Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку

У статті на прикладі візантологічних досліджень в Київському університеті св. Володимира розглядається питання про ідентифікацію різних форм наукових досліджень. The article considers the problem of identifying different forms of scientific researches illustrated with the Byzantistic studies of K...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Історіографічні дослідження в Україні
Дата:	2011
Автор:	Чеканов, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Теми:	Історія історичної науки
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54702
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку / В. Чеканов // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 46-55. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859759108648861696
author	Чеканов, В.
author_facet	Чеканов, В.
citation_txt	Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку / В. Чеканов // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 46-55. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті на прикладі візантологічних досліджень в Київському університеті св. Володимира розглядається питання про ідентифікацію різних форм наукових досліджень. The article considers the problem of identifying different forms of scientific researches illustrated with the Byzantistic studies of Kyiv St. Vladimir University.
first_indexed	2025-12-02T02:46:14Z
format	Article
fulltext	ІСТОРІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ 46 Всеволод Чеканов ВІЗАНТИНІСТИКА В КИЇВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.: «НЕДОРОЗВИНЕНА ШКОЛА» ЧИ «ОКРЕМИЙ ВАРІАНТ РОЗВИТКУ»? Постатям видатних київських істориків – творців україн- ської національної історіографії – за останні два десятиліття бу- ло присвячено багато статей та монографій. Рідше об’єктами дослідження стають ті вчені, які займалися дослідженням всесвітньої історії, але при цьому виявляли байдужість, а поде- куди навіть ворожість до української національної ідеї. Через це досі спостерігається певна неувага до їхньої наукової спадщини. Однак процес розширення фахових інтересів істориків від національної до всесвітньої історії був загальним, міжнародного масштабу, процесом, а не локальним феноменом. По відно- шенню до пізнішої історіографії він мав системоутворюючий характер1. Адже в світі не існує жодної національної історіо- графії, що зосереджувалася б виключно на національних сюже- тах. Тому включити представників історіографії всесвітньої історії в актив історіографічних досліджень в Україні незалежно від їхніх політичних поглядів є, на нашу думку, нагальною потребою не лише з точки зору розширення, поповнення та систематизації наших знань про минуле вітчизняної історич- ної науки, але і з точки зору самоусвідомлення національної історіографії як складової загальнолюдського інтелектуального прогресу. Суттєвим аспектом розширення фахових інтересів вітчи- зняних істориків було дослідження ними історії Візантії – адже саме у візантиністиці перетиналися сюжети з історії Русі та зі всесвітньої історії, і з точки цього перетину російські історики з середини ХІХ ст. поступово стали відкривати новий для себе 47 дослідницький простір. Таким чином, візантиністичні дослід- ження стали важливою складовою прилучення вітчизняної науки до здобутків та пошуків науки світової2. Розвиток російської наукової візантиністики у другій по- ловині ХІХ ст. був зумовлений суспільно-політичною лібералі- зацією 60–70-х рр. ХІХ ст., спільними для різних країн процеса- ми інтернаціоналізації досліджень, що призвели на межі ХІХ– ХХ ст. до формування світової історичної науки, а також пере- ходом від офіціозних досліджень до об’єктивістських, космопо- літичних за характером студій, орієнтованих не на виконання національних завдань, а на сприйняття та обговорення міжнаро- дним науковим загалом3. Засновниками наукової візантиністики в Київському уні- верситеті св. Володимира стали професори історико-філологіч- ного факультету П.О.Терновський (1838–1884 рр.), Т.Д.Флорин- ський (1854–1919 рр.) та Ю.А.Кулаковський (1855–1919 рр.), які в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. проводили активні дослідження різних її аспектів: у випадку П.