Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу»
In the article are researched the problems of legitimation and construction of Ukrainian historiographical metanarrative in the spatium of theoretical constructions of narrative psychology ( J. Bruner’s con ception) and therapeutic prospects of post -rationalistic cognitive psychology (V. Guidano’s...
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5744 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» / В. Ващенко // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 240-251. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859594053066162176 |
|---|---|
| author | Ващенко, В. |
| author_facet | Ващенко, В. |
| citation_txt | Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» / В. Ващенко // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 240-251. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | In the article are researched the problems of legitimation and construction of Ukrainian historiographical metanarrative in the spatium of theoretical constructions of narrative psychology ( J. Bruner’s con ception) and therapeutic prospects of post -rationalistic cognitive psychology (V. Guidano’s theory of identity) These new approaches have allowed to compencate the negative results of post-modern destruction of historical metanarative.
|
| first_indexed | 2025-11-27T19:32:26Z |
| format | Article |
| fulltext |
Ейдос
3’2008
Володимир Ващенко
Дніпропетровськ
Наративна психологія та легітимація українського
“історіографічного метанаративу” .
Легітимація “історіографічного метанаративу” у полі
теоретичних конструкцій наративної психології: концепція Д.
Брюнера
Недовіра, яку спровокував “стан постмодерну” стосовно
метанаративів взагалі та наративної форми презентації знань про
минуле, зокрема, примушує істориків шукати засоби легітимації
власної наукової діяльності, яка все ще полягає в конструюванні гранд
наративів, що претендують бути “істинними”. Така сучасна підозра до
наукових претензій історичних метанаративів була спричинена,
головним чином, появою текстів Жана Франсуа Ліотара – одного з
провідних теоретиків постмодернізму. Саме він, ввівши до науковог о
обігу концепт “гранд наративу” (праця “Стан постмодерну”),
протиставив “наративний” тип знань, типовий для стародавніх
суспільств (коли “істинність” розповіді гарантується особливим
статусом наратора у межах суспільства) – “науковому” типу (в якому
на авторі лежить обов’язок забезпечити власними доказами валідність
тверджень). Але проблема, на думку Ж. -Ф. Ліотара полягає в тому, що
науковий дискурс не здатний самотужки гарантувати власну валідність
і протягом всього ХІХ ст. наука шукала власну легітимацію в “гранд
наративах”, розгортаючи пояснення, що репрезентували наукове
знання як інструмент історичного самоусвідомлення алегоричного
героя у вигляді причини, свободи, держави, людського духу. Таким
чином, гранд наративи, успадкувавши фундаментальну роль м іфів
стосовно суспільства й розподіляючи їх темпоральний плин, мали
справу безпосередньо з абсолютизацією Історії. Зрозуміло, що епоха
деміфологізації та деконструкції, проголосивши смерть метанаративу,
проголосила одночасно і смертний вирок історіописанню .
Наративна психологія та легітимація 241
Своєрідну “нейтралізацію” вироку Ж. -Ф. Ліотара здійснив
американський психолог Джером Брюнер (Jerome Bruner), який на
початку 80-х рр. ХХ ст. шляхом інверсії концепції французького
постмодерніста поновив в правах авторитет наративної форми
пізнання й подарував надію на воскресіння традиційної парадигми
історіописання.
В двох найвідоміших книгах Д. Брюнера – «Актуальні свідомості,
можливі світи» та «Дії значення» 1 він розв’язав фундаментальну
онтологічну проблему функціонування людського розуму у доволі
простий та вичерпний спосіб. Д. Брюнер запропонував два відмінні
шляхи знання, тобто, дві модальності когнітивного функціонування,
кожна з яких дозволяє нам у свій власний специфічний спосіб
конструювати реальність. Ці дві модальності мислення не можуть б ути
зведені одна до одної без очевидного ризику втратити багатство
спродукованої ними відмінності думки. Більш того, ці два шляхи
пізнання є автономними з двох перспектив: а) як в принципах
функціонування, так і б) у верифікаційних критеріях , якими знання
досягаються. Цим двом шляхам пізнання світу Д. Брюнер дав назву
парадигматичної та наратологічної модальності.
