“Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном?
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
|---|---|
| Дата: | 2011 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2011
|
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/58294 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | “Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? / В.Г. Балушок // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 72-83. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859843881674211328 |
|---|---|
| author | Балушок, В.Г. |
| author_facet | Балушок, В.Г. |
| citation_txt | “Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? / В.Г. Балушок // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 72-83. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| first_indexed | 2025-12-07T15:38:17Z |
| format | Article |
| fulltext |
72
Василь Балушок*
“ДАВНЬОРУСЬКА НАРОДНІСТЬ”: ЩО НАСПРАВДІ
ХОВАЄТЬСЯ ЗА ТЕРМІНОМ?
Як відомо, в радянські часи в історичній науці офіційною вважалася точка
зору, що Давню Русь населяла етнічна спільнота, якій дали назву “давньорусь-
ка народність”. В остаточному вигляді сформулював дану концепцію у першій
половині 1940-х років В. Мавродін1, але до її розробки та вдосконалення до-
клали зусиль також Б. Греков, А. Насонов, К. Гуслистий, Б. Рибаков, П. Тре-
тьяков, Л. Черепнін та інші2. З проголошенням української незалежності3 дана
концепція перестала бути офіційною, з’явилися публікації, які стали ставити
під сумнів існування “давньоруської народності”. Разом з тим прихильники
останньої в Україні і далі продовжують настоювати на своєму. Головними ре-
презентантами означених контроверсійних точок зору зараз є Л. Залізняк (про-
тивник “давньоруської народності”) та П. Толочко (її прихильник). То все ж
таки, як бути з “давньоруською народністю”: існувала вона чи ні, і якщо її не
було, то що ховається під цією назвою – повна фікція чи таки якесь етнічне
утворення?
Коли розглянути аргументи противників концепції “давньоруської на-
родності”, зокрема Л. Залізняка, то впадає в око їх нечисленність, схематизм
і відсутність справжнього аналізу матеріалу. Найперше, Л. Залізняк ніяк не
обґрунтовує власних теоретичних позицій та застосовуваних методик вивчен-
ня етногенезу східнослов’янських народів. І це симптоматично. Так, для ньо-
го головним при визначенні появи етносу є “екстраполювати на україногенез
* Балушок Василь Григорович, кандидат історичних наук, провідний науковий співробіт-
ник “Українського етнологічного центру” Інституту мистецтвознавства, фольклористики
та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.
1 Див.: Мавродин В. В. Образование древнерусского государства. – Ленинград, 1945.
2 Про перипетії, пов’язані з виникненням і утвердженням концепції “давньоруської народ-
ності” див.: Юсова Н. “Давньоруська народність”: зародження і становлення концепції в
радянській історичній науці (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – Київ, 2005.
3 Поки-що в Україні пряма колоніальна залежність змінилася неоколоніальною. Об’єктивним
показником цього є стан наяних в країні інформаційних комунікацій. Кожна справді не-
залежна держава має власну, незалежну від сусідів, мережу інформаційних комунікацій,
силами якої вона забезпечує більшість своїх інформаційних потреб. Спільнота ж чи кра-
їна, яка перебуває в залежності від іншої, навпаки, задовольняє більшість інформацій-
них потреб за допомогою мережі інформкомунікацій метрополії (див.: Арутюнов С. А.,
Чебоксаров Н. Н. Передача информации как механизм существования этносоциальных
и биологических групп человечества / С. А. Арутюнов, Н. Н. Чебоксаров // Расы и на-
роды. – Вып.2. – Москва, 1972; Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимо-
действие. – Москва, 1989. – С.17–40). Останнє ми й спостерігаємо сьогодні в Україні, де
панують російські засоби масової комунікації чи їх відгалуження. Тому й таке поняття як
“український інформаційний простір”, яким люблять оперувати політики та журналісти є
фікцією. Насправді інформаційний простір України є переважно російським, з більшими
чи меншими українськими включеннями та додатками до нього.
73
добре вивчені закономірності етногенезу поляків, німців, англійців, францу-
зів, спиратися у вивченні української історії на загальноєвропейські історичні
закони”4. Тут звертає на себе увагу намір автора вивчати етногенез народу, за-
стосовуючи не етнологічні, а “історичні закони”. А крім того, не вивчивши ет-
ногенез якогось народу на його власному матеріалі, починати все з порівняння
з іншими народами не є коректним. Далі Л. Залізняк зазначає: “Найбільш пе-
реконливою і науково аргументованою, на мою думку, є ранньосередньовічна
(ранньослов’янська) версія походження українців. Її прибічники вважають, що
вік українського етносу становить близько 1500 років – стільки ж, скільки ма-
ють в середньому всі народи, сформовані в загальноєвропейському історично-
му процесі”. Найперше, ні в одній з публікацій автор не вказує, хто ж аргумен-
тував цю думку, сам він її не аргументує теж. А крім того, зазначені ним наро-
ди, що мають, на його думку, вік 1500 р., зокрема, французи, іспанці, англійці,
румуни, чехи, поляки, німці за останніми дослідженнями не такі вже “старі”.
Так, французи сформувалися як етнос у XVII–XVIII ст., англійці – у XIV ст.,
коли англосакси й завойовники нормани злилися в один народ (англосаксон-
ська спільнота сформувалася в VII–IX ст. з германських та кельтських ком-
понентів), іспанський етнос утворився після завершення в XV ст. об’єднання
Іспанії, причому в Каталонії, Наваррі та Галіції сформувалися окремі етноси5.
