Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики
Стаття присвячена висвітленню проблеми співвідношення історичної географії і регіоналістики. Основна увага зосереджена на визначенні їхніх предметних полів і дисциплінарних рамок, а також на оцінці вкладу фахівців з історичної географії у становлення сучасної регіональної науки. The article is devo...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Історико-географічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Дата: | 2009 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54221 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики / Я. Верменич// Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2006. — Число 9. — С. 5-20 — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859506965491744768 |
|---|---|
| author | Верменич, Я. |
| author_facet | Верменич, Я. |
| citation_txt | Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики / Я. Верменич// Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2006. — Число 9. — С. 5-20 — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історико-географічні дослідження в Україні |
| description | Стаття присвячена висвітленню проблеми співвідношення історичної географії і регіоналістики. Основна увага зосереджена на визначенні їхніх предметних полів і дисциплінарних рамок, а також на оцінці вкладу фахівців
з історичної географії у становлення сучасної регіональної науки.
The article is devoted to study to of a problem of a correlation of historical
geography and regional studies. The basic attention is concentrated
on a designation of subject fields and disciplinary frameworks and
estimation of the contribution of the experts of historical geography in
forming of a modern regional science.
|
| first_indexed | 2025-11-25T13:53:25Z |
| format | Article |
| fulltext |
5
УДК 323.174 (477)
Ярослава Верменич
РОЛЬ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ
ДОСЛІДЖЕНЬ У СТАНОВЛЕННІ
РЕГІОНАЛІСТИКИ
Стаття присвячена висвітленню проблеми співвідно-
шення історичної географії і регіоналістики. Основна ува-
га зосереджена на визначенні їхніх предметних полів і ди-
сциплінарних рамок, а також на оцінці вкладу фахівців
з історичної географії у становлення сучасної регіональ-
ної науки.
Ф
ахівці-географи нараховують як мінімум шість науко-
вих дисциплін, які перебувають на міждисциплінар-
ному стику історії й географії: історична географія, іс-
торична картографія, історія географії, історія географічних
відкриттів, історія картографії і картографічне джерелознавст-
во1. З огляду на бурхливий розвиток науки про регіони на межі
ХХ і ХХІ ст. до цього переліку варто додати регіонознавство й
історію регіоналістики. Адже регіоналістику неможливо роз-
глядати у відриві від тієї загальної географічної картини світу,
яка вибудовувалася людством упродовж віків.
Мислителі античності уявляли Ойкумену у вигляді картогра-
фічної моделі земної поверхні з описанням всіх місць, про які
мали бодай якесь уявлення. При цьому вже Клавдій Птолемей
зробив спробу формалізації й класифікації соціопросторових
утворень, розрізняючи географію як науку про землю і хорог-
рафію як науку про особливості окремих частин країни. Нада-
лі аналогічний критерій було покладено в основу розрізнення
загальної і спеціальної географії. Великий інтерес до локальної
історії й географії виявляли державознавство і статистика. У
ХІХ ст. естафету просторових підходів з рук географії перехо-
пили економічна і історична науки.
6
Рубіжним у дослідженні регіонів в географічному і водно-
час в історичному ключі виявилося ХІХ ст., яке характеризу-
ється як дисциплінарний період у розвитку класичної науки.
Формування регіональної парадигми у природничих та суспі-
льних науках відбувалося під впливом двох найбільших авто-
ритетів – А. Гумбольдта та К. Ріттера. Першого вважають авто-
ром ідеї широтної зональності – він виділив 8 термічних зон,
встановив залежність клімату від рельєфу, ввів в обіг поняття
«ландшафт», «життєсфера». Другий створив систему порівня-
льного землезнавства. 19-томна праця Ріттера «Землезнавство
у відношенні до природи й історії людини, або Загальна порі-
вняльна географія» була етапною у розмежуванні «фізичного
землеописання» як природничої науки і «загального землеопи-
сання», яке Ріттер вважав історичною дисципліною. Буду-
чи послідовником І. Канта, Ріттер створив власну хорологіч-
ну концепцію, смисл якої в загальних рисах був таким: земний
простір розвивається за власними законами; він є не просто
вмістилищем гір, рік, міст, народів, держав, а цілісним утво-
ренням, що має внутрішні основи і стимули розвитку. Просто-
рові відносини реалізуються у політиці, отже, простір ніби за-
кладає в собі відомі типи можливих політик2. Так прокладався
«місток» між гегелівською «Філософією історії» та класичною
геополітикою, а самого Ріттера часто розглядають як предтечу
геополітики. Його ж разом з Гумбольдтом вважають батьком
теорії районування.
