Іван Григурко – реставратор сучасності
Доля письменника - це той магічний кристал, який іще тривалий час (не роки і десятиріччя, а століття і більше) привертатиме увагу дослідників різних фахових спрямувань й уподобань. У проблемі "письменник і аспекти його долі" сфокусовано різноманітні наукові, інтелектуальні сфери - естетика...
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2007
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/557 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Іван Григурко - реставратор сучасності / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2007. — N 9. — С. 43-59. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859640306282004480 |
|---|---|
| author | Голобородько, Я.Ю. |
| author_facet | Голобородько, Я.Ю. |
| citation_txt | Іван Григурко - реставратор сучасності / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2007. — N 9. — С. 43-59. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| description | Доля письменника - це той магічний кристал, який іще тривалий час (не роки і десятиріччя, а століття і більше) привертатиме увагу дослідників різних фахових спрямувань й уподобань. У проблемі "письменник і аспекти його долі" сфокусовано різноманітні наукові, інтелектуальні сфери - естетика й етнопсихологія, літературознавство й соціологія, лінгвостилістика й етика, культурософія й онтологія. І чим масштабніша постать митця, тим більший простір відкривається дослідникам, тим колоритніше і повніше вимальовуються прикмети доби, коли він жив і творив.
|
| first_indexed | 2025-12-07T13:20:50Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 43
Есей
У долі Івана Григурка — популярного
і широковідомого прозаїка 70-х і по-
чатку 80-х років минулого століття — ніби
переплелися «два кольори», символізую-
чи тяжкі життєві випробування і щасливі
миттєвості творчих злетів. Це взагалі фа-
тум тогочасного покоління, особливо коли
йдеться про людей самовідданої креативної
вдачі.
Народився Іван Григурко у тяжкі часи
воєнного лихоліття, — 15 лютого 1942
року в степовому селі Волярці, що у Крас-
ноокнянському районі на Одещині. Дитин-
ство його припало на драматичні воєнні та
важкі повоєнні роки, було воно суворим і
трагічним. Батько письменника слу жив
військовим лікарем і загинув на фронті.
Мати померла, коли Іванові виповнилося
лише три роки. Рано залишившись без
батьківської опіки, він потрапив до дитячо-
го будинку. Вихователі й вчителі там були
Я. ГОЛОБОРОДЬКО
ІВАН ГРИГУРКО – РЕСТАВРАТОР СУЧАСНОСТІ
Доля письменника – це той магічний кристал, який іще тривалий час (не
роки і десятиріччя, а століття і більше) привертатиме увагу дослідників
різних фахових спрямувань й уподобань. У проблемі «письменник і аспекти
його долі» сфокусовані різноманітні наукові, інтелектуальні сфери – есте-
тика й етнопсихологія, літературознавство й соціологія, лінгвостилістика
й етика, культурософія й онтологія. І чим масштабніша постать митця,
тим більший простір відкривається дослідникам, тим колоритніше і повніше
вимальовуються прикмети доби, коли він жив і творив.
© ГОЛОБОРОДЬКО Ярослав Юрійович. Доктор філологічних наук (Херсон). 2007.
добрі, уважні, й значно пізніше, у молоді та
сформовані роки, Іван Григурко з вдячніс-
тю їх згадував, а його персонажі нерідко
дивилися на світ, як сказано у романі «Ва-
терлінія», «дитбудинківськими очима».
Спочатку майбутній письменник здобу-
вав економічну освіту. 1958 року він закін-
чив Одеський фінансово-кредитний техні-
кум. У цей час його інтереси все частіше
зо середжувалися на літературі. Під час
вій ськової служби Іван Григурко друкував
вірші та оповідання в армійських газетах,
а після повернення, вже усвідомлюючи
свій журналістський та літературний хист,
вступив до Одеського університету на фі-
лологічний факультет. Студіюючи історію
літератури, проблеми мовознавства, особ-
ливості стилю й стилістики, теорію літе-
ратури, він водночас багато писав, висту-
пав у пресі з журналістськими й прозови-
ми роботами.
44 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
По завершенні навчання в Одеському
університеті Іван Григурко, сповнений твор-
чих ідей, журналістського ентузіазму, мо-
лодечої сміливості, 1969 року приїжджає
на Херсонщину, де в газетярській та пись-
менницькій справі сформувався й розкрив-
ся його талант.
З літературними творами Григурко ви-
ступав із сімнадцяти років. Цілеспрямова-
ний пошук своєї дороги в літературі прий-
шовся на студентський період. А глибше
пізнати життя й самобутньо його вислови-
ти, знайти свій неповторний почерк Івано-
ві Григуркові допомогла саме Херсонська
земля — «серцевина Таврії», як величав її
сам письменник. Будучи кореспондентом
херсонської молодіжної газети «Ленінський
прапор» (її редагував тоді, до речі, мій бать-
ко — прозаїк і журналіст Юрій Голобородь-
ко), на помежів’ї 1960 — 1970-х років він
постійно виїздив у кореспондентські відря-
дження, під час яких знайомився з мешкан-
цями степів, вивчав степове життя, побут,
вникав у турботи й побутово-ви роб ничий
клопіт сучасників, за па м’я то вував обличчя,
характери, живі голоси, мовний колорит
Таврії.
Іван Григурко прожив стрімке й напруже-
не життя, що пройшло на українському Пів-
дні. Він не просто любив південний край —
він жив ним. Це був класичний тип письмен-
ника, який мешкає серед своїх фактичних
персонажів, ґрунтовно обізнаний з їхньою
психологією, спостерігає та запам’ятовує
пів денні, а з-поміж них і таврійські, краєви-
ди і змальовує усе це — реалії, темпоритмі-
ку, складнощі й неповторну ауросферу сво-
го регіону — в художніх творах.
Іван Григурко був митцем, що працює
до останніх днів. Основну роботу над ро-
маном «Червона риба» невиліковно хво-
рий прозаїк завершував у лікарні, за кілька
днів до смерті. Над цим твором, якому су-
дилося стати останнім у літературній біо-
графії Григурка, він працював, як і над по-
передніми, по-максималістському самовід-
дано. Роман вийшов у Києві через два роки
по його смерті, 1984 року й фактично став
морально-етичним заповітом літератора.
Іван Григурко прожив сорок років. Два-
надцять з них були віддані красному пись-
менству. Він помер у Миколаєві 21 серпня
1982 року.
Василь Плющ у багатій фактичним мате-
ріалом статті «Світло нат х ненного сло-
ва», що була передмовою до останнього Гри-
гуркового роману «Червона риба», назвав
його «світлою надією нашої молодої прози»
[9, 6]. Не думаю, що та характеристика-ви-
значення сутності творчості Івана Григурка
була вичерпною і безальтернативною. На-
вряд чи влучно митця, який написав три
повісті й чотири романи, значну кількість
журналістських матеріалів, про якого прак-
тично протягом десятиріччя писала крити-
ка, який активно друкувався і як журналіст,
і як прозаїк, називати лише «надією» укра-
їнської літератури. У цьому визначенні рад-
ше спрацювала давня традиція національ-
ної ментальності: або недооцінювати явища
та їхнє значення, або переоцінювати. Тут же
мав місце феномен «недо».
Іван Григурко увійшов у літературний
процес, коли в ньому «панували» Олесь
Гончар, Василь Земляк, Павло Загребель-
ний, Євген Гуцало, Володимир Дрозд та
інші, коли фаланга класиків і відомих пи-
сьменників була вже сформована, коли й
молоді митці, що склали течію «шістдесят-
ництва», обійняли свої «поля» на літера-
турній шахівниці. (Увійти до літературно-
го руху — справа не проста, відбутися у
ньому — завдання ще важче, особливо коли
розподіл основних «партій» вже здійсне-
но.) Григурко входив до української літера-
тури у той період, коли мотив сучасного
життя вже втілився у цікавих художніх
формах, був досить ретельно розробленим,
мав свої естетичні канони, пріоритети, осо-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 45
бливості структурно-композиційної інтер-
претації (досить пригадати романи Павла
Загребельного «День для прийдешнього» й
Олеся Гончара «Собор») і, здавалося б, не
містив значної новизни.
Проте Іван Григурко одразу виокре-
мив себе неабиякою енергетичністю влас-
ної «сучаснопроекційної» прози, посів-
ши свою, особливу нішу в українській лі-
тературі 70-х років ХХ століття. Від бага-
тьох письменників зі «стажем» та «іменем»
він відрізнявся тим, що сам був органічним
представником цієї найновітнішої сучас-
ності, дивився на неї не очима свідка, спо-
стерігача або очевидця, а немовби «із се-
редини», зі знанням внутрішніх «пружин» і
«секретів» психології новітньої доби.
