Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги)
Однією з ознак формування інформаційного суспільства є невпинне збільшення потоку оприлюдненого слова — часописів, книг, а віднедавна й Інтернет-видань. Причому йдеться не тільки про фізичний обсяг, а й про різноманіття проблематики. Не важко помітити, що цей «потік» набуває тривожних рис «інформац...
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2007
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/556 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги) / Ю. Бєлов // Вісн. НАН України. — 2007. — N 9. — С. 29-42. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859903430942785536 |
|---|---|
| author | Бєлов, Ю.А. |
| author_facet | Бєлов, Ю.А. |
| citation_txt | Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги) / Ю. Бєлов // Вісн. НАН України. — 2007. — N 9. — С. 29-42. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| description | Однією з ознак формування інформаційного суспільства є невпинне збільшення потоку оприлюдненого слова — часописів, книг, а віднедавна й Інтернет-видань. Причому йдеться не тільки про фізичний обсяг, а й про різноманіття проблематики. Не важко помітити, що цей «потік» набуває тривожних
рис «інформації заради інформації», тому чільне місце у ньому має посідати
наукова література. Особливо це стосується тих праць, котрі є рефлексією над власними цивілізаційними змінами і, що важливо, ставлять запитання: чи є нинішня модель інформаційного суспільства, яка реалізується, саме такою невідворотною і найкращою з усіх можливих? Синергетичною мовою це звучить так: де починається розгалуження можливих шляхів цивілізаційного
розвитку, коли соціуму потрібно робити черговий вибір, не покладаючись на
самоплин, тим паче за умов зростання загроз цивілізаційної кризи? За такими
ж синергетичними принципами подібний вибір потребує значного інформаційного (смислового) обґрунтування — саме в ракурсі незвичності нового світобачення, його, так би мовити, «подієвості». За когерентності, зчепленості усього з усім в нашому світі, це має відбиватися і в наукових працях, присвячених зазначеній проблематиці. Тут архітектоніка досліджуваних процесів має
віддзеркалюватися архітектонікою самої наукової праці, де структура нових
смислів набуває переваги над «матеріальністю» рутинного змісту, бути критерієм її науковості. Саме цим, схоже, вирізняється анонсована монографія,
рецензія на яку подається у двох числах нашого журналу.
|
| first_indexed | 2025-12-07T15:58:12Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 29
Н
РецензIЇ
Ю. БЄЛОВ
ЯК СОЦІУМ ОБИРАЄ СВІЙ ШЛЯХ
Роздуми після прочитання «подієвої» книги. (С.И. Дорогунцов,
А.Н. Ральчук. Хозяйствование — синергетический инвариант. —
К.: Оріяни, 2006. — 228 с.)
Однією з ознак формування інформаційного суспільства є невпинне збільшен-
ня потоку оприлюдненого слова — часописів, книг, а віднедавна й Інтернет-
видань. Причому йдеться не тільки про фізичний обсяг, а й про різноманіт-
тя проблематики. Не важко помітити, що цей «потік» набуває тривожних
рис «інформації заради інформації», тому чільне місце у ньому має посідати
наукова література. Особливо це стосується тих праць, котрі є рефлексією
над власними цивілізаційними змінами і, що важливо, ставлять запитання:
чи є нинішня модель інформаційного суспільства, яка реалізується, саме та-
кою невідворотною і найкращою з усіх можливих? Синергетичною мовою це
звучить так: де починається розгалуження можливих шляхів цивілізаційного
розвитку, коли соціуму потрібно робити черговий вибір, не покладаючись на
самоплин, тим паче за умов зростання загроз цивілізаційної кризи? За такими
ж синергетичними принципами подібний вибір потребує значного інформа-
ційного (смислового) обґрунтування — саме в ракурсі незвичності нового сві-
тобачення, його, так би мовити, «подієвості». За когерентності, зчепленості
усього з усім в нашому світі, це має відбиватися і в наукових працях, присвяче-
них зазначеній проблематиці. Тут архітектоніка досліджуваних процесів має
віддзеркалюватися архітектонікою самої наукової праці, де структура нових
смислів набуває переваги над «матеріальністю» рутинного змісту, бути кри-
терієм її науковості. Саме цим, схоже, вирізняється анонсована монографія,
рецензія на яку подається у двох числах нашого журналу.
ТЕОРЕМА ГЕДЕЛЯ І ПОРЯДОК ЛЮДСЬКИХ ДІЙ
еординарні речі потребують і нестан-
дартної інтерпретації. Коли в науко-
вій праці мотивовано доводиться, що люди
здебільшого ні світу, в якому вони живуть,
адекватно і глибинно не уявляють, ні себе
достатньо добре не розуміють, причому
справи в цьому середовищі всупереч до-
сягненням людського генію залишаються
не просто кепськими, а й чомусь тяжіють
© БЄЛОВ Юрій Анатолійович. Доктор фізико-математичних наук. Завідувач кафедри теоретичної
кібернетики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. 2007.
30 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
до певної траєкторії абсурду (тут, щоправ-
да, можна уточнити проведену авторами
аналогію з шахами — це скоріше не пато-
ва ситуація, а zugzwang, коли будь-який хід
погіршує позицію), то є підстави говори-
ти про неординарність авторського задуму.
Вже давно у багатьох з’явилося відчуття,
що з нашим світом відбувається щось «не
те». Як водиться у фундаментальній нау-
ці, тут необхідна незалежна експертиза ви-
словлюваних положень на іншій методоло-
гічній основі. Для автора рецензії, з огля-
ду на його професійну орієнтацію, такою
основою є певні формально-математичні,
системно-кібернетичні та системно-синер-
гетичні засади, власне ще не затребувані у
ширших умовах — через необхідність до-
даткової змістової інтерпретації багатьох
обставин, які «спливають» за такої перевір-
ки. Результати виявилися, хочеться споді-
ватися, досить цікавими.
Отже, тридцяті роки ХХ століття ознаме-
нувалися двома нестандартними явищами в
інтелектуальній та економічній сферах. Їх-
ній збіг у часі, як тепер зрозуміло, не проста
хронологічна випадковість, а певний прояв
нового статусу, котрого стало набувати гло-
бальне людство. Цей статус зумовлений ви-
ходом людства на ще небачені за інтенсив-
ністю, глибиною і масштабами параметри
його діяльності на нових обріях буття, коли
колишня, що не провіщувала якихось не-
сподіванок і загалом надійна, логіка пово-
дження почала давати несподівані перебої.
У пізнавальній, інтелектуальній сфе-
рі ці перебої датувалися 1931 роком, коли
австрійський логік і математик К. Гедель
у своїй праці «Про формально нерозв’язні
пропозиції Principia Mathematica і спорід-
нених систем І» сформулював низку важ-
ливих теорем. Вони показали некорект-
ність незаперечної (як доти вважали) мож-
ливості абсолютно точного опису матема-
тичних об’єктів і систем, ширше, об’єктів та
систем «реального» світу, універсуму. Се-
ред них дві мають особливе значення — так
звані перша й друга теореми Геделя — від-
повідно, про неповноту і несуперечність.
Гранично їх проясняючи і популяризуючи
та актуалізуючи їхній зміст за умови, що
в них йдеться про спроби з позицій пев-
ної першої системи (свідомості, культури,
мови тощо) описати (визначити, зрозуміти,
опанувати) якусь іншу систему (свідомість,
культуру, мову тощо), причому в принципі
складнішу, ніж перша, теореми можна ін-
терпретувати у такий спосіб.