Парадигматична або у інших термінах “логічно-сцієнтична”
модальність намагається бути математичною, формальною системою
опису та пояснення. Відповідною метафорою тут слугує комп’ютер. На
сьогодні відомо багато прикладів такої модальності у дітей та
дорослих. Саме вона дозволяє вирішити більшість практичних проблем
у повсякденному житті . Для більшості людей це і є єдиний спосіб
думання, який взагалі існує для них.
Наративний спосіб думання менше відомий. Однак він
найдавніший у людській історії. Він передував парадигматичній
модальності. Наративний образ знання полягає в організації досвіду
за допомогою проекту, що передбачає інтенційність людського знання.
Наративне мислення складається з розповіді історій собі та іншим .
Розповідаючи ці історії собі та іншим ми конструюємо значення, через
які наш досвід набуває сенсу. Це і є фундаментальна людська
діяльність, в яку ми задіяні.
І парадигматична, і наративна модальність реалізують здатність
людини до абстрагування – але кожна у свій власний спосіб.
Так, парадигматична модальність веде нас до абстракцій, тому що
її інтересом є універсальні чи загальні концептуальні аспекти, у той час
1 Див.: Bruner J. S. Actual minds, possible worlds. – Cambridge, Mass.: Harvard
University Press, 1986.
Володимир Ващенко242
як здатність абстрагування у наративному мисленні витікає з інтересу
до особливого. Розповідь історій – процедура протилежна
парадигматичному мисленню з моменту, відколи історія виникла з
того, що є абсолютно особливим, неочікуваним, нерегулярним та
ненормальним. З речей, які не мають траплятися, але траплялися.
Абстракція наративного мислення виникає з образів , які не
підкоряються лінеарній логіці . Вона за природою аналогічна і виступає
функцією аналогії, подоби.
Отже, як видно, історична наука може віднайти своє
конституювання та епістемологічну базу у цій наративній моделі
людського мислення . А серед фахових істориків існують і представники
першого способу думання (парадигматичного) й другого
(наративного).
Концепція Д. Брюнера, немов , навмисне сформована фаховим
психологом для фахового історика, може викликати у останнього стан
deja vju, оскільки поворот до наратології може усвідомлюватися як
поворот до тих дискусій, які точилися наприкінці ХІХ ст.. між
неокантіанцями та позитивістами в історичній науці.
Реабілітація “історіографічного метанаративу” з терапевтичних
перспектив наративної психології: концепція ідентичності В.
Гвідано та “інтерпретація” “неврозу”
Окрім повернення прав (мета)наративу на загальнотеоретичному
(гносеологічному) рівні , що спостерігається у концепції Д. Брюнера, у
галузі наративної психології відбулася також реабілітація наративу на
рівні терапевтичному у працях представників так званого
конструктивістського постраціонального когнітивного напрямку,
найбільше – у дослідженнях Вітторіо Гвідано ( Vittorio Guidano).
Італійський психотерапевт В. Гвідано у низці праць спробував
формально ввести суб’єкт наративного сюжету в свої терапевтичні
моделі й зіткнувся з проблемою, пов’язаною з питанням формування
персональної ідентичності у персональних на ративах2. В. Гвідано
2 Див., насамперед, останнє значне дослідження В. Гвідано, що торкається пункту
перетину наратології, ідентичності та когнітивної терапії – “Розвиток пост-
раціналістської когнітивної терапії” ( Guidano V. F. Desarrollo de la Terapia Cognitiva
Post-Racionalista // Editorial Instituto de Terapia Cognitiva / Ed. by A.Ruiz. – Santiago de
Chile, 1995). Серед інших знакових праць цього авторитетного фахі вця-
психотерапевта, присвячених проблематиці когнітивної терапії, соціального
конструктивізму та наратології можна виокремити: Guidano V. F., Liotti G. A
constructivistic foundation for cognitive therapy // Cognition and Psychotherapy / Ed by M.
