До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст.

У статті визначені критерії приналежності науковців різних регіонів України до тієї чи іншої національної історіографії, показані фактори широкого поширення подвійної лояльності багатьох істориків. The article determines the criteria of the belonging of scholars of Ukraine’s differ...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Історіографічні дослідження в Україні
Date:	2011
Main Author:	Богдашина, О.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2011
Subjects:	Теорія та методологія
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54689
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст. / О. Богдашина // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 6-21. — Бібліогр.: 39 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860182273407582208
author	Богдашина, О.
author_facet	Богдашина, О.
citation_txt	До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст. / О. Богдашина // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 6-21. — Бібліогр.: 39 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті визначені критерії приналежності науковців різних регіонів України до тієї чи іншої національної історіографії, показані фактори широкого поширення подвійної лояльності багатьох істориків. The article determines the criteria of the belonging of scholars of Ukraine’s different regions to this that or national historiography and shows the factors of the wide spread of many historians’ double loyalty.
first_indexed	2025-12-07T18:02:54Z
format	Article
fulltext	ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ 6 Олена Богдашина ДО ПИТАННЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕНТИФІКАЦІЮ ІСТОРИКІВ УКРАЇНИ другої половини XIX – початку XX ст. У сучасній світовій історичній науці відбувається актив- ний процес перегляду деяких усталених точок зору. Одним з дискусійних питань залишається проблема національної іденти- фікації істориків підросійських та підавстрійських українських земель XIX – початку XX ст. Науковці радянського періоду та сучасні російські дос- лідники (Б.Г.Могильницкий, Л.М.Хмильов, О.М.Нечухрін та ін.) називають переважну більшість істориків Російської імперії російськими вченими1. До російських письменників у Галичині Н.В.Водовозов, наприклад, відніс А.С.Петрушевича, Б.А.Діди- цького, О.А.Мончаловського та інших2. На думку історика діаспори І.І.Лисяка-Рудницького твор- чість вчених українського походження (М.І.Зібера, М.М.Кова- левського, В.В.Лесевича, Б.О.Кістяковського, Д.М.Овсяніко- Куликовського, М.І.Туган-Барановського), які більшу частину свого життя проживали поза Україною, необхідно вивчати як представників інтелектуальної історії України3. Свою думку І.І.Лисяк-Рудницький обґрунтовував причетністю науковців, що народилися на українських землях, до національної справи, що мало інколи катастрофічні наслідки для їх службової кар`єри, та національно орієнтованими поглядами4. Окремі аспекти проблеми національної ідентифікації істо- риків України стали предметом аналізу сучасних українських та польських учених5. Ряд сучасних українських6 та польських7 дослідників висловилися за врахування регіональних особливо- стей розвитку історичної науки. О.А.Удод пропонує розглядати українську історичну науку як «своєрідну національно-регіо- нальну систему наукових знань»8. «Багатьма сучасними україн- ськими авторами, – відзначає С.І.Лиман, – не у повній мірі 7 враховується складний комплекс політичних, організацій-но- правових, конкретно-наукових, нарешті, ментальних та психо- логгічних аспектів та реалій XIX ст. …загальноєвропейському статусу медієвістиці в Україні XIX ст. передував загальноросій- ський (а у випадках – з медієвістикою у Львівському або Чер- нівецькому університетах – загальноавстрійській)… статус»9. Сформульована П.Магочієм10 та розвинута рядом сучас- них дослідників концепція подвійної чи потрійної лояльності істориків України досліджуваного періоду не остаточно вирішує проблему. У сучасній вітчизняній літературі простежується досить чітка тенденція звуження проблемного поля історіографії. Так, головна увага приділяється саме тим науковцям України, яких вважають українськими істориками. Творчість тих істориків, які не належали до української історіографії, вивчається порівняно менше. У працях попередників неналежним чином показані умови широкого поширення подвійної лояльності багатьох істориків досліджуваного часу, не визначені критерії належності до конкретної національної історіографії. Тому завданням даної статі є показати фактори широкого поширення подвійної лояльності багатьох істориків, а також визначити критерії приналежності науковців різних регіонів України, у першу чергу Наддніпрянської України та Східної Галичини, до тієї чи іншої національної історіографії. Географічні межі нашого дослідження – українські землі Російської та Австро-Угорської імперій, точніше – вузівські міста (насамперед Київ, Харків, Ніжин, Одеса, Львів, Чернівці), в яких проживала переважна більшість науковців досліджував- ного часу. Саме у конкретному міському соціально-культурному просторі, головним чином у середовищі міської інтелігенції відбувалося становлення