Румунський етнос сконсолідувалися з мунтянів та молдаван лише у ХІХ ст.6
Чеський етнос сформувався після злиття, десь в епоху зрілого Середньовіччя,
чеської та моравської обласних народностей; поляки виникли приблизно тоді
ж і в подібний спосіб. Про німців як про єдиний народ до об’єднання Німеч-
чини в ХІХ ст., якщо й можна говорити, то не набагато раніше7. Та й взагалі,
єдиними “історичними закономірностями”, які визначали завершення форму-
вання європейських етносів, були переборення політичної роздробленості тієї
чи іншої країни, а також розвиток мереж інформаційних комунікацій – усе це
ламало замкнутість регіонів та тягло за собою поширення на всій території
країни єдиної етнічної самосвідомості.
4 Залізняк Л. Походження українців: між наукою та ідеологією. – Київ, 2008. – С. 11. Ана-
логічні речі автор доводить і в інших своїх публікаціях, див, напр.: Залізняк Л. Л. Похо-
дження українського народу. – Київ, 1996. – С. 17, 31, 57 та ін.; Його ж. Від склавинів до
української нації. – Київ, 1997; Його ж. М. Ю. Брайчевський і походження слов’янських
народів / Л. Л. Залізняк // Михайло Брайчевський. Вчений і особистість. – Київ, 2002. – С. 75..
5 Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця
XVIII століття). – Львів, 2002; Брук С. И. Население мира. Этнодемографический спра-
вочник. – М., 1981. – С. 277, 301.
6 Зеленчук В. С. Проблемы внутренней структуры этноса (румуны–молдоване) / В. С. Зелен-
чук // Музей. Традиции. Этничность. XX–XXI вв. Материалы Международной научной
конференции, посвященной 100-летию Российского этнографического музея. – Санкт-
Петербург, 2002. – С. 180–182.
7 Народы Зарубежной Европы. – Т. І–ІІ. – Москва, 1964–1965; Развитие этнического само-
сознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. – Москва, 1982; Арутю-
нов С. А. Народы и культуры. – С. 93 та ін.; Развитие этнического самосознания славян-
ских народов в эпоху зрелого феодализма. – Москва, 1989.
74
Головним критерієм для виявлення появи етносу для Л. Залізняка служить
“безперервна тяглість етно-історичного (в інших його публікаціях – В. Б.) ет-
нокультурного розвитку”. Так, він твердить: “Сучасна етнологія визначає час
появи на історичній арені певного народу ретроспективним шляхом, прослід-
кувавши тяглість етнокультурного розвитку в глибину віків”8. Але подібну ме-
тодику при вивченні етногенезу етнологи не застосовують. В даному випадку
ми, очевидно, маємо справу з так би мовити експромтом Л. Залізняка, який,
до того ж, ніяк ним не обґрунтовується. Не зрозуміло, що мається на увазі під
“безперервністю етно-історичного розвитку”, немає пояснень як же цю “безпе-
рервність” визначати на практиці. Взагалі перервати етно-історичний процес
настільки радикально, щоб його не можна було знову з’єднати, не так просто.
Крім того, відомо безліч випадків, коли новий етнос народжувався коли нія-
кої перервності не спостерігалося. В тих же Франції, Іспанії, Англії, Румунії,
Чехії, Польщі, Німеччині ніякої перервності в етно-історичних процесах між
існуванням груп локальних (обласних) етносів і утворенням з них французів,
іспанців, англійців, румунів, чехів, поляків, німців не було. А на українському
Поліссі проживає населення, культура якого не демонструє перервності при-
наймні з часів неоліту, але все ж там не збереглися якісь неолітичні етноси. Вза-
галі ж, загальновизнаним в етнології вважається, що найосновнішою ознакою
народження етносу є поява у його членів єдиної етнічної самосвідомості, яка
виникає на ґрунті етнокультурної подібності членів спільноти і відмінності від
сусідніх спільнот. А найкращим індикатором її існування є наявність єдино-
го для всієї спільноти ендоетноніма (самоназви). Це положення було доведене
М. Крюковим на матеріалах античної Греції та стародавнього Китаю. Він цим
самим продемонстрував, що головною етновизначальною ознакою самосвідо-
мість є не лише в сучасних умовах, а й у доновітні часи, коли дуже значну роль
серед етнодиференціюючих чинників грала етнічна культура. Представники ж
західних за походженням концепцій етнічності взагалі схильні абсолютизувати
етнічну самосвідомість (самоідентифікацію) та ігнорувати (повністю чи част-
ково) етнокультурні чинники9. А от у публікаціях Л. Залізняка ми не знайдемо
ні справжнього детального аналізу етнокультурної ситуації на теренах розсе-
лення східних слов’ян, ні тим більше пошуків етнічної самосвідомості, яка б
вказувала на появу українського етносу.
Головний представник прихильників “давньоруської народності” П. Толоч-
ко, на відміну від Л. Залізняка, наводить досить багато аргументів на користь її
існування, причому аргументи ці лежать переважно саме у фактологічній пло-
щині. Цим його публікації вигідно відрізняються від публікацій Л. Залізняка.
