Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи
In this article grand-narrative (Metanarrative, Master Narrative, theoretical history) is presented as a key concept and ideology of Modernism. Classical European metanarrative created Image of Linear History that has been teleological, i deological, exclusive and Eurocentric. M.Hrushevsky’s scheme...
Saved in:
| Date: | 2008 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5725 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи / І. Колесник // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 153-177. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860141278380949504 |
|---|---|
| author | Колесник, І. |
| author_facet | Колесник, І. |
| citation_txt | Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи / І. Колесник // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 153-177. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | In this article grand-narrative (Metanarrative, Master Narrative, theoretical history) is presented as a key concept and ideology of Modernism. Classical European metanarrative created Image of Linear History that has been teleological, i deological, exclusive and Eurocentric. M.Hrushevsky’s scheme of Ukrainian history was the first model of the national metanarrative. In the late 20th century J.-F. Lyotard fixed crisis of classical grand-narrative and advocated relativism as antidote to grand - narrative. Today’s historiography is characterized by process of the metanarrative rebirth. After analyzing the relevant literatures author proposes the new model of national grand -narrative – structural and synergetic conception of Ukrainian History.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:49:37Z |
| format | Article |
| fulltext |
Ейдос
3’2008
Ірина Колесник
Київ
Український гранд-наратив: ретроспективи і перспективи
непонятность – «низшая ступень
или начальная фаза понимания»
Б.Вальденфельдс
…истины – это иллюзии,
о которых позабыли, что они таковы
Ф.Ницше
«Гранд-наратив» як концепт та ідеологія
В сучасній літературі зустрічається ціл е віяло понять, що мають
однакову сутність: гранд-наратив (Grand-narrative), метанаратив
(Metanarrative), мастер наратив (Master Narrative), «велика історія»,
«теоретична історія», загальна схема, концепція, теорія тощо. В
західній інтелектуальній традиції гранд -наратив сприймається як
глобальний або тотальний культурний наратив ситеми знань та досвіду
(ghlobal or totalizihg cultural narrative schemaknowledge and expirience).
Метанаратив постає як велика ідея Модерну (big idea in modernity) 1.
1 1. Bernstein, J. M. "Grand Narratives." In David Wood, ed., On Paul Ricoeur: Narrative
and Interpretation , pp. 102-123. Warwick Studies in Philosophy and Literature. London :
Routledge, 1991; . Kreiswirth M. Trusting the Tale: The Narrativist Turn in the Human
Sciences // New Literary History , Vol. 23, No. 3, History, Politics, an d Culture (Summer,
1992), pp. 629-657; Kerwin Lee Klein. In Search of Narrative Mastery: Postmodernism and
the People without History // History and Theory , Vol. 34, No. 4 (Dec., 1995), pp. 275-298;
Hutcheon, Linda. "Coda: Incredulity Toward Metanarrative: Negotiating Postmodernism
and Feminisms." In Kathy Mezei, ed., Ambiguous Discourse: Femininist Narratology &
British Women Writers , pp. 262-267. Chapel Hill: University of North Carolina Press,
1996; Price R. Historiography, Narrative, and the Nineteent h Century // The Journal of
British Studies, Vol. 35, No. 2, Revisionisms (Apr., 1996), pp. 220 -256; Zagorin P. History,
the Referent, and Narrative: Reflections on Postmodernism Now // History and Theor y. -
1999. - № 38 (1). - P.1–24; Browning, Gary K. Lyotard and the End of Grand Narratives .
Ірина Колесник154
Гранд-наратив має юдео-християнське походження . Це «Judeo-
Christian narrative» і водночас категорія Постмодерну. Гранд-наратив
як практика історіописання виникає в добу Просвітництва і становить
ідеологію Модерну. Невипадково за допомогою цієї категорії
Постмодернізм відрізняє себе від Модернізму. У культурі Модерну
гранд-наратив виступає засобом легітимації системи знань, норм
мислення, стандартів історіопис ання. У роботі «Стан Постмодерну .
Доповідь про знання» (1979) Ж. -Ф. Ліотар стверджував, що
легітимація виникає з «мовної практики» та «комунікаційної
взаємодії»2.
Метанаратив – ідеологія Модерну – має свої характеристики. По-
перше, це універсалізм що ґрунтує ться на принципах сцієнтизму та
логоцентризму. Класичний метанаратив або повна (систематична)
історія передбачає наявність об’єктивних законів, причинно -
наслідкових зв’язків, каузальність подій. Гранд -наратив як стандарт
історіописання нав’язує уніфікацію культурної, економічної ,
політичної та інших складових історії.
Гранд-наратив як ідеологія означає набір ключових ідей/понять.
Одним з центральних є поняття Розвитку (Develo pment), яке
представлено різноманітними метафор ами: «еволюція», «стадіальний
розвиток», «прогрес», «революція/революційні скоки». Похідними від
цього базового поняття класичного метанаративу виступають такі
категорії, як «історичні/неісторичні» народи, «відсталість»,
«культурно-національне відродження».
Важливим компонентом класичного метанаративу є
евроцентризм, який легітимізується в ідеї та культурних практиках
цивілізаційної місії Старої Європи, або в інших варіантах. В
залежності від контексту культурними місіонерами , носіями цінностей
цивілізації Заходу, можуть виступати Європа, Росія, США тощо 3.
Гранд-наратив – проект доби Просвітництва, не лише
упорядковував мислення європейців, але здійснював культурну
експансію на увесь світ, нав’язуючи стереотипи мислення, властиві
Cardiff: University of Wales Press, 2000; . Weinstein B. History Without a Cause? Grand
Narratives, World History, and the Postcolonial Dilemma // International Review of Social
History (2005), 50: P.71-93 Cambridge University Press; . Rigby S. H. History, discourse,
and the postsocial paradigm: a revolution in historiogra phy? // History and Theory. -
2006. -№ 45 (1). - P.110–123
2 Лиотар Ж.-Ф. Состояние Постмодерна./Пер. с фр. Н.А.Шматко. – Москва, 1998. –
С.136.
3 Див.: Маловичко С.И. Коммуникативная открытость исследовательской практики
новой локальной истории// http://mncipi.narpod.ru\1018.htm; он же. Современная
историческая наука и изучение локальной истории
//www.wordhist.ru/qual/fpk/TheorMethHist-04/hist-ref.htm-22k-
Український гранд-наратив 155
лише Західній цивілізації, нехтуючи іншими типами історіописання,
як-от східно-азійське, арабо-ісламське. На особливості
неєвропейського письма звертає увагу англійський дослідник Патрік
О’Брайн (Patrick O’Brien). Якщо для Китаю, Японії, ісламських країн
Південно-Східної Азії окрім власних просторових, етнічних та
політичних кордонів був притаманний інтере с до історії цивілізацій,
культур, релігій, династій , імперій та політики, то так не можна сказати
відносно Африки, Австралії, Тихоок еанського узбережжя,
доколумбової Америки, більшої частини Південної Азії напередодні її
колонізації у XIX ст.4.
Найдавніша модель неєвропейського історично го письма –
китайське історіописання, образ якого у загальних рисах окреслює
петербурзький орієнталіст Борис Доронін. Важливою складовою
китайського історіописання була династична історія: 24 династичних
біографії та 30 тисяч біографій персонажів китайської історії, від
імператорів до ватажків народних рухів й навіть жінок , які виконували
свій обов’язок щодо держави. Династична історія містила такі
складові, як хронологія, генеалогія, біографії, трактати.
У китайському історіописанні існували три рівні: офіційна
історія, популярні виклади окремих сюжетів династичної історії та
простолюдна. Офіційна, тобто елітарна історія призначена для
обраних, писали її колективно, авторами були переважно державні
чинники, остаточний текст такої історії затверджував сам імператор.
Популярна історія, що подавала окремі сюжети династичної історії,
була розрахована на більш широке коло читачів. Третій рівень являв
спрощений варіант оповіді для простолюду й поширювався у
«кабаках» у вигляді анекдотів, побутових переказів із щонайбільш
відомих і поширених сюжетів. До речі, історична свідомість просякала
усі верстви/стани традиційного китайського суспільства.