університетсько-академічної історіо- граффії з її університетами, науковими товариствами, видав- ництвами, архівами, музеями. У підросійській Україні діяли російськомовні Київський університет св. Володимира та Істо- ричне товариство Нестора-літописця при ньому, а також Харків- ський і Новоросійський університети, Ніжинський історико- 8 філологічний інститут та історико-філологічні товариства при них. На західноукраїнських землях серед головних польських наукових інституцій слід назвати університет імені Франца I (у 1918–1939 роках імені Яна-Казиміра) та Історичне товариство у Львові, серед українських – Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. У Чернівцях у 1875 р. був відкритий австрійський університет з німецькою мовою навчання. Українські історики- викладачі становили малий відсоток викладацького корпусу Чернівецького університету. У всіх цих установах працювали представники різних національних історіографій. Соціально- культурний простір був окреслений адміністративними рамками та державними кордонами і надавав певну географічну ціліс- ність науковому співтовариству. Науковці проживали в одних і тих же містах, часто спілкувалися між собою та співпрацювали в одних і тих же навчальних, наукових та громадських уста- новах, дотримувалися у переважній своїй більшості подібних теоретико-методологічних поглядів. Методологія творчості представників російської, української, польської та інших національних історіографій, які проживали в зазначений час на українських землях, є набагато більш подібною у порівнянні з тематикою їх праць та суспільно-політичними поглядами. Загальновідомо, що історична наука України періоду вхо- дження етнічних українських земель до складу Російської та Австро-Угорської імперій була репрезентована українськими, російськими, польськими істориками та вченими інших націо- нальностей11. Представники української історичної науки, як універси- тетські викладачі, водночас були чиновниками Російської чи Австро-Угорської імперій. Як підкреслює С.І.Лиман, їх інтелек- туальну поведінку коригували «магія докторських та магістер- ських ступенів, бажані професорські звання, перспективи отримати за службу особисте, і, навіть, спадкове дворянство (для тих, хто його не мав)»12. Більш того – харківський дослідник пише про «стійку перевагу у поліетнічній Російській імперії XIX ст. станово-корпоративних та конфесійних рефлек- сів [останнє слово не досить вдале на нашу думку – Б.О.] над 9 національними»13. С.І.Лиман слушно відзначає «часту ротацію професорсько-викладацького складу у межах Російській імпе- рії»14 [і Австро-Угорської також – Б.О.]. Близько половини істориків підросійської України навчалися в університетах поза її межами (головним чином у Санкт-Петербурзькому та Москов- ському). Значна частина науковців українського походження Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття здобули польсько- австрійську освіту15 та були австрійськими чиновниками16. Національність за документами не завжди збігалася з самоідентифікацією. Так, наприклад, поляк (по матері) та като- лик (до переходу у православ’я) В.Б.Антонович став лідером українофільського руху. Серед представників російської історіо- графії в Україні, наприклад, В.К.Надлер походив з православних німців, В.П.Бузескул – з молдаван, М.Н.Петров – з мордвин та поляків. Головною особливістю розвитку суспільних наук на українських землях, які входили в зазначений період до складу обох імперій, була наявність цінностей подвійної чи потрійної лояльності істориків України17. Їх переважну частину сучасні науковці беззастережно відносять лише до національної історіо- графії. Зрозуміла національна ідентифікація суто українських науковців, наприклад родини Грушевських. Проте, на наш погляд, потрібно робити певні застереження щодо ряду інших істориків. Так, у досліджуваний час спостерігався перехід істориків від однієї до іншої національної, та, інколи, і конфе- сійної приналежності. Учені України найчастіше самоідентифікували себе: 1) ли- ше як українські історики (М.С.Грушевський); 2) як російсько- українські (М.І.Костомаров) чи українсько-польські (ряд галиць- ких українців); 4) як російські (М.Н.Петров); 4) як польські (майже всі львівські поляки); 5) як представники інших націо- нальностей. Відомі поодинокі випадки зміни дволояльності (наприклад, П.О.Куліша). Яскравим прикладом зміни польської приналежності на українську стало публічне проголошення служінню україн- ському народу польськими шляхтичами В.Б.Антоновичем, 10 Б.С.Познанським18, Т.Р.Рильським з переходом частини київ- ських гміновців у 1860-х роках у православ’я19. Представник старовинного польського шляхетського роду В.К.Липинський заснував журнал «Przegląd krajowy» у Києві у 1909 р. з метою пропаганди української ідеї серед поляків Правобережної України20. Чверть його праць, в тому числі з історії України, написана польською мовою21. Не випадково, що сам В.К.Ли- пинський характеризував себе як «українця польської культу- ри»22. Про таку самоідентифікацію В.К.Липинського свідчать і його псевдоніми: Правобережець, Nobilis Ruthenus, Ukrainiec. Типовим прикладом подвійної лояльності є творчість та культурницько-просвітницька діяльність Д.