Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича
Висвітлюється роль типологічного методу у формуванні та становленні української історіографії ХІХ ст. Розглядається внесок В.Антоновича та інших учених у поширенні типологічного методу. The author shows the role of the typological method in forming the Ukrainian historiography of the XIX century,...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Дата: | 2010 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54680 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 61-86. — Бібліогр.: 82 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-54680 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Ясь, О. 2014-02-03T20:16:48Z 2014-02-03T20:16:48Z 2010 Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 61-86. — Бібліогр.: 82 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54680 Висвітлюється роль типологічного методу у формуванні та становленні української історіографії ХІХ ст. Розглядається внесок В.Антоновича та інших учених у поширенні типологічного методу. The author shows the role of the typological method in forming the Ukrainian historiography of the XIX century, considers the contribution of V. Antonovych and other scholars into expanding the typological method. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Теорія та методологія Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича The typological method in V.Antonovych’s exploratory practical. Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича |
| spellingShingle |
Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича Ясь, О. Теорія та методологія |
| title_short |
Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича |
| title_full |
Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича |
| title_fullStr |
Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича |
| title_full_unstemmed |
Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича |
| title_sort |
типологічний метод у дослідницьких практиках в. антоновича |
| author |
Ясь, О. |
| author_facet |
Ясь, О. |
| topic |
Теорія та методологія |
| topic_facet |
Теорія та методологія |
| publishDate |
2010 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Історіографічні дослідження в Україні |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
The typological method in V.Antonovych’s exploratory practical. |
| description |
Висвітлюється роль типологічного методу у формуванні та
становленні української історіографії ХІХ ст. Розглядається
внесок В.Антоновича та інших учених у поширенні типологічного методу.
The author shows the role of the typological method in forming
the Ukrainian historiography of the XIX century, considers the contribution
of V. Antonovych and other scholars into expanding the typological
method.
|
| issn |
XXXX-0023 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54680 |
| citation_txt |
Типологічний метод у дослідницьких практиках В. Антоновича / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 20. — С. 61-86. — Бібліогр.: 82 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT âsʹo tipologíčniimetodudoslídnicʹkihpraktikahvantonoviča AT âsʹo thetypologicalmethodinvantonovychsexploratorypractical |
| first_indexed |
2025-11-25T21:12:14Z |
| last_indexed |
2025-11-25T21:12:14Z |
| _version_ |
1850548287505956864 |
| fulltext |
Олексій Ясь
ТИПОЛОГІЧНИЙ МЕТОД
У ДОСЛІДНИЦЬКИХ ПРАКТИКАХ
В. АНТОНОВИЧА
З-поміж низки дослідницьких методів, привнесених нату ра -
лістичною програмою пізнання на терени соціогумані таристики
другої половини ХІХ ст., поважне місце посідала типологія.
Відтак у тогочасних дослідницьких стратегіях дефініції «тип»,
як одному з елементарних, базових елементів сконструйованої
минувшини, відводилася специфічна роль посередньої ланки між
законом та емпіричним / фактогра фіч ним узагальненням1.
За позитивістськими уявленнями, типологічний метод,
звичайно, не давав того рівня загальності й генералізації, який
досягався з формалізацією закону суспільного чи історичного
розвитку. Втім, типологія в жодному разі не була вислідом
осягнення чогось одиничного, себто не зводилася тільки до
окреслення індивідуальних прикмет.
Натомість уживання цього методу пов’язувалося з упоряд -
куванням уявлень, яке дозволяло виявити загальні / особливі /
оди ничні риси чи зв’язки між різноманітними об’єктами, яви -
щами та процесами. За великим рахунком, типологія в позити -
вістському інструментарії зазвичай заповнювала ті неприступні
або вірогідні фрагменти / лакуни суспільного калей доскопу, які
вважалися очевидними за канонами еволюційної поступовості,
хоч і не спиралися вповні на задокументовані свідчення.
З типологією до дослідницьких стратегій увійшов й елемент
вірогідності як неодмінної складової попередніх гіпотез, які
допускалися істориками-позитивістами у вивченні суспільства.
Власне, це поняття-інструмент уживалося для систематизації
уявлень стосовно різноманітних площин минувшини, які вирізня -
ли ся структурною складністю, дискретністю та високим динаміз -
мом, наприклад, масштабних процесів на обширах соціального,
етнонаціонального, політичного, економічного буття та ін.
61
Вважають, що поняття «тип» посідало чільне місце ще у
філософських системах давньогрецьких мислителів Платона й
Аристотеля, які вживали цей термін для того, щоб представити
предмет чи об’єкт як дещо цілісне, тобто подати його загальний
образ2.
Проте до наукового обігу поняття «тип» увійшло набагато
пізніше — десь на зламі XVIII–ХIХ ст.
Приміром, у 1825 р. французький зоолог Анрі Бленвіль так
назвав чотири «гілки» тварин, виокремлених його співвітчиз -
ником, палеонтологом Жоржем Кюв’є ще 1812 р. Тож з ідеями
натуралістичного еволюціонізму ширилися й типологічні про -
цедури, які дедалі частіше застосовувалися в царині соціо гума -
нітаристики.
Звісно, така типологія наслідувала натуралістичні взірці
пізнання, які продемонстрували блискучі результати на ниві
природознавства кінця XVIII–ХІХ ст. Тим більше, що поши -
рення типологічного методу значною мірою було пов’язано з
пошуком відповідних понять-інструментів у природознавстві,
які б більш-менш адекватно представляли предметне поле
біологічного світу, зокрема специфічне побутування організмів.
Тому з царини духу поняття «тип» поступово переміщується до
логіко-аналітичних конструкцій і, врешті-решт стає надбанням
дослідницьких стратегій позитивізму.
У такому сенсі типологія відображала домінування натураліс -
тичного органіцизму на теренах соціогуманітарного пізнання.
Первісно типологічний метод виявився чудовим і незамінним
інструментом на ниві археології, позаяк дозволяв установити
співвідношення, принаймні досить міцний взаємозв’язок між
загальним, особливим та одиничним. Відтак типологічні про -
цедури успішно застосовувалися для дослідження матеріальних
пам’яток та решток минулого.
Втім, у другій половині ХІХ ст. типологічний метод досить
несподівано став засобом у подоланні методологічних край -
нощів позитивізму.
Зокрема, типологію використовують для того, щоб пере -
бороти / компенсувати недоліки кількісного та факторного підхо -
дів, які поступово виявилися в працях гуманітаріїв-позитивістів.
62
Мабуть, усе ж таки далася взнаки давня інтелектуальна
традиція, звернена до відтворення загального образу чи
сутнісних ознак об’єкта, явища, процесу.
Проте вживання типології щодо людської минувшини
виявило своєрідний конфлікт між канонами еволюційної
поступовості, які досить добре прислужилися для репрезентації
природної царини, зі сплесками, трансформаціями, ба навіть
вибухами соціального і, особливо, культурного світу.
Таким чином, культурні та соціальні явища часто випадали
або суттєво спрощувалися і вихолощувалися, зрештою спотво -
рю валися в концептуальних схемах минувшини, вибудуваних у
дусі натуралістичного чи еволюційного буття.
