Про написання історії народів і держав

This paper analyzes approaches on a writing of history of people and the states. The author, on example Poland, Slovakia and Ukraine ascertains, that histories nationalizing states here dominate. It considers such approach become outdated and asserts, that all historical nationalities, connected wit...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2008
Main Author:	Магочій, П.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2008
Subjects:	Теоретичнi дискурси: pro/contra "великий наратив"
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5719
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Про написання історії народів і держав / П. Магочій // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 58-76. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859789103376105472
author	Магочій, П.
author_facet	Магочій, П.
citation_txt	Про написання історії народів і держав / П. Магочій // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 58-76. — укр.
collection	DSpace DC
description	This paper analyzes approaches on a writing of history of people and the states. The author, on example Poland, Slovakia and Ukraine ascertains, that histories nationalizing states here dominate. It considers such approach become outdated and asserts, that all historical nationalities, connected with territory the certain state should be presented in his grand -narrative.
first_indexed	2025-12-02T11:17:07Z
format	Article
fulltext	Ейдос 3’2008 Павло Роберт Маґочій Торонто Про написання історії народів і держав Від часу революцій 1989 року та розпаду Радянського Союзу двома роками пізніше, спостерігачі весь час нагадують нам про той глибокий вплив, який зазначені події справили на мільйони людей повсюди в Європі та Азії. Можливо, менш очевидним є співвідношення між політичними змінами після 1989 року та можливостями працевлаштування. Найліпше свідчення цьому кількість послів, консулів, прикордонників та митників, не згадуючи вже про цілу армію нових цивільних службовців, які потрібні для функціонування бюрократичних апаратів кількох нових держав, що виникли у Центрально-східній Європі та колишньому Радянському Союзові. Навіть професія історика виграла від нової політичної сит уації після 1989 року. Новий попит на істориків викликала потреба знайти співробітників для різноманітних інституцій та комісій для пошуку та обнародування різних документів таємної поліції за часів комуністичного урядування у таких країнах як Східна Німеччина, Польща, Чехословаччина, Угорщина та Румунія. Угорщина навіть має новий інститут, цілком присвячений дослідженню Революції 1956 року із кількістю працівників, що, як підкреслив один автор, дорівнює кількості днів, які відбувалася сама Революція1. Здається, що кожна нова держава відчуває потребу мати історії, покликані пояснити своїм власним громадянам та решті світу доречність їхнього існування у теперішньому, що одночасно передбачає виправдання їхнього подальшого існування у майбутньому. Крім вже добре відомої праці з відкриття відносно недавніх документів таємної поліції, історики у державах, які замінили собою колишні комуністичні 1 Timothy Garton Ash , "The Truth about Dictatorship", New York Review of Books, XLV, 3 (New York, 1998), p. 39. Про написання історії народів і держав 59 режими, також створювали шкільні підручники та популярні огляди для читачів готових вивчати або й переглянути історії сво їх власних країн 2. У цьому дослідженні я маю намір поділитися з вами деякими думками про концептуальні проблеми, пов'язані із написанням національної історії аби поміркувати над тим, як національні історії традиційно пишуться для загальної публіки та викладаються школярам, а також спробувати знайти кращий підхід, ніж той, який був поширений досі. Аби проілюструвати те, що я маю на увазі, я звернуся до трьох конкретних країн — Словаччини, України та Польщі. Звичайно, більшість читачів швидко переконається у тому, що все сказане тут про ці три країни стосується практично кожної європейської країни, не кажучи вже про більшість інших країн світу 3. Але чому ці три країни? По перше, вони мають певні подібності. Всі вони належать до одного географічного регіону т а мають спільні кордони. Всі три розташовані на теренах, які до Першої Світової війни були частинами багатонаціональних імперій та одержали чи відновили свою незалежність лише у XX столітті: Польща у 1918 році, Словаччина на кілька років після 1939 року і знову у 1993 році, Україна у 1991 році. Всі три перебували під безпосереднім чи опосередкованим впливом комуністичних режимів радянського зразку протягом майже сорока років після Другої Світової війни. Нарешті, всі три, як і багатонаціональні імперії, до я ких вони колись належали, самі є багатонаціональними державами. У Словаччині, крім словаків, які складають 85,6% населення, проживає значна кількість мадьярів (10,7 %), а також ромів (циган), чехів, русинів, українців та інших. В Україні українці складають лише 72,7 % населення, у той час як росіяни є 2 Обговорення того, як пишуться й сприймаються нові підручники у шкільних програмах країн, про які тут ідеться, дивіться: Магдалена Телус і Юрій Шаповал, Українська історична дидактика — міжнародний діалог: фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії (Київ, 2000); Nancy Popson, "The Ukrainian History Textbook: Introducing Children to the 'Ukrainian Nation," Nationalities Papers, XXIX, 2 (Oxfordshire, 2001), pp. 325-350; and Jan G. Janmaat, "Identity Construction and Education: The History of Ukraine in Soviet and Post-Soviet Schoolbooks," in Taras Kuzio and Paul D'Anieri, eds., Dilemmas of State-Led Nation Building in Ukraine (Westport, Conn, and London, 2002), pp. 171-189. Про контент- аналіз підручників дивіться нижче примітку 17. Про проблеми поточних історичних оглядів та потребу нових концептуальних підходів, дивіться: Ivan Kamenec, "Slovenske dejiny v najnovsich syntetickych pracach," Cesko-slovenskd historicka rocenka 1997 (Brno, 1997), pp. 311-315; and Taras Kuzio, "Historiography and National Identity among the Eastern Slavs: Towards a New Framework," National Identities, III, 2 (London, 2001), pp. 109-132. 