І.Багалія, який зро- бив успішну чиновницьку кар’єру. Незважаючи на те, що помір- кований та лояльний до влади характер його діяльності у кінці XIX – на початку XX ст. сприймався як українофільський та викликав критику з боку реакційних та консервативних сил23. Погоджуємося з думкою В.В.Кравченка: «У цілому українська самосвідомість Д.І.Багалія до 1917 року не входила в супереч- ність із «загальноросійською», існуючи на засадах подвійної лояльності. Його праці з української тематики легко вкладалися в річище історичного краєзнавства чи то обласництва, а націо- нальне почуття, принаймні ззовні не виходило за рамки багато- вікової традиції «незлитності та нероздільності» трьох етнічних гілок східнослов’янського древа: «малоросів», «великоросів» та «білорусів». Громадська діяльність Д.І.Багалія, подібно до наукової, мала подвійний в національно-культурному відно- шеньні характер. З одного боку, вона була частиною україн- ського національного руху в його культурницьких формах. З другого – вкладалася в загальне річище російського лібера- лізму»24. Національний характер творчості науковця найкраще іден- тифікувати за суспільно-політичними переконаннями вчених, проблематикою їх наукової спадщини, специфікою дослідження історії своєї нації. Так, професор Харківського університету М.Н.Петров підкреслював, що самостійність його наукових досліджень полягає «не у відкритті яких-небудь нових сторін 11 і явищ минулого життя, не в оригінальності дослідження вже відомих, а головним чином у російській [підкреслено нами – Б.О.] точці зору на цілу течію всесвітньої історії й відповідно цьому російському погляду класифікації, відбору, плануванні й оцінці подій»25. Саморефлексія часто не була ідентифікована з національ- них позицій (насамперед з українських), і тому, що українська історична наука продовжувала розглядатися частиною вчених того часу як регіональна галузь російської та польської історіографії. Українство у працях з національної історії ще можна простежити. Між тим у дослідженнях з історії інших народів національні (а саме українські) мотиви у більшості випадків важко знайти. У Російській імперії у зв’язку з відомими заборонами публічного використання української мови та у друці до 1905 року переважна більшість праць істориків підросійської України була написана та / чи надрукована російською. Для частини російських та польських вчених була неприйнятною тематика з історії України26, в тому числі через неписані корпоративні правила імператорських університетських колективів в обох імперіях. С.О.Єфремов так оцінював політику російського уряду і відповідно університетських корпорацій у поширенні україно- знавчих знань: «університети в Україні просто гребували нау- кою про рідний край, справлячи ту саму місію, якій все слугу- вало в централізованій Росії»27. Подібна ситуація спостерігалася, наприклад, у підавстрійській Буковині. Як згадував довічний член палати панів австрійського парламенту О.Г.Барвінський, Черновецький університет та інші «наукові інституції... не могли виховати свідомої української інтелігенції, що полюбила би свій край і народ, і подбала про єго культурний розвиток»28. Серед науковців України чільне місце займають й україн- ські історики, що проживали поза межами етнічних українських земель. Так, ряд істориків (серед них Ф.К.Вовк, П.О.Куліш, М.І.Костомаров) проживали Санкт-Петербурзі та Москві, у Вар- шаві (П.О.Куліш) та інших містах Російської імперії. Ряд українських науковців російського громадянства тривалий час 12 проживали поза кордонами Російської імперії: П.О.Куліш (1867–1871) та М.С.Грушевський (1894–1913) – у Галичині, Ф.К.Вовк (Волков) з 1879 по 1905 рр. – у Франції, М.П.Драго- манов у 1875–1895 рр. – в Австро-Угорській імперії (в основ- ному у Відні, а також у Женеві і Софії). Представник старо- винного козацько-старшинського роду Д.І.Дорошенко проживав протягом довгого часу (1920–1951) у Відні, Празі, Мюнхені. Історик, соціолог та правознавець українського походження (також з відомого козацько-старшинського роду) М.М.Ковалев- ський більшу частину свого життя прожив за кордоном. Спочатку він після закінчення Харківського університету навчався у Берлінському університеті та Школі хартій у Парижі (1872–1877), а потім, після звільнення з Московського універ- ситету, викладав у Стокгольмському, Оксфордському та інших університетах Європи, Російській вищій школі суспільних наук у Парижі (1887–1905). На наш погляд, часто існують більш широкі підстави для вивчення творчості того чи іншого науковця у контексті роз- витку української історичної науки. При цьому критерієм від- бору виступає не лише українське походження (окрім вище назва-них істориків зі старшинських сімей походили, наприклад, М.П.Драгоманов, І.В.Лучицький, В.К.Піскорський), а й україно- фільські симпатії, допомога чи участь в українському національ- ному русі (яскравий приклад – М.М.Ковалевський29). С.І.