Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст.
У статті досліджено історіографію вивчення сільського
 господарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. The subject of the article is the historiography of studies in the
 agriculture and trade of South Bessarabia in the XIX century....
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Дата: | 2010 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54666 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. / О. Бутакова // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 382-405. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860259509104017408 |
|---|---|
| author | Бутакова, О. |
| author_facet | Бутакова, О. |
| citation_txt | Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. / О. Бутакова // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 382-405. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| description | У статті досліджено історіографію вивчення сільського
господарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст.
The subject of the article is the historiography of studies in the
agriculture and trade of South Bessarabia in the XIX century.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:53:28Z |
| format | Article |
| fulltext |
Олена Бутакова
ІСТОРІОГРАФІЯ ВИВЧЕННЯ
СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА І ТОРГІВЛІ
ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ У ХІХ ст.
У Південній Бессарабії (Буджаку) здавна було розвинуте
сільське господарство. Промисловість, фактично, була відсутня —
адже не можна серйозно вважати промисловістю діяльність
однієї-двох фабрик. Тому, вважаючи недоцільним розглядати те,
чого не існувало, у даній роботі розглядатиметься історіографія
сільського господарства і торгівлі ХІХ ст.
Треба відразу зауважити, що інтерес істориків до вивчення
сільського господарства і торгівлі Південної Бессарабії з’явився в
останній чверті ХІХ ст. Саме в цей час починається дослі дження
різних сфер господарства Буджаку. До цього часу госпо дарче
життя Бессарабії, а тим більше її Південної частини з’являється у
науковій літературі лише епізодично. Господарство Буджаку не
було предметом окремого дослідження аж до 80-х рр. ХІХ ст. Це
було пов’язано передусім з історичними обставинами, адже на
20 років (з 1856 до 1878 рр.) цей регіон був втраченим для Росії.
Загальновідомо, що економіка будь-якої країни у першу чергу
залежить від її географічного розташування і природних умов.
Тому, розглядаючи Бессарабію, необхідно відмітити її геогра фію.
Буквально усі дослідники зазначають чудовий клімат Південної
Бессарабії та її родючий ґрунт. Здавалося б, сам Бог благословив
цю землю для рясних врожаїв. Але що відбувалося насправді?
Низькі врожаї, посухи, мала заселеність, нестача робочих рук і, як
наслідок, занепад краю, його господарча неспроможність.
Російська імперія досить тривалий час не бачила жодних
переваг для себе щодо опанування цієї території. Ані клімат, ані
ґрунт, ані наявність таких річок, як Дунай, яка могла пов’язати
імперію міцними торгівельними відносинами із європейськими
державами — ніщо не могло зацікавити російську владу, щоб
вона побачила користь в упорядкуванні цього краю.
382
І ситуація не змінилася б ніколи, якщо б усе залежало лише
від керівництва. Але ось у 30-х рр. ХІХ ст., за 20 років після
придбання Буджаку Росією, болгарські і німецькі колоністи, які
заселили цю територію, принесли сюди не просто свої звичаї, а
й культуру, зокрема, і культуру ведення господарства. Саме вони,
болгари, німці, поляки, гагаузи та інші — показали приклад того,
як можна і треба вести раціональне господарство. Саме їх
хазяйновитість і стала прикладом наслідування для тих, хто
заселяв ці землі пізніше, а також для місцевого населення.
Таким чином, своїм особистим прикладом колоністи змусили
владу замислитися про ті вигоди, що можна дістати з природних
багатств краю — і впровадити для цього певні заходи.
Складність даного історіографічного дослідження становить
те, що більшість авторів, котрі цікавилися господарством і
торгівлею Бессарабії, лише побіжно торкалися її Південної
частини, і тим більше, присвятили окремі праці. Серед фунда -
мен тальних досліджень слід відмітити праці А. Скальковського,
Ю. Янсона, М. Балласа.
Окремо стоять праці, в яких аналізується не одна яка-небудь
господарча сфера Буджаку, а декілька — землеробство, скотар -
ство, торгівля, виноробство та ін., або усе господарство цілком.
До таких праць відноситься ґрунтовне дослідження А. О. Скаль-
ковського1 (1808–1897 рр.) — російсь кого і українського
історика, голови Одеського Статистичного комітету, одного із
засновників Одеського товариства історії і старожитностей.
Праця Скальковського базується на Записках Товариства
сільського господарства Південної Росії (засновано у 1828 р.).
На думку автора, своїми господарчими успіхами край завдячує
вищим посадовим особам — генерал-губернатору Новороссії і
Бессарабії М. С. Воронцову, голові німецьких і бол гарських
колоній І. М. Інзову, голові задунайських пересе ленців у
Бессарабії М. Г. Буткову.
Серед інших успіхів болгарських колоній А. Скальковський
відмічав успіхи у шовківництві, яким займалися усі колоністи
взагалі, державні селяни і багато поміщиків2. Шовківництво
включало у себе годування черв’яків, коконівництво, шовкомо -
тання. Захоплення автора викликала краса шовковичних дерев,
383
кращі екземпляри яких можна зустріти, на його думку, в
Аккермані і поблизу Ізмаїла3.
Усюди у Буджаку процвітало садівництво і виноробство, які
автор не відокремлює одне від одного. Він писав, що сади і
виноградники тут обчислювалися тисячами; велика кількість їх
знаходилася у болгарських колоніях, швейцарських поблизу
Аккермана, у німецьких. Скальковський навів цифри — скільки
садів, виноградних лоз, відер вина було отримано у 1850 р.
У Буджаку, згідно даним Скальковського, знаходилася четверта
частина виноградників Бессарабії. Він описував Аккерманські і
Бендерські виноградники, їх історію, географічне розта шу вання.
За свідченням Скальковського, в Аккерманських міських садах
на 1850 р. росло до 3 млн. виноградних лоз, тут отриму вали від
200 до 300 тис. відер вина, в Ізмаїлі — більше півтора мільйонів
кущів і вина до 150 тис. відер, болгарські і німецькі колоністи
вирощували до 10 млн. кущів і отримували вина до 158 тис. відер4.
Процес виноробства у Південній Бессарабії відбувався згідно
давнім звичаям, коли виноград чавили ногами, і сік, що отри -
мували, виливали через крани у бочки. Залишені на деякий час
для бродіння, їх потім звозили у льох, і на цьому процес вино -
робства закінчувався5. Преси для виноробства мали лише деякі
поміщики в Аккермані.
Перше місце по садівництву і виноградарству автор віддав
Аккерману. Своєю першістю місто зобов’язане швейцарським
колоністам, які у 30-х рр. ХІХ ст. оселилися у передмісті Аккер -
ману — Шабі (назва походила від турецького «Аша-абаг», що у
перекладі означало «Нижні сади»). Скальковський поіменно
назвав володарів найкрупніших виноградників6. Він також
підкреслив, що місцеві виноградники відрізняються тим, що їх
підпирали не колами, а пучками міцного дунайського очерету.