Зокрема, П. Толочко акцентує на фактах, які, на його думку, доводять етнічну
єдність давньоруського населення, а саме вказує на єдність мови, території,
самосвідомості, спільності культури та господарства10. У той же час, хоч автор
8 Залізняк Л. Л. Походження українського народу. – С. 57 та ін.
9 Див.: Posern-Zieliński A. Koncepcje etniczności w amerykańskich studiach etnicznych // Lud.
– T. LXIII. – 1979.
10 Толочко П. П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. – Киев, 1987.
– С. 182, 186–191; Його ж. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. –
75
і наводить справді зафіксовані в джерелах факти, проте визнати їх за незапере-
чні аргументи на користь існування “давньоруської народності” у більшості
аж ніяк не можна. Наприклад, якщо у нього йдеться про єдність традицій у
ремеслах, то в основному про ті, продукцію яких споживала князівсько-бояр-
ська верхівка. А от традиційної культури простолюду П. Толочко переважно
не торкається; так само й мову він має на увазі лише літературну, забуваючи,
що в Середні віки майже єдиною літературною мовою всієї багатоетнічної ка-
толицької Європи була латинь. Стосовно ж господарства слід сказати, що хоч і
було це повсюди переважно землеробство, проте форми його на порослій дрі-
мучими лісами Півночі і на значною мірою лісостеповому Півдні (де ліси, до
того ж, інтенсивно вирубувалися) були різними11. Так само, масових міграцій
простолюду, та ще й у кардинально іншу природно-географічну зону (зокрема,
з південноруського півдня на північний схід), про які твердить П. Толочко, у
джерелах ми не побачимо. Та й взагалі, масові міграції населення, як правило,
здійснюються в межах однієї чи близьких природних зон і соціальних сере-
довищ (згадаймо, хоча б географію розселення українців у світі).
Не вважає П. Толочко, як і його опонент, головними ознаками етносу ет-
нічну самосвідомість і, відповідно, самоназву. Він плутає етноніми “русин”
і “руський”, що утворені за зовсім різними моделями. Так, “русин” з самого
початку було субстантивом, означаючи особу (як і “чудин”, “мордвин”, “лит-
вин” і т. п.), “руський” же є зовсім нетиповим етнонімом, оскільки спочатку
було атрибутивом, означаючи певну приналежність комусь чи чомусь і вжива-
лося лише як означення12 (“землю Русскую”, “Рускои челяди”, “князи Рустии”,
“Руская хоруговь”, “Рускыи языкъ” та под.13). До речі, останнім часом П. То-
лочко декларує й ретельно дотримується в текстах своїх публікацій правила
написання етнонімічних і топонімічних термінів з коренем рус-, що стосують-
ся Давньої Русі, з одним ”с”: “древнеруский”, “руский” і т. п.14, що в цілому
правильно. Адже форма з двома “с” (“древнерусский”, “руський” і под.) є до-
сить пізньою і стосується, як правило, лише Північної Русі. Проте він вживає
стосовно давньоруської доби етнонім “руские”, який є тим же “русские”, лише
має одне “с”15. У той же час у давньоруських джерелах такий етнонім не зу-
стрічається, там цей термін вживається лише в ролі означення, поєднуючися з
певним іменником. Тобто П. Толочко фактично доводить існування в давньо-
руські часи народу з етнонімом, який відрізняється від самоназви сучасного
Санкт-Петербург, 2005.
11 Аналіз етнокультурної ситуації в Південній і Північній Русі див.: Балушок В. Українська
етнічна спільнота: етногенез, історія, етнонімія. – Біла Церква, 2008. – С. 87–127.
12 Генсьорський А. І. Термін “Русь” (та похідні) в Древній Русі і в період формування
східнослов’янських народностей і націй // Дослідження і матеріали з української мови. –
Т.5. – Київ, 1962. – С. 22–24.
13 Полное собрание русских летописей [далі – ПСРЛ]. – Т. 2. Ипатьевская летопись. –
Санкт-Петербург, 1908. – Стб. 796, 809, 812, 814, 825–826, 831, 843, 851, 872, 888, 905 та
ін.; Генсьорський А. І. Термін “Русь” (та похідні). – С. 21.
14 Толочко П. П. Древнерусская народность. – С. 5.
15 Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. – Киев, 1999. – С. 3, 5, 29, 49, 50,
55, 61, 62, 65, 79 і наст.
76
російського етносу лише тим, що в ній одне “с”, а не два.
Доводячи факт існування давньоруської етнічної єдності, П. Толочко на-
зиває тільки аргументи на її користь, оминаючи факти, які свідчать про те, що
єдність ця була вельми відносною. Вже В. Мавродін, який остаточно сфор-
мулював концепцію “давньоруської народності”, наголошував на відносності
її етнічної єдності та на тому, що, мовляв, вона так до кінця й не склалася16.
Подібну позицію займали й інші дослідники, наприклад К. Гуслистий17. Та й
сам П. Толочко визнає, що “формування єдиної давньоруської народності не
призвело до ліквідації племінних етнографічних відмінностей різних регіонів
країни”18.