Усвідомлення методологічного потенціалу типології на тере -
нах соціогуманітаристики відбувалося поступово, передусім,
завдяки різноманітним інтелектуальним мутаціям, себто за
рахунок сполучення різних стильових компонентів. Такі поєд -
нання відкривали шлях до включення / проникнення інтуїтивних
складових до аналітичних структур мислення.
Це істотно розширило методологічний діапазон поняття
«тип» як інструменту. Відтоді типологічний метод застосовували
не тільки для розрізнення певних об’єктів, предметів, явищ,
процесів, себто як певної міри стосовно наявності / співвідно -
шення якісних та кількісних параметрів або прикмет, а й для
означення того чи іншого стану суспільства — культурного,
соціального, інтелектуального.
Ба більше, типологія стає своєрідним інструментом-марке ром,
який фіксує і представляє взаємодію, співжиття, змагання колек -
тивного й індивідуального на культурно-історичних теренах.
Таке методологічне перетворення «типу» означало кінець
домінування еволюційної конечності, принаймні в її крайній
подобі, у витлумаченні й репрезентації історичного руху. Наразі
гостро постало питання про взаємодоповнення аналітичних та
інтуїтивних компонентів мислення на обширах тогочасного
історіописання.
Хоч би як там було, проте на межі ХІХ–ХХ ст. типологічний
метод виявися досить привабливим інструментом для багатьох
учених-гуманітаріїв — психологів, антропологів, соціологів,
63
істориків, які прагнули осягнути феномен культури взагалі або
людини як соціокультурної істоти зокрема. Саме вони торували
шлях славнозвісним «ідеальним типам» М. Вебера, які констру -
ювалися німецьким соціологом як модель, що схоплювала
сутнісні прикмети явища чи об’єкта.
Водночас типологічний метод, навіть у текстах одного й того
ж автора, продукує неабияке розмаїття смислів. Причому вони
залежать не тільки від засадних принципів типології з обсягу
певної дослідницької стратегії, а й від способу мислення
вченого, спрямованості його на той чи інший сегмент
минувшини, фактографічної й логічної аргументації, себто від
специфічних контекстів ужитку цього інструмента.
Зрештою, поняття «тип» стало наріжним конструктом низки
відомих цивілізаційних та культурно-історичних теорій другої
половини ХІХ–ХХ ст., зокрема візій М. Данилевського, О. Шпен -
глера, А. Тойнбі, П. Сорокіна та ін.
У сфері тяжіння цих концептуальних та інструментальних
пошуків кінця ХІХ — початку ХХ ст. опинилася й низка укра -
їнських учених-гуманітаріїв, зокрема В. Антонович. Його
зацікав лен ня типологією як дослідницьким інструментом не є
випад ко вим, якщо взяти до уваги те, що київський історик був
людиною з подвійною освітою — природничою та гумані -
тарною.
Зауважимо, що в другій половині ХІХ ст. типологія та класи -
фікація досить широко й успішно застосовувалися у вивченні
численних археологічних пам’яток і ввійшли до дослідницьких
практик багатьох істориків та взагалі гуманітаріїв. Більше того,
до ознайомлення В. Антоновича з типологічним методом
спричинилися його різноманітні зацікавлення як лікаря-
природника, археолога-систематика й антрополога3.
Приміром, класифікаційні прийоми В. Антоновича на ниві
археології високо оцінював російський історик П. Мілюков,
який уважав їх найкращими здобутками тодішньої науки4.
Вочевидь, помітну роль відіграв і власний вибір В. Анто но -
вича як історика. Тим більше, що, попри публічне декларування
своєї прихильності щодо позитивізму, він достатньо скептично
ставився до низки методів, поширених у його адептів.
64
Наприклад, історико-порівняльний метод історик із неприхо -
ваним сарказмом назвав «плаванням по безбережному морю»5.
Ці вподобання помічаємо і в його текстах. Зокрема, рецен -
зуючи студентський твір Д. Багалія, висунутий на здобуття
золотої медалі 1879 р., він уважає однією з найбільших чеснот
представленої роботи те, що автор уникає необґрунтованих
розумувань, побудованих на «історичній аналогії»6.
Отже, у текстах В. Антоновича вживання поняття «тип» не є
наслідком домінації виключно позитивістських канонів пізнан ня,
хоч археологічна практика посідала помітне місце в його науковій
творчості. Тим паче що вчений застосує типологічний метод не
тільки щодо статичного археологічного матеріалу, а й для
означення сутнісних ознак динамічної спільноти — народу / нації.
Типологічна конструкція В. Антоновича щодо окреслення
історичного, точніше культурно-історичного буття націй досить
складна і своєрідна, позаяк вибудована з різноманітного
поєднання факторів. Зокрема, історик визначає прикмети
«народного» або «національного типу» в контексті комбінації
4 чинників або складових: 1) антропологічної; 2) філологічної;
3) психологічної; 4) культурно-історичної7.
Таке різнорідне сполучення елементів творило досить
специфічну типологію в його інструментарії, позаяк нав’язувало
до відмінних інтелектуальних компонентів.
За візією В. Антоновича, «етнографічний» чи «народний
тип» є витвором «антропологічних законів природи»8. «Націо -
нальні риси, — відзначає автор, — тримаються на антропо -
логічних прикметах (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено
інакше. — Авт.) цього народу; переродити ознаки раси штучно
неможливо, так само як один тип тварини чи рослини обернути
в інший»9.
Проте дефініція «тип», якою оперує історик, хоч і ґрунту -
ється на природничій підоснові, але містить низку істотних
стильових включень, що помітно трансформують сутність
позитивістської типології як продукту поступовості!
Приміром, у «Трьох національних типах народних» (1888)
В. Ан то нович конструює і наповнює змістом цей термін завдяки
сполученню низки найрізноманітніших складових. Зокрема, він
65
наголошує на тих національних прикметах, які виробилися
«культурою і історичним вихованням» та є більш чи менш «оригі -
нальні і залежать від того: чи щасливо, чи безталанно переходила
історія нації»10, тобто йдеться про такі компоненти, котрі не є
безпосереднім вислідом природничих чи географічних передумов.
Ба більше, В. Антонович звертається до численних виявів
історичного життя народу / нації з обсягу архітектури, будів -
ництва, мистецтва, живопису, мови, науки, літератури, публі -
цистики, громадських, господарських та родинних взаємин,
побутового колориту, народних звичаїв і обрядів, власне,
пов’язує дефініцію «тип» із багатоманітним соціальним та
культурним простором минувшини.
На його думку, у творенні «етнографічного типу» помітну
роль відіграють навіть такі прикмети як спосіб мислення та
творча манера.
Наприклад, В. Антонович уважав, що українці мають надзви -
чайно велику прихильність до аналізу й скептицизму. «Обереж -
ність до всяких теорій та поглядів a priori* національна
українсько-руська осібність, осібність українця-русина», —
стверджує історик11.
Натомість у великорусів, уважає вчений, домінують дві творчі
манери — авторитет та нігілізм12.
Проте в лекційних курсах автор наголошує на природничій,
точніше антропологічній основі «національного / етнографіч -
ного типу». «Національність не залежить ні від волі, ні від
історичної долі, а є типом фізичним та моральним, переробити
який не в силах воля людини, — це суперечило б законам
природи. Але внаслідок логічної помилки, багато держав
захоплювалося цієї мрією», — зазначає історик13.