ХІХ ст. відкрило новий, економіко-географічний етап і у
створенні емпіричної бази регіонознавства. В Росії серйоз-
ний поштовх цій роботі був даний утворенням у 1810 р. Ста-
тистичного відділення міністерства внутрішніх справ, в яко-
му плідно працювали К.Герман, К.Арсеньєв, М.Надєждін та
інші відомі статистики. У 1840 р. вчені відділення опубліку-
вали «Статистические таблицы о состоянии городов Российс-
кой империи», які відображали відомості про міське населен-
ня, стан промисловості, торгівлі тощо, у тому числі й по містах
України. У 1852 р. відділення було реорганізоване у Статисти-
чний комітет.
7
В міру нагромадження великого емпіричного матеріалу іс-
торико-статистичним описанням стало тісно як у межах дер-
жавознавства, так і в рамках спеціальної географії (останнім
поняттям традиційно відмежовували від загальної географії
описи земель, міст, сіл, монастирів тощо). Етапною віхою у
розвитку спеціальної географії стало утворення у 1845 р. Ро-
сійського географічного товариства, яке поставило описи зе-
мель, областей і країв під свій контроль і проводило їх за спе-
ціальними програмами. У російському землезнавстві наголос
робився на природничо-географічних особливостях земель
(геологія, ґрунти, клімат, флора, фауна), але воно виявляло
великий інтерес до проблем народонаселення, історії посе-
лень, виробництва (у сучасних термінах це можна визначити
як антропогеографію з ухилом в економічну географію). Емпі-
ричні матеріали, одержані в ході суттєвих експедиційних ро-
біт, які організовувалися і фінансувалися товариством, дали
могутній поштовх до розвитку етнографії, статистики, істо-
ричної демографії – вже як самостійних наукових дисциплін.
Кожна з них вносила свій вклад у справу дослідження регіо-
нів, хоч про комплексність у їх вивченні поки що говорити не
доводилося. Причому програвали на фоні інших якраз істори-
чні сюжети.
Отже, ХІХ ст. засвідчило: географія виходить за межі прос-
торових описань, шукає шляхи освоєння багатомірного гео-
простору. Щоправда цей пошук був утруднений домінуванням
модного у той час географічного детермінізму. Географічний де-
термінізм виходив з розуміння природи (клімату, ґрунтів) як
основного фактора культурогенезу; людині в ньому відводилася
другорядна, а то й взагалі пасивна роль. Внаслідок домінуван-
ня географічного детермінізму у науковому дискурсі фізико-
географічна і соціогеографічна картини світу вибудовувалися
в автономних режимах наукового пошуку і слабо узгоджували-
ся між собою. Однак під виразним впливом позитивізму від-
бувалося дедалі тісніше зближення географічних та історичних
наук; на ґрунті запліднення географії гуманістичними тенденці-
ями з’явилися такі галузі науки, як історичне ландшафтознавс-
8
тво, історична географія народонаселення, історико-економічна
географія, географія урбаністики. Всі вони разом і кожна окре-
мо не тільки дали істотне прирощення фундаментального знан-
ня, але й відігравали прикладну роль – забезпечували якісний
рівень економічного прогнозування, сприяли реструктуризації
старих і освоєння нових територій.
Істотної трансформації зазнало і предметне поле історичної
науки – розвиваючись у руслі позитивізму, вона дедалі частіше
пов’язувала вивчення минулого з проблемами народонаселен-
ня, освоєння територій, дослідженням господарських зв’язків і
комунікацій. Рухаючись назустріч одна одній, географія і істо-
рія спільно стимулювали бурхливий розвиток галузевих геогра-
фічних і спеціальних історичних дисциплін.
Початок ХХ ст. – доби некласичної науки з виразним пріори-
тетом людиноцентризму – ознаменувався оформленням регіо-
нального напряму в географії. Він відрізнявся не так новизною
матеріалу, як чіткістю трактувань і високою якістю системати-
зації. Французька (П. Відаль де ля Блаш) і російська (П. Семе-
нов) наукові школи активно впроваджували в життя принци-
пи фізико-географічного районування. У баченні Відаля де ля
Блаша географія була природничою дисципліною, хоч і тісно
пов’язаною з гуманітарними науками. Географія Франції набу-
ла вигляду «географічного організму», районування якого ви-
значалося традиціями, способом життя, характером культури
населення. П.Відаль де ля Блаш розглядав культурний ланд-
шафт як колективну автобіографію, що відображає смаки, цін-
ності, устремління певної культурної групи.