Цікаві і місцеві назви, що згадував Скальковський: виноград —
помо, виноградна лоза — буту, виноградний сад — вій7.
Садівництво було настільки розвинуто, що ним займалися усі
стани населення. У Південній Бессарабії були сади міські,
колоністські, поміщицькі, поселян і монастирські. Міські сади,
як наприклад, в Аккермані, Кілії, Бендерах автор поділив на
казенні і публічні. Перші знаходилися у Кишиневі, Ізмаїлі,
384
Кагулі. Публічні сади розводили іноземні колоністи майже у
кожній колонії. Для заохочення розвитку садівництва у колоніях
відпускалися безкоштовно або за найбільш помірною ціною
дерева, саджанці, насіння і виноградні лози будь-якому бажаю -
чому зайнятися цією галуззю господарства.
Інша область розведення садів у Буджаку — Кагульський
повіт, в районі колишніх турецьких фортець — Ізмаїл і Кілія. На
ізмаїльській міській землі кількість садів втричі перевищувала
число садів Кілії. Це пояснювалося нестачею там вільної землі.
Кількісні підрахунки Скальковського свідчать, що на одну
садибу припадало 158 садів, з яких більше 12 тис. належало
болгарам або «задунайським» колоністам.
Перераховуючи основні різновиди фруктів, автор відмічав,
що багато їх місцевих назв невідомі торговцям і мешканцям
інших губерній, через що лише їх незначна частина складала
зовнішню торгівлю.
Оскільки у Південній Бессарабії було багато садів і городів,
продукти, що вирощувалися на них і становили головний пред мет
торгівлі. Тисячами пудів звозили фрукти і овочі на одеські ринки.
Що стосується землеробства, то головною причиною частих
неврожаїв Новоросійського краю і Бессарабії автор назвав не -
стачу опадів і, що найголовніше, на його думку, і ряду інших
авторів, це величезні простори землі, зайняті під посіви. Щоб їх
обробити, необхідна була велика кількість робочих рук, яких не
вистачало. Звичайно, свою роль відігравав і засушливий клімат. За
підрахунками автора, кожний мешканець краю міг би обро бити
до 2 десятин землі, хоча насправді обробляв менше 1 десятини.
Порівнюючи місцевий спосіб ведення господарства з іншими
країнами, Скальковський відмічав, що там недоліки грунту
урівноважуються «вмінням в обробці, добривом і могутністю
робочої сили»8. Нічого з цього протиставити несприятливим
кліматичним умовам хазяї Південної Бессарабії не могли — за
виключенням колоністів. Але вони, по суті, вели іноземний
спосіб господарювання.
Описуючи знаряддя праці, якими обробляли землю, автор
від мітив, що вони дуже різноманітні за своїми властивостями,
ефективністю, походженням — від татарського плужка до бель -
385
гійського і смалевського (від англ. small) безколісного плугу.
Однак усі спроби запровадити у господарство західноєвро пейсь -
кі знаряддя праці і замінити ними місцеві плуги провалилися.
У розділі, присвяченому тваринництву, Скальковський порів -
няв поголів’я великої рогатої худоби; згідно його даних, найбіль -
ша кількість худоби у 1848– 49 рр. перебувала у болгарських і
німецьких колоністів. Друге місце посідали казенні селяни9.
З 1820-х років у Буджаку поступово почало зароджува ти ся
вівчарство. Серед порід овець у болгарських колоністів Ка гульсь -
кого і Аккерманського повітів переважала цигайська порода.
«Простих» овець, як їх згадує автор, у 1848–49 рр. в основному
розводили державні селяни, тонкорунних — коло ністи.
Описуючи конярство, Скальковський вказав на те, що розве -
дення і торгівля конями знаходяться на ступені набагато
нижчому від того, що сама природа призначила краю10. Най -
більшу кількість коней у 1847–49 рр. розводили у Бессарабії та
її колоніях.
Невід’ємну і дуже важливу частину господарства Буджаку
складало рибальство, якому Скальковський присвятив досить
багато уваги у своїй праці. Від поділив рибальство Бессарабії на
дві головні географічні зони — Дунайську і Дністровську. До
першої він відніс усі лімани і озера системи дунайських вод, до
другої — усі ріки і річки, що впадають у Дністр.
Дунайські рибні лови Скальковський розбив на 7 умовних
дистанцій — у відповідності до поділу генерал-майора Семя -
кіна, відправленого для огляду і опису дунайських гирл. Скаль -
ковський описав розташування кожної дистанції і дав їм харак-
теристику. Найважливішою дистанцією, на його думку, можна
назвати Вилковську дистанцію, де у 1834 р. було 140 човнів і
працювали 434 риболови11.
Дністровський відділ автор поділив на дві дистанції, де було
присутнє і річкове, і морське рибальство. І хоча точних свідчень
про розміри рибної ловлі на Днітрі не існувало через те, що
рибаки приховували справжнє становище, побоюючись встанов -
лення відкупу, як на Дунаї, однак було відомо, що розміри
дністровських рибних ловель не йшли у жодне порівняння із
дунайськими.
386
Скальковський — єдиний з дослідників, хто займався пробле -
мами Південної Бессарабії і приділив увагу такому напряму, як
соляні розробки.
До 1812 р., тобто до підписання Бухарестського договору,
коли Буджак увійшов до складу Росії, за ленним правом його
озера і лимани належали турецьким поміщикам. Розробка само -
садової солі на них не велася зовсім, або у дуже незначних
розмі рах, зазначив Скальковський. У якості аргументу він
висунув той факт, що історики і географи, як древні, так і його
сучасники, замовчують питання щодо розробки солі на озерах
Південної Бессарабії. Також підтвердження своєї правоти
Скальковський бачив у тому, що воєводства польські ніколи не
надсилали свої каравани за сіллю до Буджаку, хоча бували там
неодноразово, у тому числі й в Аккермані. Місцевий соляний
промисел був зов сім невеликим через те, що турки не вміли
захищати озера від рап то вих повеней з боку моря і від води тих
річок, що у них впадали12.
Після входження території Південної Бессарабії до складу
Російської імперії ситуація у цій галузі господарства майже не
змінилася: до 1823 р. соляні промисли знаходилися на відкупі і
давали прибутків казні не більше 50 тис. руб. ас. на рік. І лише
на початку 30-х рр. ХІХ ст. припинилася приватна здобич солі, і
була заснована велика державна її розробка13.
Усі бессарабські соляні озера знаходилися в Аккерманському
повіті і відокремлювалися від моря вузькою піщаною грядою
(«пересипом»). Скальковський навів історію назв частин цих
озер, їх розміри. З п’яти згадуваних ним озер, у той час розробки
велися лише на двох — Шаганському і Алібейському.