У статті-рефлексіях, статті-спогадах «Світ-
лі діяння і думи», опублікованій у «Літе-
ратурній Україні» 30 січня 1976 року, Іван
Григурко висловив ті судження й виразив
ті почуття, що вони, неначе софіти, акти-
візовані в потрібний час і потрібному міс-
ці, дозволяють повнокровніше висвітлити
йо го засадничі цінності й естетичні пріо-
ритети.
Івана Григурка як художника і мисли-
теля приваблював безмежний «океан дій-
сності», сповнений усебічної динаміки,
«симфонії емоцій», різноманітних виявів-
поривань і виявів-діянь. Він був переко-
наний, що людина приходить «у літерату-
ру не задля того, щоб бавитись народними
словами, як дитина скельцями калейдоско-
па», а для напружених шукань, вдумливих
спостережень, ретельного аналізу, і тому
письменник «всю свою силу» має витра-
чати «на вивчення навколишнього життя»
[3, 2]. Він критично ставився до тої лабора-
торії творення, художнього письма, в якій
«частина наших творів аж лисніє від тако-
го безконечного переписування, і за полі-
рованою їхньою поверхнею вже не відчува-
ється нічого живого» [3, 2]. Він уважав, що
незамінними конструентами письменни-
цького мислення є «сокровенна глибина» й
«інтимність світосприймання», виражені-
матеріалізовані у прагненні такого стилю,
щоб «там, де треба два точних слова», не
читати «чотири приблизних» [3, 2].
Іван Григурко сполучував зовнішнє (со-
ціумне) й внутрішнє (суто духовне), вба-
чаючи з’єднувальним чинником креативне
начало. А креатив, творіння, як і тяжіння
до них, — це завжди справа, що тримається
на романтичних, ба навіть романтичнолюб-
них засадах. І в Григуркових судженнях
про біном «соціум — мистецтво» постійно
лунають романтичнодайні ноти, образи, ін-
тенції: «Соціальна атмосфера виповнена
озоном творчості. Письменникові на роду
написано дихати нею, переносити її благо-
датну свіжість у свої твори, адже книга —
це художній паспорт доби» [3, 2].
У Григуркових романах і повістях вира-
жено неординарний, строкатий характер
(«паспорт») кінця 60-х — початку 80-х ро-
ків ХХ століття. У його книгах («художніх
паспортах») переплітаються ностальгійний
ліризм, інтелектуальна сповідальність і го-
стре відчуття невідворотніх змін прийдеш-
нього. У своїх творах Іван Григурко репре-
зентував по-розкутому вільний, зни жено-
іронічний стиль новітнього часу, мис лив
його жорсткими і водночас об раз но-фі ло-
софськими категоріями, від чував і передчу-
вав його романтично-драматичний дух.
Іван Григурко, як і чимало інших про-
заїків другої половини ХХ століття — Ва-
силь Земляк, Павло Загребельний, Анато-
лій Дімаров, Володимир Дрозд, звертався
до гостроактуальних проблем і колізій, що
певною мірою відбито у назві його рома-
нів («Канал», «Далекі села», «Ватерлінія»).
Проте він не був прихильником заангажова-
ності й уникав її у своїх творах, що вони по-
стійно випромінювали тенденцію інтелек-
туальної самобутності й порухи концепту-
ального свободолюбства. Художнє іншемис-
лення — це зовсім не обов’язково протест і
46 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
бунт, це не тільки пряма духовно-образна
опозиція, це не лише світоглядна полеміка
й протистояння; це й уміння відкрити нову
глибину, новий вимір, нову гостроту й есте-
тичну самобутність явища, процесу. Григур-
ко був письменником нового і по-новому го-
строго погляду на часто традиційні й оче-
видні соціумні факти й реалії.
Іван Григурко писав активно, щільно,
об’єм но. Йому було властиве романне сприй-
няття дійсності. Про це свідчить і чисто
кількісний показник: романів у його спад-
щині більше, ніж повістей. Утім, і його по-
вісті висвічують ліро-епічність суто роман-
ної природи. Вони дихають відчуттям про-
стору й просторовою фабульно-колізійною
легкістю. Григурко-повістяр демонстрував
мисленнєвість романного ґатунку.
Він поціновував структурно-ком по зи цій-
ні й стильові пошуки, його приваблювали
межі й перспективи художнього експери-
менту. Він експериментував у галузі жанру.
Так, у нього є твори із авторським визна-
ченням «повість» («Роса»), «маленька по-
вість» («Гавертій»), «повість-репортаж»
(«Путина»). Різноакцентними у жанрових
характеристиках постають і його романи. У
«Каналі» виділяються портретно-но ве ліс-
тичні особливості, у «Далеких селах» — еле-
менти химерної оповіді, у «Ватерлінії» —
образно-філософічна стиліс тика, у «Черво-
ній рибі» — морально-психологічна інтен-
ціональність.
Івана Григурка швидко сприйняли і при-
йняли як непересічну письменницьку осо-
бистість. Він практично одразу став помі-
ченим і, висловлюючись сучасним сленгом,
«розкрученим». Небагато хто з українських
прозаїків другої половини ХХ століття роз-
починав свій шлях у «великій літературі»
так ефектно, промовисто, з таким ліро-
епічним розголосом, як це зробив Іван Гри-
гурко повістями «Роса», «Гавертій» й особ-
ливо романом «Канал». Перші ж твори
принесли йому неабияку популярність, що
підкреслював і експансивний у своїй захо-
пленості, відвертості есей Павла Загребель-
ного «Григурко відчиняє двері», видруку-
ваний у «Літературній Україні» 23 березня
1973 року.
Представляючи Івана Григурка як «мо-
лодого херсонського письменника», Пав-
ло Загребельний вичленував такі його
мистецько-естетичні константи, як «вмін-
ня з особливою теплотою писати про лю-
дей», «самий стиль твору, якісь цілком нові
для української прози інтонації, щедре ба-
чення світу і роздаровування отої худож-
ницької щедрості в кожній фразі, в кожно-
му слові» (у контексті презентації повісті
«Роса»), наголосив на Григурковому тяжін-
ні до граничної, ба навіть замежової щіль-
ності письма — «неймовірно сконденсова-
на лірична річ... з великим філософським
змістом», «маленький роман», «може, най-
мініатюрніший роман у сучасній україн-
ській літературі» (ескізи до обсервації по-
вісті «Гавертій»).
А характеристики «Каналу» взагалі озву-
чені ледь не найвищими регістрами, що
вони стосуються як семантики, так і ар-
хітектури роману: «Є в творі щось мовби
від Яновського і Гончара: тут багато сон-
ця, панує загальна урочистість і піднесе-
ність, герої твору неначе осяяні авторською
добротою і щедрістю душі», «маємо тут
справу з романом новелістичним, настро-
євим, протканим роздумами про суть жит-
тя, про місце людини на землі», «віра в лю-
дину, в те, що вона знайде свій шлях, пере-
боре в собі все погане, темне, зле — ось ця
справжня письменницька віра, розлита по
всіх сторінках роману» [6, 3]. І достемен-
ним логіко-емоційним висновком постава-
ли прикінцеві думки Павла Загребельного,
що вони, безперечно, ідеально збігалися із
попередніми темпераментними судження-
ми й спостереженнями:
«Входить у літературу художник ори-
гінальний, можна сказати, сформований,
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 47
вносить у неї свій особливий сонячний світ,
свої роздуми, свій гарний усміх, свої надії...
Чи треба відчиняти для Івана Григурка
двері в літературу?
Він сам одчинив їх» [6, 3].
Не так експресивно, проте цілком при-
хильно, ба навіть із акцентованою поваж-
ністю до першого Григуркового роману по-
ставилися Микола Жулинський і Юрій
Покальчук, опублікувавши свої рефлексії у
8-му числі часопису «Дніпро» за 1973 рік.
Микола Жулинський у літературно-кри-
тичній студії «Вагомість форми і зміс ту»
одразу визначився із власними ху дож ньо-
оцінними координатами, виставивши у де-
бютних абзацах статті ключову тезу, що
«роман І. Григурка «Канал» — твір, безпе-
речно, цікавий, одважуся сказати, навіть
талановитий» [5, 142], яка фактично була
проведена крізь усю студію. Як аналітик лі-
тературного процесу, Микола Жулинський
зробив кроки до вписування чи принаймні
співвіднесення «Каналу» з тодішніми про-
зовими тенденціями, стильовими віяннями
і виявив його предтечі: «Роман І. Григурка
з «міською молодіжною прозою» зближує
те, що в ньому досить вправно засвоєні
форми діалога і монолога, взагалі продума-
на конструкція фрази, почувається «байду-
жість» до композиції, майже відсутній під-
текст...» [5, 142].