Важлива складова моделі китайського історіописання – концепція
циклічно-лінеарного часу. Основною темою китайського
історіописання залишалась тема власті – божественної влади
імператора, т.зв. «мандат Неба». Для китайської традиції
історіописання взагалі властива висока політична культура, що
ґрунтувалась на нормах конфуціанства та традиціях с хідно-азійського
письма. Праці китайських істориків були вільні від поточної
політичної кон’юнктури. У просторі уваги китайських історіографів
знаходилася не сучасність, а давнина, минуле сприймалось як
безцінний досвід, вкрай необхідний для сьогодення . Цікаво, що у
китайській традиції історичного письма відсутній інтерес до
4 O’Brien Patrick. Historiographical traditions an d modern imperatives for the restoration
of global history//Journal of Global History. 2006. 1. P.3-39.
www.wordhist.ru/qual/fpk/TheorMethHist-04/hist-ref.htm-22k-
Ірина Колесник156
майбутнього. Китайське історіописання функціональне, його мета
полягала у накопичуванні досвіду , вихованні мас. Дана модель
історіописання поширена у т.зв. «конфуціанському регіоні» – Японії,
Кореї, Сінгапурі. На погляд Б.Дороніна, ще одна особливість
китайської історіографії полягала в тому, що вона мала виключно
колективний характер й була позбавлена рис індивідуальності 5.
Домінуючий у європейській та північноамериканській
історіографічних культурах метанаратив протягом останніх трьох
століть здійснював інтелектуальну експансію на увесь світ, прагнучи
створити єдиний стандарт історіописання. Під впливом цього проекту
перебуває і нині більшість сучасних «європеїзованих» істориків 6.
Гранд-наратив як система норм і стандартів історіописання,
поширених від доби Просвітництва (т.зв. класичної науки) створив
усталений образ лінійної історії, який має такі константні
характеристики.
По-перше, йдеться про визнання безперервного лінійно -
процесуального розвитку історії, що зумовлений причинно -
наслідковим зв’язком. Минуле строго обумовлено сучасним, а
сучасність визначає майбутнє. Домінантою лінійного образу історії є
метафора «розвитку» (у різноманітних конфігураціях: стадіальний,
еволюційний, прогресивний розвиток), яка представлена трьома
модусами часу (минуле, сучасне, майбутнє). Зв’язок/лінія часу є
культурним здобутком Ренесансу, який актуалі зував відчуття
минулого та сьогочасного, а також Романтизму, котрий перетворив
історичну статику на історичну динаміку (гегельянство).
По-друге, лінійний образ історії має телеологічний характер,
обумовлений зовнішніми, внутрішніми або трансцендентними
обставинами. Історичний процес завжди має спрямованість, певну
мету, будь то збирання земель -територій, утворення централізованої
держави, формування народу/нації, заміна однієї формації іншою,
утворення великих культур, або зміна локальних цивілізацій, перемога
соціалістичної революції чи світова революція тощо.
По-третє, лінійний образ історії замикав перебі г історичних подій
у певні структурні, процесуальні рамки, які мали початок і кінець, фази
5 Із виступу проф. Східного факультету С. -Петербурзького університету Б.Дороніна
«Прошлое на службе современности: Историческое сознание и процесс
модернизации в Китае» на круглому столі «Историческое сознание в ситуациях
глубоких социокультурниых трансформацій». ИВИ РАН. Москва. 2007. 12 ноябр я.
6 Дивним було почути питання до проф. Б.Дорон іна одного з учасників круглого
столу: коли ж все-таки китайські історики почнуть сприймати досягнення сучасної
світової історичної науки? Справа в тім, що європейське та східно -азійське історичне
письмо належать до різних історіографічних культур, які існують герметично, є
самодостатніми, і між ними можливе лише зближ ення, а не поглинення або злиття.
Український гранд-наратив 157
еволюції, певну завершеність/фі нальність. Таким чином відбувала сь
формалізація подій, спрощення дійсності, реального життя. Словом,
лінійний образ історії передбачав процесуальність, порядок,
спрямованість, закритість.
По-четверте, лінійний образ історії представ лений ієрархічною
структурою, котра мала вертикальну, горизонтальну, колоподібну
конфігурації. Такі ієрархічні структури ґрунтувались на різних засадах,
структуруючими елементами виступали або подієво-політична,
біографічна канва історії, або соціально -економічна чи культурна
історія.
Метанаратив як засіб легітимації історіописання створював низку
моделей. Найбільш поширеною була й донині залишається
національно-державна схема історії, що абсолютизувала політичний
досвід розвинених країн Західної Європи, які сакралізували свій
історичний шлях, досвід витвору централізованої держави й
паралельно формування нації. Національно -державна парадигма
прагнула надати історіописанню універсальний, уніфікуючий характер.
Усе що не вписувалось у ці зразки /норми вважалося другорядним,
відсталим, «неісторичним».
З другої половини XIX ст. конкуруючою моделлю гранд -наративу
стає формаційна схема, що вивищувала роль економічного фактору в
історії, а зміст її був репрезентований у категоріях «спосіб
виробництва», «формація», «клас», «класова боротьба», «революція».
Якщо стрижнем національно -державної схеми постає національно -
політична ідея, а формаційної, відповідно, соціально-класова, то в
епоху Fin de Siècle невипадково з’являються культурні моделі
метанарації, проникнуті ідеями історичного песимізму, повернення до
циклізму (теорія «великих культур» О.Шпенглера та концепція
«локальних цивілізацій» А.Тойнбі). Культурологічні моделі гранд-
наративу XX ст. певним чином варіювались (геоісторія Ф.Броделя,
теорія третьої хвилі Е.Тоффлера), втім усе закінчувалось
песимістичними настроями та очікуваннями на зразок «кінця історії»
Ф. Фукуями.
Класичний гранд-наратив виступає засобом констру ювання
історії, коли велика-середня, навіть мала схема «накидалась» на
конкретний історичний матеріал.
Український гранд-наратив
В межах і на підставі ідеології модернізму виникає перший
український самодостатній і оригінальний гранд -наратив – концепція
М.Грушевського. Акумулювавши теоретичний досвід своїх
попередників – М.Максимовича, П.Куліша, М.Костомарова,
Ірина Колесник158
В.Антоновича – він створив струнку схему української історії, альфою
і омегою якою стали ідея тяглості/безперервності та телеологічності
української історії. «Звичайна схема» української історії
М.Грушевського вибудовувалась ним в дискусіях з офіційною
російською історіографією, яка спростовувала будь -яку думку про
самодостатність української історії. Логічна і переконлива концепція
Грушевського слугувала теоретичним й історичним підгрунтям
українського політичного проекту кінця XIX – початку XX ст.,
квінтесенцію якого становила легітимація ідеї Української незалежної
держави та формування української нації.
Концепція української історії Грушевського мала усі ознаки
класичного гранд-наративу доби Модерну. Маніфестована ним ідея
тяглості зв’язувала у єдине ціле розрізнені періоди й розпорошені події
українського минулого у струнку схему: княжа доба, литовсько -
польский період, козацько-гетьманський, доба національного
відродження. Імпліцитно схема М.Грушевського мала телеологічний
характер, ідея утворення незалежної держави, як результат
попереднього розвитку, слугувала системоутворюючим компонентом
схеми/проекту М.Грушевського. Його політичний проект мав за мету
відтворення цілісності українських земель -територій у єдиному
державному організмі , територій, що залишалися розчленованими в
межах великих імперій, Російської та Австро -Угорської.
Разом з тим схема М.Грушевського не зовсім вписувалась у
європейський класичний метанаратив (як ідеологія і засіб
історіописання), через нестандартність українського минулого. Якщо
раніше це сприймалось як вади, відсталість, навіть меншовартість, то
зараз у певній невідповідності європейським зразкам вбачають
самобутність й самодостатність української історії. На невідповідність
схеми М.Грушевського європейському гранд -наративу звернув увагу
І.Лисяк-Рудницький, вбачаючи в цьому провінційніс ть і теоретичну
слабкість: литовсько-польський та козацький періоди не мали аналогі в
в історії інших народів, що ізолювало український історичний процес
від широкого контексту 7. Свою власну модель українського минулого
І.Лисяк-Рудницький запропонував, наслідуючи класичну схему:
1. Стародавня та середньовічна історія
а) доба Київської Русі VI-IX ст.
б) підперіод Київської федерації і Галицько -Волинської
держави X – сер. XII ст. Галицько-Волинське королівство – це
перша українська держава. Держава Володимира -Ярослава була
ані російською, ані українською, але східноєвропейською;
7 Лисяк-Рудницький І. Проблеми термінології та періодизації в українській
історії//Історичні есе: У 2 тт. – К., 1994. Т.1. – С.42.
Український гранд-наратив 159
в) литовська доба сер. XV – 1569 мала вирішальне
значення в процесах соціокультурної, адміністративно -
політичної диференціації України/Білорусі/Росії. До речі, в
Україні середньовічна доба, на думку дослідника «тривала
довше, ніж на Заході».