3 На потребу нових історій, які б включали усі народи, що прожива ють у межах даної держави, нещодавно вказав Юрій Ківімяе: Jiiri Kivimae, "Re-writing Estonian history?," in Michael Branch, ed., National History and Identity: Approaches to the Writing of National History in the North-East Baltic Region (Helsinki, 1999), pp. 205-212 Павло Роберт Маґочій60 другою за кількістю етнічною групою (22,1 %), за якими ідуть євреї, білоруси, молдовани, поляки, болгари, мадьяри, румуни і татари — кожна група понад 100 тисяч чоловік — а також деякі менші групи. Нарешті у Польщі, де перед Другою Світовою війною неполяки складали майже третину населення, меншини все ще становлять від 3 до 4 відсотків — серед них німці, українці, білоруси, кашуби, лемки та інші 4. З огляду на їхній багатонаціональний склад Словаччина, Україна та Польща є радше типовими державами. Це почуття нормальності походить від наступних, часто недооцінених чинників. На світі існує від 5,500 до 6,500 окремих мов та народів, але при цьому лише 200 незалежних держав. Будь -який простий математичний підрахунок доведе, що більшість держав є багатонаціональними у своєму складі. По суті, всі, крім горстки держав уміщують у своїх кордонах більше, ніж один народ, а часто десятки а то й сотні різних народів. Ця загальносвітова багатокультурна дійсність часто затьмаре на намірено помилковою термінологією. На мою думку дискурс націоналізму все ще позначений плутаниною двох термінів — нація та національність. Незважаючи на величезну літературу з цього предмету, досі немає чіткого розмежування між цими двома термінами 5. Однак через те, що ці терміни вживають на позначення різних явищ — держави й народу — їхнє використання багатьма авторами як синонімів змусило досвідченого дослідника націоналізму Луїса Снайдера ствердити, що "деякі вчені вважають значення поняття нації настільки складною метафізичною вигадкою, що вони прямо чи непрямо визнають неможливість його наукового визначення" 6. Те, чого тут бракує, це звичайно концептуальних термінів, які б протиставляли два відмінних явища — політико-адміністративну одиницю, що загалом зветься державою та населення держави, яке дуже імовірно має різне етнічне походження, мову та ідентичність. Я не претендую вирішити загадку нації -національності, яка займала не одне 4 Статистичні дані взяті із: Paul Robert Magocsi, Historical Atlas of Central Europe, 2-ге і розширене вид. (Seattle, 2002), pp. 131, 139, and 143. 5 Словники, здається не можуть прояснити плутанину й радше відбивають використання цих термінів в інших публікаціях. Англомовний "Вебстер" схильний ототожнювати націю з державою: "[нація] є територіальна одиниця, що містить масу людей однієї або більше національностей", тоді як національність означає народ: "спільнота людей, що мають спільне й характ ерне походження, традицію й мову та потенційно здатні утворити чи фактично утворюють національну державу". Тим не менше, ці кілька визначень нації та національності, видається, накладаються одне на одне й передбачають, що терміни є синонімами: Webster's Third New International Dictionary of the English Language (Springfield, Mass., 1971), p. 1505. 6 Louis L. Snyder, Encyclopedia of Nationalism (Chicago and London, 1990), p. 230. Про написання історії народів і держав 61 покоління моїх попередників та сучасників -науковців. Але для обговорення тут я вважаю за потрібне чітко відокремити те, що я називатиму 1) державою або іноді національною державою (nation-state), тобто політико-адміністративну одиницю з кордонами, що охоплюють певну територію від 2) національності як народу, що володіє о днією чи кількома спільними ознаками, як от походженням, історичною традицією, мовою й культурними вартостями; при цьому представники народу мають бути свідомі своєї відмінної ідентичності. Члени національних колективів звичайно є громадянами даної держави. Одначе тут національність не є синонімом громадянства, оскільки не всі громадяни належать до однієї національності. Я вважаю, що тривала плутанина між поняттями нації та національності є не просто наслідком інтелектуальної недбалості, а радше політичного умислу. Іншими словами, ця плутанина в минулому і досі продовжує увіковічнюватись самими державами. Зрештою, саме існування держави залежить від її здатності об'єднати різноманітні народи, що проживають у її межах. Такий ідеальний сценарій покликав до життя концепцію національної держави (nation-state), яка, за авторитетним словником англійської мови Вебстера, в ідеалі є "державою, що містить одну, а не кілька національностей /nationalities (або етнічних груп)" 7. Частіше один із цих народів визнається за д омінуючу або титульну національність, чиї культура та мова приймаються як офіційна та репрезентативна форма для всієї держави, а всі мешканці незалежно від їхньої власної ідентичності чи національності мусять ототожнювати себе із державною національністю. Отож, сполучення концепцій нації та національності завжди було в інтересах держав. За цим знаходилося переконання, що якщо це сполучення відбуватиметься достатньо довго, особливо у шкільній системі через укоріненння поміж молодшими поколіннями, то фактичні національні відмінності, часом означені як "проблема" національних меншин, якимось чином зникнуть або бодай відійдуть на маргінес. Один теоретик посткомуністичного світу означив це явище як властиве "націоналізуючим державам (nationalizing states)" 8. Важлива та впливова модель взаємостосунків нації та національності походить з часів Французької революції. Тут я маю на увазі рух якобінців або філософію якобінізму, які визначали хід подій у Франції між 1791 і 1794 роками 9. Якобінці були переконаними 7 Webster's Third New International Dictionary, p. 1505. 8 Rogers Brubaker, Nationalism Reframed (Cambridge, 1996), pp. 79 and 103. 9 Якобінці були групою депутатів Національних Зборів за часів Великої Французької революції, які утворювали політичний блок або клуб. Цей клуб влаштовував свої Павло Роберт Маґочій62 республіканцями, а відтак вони плекали велике захоплення народом, і зокрема так званим "простим народом". Для якобінців саме народ, а не монарх чи олігархія надавав політичної легітимності існуванню держави. Як і пізніші революціонери, якобінці проголошували себ е демократами, які не лише вірили у liberte, egalite et fraternite, але також були переконані у справедливості своїх принципів. Ці принципи могли, а за необхідності й мали бути нав'язані кожному, кого вони самі вважали непросвіченим. Ніколи не страждаюч и від браку самовпевеності, якобінці, за словами одного історика, вірили, що вперше в історії вони "надали людству і не лише самій Франції найбільші вигоди, які воно будь-коли мало" 10. Ставлення якобінців до національної держави має тут особливе значення. Франція мусила бути демократичною, республіканською та егалітарною, але разом з цим єдиною та неподільною. Через це якобінці передовсім були поборниками централізації, а відтак рішуче боролися проти регіоналізму та будь -яких ідей федералізму або провінційної автономії, яка, на їхню думку, підривала державну єдність. Як частина цієї боротьби за єдність якобінці провели закони про мовну уніфікацію та заборону всіх діалектів та мов відмінних від французької, які вживалися тубільними мешканцями Франції. Зв'язок між федералізмом і його мовами й подальше ототожнення їх із антипатріотизмом найліпше підсумував у 1794 році у своїй промові один провідний член Комітету Громадської безпеки, — органу, що був відповідальний за Панування Терору, таким чином намагаючись захистити Французьку республіку від реальної та уявної контрреволюції. Голос федералізму та забобонів говорить бретонською; емігранти й ті, хто ненавидить республіку говорять німецькою; контр революція говорить італійською; фанатизм говорить баскською. Так знищимо ж ці знаряддя шкоди й помилки. З нашого боку в інтересах наших громадян, задля зміцнення нашої республіки ми маємо змусити кожного на її території розмовляти мовою, якою була написана Декларація прав людини 11. Ставало очевидним, що задля досягання зібрання у колишньому Якобінсько му (Домініканському) монастирі, від якого і походить назва групи. Більшість якобінців були ідеологічними нащадками Жан - Жака Руссо, а серед найзначніших членів були Луї де Сен -Жюст, Жан-Поль Марат та передовсім Максімільян Робесп'єр Аналіз політичної платф орми якобінців дивіться у Кларенса Крейна Брінтона: Clarence Crane Brinton, The Jacobins: An Essay in the New History (New York, 1930), особливо, pp.137-183. 