З першої теореми випливає, що спро-
ба описати другу систему з позицій першої
приводить або до неповних (спрощених),
але й несуперечливих, або до повних (де-
тальних), але й суперечливих характеристик
другої системи. Друга теорема, що зазвичай
розглядається як наслідок першої, показує,
що повний і несуперечливий опис будь-якої
системи можливий тільки за допомогою
якоїсь складнішої, ніж вона, системи (ме-
тасистеми). Все це можна проілюструвати
так. Нехай є певна умовна людина зі «спро-
щеною» свідомістю (і відповідною культу-
рою) й інша людина, із «складною» свідо-
містю (і відповідною їй розвиненою куль-
турою), причому перша знає другу скоріш
заочно — «за її справами», але інтуїтивно
уявляє особистісні масштаби цієї людини.
Тоді перша людина судитиме про другу «у
чистому вигляді» або спрощено-зрозуміло,
або, неначе схаменувшись і віддаючи їй на-
лежне, складно і заплутано.
Наведений уявний експеримент свідчить
про дві епістемологічні й онтологічні важ-
ливі і взаємозалежні речі. В епістемологіч-
ному ракурсі тут відкрилася неможливість
повної формалізації систем, їх однозначного
й коректного опису, причому не тільки в ма-
тематиці — для чого, власне, теореми і при-
значалися (крах програми Д. Гілберта щодо
повної формалізації математики), а й зна-
чно ширше — у світі, універсумі — природ-
ному й соціальному — взагалі. Стало зрозу-
мілим, що і природа, і людина у своїй будові
та поведінці значно складніші і багатші, щоб
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 31
с, неминуче поєднаний з перетворюваль-
м впливом на систему, запускає в ній ни
П
підлягати якійсь однозначній формалізації
(«формулізації»). Зокрема, ґрунтуючись на
доказі теореми Геделя про неповноту, Н. Бор
сформулював принцип доповнюваності сто-
совно квантової фізики: щоб адекватно опи-
сати фізичний об’єкт, який належить до мі-
кросвіту, його необхідно представляти у вза-
ємовиключних, «доповнювальних» систе-
мах опису, наприклад, водночас і як частку, і
як хвилю. У ширшому плані теореми К. Ге-
деля слугували однією з підстав переходу
від класичної науки (яка вважала існування
абсолютної істини й «гарантованості» її
осягнення незалежно від певної дослідни-
цької «технології») через некласичну (яка
вже виходила з уявлень про «зрізи» істини,
зумовлені використанням тих чи інших кон-
кретних дослідницьких «технологій») до
постнекласичної науки (що додала до цього
зумовленість «зрізів» істини й ціннісно-
цільовими структурами людини). Тут, у
постнекласичній науці, епістемологічний
ракурс сполучається, власне, з онтологіч-
ним — точніше, з онтологічно-діяльнісним
(онтичним) ракурсом у тому плані, що по-
чинаємо розуміти некоректність (і неповно-
цінність) колишньої пізнавальної (і прак-
тичної) позиції людини.
Цю позицію можна охарактеризувати як
«монологічну». І насамперед не в тому уяв-
ленні, що тут перша (пізнавальна) система
стосовно другої (пізнаваної) діє зовнішнім
чином — зазвичай це неминуче, — а в пев-
ному іншому, глибшому сенсі. Так, коли
друга система суто математична і статична
(фіксована), то теореми Геделя «спрацьову-
ють» з невідворотністю формально-логіч-
ного закону виключеного третього (або іс-
тинно, або хибно). Причому, звичайно, за
тієї умови, що друга система складніша,
ніж перша. Інша справа, коли друга систе-
ма здатна до самоорганізації (природна, со-
ціальна, соціоприродна системи), причому
система має відкритий, трансцендентний
характер, пізнання якої ніколи не може
бути завершеним. Тоді пізнавальний про-
це неминуче поєднаний з перетворюваль-
впливом на систему, запускає в ній
процеси самоорганізації. Результати цього
впливу можуть виявлятися не тільки через
тривалий час, а й мати неявний характер,
що утруднює «тест на Геделя». Тому пост-
некласична наука виходить із необхідності
іншого — «не-лобового» — режиму дії цін-
нісно-цільових структур. Вона вбачає у
системі не тільки певну початкову склад-
ність, а й можливість/неминучість зміни
цієї складності у процесі пізнання, а, отже,
і необхідність паралельних коректувань са-
мих ціннісно-цільових структур («зміна
змін»).
НЕРОЗПІЗНАНА ЗУМОВЛЕНІСТЬ
одібний глобальний пізнавально-пере-
творювальний вплив людства на світ
як на взаємозалежні і трансцендентні соці-
альний та природний універсуми вже був
реалізований у ХХ столітті. Причому реалі-
зований практично синхронно і неначе для
«натурного» експериментального підтвер-
дження першої теореми Геделя в її розділе-
ності на окремі варіанти неповноти і супе-
речливості. (Провидіння подбало, щоб люд-
ство могло зрозуміти, що і до чого.)
32 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
Перший варіант, природно, ототожню-
ється із проектом соціалістичної світобу-
дови та з його практичною реалізацією на
основі однопартійної політичної системи та
адміністративно-командної економіки. Реа-
лізація проекту, що ґрунтувався на уявлен-
нях про необхідність єдиного центру влади,
керування та ідеології і мав діяти за умов
подекуди дружнього, подекуди нейтраль-
ного, а подекуди — і прямо (або приховано)
ворожого природного та соціального універ-
сумів, спершу обіцяла досить непогані ре-
зультати — прості і зрозумілі. Значною мі-
рою ці результати, особливо якщо згадати
«стартовий стан» колишнього Радянського
Союзу — його населення і господарства —
були здійснені. Щоправда, страшною ціною
використаного методу «спроб і помилок».
Просте і зрозуміле — у сенсі зрозумілих і
відчутних політики, ідеології та моралі, від-
сутності якогось серйозного соціального
розшарування, народного господарства, що
гарантує прожитковий мінімум з надлиш-
ком, відносно високий культурно-освітній
рівень, перспективи майбутнього — таке
суспільство було в цілому побудовано. Але,
зрештою, у цьому суспільстві з наростаю-
чою силою (і «за Геделем») почали діяти
згадувані перебої — тут «перебої просто-
ти». Простота і зрозумілість виявили себе
як відсутність демократичних інститутів
правової держави, стагнуюче народне гос-
подарство з нерозв’язаними продовольчою
і житловою проблемами, що підсилювалося
науково-технологічним відставанням. Влас-
не, тут є всі підстави вважати, що побудова-
не суспільство не було соціалістичним і за
соціалізму ще ніхто і ніколи не жив.
Другий варіант ототожнюється з проек-
том капіталістичної світобудови з її прак-
тичною реалізацією на основі багатопартій-
ної політичної системи та ліберально-рин-
кової економіки. Спеціально наголосимо на
ролі проектного начала такої світобудови
(особливо її економічного базису), оскільки
вона не виникла просто сама по собі, а керо-
вана «невидимою рукою» А. Сміта або само-
організована завдяки спонтанному ринково-
му порядку Ф. фон Хайєка. Тут була безліч
примусових (а отже, проектних) моментів. І
на початку реалізації капіталістичного варі-
анта — варто згадати дослідження такого
авторитету як Ф. Бродель або відоме з істо-
рії Англії насильницьке позбавлення селян
землі (обгородження) з утворенням класу
найманих робітників. Цілком реально про-
ектна примусовість діяла у період мирного
співіснування соціалістичної та капіталіс-
тичної систем — розмаїттям силових вій-
ськово-політико-ідеологічних засобів. Про-
ектне начало капіталістичного варіанта діє і
нині, після руйнації проекту соціалістичної
світобудови у добу уніполярної глобалізації,
у широкому діапазоні засобів примусу. Зо-
внішню добровільність вибору створюють
відповідні маскультура, ЗМІ, реклама, зре-
штою, сам нав’язуваний безальтернативний
споживацько-гедоністичний спосіб життя.