Висловивши критичні міркування і про-
писавши те, що він уважає недоліками «Ка-
налу», Микола Жулинський вичленовує
як одне з головних достоїнств відчутність
«позитивної програми» у романі, «в осно-
ві якої — любов до своїх героїв, до сучасни-
ка, бажання наголосити на кращому, а сіре,
невиразне взагалі відкинути» [5, 142]. Як і
Павла Загребельного, в оцінці Григурково-
го твору його приваблює простір естетич-
них узагальнень у річищі й парадигмі «сло-
во — текст». Микола Жулинський упритул
підходить до виявлення естетичних кано-
нів, постулатів, маніфестувань, із абсолют-
ною слушністю заявляючи, що «І.Григурко
тонко відчуває, де може зронитися фаль-
шиве слово, виявитися штучна ситуація, і
свідомо уникає цього» [5, 142]. У його ін-
терпретації «Каналу» приваблює настано-
ва на естетико-ціннісні, а не соціологізова-
ні підходи, що вони переважають у статті
Юрія Покальчука «Досягнення і втрати».
Покальчук-критик стриманіше і прямолі-
нійніше потрактував роман «Канал», хоча
при цьому й визнав, що це «полотно широ-
кого плану, з тяжінням до епічності» [10,
145]. Свої критичні інтенції він умотивова-
но розбавив спостереженнями над особли-
востями художньої мови, виокремивши, що
«І. Григурко вдало послуговується у творі
іронією, використовує різноманітну лекси-
ку» сучасної йому молоді [10, 146]. До ка-
тегорії найбільш влучних, проникливих су-
джень Юрія Покальчука варто зарахувати
думку про те, що «автор не до кінця пішов
уторованим шляхом змалювання негатив-
них персонажів карикатурними, раз і наза-
вжди позбавленими позитивних, людських
рис» [10, 146], що вона також відсвічувала
перспективою масштабних естетичних реф-
лексій.
Звернення до творів і постаті Івана Гри-
гурка на сторінках престижних у той час
видань протягом одного року Павла Загре-
бельного, Миколи Жулинського і Юрія По-
кальчука, безперечно, засвідчувало не тіль-
ки художню потужність, а й суто соціумну
посутність, із якою він «одчинив двері в лі-
тературу».
Григурко був одним із літературно-ду-
ховних лідерів молодої прози 70-х — по-
чатку 80-х років ХХ століття. Він був се-
ред тих, хто визначав спектр і стилістику
духовних пошуків не тільки літературної
творчості «молодих», але й усієї тодішньої
на ціо нальної художньої думки. Він був
письменником прокласичного рівня, а,
можливо, й молодим класиком доби сім-
десятників.
48 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
Iван Григурко увесь жив у сучасності — у
подіях, процесах, тенденціях другої по-
ловини ХХ століття. Він намагався дізна-
тися про сучасну дійсність абсолютно все,
до дрібниць, без будь-якого винятку — про
зв’язок війни та повоєнного часу, про ду-
ховні й ціннісні канали, що з’єднують та
відок ремлюють людей, про долю й специ-
фіку сіл, про новітні йому урбанізаційні
явища, про життя міста й тенденції міської
свідомості, про ватерлінію між служінням
добру і руйнацією природної та душевної
краси. Письменник усі відчуті й побачені
нюанси, деталі, події постійно проектував
на власний життєвий і розумовий досвід, а
також на динаміку суспільного розвою. Він
намагався осмислювати рух і конкретику
реального життя у значному масштабі уза-
гальнень, сюжетів та образів.
Григуркова конкретика у «Росі» й «Пу-
тині», «Каналі» й «Далеких селах», «Ватер-
лінії» й «Червоній рибі» — від журналісти-
ки як способу життєтворчості й журналізму
як способу мислення. Поетика художньої
конкретики в творах Івана Григурка наро-
джувалася у журналістських відряджен-
нях, численних роз’їздах, гострофабульних
подорожах, з читацьких листів, що надхо-
дили до редакцій газет, у зіткненнях з різ-
номанітними «живими» ситуаціями; з усві-
домлення прихованої складності зовніш-
ньої простоти, концептуальності деталей
та символічності малопомітних штрихів; з
розуміння вагомості моральних рішень, не-
видимих духовних учинків, повчальності
успіхів і внутрішніх перемог.
Іван Григурко — письменницька натура
завзята, експресивна, творчо самовіддана,
пристрасна, неухильна в щоденних пошу-
ках життєвих, духовних філософем та іс-
тин. Він відзначався напрочуд тонким вну-
трішнім світом, був вразливим, постійно
аналізуючим, мислячим. Василь Плющ пи-
сав, що Іван Григурко «часом дуже болісно
сприймав критичні зауваження», при цьо-
му критик наголошував на тому, що «ні, не
відкидав їх, як мовиться, з порога, а саме
болісно переживав у глибині душі...» [9, 9].
Уся прозова творчість Івана Григурка
просякнута неабияким енергетичним ба-
жанням відкрити й зобразити новий, сві-
жий, не досліджений ракурс сучасного
йому життя. Він прагнув уникати «баналь-
щини» й загальновідомого, побаченого ки-
мось раніше й писаного до нього. На Гри-
гуркове переконання, покликання письмен-
ника — відкривати нові площини й аспекти
в структурі навколишнього поліфонічного
буття. Він прагнув добитися, щоб його сло-
во, фраза, картина, думка були іншими, ніж
у решти письменників, дихали свіжістю й
новизною, прискіпливо ставився до того,
щоб не повторювати сказане до нього.
Ще одним естетичним каноном Григур-
ка стало шліфування твору — концептуаль-
не, композиційне, характерографічне, сти-
лістичне. Він приділяв чималу увагу фор-
мальній довершеності художнього тво-
ру. Важливим у цьому контексті є ще один
штрих-спогад Василя Плюща, що стосуєть-
ся Григуркової роботи над романом «Дале-
кі села»: «Уже передплатники ознайоми-
лися з номером «Дніпра», де його опублі-
ковано, уже з’явився на полицях книгарень
черговий випуск серії «Романи й повісті» з
«Далекими селами», а Григурко все ще роз-
думував над окремими розділами — книга
саме готувалася до друку в «Радянському
письменнику» [9, 9].
Письменництво було іманентним ста-
ном Івана Григурка, невід’ємною часткою
його творчого духу, інтелектуального са-
моаналізу, естетичного й етичного сумлін-
ня. Так, завершивши роботу над романом
«Ватерлінія» і здавши його до київського
видавництва, прозаїк прискіпливо продо-
вжував розмірковувати над тим, чи вдало-
ся йому висловити нове у цьому творі. Іван
Григурко надзвичайно критично оцінював
уже завершений твір і, як свідчив Василь
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 49
Плющ, у листі до видавництва від 21 трав-
ня 1982 року, рівно за три місяці до смер-
ті, так виклав свої письменницькі пережи-
вання й сумніви щодо нього: «Я сам не в
захопленні від роману, тішить тільки одна
скромна думка, що там є якесь об’єктивне
життя, є люди, з якими я знався (а я ще в
Херсоні жив у селищі Суднобудівників, а
тут, у Миколаєві, рік з постійною перепуст-
кою ходив на завод «Океан»)... Часом ро-
ман нуднішає, збивається з темпу. Все це
від невміння, від аматорства; матеріал па-
ралізовує, сковує, банальщина пре з кожної
шпарини...» [9, 8].
Іван Григурко був соціопсихологічним
письменником. Його художній зір був сфо-
кусованим на проблемах «людина і соці-
ум», «психологія особистості в соціокуль-
турній реальності», «рівні духовності у кос-
мосі повсякденного життя». «Будови, заво-
ди, колгоспи» у творчості Івана Григурка,
що їх відзначав Василь Плющ, а також
Григуркові «каналобудівники, колгоспни-
ки, корабели», про яких писав Володимир
Панченко, — то все зовнішнє, то лише часо-
ві форми вияву сутнісного. Й сприйняття
Івана Григурка критикою тривалий час теж
було зовнішнім, у ракурсі спрощеної, ново-
соціологізованої естетики. Давно є відчут-
ною потреба вийти за межі очевидного Гри-
гурка й підійти до Григурка глибинного.
Основна літературна форма Івана Гри-
гурка — середня і велика проза. Писав він
також новели й оповідання, проте вони
слугували пошуком себе у прозових жан-
рах, школою художнього самовиявлення й
самовизначення. До української літератури
70-х — першої половини 80-х років ХХ сто-
ліття Іван Григурко увійшов як повістяр і
романіст. Він написав, як уже зазначалося,
повісті «Роса», «Гавертій», «Путина» й ро-
мани «Канал», «Далекі села», «Ватерлінія»,
«Червона риба». Назви чіткі, небагатослів-
ні й асоціативно ємні. У них подається кон-
цептуальна й проблемно-колізійна канва.
Назви як «арки» творів відрізнялися зоро-
вою контурністю й статечністю, що за ними
вгадувалася перспектива символічності.