2. Ранньоновітній час 1569 – кін. XVII ст. Старий режим в
Україні закінчився у XVIII ст., як у Західній Європі, що
пов’язано із ліквідацією автономій – загальною рисою доби
Просвітництва в Англії, Іспанії, А встрійській монархії тощо.
3. «Українське XIX століття», 1780/90 – 1914 рр., тривало
130 років (т.зв. «довге століття»), характерними рисами якого
були відмова від ідеї автономії та прийняття українською
елітою всеросійської державної ідеології. В межах
«українського XIX століття» І.Л исяк-Рудницький виокремлює
дрібніші підперіоди: а) шляхетську (до 1840-х рр.); б)
народницьку (1840-1880 рр.); в) «модерністичну» епоху (1890-
1914 рр.).
4. Україна ХХ ст.
Центральною проблемою новітньої історії України, вважає
І.Лисяк-Рудницький, залишалося постання нації, перетворення
етнічномовної людності на самосвідому, політичну та культурну
спільноту8. Позиція І.Лисяка-Рудницького, як послідовного модерніста
та евроцентриста, пояснює «колоніальну ідентичність» свідомого
українства, яке зазнало чимало комплексів, як -то меншовартості,
провінційності, другорядності, вторинності, відчуття відсталості,
«неісторичності».
Нещодавно в історіографічних практиках українських істориків
найпоширенішою була формаційна модель минулого України.
Ознаками марксистсько-радянської схеми української історії були :
формаційно-класовий підхід, реанімація державницької схеми
російської ліберальної історіографії, у надрах якої культивувалась ідея
одвічної дружби східнослов’янських народів, репрезентова у
метафорах «єдиної колиски», «старшого брата», «сім’ї братських
народів» тощо.
Показово, що марксистська та націоналістична схеми української
історії, незважаючи на зовнішні різниці (фактографічну наповненість,
термінологію, суспільно-політичний контекст) не виходили за межі
класичного гранд-наративу, поширеного у європе йській та світовій
історіографії XVIII – XX ст.
8 Лисяк-Рудницький І. Проблеми термінології та періодизації в українській історії. –
С.27; його ж. Структура української історії в XIX ст.//Історичні есе. Т.1. – С.198 –
199.
Ірина Колесник160
У 1995 р. на сторінках Slavic Review розгорнулась дискусія щодо
наукової легітимності української історії. Сутність дискусії полягала у
пошуках відповіді на сакральне питання : Does Ukraine Have a History?
чи має Україна історію у традиційно -звичному розумінні, тобто у
межах національно-державної парадигми, подібно розвиненим
європейським історіографіям 9.
Ясна річ, така дискусія була віддаленим і запізнілим відл унням
європейських дискусій довкола кризи класичного гранд-наративу.
Звичайно, українське історіописання відчуло на собі виклики загальної
інтелектуальної кризи10. У добу перебудови і пост -перебудови
співіснували націоналістична, марксистська та «змішана» версії
українського гранд-наративу. Остання версія ґрунтувалась на спробах
поєднати «звичайну схему» М.Грушевського з формаційно -класовою.
Йшлося про заміщення марксистської термінології на національно -
орієнтовану лексику (наприклад: формація / культура; клас / народ-
нація; держава / еліта; класова боротьба / визвольний рух; національно-
визвольна війна / козацька революція; громадянська війна та
інтервенція / національно-демократична революція; колективізація /
голодомор тощо). Усвідомлення кризи – це крок на шляху її
подолання.
Криза гранд-наративу
Суттєві зрушення у європейській культурній та науковій
свідомості відбувались протягом останньої третини XX ст. Ж. -
Ф.Ліотар у роботі «Постмодерністський стан: доповідь про знання»
(1979) констатував неспроможність, занепад класичного гранд-
наративу. У сучасному суспільстві та культурі – постіндустріальному
суспільстві та постмодерністські й культурі – питання щодо
«легітимації знання» ставиться по -іншому. Гранд-наратив або «велика
оповідь», на думку Ж.Ф.Ліотара, втрачає довіру незалежно від засобів
уніфікації, чи то у вигляді спекулятивної оповіді чи то оповіді про
9 Hagen von M. Does Ukraine Have a History?//Slavic Review. 54. №3 (Fall
1995);Grabowicz G. Ukrainian Studies: Framing the Context?//Ibid; Kappeler A. Ukrainian
History from a German Perspective//Ibid; Isaievych J. Ukrainain Studies – Exceptional or
Merely Exemplary?//Ibid; Plokhy S. The History “Non -historical” Nation: Note on the
Nature and Current Problems of Ukrainian Historiography//Ibid; Slezkine Y. Can We have
Our Nation State and Eat it Too?//Ibid.
10 Див.: Смолій В.А. Українська історична наука на рубежі XXI століття. Проблема
пошуку нових теоретичних та методологічних підходів//Освіта України. – 1997. – №
27; Таран Л. Про кризу сучасної української історіографії// Четвертий Міжнародний
конгрес україністів. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч.2. XX століття. – Одеса-
Київ-Львів, 1999; Реєнт О. Криза сучасної історичної науки: методологічний і
джерелознавчий аспекти// Там само; Колесник І. Українська історіографія з
перспективи концептуального синтезу// Там само.
Український гранд-наратив 161
визволення. Занепад «великого наративу» Ж. -Ф.Ліотар сприймав як
результат швидкого технічного та технологічного підйому після Другої
світової війни, який переніс акцент з мети на засоби її досягнення
внаслідок активізації зовнішньополітичних зв’язків «ліберального
капіталізму». Щоправда, перші паростки «делегітимації» великого
наративу виникають ще наприкінці XIX ст. Криза знання наступає не
через «технічний прогрес та експансію капіталізму», а внаслідок
«внутрішньої ерозії засад легітимності знання». Саме ерозія
«послаблює плетиво енциклопедичної тканини, де кожна наука
знаходить своє місце»11.
Словом, в умовах свободи, яку декларував Постмодернізм, не
може бути обов’язкових норм і стандартів метанарацій та схем.
Реальними залишаються досвід та вільний вибір. М.Фуко взагалі
вбачав у Постмодерні «добу коментарів». Постмодернізм спростовує
усі обмеження, усі метанарації , усі системи пояснення світу, замінює їх
плюралізмом, «фрагментарністю досвіду» (І.Хассан )12. Парадокс, але
відмова від гранд-наративу є так само наратив , це є історізуючий
наратив (historieized narrative), вважає Баррі С траус (Barry Strauss)13.
Майже водночас із «вироком», спостереженням Ж.-Ф.Ліотара
щодо європейського гранд-наративу з’являється книга палестино-
американського критика Е . Саїда «Орієнталізм», яка на практиці
засвідчила демонтаж метанаративу як витору європейської культури
Модерну. Услід за Фуко Саїд вважає, що академічні тексти можуть не
лише народжувати знання, але створювати сам у реальність, яку мають
описувати (себто те, що Фуко називав дискурсом). Різниця між таким
«письмом Заходу» та «мовчанням» Сходу Е.Саїд сприймає як
«результат і знак великої культурної сили Заходу», «його волі щодо
власті над Сходом»14. У книзі Е.Саїда зустрічаємо різне визначення
орієнталізму, що виникає наприкінці XVIII – початку XIX ст. Він
розуміє орієнталізм і як «суто наукову діяльність», пік розвитку якої
припадає на середину XIX ст., коли з’являються вчені -орієнталісти; і
як «систему мислення з приво ду Заходу» (Орієнталізм сприймав Схід
«незмінним і абсолютно відмінним від Заходу»); і як «проекцію Заходу
11 Див.: Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. Пер. с фр. Н.А. Шматко. – Москва:
Алетейя, 1998. – С.93, 94, 96-97.
12 Див.: Xassan I. Culture. Indeterminacy and Immanence: Margins of the (Postmodern)
Age//Humanities in Society. – 1978. – Vol. 1. – P. 51-85.
13 Strauss, Barry. The Rebirth of Narrative//Historically Speaking. 2005. 6.6. (July/August
P. 1-5.
14 Said Edward W. Orientalizm. Western conceptions of the Orient. NewYork , 1978; Саид
Э.В. Ориентализм. Западные концепции Востока/Пер. с анг. А.В.Говорунова. – С.-
Петербург: Русский Мир, 2006. – С.147-148.
Ірина Колесник162
на Схід і волю панувати над ним». Більш того Орієнталізм – «це школа
інтерпретації, предметом якої є Схід, його цивілізації, народи і
характерні риси». Отже, орієнталізм можна вважати за різновид
«регламентованого письма», дослідження, у якому домінують
«імперативи, перспективи та ідеологічні преференції». Схід вивчають,
досліджують та їм керують, підсумовує Е.Саїд 15.