Скальковський детально описав процес видобування солі і
підкреслив, що щорічно видобувалося від 3 до 6 млн. пудів, при
цьому додав, що, судячи з багатства промислу, він може
приносити і до 50 млн. пудів. Кожний мільйон пудів солі
приносив державі, за підрахунками автора, чистого прибутку до
250 тис. руб. сріблом.
Однак цьому успішному промислу було завдано жорстокого
удару у 1850 р., коли у лютому на Чорному морі відбулася
страш на буря. Хвилі пробили пересип, що відокремлювала
387
солені озера від моря і затопили увесь промисел. Але, як кажуть,
нема худа без добра: після цієї катастрофи, після того, як озерна
вода змішалася із морською, Бессарабський соляний промисел,
який був близький до виснаження, таким чином був відновлений
принаймні на півстоліття.
Автор припустив також, що у найближчий час навіть ті озера,
що давно були вичерпані, почнуть приносити сіль14.
В іншій роботі Скальковського — «Болгарські колонії у
Бессарабії і Новоросійському краї»15 подається ґрунтовний
аналіз господарчої діяльності болгарських колоній переселенців.
Колонії Південної Бессарабії він відніс до так званих Прутських
і відмітив, що вони малоземельні. Їх купували багаті колоністи
або орендували чужі землі і займалися на них більше вино гра -
дарством і садівництвом.
Хліборобство болгарських колоністів знаходилося у зачат -
ковому стані, і покращенням його вони зобов’язані німецьким
колоністам.
Із тих культур, що засівалися, найбільшою популярністю
користувалися пшениця (до речі, яку ще 15 років тому колоністи
не засівали зовсім), і кукурудза. Автор підкреслив особливість
посіву болгарськими колоністами у Південній Бессарабії: через
ґрунт, що вимагав рясної вологи, спекотний і сухий клімат вони
засівали пшеницю навесні, щоб земля була зволожена снігами
хоча б небагато16.
Скальковський навів й інші місцеві особливості, що походили
від молдавських і турецьких звичаїв і панували серед колоністів
до 1833 р. Наприклад, продаж врожаю наперед — що призво ди -
ло до постійного невдоволення або продавця у випадку доброго
врожаю (оскільки він міг поставити і вищу ціну), або покупця у
разі поганого.
Іншою особливістю було використання у розрахунках двох
систем мір — турецької і молдавської (вона ж болгарська). Тому,
якщо національність міри не була позначена у договорі або
обумовлена при свідках (що серед болгар було великою рід -
кістю), то або покупець, або продавець завжди були обмануті.
Таке становище змінилося лише за М. Г. Буткова, який ввів міри,
прийняті по всій Російській імперії.
388
Удосконалення тваринництва і вівчарства у болгарських
колоністів також розпочалося за Буткова, з 1838–41 рр., коли він
став головою задунайських переселенців. У цей час були прий -
няті заходи до збільшення у колоніях кількості тонкорунних
овець і куплені гарні угорські бики17.
Біля витоків городництва у Новоросійському краї і Бессарабії
стояли саме болгарські колоністи, які, отримавши поливальні
машини, забезпечили врожайному грунтові рясну вологу.
Що стосується садівництва, то Скальковський підкреслив, що
садівництво болгар треба вважати не садами у повному розумін -
ні цього слова, а скоріше господарчими закладами. Найкращим
взірцем болгаро-молдавських садів назвав Кагульсько-Прутсь -
кий округ, від якого різко відрізнялося садівництво Ізмаїльського
і Буджакського округу, більш відповідне до степового характеру
місцевості.
Значним успіхам виноробства у болгарських колоністів спри -
яло звільнення їх від відкупів. Поряд із бессарабськими сортами
виноградних лоз вони висаджували також кримські, турецькі і
французькі сорти.
Важливу роль у господарчому житті болгарських колоній
Бессарабії відігравала торгівля. Скальковський навіть зауважив,
що, по суті, кожний колоніст є торговцем. І, крім сільської тор -
гів лі (на базарах Болграду, Комрату), ярмарків в Одесі, Ізмаїлі,
Більцях багато колоністів займалися постійною торгівлею, для
чого записувалися до гільдії18. Торгували переважно великою
рогатою худобою, яку збирали у стада і відправляли для про -
дажу у Більці або ж Австрію через сухопутний кордон. Через
одесь ких і ізмаїльських купців за кордон вивозили хліб
(арнаутку, жито, льняне сім’я і кукурудзу). На експорт, особливо
до Константи нополя, йшла овеча вовна, шкіри овець і волів,
овечий сир19.
Праці Скальковського мають велике значення для вивчення
господарства Південної Бессарабії. Хоча вони і не присвячені
конкретно саме цьому регіонові, однак містять у собі дані, які із
тими, що надають інші автори, повністю замальовують характер
господарства і торгівлі Буджаку. Також у них наводяться дані,
які не зустрічаються в інших авторів.
389
Короткі відомості про географічні умови, населення, госпо -
дарство надають у своїх працях С. І. Корніловіч, П. П. Вігель,
М. Батьянов, Свіньїн П. П.20
Зокрема, П. П. Вігель (1786–1856 рр.), відо мий російський
письменник, відмічав, що всю Бессарабію умов но можна
поділити на дві частини відповідно до географічних особли -
востей: північну, більш гористу, і південну, степову — Буджак.
Кожна з цих частин відрізнялася складом населення (на півночі
переважно молдавани, на півдні — переселенці) і природними
багатствами, і характером господарства. Якщо на півночі пере -
важала промисловість і господарства поміщиків, то у Буджаку —
сільське господарство і казенні володіння21.
Усі автори підкреслювали родючий ґрунт і сприятливі
кліматичні умови Півдня Бессарабії. Вони зазначали, що ця
місцевість начебто створена для сільського господарства. І так
само вони одностайні у тому, що можливості краю викорис -
товуються лише на половину, якщо не менше. Що неуважне
відношення до ресурсів краю веде до його занепаду.
Саме про цей занепад, що вже настав, на думку автора,
і написав у своїй статті «Економічна криза у Бесарабії»
М. Биховський22. Сама назва, у принципі, відображає і голов -
ну думку цієї праці. На момент входження Бессарабії до складу
Росії вона представляла собою багатий і родючий край із
м’яким кліматом, родючим грунтом, зручним географічним
положен ням. Усі ці умови сприяли швидкому і активному
заселенню цієї території переселенцями — як кріпосними
селянами-втікачами, різними сектантами (молоканами, роз -
коль ни ками та ін.), вихід цями з турецьких областей, так і
емігрантами з європейських країн, яким не вистачало землі і
місця на своїй батьківщині.