Усі його романи й повісті написані на
життєвому матеріалі українського Півдня,
що його він по-журналістському ретельно,
прискіпливо вивчав. Прозаїк неодноразо-
во оселявся жити серед людей Таврії, пів-
денного регіону, працював з ними, «із се-
редини» спостерігав помітні й непомітні
етичні, психологічні й особистісно форму-
ючі аспекти, тенденції, що на його очах від-
бувалися з людьми. Він активно практику-
вав методику проникливого, невимушено-
го контакту з реальним життям. Ступінь
достовірної інформаційності щодо життє-
вих процесів кінця 60-х — початку 80-х ро-
ків ХХ століття у його творах є досить ви-
соким.
Іван Григурко не належав і за власною
органікою не міг належати до «лаборатор-
них», «кабінетних» митців, хоча в такого
типу письменника, безперечно, є свої пе ре-
ваги. Це становило не його художньо-до-
слідницьке амплуа. Йому конче потрібно
було поєднувати функції репортера, учас-
ника, безпосереднього осмислювача, ху-
дожника певних життєвих подій. Характер-
ною та водночас символічною видається
фраза, що її виголошує Микола Маловік,
один з персонажів майже культового у свій
час роману «Канал», стверджуючи: «Та ме-
ні цікавіше слухати банальність від живої
людини, ніж слухати розумну промову від
книжної». «Жива людина», «неприб ране
життя» були для Івана Григурка джерелом
художності, символом найвищої мудрості,
чинником найцікавішої складності.
Григуркова проза містить елементи різ-
них творчо-літературних жанрів і стилів —
журналістського репортажу, ліричних етю-
дів, портретного нарису, публіцистичної
статті, потоку свідомості, щоденникових
но таток, повістярського психологізму, ро-
манної поліперсонажності.
50 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
Романом, що він зробив Григурка знаме-
нитим молодим письменником, як відомо,
був «Канал». Симптоматичною була мис-
тецька доля «Каналу» й наступних романів
письменника. «Канал» став першим Григур-
ковим романом і не просто набув значного
розголосу, а прогримів в Україні. Його ши-
роко читали, активно коментували й навіть
вивчали у навчальних закладах. Твір не-
одноразово перевидавався, мав надзвичай-
но широку й загалом прихильну пресу, став
безперечною літературною подією в пер-
шій половині 70-х років ХХ століття. Це був
безумовно яскравий твір, з «живою» мовно-
стилістичною аурою, партитурою соковитих
характерів та оригінальних, свіжих думок.
Після «Каналу» Іван Григурко напи-
сав романи «Далекі села», «Ватерлінія» та
«Червона риба». Кожен з них був худож-
ньо довершенішим, ніж «Канал», свідчив
про значний мистецький розвій прозаїка.
Кожен з них був якщо не новою стадією, то
принаймні суттєвим кроком у художньо-
стилістичному розвитку Григурка, демон-
струючи його неабиякий хист до шліфу-
вання власної письменницької манери й
поглиблення світоглядного і аналітичного
зору. Кожен з них заслуговував на те, щоб
стати не меншою, а, можливо, й більшою
літературною подією, ніж «Канал», оскіль-
ки стиль, мова, вияви концептуальної непе-
ресічності, інтелектуальність і філософіч-
ність цих творів яскраво увиразнювали ху-
дожню еволюцію Івана Григурка. У цих тек-
стах Григурко поставав у досить об’ємному
вимірі письменника найновішої сучаснос-
ті, прозаїка-мислителя та інтелектуала, ху-
дожника мовно-образної безмежності.
Проте такої популярності, як «Канал»,
наступні романи не мали. А останній —
«Червона риба», що він належить до най-
помітніших здобутків української романіс-
тики першої половини 1980-х років — уза-
галі пройшов майже не поміченим крити-
кою та літературознавцями.
Значення ж першого Григуркового рома-
ну полягає у тому, що він засвідчив харак-
терну особливість усієї творчості прозаїка:
концептуальну філософічність, викриста-
лізовану з розмаїття побутової, виробни-
чої, психологічної, соціумної конкретності.
Життєва конкретика Григурка є прагнен-
ням глибини — у погляді, характерній де-
талі чи окремому епізоді, у бажанні сягну-
ти найточнішого, найповнішого розумін-
ня свого часу. Вона ґрунтовна, ємна, подана
вивіреним і по-журналістському чітким ма-
люнком. У багатьох сучасників письменни-
ка життєва конкретика характеризувалася
ескізністю, зовнішньою ідентичністю бут-
тя. В Івана Григурка конкретика (побуто-
ва, виробнича, інтер’єрна) — це не стільки
зліпки й виокремлені кадри навколишньої
дійсності, скільки різновид цілісної худож-
ньої часографії.
Григуркова конкретика є не лише фіксу-
ючою, а й містить аналітичні підходи до
сприйняття дійсності. Його фактаж нерід-
ко сповнений критицизму й гострокритич-
них струменів. У романі «Канал» зустріча-
ються життєві сюжети-малюнки на кшталт
такого, в якому Венедикт Єпур, один з кон-
цептуальнотворчих персонажів, розповідає:
«Я був у Казахстані, будував там село для
цілинників. Понаставляли ми опалубок і
заливали їх шлакобетоном. Спішили, еко-
номили цемент, виходив не розчин, а якась
чорна бовтанина. Але загусала та юшка
швидко і на віки. Перетворювалась на та-
кий моноліт, що гарматою не проб’єш. Так і
поставили ми село з бульйону. Тільки не
заздрю я тим, хто в нім житиме, — не хати,
а морозильники. Взимку іній на стінах з
обох боків виступає».
Специфіка романного мислення Івана
Гри гурка була зумовлена рідкісним талан-
том поєднувати граничну, подекуди зазем-
лену конкретність художньої оповіді з вибу-
довуванням оригінальних, майже екзотич-
них (для української літератури) художніх
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 51
сцен, епізодів, фрагментів. Саме поетика по-
дробиць звичайного й узвичаєного, органіч-
но поконтрастована з романтичними, хи-
мерними та позараціональними художніми
реаліями, й утворює власне Григурковий об-
разно-духовний (передусім романний) стиль,
утворює непересічну Григуркову манеру спо-
стерігати й фантазувати світ.
Власне, образна реальність Івана Григур-
ка і є різновидом екзотики, де стають до-
тичними й ситуативно органічними про-
блеми каналобудівництва, легендарні іс-
торії скіфських часів, пісні «бітлзів», Бет-
ховен, давньоримські історії, агрономічні
колізії, «Боні М», проблеми малих сіл, Ав-
густ Стріндберг, життя рибалок, дитбудин-
ківське минуле, Фолкнер, буденні реалії
заповідника, перспективи астрономії та ге-
ронтології, прогулянки яхтою, Джон Лен-
нон, філософський вечір, канадські профе-
сіонали, інтимні колізії тощо. Письменник
з майстерною невимушеністю обстоює ор-
ганічність у художньому творі різнорідних
фактів, реалій, явищ.
Екзотичність його світу зумовлює і не-
пересічність його романної манери, у якій
невимушено звучать репортажний фактаж,
журналістські описи, публіцистичні розду-
ми, художні картини, ліричні пейзажі, інте-
лектуальні суперечки, ретроспекційні сю-
жети, духовні узагальнення, фрагменти на-
укових доповідей. Його художній світ від-
різнявся екзотичною та на перший погляд
дивною строкатістю, у якій рельєфно від-
бивалися молодий енергетизм духу та від-
чуття всепов’язаності у світі.
Повісті й романи Івана Григурка цілком
повно подають авторську концепцію дій-
сності. Провідна категорія письменника —
це сучасне життя. Утім, точніше було б ска-
зати, що лейтмотивним героєм його твор-
чості є сучасність. Невипадково Тиміш
Зай ченко, один з персонажів першого Гри-
гуркового роману, формулює (він, за ав-
торським задумом, узагалі є мислителем-
самородком) таку думку, непохитну для
себе: «А ми в найтруднішому місці — в су-
часності».
Ця фраза належить до однієї з чільних
істин Івана Григурка як письменника й осо-
бистості. Шукати й відкривати «найтрудні-
ші місця», бути самому завжди «в найтруд-
нішому місці», звертатись і змальовувати
добу «найтрудніших місць», духовно підні-
матися до рівня «найтруднішого місця»,
вистраждати розуміння складнощів і про-
тиріч «найтруднішого місця», переживати
й діяти у «найтруднішому місці», сформу-
вати й сформулювати власну поетику «най-
труднішого місця» — це становило світо-
гляд но-естетичне кредо Івана Григурка. Усі
його твори — «Роса», «Гавертій», «Пути-
на», «Канал», «Далекі села», «Ватерлінія»,
«Червона риба» — є шляхом до серця «най-
труд нішого місця», до усвідомлення й ви-
раження імпульсів, характерів і динаміки
свого часу.