Керівник Російського географічного товариства П. Семенов
виявляв великий інтерес до історичної географії, демографії,
географії населення. Семенов розрізняв «географію у широко-
му розумінні» – як природну групу наук, зайнятих досліджен-
ням земної кулі, і «географію в тісному розумінні», що вивчає
як природні особливості земної поверхні, так і діяльність людей,
спрямовану на зміну цих природних особливостей. У 1871 р. він
запропонував загальну схему районування Європейської Росії,
яка підбила підсумок багаторічним пошукам у цій сфері.
9
У справі зближення географії з історією чимала роль нале-
жала російській школі Д.Анучина. Основною його спеціальні-
стю була антропологія, яка трактувалася ним широко, з вклю-
ченням у неї всієї сукупності природно-історичних знань про
людину; до системи географічних знань вводилися дані історії,
археології, етнографії тощо. У давньому спорі «унітаріїв», що
бачили географію суто природничою наукою, і «дуалістів», які
вважали предметом її наукових інтересів як природу, так і лю-
дину, Анучин, природно, підтримував останніх. Географію він
поділяв на загальну (загальне землезнавство), окрему (країно-
знавство) і історичну. Анучин же виступав як один з перших іс-
ториків світової і російської географічної науки.
Заслугою засновника іншої російської географічної школи
В. Докучаєва стало обґрунтування закону світової зональності.
В поняття «закон зональності» він вкладав усвідомлення взаєм-
ного зв’язку компонентів природи, часу і діяльності людини на
певній території. Якоюсь мірою цей просторово-часовий закон
протиставлявся ним дарвінівському закону боротьби за існу-
вання. Свою теорію зональності він вибудовував на ґрунті ідей
співдружності і взаємодопомоги.
Працю В.Докучаєва «Наші степи колись і зараз» (1892) фахі-
вці розглядають як таку, що закладала основи історичного ланд-
шафтознавства. У регіональному аналізі, здійсненому на при-
кладі Полтавської губернії, Докучаєв широко використовував
дані археології, історичні відомості. На цій основі вибудована
достовірна картина поширення лісів і степів в минулому і в ме-
жах ХІХ ст.3
Недооціненою лишилася наукова спадщина варшав’янина
М.Барсова, який, починаючи з 60-х рр. ХІХ ст., активно розро-
бляв теорію історичної географії на матеріалах Росії. Його пра-
ці «Материалы для историко-географического словаря России»
(Т.1. – 1865) та «Очерки русской исторической географии. Гео-
графия начальной (Несторовой) летописи» (1873, 1885) і до-
нині не втратили свого наукового значення. М. Грушевський
відзначав як дуже плідний його «хоро- і топографічний метод
дослідження колонізаційних процесів»4. Барсов активно пере-
10
носив методи географічного аналізу у сферу історичного дослі-
дження, близько підійшовши до побудови на основі класичної
хорографії наукової хорології.
Пошук узагальнюючої методологічної категорії, здатної кон-
кретизувати поняття простору, вівся паралельно німецькою
(А. Геттнер) та російською (Л. Берг) географічними школа-
ми, але у першій він був успішнішим, оскільки спирався на ан-
тропоцентричний фундамент. З іменем А. Геттнера повязують
обґрунтування хорологічної концепції, центральним контра-
пунктом якої виявилося поняття «територія» («простір»). В
обстоюваному А. Геттнером хорологічному методі досліджен-
ня соціопросторових явищ акцент робився на територіальній
диференціації – дослідженні закономірностей територіальних
відмінностей, зв’язку явищ з місцем, територією, географічним
простором. Л. Берг доповнив і модифікував хорологічну конце-
пцію введенням хорономічного принципу, відповідно до якого
ландшафт впливає на організми примусово, змушуючи їх пере-
міщатися у просторі або пристосовувати тип своєї господарсь-
кої діяльності до природних умов, створюючи нові конверген-
тні форми5.
А. Геттнер обґрунтував поняття «просторової науки», пред-
метом вивчення якої є «природа окремих індивідуальних зе-
мних просторів і місць». Запропонований ним погляд на гео-
графію як хорологічну дисципліну, що вивчає простори і
просторові взаємовідносини, був відповіддю вченого на різно-
голосицю в географії щодо її місця у загальній системі світо-
вої науки та інтегрального об’єкту географічних досліджень.
Далеко не в усьому бездоганна, ця відповідь відкривала нові
шляхи осмислення наболілої проблеми. За Геттнером, гео-
графія могла бути землезнавством (природничою наукою)
і країнознавством (наукою про людину) водночас, але пере-
вагу Геттнер віддавав країнознавству. Відмовившись від ідей
К. Ріттера, Геттнер утверджував об’єктивне сприйняття про-
стору: останній у нього виступав синонімом «території» (кра-
їни) і «місця» (місцевості). Книга Геттнера у 1930 р. була пе-
рекладена російською мовою6, але її невдовзі піддали в СРСР
11
нищівній критиці і цим значною мірою заблокували розвиток
хорологічних підходів.