А фактично діють економічний тиск корпо-
ратократій (Дж. Перкінс) і силовий тиск,
забезпечений військово-політичною могут-
ністю США.
Реалізація проекту капіталістичної світо-
будови за порівняно короткий проміжок
часу неймовірно інтенсифікувала і усклад-
нила світ. Проте (і «за Геделем») цей проект
не міг не породити протиріч. Першим дзвін-
ком таких протиріч стала Світова економіч-
на криза 1929—1933 років. Зазначимо, синх-
ронно і, як тепер зрозуміло, вона повчаль-
но-попереджувально збіглася з доведенням
К. Геделем його знаменитих теорем. Проти-
річчя, що породило світову кризу, на суто
економічний погляд, трактувалося як криза
надвиробництва. Продуктивні сили світо-
вого капіталу на той час працювали так ін-
тенсивно, виробляли таку величезну кіль-
кість різноманітної продукції, що людство,
породивши ці матеріальні блага, буквально
в них захлинулося. Не маючи змоги спожи-
ти все це багатство, а отже, не затребувані
для його нового виробництва, люди пара-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 33
Т
доксальним чином виявилися неначе непо-
трібними самі собі. Тому це протиріччя (у
варіанті інтерпретації марксистською політ-
економією — протиріччя між працею і капі-
талом), власне, було зумовлене невідповід-
ністю між високою ефективністю капіталіс-
тичного господарства і органічною приро-
дою людини, яка здебільшого ощадлива, не
схильна до зайвої розкоші. Навпаки, для
безкризової капіталістичної, ліберально-рин-
кової економіки — тобто економіки, яка без-
упинно ускладнюється, інтенсифікується і
захоплює все нові й нові сфери діяльності
(від освіти до релігії), була необхідною бук-
вально і «нова людина». Нею мав стати пев-
ний невситимий споживач (а, звідси, volens-
nolens, і виробник), який жадає все нових і
нових товарів та послуг і легко полишає ко-
лишні, схильний до беззастережного ризи-
ку і взагалі-то не дуже рефлектує, але із за-
доволенням проникає в усі можливі й не-
можливі сфери життя задля їх комерціалі-
зації. Така людина, власне, як у реторті,
«виведена» в одній країні (США) у рамках
«Нового курсу» президента Ф. Рузвельта —
на основі економіки ефективного попиту
Дж. М. Кейнса — і як клон почала швидко
заповнювати весь капіталістичний світ. З
катастрофою соціалістичної світобудови й
утворенням уніполярного глобалізованого
світу нова людина стала по суті і всесвіт-
ньою, універсальною людиною.
БЛИСК І ВБОГІСТЬ ПРОТИРІЧ ШТУЧНОСТІ
им часом і теорема Геделя демонструва-
ла свою всесвітність і універсальність.
Нібито зняте протиріччя — за умов капі-
талістичного господарства, яке ефективно
ускладнювалося, — почало перетворювати-
ся на нові протиріччя, що вже не мали та-
ких порівняно легких і очевидних рішень.
Це здебільшого: протиріччя екологічні (не-
сталий розвиток із завищеними стандарта-
ми життя нинішнього покоління за рахунок
майбутніх поколінь); соціально-політичні (з
розривом, що стрімко збільшується, у жит-
тєвих рівнях багатих країн «світової Півно-
чі» і бідних країн «світового Півдня»); еко-
номічні (зі зростаючим розривом між реаль-
ним сектором економіки, де виробляються
товари і послуги, та фінансовим, який необ-
хідний, власне, для обслуговування реаль-
ного сектора, але займає щодо нього дедалі
більш диктаторську і довільну позицію).
Мабуть, все-таки найголовнішим (але й
менш розпізнаним, оскільки воно містить-
ся «всередині нас»), є протиріччя між пев-
ними органічними психосоматичними пара-
метрами людини, оскільки вона сформува-
лася як особливий антропологічний, істо-
ричний, культурний, моральний вид, і тими
примусовими новими параметрами, в яких
усе це геть-чисто відкидається. Власне те,
що починають розуміти як проблему «роз-
люднення людини». Або, у ширшому плані,
починає діяти така особливість: уже не еко-
номіка для людини (як колись, у вигляді
певного необхідного інструменту життєді-
яльності), а людина для економіки (як необ-
хідний функціональний компонент для її
безмежного самозростання). Потяг до необ-
меженого споживання, гедонізму, здебіль-
шого інструментальний, а не творчо-кри-
тичний, розум «нової людини» «гламурно»
прикривають її мутацію, вихід з тих мо-
ральних, психічних, інтелектуальних і со-
матичних координат, де людина, як така,
тільки й може зберігати свою психосома-
тичну ідентичність. («Ми не знатимемо,
коли нас не буде» — В. Кутирьов).
Таке прочитання, «за Геделем», першого
(соціалістичного) і другого (капіталістич-
ного) варіантів світобудови за всієї їх ан-
тагоністичності, а в період їх паралельно-
го існування й неприхованої і зрозумілої
ворожості, має і певний загальний онто-
екзистенціальний знаменник. Це, нагадає-
мо, монологічне, вольове, диктаторське, уза-
гальнене — «перетворювальне» — ставлен-
ня людини до світу, трансцендентну склад-
ність якого ми не в змозі охопити. І тут ді-
ють два цікавих пізнавальних сюжети.
34 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
По-перше, сюжет знову поєднаний з
уявним експериментом. Він є спробою з’я-
сувати таку річ: чи гарантувала б простота
та зрозумілість соціалістичного проекту
його вічне або хоча б довготривале існу-
вання, якби паралельно йому не діяв і ка-
піталістичний проект, який і підривав со-
ціалістичний проект непосильною гонкою
озброєнь, і демонстрував споживчий до-
статок разом із демократичними свобода-
ми. Дві основні (під)системи соціалістич-
ного проекту є маркерами оцінки можли-
вості тривалості такого існування — соці-
ум і природа.
Якщо говорити про соціум, то відносні
ідеологічні і матеріальні незручності «за-
надто простого і зрозумілого життя» він за-
галом пристосувався оминати буквально за
принципом Ле Шательє-Брауна для біоло-
гічних систем — набувати тих нових ком-
пенсуючих станів, за яких тиск (спрощен-
ня) стає меншим. Це Езопова мова, анекдо-
ти й «розмови на кухні» на ідеологічному
полюсі проекту, приписки до плану та «ті-
ньовий ринок» — на економічному. Заради
справедливості слід додати, що основний
офіційний «психосоматичний стрижень»
соціуму був цілком розумним і гуманістич-
ним — від вимог здорового способу життя
до високої, хоча й тотально ідеологізованої,
культури. Тому в історичній перспективі —
і в рамках цього уявного експерименту — у
форматі соціалістичного проекту соціум міг
би, схоже, існувати досить довго.