З часом Орієнталізм перетворився на методологію
постколоніальних студій. (Post -Colonial Studies). Американським
різновидом (аналогом) постколоніальних студій вважається
мультикультуралізм. Сенс постколоніального дискурсу
(мультикультуралізму) полягає в актуалізації досвіду
мовчазних/безмовних культурних груп, історія яких пов’язана із
«крайнім політичним, соціальним, культурним і психологічним
пригнічуванням».
Мультикультуралізм (постколоніальні студії) спрямовані на
деконструкцію західної традиційної і домінуючої моделі знання,
зокрема структуроутворюючих категорій, як -то універсалізм,
евроцентризм, етноцентризм, розвиток, прогрес, держава, стать; на
створення /легітимацію власного дискурсу неєвропейського характеру.
Постколоніалізм перетворюється на методологію, засіб дослідження,
легітимації та репрезентації знання. Основні поняття/концепти, якими
оперує мультикультуралізм – це проблема «іншування», створення
образу «Чужого», «Іншого», культурно ї мімікрії, визнання
символічного «бездоння », відчуженості, розщеплення/розколотості
свідомості. Мультикультуралізм свідомо відмовляється від
національного метанаративу, акцентуючи увагу на кросс -культурних
зв’язках та взаємодіях.
У межах постколоніалізму, як методології, відбуваєт ься пошук
нового інструментарію та мови викладів. Наголос ставиться н а
механізмах кросс-культурної взаємодії. Минуле, сучасність
неєвропейських народів розглядається не під кутом зору
національного, а з огляду явищ і впливів глобального характеру, як -от
«історична травма», «рабство, революція, терор, вигнання,
бездомність, втрата культурної ідентичності тощо» 16.
Таким чином, пошуки власної ідентичності нацією, культурною
групою, особистістю завжди сприйма ються як прояв інтелектуально ї
15 Там само. – С. 150, 148, 313.
16 Тлостанова М. Post-Colonial Studies//http://viscult.by.com/article; Тлостанова М.В.
Проблема мультикультурализма и литература США конца XX века. – Москва, 2000. –
С.5-7; Доманьська Е. Криза метанаративів (випадок постколоніальних студій)
//Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2005. – Вип. 1.
Український гранд-наратив 163
свободи, акт свідомого вибору чи протесту проти будь-якої
стандартизації та унормування.
Виклики сучасної української історіографії
В українському історіографічному середовищі культурні виклики
сучасності мали слабку, уповільнену реакцію. Ясна річ, історики
відчували, що писати треба по -новому. Дехто сприймав новий образ
національної історії як сукупність локальних наративів. Звідси
пожвавлення інтересу до регіональної/локальної історії в її розмаїтті, з
пошуками прихованих її можливостей та інтелектуальних ресурсів.
Втім, ще Бернар Лепті завважив, що національну історію не варто
сприймати в вигляді купи монографій з локальної історії. Це мусить
бути принципово новий наратив 17.
Популярним залишається підхід до національної історії з позицій
поліперспективності, поліетнічності. Одним з прихильникі в цього
підходу є Павло Магочій, який вважає, що усі існуючі історії України
«мали помилку в назві», тобто були історіями українського народу
(«цілком виправданого суб’єкта історії» ), однак «не історіями
території, яку охоплює сучасна держава Україна». Свою «Історію
України» П.Магочій називає «першою істор ією, яка намагається
змалювати розвиток всіх народів та культур, які коли -небудь існували
в Україні». Принцип поліперспективності/ багатонаціональності, на
думку канадського дослідника, полягає в тому, що «у нашій історії
росіяни, поляки, євреї, кримські та тари, німці, румуни, греки поряд з
іншими, що проживають на території України , розглядаються і
розуміються як невід’ємна частина української історії, а не просто як
супротивники етнічних українців…» .
Наратив П.Магочія свідомо вписується у межі європейськог о
гранд-наративу, його національно-державні інтерпретації: «подібно до
більшості європейських держав» кордони України охоплювали й
охоплюють нині «народи різноманітного етнокультурного,
етнолінгвістичного походження та різного релігійного
віросповідання». З такої точки зору П.Магочій ідентифікує свою
«Історію» як таку, що написана «іноземцем для іноземців», але яка
«може все-таки мати певну цінність для усіх мешканців України,
незалежно від їхнього етнічного походження» 18.
Автор «Малої історії України» Андреас Каппелер також
наголошує, що «уся праця написана не українцем». Свою власну
17 Лепти Б. Общество как единое целое. О трех формах анализа социальн ой
целостности// Одиссей. Человек в истории. 1996. –Москва, 1996. – С.150-151.
18 Magocsi Paul Robert. A History of Ukraine. Toronto. University of Toronto Press, 1996;
Укр пер.: Магочій П.Р. Історія України. – К., 2007. – С.5-6. (Читачам в Україні).
Ірина Колесник164
позицію він ідентифікує як поліперспективну, що цілком слушно
вписується у традиційний гранд -наратив: «…я значною мірою
дотримуюсь українського національного «гранд -наративу» (“Großen
Erzähluhg”)…я намагався інтегрувати в українську історію поляків,
росіян, євреїв, німців та інші етнічні групи, котрі жили в Україні». На
його думку, «відмова від ексклюзивної концентрації на історії етнічних
українців», має «посилити поняття політ ичної або громадянської
державної нації…»19.
А Каппелер взагалі залишається у полі дії «національно -
державного принципу» історіописання, стверджуючи, що «істотною
константою російської історії є поліетнічність», і що без усвідомлення
цих «поліетнічних взаємозалежностей буде неповною як історія Росії,
так і історія її регіонів та народностей» (у тому числі України та
українського народу). А.Каппелер , як дослідник, діє у межах «нової
історії імперії», верифікуючи ідею поліетнічності Російської імперії.
Відтак, констатує він, найбільш потужною є ідеологія
«національного», націоналізму у широкому розумінні, як «всеохопний
нейтральний термін для означення всіх аспектів національного, що
характерно для англомовних і частково для останніх німецьких
досліджень…»20.
Не секрет, більшість сучасних українських істориків мислить і
працює у парадигмі «національного», в традиціях національно -
державного наративу. Національно -державний принцип
структурування «великих історій» українського народу (з певними
уточненнями, модифікаціями, варіаціями) домінує в численних
підручниках, монографіях вітчизняних , діаспорних істориків та
західних українознавців.
Одним з варіантів сучасного українського гранд -наративу є
прагнення вписати історію України у загальноісторичний процес.
Такий підхід, з погляду В.Потульницького, презентує лише дві вдалі
спроби «поєднання української і світової історії» – схеми
М.Драгоманова та М.Ковалевського. Українські історики, подібно до
науковців світу, які «зуміли інтегрувати свої національні історії у
світову», на думку В.Потульницького, мають спиратися на
19 Kappeler, Andreas. Kleine Geschichte der Ukraine. – München : Beck, 1994; Каппелер
А. Мала історія України /Пер. з нім. – К., 2007. – С.8. (Передмова автора до
українського видання).
20 Kappeler Andreas. Russland als Vielvölkerreich: Entstehung. Geschichte. Zerfall. –
München: Beck. 1993; Каппелер Ф. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія.
Розпад /Пер. з нім. Х.Назаркевич. ред.. М.Крикун. – Львів, 2005. – С.2, 5.
Український гранд-наратив 165
«вітчизняний досвід» при написанні «всесвітньої історії з особливим
узагальненням історії української» 21.
Осторонь класичного метанаративу знаходиться оригінальна
конценція української історії Ярослава Дашк евича. Свій проект
великої/національної історії Я.Дашкевич пропонує з позицій
державного релятивізму. Історія України в його інтерпретації постає як
чергування періодів державності і бездержавності:
1 період Київської держави;
2 епоха «першої бездержавност і», XIV – XV ст.;
3 Перше культурно-національне відродження XVI – XVII ст, яке
пов’язане із «лавиноподібним» наростанням національної свідомості,
що співпало з політико-військовим відродженням і створило умови для
виникнення «Другої держави української нац ії»;
4 епоха «другої бездержавності», XVIII – XIX ст., співпадає с
Другим національним відродженням та новим «лавиноподібним
зростанням» національної свідомості;
5 період ІІІ Держави, 1917-1920;
6 період ІІІ бездержавності: внаслідок концентрованого наступ у
сусідів (Росія, Польща, Румунія) нація знову на колінах, в «обіймах
геноциду зазнає голокосту»;
7 період Четвертої Держави, у межах якої національне
відродження вже буде не потрібне: «воно не буде потрібно також тоді,
– писав Я.Дашкевич у 1992 р., – коли Четвертої української держави не
буде»22.