10 Carlton J.H. Hayes, The Historical Evolution of Modern Nationalism (New York, 1931), p. 51. Гейс говорить про якобінський націоналізм як про один з п'яти типів у його власній класифікації ідеології націоналізму. 11 3 промови Баррере, цитується за виданням: R. Wardhaugh, Languages in Competition Про написання історії народів і держав 63 політичної єдності громадяни повинні мати спільну національну ідентичність. Іншими словами, всі громадяни визнавалися рівними якщо тільки вони вважали себе французами. Коротше кажучи, якобінці сполучили концепції нації та національності, тобто ототожнили державу населену різними народами із панівною французькою національною ідентичністю, що виражалася в єдино прийнятній офіційній, державній мові — французькій. Незважаючи на те, що самі якобінці були знищені терором 1794 року, якобінізм, як політична ідеологія і що найважливіше, як політична практика, вижив і впроваджувався на повну потужність Наполеоном та його наступниками, — як монархістами, так і республіканцями, — до самого останнього часу. Найважливішим при цьому була шкільна система, особливо після запровадження обов'язкової і безкоштовної початкової освіти у 1880-х роках, яка плекала французьку національну ідентичність і мову через стандартну навчальну програму, що прискіпливо контролювалася державою. Можна цитувати багато прикладів якобінського спадку, але тут подамо лише одне типове твердження французького прем'єр-міністра, представника лівих сил, Еміля Комба. У 1905 році він виправдовував урядовий декрет, який забороняв вжиток бретонської мови у церквах наступними словами: "Громадяни, давайте влаштуємо святе змагання аби викорінити з усіх куточків Франції всі ці жаргони, які є залишками феодалізму і свідченнями рабства" 12. Але не слід гадати, що таке ставлення до бездержавних народів та їхніх мов було поширене тільки у Франції та серед її лідерів. Наприклад, погляди британського ліберала Джона Стюарта Мілля можна легко сплутати із поглядами якобінців, коли він писав, що Досвід доводить, існує імовірність того, що одна національність може бути поглинена іншою: і якщо вона була нижчою й відсталішою частиною людської раси, то це поглинення буде великою перевагою для неї. Ніхто не буде ставити під сумнів, що для бретонця або баска з французької Наварри ліпше опинитися у вирі сучасних ідей та почувань високо цивілізованого й культурного народу, стати членом французької національності..., ніж животіти у дикому стані минулих часів.... Це саме зауваження стосується також валлійця або шотландського горця як членів британської нації 13. Подібним чином цілі покоління тогочасних і пізніших марксистів мали керуватися приписами Енгельса, погляди якого з цього приводу (Oxford, 1987), p. 102. 12 Цитується за виданням: Morvan Lebesque, Comment peut-on etre Breton? (Paris, 1970), p. 97. 13 John Stuart Mill, Considerations on Representative Government [1861] (London, 1972), p. 395. Павло Роберт Маґочій64 були такими ж категорично негативними, як і погляди якобінців: Нема країни у Європі, яка б не мала у тому чи іншому закутку один чи кілька фрагментів народів, решток населення, яке колись було пригнічене національною державою, але яка згодом стала основним знаряддям історичного розвитку. Ці залишки народів, безжально розчавлені ходом історії, за словами Гегеля, це етнічне сміття завжди ставало фанатичними поборниками контрреволюції й лишатиметься такими до свого остаточного зникнення або втрати свого національного характеру, оскільки ціле їхнє існування є загалом протестом проти великої історичної революції. Такими у Шотландії є гели....Такими у Франції є бретонці....Такими в Іспанії є баски 14. Республіканці або ліберали, праві консерватори або ліві соціалісти, всі здавалося, були єдині у тому, що один автор нещодавно назвав "ідеологією презирства" до національних меншин та їхніх культур 15. Тому не дивно, що новітня література, яка відстоює права національних меншин у Франції — чи-то бретонців, чи-то басків, ельзасців, окцитанів чи корсиканців — вважає засновану якобінцями політику часів Французької революції за основне джерело їхніх поточних бід: адже внутрішня політика централізованої держави з осідком у Парижі протягом двох століть загрожувала самому існуванню нефранкомовних народів Франції 16. Також не повинно дивувати, що Франція часто ставала зразком для інших країн, включно з тими, які здобули незалежність за останнє десятиліття, лідери яких приходили до переконання, що їхнє власне виживання залежить від створення централізованої національної держави якобінського зразку. Та що все це має спільного із написанням історії народів і держав, зокрема із історіописанням у Словаччині, Україні та Польщі ? Якщо це виразити простіше, якобінські ідеологічні принципи сформували та продовжують формувати підвалини загальних історій кожної з цих країн. Іншими словами, концепції нації (держави) та національності (народу) змішані настільки, що більшість існуючих історій Словаччини, України та Польщі є не стільки історіями цих країн, скільки історіями відповідно словацького, українського та польського народів. Звичайно існують ті, хто будуть доводити, що національні історії у будь -якому вигляді за своєю суттю позбавлені інтелектуа льної рації. Дійсно, не тяжко довести, що середньовічна Польща та середньовічна Україна 14 Karl Marx and Friedrich Engels , Collected Works (London, 1976), pp. 234-235. 15 R. Grillo, Dominant Languages: Language and Hierarchy in Britain and France (Cambridge, 1989), p. 174. 