Однак, наприкінці ХІХ ст. Бессарабію, на думку Биховсь -
кого, вже важко було назвати квітучим краєм. Незважаючи на
всі передумови, вона так і не змогла стати «землею обето -
ванною». Навпаки, на довгі роки вона опинилася у полоні
економічної кризи, так що область, яка сама слугувала раніше
притулком для переселенців, тепер вже була не в змозі
прогодувати власне корінне населення. Головною причиною
390
економічної кризи Бессарабії Биховський вважав малоземелля
поселян (у роботі автор не розглядає приватних землевлас -
ників). Розглядаючи у своєму дослідженні економічну ситуацію
у всій Бессарабії по повітах, він зупинив свою увагу і на
Аккерманському повіті.
Автор відмітив особливості його грунту, за яким потрібний
ретельний догляд. Через нестачу цього догляду, а точніше, його
повну відсутність (добрив, обробка землі майже первісна),
врожайність Аккерманського повіту була низькою.
Аналітичну роботу Биховського важко прирахувати до якоїсь
однієї галузі господарства, тому вона стоїть окремо, підіймаючи
гострі економічні проблеми однієї з провінцій Російської імперії
і вказуючи на кризові явища в імперії в цілому.
Осібне місце у сільському господарстві Південної Бессарабії
посідало хліборобство. Це підтверджують майже усі праці, які
розглядають економіку цього краю. М. Батьянов у своєму
«Статистичному описі Бессарабії. 1828–1831» вказував на те, що
хліборобство особливо розвинуто у тих місцях, звідки потім
зручно вивозити пшеницю за кордон. Мова йшла передусім про
Ізмаїльський цинут (цинут — старовинна назва повіту у
Бессарабії), де хліборобством в основному займалися болгарські
колонії. Через порти Ізмаїл і Рені цього цинуту було дуже зручно
здійснювати експорт зерна.
Батьянов також відмічав, що хліборобство розвивається рік
від року, про що свідчать цифри, які він наводить у своїй праці23.
Серед зернових культур, які вирощували у південних районах
Бессарабії, Батьянов відзначав пшеницю, жито, ячмінь, овес,
грачиху, горіх, кукурудзу.
Якщо робота Батьянова розглядала переважно Бессарабію
у цілому, то робота полковника С. І. Корніловича присвячена
саме господарству і внутріш ньому упорядкуванню Буджаку.
В його праці можна знайти цінну інформацію, що стосується
безпосередньо господарства Південної Бессарабії. Так, він навів
статистику за 1819 р. по хліборобству в Аккерманському і
Ізмаїльському цинутах.
З статистичних даних, наведених у праці економіста, статис -
тика, секретаря Вільного економічного товариства М. Г. Кулябко-
391
Корецького «Район хлібного виробництва Європейської Росії
і Західного Сибіру»24 виходить, що перше місце серед злакових
культур, які вирощу валися у Бессарабії, належало кукурудзі.
Розбивши територію Російської імперії на регіони у відпо -
відності до пріоритетних напрямів у хлібному виробництві,
автор відніс Бессарабію до так званого «Бесса рабсь кого
кукурудзяно-пшеничного району». Згідно авторських свідчень,
половина усієї кукурудзи, що отримувалася у Росії, належала
Бессарабській губернії.
На другому місці по вирощуванню злакових після кукурудзи
у Бессарабії знаходилася пшениця. З таблиці, яку навів автор,
виходить, що з трьох південно-бесарабських повітів (Аккер -
мансь кого, Бендерського, Ізмаїльського) за виробництвом продо -
воль чих і кормових хлібів домінував Аккерманський повіт. За
ним слідував Ізмаїльський повіт.
Перед тим як перейти до огляду тваринництва у своєму
дослі дженні, директор московської землеробської школи
О. П. Перепьолкін25 дав харак те ристику грунту і господарству
Бессарабії, у тому числі і Пів ден ній Бессарабії. Він відмічав,
що система господарства — пере лож на, з хлібів тут
вирощували арнаутку, пшеницю, кукурудзу.
На думку автора, Південна Бессарабія мала несприятливий
клімат, який не давав можливості її мешканцям займатися
хліборобством, і тому основним їх заняттям було скотарство, і,
зокрема, тонкорунне вівчарство. Розводили у краї переважно
мериносів (шпанських овець) і цигайських овець, також волось -
ких і так званих чушків.
Автор охарактеризував кожну породу, досить детально опи -
сав процес виробництва з молока так званих чушків бринзи.
Перепьолкін акцентував увагу на тому, що раніше тонкорунне
вівчарство, поширене по всій Бессарабії, не відрізнялося гарною
якістю, оскільки самі поміщики не приділяли йому уваги. Овець
доручали простим чабанам, які переймалися лише тим, щоб
розвести якомога більше голів скота і залишити баранів із
важким руном. У сучасний автору час, як він зазначав, тонко -
рун не вівчарство скоротилося більше, ніж у два рази і залиши -
лося переважно в Акерманському повіті26.
392
Окремо Перепьолкін розглянув у своєму дослідженні процес
вимивання вовни овець, згадав підприємства, де це відбувалося.
Так званий молдавський скот, що зацікавив автора, брав свій
початок з 1829 р., коли, після закінчення чергової турецької
кампанії, військове управління розпродавало закуплений ним у
Трансільванії робочий скот. Ось від цього трансильванського
скота і походив молдавський скот, що відрізнявся від українсь -
кого меншим зростом і кращими формами. До його чеснот автор
відносив швидкий розвиток, силу, витривалість краще відгодо -
вування, ніж українського.
Умови, в яких розводився скот були дуже суворими: з середи -
ни березня і майже до грудня він випасався під відкритим небом
у степу. На зиму його переводили у відкриті загороди із
очеретових щитів (які місцеве населення називає «стина»)27.
Іншою досить цікавою роботою по вівчарству у Бессарабії та
її південної частини є «Бессарабське грубошерсте вівчарство»
С. Паращука28. Окрім статистичних даних про кількість овець
по повітах Бессарабії, і Буджаку у тому числі, автор розглянув у
своєму дослідженні усі породи овець, яких розводили у цьому
регіоні (цигаї, стогомани, пирнаї, каракулі, чушки). У Південній
Бессарабії, за його даними, найпоширенішою породою були
цигаї, яких у чистому вигляді зустріти у Бессарабії взагалі
важко, оскільки вони змішані з мериносами. Паращук надав
зовнішню характеристику цій породі, відмітив її особливості.
Значне місце у своїй статті він відвів опису утримання овець:
як і коли їх годували, як виглядали вівчарні, в яких вони пере -
бували, як само їх випасали. Окремо описав процес приготу вання
сирів з овечого молока — бринзи і кашковали (качко- вали)29.
Найкращими сироварами Бессарабії автор назвав болгарських
колоністів, зокрема, колонії Комрат Бендерського повіту, яким
деякі поміщики спеціально доручали приготування таких сирів.
Автор також описав процес стрижки овець, зазначив сплату
стрігальщикам, ціну руна. Підраховуючи прибутки від вівчар -
ства, він зробив висновок про значну вигоду цього заняття
(чистого прибутку — 52 коп. з кожної чорної чушки і 40 коп. з
кожної білої)30 і ще більші вигоди для дрібних і селянських
господарств за умови кращого контролю.