Лиман виступає проти спільного вивчення праць нау- ковців українських земель обох імперій. Медієвістів українських земель Російської імперії він характеризує як «регіональних представників загальноросійського служилого вченого світу»30. На його переконання «Вчені українських земель Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) імперії являлися представниками німецько-австрійського чи польського вченого світу, що відби- вав й їх національний склад»31. На наш погляд, різниця багато- національних (а не лише російських, німецько-австрійських чи польських) наукових співтовариств, що історично склалися на українських землях часів двох імперій, дозволить більш ширше та глибше проаналізувати праці представників різних націо- 13 нальних історіографій, зокрема показати спільність позитивіст- ського наративу історіописання в Україні того часу. Такий підхід є особливо важливим для показу окремих національних історіографій як важливих та невід`ємних елементів загально- європейського та світового історіографічного процесу32. Науков- ці активно друкувалися у столичних часописах та видавництвах, разом працювали у різних загальноімперських наукових та навчальних інституціях, брали участь у різних наукових заходах (найбільш яскраві приклади – з 1869 року Археологічні з’їзди у Росії33 та з`їзди польських істориків в Австро-Угорщині34, з 1900 року Міжнародні конгреси істориків35). Яскравим репрезентантом європейського позитивізму був М.М.Ковалевський, який найкраще з усіх учених українського походження був інтегрований до західноєвропейського науко- вого співтовариства (навчання та викладання у провідних уні- верситетах Західної Європи, організація Російської школи суспільних наук, знайомство з багатьма відомими ученими тощо36). Праці М.М.Ковалевського інколи друкувалися спочатку французькою, а потім російською мовами37. Дискусія сучасних науковців щодо національної прина- лежності істориків, на наше переконання, дещо умовна. Україн- ська і частково польська історіографії другої половини XIX століття – початку XX століття, її проблематика, національна історична парадигма та категоріальний апарат, знаходилися у стадії формування. Для української (як і польської) історіографії таким завданням стала розробка нової концепції історії відрод- ження українського (відповідно польського) народів на несамо- стійних державницьких засадах. Окрім того, для української історіографії нові концептуальні положення мали довести окремішність українців від росіян (поляків) в історії, культурі та мові. Українські науковці доводили окремішність української «неісторичної» від російської «історичної» нації також шляхом наведення фактів з історичного минулого. Не зважаючи на розробку вченими проблем в основному української історії та культури у творах прихильників подвійної лояльності України до 1918 року чітко не простежується бажання показати на 14 концептуальному рівні окремішність російського та україн- ського історичного процесів38. Подібна ситуація склалася й у суспільно-політичній думці Галичини. Західноукраїнські мислителі доводили існування окре- мого від поляків народу русинів-українців, його історичних прав на власний політичний та культурний розвиток. Тому такою гострою була реакції українських істориків на великодержавні тенденції, що виразно проявилися у польській публіцистиці та історіографії з кінця XIX ст.39. Становлення національної парадигми не завершилося на початок XX ст. в українській (та частково польській) історичній науці у порівнянні з російською чи німецькою університетсько- академічною історіографією. Частина істориків (головним чи- ном тих, що займалися вітчизняною історією) тяжіла до націо- нальних схем історичного процесу. Визнання та застосування позитивістської методології та дослідницької методики (чи окремих її елементів) у багатьох випадках суперечило націо- нальній ідеї. Науковці, намагаючись бути об’єктивними, часто вступали у суперечність з національними міфами та власним почуттями патріотизму і національної гідності. Дослідники з всесвітньої історії, які були краще ознайомлені з європейськими ідеями, генералізували більше ідей, які були характерні для позитивістського наративу. Переважна частина науковців обира- ла позитивістський наратив історіописання, як визнаний у нау- ковому співтоваристві стандарт фаховості та професіональності. Таким чином можна стверджувати про певну зворотну залеж- ність між формуванням та розвитком університетсько-академіч- ної історіографії та поширенням національної ідеї в українській та польській історичній науці. Процес створення національних історіографій не сприяв популяризації ідей позитивізму. Теоретико-методологічні засади праць репрезентантів різ- них національних історіографій, які проживали на українських землях у досліджуваний період, мало відрізнялися на відміну, наприклад, від їх суспільно-політичних поглядів чи проблема- тики. Тому можна оцінювати позитивістську парадигму як головну концептуальну схему історичного процесу та (до певної 15 міри) єдину та системоутворюючу модель історичних дослід- жень. До того ж українська історіографія фактично формувалася на теренах Російської та Австро-Угорської імперій. Представ- ники української історичної науки, як університетські викладачі, водночас були чиновниками Російської чи Австро-Угорської імперій. Вони активно друкувалися у столичних часописах та видавництвах, працювали у різних загальноімперських наукових та навчальних інституціях, брали участь у різних наукових заходах. Тому поширеним варіантом для істориків України досліджуваного періоду стало подвійна, а, інколи, для галицьких істориків – потрійна лояльність. __________ 1 Могильницкий Б.