Дещо пізніше у США послідовником ідей Геттнера виступив
Р.Хартшорн, який поєднав часові і просторові підходи, обґрун-
тувавши просторово-часову парадигму. Йому ж належить пріо-
ритет у створенні на основі хорологічних підходів теорії райо-
нування. У працях «Суть географії» (1939) і «Суть географії
майбутнього» (1959) Хартшорн виступив палким пропаганди-
стом хорологічної концепції в географії, вважаючи регіональ-
ну географію головною, а систематичну – лише допоміжною
наукою.
Таким чином, в системі географічних наук був створений
впродовж ХІХ – першої половини ХХ ст. теоретико-методо-
логічний фундамент науки про розташування об’єктів у прос-
торі. Провідною парадигмою в географії лишалася ідея геогра-
фічного детермінізму, яка обумовлювала специфіку діяльності
людини і зонування простору впливом географічного середови-
ща. Оскільки географічні науки намагалися впливати на систе-
му розміщення виробництва, вони тією чи іншою мірою тяжіли
до «морфізму» – з переважанням інтересу до просторової мор-
фології і зонування. А.Вебером («Теорія розміщення промисло-
вості», 1909) був започаткований новий напрям географічних
досліджень, який дістав назву «штандарту». На шляхах мате-
матичних і просторових побудов відшукувалися найраціональ-
ніші способи розміщення виробництва. Залишався по суті один
крок до створення науки, яка в середині ХХ ст. дістала узагаль-
нюючу назву регіональної.
Створена переважно зусиллями економістів і географів
(школа В. Айзарда у США, М. Баранського в СРСР та ін.) в
середині ХІХ ст. регіональна наука зосереджується спочатку
на проблемах розміщення продуктивних сил, районних і між-
районних структур і функцій. Дещо іншим, ближчим до істо-
рії, шляхом ішла французька школа регіональних досліджень,
основи якої закладалися ще на початку ХХ ст. працями А. Де-
манжона та Р. Бланшара. Особливістю цієї школи є підвище-
ний інтерес не стільки до принципів природного районування
12
ландшафтів, скільки до способу життя населення. Французькі
вчені обстоювали концепцію посибілізму, яка була своєрідною
альтернативою географічному детермінізмові і виходила з ши-
роких можливостей пристосування людини до природного се-
редовища. Гуманістична спрямованість французької регіональ-
ної школи зумовила її характеристику як «географії людини».
Її представники випустили цілу серію монографій по окремих
регіонах Франції.
Новий спалах інтересу до науки про регіони почався на Захо-
ді в кінці 50-х рр. У контексті загального піднесення, пов’язано-
го із закінченням Другої світової війни, у багатьох країнах Єв-
ропи відбувається процес «інтимізації» влади, її наближення
до громадянина. Роль регіонів як територіально-адміністрати-
вних утворень і економічних осередків зростає; відповідно зро-
стає і рівень регіональної самосвідомості. Такий поворот не міг
не створити новий рівень регіоналістики – як теоретичної, так і
практичної. Вона стала міждисциплінарною, активно абсорбу-
ючи здобутки етнології, юриспруденції, конфліктології, соціа-
льної психології.
На цьому ґрунті йде процес поступового витіснення геогра-
фічного детермінізму культурним – у фокусі наукових побудов
опиняється людина. У крайніх своїх виявах культурний детер-
мінізм виливався в апофеоз людини як «властителя» природи і
її «перетворювача». Але загалом людиноцентризм пішов науко-
вим пошукам на користь, оскільки відкрив шлях до досліджен-
ня впливу політичної культури на фізичні характеристики на-
вколишнього середовища. На цьому шляху дещо пізніше почав
формуватися новий науковий напрям – політична екологія, яка
нині змикається з регіонологією.
Констатуючи перехід на новий рівень осмислення практики
регіонального будівництва, російський політолог А.Ландабасо
порівнює його із сонячним протуберанцем: «світ і світове ака-
демічне співтовариство ніби знов відкрили для себе вчення про
регіони… 70і-рр. дали по суті справи імпульс всім аспектам, рі-
зновидам регіоналістики. Головна мета регіоналістики як нау-
ки у цей період полягала у тому, щоб стати фундаментальною,
13
повсюдною дисципліною – базисом для… другого, нового рів-
ня інтеграційного процесу»7. Паралельно із своєрідною «змі-
ною парадигм» – відмовою від гіпертрофованого географічного
детермінізму – відбувається переосмислення всіх географічно-
просторових відносин. Зростає питома вага економічних, куль-
турно-цивілізаційних, конфесійних факторів, а всілякі «дуги
нестабільності» вибудовуються не лише на спірних, «лімітро-
фних» територіях, а й всередині відповідних соціокультурних
ареалів8. Регіоналістика виходить на рівень аналізу інфрадер-
жавних і наддержавних відносин, націоналізму, демонструючи
при цьому високий рівень наукової зрілості й академічності.