Зазначимо, що В. Антонович відносив до найважливіших
природничих чинників та умов, які відіграють важливу роль у
формації «етнографічного типу», його расове походження.
«Однак крім географічних та кліматичних умов на виник -
нення типів малоруського й великоруського впливала ще й інша
природна умова, важливість якої в антропології заперечити
66
* Заздалегідь (лат.)
неможливо — це расова помісь; обидва типи не можуть
виступати представниками чистої слов’янської раси (чистоту
слов’янської крові ми можемо визнати на підставі нині відомих
даних хіба що за білорусами). До складу малоруського типу
ввійшла вельми значна помісь тюркська (печеніги, половці,
кримські татари і особливо чорні клобуки, які колись заселяли
майже третину всього простору нинішнього Південно-руського
краю та розчинилися у слов’янській масі його населення), тим
часом як до складу великоруського племені ввійшли численні
обрусілі фінські племена»14.
Такі уявлення В. Антоновича, як інтелектуала другої поло -
вини ХІХ ст., пов’язані з тогочасними расово-антропологічними
теоріями. Останні були вельми популярними на тогочасному
європейському, зокрема французькому культурному полі.
Згадаємо, приміром, відомі візії Жозефа Артюра де Гобіно та
Жоржа Ваше де Лапужа.
Зрештою, погляди В. Антоновича позбавлені соціальних чи
політичних крайнощів, які іноді поставали у тодішніх євро -
пейських інтелектуалів як вислід впливу таких теорій. Проте
український історик обстоював думку, що «окремішність
антропологічного типу існує і при першій можливості наукової
розробки буде доведена правильним науковим способом у всіх
подробицях; від розмірів скелета до пігментного забарвлення
покриву; від ступеня нервозності сприйняття до інтенсивності
мускульної сили»15.
Суголосні пасажі споглядаємо і в його інших текстах.
Наприклад, в одній із розвідок історик висловлює тезу, що
«антропологічна характеристика народонаселення Галичини»
дає багатий матеріал для точної диференціації, тобто вирізнення
«народних типів: польського й русинського»16.
Власне, наведені зауваги виявляють помітний сцієнтистський
рефрен ученого, себто його впевненість, що розвій антропології
надасть точні підстави для окреслення народних / національних
типів.
За висловом О. Гермайзе, В. Антонович «стає на бік раціо -
налістичного і антропологічного способу розв’язання питання
про те, що таке є національність»17.
67
Видається, що В. Антонович прагнув нав’язати домінування
аналітичних компонентів, принаймні, формалізувати свій дослід-
ницький інструментарій в означеному дусі.
Та це враження є досить оманливим, як мінімум, однобічним.
Адже автор конструює «етнографічний тип» не тільки на під -
ставі антропологічного матеріалу, а й аналізуючи «вдачу» самого
народу / нації, себто прагне окреслити його етнопсихологічні
риси.
«Ще більш важливою прикметою особливостей етнографіч -
ного типу являє та група психологічних явищ, яку звичайно
називають народним характером; мова є не більш аніж зовніш -
ня прикмета духовного життя народу, але головна духовна
відмінність однієї групи населення від іншої лежить, звичайно,
в психологічному складі відчуттів, понять і переконань та ідей,
котрі склалися; від внутрішнього укладу залежить і вибір тих
сфер, на які, переважно, скеровується діяльність народу, і спосіб
устрою особистого та родинного життя, і взагалі взаємних від -
носин між окремими особистостями, і спрямовані устремління
до розвитку, і симпатії й антипатії, збурені у різних груп одно -
рідними зовнішніми явищами», — наголошує В. Антонович18.
Така формалізація «етнографічного типу» сперта як на
виявленні фізичних ознак, утворених самою природою, так і
психологічних та моральних рис, нав’язаних культурним й істо -
ричним розвитком. Однак, незважаючи на очевидну дуаліс -
тичність цієї типології, що вибудовувалася як з природно-
антропологічної, так і етнографічно-психологічної площини,
історик тримається думки про незмінність «типу людини, ні
фізичного, ні морального (курсив редактора. — Авт.)»19.
Зауважимо, що цей дуалізм «етнографічного» чи «народного»
типу помітно суперечить традиційному алгоритму типологіч -
ного методу. Адже типологія зазвичай зорієнтована на вияв -
лення провідного рівня або сутнісної складової об’єкта,
предмета, явища, процесу або спільноти, що визначає еврис -
тичну цінність створеної моделі.
Натомість евристичний потенціал типології В. Антоновича
суттєво розширюється саме завдяки дуалістичності авторських
конструкцій. Утім, ця двоїстість «етнографічного типу» несла в
68
собі й певні загрози, позаяк могла розмити установчі концепти
автора, особливо, за умов жорсткої формалізації матеріалу.
Мабуть, саме тому цей інструмент у текстах історика про -
ду кує досить різноманітні смисли щодо сутності нації як
природно-антропологічної і заразом як культурно-духовної
спільноти, сформованої історичним та соціальним буття.
Більше того, у текстах В. Антоновича віднаходимо навіть
дефініцію «психологічний тип», яку він уживає щодо окрес -
лення осібних прикмет росіян та українців. «Зіставляючи
обидва психологічні типи, наскільки вони підпадають під
спостереження, безперечно у кожній побутовій подробиці
добачаємо контраст. — зазначає автор. — І той, і інший тип
постають з властивими собі протилежними один одному
якостями та недоліками. При вільному розвитку обох без -
сумнівно великорос знайде задоволення у примноженні статків,
сили, влади, малорос у внутрішньому усвідомленні свободи, у
розвитку особистості, у можливому осягненні справедливості
й істини»20.
Це — промовиста, ба навіть знакова заувага В. Антоновича,
позаяк вона вказує на новий вектор у його типології — необхідне
/ можливе / випадкове, себто варіативність перспектив буття
«народних типів» як суб’єктів історичного руху. Відтак історик
виходить поза межі традиційного вжитку типологічного методу
як способу розрізнення загального, одиничного й особливого,
запозиченого з царини природознавства й адаптованого до
студіювання археологічного й історичного матеріалу.
Певна річ, така апеляція В. Антоновича до «народної харак -
терології» в багатьох рисах аналогічна до аргументації та
міркувань М. Костомарова, зокрема вона нагадує романтичні
пасажі останнього в студії «Две русские народности».
Пригадаємо, приміром, відому опозицію М. Костомарова —
особиста воля малоруса / загальна воля великоруса21. Прикмети
такої інтелектуальної подібності в розумуваннях обох істориків
констатує низка вчених (О. Гермайзе, Д. Дорошенко та ін.)22.
Втім, попри риси очевидної схожості візій В. Антоновича й
М. Костомарова з обсягу етнопсихології, типологія першого
виявляє й авторську оригінальність.
69
Передусім, з цією дефініцією пов’язане перетворення
знаменитої костомаровської формули «дві руські народності» на
тезу В. Антоновича про «три національні типи». Недаремно цю
конструкцію навіть називають «психосоціологічними типами»23,
а О. Гермайзе характеризує її як «теорію провідних ідей», які
«творить народний колектив»24.