Г. Политические и методологические идеи русской либеральной медиевистики середины 70-х годов XIX – начала 900-х годов / Б.Г.Могильницкий. – Томск: Изд-во ун-та, 1969. – 409 с.; Мягков Г.П. Научное сообщество в исторической науке: Опыт русской исторической школы / Г.П.Мягков. – Казань: Изд-во ун-та, 2000. – 298 с.; Нечухрин А.Н. Теоретико- методологические основы российской позитивистской историографии (80-е гг. XIX в. – 1917 г.) / А.Н.Нечухрин. – Гродно: Изд-во ун-та, 2003. – 351 с.; Рамазанов С.П. Кризис российской историографии начала XX века / С.П.Рамазанов.– Волгоград: Изд-во ун-та, 1999-2000. – Ч. 1–2.; Сидиенко Т.И. Либерально-историческая мысль в России на рубеже XIX–XX веков / Т.И. Сидиенко. – СПб.: Нестор, 2004. – 321 с.; Социологическая мысль в России: Очерки по истории немарксистской социологии последней трети XIX – начала XX века. – Л.: Наука, 1978. – 416 с.; Уткина Н.Ф. Позитивизм, антропологи- ческий материализм и наука в России (вторая половина XIX в.) / Н.Ф.Уткина. – М.: Наука, 1975. – 350 с.; Шкуринов П.С. Позитивизм в России XIX века / П.С.Шкуринов. – М.: Изд-во ун-та, 1980. – 416 с.; Фёдоров М.Г. Русская про- гресссивная мысль XIX в.: от географического детерминизма к историческому материализму / М.Г.Фёдоров. – Новосибирск: Наука, 1972. – 162 с.; Хмылёв Л.Н. Проблемы методологии истории в русской буржуазной историографии конца XIX – начала XX вв. / Л.Н.Хмылёв. – Томск: Изд-во ун-та, 1978. – 172 с. та ін. 2 Водовозов Н.В. Русские писатели в Австрийской Галиции / Н.В.Водовозов // Уч. зап. Моск. пед. ин-та. – 1970. – Т. 405: Вопросы русской литературы. – С. 291–309. 3 Rudnytski I.L. The Role of the Ukraine in Modern History / I.L.Rudnytski // Slawic Review. – 1963. – Vol. XXII. – P. 199–216. 4 Rudnytsky I.L. The Role of the Ukraine in Modern History. – P. 207. 16 5 Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроби порівняння / А.Каппелер // Україна: культ. спадщина, нац. свідомість, дер- жавність. – 1992. – Вип. 1. – С. 117; Куций І.П. Українська науково-історична думка Галичини (1830-і – 1894 рр.): Рецепція національної історії / І.П.Куций. – Тернопіль: Джура, 2006. – 220 с.; Магочий П. Українське національне відродження: нова аналітична структура / П.Магочий // Укр. іст. журн. – 1991. – №3. – С. 102–103; Масненко В. Самоідентифікація українських істориків у контексті становлення національної історичної думки (брати А.В. та М.В.Сто- роженко, І.А.Линниченко, Д.І.Багалій) / В.Масненко // Київ. старовина. – 2002. – №6. – С. 92–106 та ін. 6 Журба О.І. Історіографічний процес другої половини XVIII – першої половини XIX століття як передісторія українського історіописання (дискусійні замітки) / О.І.Журба // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2006–2007. – Вип. 15: Confraternitas. – С. 408–417; Калакура Я.С. Українська історіографія / Я.С.Калакура. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 12; Калакура Я.С. Українська історіографія в структурі історичної науки / Я.С.Калакура // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. – Вип. 10, ч. 2, чис.5: Історіографічні дослідження в Україні. – 2000. – С. 404; Лиман С.И. Идеи в латах: Запад или Восток? Средневековье в оценках медиевистов Украины (1804 – первая половина 1880-х гг.) / С.И.Лиман. – Х.: ХГАК, 2009. – С. 25 прим.; Попова Т.Н. Региональная историография: пробле- мы методологии / Т.Н.Попова // Библиотечное дело и краеведение: сб. науч. тр. – К.; Симферополь, 2000. – С. 143-161; Попова Т.Н. Историографический процесс в региональном измерении: из истории Новороссийского универ- ситета / Т.Н.Попова // Библиотечное дело и краеведение: сб. науч. тр. – К.; Симферополь, 2002. – С. 63–80; Попова Т.Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах: из истории Новороссийского университета / Т.Н.Попова. – Одесса: Астропринт, 2007. – 536 с. 7 Barycz H. Wśród pamiętnikarzy, gawędziarzy i uczonych galicyjskich. Stydia i sylwetki z życia umyslowego Galicji XIX w. / H.Barycz. – Kraków, 1963. – T. 1–2; Buczko J. Historycy «szkoly krakowskiej» w życiu politucznym Galiciji / J.Buczko // Spór o historyczną szcolę kracowscą. W stulecia katedry historii Polskiej / pod red. C.Bobińskiej i J.Wyrozymskiego. – Kraków: Wyd-wo literackie, 1972. – S. 191–208; Data J. Tendencje pozytywistyczne w czasopismiennictwie wielkopol- skim w latach 1848 – 1870 / J.Data. – Poznań: PWN, 1975. – 182 s.; Janowski M. Inteligencja wobec wyzwań nowoczesności. Dylematy ideowe polskiej inteligencji liberalnej w Galicji w latach 1889 – 1914 / M.Janowski. – Warszawa: In-t istorii PAN, 1996. – 271 s.; Kozłwоska H. Z problematyki przełomu pozytywistycznego w Galiciji / H.Kozłwоska // Kwartalnic historyczny. – 1975. – Z. 3. – S. 542–551; Sobieraj T. Pozytywism w «piekle galicyjskim». Na przykładzie twórczości Józefa Rogosza / T.Sobieraj // Poznańskie stydia polonistyczne. Czytanie pozytywismu. – Poznań, 2000. – S. 67–90. 8 Удод О.А. Дисциплінарна структура української історичної науки: 17 академічний та дидактичний виміри / О.А.