J. Mahoney, A. Freeman. – New York, 1985; Guidano V. F. Cognitivismo e sistemi
complessi // Ecologia della Mente. – 1987. – № 4. – P. 6 – 25; Guidano V. F. De la
revolución cognitiva a la intervención sistemica en términos de complejidad: la relación
Наративна психологія та легітимація 243
виходить з уявлень про людську психіку як відкриту систему, що
самоорганізується. (Як виглядає, ці ідеї були сформовані не без впливу
революціонізуючих концепцій синергетики). Італійський дослідник
наголошує на тому, що система такого типу підтримує єдність себе як
системи протягом усього життєвого циклу й у такий спосіб підтримує
власну, що називається, “ідентичність”. Але ця “ідентичність” не є
статичною, тобто, виступає конструкцією, а не репрезентацією. Це
конструювання “ідентичност і” передбачає роботу з “індивідуалізації”.
А така “індивідуалізація”, як акт диференціації (відокремлення себе як
від іншого, так і від світу у цілому), передбачає конструювання
індивідуальних значень через конструювання наративів. До цього
визначального моменту побудови розповіді, “втілення” власного
досвіду у певному сюжеті взагалі не існує ніякої ідентичності. Таким
чином, ідентичність конструюється.
Відомий представник наративної психології американець Алдаір
Мак Інтайр (Aldair MacIntyre) у книзі “Післ я розуміння тонкощів
мистецтва”3 як синонім терміну “конструювання ідентичності”
використав вираз “наративна єдність життя”, відсилаючи таким чином
до наративного сюжету, який є унітарною тривалістю сенсу себе .
Як же з такого ракурсу – перспектив представників наративної
психології тлумачиться механізм виникнення психопатології?
Якщо (дещо спрощуючи) звести до спільного знаменника
позицію як В. Гвідано, так і А. Макі нтайра, то загальна схема
формування психічних відхилень (невротичного та психотичного
характеру) набуває такого вигляду. Не так вже й рідко у житті людини
трапляється ситуація, коли подія або серія подій не може бути
інтегрована у сюжет її життєвої історії й внаслідок цього певна особа
демонструє неспроможність сконструювати цілісність власної
розповіді. Ця подія трансформується в психопатологічний симптом. З
точки зору такого підходу психопатологія й розглядається як
порушення (пертурбація) безперервності наративного сюжету , яке
відбувається в силу того, що події, які спричинилися до емоційних
пертурбацій залишаються не інтегрованими в життєву історію
entre teoría y practica en la evolucion de un terapeuta cognitivo // Revista de Psicoterapia. –
1990. – № 1. – P. 113 – 129; Guidano V. F. Affective change events in a systems approach
to cognitive therapy // Emotion, Psychotherapy & Change / Ed. by J. D. Safran, L.
Greenberg. – New York: Guilford, 1991; Guidano V. F. La terapia cognitiva desde una
perspectiva evolutivo constructivista // Revista de Psicoterapia. – 1993. – № 14 / 15. – P. 89
– 112; Guidano V. F. A constructivist outline of human knowing processes // Co gnitive and
Constructive Psychotherapies / Ed. by M. J. Mahoney. – New York: Springer, 1995.
3 MacIntyre A. After virtue: a study in moral theory. – Notre Dame, Incl.: University of
Notre Dame Press, 1981.
Володимир Ващенко244
суб’єкта. З такої наратологічної перспективи психопатологія не
розглядається у термінах “контенту” (змісту, задоволення, обсягу, –
що притаманне психоаналізу З. Фройда). Як зазначалося, такий
наративний підхід до психопатології виходить зі специфічного
тлумачення особистості як системи, що самовпорядковується й
самоорганізовується й звідси, з перспектив наративної психології,
нормальність, неврози чи психози не можуть відсилати до категорій,
які вказують на об’єктивну зовнішню реальність.
Таким чином, з конструктивістської постраціональної позиції, у
переважаючому просторі якої розвивається сучасна наративна
психологія4, норма бачиться як здатність людини пристосовувати як
функцію гнучкість в різних життєвих ситуаціях.
Звідси, невротиками будуть ті індивіди з пониженою гнучкістю
та адаптивністю , що дотримуються жорстких точок зору і не здатні
генерувати теорії, що дозволяють їм інтегрувати “травмуючі події” в
їх наративний сюжет.
4 Про точки перетину соціального конструктивізму т а наративної психології див.
статті автора підручника з наративної психології ( Crossley M.L. Introduction to
Narrative Psychology: self, trauma, and the construction of meaning. – Buckingham &
Philadelph.: Open University Press, 2000. – 200 p.) М. Л. Кросслі: Crossley M. I.