Свою версію модерної історії України подає Ярослав Грицак з
позицій теорії модернізації/вестернізації. Модернізація поза межами
Західної Європи, на його погляд , постає як вестернізація, тобто
«свідоме копіювання західних зразків з огляду на успіх та багатство».
Засадничою для нього є думка, що без потужних західних впливів,
«Україна взагалі б не виникла», можливо існувала альтернатива,
«якась руська цивілізація», «руське співтовариство», «невідоме і
невиразне». Модерну історію України дослідник починає з відкриття
Америки, «як ключової події для розуміння і європейської, і
української історії». Без усяких спроб випростатися з об іймів
класичного гранд-наративу Я.Грицак стверджує, що «донька Європи»
Україна є «продуктом вестернізації». Такі виклади рифмуються з
21 Потульницький В. Схеми періодизації історії України в українській історіографії
19-20 ст.: проблеми теорії та методології// Спеціальні історичні дисципліни: питання
теорії та методики.Ч.5. (Історіографічні дослідження в Україні [Вип.10]. Зб.наук.пр.
на пошану академіка НАН України В.А. Смолія: У 2 -х ч. – К., 2000. – Ч.2. – С.454.
22Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI – XVII
ст.//Сучасність. – 1992. – №3. – С.65-77.
Ірина Колесник166
мотивами колоніального, імперського дискурсу, лейтмотивом якого
стає ідея цивілізаційної місії Європи/Росії/США у різних контекстах.
Щодо України, то Я.Грицак використовує метафору равлика,
«сповільненої істоти», яка ледь-ледь повзе, але все-таки повзе
впевнено23 (очевидно, у бік Західної цивілізації). Образ «равлика» у
даному контексті сприймається як секвенція модерністської метафори
Розвитку/відсталості/неісторичності.
Цілком очевидно, що переспівування переваг класичного
метанаративу, який ще в останній третині XX ст. був визнаний
європейськими інтелектуалами недієздатним, навіть мертвим, у XXI
ст. виглядає «інтелектуальним антикваріатом». Разом з тим,
незважаючи на всілякі констатації смерті, кризи, неспроможно сті
класичного гранд-наративу, він продовжує існувати. Питання, мабуть
знаходиться в іншій площині: чи можливий принципово новий
метанаратив?
Відродження гранд-наративу
Останнім часом у західній історіографії заговорили про
відродження наративу (The Rebir th of Narrative), про доволі складні
стосунки між академічною історіографією (academic historiography) та
історіописанням (storytellihg). Як що наприкінці XX ст., вважає
Б.Страус, постмодерністський релятивізм (postmo dern relativism)
завдав сильного удару по наративу, то популярна історія ( popular
history) не знала таких проблем. У свій час Ж. -Ф. Ліотар пропагував
релятивізм як антидот проти гранд -наративу (antidote to grand
narrative). Постмодернізм надає перевагу неупередженій,
мультикультурній версії істо рії (nonjudgmental, multycultural version of
history), у той час, як стара історіографія була надто евроцентричною й
недостатньо цікавою з перспективи інших культур (in perspective of
other cultures), ось чому нинішня історіографія мусить бути
неупередженою, глобальною й водночас зберігати великі традиції
Західної цивілізації – саме таким бачить сучасний гранд-наратив
Б.Страус24.
Нині сам концепт метанаративу наповнюється іншим змістом й
використовується як новий інструмент дослідження. Так американські
дослідники Джастін Ірвінг (Justin A.Irving) та Карін Кленке (Karin
Klenke) кваліфікують метанаратив як методологію, якісний метод
дослідження (qualitative method), який по-перше інтегрує історичну,
23 Грицак Я. «Украина словно улитка: медлительная, но уверенная »// Зеркало недели.
– 2007. – 27 января. – С.21.
24 Strauss Barry. The Rebirth of Narrative / /Historically Speaking.2005. 6.6. (July/ August)
P. 1-5.
Український гранд-наратив 167
психологічну та культурну перспективи (wh ich integrates historical,
psychological and cultural perspectives). По -друге, метанаратив як метод
вивищує роль саморефлексії/самоінтерпретації (narrator’ s stlf-
interpretation), що відбиває онтологічну цілісність пізнання життя
індивідуума, визначений у такий спосіб метанара тив актуалізує такі
виміри наративної інтерпретації, як інтеграція контекстів (int egration of
contexts) життєвого досвіду та багатовимірні підходи ( multiple-level
approaches). Врешті, метанаратив містить уявлення, які з
герменевтичної точки зору ( from a hermeneutic point of view),
сприймають життя людини як процес наративної інтерпретації ( a
process of narrative interpretation). Відтак, метанаратив маніфестує
повернення до герменевтичного кола. Новий метанаратив продукує
смисл і бере до уваги те, що Рабінов (Rabinow) і Саллівен (Sullivan)
(1987) називали поверненням «герменевтичного кола» або «колом
смислу» (“hermeneutical circle” or “circle of meaning”), який є метою
інтерпретуючої соціальної науки (g oal of interpreted social science)25.
Метанаратив, як метод, відкриває нові дослідницькі можливості
та сучасні технології. До нових техно логій належить синергетичний
метод, ресурс синергетичної свідомості. Синергетика, синергетичний
метод, описує нелінійні процеси у природі та сус пільстві. Засадничими
рисами синергетичної свідомості Ілля Пригожин вважав множинність,
темпоральність, складніть.
Існують економічна, соціальна, психологічна синергетика.
Проблема полягає в адаптації синергетичних ідей/метафор до подій
історії. Україна, як і Росія , нині переживає «синергетичний бум»26.
Історична синергетика представлена Московською школою, зокрема
роботами Леоніда Бородкіна27, Георгія Малінецького28 та ін., а також
Дніпропетровською школою кліометристів29.
25 Irving Justin A., Klenke Karin. Telos, Chronos and Hermêneia: The Role of Metanarrtive
in Leadership Effectiveness through the Production of Meaning//International Journal of
Qualitative Methods. 2004. 3., http://www.ualberta,ca/~iiqm/backissues/3_3/
html/irvingklenke./html
26 В Україні існує Cинергетичне товариство (2002), яке репрезентує себе як
«організацію науковців, викладачів вищої школи, політиків та громадських діячів,
зацікавлених у вирішенні проблем розвитку людства й модернізації українського
суспільства на засадах синергетичної парадигми самоорганізації: нової методології
пізнання та практики». Див.сайт: www.synergetics,org,ua
27 Бородкин Л.И. История, альтернативность и теория хаоса//Одиссей.Человек в
истории. 2000. – Москва, 2000, його ж. О «кризисе» концепции научной
рациональности и исторической синерге тике //Вісн.Дніпроперт.ун-ту. Сер.Історія та
археологія. – Дніпропетровськ, 2000. – Вип.8; Бородкін Л.Й. Теорія хаосу в
історичних дослідженнях: новий етап квантифікації//Історіографічні та
джерелознавчі проблеми історії України. Історіографія та джерелознавство в
часовому вимірі: Міжвуз. зб.наук.пр. – Дніпропетровськ, 2003.
http://www.ualberta
Ірина Колесник168
Синергетична свідомість і технології дають можливість опису та
вивчення нелінійних процесів в історії. Доцільно обмежитися двома
синергетичними метафорами: саморегул ьована система та принцип
нелінійних історичних динамік. «Саморегульована система» (термін
належить Юрію Святцу) є одним з ключових понять синергетичної
свідомості (російський відповідник – «самоорганизующаяся система» ).
Йдеться про таку систему, яка сама змінює власні структури і функції
та зберігає життєздатність, поєднує в собі незворотність процесів
саморегуляції та несподівану/неперед бачувану поведінку даної
системи. Навколишнє середовище виступає механізмом
самоорганізації такої системи. Принцип самоорганізації передбачає
самодостатність, саморегуляуцію, саморозвиток, самонормування
системи.
Принцип нелінійних історичних динамік (як історична метафора)
дає можливість деконструювати ідею безперервного лінійного
розвитку, основного постулату гранд -наративу Модерну. Нелінійна
динаміка постає як ключова проблема сучасного метанаративу.