Інша справа — природа. Так само підля-
гаючи принципу Ле Шательє-Брауна, вона
почала реалізовувати натиск спрощуваль-
них перетворень соціалістичного проекту
у ширшій палітрі компенсуючих станів. Ці
стани простягалися від зовні невинних ін-
дустріальних пейзажів і «спальних райо-
нів» великих міст до прямо катастрофічних
результатів меліорації та вилучення корис-
них копалин. Вінцем катастрофічності, ма-
буть, тут є Чорнобиль. Так чи інакше, але
по «лінії природи» соціалістичний проект
повільно, однак неухильно, підривав власні
підвалини. Його значно зрослі продуктивні
сили логікою свого спрощеного (лінійно-
го), але потужного впливу почали супере-
чити складним (нелінійним) законам при-
роди. Це й прирікало соціалістичний про-
ект на довготривалу історичну стагнацію
(нагадаємо, без впливу капіталістичного
проекту), а роблячи стагнацію явною, пара-
доксальним чином визначало можливість
її критичного осмислення (спроба перебу-
дови), на відміну від нинішньої «гламурної
мутації» капіталістичного проекту.
Тут, по-друге, слід перейти до наступно-
го сюжету, що має прояснити ту незрозу-
мілу поступливість, з якою соціалістичний
проект самоліквідувався і почав шукати
себе вже у варіанті капіталістичного проек-
ту. Багато чого можна пояснити недосвідче-
ністю реформаторів соціалістичного проек-
ту («виконробів перебудови»), більше того,
схоже їхньою необізнаністю в тому, що со-
ціалістичний проект тільки й міг існувати
як такий у досить вузьких рамках «просто-
ти і зрозумілості». Вихід за ці рамки, ба-
гатоаспектне ускладнення проекту при-
зводить до втрати контролю над ним, веде
до його переорієнтації на капіталістичний
устрій.
Дещо можна пояснити і тим, що політико-
управлінська еліта соціалістичного проекту,
яка значною мірою не збігалася з реформа-
торами, на той час вже відчутно перероди-
лася в певний бюрократично-гедоністичний
клас («новий клас», за М. Джиласом), з осо-
бистими інтересами, далекими від цілей
проекту. І тому, навіть навчившись затишно
існувати у «порах» проекту, цей клас таки
внутрішньо обтяжувався ним. Не можна
нехтувати і «людьми повітря» (за О. Не-
клессою). За умов соціалістичного проекту
це був не дуже великий, але агітаційно ва-
гомий, що мав прямо-таки гіпнотичний
вплив на розум соціуму, загін — від зірок
естради до зірок спорту. Вони й самі праг-
нули своє рекламно-зоряне життя зробити
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 35
О
реальним — і пробуджували подібні непе-
реборні устремління за рамки вже існуючо-
го проекту у масштабі всього соціуму (по-
встання мас — Х. Ортега-і-Гассет).
До цих пояснень варто додати і постійне
бажання (з реалізованою несподіваною мож-
ливістю) капіталістичного проекту позбути-
ся свого надокучливого конкурента. Слід за-
значити, що спектр цього бажання був гра-
нично широким: від доброзичливості про-
стих людей і наївності вчених (Ф. Фукуяма),
з їхньою радістю з приводу очікуваних то-
тального торжества ліберальних цінностей,
настання «вічного миру» і зникнення бід-
ності, до «людей повітря» уже капіталіс-
тичного формату (геополітиків і геострате-
гів), котрі бачили для себе всі переваги та-
кого уніполярного («однопроектного») сві-
ту, який втілювався на їхніх очах.
ПАСТКА МОНОЛОГІЧНОЇ ПОВЕДІНКИ, АБО
«ФАКТОР Х»
тже, можна загалом зрозуміти, чому так
легко самоліквідувався соціалістичний
проект, але не до кінця. Залишається відчут-
тя якогось «фактора Х», який іде з глибин
людської екзистенції, що визначає ключо-
ву сутність нинішнього — недавнього соці-
алістичного, а тепер, переважно (або бажаю-
чого стати таким) капіталістичного — соціу-
му. Таким «фактором Х» є, власне, відзначе-
не раніше монологічне ставлення сучасного
соціуму до світу — і як людства загалом, і як
сукупності окремих індивідуумів.
Мовою сучасної економічної соціології,
монологічність є ключовим поведінковим
інститутом людства, тобто певною устале-
ною сукупністю норм і правил його став-
лення до універсуму — як природного, так
і соціального. Очевидно, підвалини моно-
логічності — вихідна самовдоволена (й не-
самокритична) людська недовіра до світу і
уявлення про його порожнечу, незаверше-
ність, із прагненням активно компенсувати
це всіма можливими засобами. Здавалося б,
у міру культурного й наукового розвитку,
з розширенням знань про неосяжне багат-
ство, неповторність (штучну невідтворюва-
ність) і крихкість світу, монологічність мала
б змінитися діалогічністю — партнерським,
дружньо-зацікавленим ставленням до сві-
ту. Однак однією з особливостей соціально-
економічних інститутів є path dependence —
поглиблювана залежність певних норм по-
ведінки соціуму від уже колись випробу-
ваних ситуацій. Особливістю ж траєкторії
path dependence є те, що регламентовані у
такий спосіб норми зазвичай канонізують-
ся, навіть якщо в них зникла пряма необ-
хідність, визначаючи такий тип розвитку
— іноді і патологічний, і абсурдний, з яко-
го чим далі, тим складніше звернути. Влас-
не тут path dependence починає перетво-
рюватися на так звану інституціональну
пастку — діяльність, ефективну в коротко-
му інтервалі часу й для невеликого сегмен-
та соціуму, але, за великим рахунком, еко-
номічно шкідливу для всіх. Якщо тепер ви-
діляються два основних типи пасток — на
рівні національних держав (ухилення від
податків, корупція, неплатежі — інститу-
ціональні макропастки) і на рівні діяльнос-
ті транснаціональних корпорацій (інститу-
ціональні мегапастки), то щодо монологіч-
ності як пастки згубного світогляду, хибної
орієнтації у бутті, очевидно, можна гово-
рити як про онтичну (що передбачає кон-
кретний спосіб «прочитання» буття) інсти-
туціональну пастку. Тут вихідною ситуаці-
єю, яка породила такий тип пастки, схоже,
був період десятитисячолітньої давнини,
пов’язаний з різкими кліматичними пер-
турбаціями, коли попередній гомеостаз лю-
дини із природою був порушений, і міфоло-
гічний стан гармонії «золотого століття», з
можливістю жити, збираючи дарунки при-
роди, дуже швидко замінила необхідність
щоденних господарських праці і турбот.
Новий тип монологічного господарюван- ня
— як результат недовіри «шокованої» ге-
нетичної пам’яті людства до світу, оформ-
лений у відповідних соціально-економічних
36 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
«З
тео-
інститутах і викристалізуваний в онтичну
інституціональну пастку — став доміную-
чою, якщо не абсолютною формою діяль-
ності глобального соціуму. Така форма при-
родно-історичної монологічності була закрі-
плена та посилена і штучно-цивілізаційною
монологічністю при реалізації згадуваної
економіки ефективного попиту Дж. М. Кейн-
са. Прикметною рисою монологічності стає
вже не просто недовіра до світу (цілком зро-
зуміла, яку почасти можна навіть простити),
а штучне «перестворення» (Ю. Осипов) са-
мого світу. Щоб економіка могла працювати
ефективно (бодай без значних криз і стагна-
ції) світ має тепер «сидіти на голці» загаль-
ної штучності: попиту, пропозиції, потреб,
самої своєї інфраструктури (технобіосфери)
і, найголовніше, «нової людини» — у даному
аспекті, що важливо, беззастережно моноло-
гічної. Така монологічність, що цілком опа-
нувала глобальним світовим соціумом до
кінця ХХ століття, однак має різне регіо-
нальне «забарвлення» — егоїстичне для кра-
їн «першого світу» (капіталістичного проек-
ту) і, як і раніше, недовірливе — для країн
«третього світу». Щодо країн «другого сві-
ту» (колишнього соціалістичного проек-
ту) — це, найімовірніше, забарвлення неви-
правданого очікування, яке потребує своєї
якнайшвидшої компенсації.