Матеріали, які стосуються європейських держав епохи Середньовіччя, по-
казали, що населяли тамтешні країни групи локальних обласних етносів: Фран-
цію нормандці, бургундці, пікардійці, гасконці, провансальці, лангедокці та ін.,
Германію гессенці, баварці, саксонці, шваби, тюринги, мекленбуржці та ін.,
Чехію чехи і моравани; Румунію молдавани, мунтяни, можливо, й інші і т д.19
Учень В. Мавродіна – І. Фроянов на давньоруському матеріалі теж виділив
спільноти, що групувалися навколо “стольних” міст відповідних князівств і
провів паралелі між ними й етносами Давньої Греції, які населяли окремі по-
ліси з округами: “Подібно до того як у Давній Греції афінянами, корінфянами,
мегарянами, мілетянами та іншими називали і безпосередньо міщан, і тих, що
мешкали в сільській місцевості, яка входила до складу міста-держави, так і на
Русі другої половини ХІ – ХІІ ст. під киянами, переяславцями та іншими розу-
міли не одних лише міських, але й сільських людей”20. Лінгвіст Г. Хабургаєв
теж у відзначених назвах локальних давньоруських спільнот бачив наймену-
вання “населення відповідних областей (волостей або земель)”21. Зрозуміло,
що визнати означені спільноти за окремі етноси в радянські часи можливості
не було з політико-ідеологічних причин. А вже в наш час О. Головко і автор
цих рядків паралельно та незалежно один від одного прийшли до висновку, що
політичному членуванню Давньої Русі відповідала етнічна дрібність – групи
локальних етносів, як це було і в країнах Європи22.
16 Мавродин В. В. Образование древнерусского государства. – С. 395, 400, 401.
17 Гуслистий К. До питання про утворення української нації. – Київ, 1967. – С. 9, 12–13.
18 Толочко П. П. Післямова // Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті
Ярослава до кінця XIV сторіччя. – Київ, 1991. – С. 530.
19 Народы Зарубежной Европы. – Т.1. – Москва, 1964. – С. 62–63; Колесницкий Н. Ф. До-
национальные этнические общности (по материалам средневековой Германии) / Н. Ф.
Колесницкий // Расы и народы. – Вып. 8. – Москва, 1978; Арутюнов С. А. Народы и
культуры. – С. 85, 93; Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху
раннего средневековья. – С. 123, 127, 129, 146, 150, 153–156 та ін.; Развитие этнического
самосознания славянских народов в эпоху зрелого феодализма. – С. 183, 276 та ін.
20 Фроянов И. Я. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории. – Ленинград,
1980. – С. 233–234 (у даному разі я не торкаюся оригінальної і разом з тим дискусійної
точки зору дослідника на соціально-політичну природу давньоруських земель-князівств
як міст-держав).
21 Хабургаев Г. А. Этнонимия “Повести временных лет” в связи с задачами реконструкции
восточнославянского глоттогенеза. – Москва, 1979. – С. 171, 213, 215.
22 Головко О. Формування державних утворень у Східній Європі в ІХ – першій половині
77
Давню Русь теж, як і інші, зокрема сусідні європейські, держави в епо-
ху удільної роздробленості заселяли локальні – обласні, як їх назвали стосов-
но Європи, етноси23. Ці етноси іноді виникали на основі відомих з літопису
давньослов’янських племен (насправді співплемінностей – великих груп пле-
мен24), а іноді утворювалися з їх частин чи груп. Локальні етноси Давньої Ру-
сі вважаю за краще називати земельними – від терміна земля, яка в більшості
відповідала окремому князівству і рідше їх групі. Такі землі в удільну епоху,
як показали спеціальні дослідження російського медієвіста А. Горського, ви-
ступали фактично окремими самостійними країнами25. На теренах України
існували землі: Руська (охоплювала Київське й Переяславське князівства),
Галицька, Волинська та Чернігівська. У складі Чернігівської землі виокрем-
лювалася Сіверщина, а також області радимичів і в’ятичів, що лежали вже за
межами Південної Русі – майбутньої України. Відповідно, ці землі населяли
такі земельні етноси: русь (збірна форма множини) / русин (в однині), гали-
чани, володимирці-волинці, чернігівці. На віддаленому від земельних центрів
порубіжжі Руської, Галицької та Волинської земель простежується існування
невеликого локального етносу болохівців. Білорусько-українське порубіжжя
займала Турівська (Турово-Пінська) земля, яку заселяли турівці – певною мі-
рою предки пізніших поліщуків з правобережного Полісся. Сіверщина також
поступово виділилася в окрему землю, її заселяли сіверяни-севрюки, які до-
жили як окреме етнічне утворення (можливо, вже субетнічного характеру) до
XVI–XVII ст. коли були асимільовані українцями з заходу та росіянами зі сходу
в ході широкомасштабних міграцій26. Аналогічною була етнополітична ситуа-
ція і в Білорусі та Росії. Зокрема, на білоруських теренах існували Полоцька
та Смоленська землі, населені полочанами і смольнянами. На території Росії
простежується існування Новгородської, Псковської, Ростово-Суздальської,
Рязанської, а можливо, й інших земель, заселених новгородським, псковським,
ростово-суздальським, рязанським та іншими земельними етносами27. Можли-
во, на теренах Русі існували й інші, менші, локальні етноси, такі як згадані
болохівці. В деяких районах могли існувати зони етнічних неперервностей28 –
ХІІІ ст. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.).
– Вип.4. – Київ, 2004. – С. 85; Балушок В. Етногенез українців. – Київ, 2004. – С. 149–165.