З новими радикальними змінами в науковому просторі, що
сталися в останній третині ХХ ст., пов’язують народження по-
стнекласичної науки. З появою комп’ютера змінився сам харак-
тер наукової діяльності, пріоритет дисциплінарних досліджень
істотно похитнувся внаслідок поширення міждисциплінарних і
проблемно орієнтованих форм дослідницької діяльності. «Ідеї
еволюції й історизму стають основою того синтезу картин ре-
альності, що виробляються у фундаментальних науках, який
сплавляє їх у цілісну картину історичного розвитку природи й
людини і робить їх лише відносно самостійними фрагментами
загальнонаукової картини світу»9.
Для системи географічних наук у цей час основоположне зна-
чення мало нове осмислення категорій простору і часу (враху-
вання історичного часу системи, ієрархії просторово-часових
форм), а також поява нових – синергетичних, геокультурних –
підходів до осмислення діалектики загального і часткового. По-
стнекласична наука виявилася органічно включеною в сучасні
процеси діалогу культур, ставши активним чинником кроскуль-
турної взаємодії Заходу і Сходу.
Відповіддю науки на загрози, пов’язані із глобалізаційними
процесами, стали західні теорії «нового регіоналізму». Регіона-
льна наука зосередилася на обґрунтуванні нового рівня інтегра-
ції, нового змісту поняття «регіоналізм», нових підходів до сис-
теми навчання управлінських кадрів місцевого рівня. На цьому
етапі наука про регіони вже не могла абстрагуватися від соціа-
14
льних проблем, що стимулювало процес перетворення економі-
чної географії в соціально-економічну. В її рамках формується
цілий ряд історико-географічних наукових шкіл, які займа-
ються дослідженням «культурних ареалів». У запропонованій
П.Джеймсом схемі класифікації регіонів виділялися: регіони,
засновані на екосистемах; регіони, що визначалися історично
під впливом людської життєдіяльності; «культурні регіони»,
що створилися під впливом способу життя10. У руслі осмислен-
ня будівництва загальноєвропейського регіонального простору
з’явилися нові регіональні «сюжети» – регіони і ЄС, регіони і
наддержавні відносини, регіони і внутрідержавні відносини, ре-
гіони і націоналізм.
Сьогодні предметні поля історичної регіоналістики й істори-
чної географії зблизилися настільки, що дехто вважає недоціль-
ним їх розрізнення: адже вони обидві вивчають людину в її при-
родному локалізованому середовищі. Дійсно, предмет і об’єкт
дослідження у цих двох підсистем історичного знання досить
близькі. Завдання історичної географії – представити геогра-
фічну характеристику території (регіону) на певному історич-
ному етапі, у тісному взаємозв’язку з розвитком суспільства. Її
цікавлять, крім проблем історико-географічного районування,
також питання історичної демографії, історичної екології. Іден-
тифікація місцезнаходження поселень, топографія міст, шляхи
сполучення – все це предмет зацікавлень історичної географії.
Отже, сфера наукових пошуків історичної географії справді
доволі близька до тієї, яку вважає пріоритетною для себе регі-
онознавство. Втім, ці сфери не можна вважати тотожними. Пе-
ребуваючи на межі історії, географії, краєзнавства, демографії
та картографії, історична географія обирає для себе лише ті ас-
пекти життєдіяльності людини, які безпосередньо залежать від
природних умов, від ландшафту, або, в свою чергу, самі вплива-
ють на нього, змінюючи його у той чи інший бік. Поза її увагою
лишаються історія культури, мов, діалектів, обрядів, вірувань,
тобто те, що є суттєвою основою ментальності населення того
чи іншого регіону. Вона лише побіжно торкається проблем де-
могенезу, історії війн, міграцій, техніки, будівництва, і розглядає
15
їх не як самостійні об’єкти дослідження, а лише як процеси, що
відбуваються на фоні того чи іншого ландшафту. За межами іс-
торичної географії лишається історія містобудування й архітек-
тури, яка далеко не в останню чергу цікавить регіоналістику.