Удод // Микола Павлович Коваль- ський. Ad gloriam..Ad honores…Ad memorandum…/ За ред. Г.К.Швидько. – Дн.: ПП «Ліра ЛТД», 2007. – С. 129–142. 9 Лиман С.И. Средневековые цивилизации Западной, Центральной и Юго-восточной Европы: опыт исследований в украинских землях Российской империи (1804 – первая половина 1880-х гг.): дис... д-ра іст. наук: спец. 07.00.02 / Харьков. гос. академия культуры. – Х., 2009. – С. 45. 10 Магочий П. Українське національне відродження: нова аналітична структура / П.Магочий // Укр. іст. журн. – 1991. – № 3. – С. 97–107; Magocsi R.P. The ukrainian natonal revival: A new analitycal framework / R.P.Magocsi // Canadian Review of stydies of nationalism. – 1989. – N. 16. – P. 45–62; Kohut Z.E. The development of a Ukranian Nacional Historiography in imperial Russia / Z.E.Kohut // Historiography in imperial Russia: The profession and writing in a multinational state. – Armonk; New York, 1999. – P. 433–452; Velychenko S. National History as Cultural process: A Survey of the interpretations of Ukrainian`s Past in Polish, Russian and Ukraine Historical writing from the earlist times to 1914 / S. Velychenko. – Canadian Institute of Ukrainian Studies Pres university of Alberta, 1992. – 283 p. та ін. 11 Калакура Я.С. Українська історіографія. – С. 12. 12 Лиман С.И. Идеи в латах: Запад или Восток? Средневековье в оценках медиевистов Украины (1804 – первая половина 1880-х гг.). – С. 51. 13 Лиман С.И. Идеи в латах: Запад или Восток? Средневековье в оценках медиевистов Украины (1804 – первая половина 1880-х гг.). – С. 24. 14 Лиман С.И. Идеи в латах: Запад или Восток? Средневековье в оценках медиевистов Украины (1804 – первая половина 1880-х гг.). – С. 25. 15 Барвінський О. Історія української літератури. – Ч. II: Третя (народ- на) доба письменства / О.Барвінський. – Львів: вид. НТШ, 1921. – С. 106–107, 108–109; Кармазіна М. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX ст.) / М.Кармазіна. – К.: [б.и.], 1998. – С. 102, 106–109, 124– 125; Киричук О. Ідеологія діячів Ставропігійського інституту у Львові (1864 – 1890 роки) / О.Киричук // Україна: культ. спадщина, нац. свідомість, державність. – 2001. – Вип. 9. – С. 315; Сірополко С. Історія освіти в Україні / С. Сірополко. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 566, 574–575, 617, 626, 636–637 та ін. 16 Характерно, що В.Б.Антонович пояснював «потрійну» лояльність свого сучасника – професора австрійської історії Львівського університету І.І.Шараневича – саме його службовим становищем: «Становище його як австро-польсько-руського університетського професора змушувало його хитатися в обранні мови для своїх творів. Тому він написав один твір польською мовою, два – російською та один – німецькою». Див.: Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В.І.Вернадського Національної Академії наук України. – Ф. 1. – Од. сх. 8093. – Арк. 236. За даними Р.Лаврецького 18 І.І.Шараневич був автором 125 наукових праць, з них 80 були видані українською, 40 – польською, 5 – німецькою мовами. Див.: Lawrecki R. Isydor Szaranewicz (1829 – 1901) / R.Lawrecki // Złota księga historiografii lwowskiej XIX – XX wieku. – Rzeszów: Wyd-wo un-tu, 2007. – S. 134. І.І.Шараневич під час дискусії по реферату Ф.Папія на II з`їзді польських істориків у Львові (1890 р.) оголосив себе щасливим тому, що «є польським науковим високопосадовцем і це становище цілком узгоджується з моїми переконаннями». Див.: Pamiętnik drugiego zjazdu historyców polskich we Lwowie. – T. II: Obrady i uchwały. – Lwów: nakl. uczestników zjazdu-druk. W. łozienskiego, 1891. – S. 107. Такий пасаж є не стільки прикладом ввічливості чи наукової мімікрії (остання була обумовлена не лише службовим становищем), а й глибоким впливом польського наукового середовища. 17 Hroch M. Social preconditions of natonal revival in Europe: A Compara- tive Analysis of the Social composition of patrioitic groups among the smaller european nations / M.Hroch. – Cambridge: Cambridge un-ty press, 1985. – P. 185– 191; Magocsi R.P. The ukrainian natonal revival: A new analitycal framework / R.P.Magocsi // Canadian Review of stydies of nationalism. – 1989. – N. 16. – P. 45– 62; Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроби порівняння / А.Каппелер // Україна: культ. спадщина, нац. свідомість, державність. – 1992. – Вип. 1. – С. 117; Магочий П. Українське національне відродження: нова аналітична структура / П.Магочий // Укр. іст. журн. – 1991. – №3. – С. 102-103; Масненко В. Самоідентифікація українських істориків у контексті становлення національної історичної думки (брати А.В. та М.В.Стороженко, І.А.Линниченко, Д.І.Багалій) / В.Масненко // Київ. старовина. – 2002. – № 6. – С. 92–106 та ін. 18 Ці польські шляхтичі (як пізніше і В.К.Липинський) не позбулися і не могли повністю позбутися рідної національної і конфесійної приналежності. Так, Б.С.Познанський потім згадував, що для етнічних поляків навіть їх «українофільство було польським, та воно і не могло бути іншим». Див.: Познанский Б. Воспоминания / Б.Познанский // Укр. жизнь. – 1913. – №2. – С. 17. Про особливості ментальності поляків українських губерній Російської імперії див. детальніше: Kieniewicz J. Wpływ zaboru rosyjskiego na świadomośc społeczeństwa polskiego / J.Kieniewicz // Dzieje Najnowsze. – R. IX. – 1977. – N. 4. – S. 105-115. 