О.Терновського це була переважно візантійська церква та церковна історіографія, Т.Д.Флоринський досліджував впливи Візантії на південно- західних слов’ян, а студії Ю.А.Кулаковського охоплювали ши- роке коло проблем – від археологічних пам’яток візантійської доби в Криму і на Кавказі до військово-адміністративного ладу імперії ромеїв. Хронологічно діяльність цих вчених припала са- ме на час, коли відбувався зазначений процес – відкриття вітчизняною наукою всесвітньої історії як предмету дослідни- цьких інтересів. Якщо говорити про обсяг їхнього візантині- стичного доробку, то він сягає понад 70 друкованих праць (в т.ч. 3 монографії), створених у період між 1873 та 1915 рр. Отже, київську візантиністику доцільно розглядати в трьох вимірах: а) як явище в історії університету; б) як прояв тенденції до розширення наукових інтересів; в) як свідчення об’єктивних процесів розвитку світової історичної науки. У цьому «трьох- вимірному» вигляді проблема раніше не ставилася, тому історіо- графія досі виглядає фрагментарною, лише частково відповід- ною їй. Вона досі є нечисленною, хоча в останні роки її попов- 48 нили біографічні праці Т.К.Огнєвої, Л.В.Матвеєвої, А.О.Пуч- кова4. Характерним для історіографії залишається неусвідом- лення візантиністичних досліджень в університеті як окремого напрямку наукової роботи – це при тому, що деякі праці київ- ських візантиністів привертали увагу європейських науковців. Студії П.О.Терновського, Т.Д.Флоринського та Ю.А.Кула- ковського внаслідок ідеологічного обґрунтування (тут маються на увазі і ідеологія православ’я, самодержавства і народності, і близькість до більш традиційних русистики та славістики) роз- починалися в другій половині ХІХ ст. не як суто візантиністич- ні, а в рамках історії православної церкви, історії Русі та півден- но-західних слов’ян, археології Півдня Росії, і поступово вихо- дили за ці рамки. Проте вони і в подальшому нерідко позиціо- нувалися самими авторами не як чітко візантиністичні, а як приналежні висхідним дисциплінам. З такої ж позиції вони роз- глядалися сучасниками та наступниками. Це стосується навіть найважливіших праць київських візантиністів, наприклад, «Ви- вчення візантійської історії та її тенденційне використання в Стародавній Русі» П.О.Терновського (1875–1876 рр.), яка фак- тично заклала підвалини систематизованого дослідження русь- кої історіографії історії Візантії. Однак і автором, і його колега- ми ця двотомна праця розцінювалася лише як доробок з історії Русі, нібито непричетний до візантиністики5. Це стосується і «Пам’яток законодавчої діяльності Стефана Душана, царя сербів і греків» Т.Д.Флоринського (1888 р.) – найбільшої його праці, присвяченої історії греко-слов’янського світу середини ХІV ст. як політичної та цивілізаційної противаги романо-германському світові, наріжним каменем в будові котрої мала стати рецепція сербами візантійського права і культури. Автор вважав більш значущою саме візантійську складову тієї дуалістичної держави, що створювалася сербським царем6. Але сучасники розцінили працю вченого виключно як доробок з історії середньовіч- ної Сербії7. Про потужність цієї тенденції свідчить те, що в Лондоні у 1973 р. працю Т.Д.Флоринського було перевидано як таку, що свого часу «відкрила» історію Сербії для європей- ської науки. 49 Київські візантиністи застосовували в своїх дослідженнях методологію, успадковану з власних попередніх розробок з іс- торії православної церкви та історії Русі та слов’ян; методоло- гію, привнесену зі спеціальних історичних дисциплін; методо- логію позитивізму, запозичену з-за кордону. Саме через перева- гу в дослідному інструментарії спеціально-історичних методів, улюблених позитивістами, у них склалися тенденції до перева- жного розгляду вузькоспеціальних питань та до відриву від уча- сті у формуванні концепції російської візантиністики з її увагою до історії економіки та землеустрою, з намаганням довести бі- льшу спорідненість Візантії з Заходом, ніж зі Сходом. Цей від- рив спричинив те, що і навіть між собою київські візантиністи практично не вели наукового спілкування: хоча П.О.Тернов- ський помер 1884 р., коли його молодші колеги Т.Д.Флорин- ський та Ю.А.