найлегше. Адже обидві ці субди- сципліни відштовхуються від аналогічних джерел – матеріалів академічних експедицій ХVІІІ ст., здобутків державознавства, праць Російського географічного товариства та його регіональ- них відділень, губернських статистичних комітетів тощо. Дещо відмінними є методи наукового пошуку – у географів вони базуються на геопросторових підходах і діахронно-гене- тичних характеристиках регіонів. Чималі евристичні можливо- сті у їх зближенні відкриваються на ґрунті нових інтегральних напрямів сучасної історіографії – історії повсякденності, соці- альної, інтелектуальної історії. Новизна пропонованих ними підходів полягає як у підвищеній увазі до людини в її соціо- природному оточенні, так і у виразних спробах вписати істо- рію ідейних шукань у конкретний соціальний, політичний, ре- лігійний контекст. Для регіоналістики ці підходи відкривають справді неосяжний простір вивчення взаємовідносин соціуму і довкілля в часі і просторі, а також вдосконалення інструмента- рію, який у різні часи використовувався для його осмислення. Нагромаджений на даний момент історіографічний досвід де- монструє недостатність традиційних методик дослідження ре- гіональної специфічності і плідність нових міждисциплінарних пошуків на цьому полі. Один з можливих каналів розширення «території» наукового пошуку полягає у модернізації традиційного краєзнавства. На- громадивши величезний емпіричний матеріал про поселення, колонізаційні процеси, міграції тощо, воно впритул наблизило- 19 ся до теоретико-методологічних узагальнень, здатних перевес- ти локальну історію на новий метарівень, вписати краєзнавчі дослідження у загальну канву сучасної регіональної історії. На цьому метарівні дослідження в галузі історичної географії мо- жуть стати опорним каркасом комплексного осмислення взає- модії простору і часу у регіональному вимірі. Другий канал проглядається у руслі теоретичної моделі «но- вої культурно-інтелектуальної історії», орієнтованої на реконс- трукцію історичного минулого кожної з областей і форм знан- ня, у тому числі й географічних. Адже, як справедливо зауважує Л.Рєпіна, «хоча історія природознавства та техніки, залишаю- чись надмірно спеціалізованою, зберігає інерцію «автономного плавання», вона (принаймні в одному з своїх напрямів) разом з історією соціального і гуманітарного знання складає важли- ву частину інтелектуальної історії»17. Вивчення когнітивного та рефлексивного аспектів минулого людського досвіду немисли- ме без глибокого занурення у сферу тих наукових пошуків, які впродовж століть велися на міждисциплінарному стику історії й географії. 1. Шаскольский И.П. Историческая география // Вспомогательные исто- рические дисциплины. – Л., 1968. – Вып. 1. – С. 95. 2. Риттер К. О пространственных отношениях на поверхности земного шара и их влиянии на ход исторического развития человечества // Полис. – 2005. – № 2. – С. 102–114. 3. Див.: Романчук С.П. Історичне ландшафтознавство: Теоретико-мето- дологічні засади та методика антропогенно-ландшафтних реконструкцій давнього природокористування. – К., 1998. – С. 9. 4. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-и т. – К., 1991. – Т. 1. – С. 550. 5. Берг Л.С. Номогенез. – Пг., 1922. – С. 180–181. 6. Геттнер А. География. Ее история, сущность и методы. – Л; М., 1930. 7. Ландабасо А.И. Теория регионалистики: европейский опыт исследо- вания // Регионы и регионализм в странах Запада и России. – М., 2001. – С. 92–94. 8. Докладніше див.: Соловьев Э.Г. Геополитика как профессия и как на- 20 учная дисциплина: перспективы эволюции в современной России // Вест. Московского ун-та. Серия 18. Социология и политология. – 2003. – № 2. – С. 17–27. 9. Осипов И.В. Научное познание в социальном измерении // Вопр. фи- лософии. – 2005. – № 3. – С. 33. 10. Поросенков Ю.В., Поросенкова Н.И. История и методология геогра- фии. – Воронеж, 1991. – С. 158. 11. Шаскольский И.П. Указ.соч. – С. 97–98. 12. Цит. за: Жекулин В. Историческая география: предмет и методы. – Л., 1982. – С. 12. 13. Там же. – С. 93–94. 14. Воропай Л.И. Комплексные историко-географические исследования, их значение в изучении процессов взаимодействия общества и природы // Взаимодействие общества и природы в процессе общественной эволюции. – М.,1981. – С. – 3041. 15. Арманд А.Д. География через призму дополнительности // Вопр. фи- лософии. – 2004. – № 4. – С. 120–125. 16. Воропай Л.І., Коржик В.П., Куниця М.М. Історична географія: об’єкт, цілі, функції, проблеми // Фундаментальні географічні дослідження (стан, проблеми, напрямки). – К., 1994. – С. 42-43. 17. Рєпіна Л. Інтелектуальна історія сьогодні: методи, проблеми, перспе- ктиви // Ейдос. –– К., 2005. – Вип. 1. – С. 102. Yaroslava Vermenych ROLE OF HISTORICAL AND GEOGRAPHICAL RESEARCHES IN FORMING OF HISTORICAL REGIONAL STUDIES The article is devoted to study to of a problem of a correlation of his- torical geography and regional studies. The basic attention is concen- trated on a designation of subject fields and disciplinary frameworks and estimation of the contribution of the experts of historical geography in forming of a modern regional science.

Ähnliche Einträge