23 Про обласні етноси епохи феодальної роздробленості в країнах Європи детально див.:
Колесницкий Н. Ф. Донациональные этнические общности (по материалам средневеко-
вой Германии).
24 Співплемінність не тотожна союзові племен, оскільки є стадіальним типом етносу епо-
хи фінальної первісності й переходу до ранньої цивілізації. Союз племен же відображає
лише певну політичну структуру.
25 Див.: Горский А. О древнерусских “землях” // Ruthenica. – Т.1. – Київ, 2002.
26 Про земельні етноси Давньої Русі детально див.: Балушок В. Українська етнічна спільно-
та. – С. 150–165..
27 Костомаров Н. И. Мысли о федеративном начале в древней Руси / Н. И. Костомаров //
Основа. – 1861. – № 1. – С. 134.
28 Етнічні неперервності демонструють поступовість змін, коли чітка мовно-культурна
межа відсутня, але крайні протилежні точки етнічного масиву значно різняться між со-
бою (Див.: Шнирельман В. А. О первобытной этнической непрерывности // Расы и наро-
ды. – Вып. 19. – Москва, 1989. – С. 33 і наст.).
78
усе це буде, звичайно, уточнюватися в ході подальших студій.
Кожен земельний етнос володів власною самосвідомістю, що відбивалася
в самоназві та земельному етноцентризмі29, а в джерелах це помітно у факті
появи окремих земельних літописань і в характері цих літописань. Звичайно,
такі літописання, що велися в окремих землях відбивали існування самостій-
них князівств та їх династій30, але не лише їх. В удільних літописах літописці
приділяють вже основну увагу саме подіям, що відбувалися в їх землі, і наба-
гато менше – подіям в інших землях, у тому числі й у Києві. В цих літописах
описуються такі значні (з точки зору середньовічного літописця) події, як прав-
ління “своїх” князів і їхні сімейні справи; будівництво в “своїх” містах церков
та “свої” церковні справи; війни “своїх” князів і “своїх” земельних спільнот
проти сусідніх (“чужих”) князів та спільнот, а також проти всіляких “ляхів”,
“угрів”, “німців” і інших чужинців з-поза меж Русі; стихійні лиха, моровиці,
пожежі й т. п., а також різні “чуда” у своїх землях, і лише зрідка (коли подія
дійсно надзвичайна) в землях “чужих”. У таких описах “своїм” (князям, вій-
ськам, церковним діячам та іншим), як правило, приписуються позитивні дії.
Державні, церковні й інші діячі зі свого князівства характеризуються позитив-
но, інколи аж занадто. Коли ж знаходився який “окаянний” (як названо Свято-
полка, що, за літописом, убив братів Бориса і Гліба), то лише як виняток. Дуже
промовистими є в цьому плані характеристики “своїх” князів у літописах, як
правило, вельми розлогі. Це, наприклад, характеристика Романа Мстиславича,
Данила Романовича та інших галицько-волинських князів у Галицько-Волин-
ському літописі, Андрія Боголюбського, Всеволода Юрійовича (Велике Гніздо)
й інших ростово-суздальських та володимирських князів у Лаврентіївському
і Радзивілівському літописах. Усі вони, як правило, і грізні для ворогів, і хо-
робрі, і розумні і т. д.31 Особливо типовими видаються характеристики Рюри-
ка Ростиславича в Київському літописі, де його зображено і христолюбцем, і
братолюбцем, і мудрим, і доброчесним, і милосердним, і смиренним, та ще й
підкреслено, що він нічого згорда не чинив, любив мир на противагу війні й
т. п.32 У той же час цей князь, як відомо, 1203 р. виступив ініціатором захоплен-
ня й плюндрування Києва, не кажучи вже про спустошення його військами
волостей супротивників у ході усобиць. Описуючи церкви в містах “своїх” зе-
мель, літописець зображає їх такими прекрасними й величними, що рівних їм
немає в сусідніх землях33.
Означеній етнополітичній ситуації в Давній Русі відповідала й ситуація
лінгвістична. Як зазначає відомий лінгвіст О. Ткаченко, на теренах Давньої
29 Про етноцентризм, що все позитивне пов’язує зі своїм етносом, який ставить у центр
світобудови, а сусідні народи наділяє негативними й навіть деструктивними рисами див.:
Stagl J. Kulturantropologie und Eurozentrismus // Wiener völkerkundliche Mitteilungen. – Bd.
28. – 1986.– S. 33–35.
30 Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІ–ХІІІ вв. – Москва, 1982. – С. 482.
31 ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 715; – Т. 1. Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по Ака-
демическому списку. – Москва, 1962. – Стб. 348, 355, 357, 367, 403, 408, 419, 448; – Т. 38.
Радзивилловская летопись. – Ленинград, 1989. – С. 137.
32 ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 624, 714. .
33 Див., напр.: ПСРЛ. – Т.1. – Стб. 348, 351, 458 та ін.
79
Русі тоді існували групи “мікромов”, які відповідали земельним етносам.
“Процес утворення трьох східнослов’янських мов (що проходив у давньорусь-
кі часи – В. Б.) був не стільки процесом диференціації того, що вже було ди-
ференційоване, скільки процесом інтеграції цих реальних (прото)українських,
(прото)російських і (прото)білоруських мікромов у пізніші єдині українську,
російську і білоруську мови”34.