Зрештою, розумування В.Антоновича підносяться до думки
про різні суспільні ідеї чи ідеали: сили й авторитету у велико -
русів та громадської рівноправності, правди у русинів-україн -
ців. «Такий ідеал вбачається в стародавнім вічі, в козацькій раді,
в Запоріжжі, де члени мали повну волю і рівноправність — всі
були однакові й рівні», — наголошує історик25.
В іншій праці він зауважує, що Запоріжжя являло собою
«найчистіший зразок старого козацького ідеалу»26.
Натомість ідеал польського «народного типу» майже цілко -
вито ототожнюється вченим із аристократизмом27.
Така візія В. Антоновича щодо «народних / національних
типів» виглядає як своєрідна опозиція позитивістським засадам
еволюційного історизму, який зводив проблему культурно-
історичної багатоманітності до комбінації тих чи інших чин -
ників, себто до їхнього аналізу у розмаїтих версіях славно -
звісної теорії факторів.
Звісно В. Антоновичу як історику властива аналітична
диференціація минувшини з наголосом на провідних чинниках,
особливо стосовно представлення головних векторів історич ного
процесу, виокремлення специфічних рис, визначальних подій,
апеляція до різноманітних виявів культурного та соціального
життя, співвіднесення колективного й персонального і т.п.
Зокрема, у своїх підготовчих записах він виокремлює
«найголовніші події» (чинники!) XV–XVI ст., які спричинилися
до корінних трансформацій у становищі європейських народів:
винайдення компасу, пороху, книгодрукування, здобуття турками
Константинополя в 1453 р., відкриття Америки та морського
шляху до Індії [арк.2]28.
Проте цей факторний аналіз у жодному разі не заступає
автору розуміння «етнографічного типу» як самобутньої
цілісності! Відтак думка вченого про духовну, психологічну чи
70
то пак культурну монолітність «типу» побутує у провідних ідеях
/ ідеалах, які визначають сутність кожного з східнослов’янських
народів: демократичність і рівноправність українців, авторитет
та сила росіян й аристократизм поляків.
Це був важливий крок до вирізнення окремішності укра -
їнського народного / національного типу. Відзначимо, що саме за
порадою В. Антоновича в перекладних працях «Руської історичної
бібліотеки» (1886–1904) стала вживатися дефініція «українсько-
руський» як контраверсія щодо терміна «велико руський»29.
Означені ідеї, на думку В. Антоновича, реалізуються в побу -
ту ванні російського та українського «етнографічних типів» на
істо ричній сцені. «Тим часом як великорус упродовж віків напру -
жував усі сили для створення міцного політичного організму,
південнорус не тільки не переймався ним, але ніколи не виявляв
устремління до політичної самостійності. — пише автор. —
Поперемінно входячи до складу держав Литовської, Польської
й Російської, він визнавав і поважав владу кожної з них»30.
Таке, начебто негативне, ставлення В. Антоновича до пробле -
ми державності в національній минувшині неодноразово
закидалося йому пізнішими істориками.
Проте там, де опоненти київського вченого вбачали свідоме
заперечення ролі державної організації в історії, схоже
переховувалися інші інтелектуальні мотиви, насамперед, спроби
віднайти соціо- й етнокультурні засади побутування народів /
націй. Властиво, формалізовані істориком «народні типи»
обертаються в трикутнику українсько-російсько-польських
відносин на історичній сцені Східної Європи.
Відзначимо, що за уявленнями французьких раціоналістів
XVIII ст., яких мабуть, дотримувався В. Антонович, держава
поставала лише як тимчасовий продукт суспільного договору /
контракту, котрий відображав зацікавлення різних сторін, себто
станів, етнонаціональних спільнот тощо.
Цей підхід споглядаємо і в розмірковуваннях історика щодо
співвідношення понять «нація» та «держава».
«Про те, що визначає слово «національність» є дві діаме -
трально протилежні теорії. — зазначає автор. — Перша теорія
найбільш прищепляється у людей, що живуть у централіс тичній
71
державі, теорія французько-російська, після якої народ ність —
це те, що складає державу. Це державно-національна теорія.
Друга теорія, якої держаться переважно німецькі, англійські,
італійські вчені, — так звана етнографічна (курсив редактора. —
Авт.). Вона обстоює за тим, що всяка група людей, яка складає
один тип, творить націю. Таким робом, по цій теорії національ -
ність виробляється самою природою, а не державою»31.
Вочевидь, останню точку зору поділяв і В. Антонович, оскіль -
ки його конструкція «народних / національних типів» значною
мірою спирається на виявлення антропологічних та етнографіч -
них ознак.
Отож типологічний метод, запозичений В. Антоновичем з
обсягу дослідницьких стратегій позитивізму, застосовувався як
інструмент для виокремлення архетипічних рис українського
народу / нації, представлених у вигляді його ідеї / ідеалу,
властивих традиційним взірцям романтичного історіописання,
але продукуючих пізньопросвітницький сенс — рівноправність
та особисту волю.
З такої перспективи, поняття «тип» виступає як організуючий
інструмент, який упорядковує й гармонізує складну ієрархію
цінностей і компонентів у світосприйнятті В. Антоновича, котре
творило стильове сполучення пізньопросвітницького раціона -
лізму, пізнього романтизму та першого позитивізму контівського
вислову. Звідси й походить той самобутній дуалізм його
«етнографічних» чи «народних» типів.
Властиво, типологія В. Антоновича врівноважує різноманітні
фактори, які у його візії визначають рух світу історії: природні,
антропологічні, психологічні, соціальні, культурно-історичні та
ін. Більше того, в його дослідницьких практиках термін «тип» є
тим інструментом, який доповнює славнозвісний факторний
аналіз.
Однак, найважливішим видається те, що історик прагне
поширити типологічну процедуру на метафізичну сферу, тобто
аналітичним шляхом осягнути й впорядкувати царину ідеаль -
ного — «народного духу» й «національної вдачі». Проте вторг -
нення до площини «народної психології» неминуче вело до
введення ірраціональних елементів до авторських конструкцій.
72
Загалом, йдеться про своєрідне взаємодоповнення аналітич -
ного й інтуїтивного способів мислення, які побутують в
наукових практиках В. Антоновича.
Крім того, типологія в дослідницькій стратегії вченого
відображає його синтетичні нахили та здібності, зокрема досить
високий рівень загальності у сприйнятті минувшини.
Можливо, саме тому низка дослідників (М. Грушевський,
Д. Дорошенко)32 вказує на відсутність масштабних висновків та
генералізації в його текстах. Адже низка вихідних положень
В.Антоновича, котрі б могли стати вислідом генералізаційних
процедур, які вельми поширені в позитивістському історіо -
писанні, подаються істориком апріорно, тобто як установчі
концепти викладу. Відтак останні досить часто побутують у
вигляді «сил», «стихій», «організмів», «типів» і т.п.
Призначення цієї термінології, яка походить з різних
семантичних шарів, властивих романтичному та позитивістсько -
му історіописанню, у текстах В. Антоновича не завжди вповні
зрозуміле. Проте в багатьох випадках історик уживає ці дефініції
не тільки для того, щоб означити той чи інший народний /
національний ідеал, а й щоб окреслити етносоціальні та
етнополітичні взаємини з обсягу української минувшини, яку
репрезентує як взаємодію / змагання різних типів.