Narrative psychology, trauma and the study of self / identity // Theory & Psychology. –
2000. – № 10. – P. 527-546 та Crossley M. L. Formulating narrative psychology: The
limitations of contemporary social constructionism // Narrative Inquiry. – Nov. 2003. –
Vol. 13. – № 2. – P. 287-300. У вищезазначених статтях М. Кросслі поставила за мету
розглянути специфіку застосування наративного психологічного підходу при
дослідженні себе / ідентичності. Наративний психологічний підхід може бути
класифікований як один з напрямів соціального конструктивізму остільки, оскільки
він намагається дослідити культурну структурацію індивідуального досвіду (див. з
цього приводу: Bruner J. S. The narrative construction of reality // Critical Inquiry. –
1991. – № 18. – P. 1 – 21 та Gergen K. The social constructionist movement in modern
psychology // American Psychologist. – 1985. – № 40 (3). – P. 266 – 275). Проте,
ґрунтуючись на недавній критиці певних підходів в галузі соціального
конструктивізму М. Кроссл і аргументує, що ці підходи мають тенденцію втрачати
зв’язок з феноменальною та експериментальною реальністю повсякденного,
практичного життя. Звідси, вони ігнорують дезорганізуючу, хаотичну, варіативну та
гнучку природу досвіду себе. Виходячи з недавніх д осліджень травматичних досвідів
таких як серйозні захворювання, автор аргументує, що переривистість та
фрагментарність, заманіфестована у таких досвідах слугує у якості корисних значень,
що висвітлюють сенс єдності (цілісності), значення та когерентність (“наративну
конфігурацію”). Більш того, коли розлад і некогерентність превалює – як у випадку з
травмою – наративи використовуються для реконструкції (перебудови) розшатаного
сенсу індивідуальної ідентичності та досвіду.
Наративна психологія та легітимація 245
Натомість психоз характеризується абсолютним
дисконтинуїтетом безперервного процесу наративного сюжету 5.
З такого ракурсу психотерапія має бути візуалізована як процес, в
якому індивід через повторні реконструкції набуває здатності
інтегрувати події, що переживаються як екстремальні, у тканину
власної розповіді, ліквідуючи при цьому розриви автонаративу. У
такий спосіб уможливлюється реорганізація, яку індивід проробляє з
власною життєвою історією. Ця терапевтична робота здійснюється на
сесіях, в яких пацієнт працює та а ктивно співпрацює при реконструкції
послідовності травмуючих подій та ситуацій.
Таким чином, здатність особистості сконструювати власний
життєвий наратив (під якими б масками “індивідуальних” чи
“колективних” історій він не приховувався, яка б ідентичніст ь –
“індивідуальна” чи ”національна” не вибудовувалася) розглядається у
наративній психології як норма, а розрив сюжету (мета)наративу – як
патологія. Отже, (мета)наратив проголошується нормою, а професія
історика, з такого ракурсу, набуває функцій терапевтичних, причому,
власне фахова здатність історика перепрописувати історію,
переконструйовувати сюжети наративів набуває ознак лікування.
Таким чином, з двох перспектив наративної психології –
теоретичної (коли високий статус “наративу” гарантується визнанн ям
його у якості первинного модусу пізнання – ідеї Д. Брюнера) та
терапевтичної (коли вдале конструювання наративу конституюється
як психологічна “норма” – концепції А. МакІнтайра, Т. Сарбіна, В.
Гвідано, М. Кросслі) історична наука, що концентрує власну увагу
навколо питання побудови метанаративу, отримує засоби власної
дисциплінарної легітимації.
5 При тому, що найбільше уваги у просторі наративної психології все ще
приділяється “неврозам”, проте й сфера психопатології не залишається поза увагою
репрезентантів цієї дисципліни. Так, наприклад Ернест Кін ( E. Keen) ще на зорі
повстання дисципліни (у 1986 р.) дослідив клінічні умови параної як особливої
наративної стратегії, чиї риси включають горизонт майбутнього як катаклізму,
полярність добра та зла й абсолютний розподіл між індивідуумом та іншими (див.:
Keen E. Paranoia and cataclysmic narratives // Narrative Psychology: The Storied Nature of
Human Conduct / Ed. by In T. S. Sarbin. – New York: Praeger, 1986. – P. 174 – 190).