За Григурковою концепцією, «найтруд-
ніше місце» важливе ще й тим, що є най-
більш недослідженим, загадковим, «зашиф-
рованим». Письменник уважав, що сучас-
ність — це код, який треба розпізнати й у
якому криються знаки вічного, це ненапи-
саний текст, де кожна літера може вияви-
тися знаковою, це фабула майбутнього, яку
варто висловити й змалювати ще до того,
як це майбутнє почне розгортати панораму
своїх проблем і характерних виявів. У ро-
зумінні Григурка, «найтруднішим місцем»
була не сучасність узагалі, не сучасність
як абстракція останніх років і десятиліть,
а жива, мінлива сьогоденність, та найнові-
ша мисленнєво-часова якість, що перебу-
ває у невпинній динаміці, постійно зміню-
ючи свої форми, вияви, свій характер.
В українській прозі існує достатньо сфор-
мована традиція звернення до реалій
сучасності. Упродовж ХХ століття (тоді,
коли у цій прозі працював й Іван Григур-
52 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
ко) до змалювання та моделювання «най-
труднішого місця» зверталися митці різних
концептуальних й естетичних уподобань —
Володимир Винниченко, Микола Хвильо-
вий, Юрій Смолич, Григорій Епік, Олесь
Гончар, Павло Загребельний, Анато лій Ді-
маров, Євген Гуцало, Володимир Дрозд та
ін. Кожен історико-духовний час характе-
ризувався своїми особливостями в інтер-
претації сучасності. Українська проза з ак-
центом на сьогодення пройшла суперечли-
ву, дуже складну путь, що лише підвищує
значущість та аналітичність ваги її досвіду.
Якщо узагальнювати реальні художні
здобутки української прози ХХ століття в
ракурсі осмислення сучасності, то вони ви-
глядають не такими вже й щедрими. «Най-
трудніше місце» виявилося по-справжньо-
му складним, неподоланим художньо-ана-
лі тич ним тестом для переважної більшості
українських прозаїків. Перелік сутнісних
досягнень складається передусім з творів
Винниченка, Хвильового, Гончара, Загре-
бельного, Гуцала та — Григурка.
За художньою аксіологією останнього,
сучасне життя є багатоликим та яскравим.
Воно сповнене проблем і проблемності. Ви-
явити широку палітру різноманітних про-
блем — етичних, світоглядних, психологіч-
них, соціокультурних — це складало мету
й посутність творчості письменника. Світ
нагальних і вічних проблем, проблемного
буття складає основу його творчості. Цим
світом сповнені й образи механіка Третяка
й Македона Здибая («Канал»), Андрія Са-
гайдака та Арсена Кесарійського («Далекі
села»), Петра Драготи і Варфоломія Хавдія
(«Ватерлінія»), Роберта Журибіди та Іллі
Стана («Червона риба»).
У структурі Григуркової прози помітну
роль відігравала розмовна інтонацій-
ність. Знижено-розмовний стиль письмен-
ник уводив у канву авторського мовлен-
ня, надаючи йому художньотворчих функ-
цій, будуючи на ньому значні фрагменти
тексту й виражаючи деромантизований по-
гляд на дійсність. Такий стиль сприймав-
ся як антиканонічний і викликав відчуття
справжності зображуваних подій, процесів.
В зниженій розмовності Григуркової мане-
ри відбивалася настанова письменника на
пошук джерел і ресурсів художності в ме-
лодиці повсякденного і зовнішньо не при-
вабливого буття.
Передаючи стиль життя й думок механі-
ка Третяка («Канал»), Іван Григурко писав,
використовуючи виразні й концентровані
розмовні фарби, з відсвітом натуралістич-
ності: «А на каналі — собаче життя. Сьо-
годні тут, завтра вже десь далі, то на скаже-
ному вітрі, то під осінньою зливою, сьогод-
ні кашляєш, а завтра по-вовчому до людей
обертаєшся, бо на потилиці чиряк виско-
чив; але з цим ще можна миритись, якби не
така посада, не ця дурна робота на самих
нервах».
Григуркові твори (у режимі й авторсько-
го, й тим більше діалогічного мовлення) на-
сичені характерними розмовними одиниця-
ми (у наведеному фрагменті — «собаче жит-
тя», «скажений вітер», «по-вовчому до лю-
дей обертаєшся», «дурна робота на самих
нервах»), пройнятими густим експресивним
колоритом. Експресивність виражала себе
і в елегійності, і в саркастичності, і в філо-
софічності художнього мислення. Письмен-
ник часто стикав інтонаційні малюнки, що,
на перший погляд, органічно не поєднують-
ся: ліризм і натуралістичність, фактографіч-
ність і патетичність, занижена розмовність
і ностальгійність. Композиція його мелоди-
ки була такою ж складно структурованою,
інколи несподіваною, парадоксальною, як і
його вміння сприймати найтонші, найсвіжі-
ші порухи навколишнього життя.
Іван Григурко був прозаїком-порт ре-
тистом. Він постійно намагався подати пор-
трет свого часу, портрет тодішніх проблем,
портрет інтер’єру, цілісності деталей та по-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 53
бутових подробиць. І все це разом часто да-
вало уяву про портрет персонажа, який жив
і діяв у тому часі, стикався з тими пробле-
мами, персонажа, який дисонансував або,
навпаки, органічно сприймався на тлі того
інтер’єру, тих подробиць і деталей. У розді-
лі «Туман» (з першого роману) знаходимо:
«Це був Лесів голос. Ігор уявив його по-
мешкання — невелику комірчину, заха-
ращену всілякою екзотикою. На підлозі
магнітофон, у двох кутках стереофонічні
підсилювачі. Над ліжком портрет Симонен-
ка, який Лесь випалив по дереву, політична
карта світу, котру також виготовив сам
(контури країн, материків, островів, морів
прокреслено різкими ламаними лініями)».
Григурко точно, з журналістською ре-
тель ністю й достовірністю виписує порт рет
міських побутових умов кінця 1960-х — по-
чатку 1970-х років, у яких мешкає молода
людина. У цьому портреті виділяються такі
характеристики й штрихи, як «невелика
комірчина», «магнітофон», що знаходить-
ся на підлозі, «стереофонічні підсилювачі»,
які розташовані в кутках, «політична кар-
та світу», а також символ новітнього націо-
нального духу — «портрет Симоненка», ви-
готовлений персонажем власноруч.
Специфікою Григуркової прози є те, що у
ній не існує другорядного, малозначущого.
В естетиці Івана Григурка все є першоваго-
мим, художньо необхідним, усе й водночас
перебуває у центрі письменницького зору,
незалежно від того, чи це наскрізний пер-
сонаж, чи образ, який тільки на короткий
час «виринає» у дії чи в контексті дії, чи це
лейтмотивний конфлікт, чи швидкоплин-
не зіткнення, подане однією-двома фраза-
ми, чи це розгорнутий побутовий інтер’єр,
чи окремий побутовий штрих.
Для Івана Григурка все — низка домінант-
них проблем, репліка епізодичного персо-
нажа, ситуативно зумовлена ретроспекція,
портрет зовнішності, психологічний нюанс,
роздуми на соціумні й історико-культурні
теми, графічно достовірне відтворення по-
буту — рівною мірою було художньо ваго-
мим і знаковим. Для нього найважливішим
ставало кожне слово, кожен епізод, кож-
на деталь, що їх він прагнув максимально
повнокровно виразити. Естетика всецін-
ності й всевагомості кожної структурно-
концептуальної «цеглинки» пронизує всі
повісті й романи письменника.
Іван Григурко належить до типу пись-
менників — реставраторів сучасності. Його
цікавить усе найхарактерніше, найдрібніше,
найзвичайніше, найоригінальніше в сього-
денні. Григуркові повісті й романи фактич-
но реставрують свій історико-духовний час
і з документальною, фактографічною точ-
ністю увиразнюють його особливості — по-
бутові, психологічні, етичні. Конкретика на-
вколишньої дійсності у прозі Івана Григур-
ка — це свідоме художнє кредо, це бажан-
ня висловити час у деталях і характерних
ознаках, що сприймаються як фотознімки,
як малюнки «з натури». У його конкретиці
вгадуються проникливий і пронизливий по-
гляд, зір журналіста, який «студіює» кожну
рису, кожен порух і подих сучасності.
Іван Григурко майстерно поєднував різ-
ні стилі прозової розповіді. Стиль побутово-
виробничої конкретизації у межах навіть
одного твору органічно межував зі стилем
химерно-позараціональним. Так, уже в пер-
шому Григурковому романі зображено по-
реалістичному життєві історії, людські долі,
викладено романтичну легенду про кова-
лів, численні ретроспективні лінії, марево-
видіння зі скіфських часів. Реалістичні кар-
тини й романтичні інтонації переходять у
художні фрагменти з позараціональним сві-
тобаченням. Містяться у романі й цілком не-
реалістичні малюнки, сповнені напівмістич-
ного змісту. Ведучи розповідь від імені Ти-
моша Зайченка, прозаїк зазначає: «Колись,
ще хлоп’ям, він ходив із матір’ю на прово-
ди, і тоді вперше йому привиділось, що ожи-
ли покійники і змішалися з людьми. Потім
54 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
іще подібне траплялось. Пройдеш, було, че-
рез цвинтар і починаєш бачити більше лю-
дей, ніж є насправді».