Головною ж ознакою існування в давньоруську епоху земельних етносів
слід вважати воєнні конфлікти між ними. Намагаючись обґрунтувати етнічну
єдність населення всієї Давньої Русі, прихильники “давньоруської народності”
стосовно відомих феодальних усобиць заявляють, що “не землі й регіони воро-
гували між собою, а їх князі”35. У цьому зв’язку нагадаю, що ще М. Костомаров
дуже аргументовано доводив існування ворожнечі не тільки між князями, а й
між земельними спільнотами, а значить між рядовими жителями земель-кня-
зівств36. На цьому ж наголошували і М. Владимирський-Буданов, О. Єфимен-
ко, М. Грушевський та інші дослідники дорадянської доби, аргументуючи свої
висновки літописними повідомленнями. Прикладом особливо лютої ворожнечі
спільнот окремих земель М. Костомаров називає відносини між новгородцями
й ростово-суздальцями, які в ході конфліктів не раз спонукували своїх, у той
час мирно настроєних, князів плюндрувати волості супротивника. І саме тому,
що взаємна ворожнеча витікала “не з князівських, а з народних спонукань”,
“новгородці, відбивши суздальців від стін свого міста, швидко сходилися з суз-
дальськими князями і, навпаки, шалено мстили суздальцям, продаючи кожного
(полоненого – В. Б.) суздальця за дві ногати”, – зазначав учений37. Та й взагалі,
як відомо, у феодальних усобицях на Русі масово брали участь не лише воєнні
дружини князів, а і ополчення, що складалися з усіх охочих до війни та залу-
чених більш чи менш примусово до воєнних дій мешканців земель-князівств.
У ході воєнних дій війська супротивника плюндрували землі своїх ворогів,
палили міста і села, грабували їх жителів, брали у полон, убивали тощо. Зга-
даймо хоча б масове винищення військом київського князя Ізяслава галичан,
взятих у полон в битві під Теребовлею 1254 року38. А така ситуація можлива
лише або в ході громадянської війни, або ж коли між собою воюють і справді
етнічно “чужі”. Громадянська війна, як показують події і всесвітньої, й укра-
їнської історії, є винятком у в цілому мирному житті етносу, коли “брат іде на
брата”. Ця ситуація аж ніяк не є нормою для життя народу, вона є справжнім
потрясінням для спільноти, рани від якого вона дуже довго й болісно загоює.
34 Ткаченко О. Б. Російська та церковнослов’янська мова (російської редакції) як джерело
реконструкції найдавнішого періоду історії української мови / О. Б. Ткаченко // Мовоз-
навство. – 1993. – № 2. – С. 16–17.
35 Толочко П. П. Древнерусская народность. – С. 7.
36 Костомаров Н. И. Мысли о федеративном начале в древней Руси.
37 Костомаров Н. И. Две русские народности. – Київ; Харьков, 1991. – С. 26. Про випадки
ворожнечі між земельними спільнотами див.: ПСРЛ. – Т.1. – Стб. 303, 361, 362, 404, 432;
– Т.38. – С.108, 134–135, 145. Die erste Novgoroder Chronik nach ihrer ältesten Redaktion
(Synodalhandschrift) 1016–1333/1352. Edition des altrussischen Textes und Faksimile der
Handschrift im Nachdruck. – Leipzig, 1971 – С. 25, 28, 33 (S. 155, 158, 163).
38 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.2. – Київ, 1992. – С.174.
80
До речі, в ході громадянських війн, особливо якщо вони затягуються, чітко
проглядає тенденція до відособлення і навіть сепаратизму ворогуючих регіо-
нів, тобто до етноутворення. А оскільки феодальна (удільна) роздробленість, з
неодмінними війнами між суб’єктами цієї роздробленості, є закономірним ета-
пом суспільної еволюції, в усякому разі для країн Європейського континенту,
то громадянською війною її назвати не можна. Та й тривала б ця громадянська
війна, якби її визнали за таку, дуже вже довго – цілими століттями. Отже, зали-
шається лише констатувати, що кожне самостійне політичне утворення епохи
роздробленості (на Русі – “землю”) заселяла окрема етнічна спільнота, для якої
воювати з сусідньою такою спільнотою не означало порушення правил етніч-
ного співжиття.
Слід зазначити, що сформульована концепція “давньоруської народнос-
ті” була ще до завершення розробки радянськими етнологами теорії етносу,
яку остаточно завершив на початку 1970-х років Ю. Бромлей39. Тобто в часи
В. Мавродіна та його колег, які розробляли означену концепцію, ще власне не
було й визначено, що ж таке етнос. Тут звертає на себе увагу, що, по-перше,
вивченням етнічного життя Давньої Русі радянські етнологи, які найкраще роз-
бираються в етнічній таксономії, практично не займалися, це була прерогатива
виключно істориків – очевидно не випадково. А по-друге, термін “давньорусь-
ка народність” практично ніколи не замінювався на термін “давньоруський ет-
нос”, хоч вони є тотожними, оскільки народність є одним зі стадіальних типів
етносу, а саме тим, що відповідає епосі доіндустріальної цивілізації. Тобто з
якихось причин, очевидно, теж не випадково, етносом дане утворення прак-
тично ніколи не називали.