Такому ж підходу слідував Кевін Мюррей (К. Murray) при дослідженні текстів
популярної психології, які по контрасту з їх фаховими еквівалентами апелювали
радше до сценаріїв роману, ніж трагедії (за класифікацією Н. Фрая) (див.: Murray K.
Finding literary paths: The work of popular life constructors // Narrative Psychology: The
Storied Nature of Human Conduct / Ed. by T. S. Sarbin. – New York: Praeger, 1986. – P.
276 – 290).
Володимир Ващенко246
Конструювання українського історіографічного метанаративу з
перспектив наративної психології: інтерпретація “Звичайної
схеми...” М. Грушевського
Наскільки концепції наративної психології, що, вочевидь, на
теоретично-терапевтичному рівні компенсують для історії як
дисципліни негативні наслідки постмодерністської дискредитації
метанаративів, можуть бути застосовані як інтерпретаційний ресурс
при тлумаченні повстання українського історичного гранд наративу
кінця ХІХ – початку ХХ ст.? Інакше кажучи, чи задовольняє наративна
психологія очікуванням не лише “істориків -теоретиків”, які ведуть
теоретичні баталії на полі захисту прав “наративів як особливого
модусу пізнання”, але й “істориків-практиків”, чия праця полягає у
інтерпретації конкретних текстів (“джерел”)? Сумніви щодо
можливостей дієвості методів наративної психології, які можуть
лунати з боку “істориків -практиків”, спробуємо розвіяти,
запропонувавши модель інтерпретації одного знакового тексту М.
Грушевського, чия визначальна роль в конструюванні українського
історичного метанаративу є незаперечною.
Але спочатку, спираючись на постулати наративної психології,
побудуємо алгоритм такого дослідження, дозволивши собі певні
повтори.
1.Наративна психологія потрактовує розрив сюжету наративу як
ознаку неврозу (чи психозу) – в залежності від подальшої реакції. Якщо
такий розрив є абсолютним (тобто, сюжетна лінія не поновлюється і
особа не здатна переформулювати сюжет в інших термінах), то йдеться
про психоз, а коли розрив є відносним, тобто, наратору вдається таки
поновити цілісність сюжету, переформулювавши його у вигляді іншої
сюжетної лінії – то йдеться про невроз. Причому, вдале
переформулювання сюжету певною особою має розглядатися як
терапевтична процедура на шляху подолання невротичного стану.
Якщо перенести ці теоретичні постулати на “Історію України -Руси” М.
Грушевського – текст, в якому реалізовувався проект українського
гранднаративу, то можемо зафіксувати таки й розрив сюжету з 1901
(поч. 1902 р.) по 1905 р. До того часу, починаючи з 1898 р., М.
Грушевський, як заведений годинниковий механізм, рік за роком
публікував по тому “Історії України -Руси”, розвиваючи її сюжетну
лінію. Представник наративної психології і нтерпретував би це
порушення безперервності наративного сюжету у термінах неврозу чи
психозу.
2.Сама ця зупинка письма та відповідно дисконтинуїтет
сюжету, з точки зору наративної психології, мають бути пов’язані з
тим, що окрема подія (чи серія подій), що п ереживається певною
Наративна психологія та легітимація 247
особою як екстремальна, не може бути інтегрована у її життєву
історію. Про яку ж подію у випадку з життям М. Грушевського
йдеться? Якщо відштовхуватися від дат 1901 р. (початок 1902 р.), коли
відбулася зупинка реалізації істориком його багатотомного проекту, то
такою подією може виступати смерть батька М. Грушевського –
Сергія, що власне датується 1901 р. Отже, припускаємо, смерть батька
була тією екстремальною подією, яка важко піддавалася інтеграції у
життєву історію та національний гр анднаратив історика й спричинила
розрив наративної тканини. Власне, це припущення й має бути
підтверджене чи спростоване.
3.Проте, наскільки наша гіпотеза щодо неврозу як причини
припинення проекту “Історії України -Руси” та “смерті батька” М.