Помітний прогрес у галузі історико-географічних досліджень,
який припадає на 60–90-і рр. ХХ ст., вилився у появу в істори-
чній географії трьох напрямів – історичного, географічного та
комплексного синтезуючого. Основи історичного напряму, в ра-
мках якого історична географія розглядається як галузь істори-
чних знань, в СРСР закладалися працями В.Яцунського, Б.Ри-
бакова, В.Никонова, В.Кабузана, І.Шаскольського та інших
вчених. В.Яцунський бачив предметне поле історичної географії
у руслі конкретної просторової локалізації історичного проце-
су, чим, на його думку, забезпечувалися конкретизація і погли-
блення уявлень про його багатогранність, прокладалися шляхи
до з’ясування місцевих особливостей у його розвитку. За анало-
гією із загальною географією Яцунський виділяв в історичній
географії 4 напрями: історичну фізичну географію, історичну
географію населення, історико-економічну й історико-політич-
ну географію. Прийнявши цю схему за основу, І.Шаскольський
дещо конкретизував її, виділивши додатково в окремі групи іс-
торичну етнічну географію, історичну географію міст і сільсь-
ких поселень, історичну топографію міст. Принципове методо-
логічне значення має думка І.Шаскольського: коло досліджень
з історичної географії не можна обмежувати лише тими праця-
ми, які спеціально писалися у цьому науковому жанрі. Багато
робіт, які класифікуються як належні до археології, економічної
історії, етнічної історії тощо є водночас і дослідженнями з істо-
ричної географії, оскільки вони цілком або якоюсь мірою вирі-
шують історико-географічні завдання11.
Певним узагальненням таких підходів є визначення істори-
чної географії, дане Л.Гольденбергом. Він визначав історичну
географію як історичну дисципліну, що вивчає «історико-еко-
номічну (населення і господарство) і історико-політичну гео-
графію минулого людства у зв’язку з фізико-географічною об-
становкою»12.
16
Природно, що в рамках цього напряму проблеми історико-
географічного районування зайняли одне з пріоритетних місць.
Поряд з економіко-географічним підходом до проблеми райо-
нування, про який йшлося вище, пропонувалися також істо-
рико-етнографічні, коли в основу районування кладуться го-
сподарсько-культурні типи. В.Жекулін вважав вищим типом
районування історико-географічну область – територію, що від-
різняється спільністю історичного розвитку і певними госпо-
дарсько-культурними особливостями. Всередині історико-гео-
графічних районів він виділяв мікрорайони, що формувалися
навколо господарсько-культурних центрів і були своєрідними
«ядрами» освоєння і розвитку даної території13.
В рамках другого, географічного напряму історичної геогра-
фії значного розвитку набуло історичне ландшафтознавство,
яке концентрує увагу на природно-антропогенному розвитку
ландшафтів від початку господарської діяльності людини до
сучасності, займаючись поміж іншим обґрунтуванням прин-
ципів історико-ландшафтного районування. Плідним вияви-
вся закладений працями В.Жекуліна діахронічний аналіз іс-
торико-ландшафтних зрізів. Історична інформаційна система
ландшафтознавства створює широкий простір для антропоген-
но-ландшафтних реконструкцій. Вона складається з інформа-
ційних блоків (описових, актових, статистичних, кадастрових,
картографічних тощо), які дають уявлення про характер при-
родокористування в певному регіоні, населені пункти, шляхи
сполучення, демографічні ситуації на різних, порівняно бли-
зьких до сучасності, етапах. В міру віддалення від сучасності,
коли інформативність історичних документів зменшується,
зростає роль археологічної, етнологічної, лінгвістичної інфор-
маційних систем.
Представники третього напряму в історичній географії ха-
рактеризують її як «комплексну синтезуючу науку (або систе-
му наук), яка розвивається у зоні контактів класів соціальних,
природничих і технічних наук, на стику систем історичних, еко-
номічних і географічних наук, фізико-географічного і економі-
ко-географічного циклів систем географічних наук». За Л.Во-
17
ропай, об’єктом дослідження в історичній географії є фактори
й закономірності диференціації і розвитку географічної оболо-
нки планети, процеси її трансформації під впливом суспільст-
ва у геоноотехносферу. Роботи, здійснювані впродовж багатьох
років у цьому напрямі вченими Чернівецького університету на
територіях Північної Буковини і Поділля, дали змогу визна-
чити й дослідити систему «історичних зрізів» – періодів най-
більш інтенсивної взаємодії природних, соціальних і економі-
чних процесів у цьому регіоні, зіставити ритмограми розвитку
природних і соціально-економічних процесів, створити карту
географічної структури регіону14.