19 Світленко С.І. Діячі польського походження в українському націо- нальному русі пореформеної доби: українські хлопомани К.П.Михальчук, Б.С.Познанський, Т.Р.Рильський / С.І.Світленко // Наук. зап. нац. ун-ту «Острозька Академія»: іст. науки. – 2003. – Вип. 3. – С. 52–59. 20 В.К.Липинський вважав завданням своєї публіцистичної та наукової діяльності: «звернути увагу польського суспільства на Україні на необхідність ясного усвідомлення собі свого становища відносно визвольного руху українського народу». Див.: Lipiński W. Szlachta na Ukrainie / W.Lipiński. – Cz. 1: Udżiał jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów. – Kraków: druk. Un- 19 tu Jagiellonskiego, 1909. – S. 3. 21 З 84 надрукованих за життя В.К.Липинського 19 праць польсько- мовні, 65 – надруковані українською мовою. Див.: Lipiński W. Religia i kościól w dziejlach Ukrainy / W.Lipiński. – Przemyśl: Południowo-wshodni instityt naukowy w Przemyślu, 1999. – S. 19–35. Багатомовність є характерною ознакою праць не лише польських шляхтичів підросійської України, а й переважної більшості галицьких істориків, українців за національністю (в тому числі І.І.Шараневича, І.Я.Франка, М.С.Грушевського та представників його Львів- ської школи). 22 Філософська думка в Україні: біобібліогр. словник. – К.: Пульсари, 2002. – С. 124. 23 Щёголев С.Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма / С.Н.Щёголев. – К.: тип. И.Н.Кушнарёва, 1912. – С. 73, 362, 438–439. 24 Кравченко В.В. Д.І.Багалій в світлі й тіні своєї «Автобіографії» / В.В.Кравченко // Багалій Д.І. Вибрані праці. – Т. 1. – Х.: Золоті сторінки, 1999. – С. 14. 25 Петров М.Н. Пропедевтика / М.Н.Петров // Петров М.Н. Лекции по всемирной истории. – Т. I. История древнего мира. – Х.: Кн. магазин Д.Полуехтова, 1888. – С. 24. 26 З цього приводу М.С.Грушевський так характеризував історіограф- фічну ситуацію кінця XIX – початку XX ст.: «Сучасні польські учені трактують Україну-Русь, Білорусь. Литву як домени польської науки, що ex officio мусять входити в круг польських досліджень, так само як учені всеросійського напряму втягують між самі предмети в круг російської науки, як її інтегральні складники». Див.: Грушевський М. [Рецензія] / М.Грушев- ський // Зап. наук. т-ва ім. Шевченка. – 1902. – Т. L [50]. – Кн. 6. – С. 16. – Рец. на кн.: Statutum lituanicum aeterius editiones (1566). – Kraków: Archiwum komisyi prawniczej, 1900. – 70, 568 s. 27 Єфремов С. Українознавство: Покажчик потрібнішої для самоосвіти літератури / С.Єфремов. – К.: друк. Всеукр. кооп. видавнич. союзу, 1920. – С. 4. 28 Барвінський О. Історія української літератури / О.Барвінський. – Ч. II: Третя (народна) доба письменства. – Львів: вид. НТШ, 1921. – С. 107. 29 Серед усіх перерахованих П.Я.Стебницьким прикладів участі М.М.Ковалевського в українському національному русі виділяємо його запрошення для М.С.Грушевського читати у Російській вищій школі суспіль- них наук у Парижі курс з історії України (пізніше неодноразово виданий як «Очерк истории украинского народа»). Див.: Смуток П. [Стебницький П.]. М.М.Ковалевский и украинство / П.Смуток // Укр. жизнь. – 1916. – № 4–5. – С. 66. Тому повністю логічний і правильний висновок автора: «Він 20 [М.М.Ковалевський – Б.О.] визнавав себе українцем не лише за одним походженням, але й за співчуття до культурних устремлінь українського народу». Див.: Смуток П. [Стебницький П.]. М.М.Ковалевский и украинство. – С. 66. Характерно, що саме випадок з М.С.Грушевським з зрозумілих ідеоло- гічних (можливо і цензурних) причин не був наведений у статті Я.Д.Ісаєвича. Див.: Ісаєвич Я.Д. М.М.Ковалевський та Україна / Я.Д.Ісаєвич // Укр. іст. журн. – 1966. – №4. – С. 135–137. З відведених йому долею неповних 65 років життя М.М.Ковалевський проживав перші 21 рік у Харківській губернії і Харкові та пізніше в основному за кордоном (за винятком 18 років у Москві та Петербурзі). Між тим М.П.Драгоманов, що був особисто знайомий з М.М.Ковалевським, заперечував українофільство останнього: «Українець з роду, але не українофіл». Див.: Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу / М.П.Драгоманов // Драгоманов М.П. Вибране («…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні»). – К.: Либідь, 1991. – С. 492. 30 Лиман С.И. Идеи в латах: Запад или Восток? Средневековье в оценках медиевистов Украины (1804 – первая половина 1880-х гг.). – С. 25. 31 Лиман С.И. Идеи в латах: Запад или Восток? Средневековье в оценках медиевистов Украины (1804 – первая половина 1880-х гг.). – С. 25. 32 Про ґрунтовну обізнаність польських істориків трьох держав з західноєвропейською новітньою літературою з філософії та методології історії свідчить бурхлива дискусія на III з`їзді польських істориків у Кракові. Див. детальніше: Maternincki J. Między tradycją a nowoczesnoscią. Spory metodolo- giczne na III Zjezdzie Historyków polskich w Krakowie w 1900 r. / J.Maternincki // Kwartalnic historii nauki i techniki. – 1980. – N. 2. – S. 269–297. 33 З 15 Всеросійських археологічних з’їздів (1869–1911) 6 пройшли в українських містах: Києві (1874, 1889), Одесі (1884), Харкові (1902), Катеринославі (1905), Чернігові (1908). Див.: Заремба С.