Кулаковський ще робили перші кроки в дисциплі- ні, однак і вони самі, будучи майже ровесниками, займалися візантиністикою в різний час – Кулаковський звернувся до Візан- тії в середині 90-х рр., тоді як Флоринський залишив цю пробле- матику ще наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. – і досліджували відмінні її аспекти. Згадані тенденції зчинили практично однаковий вплив на київських візантиністів попри те, що всі вони діяли окремо: ар- хівні джерела фіксують наявність особистих зв’язків Т.Д.Фло- ринського з Ю.А.Кулаковським, і водночас відсутність зв’язків професійних8. Сталася дивна річ: науковці, які поодинці зроби- ли суттєвий внесок у візантиністику, не спромоглися ідентифі- кувати її як спільний дослідницький простір і навіть не помітили в ньому один одного. Внаслідок цього київські візантиністи поступово стали втрачати орієнтири досліджень: у випадку П.О.Терновського їх візантиністичний характер заперечувався самим автором; Т.Д.Фло- ринський, першовідкривач Сербії для світової медієвістики, та- кож явно був дезорієнтований сприйняттям своєї праці як суто славістичної, і через це не поглибив свої студії греко- слов’янського світу, після 1888 р. звузивши їх виключно до іс- торії південно-західних слов’ян; Ю.А.Кулаковському належить 50 перша в Росії узагальнююча праця з візантиністики (тритомна «Історія Візантії» (1910–1915 рр.)), але його намагання розроби- ти загальну концепцію історії Візантії увійшло в суперечність з домінуючою методологією позитивізму, що цілковито заперечу- вала доцільність узагальнень в історичній науці9. Як бачимо, київська візантиністика на своєму шляху декі- лька разів потрапляла під дію стереотипів сприйняття її науко- вим середовищем, що призвели до аберацій як в її оцінці коле- гами, так і в самоусвідомленні її творців. Чому ж виникли ці аберації? І чи доцільно характеризувати таке сприйняття як абе- рацію? Можливо, навпаки: аберацією буде якраз спроба з від- стані століття виокремити в студіях згаданих вчених об’єднуючу візантиністичну проблематику? Адже, як вже підкреслено, всі вчені, віднесені нами до київських візантиністів, працювали окремо один від одного. На нашу думку, слід, по-перше, згадати те, що (за визна- ченням польської дослідниці Б. Скарги) неусвідомлення сучас- никами певних наукових проблем не є аргументом на користь заперечення існування їх як таких, бо жоден інтенціональний акт в стадії постановки питання до предмету дослідження ще не може бути чітко визначеним10. Між наявністю суттєвої візанти- ністичної складової в доробку київських вчених та неусвідом- ленням ними її наявності не існує логічного зв’язку. З т.зв. «тео- реми Геделя» відомо, що істинність певної системи неможливо довести, виходячи лише з неї самої і не поглянувши на неї ззов- ні11. В історичній науці такий погляд здійснюється з часової від- стані. Отже, історик-дослідник a priori розуміє історичну подію краще, ніж її свідок чи учасник. Але тоді постає питання, як історику-досліднику розціню- вати київську візантиністику – одночасно роздрібнену за персо- наліями, але об’єднану за проблематикою – як науково-істо- ричну школу? Чи відповідає вона загальновизнаним критеріям школи: наявності а.) спільної мети; б.) погодженого учасниками напрямку досліджень; в.) загальних принципів; г.) методичних засад вирішення наукових проблем12? Зі сказаного вище очевидно, що явище київської візанти- 51 ністики не відповідає першим двом критеріям і лише частково відповідає двом останнім. Частково – тому що спільність мето- дичних засад і принципів, виявлену її представниками, зокрема, Т.Д.Флоринським та Ю.А.Кулаковським, цілком можна поясни- ти і без застосування гіпотези про школу. Її можна пояснити просто виходячи зі спільної ситуації, в якій перебували ці нау- ковці: ситуації впливу позитивізму, географічної віддаленості від університетів Санкт-Петербургу і Москви та від осередків візантиністичних досліджень на узбережжі Чорного моря (Одеса та Константинополь (тут у 1895–1914 рр. діяв Російський архео- логічний інститут)) з усіма їхніми течіями, і, одночасно, непри- четності до київських історичних та краєзнавчих студій, з яких згодом постала національна історіографія. Спільність ситуації не призвела до утворення наукової школи з візантиністики. Адже, за твердженням сучасної дослідниці О.