Історична географія, отже, являє собою ту єднальну ланку,
яка пов’язує в одне ціле «хоросвіти» і «темпосвіти» земної реа-
льності. За А. Армандом, вона немислима без описання сучасної
земної поверхні, але такою ж мірою немислима картина ланд-
шафтної сфери без її історії. Географія і історія пов’язані між
собою як сіамські близнюки, але історичні і описові напрями
існують самостійно, не зливаються. Лишаються самостійними,
але взаємно доповнюють один одного, експедиційний (просто-
ровий) і стаціонарний (часовий) методи дослідження. Щопра-
вда, перехід на електронні носії інформації незмірно розширив
можливості картографії: серію карт тепер можливо перетвори-
ти у безперервний фільм. Але обмежені можливості людського
сприйняття і тут змушують віддавати перевагу почергово прос-
торовому і часовому аспекту картографічних образів15.
Проміжне становище історичної географії між історією і гео-
графією створює широкі можливості для зближення дослідни-
цьких методів гуманітарних і природничих наук і для їх взає-
мопроникнення. На здатність історичної географії виконувати
інтегративні функції «зв’язування» концепцій, методів різних
наук в єдину систему пізнання і розробки на цій основі науко-
вих принципів історико-географічного районування та прогно-
зування звертають увагу Л.Воропай, В.Коржик та М.Куниця16.
Спеціалізація «не за науками, а за проблемами» (В.Вернадсь-
кий) передбачає синтез знань, методів, засобів, професійних на-
вичок представників різних наукових дисциплін; очевидно, що
18
саме їй належить майбутнє. Діахронно-генетичні характеристи-
ки регіонів, які пропонує історична географія, дають змогу про-
стежити тенденції їх розвитку протягом тривалих історичних
періодів, дослідити інерційність еволюції і наступність у при-
родокористуванні.
Лишається забезпечити головне – практичну співпрацю істо-
риків і географів на ниві регіонознавства. Головна трудність тут
– у відмінностях «наукової мови» – в міру розвитку обох ди-
сциплін вона ускладнюється й диференціюється. Але саме на
ґрунті зближення історичної регіоналістики й історії географії
спільні підходи відшукуються найлегше. Адже обидві ці субди-
сципліни відштовхуються від аналогічних джерел – матеріалів
академічних експедицій ХVІІІ ст., здобутків державознавства,
праць Російського географічного товариства та його регіональ-
них відділень, губернських статистичних комітетів тощо.
Дещо відмінними є методи наукового пошуку – у географів
вони базуються на геопросторових підходах і діахронно-гене-
тичних характеристиках регіонів. Чималі евристичні можливо-
сті у їх зближенні відкриваються на ґрунті нових інтегральних
напрямів сучасної історіографії – історії повсякденності, соці-
альної, інтелектуальної історії. Новизна пропонованих ними
підходів полягає як у підвищеній увазі до людини в її соціо-
природному оточенні, так і у виразних спробах вписати істо-
рію ідейних шукань у конкретний соціальний, політичний, ре-
лігійний контекст. Для регіоналістики ці підходи відкривають
справді неосяжний простір вивчення взаємовідносин соціуму і
довкілля в часі і просторі, а також вдосконалення інструмента-
рію, який у різні часи використовувався для його осмислення.
Нагромаджений на даний момент історіографічний досвід де-
монструє недостатність традиційних методик дослідження ре-
гіональної специфічності і плідність нових міждисциплінарних
пошуків на цьому полі.
Один з можливих каналів розширення «території» наукового
пошуку полягає у модернізації традиційного краєзнавства. На-
громадивши величезний емпіричний матеріал про поселення,
колонізаційні процеси, міграції тощо, воно впритул наблизило-
19
ся до теоретико-методологічних узагальнень, здатних перевес-
ти локальну історію на новий метарівень, вписати краєзнавчі
дослідження у загальну канву сучасної регіональної історії. На
цьому метарівні дослідження в галузі історичної географії мо-
жуть стати опорним каркасом комплексного осмислення взає-
модії простору і часу у регіональному вимірі.
Другий канал проглядається у руслі теоретичної моделі «но-
вої культурно-інтелектуальної історії», орієнтованої на реконс-
трукцію історичного минулого кожної з областей і форм знан-
ня, у тому числі й географічних. Адже, як справедливо зауважує
Л.Рєпіна, «хоча історія природознавства та техніки, залишаю-
чись надмірно спеціалізованою, зберігає інерцію «автономного
плавання», вона (принаймні в одному з своїх напрямів) разом
з історією соціального і гуманітарного знання складає важли-
ву частину інтелектуальної історії»17. Вивчення когнітивного та
рефлексивного аспектів минулого людського досвіду немисли-
ме без глибокого занурення у сферу тих наукових пошуків, які
впродовж століть велися на міждисциплінарному стику історії
й географії.