Грушевського як події, що випадала з простору конструювання
українського історичного метанаративу й фіксувалася у цьому неврозі
може бути підтверджена з перспектив самоаналізу М. Грушевського та
його текстів. Щодо самоаналізу, то, як відомо, М. Грушевський
пов’язав неможливість дописати “Історію України -Руси” власною
“неврастенією”6 і такі твердження історика лише верифікують
постулати наративної психології щодо “неврозу як причини розриву
нарації”. Таким чином і для самого М. Грушевського “неврастенія”
слугувала символом розриву “наративного сюжету”.
4.Існує інший текст, своєрідна “ коротка редакція” “Історії
України-Руси”, так би мовити український історичний метанаратив у
його дистильованому вигляді, текст, в якому відбулося згортання
письма М. Грушевського до рівня “с хеми”. Йдеться тут про відому
статтю “Звичайна схема...”. Ми зараховуємо цю статтю М.
Грушевського до “текстів-заповітів” у тому сенсі, що історик,
відчуваючи неможливість власноруч завершити “Історію України -
Руси” з причин неврастенії залишає учням “схему”, яку вони,
відповідно до інструкцій метра, змогли б розгорнути. Нагадаємо, що
цей текст було написано М. Грушевським у 1903 р. – на вершині
загострення “неврастенії” (“Автобіографія” 1906 р.). Якщо знову
звернутися до певних пунктів наративної психології, то “невроз” на
відміну від “психозу”, характеризується тим, що невротична
особистість, демонструючи розриви наративної тканини, тим не менш
6 Запис у “Щоденнику” М. Грушевського, датований 19 лютого 1904 р., прямо
пов’язує неможливість завершення написання “Історії України-Руси” з “депресією”
(“неврастенією”) історика: “Перед тим... думав, що мене поминули й се прийшлося
до моєї депресії, яку очевидно в зв’язку з нездоровєм та всякими невдачами
переживаю вже від довшого часу. Здається часами, що це вже мині кінець приходить
і навіть не жалую сього. Часами – але здається – більше по привичці, жаль, що
Історія не буде докінчена [виокр. – В. В.]” (Грушевський М.С. Щоденники (1904-
1910 рр.) // Київська старовина. – 1995. – № 1. – С.13).
Володимир Ващенко248
здатна до переформулювання сюжету. Терапія “неврозу” у такому
випадку може полягати у вдалій спробі певної особи відкинути старий
наративний сюжет, що не здатен інтегрувати певні події й демонструє
розриви наративу й переформулювати й ого в інших термінах,
сконструювавши наратив, в якому новий сюжет здатен повернути
інтегративну цілісність особистості, переформулювавши події її
життєвої історії. “Звичайна схема...” й являє собою такий
терапевтичний текст , який структурно відсилає до дв ох
(мета)наративів: а) старого імперського (“невротичного”), тяглість
сюжету якого трималася на патріархатній генеалогії й відповідно зі
смертю патріарха зазнавала колапсу, демонструючи абсолютний
розрив наративної тканини (що сприймалося істориком як
“нераціональності”); б) нового українського національного
метанаративу (“терапевтичного”) , в якому на нових генетичних
засадах поновлювалася сюжетна цілісність наративу й ліквідувалися
існуючі структурні розриви, притаманні попередньому наративу. Чи
була “самотерапія неврозу”, здійснена М. Грушевським у “Звичайній
схемі...” вдалою? Судячи з того, що у новому (мета)наративі
(“раціональній” схемі “руської” історії) йому вдалося поновити
цілісність сюжету – то так.
Запропонована тут модель інтерпретації “дисконт инуїтетів” та
“континуїтетів” при конструюванні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.
українського історичного метанаративу, безумовно, є всього лише
одним з можливих підходів. Іншими перспективними підходами нам
бачаться – (пост)структуралістський та (нео)фройдистський
(психоаналітичний). Щодо першого – постструктуралістського
ракурсу, то варіант такого прочитання розривів українського
народницького метанаративу (стосовно текстів М. Костомарова та В.
Антоновича), нами було запропоновано у одній з статей у журна лі
“Київська старовина” під назвою “Порівняльний аналіз
історіософських поглядів М. Костомарова та В. Антоновича” 7.