393
Становищу свинарства у Бессарабії присвятив свою працю
агроном В. О. Бертенсон31. Основ ну увагу автор приділив
північним і центральним районам Бес сарабії. Але хоча свідчень
по Південній Бессарабії у роботі міс титься небагато, однак вони
цінні хоча б тому, що свинарство взагалі випало з поля зору
дослідників. Бертенсон навів цифри, але сам зауважив, що
навряд чи їх можна вважати достовір ними. Із двох південно-
бессарабських повітів, Бендерського і Аккер мансь кого, за
кількістю свиней перше місце посідав останній.
Про раціональне свинарство у краї, на думку автора, не
могла йти і мова. Свиней в Аккерманському повіті розводили
виключ но простої породи, утримували їх «у напівдикому
стані», вони ходили вулицями сіл і пасовищами і годувалися
випадковою їжею. У Бендерському повіті ситуація ненабагато
краща, але свиней там було вдвічі менше, ніж в Аккермансь -
кому повіті32.
Свідчень по Ізмаїльському повіту автор не мав у своєму роз -
порядженні, але згадав одне правильно організоване господар -
ство по розведенню свиней, що знаходилося у зазначеному
повіті, поряд із Болградом. Тут відгодовували чистокровних
йоркширських свиней із метою покращити відгодівлю, практи -
кували холостіння не лише боровів, але й свинок. Навіть ці
мізерні свідчення є цінними для нас.
Перу Бертенсона належить і така праця, як «Шелковництво в
Херсонской, Бессарабской и Таврической губерниях и меры к
его развитию»33. Відвідавши Бессарабську область, він умовно
розділив її на дві зони розвитку шовківництва: головну (Бесса -
рабсь кий округ — Ізмаїльський, Аккерманський, Бендерський
повіти) і другорядну (усі інші повіти). Шовківництво, як зазна -
чив автор, з одного боку, було розвинуто досить добре у бесса -
рабському окрузі, з іншого — шовк мав низьку якість, і культура
його розведення знаходилася на низькому рівні.
По всьому дослідженому Бертенсоном районові росло тутове
дерево, найчастіше воно зустрічалося у виноградниках, де цими
деревами позначали межу сусідніх володінь. Місцеве населення,
за спостереженнями автора, не робило різниці між білою,
червоною і чорною шовковицею, і зовсім не доглядало її.
394
Щоправда, за шовковичними черв’яками краще за інших
доглядали гагаузи (так Бертенсон окреслив болгарів-вихідців з
Туреччини). Він пояснював це прагненням гагаузів до розкоші:
кожна дівчина, яка збиралася заміж, мусила мати до весілля
певну кількість шовкових і напівшовкових виробів. При наро -
дженні дівчинки батько вважав своїм обов’язком посадити кіль -
ка тутових дерев.
На відміну від гагаузів болгари-тукани займалися шовківниц -
твом переважно як промисловою галуззю сільського господар -
ства — продавали шовк і шовкові вироби більш заможним і
«цивілізованим» болгарам34. Найбільший ринок з продажу
шовку знаходився у Болграді (Ізмаїльський повіт), де ним
торгували два рази на тиждень.
Гірше за інших розводили шовковичних черв’яків в Ізма їльсь -
кому повіті, краще за всіх — у Бендерському. Це, зокрема, було
обумовлено наявністю тут вчителів народних шкіл, що навчалися
шовківництву у Тифлісі на Кавказькій шовківницькій станції.
Описуючи розмотку шовку, Бертенсон відмічав, що вона
могла бути ручною (якою займаються самі шовкороби) і машин -
ною (яку роблять кілька спеціалістів, що живуть у Болграді і
Комраті). Автор вдався до подробиць, як само розмотували
нитку болгари, молдавани, гагаузи, зауважив, що ручна нитка
виходила дуже нерівною, товстою, грубою і містила клейку
рідину кокону, яка потім переходила на шовкові вироби і
надавала їм твердості. Лише після дворазового прання вироби
отримували схожість із справжніми шовковими тканинами.
Спостерігаючи за шовківництвом протягом дев’яти років,
Бертенсон окрему увагу приділив у своєму дослідженні прийо -
мам годування черв’яків, їх хворобам. Збирати усі ці та інші дані
стосовно шовківництва авторові було досить нелегко, адже
більшість населення боялася нових податків і тому приховувала
справжній стан речей35.
До переваг шовківництва у Бессарабському окрузі Бертенсон
відніс любов до цієї справи, достатню первісну підготовку, спри -
ят ливі кліматичні, грунтові і економічні умови. Серед недоліків
назвав недосконалість місцевої породи (раси) шовковичних
черв’яків, незнання кращих раціональних прийомів їх годуван -
395
ня, розмотки шовку. Головну перешкоду у розвитку шовків -
ництва у даному краї автор вбачав у відсутності ринку збуту
коконів.
В якості заходів по покращенню шовківництва у Бессарабсь -
кому окрузі Бертенсон запропонував, крім іншого: 1) надання
населенню спочатку безкоштовно, а згодом за найскромнішу
оплату саджанців шовковиці (для чого потрібно буде збільшити
розплідники у лісництвах Бендерського і Аккерманського пові -
тів), 2) висаджувати саджанці вздовж доріг, по вулицях, у
виноградниках, 3) щорічне вигодування шовковичних черв’яків
у більшості народних шкіл. Для навчання вчителів народних
шкіл основам шовківництва повинні бути організовані курси
при Байрамчиській вчительській семінарії. 4) заснування неве -
ли кої шовківницької станції для вивчення культури тутового
дерева, найбільш відповідної місцевим умовам і для вирішення
питання про те, яка раса черв’яків найбільш відповідає даним
кліматичним, ґрунтовим і економічним умовам36.
Виноградарство і виноробство здавна посідало у госпо дарстві
Південної Бессарабії особливу область. Присвячений їй
фундаментальний труд академіка М. Балласа «Виноробство у
Росії»37 відкривається переліком джерел, які він використав у
своєму дослідженні — що є великою рідкістю для подібних
робіт. Баллас включив до своєї праці історію виноробства
у Бессарабії, розташування у ній виноградників, її кліматичних
і ґрунтових умов. Дослідив сорти винограду, культуру вино -
градної лози, хвороби виноградників, описав процес виготов -
лення вина, надав оцінку якості бессарабських вин, продажу вина
і вартості виноградників. Проаналізував їх врожайність і ціни на
вино, витрати на утримання виноградників і прибутки, які вони
приносили. За кількістю тих питань, які розглядаються у даній
роботі, і за глибиною їх вивчення праця Балласа не має рівних.