1. Шаскольский И.П. Историческая география // Вспомогательные исто-
рические дисциплины. – Л., 1968. – Вып. 1. – С. 95.
2. Риттер К. О пространственных отношениях на поверхности земного
шара и их влиянии на ход исторического развития человечества // Полис.
– 2005. – № 2. – С. 102–114.
3. Див.: Романчук С.П. Історичне ландшафтознавство: Теоретико-мето-
дологічні засади та методика антропогенно-ландшафтних реконструкцій
давнього природокористування. – К., 1998. – С. 9.
4. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-и т. – К., 1991. – Т. 1. – С.
550.
5. Берг Л.С. Номогенез. – Пг., 1922. – С. 180–181.
6. Геттнер А. География. Ее история, сущность и методы. – Л; М., 1930.
7. Ландабасо А.И. Теория регионалистики: европейский опыт исследо-
вания // Регионы и регионализм в странах Запада и России. – М., 2001. – С.
92–94.
8. Докладніше див.: Соловьев Э.Г. Геополитика как профессия и как на-
20
учная дисциплина: перспективы эволюции в современной России // Вест.
Московского ун-та. Серия 18. Социология и политология. – 2003. – № 2.
– С. 17–27.
9. Осипов И.В. Научное познание в социальном измерении // Вопр. фи-
лософии. – 2005. – № 3. – С. 33.
10. Поросенков Ю.В., Поросенкова Н.И. История и методология геогра-
фии. – Воронеж, 1991. – С. 158.
11. Шаскольский И.П. Указ.соч. – С. 97–98.
12. Цит. за: Жекулин В. Историческая география: предмет и методы. –
Л., 1982. – С. 12.
13. Там же. – С. 93–94.
14. Воропай Л.И. Комплексные историко-географические исследования,
их значение в изучении процессов взаимодействия общества и природы //
Взаимодействие общества и природы в процессе общественной эволюции.
– М.,1981. – С. – 3041.
15. Арманд А.Д. География через призму дополнительности // Вопр. фи-
лософии. – 2004. – № 4. – С. 120–125.
16. Воропай Л.І., Коржик В.П., Куниця М.М. Історична географія: об’єкт,
цілі, функції, проблеми // Фундаментальні географічні дослідження (стан,
проблеми, напрямки). – К., 1994. – С. 42-43.
17. Рєпіна Л. Інтелектуальна історія сьогодні: методи, проблеми, перспе-
ктиви // Ейдос. –– К., 2005. – Вип. 1. – С. 102.
Yaroslava Vermenych
ROLE OF HISTORICAL AND GEOGRAPHICAL RESEARCHES
IN FORMING OF HISTORICAL REGIONAL STUDIES
The article is devoted to study to of a problem of a correlation of his-
torical geography and regional studies. The basic attention is concen-
trated on a designation of subject fields and disciplinary frameworks and
estimation of the contribution of the experts of historical geography in
forming of a modern regional science.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-54221 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0022 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-25T13:53:25Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Верменич, Я. 2014-01-30T21:15:16Z 2014-01-30T21:15:16Z 2009 Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики / Я. Верменич// Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2006. — Число 9. — С. 5-20 — Бібліогр.: 17 назв. — укр. XXXX-0022 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54221 323.174 (477) Стаття присвячена висвітленню проблеми співвідношення історичної географії і регіоналістики. Основна увага зосереджена на визначенні їхніх предметних полів і дисциплінарних рамок, а також на оцінці вкладу фахівців з історичної географії у становлення сучасної регіональної науки. The article is devoted to study to of a problem of a correlation of historical geography and regional studies. The basic attention is concentrated on a designation of subject fields and disciplinary frameworks and estimation of the contribution of the experts of historical geography in forming of a modern regional science. uk Інститут історії України НАН України Історико-географічні дослідження в Україні Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики Role of historical and geographical researches in forming of historical regional studies Article published earlier |
| spellingShingle | Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики Верменич, Я. |
| title | Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики |
| title_alt | Role of historical and geographical researches in forming of historical regional studies |
| title_full | Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики |
| title_fullStr | Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики |
| title_full_unstemmed | Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики |
| title_short | Роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики |
| title_sort | роль історико-географічних досліджень у становленні регіоналістики |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54221 |
| work_keys_str_mv | AT vermeničâ rolʹístorikogeografíčnihdoslídženʹustanovlenníregíonalístiki AT vermeničâ roleofhistoricalandgeographicalresearchesinformingofhistoricalregionalstudies |