Це вже достеменна сюрреалістична «кар-
тинка», що вона поділяється на реальність і
містичність, на реальне і примарне, на дій-
сні реалії та видіння. Ще у «Каналі» пись-
менник продемонстрував своє тяжіння до
використання різних традицій художнього
мислення — реалістичної, новоромантич-
ної, модерної.
Стилістику химерного викладу подій
Іван Григурко застосовує і в романі «Дале-
кі села», у якому зображувані реалії пода-
ються від імені двох осіб — першої та тре-
тьої. В одному з розділів, де текст пода-
но від першої особи, змальовано цілком
міфологічно-химерну ситуацію: персонаж-
наратор викладає сон, у якому він зустрі-
чається з Богом. Розв’язано цю сцену пере-
важно в іронічно-осучаснених тонах. Герой-
оповідач (у романі його називають Андрій
Васильович) мандрує до «небесної канце-
лярії», розповідає, як «шляхетний янгол,
що зустрічає мене при вході», приводить
його «у бункер бога».
Інтер’єр зустрічі-бесіди з Богом роз в’я-
зано у такому ж химерному стилі — дотеп-
ної іронії, зниженого стилю оповіді, демі-
фологізації традиційних образів та духо-
вних величин. Інтер’єр подано у стилі хи-
мерної неоднозначності, що підкреслює
умовність зображуваного епізоду. У цій
сцені Бог сидить «за брилою мармуру, —
чи то в нього робочий стіл був імітований
під брилу мармуру», святий Петро «похро-
пував, розлігшись у кріслі», Бог «гарячко-
во ганяв транзистора по всіх хвилях», апос-
тол Петро дістає «якийсь негатив розміром
двадцять чотири на тридцять шість», що
виявився, як зазначає персонаж-наратор,
«знімком моєї душі». Й таким же химер-
ним є діалог трьох: Бога, святого Петра й
героя-оповідача, у якому дотепно переплі-
таються Божий суд, доля Бетховена та його
музика, футбольні пристрасті й доля само-
го наратора.
Вивершується цей сон, на контрасті з
інтонаціями його початку, в цілковито дра-
матичних тонах. «Щоб не відсилати зні-
мок на експертизу, ти сам зізнаєшся, що
накоїв?» — пропонує мені бог. Я зіщулю-
юсь. Я сам чую свій гріх, і не як плямку, а
як пробоїну в душі, в яку задуває холодний
осінній вітер, однак зізнатись у цьому не
можу, бо ще не усвідомлюю його». Розвій
інтонаційного малюнку призвів до поси-
лення психологічної напруги у цьому тек-
стовому фрагменті. З іронічної химери
епізод-сон перетворюється на внутрішню
драму, свідченням якої є репліка-сентенція
Бога, звернена до героя-оповідача: «У тебе
добро злом відсвічує, а зло оправлене в
рамку добра».
Iван Григурко належав до числа тих укра-
їнських прозаїків, які характеризували-
ся розвиненою та самобутньо сформова-
ною культурою підсвідомості. Вона була
притаманна йому органічно й склада-
ла невід’ємну частку його мистецької ін-
дивідуальності. На розвиток цієї культу-
ри вплинуло й знайомство із західноєвро-
пейською літературою з її культом ірраціо-
нальних, спонтанних, підсвідомих начал.
Проза Івана Григурка завжди місти-
ла момент істини, філософської несподі-
ванки, оригінального повороту в осмис-
ленні звичайних та повсякденних реалій,
явищ життя. Його твори щедро оздобле-
ні філософемами й самобутніми образно-
метафоричними формулами, що їх ви-
словлюють автор і його персонажі. Пе-
редусім це стосується великих епічних
форм: роман як простір є для Григурка
художньо-філософською формою; у його
романі розгортається інтелектуальна сю-
жетика часу й буття; його роман в окремих
епізодах може виконувати функції науково-
інтелектуального трактату про основні он-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 55
тологічні проблеми і тенденції; його рома-
ну властиві риси образної афористики й
антології афористичних висловів.
Філософеми є лейтмотивним інструмен-
тарієм усіх романів Івана Григурка. Філо-
софеми складають концептуальне підґрун-
тя його прозового макрокосму. Вони висту-
пають своєрідними маяками, що висвітлю-
ють путь, якою рухається авторська думка,
стають джерелами й чинниками метафо-
ричного бачення світу. Так, один з геро-
їв «Каналу» персоніфіковано узагальнює:
«Дерева — це маленькі герої... У них немає,
як у людини, вибору, вони не знають втеч,
вони мужньо тримаються за свій плацдар-
мик життя». У цьому романі чимало фраз,
спостережень, узагальнень філософського
чи лірико-філософського ґатунку. У розді-
лі «Геос і Артімнаса» прозаїк розмірковує:
«Жінка — це ріка, що тече в майбутнє. З жі-
нок народжуються нові жінки — ріка життя
не має кінця». Петро Драгота з «Ватерлінії»
теж є персонажем із мислительною «глиби-
ною» і, шукаючи істин, говорить: «Уроки
життя — не цукерки, якими годують дітей.
Не цукерки в золотих обгортках».
Персонажі Івана Григурка живуть із фі-
лософським відчуттям світу й буття. Вони
ліричні й трагедійні мислителі. У них є свої
духовні символи й символи віри. Вони не
лише ведуть напружене розумове життя, а
й інтелектуально діють, з інтелектуальною
образністю усвідомлюють світ і себе у ньо-
му. Характеризуючи Віталія Посяду («Ва-
терлінія»), прозаїк розставляв такі наголо-
си: «Парус для Віталія — ціла філософія.
Якби його покликали на якийсь великий
екзамен, де людина мала б відповісти на го-
ловні запитання життя, він замість слів під-
няв би парус і все цим сказав». Романтична
настроєвість і філософічна образність атри-
бутивно властиві Григурковій стилістиці.
Письменника постійно цікавила проблема
взаємин людини і часу, семантику якої він
різноманітно обігрував й інтерпретував: лю-
дина часу, час людини, людина в часі тощо. І
не лише на рівні сюжетно-колізійних схем,
рішень та ситуацій. Її він осмислював і без-
посереднім узагальненим словом, за допо-
могою прямого публіцистичного звернення.
Роман «Ватерлінія» містить такий лірико-
філософський фрагмент, де автор, виокрем-
люючи себе і немовби «розсекречуючи» свій
образ у структурі художньої оповіді, безпо-
середньо окреслює проблему часу людсько-
го буття: «Людино-маятник, у тебе був ан-
керний годинник, тепер ти купив ще точні-
ший — електронний, і ним пишаєшся, милу-
єшся миготливими цифрами, а то, мабуть,
сам час миготить по тобі — з одного боку
зап’ястка б’ється живчик, з другого біжать
цифри. Ти в лещатах двох годинників, двох
часових вимірів: короткого життя і довгої
вічності, більше того — поки ти є, ти сам час,
він у тобі і ти в ньому».
Молодому Іванові Григуркові (коли він
писав свій резонансний «Канал», йому не
було й тридцяти років) художньо й духо-
вно був суголосний світогляд Олеся Гонча-
ра. У романі «Канал», у розділі «Білий де-
сант з тополь», є епізод, коли Аня й Мико-
ла Маловік зайшли на подвір’я зруйнованої
церкви. Цим епізодом прозаїк продовжує
нову (для того часу) художню концепцію
Олеся Гончара духовного й шанобливого
ставлення до того, що пов’язано з історією
та аксіологією культових будівель. Григур-
ко, відтворюючи стан Миколи і передаючи
плин його думок, пише: «А церковну баню
треба було б зашити. Церква перш за все
споруда, а потім уже храм відмираючої іде-
ології. Споруди треба шанувати, тим паче,
що біля їхнього підніжжя часто-густо похо-
вані будівничі, які залишили у спадок при-
йдешнім цілі міста...».
Ідея-відчуття поваги й інтересу до цер-
ковних споруд як до знаку національної іс-
торії, біля яких «часто-густо поховані бу-
дівничі, які залишили у спадок прийдеш-
нім цілі міста», що в Олеся Гончара розгор-
56 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
нута в романну панораму, в Івана Григурка
виражена низкою внутрішніх міркувань
одного з персонажів. Письменники різних
генерацій, різного художнього досвіду й
проблемно-колізійних цінностей, Гончар і
Григурко висловлювали споріднені думки,
концепції. Романним простором «Собору»
й незначною, майже ескізною сценою «Ка-
налу» час другої половини 60-х — початку
70-х років ХХ століття трансформовував
уявлення й сталі погляди суспільства.