Дослідженню місцевих у Південній Бессарабії сортів вино -
граду присвячена робота Е. Балена-дю-Балю «Сорти винограду,
найбільш поширені у Бесарабії»38. Мету свого дослі дження автор
бачив у тому, щоб «снять, насколько возможно, незаслуженное
презрение к местным лозам, так мало исследо ванным до сих
пор»39. На основі порівняння різних сортів винограду, білого і
396
червоного, автор зробив висновок, що і ті, і інші відрізнялися
високою врожайністю. Однак при цьому підкреслив, що ця
врожайність — заслуга не місцевого грунту або засобу догляду за
виноградом, а виключно самих лоз. Міс цевий засіб вирощування
тільки знижував природні їх влас тивості, у той час як у Західній
Європі усе робилося для їх підвищення.
Погану славу бессарабського вина автор пояснив усе тим
самим неправильним засобом догляду за лозами: посадки старих
виноградників проводилися безладно, величезними круглими
кущами. Кущі підрізали нераціонально, розраховуючи на
постійний високий врожай і залишаючи забагато лози. Така
підрізка призводила до надмірного обтяжування куща плодами,
у результаті чого він був неспроможний довести їх до повного
дозрівання і сам швидко виснажувався. Ґрунт обробляли погано
і зовсім не удобрювали. Автор критикує і технологію винороб -
ства, яка у більшості випадків не витримувала жодної критики.
Наведені причини і пояснюють, на думку Балена-дю-Балю,
низьку якість бессарабських вин при високій якості лоз. Бесса -
рабські вина дискредитував і ранній збір винограду, що практи -
кувався у дрібних господарствах селян і резешів (у Бессарабії
резеши — землевласники), головних виноробів краю. Вихід
автор бачить лише у підвищенні культури виноградарства і
технології виноробства. Але, незважаючи на вказані недоліки,
він підкреслив, що Бессарабія за виробництвом вина посідає
друге місце у Росії після Кавказу.
Часто у працях ХІХ ст., де згадуються господарчі успіхи
Новоросійського краю і Бессарабії у виноградарстві, зустріча -
ється ім’я К. І. Тардана, сина засновника швейцарської колонії
Шабо у передмісті Аккермана, члена Товариства сільського
господарства Південної Росії. Колонія Шабо була одним з
найкращих осередків виногра дар ства і виноробства на Півдні
Бессарабії, і, відповідно, Тардан володів найкращими вино -
градниками в Аккерманському повіті. Не цураючись ніякої
роботи і, навіть ставши заможним госпо дарем, продовжуючи
власноруч пахати і сіяти, будучи і земле міром і механіком, і
садоводом і виноробом40, Карл Іванович мав неабиякий досвід у
виноробній справі. Певною мірою він був і новатором у своїй
397
справі — так, він першим в Буджаку ввів насадження вино -
градних кущів правильними рядами.
Результати своєї роботи, власних спостережень і розробок він
поклав в основу свого ґрунтовного дослідження «Виноградар -
ство і виноробство»41, в якому пояснив, чому саме, маючи
чудовий клімат і ґрунт, Південній Бессарабії ніяк не вдається
поставити своє виноградарство і виноробство на високий рівень.
На його думку, причина у тому, що виноградники були розта -
шовані не на пагорбах, як потрібно, що обираючи лози, госпо -
дарі віддавали перевагу тим сортам, що нададуть більший
врожай і не звертали увагу на якість плодів42. Найкращими ж
виноградниками Тардан вважав Аккерманські, де нарахову -
валося 60 різних сортів.
Тардан дослідив ґрунт Буджаку, за допомогою яких знарядь
праці його обробляли, де краще треба саджати виноградники,
яким чином підрізати виноградні кущі, обробляти, прививати,
удобрювати їх. Приділив значну увагу виноробству, описав
властивості винограду, його збір, винайшов свій спосіб бродін -
ня, дію погодних умов на вино. Таке практичне знання тон кощів
виноградарства і виноробства робить працю Тардана безцін ною
для вивчення цієї галузі господарства Південної Бессарабії.
Особливий інтерес викликає надрукована у «Записках Імпера -
торського Товариства сільського господарства Півдня Росії»
стаття відомого діяча по сільському господарству М. В. Неру -
чева «Про необхідні реформи у господарстві півдня Росії»43.
Автор на основі статистичних даних дійшов висновку про те, що
існуючі форми господарства застаріли і вимагали негайного
перегляду. Зокрема, необхідно було скоротити розміри госпо -
дарства і урізноманітнити його. Для Бессарабії, на думку
Неручева, не потрібно шукати якихось нових засобів, щоб
покращити її господарство. Тут не було потреби в акліматизації
нових рослин, у вигадуванні нових культур і галузей. Для
процвітання краю вимагалося усього лише скористатися тими
природними ресурсами, якими він володів.
Головну роль у новому зміненому господарстві Неручев
відвів виноградарству і виноробству і тютюнництву. Пропозиції
автора включали і використання нової техніки, що дозволило б
398
«утилізувати сирий продукт садівництва, перетворюючи його на
фабрикат, що дозволяє зберігання і далекий транспорт»44.
Перешкоди, які могли, і неминуче б виникли у ході реорга -
нізації господарства Південної Бессарабії, автор вбачав у тому, що
галузі, які могли слугувати джерелом народного багатства, знахо -
ди лися або у зачатковому становищі, або у повному запустінні.
Тим не менш, успіхи сільського господарства Буджаку зафік -
сували сільсько-господарчі виставки, перша з яких відбулася,
наприклад, у Кишиневі у 1847 р.45. На цій виставці золотими
медалями було нагороджено мешканців Аккер манського і
Бендерських повітів (серед них згадуваний вище винороб Карл
Тардан) за успіхи у виноробстві, садівництві, хліборобстві.
Особливо підкреслювалося таке досягнення у Бендерському
повіті, як виведення нового сорту пшениці-«арнаутки» —
«колуз». Срібних медалей різних розрядів удос тоїлися знову ж
таки ці повіти головним чином за розвиток тих самих галузей
сільського господарства. Необхідно заува жити, що порівняно з
іншими повітами у цій галузі госпо дар ства Аккерманський і
Бендерський повіти посіли почесні перші місця.
До одних з фундаментальних робіт по хлібній торгівлі на
півдні Російської імперії належить праця відомого вітчизняного
статистика Ю. Е. Янсона46. У своєму дослідженні він надав
вичерпне уявлення не лише про саму торгівлю хлібом в Одесь -
кому районі, її особливостях, основних напрямах, але також і
про характер місцевого госпо дар ства, про землеробство, про
вирощування хліба.
Перед тим як приступити безпосередньо до об’єкту дослі -
дження, Янсон охарактеризував природні багатства Бессарабії.
Так само, як і Вігель, він умовно поділив Бессарабію на дві
частини, несхожі між собою за географічними даними. Однак
відмітив і схожість їх у торгівельному відношенні. Хліб, який
привозили селяни, повністю залишався на внутрішньому ринку,
тому на експорт потрапляв хліб великих господарств47. Тим не
менш, це не стосувалося Південної Бессарабії, де склалася
особлива господарча ситуація.