16 Корисний аналіз французької урядової політики щодо різних мов Франції у минулому та сучасному можна знайти у Анни Джадж: Anne Judge, "France: 'One state, one nation, one language'?," in Stephen Barbour and Cathie Carmichael , eds., Language and Nationalism in Europe (Oxford, 2000), pp. 44-82. Про написання історії народів і держав 65 мали більше спільного, ніж середньовічна Польща із Польщею XX ст. та середньовічна Україна із Україною XX ст. Ключова ідея тут полягає у тому, що історії, базовані на хронологічних періодах або темах чи більших регіонах надають інтелектуально більш вартісний підхід до розуміння історичного минулого. Незважаючи на те, що такі погляди не позбавлені переваг, держави все ще існують, і саме їхнє існування надає інтелектуальну винагороду та викликає громадянську потребу у створенні історичних оглядів цих одиниць від найраніших часів до сучасності. Наступний аналіз базується на особливому жанрі історичної літератури — історичних оглядах окремих країн, які простежують долю країни або властиво, народу від найраніших часів до сучасності, тобто до часу надрукування книжки. У центрі уваги знаходяться переважно однотомові посібники академічного змісту та популярні історії призначені для ширшої аудиторії. Ще важливішим був би систематичний аналіз шкільних підручників. Ледве -чи можна перебільшити їхню важливість, передовсім тому, що громадяни більшості країн набувають власні знання, хай і у обмеженому вигляді, не з академічних історій або популярних курсів в одному томі, а зі шкільних підручників. Роль шкільних текстів у створенні національних ідеологій у минулому та підтриманні національних ідентичностей у сучасному є важливою темою, якій би не завадило подальше дослідження 17. Слід зробити ще одне застереження. Очевидно, вчені у Словаччин і, Україні та Польщі добре обізнані із існуванням різних меншостей, що проживають у межах відповідних держав. Вже по закінченню Другої Світової війни за епохи комунізму державні інституції мусили провести історичні та соціологічні дослідження аби показати як марксистсько- ленінські ідеологічні принципи допомогли розв'язати, наприклад українську та лемківську "проблему" у Польщі або мадьярську та циганську "проблему" у Словаччині 18. Цей інтерес до національних 17 Характеристика у підручниках польсько -українських стосунків у 19 столітті є в центрі уваги Анджея Стемпніка: Andrzej Stepnik, Ukraina і stosunki polsko-ukrainskie w syntezach і podrqcznikach dziejow ojczystych okresu porozbiorowego, 1795-1918 (Lublin, 1998). Шкільні підручники у Балканських країнах привернули набагато більше уваги; дивіться, наприклад: Charles Jelavich, South Slav Nationalisms— Textbooks and the Yugoslav Union before 1914 (Columbia, Ohio, 1990) та Wolfgang Hopken, ed., Ol ins Feuer? Schulbucher, etnische Stereotypen und Gewalt in Siidosteuropa/Oil on Fire?: Textbooks Ethnic Stereotypes and Violence in South -Eastern Europe (Hannover, 1996). 18 Деякі приклади публікацій з цього часу містять стосовно Польщі: Andrzej Kwilecki, Lemkowie: zagadnienie migracji і asymilacji (Warszawa, 1974); Zbigniew Wierzbicki, "Awans spofeczno-kulturalny Iudnosci ukrainskiej w PRL po 1956 r.," Lud LVIII (Wroclaw, 1974), pp. 5-38; Kazimierz Pudio, Lemkowie: process wrastania w srodowisko Dolnego Slqska, 1947-1985 (Wroclaw, 1987); і щодо Словаччини: Juraj Zvara, Павло Роберт Маґочій66 меншин фактично підвищився після 1989 року і приз вів до появи багатьох досліджень окремих груп у посткомуністичній Словаччині 19, Україні 20 та Польщі 21. Тим не менше, незважаючи на все більшу Mad'arskd mensina na Slovensku po roku 1945 (Bratislava, 1969); Ivan Bajcura, Ukrajinska otdzka v CSSR (Kosice, 1967); та Emilia Horvathova , Cigdni na Slovensku (Bratislava, 1964). 19 Серед збірників на цю тему згадаємо: Eudovit Haraskim, ed., Narodnosti na Slovensku (Bratislava, 1993) та Alena Zel'ova et al., Minoritne etnicke spolocenstvd na Slovensku v procesoch spolocenskych premien (Bratislava, 1994). Про німців дивіться : Dusan Kovac, Nemecko a nemeckd mensina na Slovensku, 1871-1945 (Bratislava, 1991); про євреїв: Milan Augustin, Krdtke dejiny Zidov na Slovensku (Bratislava, 1993) та Jesajahu Andrej Jelinek, Zidia na Slovensku v 19. a 20. storoci, 2 vols. (Bratislava, 1999- 2000); про угорців: Stefan Sutaj, Mad'arskd mensina na Slovensku 1945-1948 (Bratislava, 1993) і Jan Bobak, Mad'arska otdzka v Cesko-Slovensku, 1944-1948 (Martin, 1996); про русинів та українців: Paul Robert Magocsi, Rusini na Slovensku (Presov, 1994); Marian Gajdos, Stanislav Konecny, та Mikulas Musinka, Rusini/Ukrajinci v zrkadle polstorocia (Presov - Uzhorod, 1999); та Marian Gajdos et al., Rusini/Ukrajinci па Slovensku па копсі 20. storocia (Presov, 2001); про хорватів: Jan Botik, ed., Chorvati na Slovensku (Bratislava, 1996). 20 Інститут історії України Української Національної академії наук надрукував низку досліджень окремих народів. Про поляків дивіться: Іван Т. Лісевич, Родом з України: Польська національна меншина і культурне життя на наддніпрянській Україні у другій половині ХІХ-на початку XX cm. (Київ, 1995) та Таїсія І. Єременко, Польська національна меншина в Україні в 20 —30-ті pp. XX століття (Київ, 1994); про німців: Іван М. Кулинич та Наталя В. Кривець , Нариси з історії німецьких колоній в Україні (Київ, 1995) та Лариса В. Яковлева , Богдан В. Чирко та Сергій П. Пишко, упоряд., Німці в Україні 20—30-тіpp. XX cm.: збірник документів (Київ, 1994); про італійців: М.М. Варварцев, Італійці в УкраїніXIXcm.: біографічний словник діячів культури (Київ, 1994). Дивіться також чудово ілюстрований енциклопедичний том про греків в Україні, надрукований за участі Інституту історії: Марія Ф. Дмітрієнко та інші, Греки на українських теренах (Київ, 2000). 21 3 величезної новітньої літератури про не -поляків у Польщі як зразок можна подати про білорусів: Andrzej Sadowski, Narody wielkie i male: Biatorusini w Polsce (Cracow, 1991) та Elzbieta Czykwin, Bialoruska mniejszosc narodowa jako grupa stygmatyzowana (Biafystok, 2000); про німців: Zbigniew Kurcz, Mniejszosc niemiecka w Polsce (Wroclaw, 1995), Die Deutsche Minderheit in Polen: Geschichte und Gegenwart (Warsaw, 1996) та Piotr Madajczyk, Niemcy polscy 1944-1989 (Warszawa, 2001); про євреїв: Zydzi w dawnej Rzeczypospolitej (Wroclaw, Warsaw, and Cracow, 1991), Jerzej Tomaszewski, red., Najnowsze dzieje Zydow w Polsce w zarysie do 1950 roku (Warszawa, 1993), та Andrzej Zbikowski, Zydzi (Wroclaw, 1997); про кашубів: Marek Latoszek, red., Kaszubi: monogrqfia socjologiczna (Rzeszow, 1990) та Jozef Borzyszkowski, red., Antropologia Kaszub і Pomorza (Gdansk, 1992); про лемків: Jerzy Czajkowski, red., Lemkowie w historii і kulturze Karpat, 2 томи. (Rzeszow, 1992) та Andrzej A. Zieba, red., Lemkowie і lemkowznawstwo w Polsce (Krakow, 1997); про литовців: Krzysztof Tarka, Litwini w Polsce, 1944-1997 (Opole, 1998); про татар: Katarzyna Warminska , Tatrzy Polscy: tozsamosc religijna і etniczna (Krakow, 1999); про українців: Miroslaw Czech, Ukraincy w Polsce (Warzawa, 1993), Wlodzimierz Mokry , red., Problemy Ukraihcow w Polsce po wysiedlenczej akcji 'Wisla' 19477 (Krakow, 1997) та Roman Drozd, Droga na Zachod: osadnictwo ludnosci ukrainskiej na ziemiach zachodnich іpolnochych Polski w ramach Про написання історії народів і держав 67 кількість та загалом вищу якість цих праць, а також заходів покликаних подолати дискрімінацію національних меншин у освітніх матеріалах 22, інформація про них все ще не включається до історичних оглядів кожної з країн, які тут обговорюються. Дві основні проблеми привертали увагу словацьких істориків. У XIX ст., коли з'явилися перші історії, найбільшим завданням було створення переконливого наративу історичної тяглості для народу, який ніколи не мав своєї власної державної структури і натомість з раннього середньовіччя перебував у складі Угорського королівства. Після Першої Світової війни новим викликом стало обгрунтуван ня словацької історичної системи координат, відмінної від історії Чехословаччини, країни, в якій натоді опинилися словаки 23. Принаймні після 1918 року концептуальна розгубленість трохи зменшилась завдяки тому, що тепер існувала чітко визначена територія пі д назвою Словаччина, чиї кордони відтоді і до часів сучасної незалежної Словаччини лишалися загалом незмінні. Без огляду на часи або політичні умови, в яких писалися загальні історії Словаччини, більшість з них є просто історіями словацького народу. Годі шукати обговорення долі інших народів у межах сучасної Словаччини в посібнику Франтішка Грушовського та Франтішка Бокеша, які постали у до комуністичні часи 24, або у колективному творі за редакцією Яна Тібенського впродовж комуністичної епохи 25. Подібний підхід можна знайти у найостаннішій низці однотомових історій, що постали у посткомуністичний період авторства Антона Шпіша akcji 'Wisla' (Warszawa, 1997). 