Зауважимо, що одне з найважливіших завдань антропології
автор убачав у вивченні «взаємних відносин цих типів між собою
в їхньому зв’язку з расами, в доісторичний та історичний час…»33.
Отож в авторському представленні української минувшини
несподіване піднесення, а згодом занепад Великого князівства
Литовського подається як наслідок сполучення «двох етногра -
фічних типів, які ввійшли до складу одного політичного тіла»34.
Водночас В. Антонович обстоює думку, що два «етно графічні
типи» в Литовсько-Руській державі так і не злилися остаточно в
«одне органічне тіло»35.
В іншій праці В. Антонович наголошує, що Литовсько-Руська
держава виникла як «окреме політичне тіло в XIII віці, коли
розрізнені слов’янські племена, які займали близько 5/6 тери торії
цієї держави, згуртувалися навколо неслов’янського литовського
племені, котре надало їм і військову силу, і ди настію…»36.
73
Отже, «народні типи» постають у працях В. Антоновича як
своєрідні суб’єкти історичного буття! Саме їхня взаємодія,
співіснування, співжиття творить «нові політичні організми» на
теренах Північно-Східної Русі (Московщини) та Великого
князівства Литовського37.
Врешті, ціла низка термінів в авторських текстах призначена
саме для розкриття побутування «етнографічних типів» за певних
соціокультурних умов. Таким поняттям, наприклад, є «організм».
Ця дефініція посідає поважне місце в поглядах і світо сприй -
нятті В. Антоновича, який досить часто уподібнює суспільство чи
його державну організацію до своєрідного «тіла» («організму»).
Варто відмітити, що вчений уживав зазначений термін у
політичному, точніше етнополітичному та етносоціальному
розумінні.
Приміром, він пише про втрату «органічної єдності» Русі38,
про неспроможність Південно-Західної Русі, незважаючи на
татарську загрозу, виробити «сильний політичний організм»39,
зовнішні обставини, які примусили «литовське плем’я згурту -
ватися й об’єднатися в одне політичне тіло для того щоб
утримати свою незалежність від сильного германського
натиску»40, безсилля «організму Речі Посполитої» у XVIII ст.41,
«внутрішнє безсилля могутнього політичного організму»
Великого князівства Литовського42] і т.п.
Відзначимо, що навіть гайдамацький рух на Правобережній
Україні В.Антонович розглядає в «органічному» контексті. Зокре -
ма, він висловлює думку, що для «Росії корисніш було підтримати
організм, який уже зовсім розкладався, ніж допустити, щоб
зорганізувався новий організм, повний життєвої енергії» 43.
У його підготовчих нотатках навіть зустрічаємо дефініцію
«держава-організм»44.
На відміну від романтиків з їхніми метафізичними уявлен -
нями про «тіло-ідеал», скерованими на пошук провідних ідей
історичного руху, що визначають екзистенцію, себто саме існу -
ван ня народу та його архетипічні риси, органіцизм В. Анто но ви -
ча спертий на розмаїті засади.
З одного боку, він не цурався ідеалістичного пошуку визна -
чальних ідей світу минувшини, які кермували рухом народу /
74
нації на сцені історії, що наближає його до романтичних взірців
історіописання.
Проте, з іншого боку, історик уживає дефініцію «тіло»
(«організм») у розумінні етнополітичної чи етносоціальної
цілісності, яка перевіряється еволюційним поступом на міцність,
тобто зазнає впливу різноманітних факторів та передумов.
Виглядає, що органіцизм В. Антоновича є вислідом історич -
ного буття цієї етносоціальної спільноти («етнографічного
типу») у часі та просторі, себто не стільки відображає певну
ідею або ідеал, скільки набутий соціальний та культурний досвід
у процесі численних випробувань.
Цей підхід В. Антоновича виказує позитивістський шар чи
аналітичні складові його поглядів та світосприйняття, які досить
тісно сполучаються з інтуїтивними, романтичними уявленнями.
Таким є поняття «начало», яке історик часто-густо уживає
для означення різноманітних ознак того чи іншого «народного
типу».
Наприклад, згадуючи про протиборство козацтва й шляхти він
окреслює його як змагання «общинного козацького еле менту» з
«польсько-шляхетським началом»45, протиставляє «козацьке
начало» шляхетському стану46 і т.п. Водночас у його текстах
неодноразово зустрічаємо згадки про «вічеве начало» давньої
Русі, яке виникло як засіб обмеження князівської влади47.
Загалом В. Антонович досить часто називає «началами»
певні чинники, які відіграють важливу роль у процесі або явищі,
ба навіть із плином часу нерозривно асоціюються з ними.
Приміром, автор наголошує, що за доби П. Конашевича-
Сагадайчного козацтво здобуло два нові начали, а саме —
релігійне та соціальне48.
Зазначимо, що В. Антонович не подає виразну змістовну
локалізацію терміна «начало». Власне, ця дефініція інтуїтивно
схоплює певні трансформації, які відбуваються у соціальній,
культурній, політичній площинах історичного буття.
Проте в текстах В. Антоновича репрезентований й інший
семантичний шар, близький до натуралістичного органіцизму,
який подає побутування народних / етнографічних типів на
історичній арені у природно-антропологічному дусі.
75
До таких метафор, наприклад, варто віднести термін «реак -
ція», яку історик схоже розглядає як вислід своєрідного подраз -
нення «суспільного організму».
Зокрема, В. Антонович пише про реакцію «козацького стану»49,
православні братства як центри реакції супроти католицизму50,
«посилення козацької реакції» щодо унійних змагань на
релігійно-культурній ниві51 тощо.
Більше того, він характеризує гайдамаччину як «народну
реакцію» кріпосного люду, що виявилася в новій формі, яку
вважає вислідом загальної анархії у тогочасній Речі Поспо -
литій52. Рівночасно В. Антонович зауважує, що «характер
гайдамаччини зовсім неясний, як і всі народні реакції, що йдуть
від неосвічених людей (курсив редактора. — Авт.), які не вміють
формулювати своїх інстинктів»53.
Ця авторська сентенція виказує розуміння «реакції» як
інстинктивного вияву дій «народного / етнографічного типу» в
суто «органічному» дусі, позаяк останній ще не може виразно
осягнути свої мотиви, наміри й цілі.
Властиво, йдеться про той фатальний брак культурної
зрілості й історичного виховання, якого, на думку В. Анто но -
вича, якраз і не вистачало українському народу, хоч він і виявляв
виразну схильність до рівноправності й демократизму у суспіль -
ному бутті.
Врешті, для В. Антоновича поняття «тип» — це не тільки
інструмент генералізації, розрізнення чи окреслення варіатив -
ності історичного руху в контексті означення необхідного,
можливого й випадкового, а й спосіб нюансування колективного
й індивідуального на сцені української минувшини.
Наприклад, у відомій студії «Произведения Шевченка, со-
держание которых составляет исторические события» (1881)
історик оперує низкою соціальних типів — українського селяни -
на, благочинного, ватажка-гайдамаки, польського шляхтича-
конфедерата, орендаря-єврея. Вони представляють різноманітні
соціальні ролі, які адсорбують як індивідуальні прикмети
відомих особистостей (приміром, ігумена Мельхіседека як
прототипу благочинного)54, так і колективні устремління
(«інстинкти») певних спільнот, тобто станів.