О.Тарасенко, всі загальновизнані науково-історичні школи в Києві кінця ХІХ – початку ХХ ст. виникли саме в галузі місцевих студій13. До того ж, візантиністичні студії київських істориків не були послідов- ними. Вони характеризувалися спонтанними змінами тематики, відсутністю учнів-візантиністів. Наукова школа є динамічним явищем. Це не навчальний заклад, що має дату створення, від якої іде відлік існування його як структурованої організації. Наукова школа висхідної дати часто не має, оскільки далеко не завжди проходить таке струк- турування. В демократичних суспільствах можливі виключення: наприклад, точкою відліку французької школи «Анналів» стало заснування Люс’єном Февром та Марком Блоком у 1929 р. од- нойменного журналу, навколо якого згуртувалися прибічники «нової історичної науки»14. Але в недемократичних суспільствах (на зразок Російської імперії), де заснування журналів могло зустріти адміністративні перешкоди, нездолані для початківців, школа замість структурування проходить через процеси самоус- відомлення учасників, усвідомлення і визнання колег, що від- криває сучасникам (а часто лише наступникам) очі на сам факт її існування. Ці процеси розмиті в часі, неочевидні, а тому біль- шу частину часу свого фактичного існування наукова школа 52 може виглядати недоорганізованою, «недорозвиненою» – саме через брак чіткого структурування, що полегшив би її ідентифі- кацію. Чи існувала школа в певний період, часто можна зрозумі- ти лише в ретроспективі, з більш пізнього часу. Однак сама процедура ретроспекції заснована на логіці, за якою недорозви- нена спершу школа неодмінно мала розвинутися принаймні до стадії, з якої здійснюється ретроспекція. А це – та стадія, на якій школа вже існує. Інша річ, коли школа не створюється (як це сталося з київською візантиністикою). Остаточна недорозвине- ність школи, за згаданою логікою, може бути визначена лише зовнішніми подіями – смертю фундатора, суспільно-політич- ними змінами в державі і т.і. Адже, якщо всі чинники ретроспе- ктивно сприймаються як закономірні, як такі, що ведуть до створення школи, то лише щодо випадкових, зовнішніх подій можна впевнено стверджувати, що вони визначили її не- створення. Революція 1917 р. перервала можливість розвитку візан- тиністичних досліджень в Київському університеті і, ймовірно, процес створення науково-історичної школи. Це твердження на перший погляд здається самоочевидним. Проте не все так просто. Адже, як ми побачили, до 10-х рр. ХХ ст. київська візантиністика вже нараховувала приблизно 40 років – і тим не менш, явища, котре чітко відповідало б загальновизнаним критеріям школи, в університеті св. Володимира не виникло. Як це пояснити? Студії київських візантиністів відрізнялися увагою до по- леміки з вузьких питань, непринципових для візантиністики в цілому (до того ж, поставлених закордонними фахівцями), що не сприяло утвердженню російської візантиністики як націона- льного варіанту світової – про це вже було сказано вище. Діяль- ність київських візантиністів, відірвана від проблематики зага- льноросійської науки та від місцевого контексту через зосере- дженість їх на сюжетах зі всесвітньої історії, не могла призвести до утворення в університеті св. Володимира середовища, сприя- тливого для концептуальних досліджень з візантиністики. Київ- ська візантиністика не сприйняла чужих концепцій і не запро- понувала власних. Збірка «Serta Borysthenica» (1911 p.), видана 53 на честь Ю.А.Кулаковського, констатує відсутність учнів- візантиністів у цього вченого (з 22 статей збірки візантиністич- них було лише 3, причому їх подали якраз вчені, наукові конта- кти Кулаковського з якими за даними джерел не простежують- ся). Також збірка показує відсутність спільних з його сучасни- ком Т.Д.