22 Про проблему висвітлення меншин в історіях та інших шкільних текстах у Польщі дивіться: Rafal Zebrowski, red., Studia z dziejow Zydow w Polsce: materialy edukacyjne dla szkol srednich і wyzszych (Warszawa, 1995); Jacek Kowalski, Miroslaw Sielatycki, Wieslawa E. Koziowska , Partnerzy: Polacy і Niemcy w nowej Europie (Warszawa, 1998); Rafal Kunaszyk et al., Sasiedzi: Polacy і Ukraincy w nowej Europie: scenariusze lekcji (Warszawa, 2000); та чотири томи у серіях під назвою Історія, Література та Освіта (Historija, Literatura, Edukacja) за редагуванням Роберта Траби: Robert Traby, red.: Tematy polsko-niemieckie (Olsztyn, 1997), Tematy polsko-litewskie (Olsztyn, 1998), Tematy zydowskie (Olsztyn, 1999), і Tematy polsko-ukrainskie (Olsztyn, 2001). 23 Про зусилля словацьких вчених очистити їхню батьківщину від "чехословакізму", тобто від тлумачення історії Чехословаччини як єдиної країни пише Марк Столярик: M.Mark Stolarik, "The Painful Birth of Slovak Historiography in the 20th Centry," Zeitschrift fur Ostmitteleuropa-Forschung, L, 2 (Marburg, 2001), pp. 161-187. 24 Frantisek Hrusovsky , Slovenske dejiny (Turciansky Sv. Martin, 1939), надрукована націоналістичною організацією Matica slovenska впродовж періоду Словацької держави; Frantisek Bokes, Dejiny Slovdkov a Slovenska od najstarsich cias azpo pritomnost' (Bratislava, 1946)— опублікована Словацькою Академією наук. 25 Jan Tibensky, ed. Slovensko, torn. I: Dejiny (Bratislava, 1971)— надруковано по- марксистському налаштованими історичним та археологічним інститутами Словацької Академії наук як перший том 4 —томової енциклопедії Словаччини. Павло Роберт Маґочій68 26, у колективній праці Ріхарда Марсіни, Вільяма Чічая, Душана Ковача та Любомира Ліптака 27, у популярних виданнях для масового споживання на батьківщині та закордоном 28, а також в історіях Словаччини опублікованих вченими закордоном 29. На перший погляд багатообіцяючим здається твір Душана Ковача 30. Його перші глави справді згадують поселення мадьярів, євреїв, ромів (циганів), русинів та німців на теренах сучасної Словаччини. Ковач особливо чутливий щодо долі євреїв впродовж Другої Світової війни. З іншого боку, Ковач практично нічого не говорить читачу про життя мадьярів та більшості інших несловаків від епохи раннього середньовіччя. Звичайно, в усіх цих історіях угорці згадуються як представники королівства, яке панувало над Словаччиною до Першої Світової війни і захопило частину країни напередодні Другої Світової війни. Але ми не узнаємо нічого про життя мадьярів у власне Словаччині, де вони, для згадки, утворюють 10 % населення. Наприклад, чи не є важливим підкреслити, що найбільший угорський романіст XIX століття Мор Йокаї народився і частково отримав освіту у Словаччині або що до 1848 року угорський парламент засідав у Братиславі, де прославлений угорський революційний лідер Лайош Кошут вперше засвідчив свої ораторські та політичні здібності? Читач існуючих історій Словаччини нічого не дізнається про роль німців від часу середньовіччя у культурній історії Спішського регіону або в економічному розвитку таких міст як Банська Штявніца. Також нема ані найменшої згадки про Пряшів у східній Словаччині як основний центр русинського національного відродження, очолюваного впродовж другої половини XIX ст. Адольфом Добрянським та Александром Духновичем. У той час як більшість недавніх загальних історій Словаччини посилаються, за словами Станіслава Кіршбаума, на "Єврейську трагедію" впродовж Другої Світової війни, жодним словом 26 Anton Spiesz, Dejiny Slovenska na ceste к sebeuvedomeniu (Bratislava, 1992). 27 Richard Marsina, Viliam Cicaj, Dusan Kovac, and Lubomir Liptak, Slovenske dejiny (Martin, 1993), надрукована націоналістичною організацією Matica slovenska. 28 Milan Ferko, Richard Marsina, Ladislav Deak, and Imrich Kruzliak, Story ndrod— mlady stdt (Bratislava, 1994)—надрукована Національним банком Словаччини, також доступна в англійському перекладі: Slovak Republic: Old Nation—Young State (Bratislava, 1998). Інші історичні огляди для іноземного споживача містять: Thomas Klimek Ward, People of the World: A Synopsis of Slovak History (Bratislava, 2000)— опубліковано патріотичним фондом Matica Slovenska, та Elena Mannova, ed., A Concise History of Slovakia (Bratislava, 2000). 29 Stanislav J. Kirschbaum, A History of Slovakia (New York, 1995) — незважаючи на назву, автор справедливо зазначає, що його твір є "історі я словаків"; Peter A. Toma and Dusan Kovac, Slovakia: from Samo to Dzurinda (Stanford, Calif, 2001). 30 Dusan Kovac, Dejiny Slovenska (Praha, 1998), що була надрукована чеською як частина серії присвяченої різним країнам світу. Про написання історії народів і держав 69 не згадано про німецьку або мадьярську трагедії одразу після війни, у час, коли були масово департовані німці, а мадьяри були або тимчасово висилені, або були змушені залишити свою ідентичність у ході процесу так званої "ресловакізації". Оскільки всі ці події відбулися на словацькій території, вони є частиною історії Словаччини 31. Подібно до словацьких істориків, які донедавна переймалися виробленням історії відмінної від угорської або пізніше чехословацької, історики України займалися бездержавним народом, чиє минуле було тісно пов'язане із Росією, Польщею і нарешті Радянським Союзом. Як і Словаччина, адміністративно відмінна територіяльна одиниця під назвою Україна виникла лише після Першої Світової війни і завдяки пізнішій радянській політиці змогла розширити свої західні кордони упродовж Другої Світової війни. Та все ж, незважаючи на існування території під назвою Україна протягом більшої частини XX ст., практично всі загальні історії зосереджувались на українському народові або на постатях, які вважалися провідниками історичної української держави, починаючи із великих князів середньовічної Київської Русі та продовжуючи гетьманами або отаманами Запорізького війська у ХУІ -ХУШ століттях. Цей підхід був використаний у загальних історіях України від найдавніших часів, що були написані до Першої Світової війни — Олександра Барвінського, Миколи Аркаса та Михайла Грушевського 32, у міжвоєнний період у працях Матвія Яворського, 31 Цікаво, що останні енцикло педичного типу видання згадують про багатокультурний багатонаціональний характер країни. Наприклад, у путівнику по містах й містечках, Slovensko: prechddzky storociami miest a mesteciek (Bratislava, 1994), на ст. 56 є згадка про Комарно як місце народження письменника Мора Йокаї (правда не про те, що він був угорським письменником) та про опереткового композитора Ференца (Франца) Легара; а англомовна Slovakia and the Slovaks: A Concise Encyclopedia, за редагуванням Мілана Стргана й Девіда П. Деніела (Братислава 1994) має кілька гасел про німців, угорців, євреїв, румунів, русинів та українців. 