Монологічність як «фактор Х», що лег-
ко змінила вектор спрямованості на про-
тилежний (від регламентованого соціаліс-
тичним проектом на пропонований капі-
талістичним), однак, зберегла свою сут-
ність, своєрідно позначилася на поведінці
реформованого колишнього соціалістич-
ного соціуму — від його емпіричного до
теоретичного полюсів. На емпіричному по-
люсі — це зміна статичної монологічності
соціалістичного підприємства (із задани-
ми наперед планом, споживачами і поста-
чальниками) на динамічну монологічність
капіталістичного підприємства (з постій-
ною необхідністю налагоджувати нові
зв’язки, оновлювати виробництво і просу-
вати свою продукцію). В емпіричному ж
полюсі представлений і потужний, що ін-
тенсивно розростається, сектор особливої
монологічності (умовно назвемо її «циніч-
ною монологічністю»), пов’язаний з різно-
го роду напівкримінальними, а то й кри-
мінальними практиками — від різноманіт-
них посередницьких фірм і трастових ком-
паній до прямих рейдерських акцій.
ДИХОТОМІЯ СУЧАСНОСТІ: МОНОЛОГІЧНІСТЬ
VERSUS ДІАЛОГІЧНІСТЬ
ахоплююча легкість монологічного
переходу» (перефразовуючи назву
роману М. Кундери) добре помітна на
ретичному полюсі, особливо в економічній
науці і прямо «знаково» в одному із сегмен-
тів економічного знання — математичній
економіці. Монологічність адептів системи
оптимального функціонування соціалістич-
ної економіки (СОФЕ) тут легко і навіть із
якимсь захватом замінилася близьким їм
одновимірним раціоналізмом математизо-
ваного економіксу.
Отже, перша теорема Геделя начебто
здатна продемонструвати, обережно ви-
словлюючись, некоректність — у сенсі не-
відповідності певним глибинним принци-
пам ідеї прогресу (Т. Шанін) і соціалістич-
ного, і капіталістичного проектів, однаково
пов’язаних зі спробою зовнішнього (моно-
логічного) перетворення вкрай складного
універсуму. Парадоксальним чином в епіс-
темологічному плані соціалістичний про-
ект виявився навіть у виграші: у генетично
властивому йому ключі простоти і зрозумі-
лості він відверто продемонстрував неспро-
можність використаної ним моделі. Інша
справа — капіталістичний проект: його ге-
нетична (але й штучна) складність починає
виявляти у своїй реалізації навіть певну ін-
версію своїх задумів — «прогрес» розпочав
стабільно генерувати якусь привабливу па-
тологію, «світло — випромінювати пітьму»
(буквально за Біблією: Якщо світло, що у
тобі, пітьма, то яка ж пітьма? — Мф. 6:23).
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 37
Тут, мабуть, і вичерпується доказовий ре-
сурс першої теореми Геделя — зовнішнім
чином перетворити щось складніше, ніж ми,
витівка не тільки даремна, а й небезпечна.
Не додає оптимізму і друга теорема — ми
ніколи не зможемо стати складнішими, щоб
безпомилково керувати тим органічним
складним світом, в якому живемо: ні реаль-
но (як Бог), ні навіть у думках (як, напри-
клад, демон Максвелла).
Залишається певний єдиний варіант люд-
ського буття-у-світі (схоже, єдино реаль-
ного, гідного і справедливого буття). Воно
полягає не в чинному, власне «зовнішньо-
му» існуванні соціуму стосовно світу і не-
вгамовному бажанні диктаторськи, моноло-
гічно розпоряджатися цим світом, а в жит-
ті «всередині» світу, узгоджуючи свої дії з
його можливостями, звісно, добре уявляю-
чи такі можливості. Інакше кажучи, йдеть-
ся про перспективу і необхідність заміни не
просто однієї існуючої монологічної позиції
на іншу, але на таку, котра узгоджує зовніш-
нє і внутрішнє, роблячи людську діяльність
співучасною (М. Бахтін) стану світу. Це —
позиція діалогу. Власне, тут ми виходимо на
корпус уявлень нинішньої — постнекласич-
ної — науки про можливості як людського
пізнання, так і буття-у-світі.
Представляючи діалогічність як «правиль-
ний» — на відміну від «пастковості» моноло-
гічності — онтичний інститут світогляду, від-
значимо два важливих моменти. По-перше,
діалогічність не є чимось неприродним і за-
позиченим для людини. Творчість — це вну-
трішній діалог-самореалізація, коли в люд-
ській свідомості нове (ідеї, знання, форми)
виникають саме у процесі діалогової взає-
модії її двох різних «Я» — одного, яке щось
стверджує, й іншого, котре йому опонує.
Результат — синергія, взаємодія цих двох
умовно різних начал («Я») однієї і тієї ж са-
мої людської особистості (цілісності) — і є
певним творчим продуктом. Отже, діалог є,
власне, інструментом породження нового
й потребує високої культури і відповідаль-
ності. У діалозі обов’язкова присутність
двох взаємодіючих «паралельних» начал, їх
принципова не-злитість і не-роздільність,
що у підсумку породжує той результат, на
який ці начала не здатні ні окремо, ні навіть
якщо їх механічно об’єднати. Діалог (діало-
гічність) і монолог (монологічність) допо-
внюють один одного — діалог як творчий
процес необхідний для генерування чогось
змістовно нового, коли це нове «намацуєть-
ся» при взаємодії начал. Монолог — коли в
новому змісті немає потреби і можна, влас-
не, від імені одного з начал «виготовляти»
щось стандартне. По-друге, оскільки діа-
логічність як можливість генетично пред-
ставлена у людській психіці (свідомості), то
вона (діалогічність) може реалізовуватися
й у самому способі життя людини, її бутті.
Началами тут є, з одного боку, сама люди-
на, а з другого — природа, в якій вона живе,
світ, універсум.
Розвинених — і таких, що розвиваються
далі — завдяки такій онтичній діалогічності
особистостей у людській історії досить бага-
то. Виходячи з необхідності розмаїття куль-
турних зразків, можна вказати хоча б на
давньокитайський принцип «у-вей» і пра-
вославну практику «ісихії». Прикметна тут
глибока «технологічна» схожість цих видів
діалогу визначається їх спільною онтичною
базою. Так, відповідно до «у-вей» людське
втручання у буття має виходити винятко-
во з можливостей буття розвиватися сво-
їм органічним шляхом — «дао». Варто нага-
дати думку М. Гайдеггера, що людина лише
«пастух буття», і це має визначати горизонт
людських дій. Ісихастська (ісихія — спокій,
мир, тиша, усамітнення…) духовна практи-
ка — «Розумне Діяння» — чинна в загаль-
ному ключі православної аскези, виходить
із можливості й необхідності певної ауто-
трансформації (С. Хоружий) людського
начала в напрямку обрію Божественного
буття. Говорячи вже мовою не церковною,
а світською (і науковою), це уможливлює
більший «поступ» в осягненні справжньо-
38 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
Я
го блага буття (як результату діалогу): і як
можливості відкрити себе і донести світу, і
як здатності ввібрати цей світ у себе у всій
його повноті і глибині. Тут слід правиль-
но розуміти принцип аскези — вона не є за-
кликом до примусової убогості і стрима-
ності, а скоріш вимогою позбутися певних
«екранів» — матеріальних, розумових, по-
ведінкових, — які встають між людиною і
світом, унеможливлюють їхній діалог. Від-
значимо і вимогу ісихії в діалогічності — як
тихої, серйозної, спокійної та відповідаль-
ної зосередженості на собі й на світі, на їх-
ньому багатстві і трансцендентності, з не-
припустимістю упустити щось істотне при
спілкуванні. Очевидно, для нинішньої до-
мінуючої монологічності — «часу коротких
фраз і думок» — це вимога зовсім марна:
варто згадати «колажність» сучасного мис-
лення і «кліповість» інформації.