Флоринським професійних інтересів в період, ще відно- сно далекий від революції 1917 р.15 Зводити причини припинен- ня студій з візантиністики лише до впливу суспільно-політич- них змін внаслідок революції значило б залишити цей факт без пояснення. А пояснення може бути лише одне – припинення цих студій в університеті не було наслідком впливу суспільно- політичних змін. Отже, йдеться не про недорозвиненість київсь- кої візантиністики до рівня школи. Для ідентифікації київської візантиністики ми пропонуємо ввести в науковий обіг поняття окремого варіанту розвитку, яке дозволило б адекватно характеризувати явища наукового життя, проміжкові між стохастичними, епізодичними дослі- дженнями персоналій і програмованими студіями наукових шкіл з власними концепціями та узгодженими принципами. Це по- няття доцільно застосовувати у випадках, що потребують пояс- нення, чому такі концепції та принципи не розвинулися законо- мірно за відсутності зовнішніх, випадкових чинників, здатних перервати структурування «недорозвинених» шкіл. «Окремі ва- ріанти розвитку» тієї чи іншої дисципліни характеризуються наявністю об’єктивних передумов поступу в напрямку створен- ня школи, котрі об’єднують певну групу науковців, відокрем- люють її від інших. Але одночасно така група є лише умовною, бо в ній відсутнє самоусвідомлення себе як окремої спільноти, відсутнє бачення її окремості зовнішніми спостерігачами, а та- кож відсутній момент самоорганізації. «Окремі варіанти розвит- ку» не є колективними проявами, оскільки в даному випадку відсутній колектив однодумців, що об’єдналися навколо спіль- ної мети. Проте вони не є і проявами індивідуальними, бо мо- жуть бути визначені лише за наявністю тенденцій, що відсте- жуються більш ніж по одній персоналії. Через те, що «окремі варіанти розвитку» не містять моменту самоорганізації, їх взага- 54 лі не можна віднести до соціальних проявів: тільки за наявності цього моменту соціальна практика випереджає теорію, виходить за її рамки16. Якби київська візантиністика внаслідок його наяв- ності була ідентифікована сучасниками, то вона перейшла б в розряд соціальних феноменів. Таким чином, поняття «окремого варіанту розвитку» можна застосовувати лише до проявів, в описі яких переважає теоретичний момент. Метою такого за- стосування може бути полегшення розуміння певного явища шляхом диференціювання його там, де це не дозволяє зробити соціальний момент. Суттєвим, на нашу думку, є те, що «окремий варіант роз- витку» представляє собою не «недорозвинену школу» (в літера- турі це зазвичай маскується евфемізмами на зразок «течії», «ко- ла» тощо), якій просто не вистачило часу для набуття повноцін- ності, а, радше, персоніфікацію певної тенденції розвитку, котра проявляється об’єктивно, але не стає соціальним феноменом і не ідентифікується сучасниками. Саме це і сталося з представни- ками київської візантиністики. Саме це і спричинило аберації в її сприйнятті сучасниками, описані нами вище. Вплив цих абе- рацій і досі проявляється в тому, що дореволюційна візантиніс- тика в Київському університеті не усвідомлюється сучасною історіографією як окремий напрямок наукової діяльності. З межі ХХ–ХХІ ст. київська візантиністика межі ХІХ– ХХ ст. привертає до себе увагу як важлива сторінка минулого вітчизняної історіографії в контексті спроб її інтеграції до світо- вої історичної науки. Під таким кутом зору ми намагаємося роз- глядати її, і з метою удосконалення засобів ідентифікації її та подібних їй явищ пропонуємо ввести поняття «окремого варіан- ту розвитку» історичної науки, чому і присвячена дана розвідка. ___________ 1 Багалей Д. Русская история. – М., 1914. – Т. 1. – С. 17; Кроче Бене- детто. Теория и история историографии [пер. с ит. И.М. Заславской]. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1998. – С. 35 2 Чеканов В.Ю. До проблеми розвитку візантиністики в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття // Вісник Київсь- 55 кого національного університету ім. Тараса Шевченка. – 2000. – Вип. 43. Істо- рія. – С. 62. 3 Стельмах С.П. Інтеграційні процеси в європейській історичній науці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Український історичний журнал. – 2005. – № 5. – С. 28–29; Чеканов В.Ю. Київський візантиніст Юліан Кулаковський та міжнародні конгреси історичних наук на початку ХХ ст. // Вісник Київського славістичного університету. – 2009. – № 41. – С. 202. 4 Огнєва Тетяна. Справа Терновського. – К.: Вирій, 2004. – 96 с.; Мат- веева Леся. Юлиан Кулаковский. Жизнеописание. – К.: Стилос, 2002. – 482 с. – (Ин–т востоковедения им. А. Крымского НАН Украины); Пучков А.