Так от, ситуація незавершеності етноутворення, яку визнають творці й
прихильники концепції “давньоруської народності”, коли під зовнішніми озна-
ками етнічної єдності чітко проступають глибинні, та ще й вагомі, відмінності
між окремими етнічними одиницями і разом з тим ці одиниці об’єднуються в
певну спільність, є характерною для метаетнічних спільностей, які були від-
криті радянськими етнологами у 1970-х роках. А метаетнічні спільності скла-
даються з окремих етносів, займаючи найвище положення в етнічній ієрархії,
що відобразилося й у назві, в якій грецьке “мета” означає “за”, “після”, тобто
мається на увазі спільність, яка знаходиться за власне етносом40. Як бачимо,
роботи прихильників “давньоруської народності” чітко доводять існуван-
ня в Давній Русі давньоруської східнослов’янської метаетнічної спільності,
яку вони іменують “народністю”. Ця давньоруська східнослов’янська мета-
етнічна спільність характеризувалася відповідною етнічною самосвідомістю
– самосвідомістю “русі” у широкому розумінні41. Виявлялася вона переважно
при зіткненнях з чужинцями з-поза меж Русі у широкому розумінні; лише то-
ді стосовно жителів усієї Русі вживався й етнонім “pусь”/”русин”, що добре
39 Див.: Бромлей Ю. В. Этнос и этнография. – Москва, 1973.
40 Див.: Брук С. И., Чебоксаров Н. Н. Метаэтнические общности / С. И. Брук, Н. Н. Чебок-
саров // Расы и народы. – Вып. 6. – Москва, 1976.
41 Про Русь у вузькому й широкому розумінні див.: Насонов А. Н. “Русская земля” и обра-
зование территории Древнерусского государства. – Москва, 1951.
81
видно з літописів. У середині ж Русі “pуссю” вважалися лише жителі середньо-
наддніпрянської Руської землі, а мешканці інших земель – члени відповідних
земельних етносів мали власні етноніми (“галичани”, “чернігівці”, “володи-
мирці” (“волинці”), “турівці” та ін.). Самосвідомість метаетнічного типу є за-
вжди слабшою за самосвідомості етносів, які утворюють дану спільність. Не
випадково на Русі ця самосвідомість виявилася заслабкою для того, щоб не
допустити воєнних конфліктів між окремими земельними етносами.
Метаетнічні спільності доіндустріальної епохи, що складалися з окремих
земельних (обласних) етнічних спільнот, якраз і мали риси етносів, що форму-
ються. Завершенню їх формування, як правило, заважала нерозвиненість ко-
мунікаційних мереж стародавньої й середньовічної епох, а також політичний
партикуляризм (в епоху середньовіччя феодальна чи удільна роздробленість).
Із часом, з розвитком комунікацій та переборенням політичного партикуляриз-
му, багато метаетнічних спільностей, зокрема в Європі, консолідуються у влас-
не етноси. Так було у пізньосередньовічно-ранньомодерних Англії, Польщі,
Чехії, Франції, а дещо пізніше в Італії, Німеччині та інших країнах, де англійці,
поляки, чехи, французи, італійці, німці й інші сучасні європейські народи утво-
рилися шляхом консолідації відповідних груп обласних етнічних спільнот у
єдині етноси. І взагалі, стадіально розвиток етнічних спільностей іде не по лінії
утворення великих за територією спільнот, з подальшим розпадом їх на менші,
а навпаки – спочатку виникають територіально невеликі етнічні спільноти, які
з часом консолідуються у більші. Це зумовлюється станом розвитку комуні-
кацій, серед яких у епохи Стародавності й Середньовіччя велика, а часто й
визначальна, роль відводилася тим, що пов’язані з політичними об’єднаннями.
Саме на їх базі в умовах нерозвиненості засобів передачі інформації виника-
ли мережі інформаційних комунікацій, які транслюють як у діахронії, так і в
синхронії етнокультурну, етномовну та етнічну інформацію, уможливлюючи
об’єднання людей у певні етнічні спільноти42. При цьому означені політичні
об’єднання обов’язково мали бути необхідною мірою сконсолідованими й не
надто великими територіально, оскільки, наприклад, таке державне утворення
як Священна Римська імперія не могло забезпечити функціонування достатньо
щільної мережі комунікацій на всьому своєму просторі, на відміну від окре-
мих князівств, що входили до її складу. Саме тому в Європі у період феодаль-
ної роздробленості в межах великих за територією, але аморфних державних
утворень існували метаетнічні спільності, які включали цілий ряд обласних
(земельних) етносів.
Умови для формування єдиного етносу в Південній Русі складаються з по-
чатком 80-х років ХІІ ст., на що свого часу звернув увагу М. Брайчевський: “На
території Південної Русі виразно намітилася політична колізія, яка у найбільш
яскравому вигляді промовляла про себе напередодні монгольської навали: ви-
явлення в межах майбутньої України двох політичних інтеграційних центрів –
західного (Галичина і Волинь) і східного (Чернігів). Ці два епіцентри впродовж
42 Про роль інформаційних комунікацій у творенні та еволюції етнічних спільнот див.: Ару-
тюнов С. А. Народы и культуры. – С.17–40; Szynkiewicz S. Silva ethnikum / S. Szynkiewicz
// Konfl ikty etniczne. Żrodła – typy – sposoby rozstrzygania. – Warszawa, 1996. – S. 319–321.