Резюмуючи практику «діалогічного жит-
тя» як певний досвід мікросоціального бут-
тя, зазначимо, що, на відміну від монологіч-
ності, він орієнтується водночас як на ви-
хідне багатство буття, його неповторність
і суверенність, так і на пасіонарну і твор-
чу місію людини це буття зрозуміти і при-
йняти в себе, а себе буттю — донести. Інак-
ше кажучи, результатом діалогу, причому
як процесу, як життя, має бути певний уза-
гальнюючий вектор: з одного боку — усього
доступного (збагненного і незбагненного)
для людини-в-світі, з другого боку — усьо-
го кращого в людині-для-світу. Цей вектор
містить у собі як матеріальні, так й ідеальні
компоненти, як старе, що зберігається, так і
нове, котре створюється, як те, що дає світ,
так і те, котре творить людина.
ПОСТНЕКЛАСИЧНА НАУКА ЯК ДЗЕРКАЛО
ПРИНЦИПІВ ДІАЛОГІЧНОСТІ
ким чином мікросоціальний досвід
діалогічності небагатьох праведників
в епоху тріумфуючої, попри стрімку кри-
зовість і вже катастрофічність, монологіч-
ності, що індоктринувала абсолютну масу
соціуму і діє практично на рівні фізичних
законів природи, може розширити діало-
гічність, зробити рятівною idйe fixe для
тієї ж абсолютної маси соціуму? Чи є нині
у діалогічності серйозні і вагомі сили під-
тримки? Є, однак не варто впадати в ілю-
зії, — вони недієздатні. Це наука, сила
якої у знаннях про нові горизонти буття,
де діє багато тонких, незвичайних і важ-
ливих речей, але яка безпорадна настіль-
ки, наскільки соціум про ці речі нічого не
воліє знати — начебто з ними й необо-
в’язково співвідноситися, керуючись лише
старим мисленням і поведінкою (path de-
pendence).
Власне, на ці питання у вже окреслено-
му плані й намагаються відповісти автори
рецензованої монографії. Тут вони цілком
коректно використовують «режим змінно-
го фокусування» двох основних аспектів —
широкого, епістемологічного і вузького —
спеціалізовано-предметного. Тут хотілося б
внести низку епістемологічних і системно-
синергетичних доповнень.
Епістемологічному аспекту відповідає,
власне, парадигма нинішньої постнекла-
сичної науки. Ціннісно-цільові структури
постнекласики, як було показано раніше,
завдяки своєму режиму «зміни змін» і за-
дають науці потенціал діалогічності — діа-
логічності як пізнавальної, так і практичної
— через реалізацію наукового знання. Од-
нак це саме потенціал, і він може вироди-
тися в ту саму монологічність. Тут, схоже,
існують два полярних варіанти.
Перший — назвемо його варіантом соліп-
сизму — сполучений з виходом знання на
певні нові онтологічні горизонти буття, де
будь-яка емпірична перевірка знання поки
що неможлива за визначенням. Крайню по-
зицію тут, приміром, займає Х. фон Фер-
стер, за яким ми не відображаємо, а кон-
струюємо світ. Оскільки світ є нашою кон-
струкцією, то кожна людина приречена на
когнітивну самітність (ширше — нерозу-
міння її іншими людьми).
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 39
I
Другий варіант — умовно назвемо його
прагматичним — діє на вже існуючому го-
ризонті буття, змінюючи його в певній сфе-
рі своєї діяльності таким чином, що це слу-
гує самореферентним емпіричним підтвер-
дженням правильності дій, заснованих на
відповідних знаннях. Схоже, що у подіб-
ній ситуації нині перебуває економічна на-
ука, яка співвідносить свої знаннєві дії з
результатами цих дій — на історично ко-
ротких проміжках часу і в певному ближ-
ньому просторі, що «впритул» прилягає
до цих дій. Звідси — перевіркові емпірич-
ні характеристики — подібні до зростання
ВВП, прибутку, інвестицій і т.д. — завжди
самореферентно підтверджуватимуть пра-
вильність такого типу економічних дій (на
основі такого типу економічних знань). За-
вдання оцінки економічної діяльності (і
мотивуючого її знання) на основі глибин-
них характеристик стану універсуму тут не
тільки не ставляться, а й не передбачаються
взагалі. Ці крайні варіанти — і як маркeри
можливого виродження теоретичного знан-
ня (пряме завдання попередження), і як
мутація пізнавальної (і діяльнісної) діало-
гічності у монологічність (непряме завдан-
ня попередження) — розв’язуються або ма-
ють розв’язуватися в рамках наукової кар-
тини світу постнекласики (як універсаль-
ного еволюціонізму) на основі її уявлень
про об’єкт (систему) і інструментарій до-
сліджень.
Щодо об’єкта (системи) дослідження у
постнекласиці існують гранично широкі
просторово-часові уявлення — це соціо-
природна система (СПС). У ній, як «у бу-
динку, в якому ми живемо», реалістично
долається розрив колишнього наукового
бачення світу між його соціальним і при-
родним началами, більше того, вважає-
ться, що ці начала взаємозумовлюють
одне одного, коеволюціонують. Таке нове
бачення, у свою чергу, можливе лише з
позицій основного інструментарію пост-
некласичної науки — синергетики. Це на-
ука про самоорганізацію складних систем,
що дає змогу реалістично розглядати по-
ведінку СПС як таку, що самоорганізує-
ться, структуруючи систему на певну
кількість компонентів (підсистем). Свої-
ми станами вони визначають особливості
самоорганізації СПС і можливі траєкторії
її реалізації. Вважають, що СПС має іє-
рархічну будову і їй притаманна певна
функціональна вертикаль — у тому зна-
ченні, що в СПС діє необхідна кількість
взаємозалежних рівнів, які переходять
один в одного. Рівні мають таку принци-
пову спеціалізацію: найвищі з них відпо-
відають цілепокладанню системи, є її мен-
тальністю, найнижчі — характеризують її
реальний, фізико-енергетичний стан, і є
тілесністю СПС.
СИНЕРГЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ ДІАЛОГІЧНОСТІ
з синергетичного погляду це дає змогу
регламентувати поведінку (самооргані-
зацію) СПС як таку, котра визначається
процесом смислопородження, оскільки саме
смислопородження є синергетичною кате-
горією (В. Аршинов, Я. Свирський). У най-
більш загальному уявленні смисл і проце-
дура, що його генерує — смислопороджен-
ня, є певним «припасуванням» довготрива-
лої людської діяльності до можливостей
середовища (системи) життя людини, така
їхня взаємодія, що характеризується тра-
єкторією певного незменшуваного — благо-
го — результату. Іншими словами, смисло-
породження — це особлива форма людсько-
го діалогу-діяльності, коли людина нічого
не упускає зі свого творчого, пасіонарного
призначення у світі, але й не претендує ні
на що зайве і «неправильне», що не закла-
дено у можливостях універсуму (світу). От-
же, СПС є, власне, «місцем і часом» мож-
ливої реалізації вже макросоціальної діа-
логічності, де, приміром, ісихії мікросоці-
альної діалогічності, що базується на інтуїції
внутрішнього духовного процесу (С. Хору-
жий), відповідатиме наукове, раціональне
40 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
знання про закони й можливості соціаль-
ного і природного універсумів, справжні і
глибинні людські потреби, відповідальне
прагнення організувати людську діяльність
згідно з можливостями універсуму і запи-
тами потреб тощо. Маркером, індикатором
доброякісності саме так реалізованого ма-
кросоціального діалогу буде, мабуть, пев-
ним чином вимірюваний і означений смисл,
точніше динаміка смислопородження, реа-
лізованого в СПС, його контр-абсурдна
траєкторія. Поки що тільки теоретично
трактована авторами СПС із її інтенцією
смислопородження, у кодах синергетики,
може бути представлена як автопоетична
(«самотворча») система. Однак вона може
бути контекстуально зіставлена з іншими
складними системами, котрі сучасною нау-
кою досліджуються вже в практичному ра-
курсі. Це, приміром, живі системи з реалі-
зацією у них процесів пізнання (У. Матура-
на, Ф. Варела) і соціальні системи Н. Лу-
мана, які завдяки внутрішнім зв’язкам
комунікації за допомогою своїх саморефе-
ренції та інореференції здатні еволюціону-
вати у напрямку смислу.
Повертаючись тепер до другої теореми
Геделя, точніше до неможливості для люд-
ства реалізувати таку привабливу для нього
метасистему і звідти зручно (безкарно?) ке-
рувати світом, а, отже, до необхідності жити
«всередині» світу, відзначимо, що СПС
саме і є культурною (і науковою, і мораль-
ною) регламентацією життя «всередині»
світу. Образно кажучи, ніхто СПС спеціаль-
но не створює і створювати не мусить (як,
припустимо, технопарки, вільні економічні
зони або туристичні центри) і в неї (у них)
звичайна «субстанція» буття — як вихід-
ного, природного, так уже зміненого люд-
ською діяльністю. Просто у СПС, з позицій
постнекласичної науки і її синергетичного
інструментарію, необхідно враховувати ті
«тонкі речі», які de facto «промоутером» ни-
нішньої моделі цивілізації — економікою не
помічаються і не можуть бути поміченими.
Власне, це визначає відмінність між СПС і
економічною системою (ЕС) — фактичною
«домівкою» нинішнього соціуму, що тяжіє
до життя не за принципами науки й моралі,
а якоїсь спрощеної прагматики.
Так, синергетично відображаючи і пред-
ставляючи світ (універсум), СПС, насампе-
ред, узгоджує у собі, через низку перехід-
них щаблів (ієрархічних рівнів), ідеальне
(на верхніх рівнях) і матеріальне (на ниж-
ніх рівнях), розглядаючи і реалізуючи їх у
відповідних їм статусах і формах руху. Та-
кими статусом і формою руху для ідеально-
го є самоорганізація смислу, для матеріаль-
ного — безліч станів фактичної та можли-
вої рівноваги, циклів розвитку, причинної
взаємозалежності тощо. Ключова ж осо-
бливість поведінки СПС — нелінійний ха-
рактер її самоорганізації, з можливістю ін-
версії за задумом благої та масштабної люд-
ської діяльності (але нерелевантної щодо
можливостей універсуму) у цілком реаль-
ний і масштабний негативний результат
(щоправда, часто непроявлений). Причому
зовсім не обов’язково зумовлений якоюсь
супутньою глобальною техногенною або
природною катастрофою, а саме з огляду на
цю фатально-оманливу «благість». Звідси —
згадувані вже вимоги культурності, науко-
вості та моральності до СПС, саме звідси
витоки того, що в ній немає нічого підкрес-
лено «периферійного» і «центрального»,
«другорядного» і «головного», «поточно-
го» й «історичного» — все взаємозумовле-
но і взаємозалежно. Однак це не «тверда»,
механічна взаємозумовленість, а «м’яка»,
синергетична, з реалізацією людської ак-
тивності у певному конусі реально благих і
припустимих дій — що і не сковують волю
людини, і гарантують не-абсурдний, осмис-
лений результат.
Власне, це визначається «вписаністю»
СПС у закони синергетики — що, до речі,
добре обґрунтовано у монографії, більше
того, «відданістю» їм — у сенсі «поваги»
м’якості законів синергетики (які навіть у
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 41
О
певному аспекті наче навмисно провокують
бажання їм не підкорятися), у безумовному
підпорядкуванні їм. Тут бачимо разючу від-
мінність синергетичних законів від законів
фізичних, хімічних, біохімічних і біологіч-
них, що жорстко, прямо й однозначно ви-
значають поведінку людини (спробуй, ска-
жімо, «не підкоритися» закону всесвітньо-
го тяжіння!).
Отже, закони синергетики, які групу-
ються авторами в три блоки — нелінійності
розвитку, ресурсу складності та когерент-
ності — буквально відплачують людству (і
окремим людям) за їхніми справами (і ро-
зумом): раніше або пізніше, цілковито або
частково, прямо або побічно, знають про
них чи ні, вони «виводять» на заслужений
результат. Проблемою, щоправда, є здат-
ність (і бажання) цей результат помітити й
адекватно прочитати. Зазначимо, що про-
читання результату, більше того, здатність
формувати необхідний (осмислений) ре-
зультат, саме з огляду на м’якість законів
синергетики, потребує їх особливого знан-
ня. Це знання, мабуть, можна визначити як
певну науково-морально-культурну інтуї-
цію стосовно синергетики, скажімо, щось
подібне до мистецтва-науки герменевтики,
з її місією інтерпретації складних речей (від
текстів до подій). Така «інтуїція синергети-
ки», мабуть, тільки й здатна виразитися в
згадуваних реально благих діях і за блоком
законів нелінійного розвитку (з урахуван-
ням для розвитку СПС можливих станів-
атракторов, її залежності від станів мину-
лого і «притягань» майбутнього); і за бло-
ком ресурсу складності (попереджувально-
го знання про те, що інтенсивне зростання
нової, складної та штучної технобіосфе-
ри, що зазвичай трактують як науково-
технічний прогрес, водночас компенсацій-
но «спрощує» як природу, так і саму лю-
дину); і за блоком законів когерентності
(зв’язуючи стани «ідеальних» і «матеріаль-
них» рівнів СПС, з неможливістю, примі-
ром, забезпечити рух по «траєкторії смис-
лу» за деградації природи та «розлюдненні
людини»). Тут можна використати ще одну
метафору: перехід від нинішнього ігнору-
вання законів синергетики до слідування
їм — це, по суті, і є ліквідація того забут-
тя буття, про яке пророчо попереджав
М. Гайдеггер.
ОРГАНІЧНІСТЬ І ШТУЧНІСТЬ: ПОЛЮСИ ПОСТНЕ-
КЛАСИКИ Й ЕКОНОМІЧНОЇ НЕОКЛАСИКИ
чевидною антитезою щодо СПС ви-
ступає її нинішній реальний і абсо-
лютний протагоніст — ЕС. Економічна сис-
тема не встановлює для себе за допомогою
теоретичного знання ієрархічного розріз-
нення і узгодженості ідеального та матері-
ального, ментального і тілесного. Це зовсім
не означає, що ЕС, як така, проста — у будь-
якому разі, простіша від СПС — і в реаль-
ності й, тим паче, у теоретичному поданні.
Умовно кажучи, СПС і ЕС приблизно «рів-
новеликі» за складністю, однак вони вихо-
дять із принципово різних засад їх уявлен-
ня та реалізації. Це розрізнення характери-
зується у трьох взаємозалежних аспектах.