Щодо класичного психоаналітичного (наприклад
фройдистського) підходу, то варто було б коротко окреслити ті
принципові відмінності, які могли б виникнути між “ортодоксальним”
психоаналітиком та наративним психологом при тлумаченні
вищенаведеного тексту М. Грушевського (йдеться все ще про статтю
“Звичайна схема...”). Але спочатку трошки теорії...
Глибинні розходження між цими психологічними підх одами
випливають, по-перше, з різного тлумачення наративною психологією
та психоаналізом наративу та наративного сюжету й, по -друге, з різних
7 Ващенко В. В. Порівняльний аналіз історіософських поглядів М. Костомарова та В.
Антоновича // Київська старовина. – 2006. – № 4. – С. 61 – 69.
Наративна психологія та легітимація 249
смислових акцентів, які відповідають за розподіл ролей “лікаря” та
“пацієнта” у процесі терапії8.
Психоаналіз виходить з розуміння наративу як репрезентації,
наративна психологія – як конструкції. Звідси, психоаналітик вважає,
що наратив, який функціонує виключно як референція, відсилає до
“психіки” як іншої, прихованої реальності. Ця прихована наративом
(“свідомістю”) реальність і є для психоаналітика справжньою, є його
остаточною метою. Саме вона – топос психічних конфліктів й завдання
психоаналітика – подолати спротив пацієнта на шляху до прихованої
істини, що de facto визначає ставлення до чисельних розповідей
пацієнта як таких, що здатні завести на манівці. У процесі
психоаналітичної інтерпретації відбувається перекодування
наративних повідомлень пацієнта у термінах добре розробленої
сексуально-орієнтованої мови психоаналізу. Одна мова при цьому
(психоаналітика) отримує статус “істинної”, а інша (пацієнта) –
“хибної”, й, відповідно, одні наративи перебувають у площині
істинного, а інші – хибного.
Натомість наративний психолог виходить з того, що сама ця
“психічна реальність” конструюється через наративний сюжет ,
інтегруючи у тканину сюжету нові події життя. Й до процесу такого
конструювання, поза цим конструюванням ніякої цілісної прихованої
реальності “Я” не існує. Звідси невроз не є тим, що ховається за
наративним сюжетом, а є тим, що обриває сам цей сюжет. І його не
можна інтерпретувати шляхом перекодування, оскільки він
знаходиться поза межами цього сюжету, вислизає з нього. Сюжет не
відсилає до нього як смислу, скільки б і у який би спосіб інтерпретатор
не намагався його перекодовувати. На онтологічному рівн і така
відмінність між психоаналітиком та наративним психологом
обумовлюється постмодерністською опозицією “присутності /
відсутності”.
Друга базова відмінність психоаналізу та наративної психології –
це роль лікаря і пацієнта у процесі терапії. Для нарат ивної психології,
яка ставиться до особистості з перспектив парадигми синергетики,
людина – це система, що самоорганізується, а засобом такої
самоорганізації є наратив. І від самої особи, а не лікаря (як у
психоаналізі) залежить, чи вдасться їй інтегруват и певну подію у
8 До ранніх (й по сей день доволі рідкісних) спроб поєднати психоаналіз з
наративним підходом належить розвідка Дональда Спенса ( Donald Spence),
опублікована у переломному для розвитку наративної психології збірнику есе за ред.
Т. Сарбіна: Spence D. Narrative smoothing and clinical wisdom // Narrative Psychology:
The Storied Nature of Human Conduct / Ed. by T. S. Sarbin. – New York: Praeger, 1986. –
P. 211 – 232. Для Д. Спенса процес психоаналізу викликає (спричиняє) наративізацію
досвіду, який інакше затримуєт ься як травматична помилка значення.
Володимир Ващенко250
сюжетну тканину нового, переформульованого наративу, чи ні. Такий
підхід робить фахового історика, завданням якого виступає постійне
конструювання наративів, лікарем -себе par excellence. Історія як фах
перетворюється на психотерапію як проф есію. І не дарма,
діагностувавши у себе “неврастенію”, фаховий історик М.
Грушевський як фаховий конструктор наративів одночасно поставив
собі діагноз й провів відповідну, вдалу терапію (себе і нації) у
“Звичайній схемі...”. Перефразуючи назву відомої моно графії де Капри
“Writing history, writing trauma” (“писати історію, писати травму”)
можемо сказати, що написання історії – то дійсно терапія певної
травми.