З. Археологічні з`їзди / С.З.Заремба // Енциклопедія історії України. – Т. 1. – К.: Наук. думка, 2003. – С. 133. 34 Зі 153 учасників другого з`їзду польських істориків у Львові 76 були зі Східної Галичини. У роботі брали участь й українські історики: І.Я.Франко та І.І.Шараневич. Див.: Pamiętnik drugiego zjazdu historyców polscich we Lwowie. – T. II: Obrady i uchwały. – Lwów: nakł. uczestników zjazdu – druk. W. łozieńskiego, 1891. – S. I–VIII. 35 Див.: Слонимский А.Г. Участие российских учёных в международ- ных конгрессах историков / А.Г.Слонимский // Вопросы истории. – 1970. – № 7. – С. 95–108; Стельмах С. Участь істориків України в міжнародній методологічній дискусії наприкінці XIX – на початку XX століття / С.Стельмах // Укр. іст. збірник-2000. – К., 2000. – С. 203–219 та ін. 21 36 Усенко І.Б. Ковалевський Максим Максимович / І.Б.Усенко // Енциклопедія історії України. – Т.4. – К.: Наук. думка, 2007. – С. 377. 37 Kowalewsky M. Tableau des origines et de l`évolution de la famile et de la propriété / M.Kowalewsky. – Stockholm, 1890. – 202 p.; Ковалевский М.М. Очерк происхождения и развития семьи и собственности. Лекции, читанные в Стокгольмском университете / Пер. с франц. М.Иолшина / М.М.Ковалевский. – СПб.: тип. Ю.Н.Эрлиха, 1895. – 152 с.; Kowalewsky M. Coup d`oel sur l`évolution du régime économique et sa division en périodes / M.Kowalewsky // Devenir social. – 1896. – N. 6. – P. 481–499; Ковалевский М.М. Краткий обзор экономической эволюции и подразделение её на периоды / Пер. с франц. – СПб.: Печ. дело, 1899. – 28 с.; Kowalewsky M. La passage historique de la propriété collective a là individuelle/ M.Kowalewsky // Annales del`Institut International de Sociologie. – T. II: Travaux du second congrés tenu à Paris en septembre – octobre 1895. – Paris, 1896. – 40 p.; Ковалевский М.М. Эволюция собственности. Исторический переход от коллективных форм землевладения к частной собственности / Пер. с франц // Вестн. всемирной истории. – 1900. – № 3. – С. 85–124; Kowalewsky M. La régime économique de la Russie / M.Kowalewsky. – Paris: Bibliothéque sociologique internationale, 1898. – 363 p.; [Ковалевский М.М.]. Экономический строй России Максима Ковалевского, б. проф. Московского университета, члена интернационального института социологии / Пер. с франц. – СПб.: изд. А.В.Ермолаева, 1900. – 240 с. та ін. 38 Див., наприклад: Богдашина О.М. Слобідський літописець історії України Д.І.Багалій / О.М.Богдашина // Укр. іст. журн. – 2008. – № 1. – С. 93 та ін. 39 Зашкільняк Л. Польська історія та історіографія кінця XIX – початку XX ст. в оцінці галицьких українських істориків / Л.Зашкільняк // Wielko- kulturove środowisko historyczne Lwowa w XIX і XX w. – Rzeszów: Wyd-wo un- tu, 2005. – T. III. – S. 234.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-54689
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0023
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T18:02:54Z
publishDate	2011
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Богдашина, О. 2014-02-03T20:54:10Z 2014-02-03T20:54:10Z 2011 До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст. / О. Богдашина // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 6-21. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54689 У статті визначені критерії приналежності науковців різних регіонів України до тієї чи іншої національної історіографії, показані фактори широкого поширення подвійної лояльності багатьох істориків. The article determines the criteria of the belonging of scholars of Ukraine’s different regions to this that or national historiography and shows the factors of the wide spread of many historians’ double loyalty. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Теорія та методологія До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст. To the question about the national identification of Ukraine’s historians of the second half of XIX – beginning of XX century. Article published earlier
spellingShingle	До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст. Богдашина, О. Теорія та методологія
title	До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст.
title_alt	To the question about the national identification of Ukraine’s historians of the second half of XIX – beginning of XX century.
title_full	До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст.
title_fullStr	До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст.
title_full_unstemmed	До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст.
title_short	До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст.
title_sort	до питання про національну ідентифікацію істориків україни другої половини xix – початку xx ст.
topic	Теорія та методологія
topic_facet	Теорія та методологія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54689
work_keys_str_mv	AT bogdašinao dopitannâpronacíonalʹnuídentifíkacíûístorikívukraínidrugoípolovinixixpočatkuxxst AT bogdašinao tothequestionaboutthenationalidentificationofukraineshistoriansofthesecondhalfofxixbeginningofxxcentury

До питання про національну ідентифікацію істориків України другої половини XIX – початку XX ст.

Institution

Similar Items