32 Олександр Барвінський , ілюстрована історія русин від найдавніших до наших часів (Львів, 1908), надрукована проукраїнським товариством Просвіта в Австро -Угорській Галичині; Микола Аркас, Історія України-Русі (Санкт-Петербург, 1908), друге вид. (Краків, 1912), третє вид. (Шандау, 1920), четверте вид. (Буенос -Айрес, 1947), перевидана колишнім державним видавництвом Радянської України, "Вища школа" (Київ, 1991) та Михайло Грушевський, Ілюстрована історія України (Київ, 1911), витримала кілька видань, найостанніше у Києві, 1990 рік, також у російському перекладі Иллюстрированная история Украйни (Санкт-Петербург, 1913), передрукована у Києві у 1997 році, а також англійський п ереклад: A History of Ukraine (New Haven, Conn., 1941), перевидана у Нью -Йорку у 1970 році. Раніше російськомовне видання ілюстрованої історії Грушевського було вірніше назване — Очерк истории украинского народа (Санкт-Петербург, 1904), друге вид. (1906), третє (1911). Павло Роберт Маґочій70 Дмитра Дорошенка та Бориса Крупницького 33 та у цілій низці праць Івана Крип'якевича 34, а також після Другої Світової війни в історіях Наталі Полонської-Василенко, Владислава Серчика, колективній праці за редакцією Юрія Кондуфора та Ореста Субтельного 35. Цікаво відзначити, що в усіх цих працях наголос саме на історії українського народу лишався незмінним незалежно від того, чи авторами були українці з діяспори або з України, чи були вони марксистами, а -чи закордонними істориками-неукраїнцями, такими наприклад як польський фахівець з історії України Владислав Серчик. Ця ситуація не змінилася у пострадянську епоху; історія України все ще подається в однотомних історіях та шкільних підручниках саме як історія українського народу 36. Через це читач цих історій ніколи не дізнається про те, що на території України у минулому процвітали татарська, російська та 33 Матвій Яворський , Нарис історії України, у 2-х томах (Київ, 1923-24), видана радянським видавництвом, перевидана в Аделаїді, Австралія у 1986 році; Дмитро Дорошенко, Нарис історії України у 2-х томах (Варшава, 1932-33), надрукована еміграційним Українським науковим інститутом у міжвоєнній Польщі, перевидана еміграційним видавництвом у Західній Німеччині (Мюнхен, 1966) та в англійському перекладі: History of the Ukraine (Edmonton, 1939), переглянута й виправлена Олегом Герусем (Winnipeg, 1975) і нарешті в іспанському перекладі: Demetrio Doroshenko, Historia de Ucrania (Buenos Aires, 1962); Borys Krupnyts'kyi, Geschichte der Ukraine (Leipzig, 1939). 34 Іван Крип'якевич, Коротка історія України для початкових шкіл та першої кляси гімназії (Київ, Львів, Відень, 1918) та Огляд історії України: Репетіторіум для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів (Київ, Львів та Відень, 1919) — обидві надруковані українським еміграційним Товариством Вернигора у Відні; І.К. [Іван Крип'якевич], Мала історія України (Львів, 1912, перевидана у 1924, 1941); Іван Крип'якевич, Історія України для народа (Львів, 1941), перевидана у Нью -Йорку у 1961 році; Іван Крип'якевич та Микола Голубець , Велика історія України (Львів, 1935), перевидана у двох томах (Київ, 1993) , перероблена й поширена (Вінніпег, 1948); І. Петренко [Іван Крип'якевич та Омелян Терлецький], Історія України від найдавніших до теперішніх часів (Краків, 1941); Іван Холмський [Іван Крип'якевич], Історія України (Мюнхен, 1949), перевидана у Нью -Йорку у 1971 році, друге перероблене й поширене видання надруковане під справжнім ім'ям автора у Києві у 1992 році. 35 Наталя Полонська-Василенко, Історія України у 2-х томах (Мюнхен, 1972-76), надрукована українським еміграційним видавництвом у Західній Німеччи ні, передрукована у Києві у 1992 році; Wladyslaw A. Serczyk, Historia Ukrainy (Wroclaw, Warszawa, Krakow, and Gdansk, 1979); Юрий Кондуфор и др., Краткая история Украйни (Киев, 198?), англомовне видання: A Short History of Ukraine (Kiev, 1986), видане для місцевого й іноземного споживання Інститутом історії Академії наук Радянської України; Orest Subtelny, Ukraine: A History (Toronto, 1987), 2nd ed. (1994), 3rd ed. (2000). 36 Серед кількох однотомових посібників, які рекомендовані міністерством освіти України характерні клективні історії за редагуванням Юрія Зайцева, Історія України (Львів, 1996) та В.А. Смолій, Історія України (Київ, 1997). Про написання історії народів і держав 71 польська культури. Щоправда ці народи або власне держави, що мали їхні назви рясно згадуються у вищезгаданих історіях України, але майже завжди у якості антагоністів до того, що означається як споконвічне українське прагнення свободи та незалежності. Ніде ми не дізнаємося про життя татар та їхні культурні і сільськогосп одарські досягнення у Криму, як також і про російське життя у Києві та у цілій Східній Україні, ані про важливий внесок поляків у Східній Галичині принаймні від ХУ ст. і на Правобережжі з ХУІ ст. Також існує своєрідна стіна мовчання з приводу Львова як центра польської культури у ранньомодерний період, як епохального джерела польського національного руху у XIX ст. та поля битви за відновлення польської державності — попри те, що всі ці події належать до історії України. І як можна бути обізнаним в українськ ій історії, не знаючи того, що ця земля — місце народження хасидизму і саме там загалом постала ідея сіонізму та був кодифікований ідиш? Зрештою значення євреїв в Україні не обмежувалося їхньою орендарською ролею напередодні повстання Хмельницького. Тільки у недавніх історіях написаних вченими неукраїнського походження у Німеччині (Андреас Каппелер) та Канаді (Павло Роберт Маґочій) минуле України нарешті почало подаватись як історія всіх її мешканців, а не лише українців 37. На відміну від Словаччини та Укра їни Польща має довгу державну традицію. На перший погляд це полегшує для істориків завдання написання історії цієї країни з перспективи її території. І дійсно, історії Польщі охоплюють усі терени, де колись панувала польська держава, включно із великими ча стинами, які тепер входять до складу Німеччини, Білорусі, України та Литви. Проте вивчаючи ці терени польські історики традиційно зосереджуються на розвиткові поляків, а не сукупній історії цих теренів та їх різних народів 38. Такий підхід вже був наявний в одному шкільному підручникові кінця 19 століття, який широко вживався в австрійській Галичині — в історичному огляді Польщі від найдавніших часів, що був підготовлений греко-католицьким священником та професором 37 Andreas Kappeler, Kleine Geschichte der Ukraine (Miinchen, 1994), французький переклад: Petite histoire de I'Ukraine (Paris, 1997); Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, 1996). Капеллер ще далі розвинув багатонаціональний підхід у своїй монографії The Russian Empire: A Multiethnic History (Harlow, Eng., 2001). 