Принцип нелінійних історичних динамік передбачає існування
еволюційного етапу та біфуркаційної фази (у вигляді розривів,
катастроф, історичних мутацій, революцій). Події на еволюційному
етапі мають свою закономірність, послідовність, причинно -наслідкову
обумовленість. У період біфуркації (від лат. bi – подвійний, furca –
розгалуження) прискорюються темпи історичних змін, подій,
виявляються нелінійні тенденції та ефекти . У біфуркаційний період
фактор випадковості відіграє конструктивну роль. У цей період
виникає ціле віяло альтернатив і можливість вибору. На думку
І.Пригожина, у точках біфуркації відбувається активне соціальне
переструктурування, різкий зріст культурного розмаїття, виникнення
численних субкультурних форм30. Метафорою точки біфуркації
(біфуркаційної фази) є вітязь на роздоріжжі (праворуч підеш – голову
складеш, ліворуч – коня загубиш, прямо – щастя знайдеш). У
біфуркаційний період зростає роль лідера та харизматичних ідей,
процесів взаємодії лідера та натовпу, вождя – мас. Лідери, ідеї, маси –
це атрибути біфуркаційного стану суспільства, інструменти його
самоорганізації. Вибір майбутнього відбувається у момент
28 Малинецкий Г.Г. Нелинейная динамика – ключ к теоретической истории
//http://ecsocman.edu.ru/images/pub s/2004; Малинецкий Г.Г., Потапов А.Б.
Нелинейность. Новые проблемы. Новые возможности. – Москва, 1994.
29 Святец Ю.А. Історичне джерело як синергетичний об’ єкт//Історіографічні та
джерелознавчі проблеми історії України. Історіографія та джерелознавство в
часовому вимірі: Міжвуз. зб.наук.пр. – Дніпропетровськ, 2003.
30 Пригожин И. Философия нестабильности//Вопрос ы философии. – 1991. – № 6 –
С.46.
http://ecsocman.edu.ru/images/pubs/2004
Український гранд-наратив 169
біфуркаційного вибуху, проте даний вибір обумовлений не
причинністю, а випадковістю.
Синтез синергетичної свідомо сті з ідеями мультикультуралізму ,
культурної антропології, історії повсякденності, нової соц іальної
історії народжує уявлений образ нелінійної історії як у глобальному,
національному, так і локальному вимірах. Уявлений образ нелінійної
історії характеризують такі риси, як незавершеність, нон -фінальність,
поєднання лінійних і нелінійних процесів. Якщо лінійні процеси мають
певну послідовність, закономірність, то нелінійні пов’язані із
поверненням до неоархаїки, коли на зміну регульо ваному,
індустріально-серійному способу життя приходять практики
неподільності побуту і професі йної діяльності, надомної праці, що
зараз практикують представники середнього бізнесу, дилери,
програмісти, митці, сфера сервісу тощо. Зближення архаїчного та
сучасного типів духовності, формування нової картини світу нагадує
ситуацію з архаїчним синкретизмом (нерозчленованість усіх сфер
буття людини і природи), який не визнає такі прикметні для лінійного
мислення бінарні опозиції , як об’єкт/суб’єкт, дух/тіло,
матерія/свідомість, зміст/форма тощо. Неподільність сфер діяльності
репрезентує неоархаїчний спосіб життя і мислення, нап риклад,
синкретизм в мистецтві, міждисциплінарність в науці.
Важливою характеристикою нелінійно го образу історії слугує
багатовимірність, багатовекторність історичного буття. Соціальна,
економічна, політична, державна, культурна історія країни мають сво ї
власні конфігурації та ритми, які часто не спів падають, репрезентують
різні вектори руху. Ще Бернар Лепті завважив, що будь -який момент
часу має «численні темпоральності» 31. Політичні піки можуть не
співпадати з економічними підйомами/спадами, відомо, що зб ільшення
розмаїття економічного життя призводить до зростання соціальної
напруги у суспільстві. Ритми культурно -інтелектуального життя
можуть прискорюватися або гальмуватися динамікою політичних
процесів, складними механізмами державо - і націотворення.
Образ нелінійної історії несе в собі ідеал цілісності. Цілісність –
архетип синергетичного мислення, що корелюється із сучасним
розумінням культури розмаїття. Культура розмаїття маніфестує єдність
через розмаїття. Модель цілісності реконструюється через житт я,
життєвий досвід звичайної людини. З усіх реальностей найреальнішою
є повсякденність, буденне життя індивіда, групи, соціуму.
Повсякденність постає як світ різноманітних буденних практик , життя
конкретної людини являє сукупність мікроситуацій, які змінюються,
доповнюються, накладаються одна на іншу або конфліктують між
31 Лепти Б. Указ соч. – С.152..
Ірина Колесник170
собою. У такому мерехтінні мікроситуацій й утворюється світ людини,
в усіх його зрізах і площинах. Структури повсякденності – природа,
ландшафт, корисні копалини, харчування, домівки, знаря ддя праці,
народна пісня, танок – ці нетрадиційні сюжети для класичного гранд -
наративу сприймаються нині як вияв нелінійності. До речі, цілісність
моделюється через життя, життєвий досвід людини і сприймається не з
точки зору повноти, а швидше глибини.
Образ нелінійної історії – це нехронологічна, незавершена ,
незворотна, нестала історія, що не має заданості, каузальності, вона –
перервна, дискретна. Образ нелінійної історії (Non -Linear History) не
лише важко уявити, але й складно репрезентувати. Метафору, що
передає характер образу нелінійної історії навіяла російська
літературна критика, яка кваліфікувала творчість Марка Алданова,
блискучого історичного белетриста, як концепцію «ветвящейся
истории». Метафора «гіллястої історії» вдало передає сутність
нелінійної історії.
Засобами репрезентації нелінійної історії виступають нелінійне
письмо та історична пам’ять. Нелінійне письмо (N on-Linear Writing)
руйнує ієрархію одного смислу, як правило, чоловічого дискурсу,
передбачає суміш жанрів, тобто (pastishe) пастіш (Ф. Джеймсон), надає
перевагу текстуальним колажам, вільному стилю викладів. Неліні йне
письмо має різновиди: жіночи й, дитячий текст. Жіноче письмо
(Women’s Writing) відрізняється від чоловічого деталізацією,
уточненнями, фрагментарністю, увагою до подроб иць, (чоловічим
текстам властива логічність, структурованість, ієрархічність змісту,
розподіл на абзаци, короткі, чіткі речення, крапки тощо) 32. Різновидом
нелінійного письма є дитячі тексти, вивчення яких у спеціальній
літературі лише починається 33.
Нелінійне письмо руйнує ієрархію одного смислу. Озна кою
нелінійного письма є багато вимірність, нелінійність представлена
гіпертекстом. Термін гіпертекст (hypertext) виникає у 1965 р. і
належить Теду Нельсону. Визначення гіпертексту Т.Нельсон дав у
32 Див. Горошко Е.И. Особенности мужского и женского вербального поведения
(психолингвистический анализ). – Москва, 1996; Суприянович А.Г. Язык текстов в
гендерном измерении //Выбор метода: изучение культуры в России 1990 -х годов:
Сб.науч.ст. /Сост. и отв. ред. Г.И.Зверева. – Москва, 2001, а також статтю
Андросової-Байди Д. «Жіноче письмо» в українському науковому просторі» у
даному виданні.
33 Сальникова А.А. «Детский текст», его специфика и значение для реконструкции
детского восприятия и детской памяти «эпохи российских катастроф » //Харківський
історіографічний збірник. – Х., 2006. – Вип..8. – С.132-140; вона ж. Российское
детство в XX веке: История, теория и практика исследования. – Казань, 2007. (Раздел
2. «Детский» текст и детская память в эпоху «росс ийских катастроф». – С.64-139).
Український гранд-наратив 171
1987 р., як такій формі письма, що є гіллястим і здійснюється через
запит. Нелінійне письмо завжди більше ніж текст. Гіпертекст – це
надання текстової інформації як мережі, у якій читач має можливість
вільно переміщуватися/рухатися нелінійним способом. Біблія, талмуд,
словники, енциклопедії, де існують перехресні посилання ,
комп’ютерні пошукові системи сприймаються як гіпертекст, варіант
багатовимірного тексту. Метафора «гілляста історія» або гіпертекст,
означає відсутність структури, ієрархії, коли немає фіксованого
початку і кінця, логічної замкненості, властивій звичайному
(лінійному) тексту. Нелінійний, багатовимірний текст, на думку
М.Субботіна, руйнує ієрархію одного смислу, однієї наскрізної ідеї, як
правило, чоловічого тексту. Гіпертекст із вузлових точок може
розгортатися у різні сторони, тобто читати його можна у р ізних
напрямках, з будь-якого місця чи фрагменту. Гіпертекст не має
усталеної структури та ієрархій смислу , він «принципово відкритий
для додавання нових елементів», у текстову тканину гіпертексту
«можуть включатися й елементи раніше створених лінійних текстів» .