76
Схожі мотиви споглядаємо і в інших текстах В. Антоновича,
зокрема у його монографії «Исследование о гайдамачестве»
(1876). Зокрема, вчений розглядає «надвірних козаків» як
специфічний соціальний тип XVIII ст. та висвітлює їхню роль у
гайдамацькому русі55.
В іншій праці він висловлює думку, що на території
Брацлавщини у першій половині XVII ст. так і не встиг
утвердитися «новий тип вільного козацтва»56.
Типологічний метод простежуємо і на інших рівнях
репрезентації української історії в працях В. Антоновича. Відтак
у його текстах типологія досить часто застосовується не тільки
для розрізнення / ототожнення різноманітних об’єктів чи
процесів світу минувшини, а й для того, щоб виокремити їхні
сутнісні риси.
Приміром, у лекційних викладах історик називае принцип
участі та контролю всієї общини у громадських справах
«типовими рисами Запоріжжя»57.
Вчений називає «гунське царство» типом монархії,
заснованої кочівниками58, тобто нав’язує до певної культурної
чи цивілізаційної підоснови таких державних утворень.
Заразом В. Антонович обстоює тезу про два різні типи
культури щодо з’ясування характеру українсько-польських
взаємин XVI–XVII ст. Причому він не віддає остаточну перевагу
жодній зі сторін59. Окрім того, вчений уживає поняття тип для
розрізнення народної та шляхетської колонізації українських
обширів у сенсі їхніх соціальних та культурних наслідків.
«Коли застановимося над історичним значінєм сих двох
паралельних типів української колонізації, то висновки вийдуть
очевидно не в користь шляхоцького колонізаційного типа, —
відзначає автор, — і польським публіцистам можна би порадити
не виставляти так запопадливо на вид колонізаторські
спосібности і заслуги шляхтичів XVII століття»60.
У подібному дусі він розглядає і побутування двох типів
козацтва — українського, городового, реєстрового та запорізь -
кого, низового61. Причому історик зауважує, що «особливий тип
козацтва запорізького» постав як вислід зіткнення двох культур —
татарської та південно-руської62.
77
В. Антонович уживає типологію і щодо персоналістичного
виміру минулого, зокрема для вирізнення культурної й соціаль -
ної значущості як історичних постатей, так і спільнот, які вони
репрезентують. Зазвичай уважають, що історична особистість, у
його пред ставленні, постає як «продукт колективістської
свідомості, яка в свою чергу виступає за певну історичну
модифікацію абстрактної людської природи і обставин часу»63.
І дійсно, в текстах В. Антоновича, історичні персонажі часто-
густо подаються як своєрідні виразники певної «суспільної
природи», що виразно виявляє позитивістську спрямованість
поглядів ученого.
Зокрема, автор так окреслює свою дослідницьку мотивацію
щодо однієї з пересічних постатей української минувшини: «Ми
можемо відтворити біографію Михайла Мовчана, особистості
досить типової і тим більше цікавої для характеристики сучасного
йому суспільства, позаяк він займав другорядне становище по -
серед козацької старшини, яка не досягла якоїсь помітної суспіль -
ної ролі, і тому його біографія представляє нам тип звичайний,
котрий значно більше характеризує побут знатного козацтва
першої половини XVIII ст., ніж біографії осіб, що вирізнялися
неабияким особистим талантом або розвитком і внаслідок того
являли більш виключне явище у своєму середовищі»64.
В аналогічному сенсі В. Антонович згадує й полковника
Антона Танського, якого називає одним із найбільш «аморальних
типів тодішньої української старшини»65.
Проте історик у такому ж ракурсі представляє і вельми
яскраві особистості, зокрема подає замальовки типажів
польських шляхтичів, яких репрезентують постаті Ієремії
Вишневецького та Самуеля Лаща. Якщо першого В. Антонович
представляє як тип «дворянського демократа», котрий щиро та
неухильно тримається принципу рівноправності посеред
шляхти, і заразом являє собою «взірцевого тирана» щодо
селян66, то останній подається як оригінальний тип, який
відображає нестримний «дух дворянської сваволі та буйства»67.
Іноді вчений навіть пов’язує окремі періоди з визначними
особистостями, себто представляє історичний час у контексті тих
персональних звершень, які стали знаковими у ту чи іншу добу.
78
Такою постаттю, приміром, є гетьман П. Конашевич-Сагай -
дачний. «Загалом часи Сагайдачного являють собою перелом в
історії козацтва. — стверджує автор. — Козацтво в його добу
перетворилося зі станової в загальнонародну справу»68.
Водночас В. Антонович відзначає, що цей гетьман був «першим
просвітником України»69.
У дещо іншому розумінні історик розглядає великих ли -
товсь кий князів Ольгерда — державного діяча й полководця та
Кейстута — язичника-лицаря і дипломата як цілком «проти -
лежні типи», які чудово доповнювали один одного, позаяк
репрезен тували два різні «народні елементи» — литовський та
руський70.
Проте В. Антонович не завжди дотримується такого «колек -
тивістського» представлення діянь історичних осіб, принаймні,
достатньо часто нюансує свої спостереження й узагальнення.
Наприклад, він уважає, що Ярославська битва (1245), в якій
князь Данило Галицький переміг угорців та поляків, на два
сторіччя продовжила самостійне існування Галича71. Відтак ця
особа наділяється рисами виключності, які справили неабиякий
вплив на плин історії.
Водночас та чи інша постать минулого подається В. Анто -
новичем у контексті відповідної народної / національної ідеї.
Тим-то, авторське представлення історичних особистостей
значною мірою залежить від культурно-історичного побуту -
вання «національного типу», особливо у критичні, переломні
моменти української минувшини.
Приміром, історик уважав, що «головна сила Хмельницького
полягала в тому, що він був усебічним представником усієї маси
свого народу, всіх його щиросердних побажань та ідеалів…»72.
Саме в цьому розумінні і сприймається заувага В. Антоновича,
що діяльність гетьмана «спрямувала історію нашого краю на
новий шлях, який остаточно визначив його долю»73.
Та навіть така репрезентація колективного / народного в од -
ній постаті не заступала автору соціальної природи тогочас ного
суспільства. Показовою є оцінка істориком позиції Б. Хмель -
ницького стосовно укладання Зборівської угоди (1649) з Річчю
Посполитою, подана в його лекційних викладах.
79
«…Ми бачимо з боку Хмельницького дивовижну помірко -
ваність: Зборівський договір представляв minimum того, що
можливо було б вимагати за тодішніх обставин; Хмельницький
же звузив свої вимоги і в етнографічному, і в територіальному,
і в становому сенсі, а тому зіткнувся з невдоволенням оточу -
ючих його, котрі вказали на обіцянки в його універсалах», —
стверджує В. Антонович74.
На його думку, ця позиція Б. Хмельницького вмотивовувалася
тим, що він опікувався інтересами, передусім, козацького стану,
а не всього народу75. Цей типаж конструюється істориком
досить амбівалентно, позаяк Великий гетьман виступає рівно -
часно і як неодмінний репрезентант свого народу, і як людина у
відповідному соціальному контексті!