Звертаючись до відмінностей інтерпретації “Звичайної схеми...”,
яка супроводжує підходи наративно го психолога та психоаналітика,
зазначимо, що обидва вони звернули б увагу на смерть батька як
подієву для М. Грушевського, але, при цьому – з кардинально
відмінних причин. Психоаналітик “класичного розливу”, ймовірно,
відсилаючи до міфології психоаналізу, задіяв би універсальний
концепт “едипова комплексу” й шукав би у смерті батька М.
Грушевського травмуючу подію, так як він це робив би стосовно будь -
кого іншого. Наративний психолог відправною точкою власної
інтерпретації обрав би не апріорні метафізичні побудови власної
“школи”, а тексти та сам процес письма – виходив би з фіксації
наративних розривів. Психоаналітик міг би проінтерпретувати
“раціональність” “Звичайної схеми...” як спосіб “раціоналізації” смерті
батька й з такого ж ракурсу розглядав би кри тику М. Грушевським
патріархатної генеалогії як каркасу існування імперського
історичного метанаративу. При цьому, напевно питання
переформулювання істориком старого (нераціонального) метанаративу
у термінах нового (раціонального) й розглядалося б як проц ес
раціоналізації смерті батька.
Відкритим з таких перспектив залишалося питання того, чи
хворів на неврастенію М. Грушевський чи ні. Для наративного
психолога таке питання не стоїть, оскільки про це свідчать розриви
наративного сюжету, власне, як не стої ть питання, чи вдалося історику
подолати невротичний конфлікт: запорукою цього виступає сам процес
подолання у конструкціях нового наративу розривів сюжетних ліній.
Підбиваючи підсумки зазначимо, що в епоху постмодернізму,
недовіри до гранд наративів, наративна психологія як на
теоретичному, так і на терапевтичному рівнях може надати
історіописанню, що займається постійним продукуванням
(мета)наративів (у т.ч. й “національних”) вичерпні засоби наукової
легітимації. На теоретичному рівні історіописання може підсилити
Наративна психологія та легітимація 251
власний епістемологічний каркас за рахунок, наприклад, авторитетної
концепції наративного знання Д. Брюнера. З терапевтичної
перспективи наративної психології сама фахова діяльність історика з
деконструкції одних наративів та продукування інш их шляхом
“імплантації” у тканину їх сюжету “нових фактів” отримує
дисциплінарне виправдання як лікувальний засіб, спрямований на
подолання невротичних станів. Історія, що лікує, створюючи
(гранд)наративи – така історія бачиться з ракурсу наративної
психології.
18
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-5744 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-27T19:32:26Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ващенко, В. 2010-02-04T12:33:07Z 2010-02-04T12:33:07Z 2008 Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» / В. Ващенко // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008. — Вип. 3. — С. 240-251. — укр. https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5744 In the article are researched the problems of legitimation and construction of Ukrainian historiographical metanarrative in the spatium of theoretical constructions of narrative psychology ( J. Bruner’s con ception) and therapeutic prospects of post -rationalistic cognitive psychology (V. Guidano’s theory of identity) These new approaches have allowed to compencate the negative results of post-modern destruction of historical metanarative. uk Інститут історії України НАН України Метанаратив в українському історіографічному дискурсі Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» Narrative Psychology and Legitimati on of Ukrainian «Historiographical Metanarrative» Article published earlier |
| spellingShingle | Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» Ващенко, В. Метанаратив в українському історіографічному дискурсі |
| title | Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» |
| title_alt | Narrative Psychology and Legitimati on of Ukrainian «Historiographical Metanarrative» |
| title_full | Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» |
| title_fullStr | Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» |
| title_full_unstemmed | Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» |
| title_short | Наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» |
| title_sort | наративна психологія та легітимація українського «історіографічного метанаративу» |
| topic | Метанаратив в українському історіографічному дискурсі |
| topic_facet | Метанаратив в українському історіографічному дискурсі |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/5744 |
| work_keys_str_mv | AT vaŝenkov narativnapsihologíâtalegítimacíâukraínsʹkogoístoríografíčnogometanarativu AT vaŝenkov narrativepsychologyandlegitimationofukrainianhistoriographicalmetanarrative |