Івана Григурка не лише цікавили — бен-
тежили категорія і простір пам’яті, її при-
рода, механізми дії, специфіка виявів. Сам
феномен пам’ятання він розцінював як уті-
лення потенцій і резервів духовності, що
воно (це втілення), до того ж, не позбавле-
не й енігматичності. В есеї-спогадах «Світ-
лі діяння і думи» прозаїк розмірковував:
«... Пам’ять — примхлива річ. Вона інколи
неохоче зберігає подію, яку ти вважав над-
то важливою для своєї персони, а то часом
з незбагненною чіткістю і свіжістю тримає
у собі який-небудь незначний з першого
погляду випадок. І то недаремно. Шануй-
мо значні події, але бережімо і малі спога-
ди, вони — мов корінчики, мов капіляри-
судинки живлять крону нашого буття лю-
бов’ю до людей і до своєї землі» [3, 3].
Пам’ять була для нього водночас глибин-
ним і тендітним зчепленням із пракорін-
ням, праосновою, прадухом.
У романах Івана Григурка постійно наяв-
ні контури людської історії та історичні ре-
троспекції. Прозаїк зображував сучасність
з історичним обличчям, з історичними ко-
ренями. Змальовуючи сьогодення, він час-
то подавав історико-духовну проекцію, іс-
торичну деталь, проводив історичну пара-
лель, що уяскравлювали його стиль. Він
був не лише істориком сучасності, але й су-
часнознавцем з історичним мисленням. Зо-
бражуючи у «Каналі» колорит і характер-
ні риси українського півдня, Григурко пи-
сав: «Посивілі верби, гарячий пісок, зелен-
кувата вода; міріадами крапель відсвічують
бронзові тіла, дзвенять м’ячі, мерехтять бі-
лозубі усмішки і вітрила яхт; лиманом, аж
підважуючись, мчать «метеори», їх згра-
ями супроводжують чайки; а вдалині на
узвишші місто — висотні будинки, теле-
візійна вежа, бані двох соборів... Сучасна,
цивілізована Еллада...». У романі «Дале-
кі села» агроном Табадаш після полемічно-
го зіткнення з суто сільськогосподарських,
агрономічних проблем також удається до
короткого історичного екскурсу. У контек-
сті конфлікту з Андрієм Сагайдаком він
вимовляє фразу-проекцію: «Кажуть, рим-
ських полководців після перемог свої ж об-
сміювали, щоб вони не зазнавались».
Характерною рисою Григуркової твор-
чості стало змалювання складних, не-
однозначних й оригінальних образів моло-
дих людей. Особливо виразні в цьому сенсі
романи «Канал» та «Червона риба». Мотив
і тональність молодого життя та життя мо-
лодих, розроблені Іваном Григурком, нале-
жать до художніх досягнень української лі-
тератури другої половини ХХ століття.
Молоді герої Григурка — натури мисля-
чі, наполегливі, діяльні, з контрастною сис-
темою поглядів. Їм притаманні духовний
максималізм, прагнення життєвої саморе-
алізації, психологічна мотивація поведін-
ки, наявність індивідуалізованого світогля-
ду, визначеність власних етичних ціннос-
тей. Розмаїтою парадигмою молодих пер-
сонажів письменник наполегливо тестував
навколишню дійсність, виявляючи у ній
найновітніші тенденції людської психоло-
гії, свідомості. Рисами прогностичного ро-
ману, в якому фактично відбилося худож-
нє передчуття приходу іншого часу, іншої
духовно-психологічної доби — доби життє-
вих прагматиків і культу прагматизму, по-
значено роман «Червона риба», що він, як
відзначалося, став заключним у творчості
Івана Григурка.
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 57
У цьому романі кілька сюжетних ліній,
кожна з яких пов’язана з певним концепту-
альнотворчим персонажем, з різними сві-
тоглядними типажами молоді. Головну з
них побудовано на розвитку образу Робер-
та Журибіди. Це допитливий і мислячий
юнак, котрий тільки-но успішно закінчив
десятирічку і шукає себе, себто визначаєть-
ся із своєю дорогою і цінностями в житті.
За власним єством Роберт є добрим,
чуйним, уважним до внутрішнього і навко-
лишнього світу, він тонко розуміє природу.
Підкреслюючи у своєму героєві максима-
лістські риси, романіст наголошує на тому,
що Роберт критично оцінює духовні стан-
дарти й діяльність своїх батьків, уважає їх
людьми самовдоволеними, інфантильними,
які дбають лише про матеріальний статок
і власний душевний комфорт. Загострюю-
чи родинний конфлікт, Григурко повертає
колізію таким чином, що, на знак протес-
ту проти життєвих пріоритетів своїх бать-
ків, Журибіда залишає рідну домівку. Ро-
берт мріє вступити до інституту, проте во-
лею долі опиняється біля Чорного моря, на
Слов’янській косі, де стає рибалкою. Пись-
менник змальовує, з якою наполегливістю,
а нерідко й фанатичною мужністю Роберт
Журибіда оволодіває несподіваним для ньо-
го ремеслом.
Особливе місце в романі посідають вза-
ємини головного персонажа із Таєю, гім-
насткою з Києва. Роберт спершу підсвідо-
мо, а потім усе виразніше розуміє, що з ді-
вчиною, в яку він закоханий, у них різні
життєві цінності, що духовно близькими,
рідними вони стати ніколи не зможуть.
Змальовуючи сцени й картини життя
свого героя в риболовецькій бригаді, Іван
Григурко закцентовує увагу на тому, що на-
явність трудових навичок ще не гарантує
формування у людини стійких і незалеж-
них духовних констант, що Роберту Жури-
біді не вистачає вміння розбиратися у лю-
дях. Під впливом бригадира Нестеровича
молодий герой починає торгувати рибою,
продавати її «наліво». Життя зблизька ви-
являється зовсім не таким, як воно малю-
валося у романтичних юнацьких мріях,
про жектах. Журибіда доходить висновку,
що «кришталево чесних», «з повною со-
вістю» людей навколо нього немає, можли-
во, їх навіть не існує взагалі, що реальне
життя — це шлях етичних компромісів, а то
й відвертих моральних поступок.
Кінець провідної сюжетної дії є драма-
тичним, ба навіть дидактичним. Спійма-
ний під час протизаконного вчинку, Ро-
берт потрапляє до виправно-трудової ко-
лонії. У дуже гіркий для свого провідного
героя час розлучається з ним письменник.
Усе ж, як це часто бувало у творах укра-
їнських прозаїків 60 — 80-х років ХХ сто-
ліття, фінальними реаліями роману «Чер-
вона риба» Іван Григурко дає надію споді-
ватися, що Роберт Журибіда знайде в собі
сили повернутись у «велике море вільно-
го життя».
Ще одна сюжетна канва «проходить»
крізь долю молодого газетяра Іллі Ста-
на. Енергійний і спостережливий, він по-
ціновує деталі, дрібниці, що «по них мож-
на відгадувати життя.., як ребус», схиль-
ний до прискіпливого аналізу, пройнятого
іронією та критицизмом. Прозаїк склад-
них проблем, Григурко зображує складни-
ми й своїх молодих персонажів. Ілля Стан
у його виконанні — обдарований журна-
ліст, який вміє придумувати й реалізову-
вати оригінальні репортерські ідеї, натура
дотепна, схильна до зухвальства, майстер
на в’їдливі кпини, що їх він називає «сло-
весним спортом». У Григурковому потрак-
туванні він буває безжально різким і кате-
горичним, разюче дошкульним, відкидає
будь-які компроміси. Це тип молодої лю-
дини, для якої відданість ідеї, улюбленим
і дорогим ідеалам виступає синонімом від-
даності повнокровному й духовно енерге-
тичному життю.
58 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9
Останній роман Івана Григурка — твір
для свого часу гостропроблемний, у кон-
цептуальному сенсі підкреслено актуаль-
ний. Семантичної гостроти письменник
значною мірою досягає виведенням і роз-
воєм характерів, які сповідують, утілюють
і цілком програмово декларують засади та
концепції комфортного існування. Про-
гностична діагностика Івана Григурка по-
вновимірно виявила себе у сюжетній лі-
нії, пов’язаній із характером Стаса, що його
варто зарахувати до найцікавіших і, оче-
видно, найцінніших образних величин у
романі «Червона риба».
Аспірант Стас у інтерпретації Григур-
ка наділений неабияким інтелектом. Йому
притаманна надзвичайна розумова розви-
неність і відточеність. Стас упевнений у
собі й своїх життєвих перспективах, живе
логікою, раціональними схемами, теоре-
тичними комбінаціями, що вони мають ви-
ключно прагматичний вихід. Він абсолют-
но все оцінює, знаходить усьому ціну, від-
водячи певне місце в ієрархії власної сис-
теми пріоритетів. Його ідеал становить
забезпечене й усебічно комфортне життя.