Нелінійне письмо – це буйство смислів, що означає відмову від
серйозної похмурості традиційного лінійного тексту. Саме сучасне,
інформаційне суспільство створює умови для поширення нелінійного
письма, справжні постмодерністські тексти, найбільш талановиті,
являють зразки нелінійного думання і письма. Нелінійне письмо
розмикає одномірність тексту, дає простір мислі, вияву авторської
індивідуальності, присутності автора в тексті. Воно утворює єдиний
текстовий простір, у якому те ксти, різні за жанром, стилем, змістом ,
переходять один в одний, доповнюють і збагачують смисли. До речі,
Ж.Дерріда, услід за А.Леруа -Гураном, вважав, що найдавніші форми
письма мали нелінійний характер і були поборені лінійни м письмом.
Лінійність витиснула нелінійне письмо, тому що структурно
співпадала з економікою та технікою 34.
Ознакою нелінійного письма є активний діалог із читачем або
користувачем інтернет-ресурсу. На думку А.Леруа -Гурана нині на
перший план виступає проблема читання. Якщо починають писати по -
новому, то варто учитися читати по-іншому.
Виявом нелінійності є історична пам’ ять, політика пам’яті.
Історична пам’ять фіксує події минулого , мозаїку фрагментарності
крізь призму нелінійності у свідомості індивідуума.
Модель нелінійної історії України
34 Субботин М.М. Теория и практика нелинейного письма (взгляд сквозь призму
«грамматологии» Ж.Деррида) //Вопросы философии. – 1993. – № 3. – С.39, 36.
Ірина Колесник172
Елементи нелінійності української історії можна знайти ще у
концепції М.Грушевського (інтерес до нестандартних сюжетів:
природний ландшафт, психофізичні типи українців, увага до проблем
української мови, родини, системи міст, державності). За
нестандартність/невідповідність європейському гранд -наративу схему
М.Грушевського піддав критиці І.Лисяк -Рудницький, який прагнув
вписати історію України у класичну тріаду: Античність -
Середньовіччя-Новий час35.
Свій образ нової великої, «синтетичної» історії України
запропонував Віталій Сарбей.
У 1993 р. він говорив про необхідність створення такої
«синтетичної праці з історії українського народу», якої «ніхто до цього
не пробував створити». Ідеалом справжньої історії українського
народу він вважав «розважливу, помірковану» історію, в основі якої
вивчення буденного життя: «показ життя українського народу
(буденного, повсякденного, а воно й становить власне 90% його
історії), то це справді був би новаторський внесок в українсь ку і
світову історіографію». В.Сарбей заклик ає «відійти від міфотворчої
історії України, створеної найбільшими корифеями української
історичної науки і продовженої (хоч і зі зміною акцентів та оцінок)
радянською історіографією» 36. Інтуїтивно він шукав модель цілісності
української історії через культурний досвід народу та структури
повсякденності. Цілком очевидно, його ідея/прект – поліетнічна та
соціально-орієнтована концепція історії України.
У 1995 р. в ході дискусії навколо пи тання: чи має Україна
історію, Марк фон Гаген також звертає увагу на нео рдинарність
української історії, зокрема на такі її риси, що зазвичай сприймались
як слабкість, вторинність, невідповідність європейським стан дартам.
Йдеться про поліетнічний склад населення, розмаїття ідентичностей,
розриви в історії еліт, дискретність державного життя, прозорість
культурних кордонів тощо. Усі ці ознаки нелінійності дали підстави
дослідникові припустити, що історія України – це лабораторія для
застосування нових підходів та практик 37.
Проблема переосмислення минулого України, утворення нової
синтетичної праці або національного гранд -наративу доволі гостро
постала у громадській та професійній свідомості. Відчуття потреби й
пошуки нового метанаративу української історії пов ’язано із певними
35 Див.: Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії//Історичні есе. – Т.1. –
С.147.
36 Сарбей В. Роздуми з приводу фундаментальної «Історії України»//Київська
старовина. – 1995. – № 2. – С.9.
37 Hagen von, M. Does Ukraine Have a History? – P. 669-670, 673
Український гранд-наратив 173
обставинами. Україна останнім часом переживає біфуркацій ний
період, тобто вибір майбутнього обумовлений фактором випадковості.
У моменти соціальної, політичної економічної кризи актуалізуються
нестандартні рішення, теорії, нові форми розвитку. На стадіях
біфуркації, («смути») у суспільстві виникає моральна рефлексія,
посилюються релігійні настрої, відчуття провини, покаяння за дії
попередників, збільшується інтерес до близького та далекого
минулого.
Важливим викликом/стимулом слугує також зацікавленість нових
еліт у створенні респектабельного національного гранд -наративу.
Природно створюється ситуація конкуренції таких замовлень і
проектів. Йдеться про представників різних субкультур, моделей
економічного зростання, різної політичної свідомості й культури. Доля
нового українського метанаративу залежить від взаємодії субкультур,
політичного мислення українського Сходу і Заходу.
Потреба у новій моделі національного метанаративу щільно
пов’язана з конструюванням різноманітних ідентичностей , від «родини
до країни». Нові моделі і сторії мають допомогти людям зробити свій
моральний та історичний вибір.
На підставі синергетичних принціпів спробуємо запропонувати
структурно-синергетичну модель української «великої історії». На
думку дослідників, східнослов’янська ментальність створює певний
ґрунт для засвоєння й адаптації синергетичної свідомості,
синергетичних метафор і понять в соціокультурних та інтелектуальних
практиках українства.
У християнстві існує вчення про синергію – існування двох
поривів, благодаті і волі людини. У правос лавній свідомості
синергетика постає як поєднання двох енергій, єства Божого та
людського. Це «сороботничество Божественной и человеческой
енергии»38, на якому рунтуються засади Б огоспілкування, поєднання
людини з Богом. Слов’янська свідомість має синергети чний підтекст,
який виявляється у традиціях покладання на випадок, долю,
випадковість, (російський «авось», українське: «якось воно б уде»), у
довірі до містичних сил, чогось надзвичайного. Словом, це ментальне
підґрунтя для сприйняття синергетичних метафор . До речі, на думку
І.Пригожина, синергетика корелюється із східно -азійськими моделями
знання, зокрема китайською традицією сприйняття усіх подій як
взаємопов’язаних.
Адаптація синергетичних ідей, метафор у просторі української
історії передбачає попередн ю домовленість щодо слів/термінів і
38Синергия. Проблемы аскетики и мистики православия: Науч. сб./ Под ред. С.С.
Хоружего. – Москва, 1995. – С.108-109.
Ірина Колесник174
понять. Ключовими залишаються слова: «структура»,
«саморегульована система», «неврегульована система», «біфуркація»,
«нелінійні історичні динаміки », «хаос», «порядок», «ентропія»,
«актори», «флуктуації», та головне – пошуки їх соціокультурних
відповідників. До речі, сам термін «наратив» о значає нелінійність,
який нині вживається замість детермінованого , математизованого
«дослідження». «Олітературнення» тексту – це крок до нелінійності.
Саморегульована система, соціокультурна спільнота, простір,
суспільство – такий набір термінів є ключовим для син ергетичного
мислення, відповідником якого можна назвати поняття
«розвиток/прогрес» – домінантні для європейської свідомості. Як
аналоги можна сприймати: біфуркація – період змін, соціальних
зламів; хаос – кризовий стан, революція – синонім катастроф,
історичних мутацій. Війни, революції, як різновид історичних
трансформацій, мають нелінійний, катастрофічний характер.
Національні рухи, ідеології, політичні системи у контексті синер гетики
сприймаються як неврівноважені системи. Економічні закони, норми
моралі, закономірності мови, культури є результатом самоорганізації
відповідних соціальних систем 39.
Структурно-синергетична модель української історії має низку
засадничих ідей-характеристик. По-перше, у рамках такої моделі
українська історія постає як сукупність етносоціокультурних світів,
зміна спільнот, різних форм суспільства. По -друге, ці світи варто
сприймати як авторегульовані системи (термін Ю.Святца). Ознаками
такої саморегулюваної системи з огляду синергетичної теорії є
спроможність системи змінювати структури і функції, зберігати власну
життєздатність, а також несподіваність її поведінки. Механізмами
саморегуляції системи, тобто етносоціокультурних
світів/спільнот/суспільств виступає навколишнє середовище, яке
зводить нанівець роль зовнішніх детермінант. По -третє, принциповим
є усвідомлення незворотності процесів самоорганізац ії такої системи.
Справа в тому, що соціальна самоорганізація, як процес, відбувається
одночасно у соціальному, культурному, психологічному вимірах, а
людина постає як елемент такої системи. Це означає відмову від
спрощеної лінеарності й подієвості в історії. Чи сленні складові таких
авторегульованих систем, яким є суспільство, – політичні, економічні,
соціальні, географічні, культурні, духовні, мають свою власну
конфігурацію та темпоральність, які часто не співпадають, а навпаки
розхитують систему, вводять її у стан нерівноваги, згодом хаосу.