Зрештою, у розвідці про Б. Хмельницького історик, пере -
дусім, наголошує на «культурних умовах» його доби, зокрема
вимагає оцінювати постать гетьмана в їхньому контексті76.
Натомість постать І. Мазепи представлена В. Антоновичем
як соціокультурний типаж Правобережжя, схильний до абсо -
лю ти зації традицій аристократизму й шляхетства.
«Мазепа являв собою оригінальний тип, несхожий за своїм
політичним устремлінням на осіб, які оточували його; у нього
не було тієї жадоби до збагачення, яку, наприклад, ми бачимо у
Самойловича; ця людина зовсім інших устремлінь. Він нагадує
собою тип, який панував на правому боці Дніпра з шляхетсько-
польським устремлінням. — зазначає історик. — Він іде до своєї
мети досить раціонально, але недолік його той, що він
домагається норми неможливої: він учепився за зразок устрою,
який він бачив у Польщі, і вважав, що він можливий і в Україні.
Проте ідеал цей був недостатній і тому він мусив укласти
фантастичну спілку зі Швецією і сама його спроба реалізувати
свій ідеал закінчилася катастрофою»77.
В. Антонович убачав у цьому гетьмані самобутню особис -
тість, яка ототожнювала «нестачу шляхетства» в українців з
недостатнім рівнем цивілізованості тамошнього суспільства78.
Причому автор уважав, що «біографія Мазепи навіть більш
драматична і більш сповнена почувань, аніж вона подається в
поетичних творах»79.
80
Саме з перспективи означеної типології, яка дозволяє
репрезентувати особистість як продукт соціокультурних умов,
В. Антонович змальовує конфлікт між шляхетським ідеалом
І. Мазепи й провідною ідеєю українського народу — рівно -
прав’ям. Більше того, автор переводить цю колізію з метафі зич -
ної царини до соціальної площини.
На думку історика, І. Мазепа «завжди дбав про повну авто номію
свого краю. Але, прямуючи до неї, він помилився у виборі шляху:
він цілком не вважав на демократичні ідеали народної маси, не
дбав про прихильність її, а силувався привабити до себе старшину
(курсив редактора. — Авт.), щоб утворити міцний привілейований
стан, який підпер би його у боротьбі з московським урядом»80.
Нещаслива спроба гетьмана розірвати зв’язки з Московським
царатом, уважає вчений, призвела до того, що «весь Малоросій -
ський народ потрапив в опалу і не тільки старшина, але й уся
маса козацького населення мусила випробувати на собі тягар
заходів, які значною мірою скорочували автономію краю»81.
Відзначимо, що до носіїв аристократичного ідеалу В. Анто -
нович також відносив гетьманів І. Виговського та П. Тетерю82.
Отож представлення колективного / громадського / суспіль -
ного крізь призму індивідуального / особистого / персонального
подає нам одну з можливих варіацій застосування типології в
дослідницьких практиках В. Антоновича.
Зрештою, контексти вжитку типологічного методу в творчос -
ті В. Антоновича вельми широкі, позаяк охоплюють різні рівні
репрезентації української історії: буття народів / націй, окремих
соціальних спільнот, розгортання масштабних процесів та явищ,
позначення окремих історичних об’єктів, персоналістичний
вимір минувшини тощо.
Таким чином, інструментальний діапазон та функціональне
призначення типології в текстах В. Антоновича вирізняються
неабияким розмаїттям.
Це — традиційне розрізнення загального / особливого / оди -
ничного, представлення соціального чи суспільного конфлікту
на полі історії в розрізі — колективне / персональне, виявлення
сутнісних ознак об’єкта, явища, процесу та їхньої репрезентації
у вигляді певного образу тощо.
81
Та найважливішим досягненням В. Антоновича на ниві дослід -
ницьких практик з обсягу типологічного методу слід уважати його
спроби вирвати поняття «тип» із жорстких канонів еволюційної
поступовості, натуралістичного органіцизму й адаптувати його до
нагальних потреб етнонаціональної та соці альної історії. До цього
творчого експерименту, вочевидь, спри чи нилася полістильна
природа його поглядів та світосприйняття (пізньопросвітницький
раціоналізм, пізній романтизм, ранній позитивізм), а також
прагматично-утилітарні потреби укра їнського національного руху
другої половини ХІХ ст., який потребував більш виразних
означень або навіть формул щодо становища народу / нації.
Саме сполучення інтуїтивних та аналітичних компонентів
мислення дозволило вченому ввести до типології прогностичну
перспективу, а відтак вийти на оперування необхідного /
можливого / випадкового в історичному процесі.
Певна річ, таке поєднання мало доповнити традиційний
інстру мент позитивістського історіописання — факторний
аналіз. Щоправда, авторська типологія відзначалася очевидною
амбівалентністю і незавершеністю. Не випадково в текстах
В. Антоновича побутують різноманітні означення народу / нації,
які формалізуються у вигляді «етнографічного», «антрополо -
гічного», «психологічного» чи ще якогось типу.
Мабуть, учений до кінця життя перебував у постійному
пошуку відповідних мовних засобів та дослідницьких
інструментів, щоб представити більш-менш адекватну візію
української історії. Проте творчий експеримент В. Антоновича
у царині дослідницького інструментарію незаперечно виявляє
його блискучий талант і фахову майстерність як історика.
1 Лаппо-Данилевский А. С. Методология истории: Пособие к лекциям, чи-
танным студентам С.-Петербургского университета в 1909/10 учебном году:
[2 вып.] — СПб., 1910. — [Вып.1], ч. 1: Теория исторического знания. — С.155.
2 Забулионите А. И. Типологический метод в философии культуры и
культурологии // Формирование дисциплинарного пространства культуро -
ло гии. Материалы научно-методической конференции. 16 января 2001 года,
Санкт-Петербург. Сер.: «Symposium». — СПб., 2001. — Вып. 11. — С. 34.
82
3 Харченко В. Етнічна антропологія в науковій концепції В. Б. Анто -
новича // Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича
(11–12 грудня 1995 р. м. Київ). Доп. та матеріали: [У 2 ч.]. — К.,1996. —
[Ч.2]. — C. 443, 447.
4 Милюков П. VIII археологический съезд в Москве // Русская мысль. —
1890. — № 4. — С. 175.
5 Мицюк О. Українські хлопомани. — Чернівці, 1933. — С. 64.
6 Антонович В. Рецензии [творів Д. Багалія та П. Голубовського,
представлених студентами на здобуття нагород медалями в 1879 р.]
на тему «История Северской земли» // Университетские известия. — К.,
1880. — № 4. — С. 83.
7 Його ж. Погляди українофілів // Антонович В. Твори. — К., 1932. —
Т. 1. — С. 240.
8 Його ж. Польсько-українські відносини XVII ст. в сучасній польській
призмі (З нагоди повісти Г. Сєнкевича «Огнем і мечем»). — Львів,1904. —
С. 13.
9 Его же. История Юго-Западной Руси. Лекции проф. Киевского импе-
раторского университета В. Б. Антоновича / Издал студент Историко-фи-
лологического факультета Г.Линник (Киев, 1879 года, мая 1-го дня) //
Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського
(далі — ІР НБУВ), ф. 1, спр. 8093, арк. 297 зв.