Григурко постійно виокремлює те, що
Стас любить себе, свої словесні формули,
пасажі, насолоджується власною вербаль-
ною технікою, яка переходить у достеменні
образно-вербальні технології, чекає від жит-
тя насолоди й живе заради неї. Стас не при-
ховує, що його мета — він сам і його соціум-
ний та матеріальний статус. У романних ре-
аліях Стас постає натурою самодостатньою,
розкутою у вчинках і словесній поведінці.
На все в житті він дивиться крізь призму
зиску, а парадигма його вчинків і дій зумов-
лена критерієм «вигідно — невигідно».
Інтелектуал Стас — характер сильний,
діяльний, з очевидними якостями лідера.
Він схильний до психологічних експери-
ментів, що ними немовби тестує іншу лю-
дину: як вона себе поведе, виявить, зреа-
гує, як «впишеться» у його систему цінніс-
них координат. Стас не шукає істин — він
їх знайшов. Його шлях полягає у реалізації
принципів власного матеріального забезпе-
чення й душевної комфортності. У душі він
є комерсантом нестандартних ідей, підпри-
ємцем духовної прагми, схильним до ри-
зику й зухвальства. Він виступає не тільки
носієм, а й речником онтософії прагматиз-
му, проповідником доктрини розшаруван-
ня на «вищих» і «нижчих», стратегом інте-
лектуального конформізму, теоретично об-
ґрунтовуючи необхідність і досяжність сво-
го майбутнього життєвого добробуту.
Образ аспіранта Стаса — це типаж моло-
дої людини як вона є, з її ціннісними осо-
бливостями та широкими матеріальними
потребами, з нахилом до граничного «я»-
вираження, що живе не ідеальними й міфо-
логізованими уявленнями про навколиш-
ній світ, а конкретними комфортними за-
питами. За письменницькою концепцією,
Стас не повинен був викликати симпатій:
у тексті роману Стас інколи свідомо нега-
тивізується, а його інтелектуалізм — зни-
жується. Проте у його характері є те, що ці
симпатії викликає, — це насамперед тяжін-
ня до концептуальних моделей побудови
життя, жвава ясність бажань, думки, усві-
домлення своїх лідерних можливостей і
перспектив. І саме тому Стас постає одним
з найбільш самобутніх, суперечливих і про-
гностичних характерів роману.
Надзвичайно важливою сферою Григур-
кової творчості є діалоги. Вони випи-
сані зазвичай гостро, пружно, дотепно, кар-
бовано, із живописною соковитістю. Інко-
ли діалоги видаються калькою української
дійсності другої половини 1960-х — почат-
ку 1980-х років, настільки характерогра-
фічно й влучно передають живий розмов-
ний колорит і природу людської натури.
Діалоги у романах Григурка — то окрема
художньотворча культура, де поєднуються
молодіжний сленг, природна сутність лю-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 9 59
дини, дотепність погляду, гострота висло-
ву, гра слів, мовленнєва розкутість. Харак-
терним для Григуркового мовного світу є
діалог молодих людей на початку першого
розділу «Каналу»:
«Тиміш Зайченко скинув босоніжки, ви-
брався на дерево і всівся там на міжгіллі.
Хлопці засміялись.
– Тобі треба одружуватись, Томазо. Тіль-
ки не на безсоромниці, а на сором’язливій
дівчині.
– А яка різниця, — недбало докинув Ве-
недикт Єпур і так само недбало метлянув
своєю довжелезною рудою чуприною. — Я,
наприклад, знав одну безсоромницю, але
ніжки в неї — з такими ніжками важко бути
скромницею.
– Венько! — іронічно зламав брови Ми-
кола. — Ти, виявляється, теж із тих, кому
не треба лісу, а покажи лиш дві гарненькі
ніжки — і вони вже блудять.
– А що? — спогорда вишкірився той. —
Як на мене, то я частіше б і на Місяць ди-
вився, якби він замість форми якоїсь дині
мав контури повненької дозрілої жінки».
Мовлення персонажів — це взагалі силь-
ний аспект Григуркової творчості. Мовлення
внутрішнє, непряме, діалогічне характери-
зується колоритністю й живою, розмовною
образністю, надзвичайною інтонаційною і
стилістичною виразністю, ви користанням
характерної для Григурка зниженої лексики.
Так, Мина Іович Туній, персонаж із рома-
ну «Далекі села», своє обурення поведінкою
та вчинками Андрія Сагайдака висловлює
у такій розмовно-образній формі: «Сагай-
дака гнати утришия, з ним усе ясно. Маку-
ха. «Все буде на найвищому рівні». Шмар-
кач... Охламон з дипломом. Вилетиш з села,
як корок з шампанського, дубина патлата!
З вихлопом! — І з цими прокльонами Мина
Іович трохи оживав».
Колоритність мовлення Григуркових пер-
сонажів може бути порівняна з образною
насиченістю мови героїв Шукшина у росій-
ській літературі. Обох письменників спо-
ріднює орієнтація на «живе» слово, «жи-
вий» мовний образ, «живий» малюнок про-
сторічного мовлення. Обидва щедро вико-
ристовували елементи стилю, що межує з
брутальним, чим значно розширювали мов-
леннєвий простір своєї національної літе-
ратури у той час, коли брутальність не ви-
знавалася як одна з художньо-стильових
норм. І Шукшин і Григурко можуть бути
названі «гросмейстерами діалогів», тому
що діалогічні форми суттєво увиразнюють
їхній художній світ і вибудовують колізій-
ний рух у ньому.
* * *
Іван Григурко був одним з найцікавіших
художників і аналітиків своєї доби, а його
твори з переконливою мірою узагальненос-
ті її документалізували. Він був мислите-
лем і соціографом, документалістом і фі-
лософом, проникливим нарисовцем і пси-
хологом, портретистом інтелектуальних ві-
янь, тенденцій і скульптором вербальних
композицій своєї доби. Його проза містила
сейсмографію найхарактерніших проблем,
ракурсів і явищ сучасності.
1. Голобородько Я. Заповіт письменника: Романіст
Іван Григурко // Голобородько Я. Полюси інте-
лектуальної Таврії. — Херсон, 2000. — С. 165—170.
2. Голобородько Я. Південь Івана Григурка // Чайка.
— 2002. — 14 лютого.
3. Григурко І. Світлі діяння і думи // Літературна
Україна. — 1976. — 30 січня.
4. Гуторов А. Чувство времени // Радуга. — 1974. —
№ 2. — С. 175—178.
5. Жулинський М. Вагомість форми і змісту // Дні-
про. — 1973. — № 8 . — С. 141—145.
6. Загребельний П. Григурко відчиняє двері // Літе-
ратурна Україна. — 1973. — 23 березня.
7. Жадько В. Іванова материзна // Літературна
Україна. — 2003. — 24 квітня.
8. Панченко В. Каналобудівники, колгоспники, ко-
рабели // Панченко В. Віч-на-віч з епохою. — К.,
1987.
9. Плющ В. Світло натхненного слова // Григурко І.
Червона риба: Роман. — К., 1984. — С. 5—14.
10. Покальчук Ю. Досягнення і втрати // Дніпро. —
1973. — № 8 . — С. 145—147.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-557 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:20:50Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Голобородько, Я.Ю. 2008-04-23T19:08:12Z 2008-04-23T19:08:12Z 2007 Іван Григурко - реставратор сучасності / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2007. — N 9. — С. 43-59. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/557 Доля письменника - це той магічний кристал, який іще тривалий час (не роки і десятиріччя, а століття і більше) привертатиме увагу дослідників різних фахових спрямувань й уподобань. У проблемі "письменник і аспекти його долі" сфокусовано різноманітні наукові, інтелектуальні сфери - естетика й етнопсихологія, літературознавство й соціологія, лінгвостилістика й етика, культурософія й онтологія. І чим масштабніша постать митця, тим більший простір відкривається дослідникам, тим колоритніше і повніше вимальовуються прикмети доби, коли він жив і творив. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України №9 С. 43-59 Есей Іван Григурко – реставратор сучасності Ivan Grygurko – the Restorer of Modernity Article published earlier |
| spellingShingle | Іван Григурко – реставратор сучасності Голобородько, Я.Ю. Есей |
| title | Іван Григурко – реставратор сучасності |
| title_alt | Ivan Grygurko – the Restorer of Modernity |
| title_full | Іван Григурко – реставратор сучасності |
| title_fullStr | Іван Григурко – реставратор сучасності |
| title_full_unstemmed | Іван Григурко – реставратор сучасності |
| title_short | Іван Григурко – реставратор сучасності |
| title_sort | іван григурко – реставратор сучасності |
| topic | Есей |
| topic_facet | Есей |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/557 |
| work_keys_str_mv | AT goloborodʹkoâû ívangrigurkorestavratorsučasností AT goloborodʹkoâû ivangrygurkotherestorerofmodernity |