Народження порядку відбувається з хаосу, тобто через
39 Див.: Рузавин Г.И. Самоорганизация и организация в развитии общества//Вопросы
философии. – 1995. – № 8. – С.66.
Український гранд-наратив 175
самоорганізацію порядку. У такому контексті роль хаосу
конструктивна, тому що означає прагнення кожно го елементу до
автономії. Життя як базова реальність, сприймається через
повсякденність, обставини буття конкретної людини чи соціуму.
Словом, синергетична свідомість о рганічно поєднує і примирює
«мікрофілію» Постмодерну та «макрофілію» М одерну.
Проблема полягає в засобах інтерпретації синергетичних ідей на
матеріалах національної історії. Зрозуміло, структурно -синергетична
модель історії України має статус проекта через свою незавершеність,
відкритість, гіпотетичність 40.
Сутність структурно-синергетичної схеми української історії
полягає у формулі – від спільноти до суспільства:
I.Цивілізаційний трикутник: Південь -Північ-Центр. Шляхи
освоєння східнослов’янського простор у. На думку одного із фундаторів
синергетики Германа Хакена, просторово -часові структури виникають
в результаті самоорганізації, а не накидаються ззовні 41. Відтак
взаємозв’язок соціально-економічних, соціокультурних, геополітичних
процесів має нелінійний характер. У літературі, наприклад, існує
поняття «скіфо-сармато-аланське лінгво-культурне середовище»
(М.Васільєв) або Давня Русь як поліетнічний, багатомовний
торгівельний союз/об’єднання ( О.Пріцак).
II.Виникнення української спільноти: конструювання кордо нів та
територіальної, етнічної, конфесійної ідентичностей (XIV-XVI ст.).
Вважається, що географічний простір – не «об’єктивна даність», а
продукт політичної і культурної уяви. Географічний простір є
соціально обумовлений і соціально сконстру йований. Географічні
кордони реконструюються, зважаючи на стратегії, які обирають
політичні та інтелектуальні еліти, а не з огляду незмінних
геополітичних параметрів та інтересів 42. Геополітичний дискурс
України – це розмаїття уявлень і настанов. Кордони України завжди
40 До речі, концепцію структурно -синергетичної соціодинаміки на грунті російської
історії пропонує Міхаіл Єльчанінов, контури якої виглядають наступним чином:
Глава 3. Среда, трансисторические структуры и самоорганизация России; 3.1
Географическая среда; 3.2 Колонизационная структура; 3.3 Монократическая
структура; 3.4 Социальные и ментальне структур ы; 3.5 Православие и
трансисторическая структура. Глава 4. Модернизация и бифуркация в России; 4.1
Стратегии догоняющей модернизации; 4.2 Модернизация и самоорганизация
российского социума; 4.3 Социетальная бифуркация в модернизующейся России.
Див.: Ельчанинов М.С. Социальная синергетика и катастрофы России в епоху
модерна. Серия «Синергетика в гуманитарных науках» – Москва, 2005.
(Содержание).
41. Хакен Г. Синергетика. – Москва, 1985. – С.86.
42 Див.: Цыганков А.П. Что для нас Евразия? Пять стратегий российс кого освоения
пространства после распада СССР// Вопросы философии. – 2003. – № 10. – С.4.
Ірина Колесник176
були рухливими, мінливими, залежними від геополітичних ситуацій та
стратегій еліт.
III.Східноукраїнський соціокультурний простір: структура та
динаміка (XVII – XIX ст.). Східноукраїнський соціокультурний
простір, як саморегульована система, містив різні виміри: політичний,
соціальний, культурний, економічний, буденний, державний,
релігійно-конфесійний, духовно-інтелектуальний. У свою чергу
кожний з цих вимірів мав власну траєкторію розвитку, відповідно
еволюційні та біфуркаційні фази. Нелінійність українськ ого
державного життя засвідчують дискретність, розмаїття форм,
відсутність зв’язку й тяглості між ними: патримоніальна монархія
Давньої Русі, Галицько-Волинське королівство, латентні форми
української державності у структурах ВКЛ, Козацька держава,
Гетьманщина/автономія до кінця XVIII ст., Українська держава 1917 -
1920 рр.; квазідержавність у складі СРСР; з 1991 р., - нова форма
Української державності. У категоріях синергетики, козацтво постає як
самоорганізована система; кризи, війни, революції – точки біфуркації,
в хаосі яких народжувався порядок. Явище української поліетнічності
корелюється з практиками мультикультуралізму . В рамках
синергетичної моделі предметом національної історії стають не події
національної історичної драми (політична, соціально -економічна,
культурна канва подій, навіть, не історія повсякденності, як думав
В.Сарбей), а соціокультурні світи, які виникали, співіснували,
змінювали один одного, у центрі яких знаходилась мовчазлива
більшість, із її буденними проблемами, радощами, смутком, одвічним
коловоротом життя, як говорив Л.Февр, від народження до смерті.
IV. Західноукраїнський культурний світ. Еволюція та розриви
(XVIII – XIX ст.). Для західноукраїнського культурного світу
характерні такі нелінійні явища, як відсутність національної е літи
(певним відповідником було уніатське духовенство), мультиетнічність
населення, полілінгвізм, численні культурні лояльності, прозорість
кордонів, практики мовно-культурної експансії (мадяризація у
Закарпатті, полонізація на Галичині, румунізація на Бук овині тощо).
V. Українське суспільство XX ст. як саморегульована система. У
складних авторегульованих системах природно сполучаються лінійні й
нелінійні процеси, відбувається чергування еволюційної та
біфуркаційної стадій. Під впливом випадкових флуктуацій (збурень)
такі складні системи стають несталими, неврівноваженими, здатними
на зміни, і внаслідок самоорганізації, саморегуляції та самодостатності
можуть перейти у якісно новий стан. Біфуркаційний соціум, як відомо,
насичений подіями, конфліктами та альт ернативами. Вважається
також, що лінійне мислення в політиці призводить до криз , вихід з
Український гранд-наратив 177
яких передбачає нелінійний характер поведінки та прийняття рішень.
Накопичення соціальних, економічних, культурних відхилень/мутацій
з часом призводить до їх акумуляці ї і перетворення на історичні
причини/передумови/виклики, які зумовлюють перехід соціу му до
наступної фази еволюційного чи біфуркаційного стану. До речі, вибір
альтернативи у період біфуркації не буває випадковим, він завжди
обумовлений численними об’єктивними та суб’єктивними чинниками.
Ясна річ, дана модель української історії – це гіпотеза, яка може
лише запросити до обговорення нагальних проблем національного
метанаративу. У сучасних умовах стану наукової свідомості та
авторефелексії історика кожний має право на конструювання свого
«світу історії». Утворення моделей нелінійних соціокультурних
процесів відкриває нові можливості морального вибору і теоретичного
досвіду в історії.
13
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-5725 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:49:37Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Колесник, І. 2010-02-04T10:12:29Z 2010-02-04T10:12:29Z 2008 Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи / І. Колесник // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 153-177. — укр. https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5725 In this article grand-narrative (Metanarrative, Master Narrative, theoretical history) is presented as a key concept and ideology of Modernism. Classical European metanarrative created Image of Linear History that has been teleological, i deological, exclusive and Eurocentric. M.Hrushevsky’s scheme of Ukrainian history was the first model of the national metanarrative. In the late 20th century J.-F. Lyotard fixed crisis of classical grand-narrative and advocated relativism as antidote to grand - narrative. Today’s historiography is characterized by process of the metanarrative rebirth. After analyzing the relevant literatures author proposes the new model of national grand -narrative – structural and synergetic conception of Ukrainian History. uk Інститут історії України НАН України Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи Ukrainian Grand-narrative: Retrospects and Prospects Article published earlier |
| spellingShingle | Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи Колесник, І. Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii |
| title | Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи |
| title_alt | Ukrainian Grand-narrative: Retrospects and Prospects |
| title_full | Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи |
| title_fullStr | Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи |
| title_full_unstemmed | Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи |
| title_short | Український гранд-наратив. Ретроспективи та перспективи |
| title_sort | український гранд-наратив. ретроспективи та перспективи |
| topic | Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii |
| topic_facet | Украiнський гранд-наратив. Символи. Концепти. Стратегii |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5725 |
| work_keys_str_mv | AT kolesnikí ukraínsʹkiigrandnarativretrospektivitaperspektivi AT kolesnikí ukrainiangrandnarrativeretrospectsandprospects |