10 Його ж. Три національні типи народні // Його ж. Моя сповідь.
Вибрані історичні та публіцистичні твори / Вступ. стаття та ком. В. Улья -
нов ського; бібліографія О. Тодійчук. — К., 1995. — С. 91.
11 Там само. — С. 101.
12 Там само. — С. 101.
13 Антонович В. История Литовской Руси: Лекции профессора
Университета Св. Владимира В. Б. Антоновича 1881–1882. — К., 1882. —
С. 286
14 Його ж. Погляди українофілів // Антонович В. Твори. — С. 240–241.
15 Там само. — С. 241.
16 В. А. [Антонович В. Б.] Исидор Станиславович Коперницкий
(некролог) // Киевская старина. — 1891. — № 12. — С. 464–465.
17 Гермайзе О. В.Б.Антонович в українській історіографії // Україна.
— 1928. — № 5. — С.22.
18 Антонович В. Погляди українофілів // Антонович В. Твори. — С. 243.
83
19 Його ж. Про козацькі часи на Україні / Післям. М. Ф. Слабошпиць -
кого; прим. М. Кордубди; ком. О. Д. Василюк, І. Б. Гирича. — К., 1991. —
С. 211.
20 Мельник-Антонович К. З невиданих рукописів В. Б. Антоновича //
Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. / Упоряд.
В. Короткий, В. Ульяновський. — К., 1997. — Т. 1. — С. 220.
21 Костомаров М. Дві руські народності / Переклав О. Кониський; з пе -
ред нім словом Д. Дорошенка. — Київ–Лейпциг, [1923]. — С. 77–78, 94–95.
22 Гермайзе О. В. Б. Антонович… — С. 24; Дорошенко Д. Володимир
Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. — Прага,
1942. — С. 152.
23 Осипов Г. В. Социология и социализм. — М., 1990. — С. 16.
24 Гермайзе О. В. Б. Антонович… — С. 21.
25 Антонович В. Три національні типи народні. — С. 97.
26 Его же. Исследование о гайдамачестве. (Извлечено из 3 тома 3 части
«Архива Юго-Западной России»). — К., 1876. — С. 26.
27 Его же. Три національні типи народні. — С. 97.
28 Его же. Введение в новую историю // ІР НБУВ, ф. 1, спр.7918, арк. 2.
29 Дорошенко Д. Володимир Антонович. — С. 73.
30 Його ж. Погляди українофілів. — С. 245.
31 Антонович В. Про козацькі часи… — С. 208.
32 Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича //
Україна. — 1928. — № 5. — С. 15; Дорошенко Д. Володимир Антонович. —
С. 126.
33 В. А. [Антонович В. Б.] Дневник антропологического отдела Импе-
раторского общества любителей естествознания, антропологии и этногра-
фии при Московском университете под ред. А.Н.Харузина. 1890. Вып.3, 4
и 6 // Киевская старина. — 1892. — № 4. — С.140.
34 Антонович В. Очерк истории Великого княжества Литовского до
смерти В. К. Ольгерда // Монографии по истории Западной и Юго–Запад-
ной России В. Б. Антоновича. — К., 1885. — Т. 1. — С. 4.
35 Там же. — С. 4.
36 Антонович В. История Литовской Руси. — С. 1.
37 Его же. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие (1362–1569) //
Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. — С. 229.
84
38 Его же. Содержание Актов о козаках 1500–1648 год // Архив Юго-
Западной России. — К., 1863. — Ч. 3, Т. 1: Акты о козаках (1500–1648 г.).
— С. ХІII.
39 Там же. — С. XIV.
40 Там же. — С. ХІ.
41 Антонович В. Исследование о гайдамачестве. — С. 2; Его же. Очерк
состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII
до конца XVIII столетия // Монографии по истории Западной и Юго-За-
падной России. — С. 333.
42 Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского... — С. 4.
43 Його ж. Про козацькі часи… — С. 190–191.
44 Его же. О свойствах и обычаях человека древнего периода [автограф
чернеткових виписок] // ІР НБУВ, ф. 164, спр. 5, арк.6–6 зв.
45 Его же. Содержание Актов о козаков 1500–1648 год. — С. CXII.
46 Его же. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра
(1679–1716) // Архив Юго-Западной России. — К., 1868. — Ч. 3, Т. 2: Акты
о козаках (1679–1716). — С. 101.
47 Его же. История Руси до монголов. Лекции проф. В. Б. Антоновича
[літо графія, примірник В. Ляскоронського] // ІР НБУВ, ф. 1, спр. 8104, арк. 76.
48 Его же. Содержание Актов о козаков 1500–1648 год. — С. LXXXV.
49 Его же. Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной Рос-
сии с половины XVII до конца XVIII столетия. — С. 284.
50 Там же. — С. 285.
51 Там же. — С. 286.
52 Антонович В. Исследование о гайдамачестве. — С. 2, 4.
53 Його ж. Про козацькі часи… — С. 183.
54 Антонович В. Произведения Шевченка, содержание которых состав -
ляет исторические события // Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 105.
55 Его же. Исследование о гайдамачестве. — С. 73.
56 Его же. Грановщина (Эпизод из истории Брацлавской Украины) //
Його ж. Моя сповідь. — С. 609.
57 Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 260 зв.
58 Его же. Киев в дохристианское время // Там само. — С. 581.
59 Його ж. Польсько-українські відносини XVII ст… — С. 17.
85
60 Там само. — С. 36.
61 [Антонович В.] Происхождение запорожского козачества // Киевская
старина. — 1884. — № 8. — С. 48–49.
62 Там же. — № 9. — С. 52.
63 Кіян О. Історіософія Володимира Антоновича // Київська старо -
вина. — 2006. — № 3. — С. 72.
64 Антонович В. Прилуцкий полковой есаул Михайло Мовчан и его за-
писная книга // Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 222.
65 Его же. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра. —
С. 185.
66 Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 274.
67 Там же. — Арк. 274 зв.
68 Антонович В. История малорусского козачества. Лекции проф.
В. Б. Антоновича [літографія, примірник В.Ляскоронського]. — К., 1882 //
ІР НБУВ, ф. 1, спр. 8104, арк. 210.
69 Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 267 зв.
70 Его же. Очерк истории Великого княжества Литовского... — С. 83, 94.
71 Его же. Историко-топографический очерк Южной Руси // ІР НБУВ,
ф. 1, спр. 8083, арк. 7.
72 Его же. Характеристика деятельности Богдана Хмельницкого //
Його ж. Моя сповідь. — С. 191.
73 Там же. — С. 190.
74 Антонович В. История малорусского козачества. — Арк. 235 зв.
75 Там же. — Арк. 235.
76 Антонович В. Характеристика деятельности Богдана Хмельницкого
// Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 193.
77 Его же. История малорусского козачества. — Арк. 247.
78 Его же. Содержание Актов о козаках на правой стороне Днепра. —
С. 69–70.
79 Его же. История малорусского козачества. — Арк. 247–247 зв.
80 Його ж. Про козацькі часи… — С. 155.
81 Его же. История малорусского козачества. — Арк. 253.
82 Его же. История Юго-Западной Руси. — Арк. 285 зв.
86
|