38 Приємне виключення становите монографія Пьотр а Вандича: Piotr S. Wandycz, The Lands of Partitioned Poland, 1795-1918, History of East Central Europe, Vol. VII (Seattle, 1974), яка подає вичерпну інформацію про литовців, білорусів та українців. Вона не включена до цього дослідження, бо охоплює відносн о короткий період часу; вона могла б послужити корисною моделлю для майбутніх загальних оглядів польської історії. Павло Роберт Маґочій72 історії у Ягеллонському університеті Анато лем Левицьким 39. Левицький вмістив до своєї історії окрему секцію присвячену історії Русі у середньовічному періоді, де він коротко зупинився на запровадженні німецького права та прибутті євреїв, а також подав основні дані про різні народи Речі Посполитої упродовж ста років перед 1668 роком. Але дійшовши до XIX ст. він позначив українців Галичини лише як "ворогів польськості" 40. Інший терен, Силезія був виділений тільки через його потенційну важливість для польського національного руху. Про переважно німецький характер регіону не було згадано взагалі. Внаслідок цього історія Польщі у будь -який час та у будь-яких межах загалом подавалась як історія поляків. Прикладом може послужити тритомовий огляд призначений для масової аудиторії за редагуванням Станіслава Лама, що був надрукований у незалежній Польщі після Першої Світової війни 41. Згідно вже знайомій моделі цілий том, присвячений історії Польщі у 19 столітті, є просто історією польського національного відродження. У ньому нема і згадки про літературний та культурний розвиток німців, євреїв, українців чи навіть кашубів, що також проходив на польських теренах у той самий час. У загальних історіях підготовлених впродовж Другої Світової війни передовсім для іноземного споживання, наприклад у творі Оскара Галецького чи колективній праці польських істориків за редагуванням британського полоніста В.Ф. Реддевея 42, цілий німецький феномен був зведений до німецької східної колонізації (Drang nach Osten). У виданні Реддевея можна знайти опис польського міського права, а ле його запровадження приписувалося полякам, а не німцям. Обидві праці мають окремі згадки про євреїв, але сама тема була обмежена до поверхових описів ролі євреїв в орендній системі, яка характеризувала феодальний маєток та відносини пана із селянином у Польсько -Литовській Співдружності. Навіть у загальному огляді за редакцією Генрика Пашкевича, знаного за багатоінформативними працями про східних слов'ян та литовців, історичний розвиток Польщі поданий у якості історії польського народу, польської мови та польської культури 43. Історії Польщі опубліковані після Другої Світової війни у річищі державного марксизму не набагато відрізнялися. До них належать 39 Anatol Lewicki, Zarys historji Polski (???, 1884), 8th ed. (Warszawa-Lublin-Lodz- Poznan-Krakow, 1920). 40 Там само, ст. 425. 41Stanislaw Lam, red., Polska: jej dzieje і kultura od czasow najdawniejszych do chwili obecnej, 3 tomy. (Warszawa, 1927). 42 Oskar Halecki, A History of Poland (London, 1942); W.F. Reddaway et al., eds., The Cambridge History of Poland, 2 vols. (Cambridge, 1950-51). 43 Henryk Paszkiewicz, red., Polska і jej dorobek dziejowy w ciqgu tysiqca lat istnienia (London, 1956), надруковано еміграційною книжковою компанією Orbis (Polonia). Про написання історії народів і держав 73 історичні огляди Станіслава Арнольда і Марьяна Жиховського та Єжи Топольського, а також більш амбітна колективна праця за редагуванням Стефана Кєнєвича 44. В останньому виданні вміщене коротке обговорення українського та білоруського питань у міжвоєнний час. Проте з іншого боку, Тевтонський орден зображений не як своєрідна цивілізація, а просто як ворог Польщі. Дискусія про XIX століття зосереджувалася виключно на польській культурі без жодної згадки про німецькі чи єврейські культурні досягнення, а землі під владою Прусії розглядалися лише з огляду на Kulturkampf Бісмарка проти поляків. На мою думку, тевтонські лицарі та їхня держава були складовою частиною польської історії, і читач має право дізнатися про те, як їхнє суспільство виглядало насправді, а не тільки про їхні су тички із польською державою. І як можна зрозуміти соціально-економічний розвиток ранньомодерної Польщі, не знаючи про єврейську історію, включно із такою інституцією як Рада Чотирьох Земель? І чи схоже на правду, що російські імперські урядовці та цивільні службовці не принесли до Конгресового королівства нічого позитивного і вартого згадки? У 1982 році британський вчений Норман Дейвіс опублікував двотомову історію Польщі "Боже ігрище", у якій спробував звернутися до багатьох із вище порушених запитань 45. Наприклад, він приділив увагу Раді Чотирьох Земель, а також українському, білоруському та литовському національним рухам на польських теренах. На щастя, Дейвіс розглядав пруські землі не просто як поле битви Kulturkamp/Бісмарка проти поляків, а як регіон сучасної Польщі, де колись процвітало німецьке життя та культура. Іронічним тоном, який є ознакою Дейвісового стилю, він навіть запропонував спорудити низку пам'яток у північнозахідній та південнозахідній Польщі у пам'ять героїв Прусії, тобто прусам, яких все ще "розглядають у Польщі скоріше як частину 'іноземної', ніж 'місцевої' історії, і як таких не вартими уваги" 46. Хоча Дейвіс своїм прикладом і поставив під сумнів традиційний підхід до історії Польщі, історія тевтонських лицарів, німців, євреїв, 44 Stanistaw Arnold and Marian Zychowski, Zarys historii Polski od poczqtkow Panstwa do czasow najnowszych (Warszawa, 1962), друге перероблене вид. ( Warszawa, 1965)— англійський переклад: Outline History of Poland: From the Beginning of the State to the Present Time (Warsaw, 1962); Jerzy Topolski, Zarys dziejow Polski (Warszawa, 1986)— англійський переклад: An Outline History of Poland (Warsaw, 1986); Aleksander Gieysztor, Stefan Kieniewicz, Emanuel Rostworowski, Janusz Tazbir, Henryk Wereszycki, History of Poland (Warsaw 1968; 2nd ed., 1979), надрукована лише англійською видавництвом Польської академії наук. 45 Norman Davies, God's Playground: A History of Poland, 2 vols. (New York, 1982). 