Перший аспект діє як розбіжності у при-
йнятих наукових парадигмах. Уявлення
СПС виходить із парадигми постнекласич-
ної науки, що прагне максимально відобра-
зити світ, яким він є «сам по собі», вклю-
чаючи й людську активність (пізнавальну
і перетворювально-діяльнісну), що необ-
хідно зважує на властивості світу. Знако-
вим у такому поданні СПС є відзначений
дуже високий рівень її «вписаності» у си-
нергетичну картину світу. Континуумно-
ієрархічна будова конкретної СПС за прин-
ципом кільцевої синергетичної причин-
ності формує свій конкретний просторово-
часовий континуум, останній, навпаки,
визначає властивості «своєї» СПС. Дещо
спрощуючи, можна сказати, що тут діє
підтримуване постнекласикою розуміння
просторово-часових властивостей як та-
ких, котрі містяться у проміжку між їхні-
ми класичними уявленнями за Г. Лейбни-
42 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
цем — речі, які перебувають у просторово-
часовому континуумі, визначають власти-
вості континуума, і за І. Ньютоном — де
все “навпаки”. Що важливо, ці речі — про-
дуктивні сили соціуму — зазнають в СПС
необхідної синергетичної метаморфози,
перетворюючись, як показують автори, у
сукупність соціально-економічної, техно-
логічної і геоекологічної систем. Навпаки,
в ЕС продуктивні сили залишаються, влас-
не, у їх вихідному — за історією економіч-
ного знання — «нерозгорнутому» класич-
ному (і лінійному) уявленні. Це і визначає
у першому наближенні як парадигму кла-
сичної науки в уявленні всієї ЕС, так і по-
рядок відповідних їй дій.
Класичний, точніше неокласичний ха-
рактер наукової парадигми, у кодах якої
визначається ЕС, природно, не замикаєть-
ся тільки на особливостях уявлення про-
дуктивних сил. Він зумовлюється самою
суттю неокласичної парадигми в економі-
ці, що спирається на припущення про ра-
ціональну поведінку людини і рівноваж-
ний стан світу. Такий підхід неокласич-
ної економічної парадигми принципо-
во статичний, оскільки вивчає параметри
певного єдиного, стійкого й оптимально-
го стану і, очевидно, перебуває в опозиції
до парадигми постнекласичної науки, що
вводить у свій пізнавальний корпус і дина-
міку дослідницьких технологій, і динаміку
ціннісно-цільових структур людини. Все це
узагальнюється в синергетичному інстру-
ментарії постнекласики, орієнтованому на
процеси самоорганізації (динаміку динамі-
ки), що замикаються на СПС. Математич-
ний (дослідницький) же апарат неокласики
тут здатний давати лише певне «умовно-ці-
лісне» уявлення свого об’єкта — ЕС і, від-
повідно, програму практичних дій у ньому.
За тієї ключової умови, що ЕС не сполуча-
ється з конкретною «фізичною» територі-
єю (не розчиняється у ній, як СПС у гео-
екосистемі), а враховує її у вигляді зовніш-
ніх характеристик-екстерналій (втім, як і
весь природний і соціальний універсум),
ЕС не має і вихідних характеристик пев-
них, у принципі, рівноправних траєкторій
можливого розвитку. Отже, ЕС не сполучає
в собі й ідеальне з матеріальним (як це ро-
бить через ряд проміжних щаблів СПС) —
розбіжність і необхідна доповнювальність
між ними відсутні як такі. ЕС — світ пев-
них «гомогенно-матеріалізованих» еле-
ментів і зв’язків між ними — споживачів,
виробників, ресурсів, витрат, вартостей,
трансакцій, платежів тощо. Власне вони
означують розпливчасто-гомогенне трак-
тування ЕС як сукупності принципів, пра-
вил, норм, що зумовлюють економічні від-
носини, які виникають у процесі виробни-
цтва, розподілу, обміну та споживання еко-
номічного продукту. Тому навіть найбільш
просунуті спроби дослідження ЕС — чи
то побудова «періодичної системи елемен-
тів» ЕС (О. Бузгалін, А. Колганов), чи то
створення фундаментальної типології еко-
номічних систем (Г. Клейнер) — прирече-
ні залишатися на рівні специфічного ком-
паративного змістового аналізу, аналізу
інституціонально-політичного, без якихось
природничо-наукових вкраплень. Спроби
ж кількісного дослідження поведінки ЕС
здатні породжувати лише певну «розривну
динаміку» економічної системи із зістав-
ленням специфічних рівноважних станів
ЕС, що йдуть один за одним. Іншими сло-
вами: тут у визначенні та дослідженні (мо-
делюванні) ЕС — у рамках економічної не-
окласики — характерний «переривчастий»
опис, що загалом визначається «штучніс-
тю» ЕС, на відміну від «континуумного»
опису СПС з її органікою у рамках постне-
класики.
Закінчення — у наступному номері.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-556 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T15:58:12Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Бєлов, Ю.А. 2008-04-23T19:04:12Z 2008-04-23T19:04:12Z 2007 Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги) / Ю. Бєлов // Вісн. НАН України. — 2007. — N 9. — С. 29-42. — укp. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/556 Однією з ознак формування інформаційного суспільства є невпинне збільшення потоку оприлюдненого слова — часописів, книг, а віднедавна й Інтернет-видань. Причому йдеться не тільки про фізичний обсяг, а й про різноманіття проблематики. Не важко помітити, що цей «потік» набуває тривожних рис «інформації заради інформації», тому чільне місце у ньому має посідати наукова література. Особливо це стосується тих праць, котрі є рефлексією над власними цивілізаційними змінами і, що важливо, ставлять запитання: чи є нинішня модель інформаційного суспільства, яка реалізується, саме такою невідворотною і найкращою з усіх можливих? Синергетичною мовою це звучить так: де починається розгалуження можливих шляхів цивілізаційного розвитку, коли соціуму потрібно робити черговий вибір, не покладаючись на самоплин, тим паче за умов зростання загроз цивілізаційної кризи? За такими ж синергетичними принципами подібний вибір потребує значного інформаційного (смислового) обґрунтування — саме в ракурсі незвичності нового світобачення, його, так би мовити, «подієвості». За когерентності, зчепленості усього з усім в нашому світі, це має відбиватися і в наукових працях, присвячених зазначеній проблематиці. Тут архітектоніка досліджуваних процесів має віддзеркалюватися архітектонікою самої наукової праці, де структура нових смислів набуває переваги над «матеріальністю» рутинного змісту, бути критерієм її науковості. Саме цим, схоже, вирізняється анонсована монографія, рецензія на яку подається у двох числах нашого журналу. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України №9 С. 29-42 Рецензії Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги) How Society Selects its Way (Thoughts after "Event" Book Reading) Article published earlier |
| spellingShingle | Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги) Бєлов, Ю.А. Рецензії |
| title | Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги) |
| title_alt | How Society Selects its Way (Thoughts after "Event" Book Reading) |
| title_full | Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги) |
| title_fullStr | Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги) |
| title_full_unstemmed | Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги) |
| title_short | Як соціум обирає свій шлях (Роздуми після прочитання "подієвої" книги) |
| title_sort | як соціум обирає свій шлях (роздуми після прочитання "подієвої" книги) |
| topic | Рецензії |
| topic_facet | Рецензії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/556 |
| work_keys_str_mv | AT bêlovûa âksocíumobiraêsvíišlâhrozdumipíslâpročitannâpodíêvoíknigi AT bêlovûa howsocietyselectsitswaythoughtsaftereventbookreading |