Описуючи Буджак, Янсон акцентував увагу на тому, що тут
поміщицького господарства не було. На своїх землях поміщики
399
не господарювали, цим займалися колоністи — німці, болгари,
також казенні селяни. Це пояснювалося також тим, що вони
складали і основну масу тутешнього населення. Таким чином,
виробники хліба у Буджаку — це дрібні господарства, де
землероби були і власниками землі, яку обробляли48.
При швидкому зростанні цін на землю землеробство у краї,
як зазначив автор, за останні роки (тобто друга половина 60-х рр.
ХІХ ст.) зробило великі успіхи, і тому скотарство, яким завжди
славився Буджак, відступило на другий план. Кількість хліба,
що збільшилася, зробила південь Бессарабії дуже важливим
регіоном для Одеського хлібного ринку.
Оскільки виробників хліба у Південній Бессарабії було до -
сить багато, торгівля хлібом мала збірний характер. Виробники
самі звозили хліб на ринки і здавали його у контори. Основними
пунктами прийому хліба були Аккерман і Кубей. Агенти ізма -
їльсь ких купців, що перебували у Кубеї, збирали там хліб для
відправки його до Ізмаїлу. Там хліб вантажили на судна для
закордонної торгівлі. Янсон зауважив, що третину хліба, який
вивозили з Ізмаїлу, складав хліб болгарських колоністів49.
У своєму дослідженні автор звернув увагу на складність
вирощування хлібу у такій степовій зоні, якою був Буджак. За
останні 8 років було тільки два щедрих врожаїв, два — посеред -
ніх, а усі останні — погані. Незважаючи на це, за спостере -
женнями Янсона, заорювання не зменшувалося, а збільшувалося,
оскільки у разі доброго врожаю компенсувалися збитки багатьох
років50.
Описуючи зернові культури, які вирощують у Південній
Бессарабії, Янсон на перше місце поставив пшеницю і арнаутку.
Також значну роль у сільському господарстві почало відігравати
вирощування кукурудзи, яку простіше виростити, ніж пшеницю,
і таким чином, напевно забезпечити населення насущним хлібом.
Крім того, стебла і листя кукурудзи йшли на корм скоту, що також
мало важливе значення у посушливому кліматі Буджаку.
Борошномельна справа, на думку автора, у Південній Бес -
сарабії була розвинута слабо: сільське населення мололо зерно
на вітряних або поганих водяних вітряках. В Аккерманському
повіті знаходилася усього один водяний вітряк51.
400
Що стосувалося безпосередньо хлібної торгівлі, Янон нама -
гався давати точні цифри про хліб, який вивозять з Одеського
району, але сам при цьому вказував на неможливість таких даних.
Автор поділив торгівлю хлібом у вказаному регіоні на: 1) торгів -
лю по Дністру; 2) торгівлю через сухопутні кордони; 3) торгівлю
через Аккерман; 4) і торгівлю посередництвом залізниць.
Вивіз хліба через сухопутні кордони відбувався через митні
пункти: у Буджаку це Кубей, із пунктами, що входять до складу
його митного округу — Татарбунари, Бештамак, Немцени.
Янсон навів данні по митницях за п’ять років, з яких виходило,
що за вивозом хлібу Кубейський митний округ знаходився на
першому місці52.
Експорт хлібу через Аккерман за кордон був зовсім малий і
складався з однієї пшениці, і фактично цими свіченнями автор і
обмежився. Щодо вивозу через Аккерман до Одеси існували дуже
непевні свідчення, до яких Янсон поставився дуже скептично.
Перевезення хлібу гужовим засобом до Одеси здійснювалося,
згідно даних Янсона, з двох напрямів Бессарабії — із північно-
західного через Дубоссари або Бендери і південно-західного —
з Аккерманського повіту на Овідіопіль. Обидва ці напрями
практично не підлягали жодному контролю і обліку, тому кіль -
кість хліба, який перевозився, залишалася невідомою. Також,
оскільки відсутні точні свідчення про кількість того хлібу, що
виробляли Аккерманський і Бендерський повіти, неможливо і
підрахувати хліб, який вивозився з цієї частини Буджаку53.
Робота Янсона багата на фактичний матеріал, таблиці, і від -
різ няється об’єктивізмом і неупередженістю.
У праці російського економіста, постійного співробітника
«Тру дів вільно-економічного товариства» Г. П. Небольсина
«Статистичні записки про зовніш ню торгівлю Росії»54 до центру
уваги потрапили дунайські порти Південної Бессарабії — Ізмаїл,
Рені, а також Аккерман. Харак теризуючи ізмаїльський порт як
найважливіший порт Бессараб ської області, автор перерахував
товари, що вивозилися звідси і вказав на те, що їх доставляли до
Ізмаїлу з Бессарабії сухопутно, а головною країною, куди вони
відправлялися, була Туреччина. Імпорт йшов також з Туреччини,
Греції, Італії. Небольсин заува жив, що ізмаїльський порт тільки
401
почав своє становлення (дата дослідження Небольсина —
1835 р.), але у нього велике майбутнє. Рені, звичайно, поступався
за об’ємом торгівлі ізмаїльському пор ту. Про це свідчив хоча б
той факт, що у місяць до Ізмаїлу заходи ло близько 170 судів, до
Рені — близько 2055. Так само слабо розвинутий був і Аккермансь -
кий порт, що розташовувався біля морської затоки.
Окремо стоїть перший том «Записок Бессарабського статис -
тичного комітету» під редакцією секретаря Бессарабського
статис тичного комітету, економіста і статистика О. М. Єгунова56.
Цей збірник скла дають статті самого Єгунова, присвячені найріз -
но манітнішим галуззям господарства Бессарабії: тютюнництву,
винокурінню, землероб ству, тваринництву. Усі вони багаті на
статистичні свідчення. Так, у статті про землеробство Єгунов
вказав середні ціни землероб ських робіт, ціни на хліб, зазначив,
що низький врожай трьох південних повітів (Ізмаїльського,
Бендерського, Аккерманського) був обумовлений природними
степовими умо ва ми. Автор висло вив ту саму думку, що на півдні
Бессарабії не скорочували посіви, вважаючи, що із 7 років буває
лише один багатий врожай, але такий, який окупав втрати шістьох
інших років.
Із статистичних даних по тваринництву, наведених Єгу новим,
виходило, що у всій Бессарабії перше місце по розве денню
коней, великої рогатої худоби і простих овець посідав Аккер -
мансь кий повіт, тонкорунних овець — Бендерський повіт (друге
місце — Аккерманський)57. Одночасно автор зауважив, що у
загальній масі народного багатства важливіше питання не кіль -
кості худоби, а її якості — але, на жаль, таких даних він не мав.