46 Ibid., Vol. II, p. 528. Павло Роберт Маґочій74 українців та інших все ще має бути якимось чином включена до основної оповіді про розвиток Польщі і не бути простим додатком (наприклад, Девісовий заклик до глибшого вивчення німецьких досягнень у межах сучасної Польщі було уміщено на самий кінець його двотомової історії у главі під назвою "Модерні кордони Польщі".) Одначе найостанніші історичні огляди, що постали за посткомуністичних часів, наприклад Єжи Топольського та Марека Боруцького, не перебрали Деівісів підхід, і відтак історія Польщі лишається історією польського народу 47. Звичайно, є кілька методологічних проблем, які виникають з потреби писати огляди історій всіх народів та культур наявних на території певної держави. Перше питання може бути таким: коли починати історію даної держави? Дехто може логічно припустити — від часу її створення. Якщо так вважати, то Словаччина не матиме історії до 1993 року (можливо 1918), а Україна до 1991 (або 1918). І що робити із Польщею, яка попри те, що має довгу державну традицію, не існувала між 1795 і 1918 роками? Іншими словами, яким є предмет аналізу, коли писати історію держави? Відповідь на це запитання має починатись із кордонів сучасної держави, аби простежити історичний розвиток всього того, що колись відбувалося у межах цих кордонів від найдавніших часів до сучас ності. А що робити, коли, як у випадку Польщі, кордони у минулому були більшими від сучасних? Очевидним рішенням буде охопити історію тієї більшої території, у цьому разі, польської держави, як вона виглядала у даний період. Або іншими словами, територіаль на одиниця, що визначає предмет, ніколи не повинна бути меншою за сучасні кордони держави, хоча в інші часи ця одиниця може бути більшою. На перший погляд, це видається радикальним підходом. Але фактично, це є стандартом для написання історій європейських держав з давньою традицією — великих, як Британія, Франція та Іспанія, або менших, як от Люксембург чи навіть Монако, чиї кордони колись були більшими, ніж сьогоднішні. Підсумовуючи, я б хотів наголосити, що попередні зауваження з приводу наявних історій Словаччини, України та Польщі не призначалися для засудження інших. Багато з історій, на які я тут посилався, мають як індивідуальну, так і жанрову вартість. Іншими словами, існує місце для історії словаків, українців та поляків, тобто для тієї історії, яка вивчає ці народи на їх батьківщинах та у діяспорних спільнотах 47 Jerzy Topolski, Historia Polski od czasoxv najdawniejszych do 1990 roku (Warszawa- Krakow, 1992), оновлене вид. (Poznan, 2000); Marek Borucki, Historia Polski do 1997 roku (Warszawa, 2000). Про написання історії народів і держав 75 закордоном. Однак проблема виникає тоді, коли історії народів подаються як історії держав48. По перше, очевидно, що автори, які готують огляди кількох століть історії даної держави, роблять це не виключно для фахівців чи навіть досвідчених студентів, а радше для ширшої читацької аудиторії. Як член цієї ширшої читацької публіки, завжди, коли б я тільки не брав до рук історію України, я почуватимусь ошуканим або принаймні спантеличеним, коли мандр уючи до Львова, я б не дізнався нічого про впливовий польський культурний центр Оссолінеум або того, чому на Личаківському цвинтарі так багато вражаючих польських поховань, і чому на одній із головних міських площ все ще вивищується статуя польського національного поета Адама Міцкевича. Подібним чином, читаючи історію Польщі я хотів би знати, що ще робили тевтонські лицарі, крім того, що вони "силою захопили" територію, яка сьогодні знаходиться у межах Польщі. Список таких очікувань та потреб, що походять від інтелектуальних запитів або простої цікавості, можна легко продовжити. Але ще важливішими за потреби іноземців, що виявляють цікавість до окремої країни, є потреби громадян цієї країни. Наведемо один приклад: як на вашу думку почувається громадянин Слов аччини угорського походження, коли він чи вона бере історію Словаччини або завдяки власним дітям знайомиться зі шкільним підручником, де нема жодної безпосередньої згадки про життя угорської спільноти у межах словацьких кордонів? Кожен повинен відчувати, щ о він має голос у суспільстві, де він живе. І якщо наш уявний мадьяр не знайде свого голосу у Словаччині, то куди він чи вона звернеться? Найбільш імовірно, що до Угорщини. Саме така альтернатива у минулому призводила до політичної нестабільності або навіть до гірших сценаріїв. Такого самого голосу потребують звичайно ж росіяни на сході та півдні України або литовці й українці у Польщі. У цьому сенсі історики у Словаччини, Україні та Польщі або історики, що пишуть про ці країни будь-де у світі мають громадянський та інтелектуальний обов'язок створити національні або властиво державні історії, які б надавали голос всім громадянам. Коротше кажучи, історики у будь-якій країні беручись до написання історії сьогочасної державної території спершу повинні звільнити ся від якобінського спадку Французької революції з його свідомою політикою 48 Нещодавно видана однотомова історія британського вченого Ендрю Вілсона не потрапляє до цієї категорії. Як назва, так і зміст книжки чітко відбивають його інтерес до еволюції українського народу, зокрема до того, як українська нація/національність була "сконструйована". Дивіться: Andrew Wilson, The Ukrainians: Unexpected Nation (New Haven and London, 2000). Павло Роберт Маґочій76 ототожнення національної держави із окремим народом. У багатонаціональних державах, що є нормою для більшості країн, національні історії повинні мати багатонаціональний характер. Во ни повинні повідомити нам щось про кожну культуру, яка будь -коли існувала на даній території і таким чином надати голос всім громадянам будь-якого національного та етнолінгвістичного походження. 07
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-5719
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-02T11:17:07Z
publishDate	2008
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Магочій, П. 2010-02-04T10:08:11Z 2010-02-04T10:08:11Z 2008 Про написання історії народів і держав / П. Магочій // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 58-76. — укр. https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5719 This paper analyzes approaches on a writing of history of people and the states. The author, on example Poland, Slovakia and Ukraine ascertains, that histories nationalizing states here dominate. It considers such approach become outdated and asserts, that all historical nationalities, connected with territory the certain state should be presented in his grand -narrative. uk Інститут історії України НАН України Теоретичнi дискурси: pro/contra "великий наратив" Про написання історії народів і держав About a Writing of history of People and the States Article published earlier
spellingShingle	Про написання історії народів і держав Магочій, П. Теоретичнi дискурси: pro/contra "великий наратив"
title	Про написання історії народів і держав
title_alt	About a Writing of history of People and the States
title_full	Про написання історії народів і держав
title_fullStr	Про написання історії народів і держав
title_full_unstemmed	Про написання історії народів і держав
title_short	Про написання історії народів і держав
title_sort	про написання історії народів і держав
topic	Теоретичнi дискурси: pro/contra "великий наратив"
topic_facet	Теоретичнi дискурси: pro/contra "великий наратив"
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5719
work_keys_str_mv	AT magočíip pronapisannâístoríínarodívíderžav AT magočíip aboutawritingofhistoryofpeopleandthestates

Про написання історії народів і держав

Institution

Similar Items