А. Юлиан Кулаковский и его время. Из истории антиковедения и византинистики в Рос- сии. – СПб.: Алетейя, 2004. – 477 с. 5 Державний архів м. Києва. – Ф. 16 – Од. зб. 935. – Арк. 105, 109. 6 Флоринский Тимофей. Памятники законодательной деятельности Душана, царя сербов и греков. – К.: Университ. тип., 1888. – С. 5–12. 7 Чеканов Всеволод. Т.Д. Флоринський та його внесок у розробку кон- цепції греко-слов’янського світу // Університет. – 2009. – № 3. – С. 99. 8 Наукова бібліотека України ім. В.І.Вернадського. Ін-т рукопису. – Ф.3. – Од. зб. 20304, 20314–20316 та ін. 9 Виппер Р. Очерки теории исторического познания. – М.: Т-во И.Н.Кушнерев и К, 1911. – С. 63; Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобио- графия [пер. с англ. и комм. Ю.А. Асеева]. – М.: Наука, 1980. – С. 126–128; Тойнби А.Дж. Постижение истории. Сборник [пер. с англ. Е.Д. Жаркова]. – М.: Издат. группа «Прогресс», 1996. – С. 14–15. 10 Скарга Барбара. Межі історичності. – К.: Аквілон-плюс, 2002. – С. 36. 11 Брайчевський Михайло. Вступ до історичної науки. – К.: KM Acade- mia, 1995. – С. 94. 12 Михальченко С.И.Киевская школа. Очерки об историках. – Брянск: Брянский пед. Ин-т им. И.Г.Петровского, 1994. – С. 59–62. 13 Тарасенко Ольга. Становлення і розвиток історичної освіти і науки у Київському університеті у 1834 – 1884 рр. – К.: Логос, 1995. – С. 143. 14 École des Annales. Première génération. – http: // fr.wikipedia.org / wiki / %c3%89cole_des_Annales. 15 Serta Borysthenica. Сборник в честь Юлиана Андреевича Кулаковско- го. – К.: Университ. тип., 1911. – С. 1. 16 Абдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации. – М.: Вла- дос, 1994. – С. 194.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-54702
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0023
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-02T02:46:14Z
publishDate	2011
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Чеканов, В. 2014-02-03T21:45:28Z 2014-02-03T21:45:28Z 2011 Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку / В. Чеканов // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 21. — С. 46-55. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54702 У статті на прикладі візантологічних досліджень в Київському університеті св. Володимира розглядається питання про ідентифікацію різних форм наукових досліджень. The article considers the problem of identifying different forms of scientific researches illustrated with the Byzantistic studies of Kyiv St. Vladimir University. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Історія історичної науки Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку The Byzantistics in Kyiv University in the second half of the XIX-at the beginning of XX century: «underdeveloped school» or a «separate variant of development» Article published earlier
spellingShingle	Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку Чеканов, В. Історія історичної науки
title	Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку
title_alt	The Byzantistics in Kyiv University in the second half of the XIX-at the beginning of XX century: «underdeveloped school» or a «separate variant of development»
title_full	Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку
title_fullStr	Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку
title_full_unstemmed	Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку
title_short	Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку
title_sort	візантиністка в київському університеті в другій половині хіх – на початку хх ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку
topic	Історія історичної науки
topic_facet	Історія історичної науки
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/54702
work_keys_str_mv	AT čekanovv vízantinístkavkiívsʹkomuuníversitetívdrugíipoloviníhíhnapočatkuhhstnedorozvinenaškolačiokremiivaríantrozvitku AT čekanovv thebyzantisticsinkyivuniversityinthesecondhalfofthexixatthebeginningofxxcenturyunderdevelopedschooloraseparatevariantofdevelopment

Візантиністка в Київському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: «недорозвинена школа» чи «окремий варіант розвитку

Репозитарії

Схожі ресурси