У відсотковому відношенні найбільшу частину складало
розве ден ня простих овець, потім — великої рогатої худоби.
Єгунов провів паралель між поширенням певного роду худоби
у різних повітах згідно складу населення, що там проживало.
Так, напри клад, більша половина коней припадала на долю двох
південних повітів головним чином тому, що там проживали
болгарські і німецькі колоністи, які обробляли землю за допо -
могою коней.
Автор навів статистичні дані про тютюнництво, згідно яким
ця галузь господарства була розвинена головним чином у
402
Бендерському повіті, де за кількістю врожаю, що збирали, перше
місце посідали царани (селяни у Бессарабії), друге — міщани.
Загалом Єгунов на основі зібраних ним статистичних даних
представив яскраву картину народного господарства Бессарабії,
і Буджаку у тому числі.
Як бачимо, вітчизняна історіографія представлена досить
широким колом робіт, що приділяють увагу різним галузям
сільського господарства Буджаку. Вони досить різнобічно
висвітлюють аспекти його розвитку — деякі автори зауважують
на швидкі успіхи Південної Бессарабії, інші — на гальмування
сільського господарства і майже відсутність його розвитку через
брак уваги і фінансових вливань з боку влади.
Усі роботи наголошують на успіхах іноземних колоністів, на
тому величезному внеску, який вони зробили у господарчий
розвиток краю. Основні галузі господарства, які опинилися у
центрі уваги дослідників — це садівництво, хліборобство,
виноробство і торгівля. Успіхам останньої значною мірою
сприяла наявність такого важливого водного шляху, як Дунай.
На розглянутих роботах можна прослідкувати також і саму ево -
люцію сільського господарства південних земель Бессарабії —
від примітивної обробки землі до розвиненого землеробства, що
стало основою для успішної зовнішньо-торгівельної комерції.
1 Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского
края. — Одесса,1853. — Ч. 2.
2 Там само. — С. 166.
3 Там само. — С. 272.
4 Там само. — С. 289.
5 Там само. — С. 295.
6 Там само. — С. 255.
7 Там само. — С. 275.
8 Там само. — С. 59.
9 Там само. — С. 343.
10 Там само. — С. 377.
403
11 Там само. — С. 435.
12 Там само. — С. 485.
13 Там само. — С. 486.
14 Там само. — С. 499.
15 Скальковский А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском
крае // Журнал Министерства внутренних дел. — 1848, март — Кн. III. —
С. 321–370.
16 Там само. — С. 339.
17 Там само. — С. 344.
18 Там само. — С. 354.
19 Там само. — С. 355.
20 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернад-
ського (далі ІР НБУВ). — Ф. V. — № 668, 904, 669, 667.
21 Там само. — Ф. V. — № 904. — Арк. 3.
22 Быховский Н. Экономический кризис в Бессарабии // Русская мысль.
— 1897. — № 11.
23 ІР НБУВ. — Ф. V. — № 669. — Арк. 34.
24 Кулябко-Корецкий Н. Г. Районы хлебной производительности Евро-
пейской России и Западной Сибири. — СПб., 1903.
25 Перепелкин А. П. Материалы к исследованию скотоводства и овцевод -
ства в России. Наблюдения из сельскохозяйственной практики, сделанные
во время путешествий по России в 1873, 1874, 1880 и 1883 гг. — М., 1884.
26 Там само. — С. 72.
27 Там само. — С. 71.
28 Паращук С. Бессарабское грубошерстное овцеводство //Записки
Ново-Александровского Института сельского хозяйства и лесоводства. —
Варшава, 1899. — Т. 12. — С. 245–263.
29 Там само. — С. 257.
30 Там само. — С. 262.
31 Бертенсон В. А. Состояние свиноводства в Бессарабии и меры к его
развитию. — Спб., 1900.
32 Там само. — С. 442.
33 Бертенсон В. А. Шелководство в Херсонской, Бессарабской и Тав-
рической губерниях и меры к его развитию. — Одесса, 1894. — 61 с.
404
34 Там само. — С. 6.
35 Там само. — С. 10.
36 Там само. — С. 18.
37 Баллас М. Виноделие в России. — СПб., 1899.
38 Бален-дю-Балю Э. Сорта винограда, наиболее распространенные в
Бессарабии // Записки Императорского Общества сельского хозяйства
Южной России. — 1899. — № 1. — С. 25–41.
39 Там само. — С. 40.
40 http://www.vinclub.md/article.php?id=19&m=20
41 Тардан К. И. Виноградарство и виноделие. — Одесса, 1874.
42 Тардан К. И. Вказ. праця. — С. 9.
43 Неручев М. В. О необходимых реформах в хозяйстве Юга России //
Записки Императорского Общества сельского хозяйства юга России. —
1885. — № 2. — С. 82–90.
44 Там само. — С. 87.
45 Выставки сельских произведений // Журнал Министерства госу -
дарст венных имуществ. — Спб., 1848. — Ч. XXVI. — C. 1–22.
46 Янсон Ю. Статистическое исследование о хлебной торговле в
Одесском районе. — СПб., 1870.
47 Там само. — С. 119.
48 Там само. — С. 149.
49 Там само. — С. 149.
50 Там само. — С. 150.
51 Там само. — С. 151.
52 Там само. — С. 159
53 Там само. — С. 166
54 Небольсин Г. Статистические записки о внешней торговле России. —
СПб., 1835. — Ч.1.
55 Там само. — С. 74.
56 Записки Бессарабского статистического комитета. — Кишинев,
1864. — Т. 1.
57 Там само. — С. 307.
405
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-54666 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0023 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:53:28Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Бутакова, О. 2014-02-03T19:47:15Z 2014-02-03T19:47:15Z 2010 Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. / О. Бутакова // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 382-405. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54666 У статті досліджено історіографію вивчення сільського
 господарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. The subject of the article is the historiography of studies in the
 agriculture and trade of South Bessarabia in the XIX century. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Проблемна історіографія Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. Historiography of studies in the agriculture and trade of South Bessarabia in the XIX century. Article published earlier |
| spellingShingle | Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. Бутакова, О. Проблемна історіографія |
| title | Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. |
| title_alt | Historiography of studies in the agriculture and trade of South Bessarabia in the XIX century. |
| title_full | Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. |
| title_fullStr | Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. |
| title_full_unstemmed | Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. |
| title_short | Історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі Південної Бессарабії у ХІХ ст. |
| title_sort | історіографія вивчення сільського госпо дарства і торгівлі південної бессарабії у хіх ст. |
| topic | Проблемна історіографія |
| topic_facet | Проблемна історіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54666 |
| work_keys_str_mv | AT butakovao ístoríografíâvivčennâsílʹsʹkogogospodarstvaítorgívlípívdennoíbessarabííuhíhst AT butakovao historiographyofstudiesintheagricultureandtradeofsouthbessarabiainthexixcentury |