82
кінця ХІІ – першої половини ХІІІ ст. вели між собою наполегливу боротьбу за
те, щоб очолити об’єднувальні тенденції у межах всієї Південної Русі. [...] Го-
ловними речниками цих тенденцій виступали волинська і чернігівська династії
князів – Романовичі і Ольговичі, що являли собою найбільш серйозних претен-
дентів на честь фундаторів української держави”43. Ця боротьба між південно-
руськими князями за Київ, а відтак за владу над усіма землями Південної Русі,
і об’єднувала фактично всі південноруські терени.
Раніше я вважав, що час формування єдиного етносу в Південній Русі охо-
плював період від 80-х років ХІІ ст. до монгольського завоювання44. Останні
роботи істориків дозволили суттєво підкорегувати це положення. Слід зазна-
чити, що висновки етнологів у будь-якому етногенетичному дослідженні ду-
же залежать від стану досліджень у багатьох конкретних науках, переважно
соціогуманітарних. Оскільки етнос є дуже складною багатокомпонентною
системою, що включає етнічну самосвідомість, величезну багатоманітність
матеріальної, соціонормативної, святково-обрядової культури, мову, фольклор,
мистецтво, демографічні та антропологічні компоненти тощо, для виявлення
процесів формування всього цього в процесі етногенезу потрібні дослідження
в царині історії, археології, антропології (фізичної і культурної45), лінгвістики,
фольклористики, мистецтвознавства, демографії, географії, а інколи й інших
наук. Але ні один науковець не може бути універсалом, здатним самотужки
проводити й історичні, і археологічні, і лінгвістичні, і антропологічні (в плані
фізичної антропології), і етнографічні, і фольклористичні, і мистецтвознавчі, і
географічні, і демографічні й т. д. дослідження тієї чи іншої етнічної спільноти
при її формуванні. Тому власне етногенетичному синтезові (а етногенетичні
дослідження неодмінно мають бути синтезними) обов’язково повинні переду-
вати дослідження істориків, археологів, лінгвістів, антропологів (фізичних і
культурних), фольклористів, мистецтвознавців, географів, демографів та інші.
І лише коли ці дослідження проведені, а зібрані факти пройшли попередню
обробку та узагальнення в рамках своїх вузьких наукових галузей, може про-
водитися етногенетичний синтез, і дослідники етногенезу можуть робити свої
кінцеві висновки46.
43 Брайчевський М. Ю. Походження Русі. – Київ, 1968. – С. 192; див. також: Коваленко В.
Політичне становище південноруських земель в ХІІ–ХІІІ ст. / В. Коваленко // Україна в
Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – Вип. 2. – Київ, 2002.– С.
90–97.
44 Балушок В. Українська етнічна спільнота. – С. 165–175.
45 Терміни “культурна антропологія”, “етнографія” та “етнологія” власне є значною мірою
синонімами, і різниця між ними, як і науковими галузями, що їх вони позначають, лежить
переважно в площині національних особливостей, притаманних різним країнам.
46 Про методологію й методику сучасних етногенетичних досліджень, зокрема про їх
обов’язкову синтезність, див. у працях зовсім різних науковців з різних країн, що пред-
ставляють різні наукові школи: Петров В. Походження українського народу. – Київ, 1992
(робота була написана в 1940-х роках). – С. 9, 11; Токарев С. А. К постановке проблем
этногенеза / С. А. Токарев // Советская этнография. – 1949. – № 3; Брайчевський М. Ю.
Походження Русі. – С. 18–19; Алексеев В. П. Этногенез. – Москва, 1986. – С. 3, 6, 7 та ін.;
Клейн Л. С. Стратегия синтеза в исследованиях по этногенезу (интеграция наук и синтез
источников в решении проблем этногенеза) / Л. С. Клейн // Советская этнография. – 1988.
83
Так от, останні роботи істориків, від яких у нашому випадку залежать ви-
сновки етнологів, показали, що час існування на теренах майбутньої України
єдиної етнополітичної спільності тривав до рубежу ХІІІ–XIV ст. Зокрема, такий
висновок дозволили зробити недавні публікації О. Головка і, особливо, Л. Вой-
товича, присвячені політичній ситуації в Південній Русі після монгольсько-
го завоювання47. І лише з наступом на цю територію хана Токти в 1300–1301
роках та загибеллю могутнього монгольського темника Ногая, васалові якого
галицькому князю Леву Даниловичу вдалося тримати під своєю владою прак-
тично всю Південну Русь, це об’єднання розпадається. І, до речі, аж до 1569
року землі України залишалися роз’єднаними політично. Причому об’єднання
підпольських та підлитовських земель України за Люблінською унією протри-
вало лише сто років, а Закарпаття та Буковина залишалися від’єднаними від
решти українських теренів аж до ХХ ст. Проте на всіх цих, роз’єднаних по-
літично, землях України після ХІІІ ст. фіксується єдина самоназва населення
– “pусь”/”русин”, пізніше “русини”, яка була ендоетнонімом українського на-
роду до зміни його під тиском обставин на “українці” в ХІХ–ХХ ст., але це вже
тема окремого дослідження.
Vasyl Balushok. “OLD RUS’ NATIONALITY”: WHAT’S REALLY
HIDDEN BEHIND THE TERM?
– № 4; Арутюнов С. А. Народы и культуры. – С. 10–13; Moore J. H. Putting Anthropology
Back Together Again: The Ethnogenetic Critique of Cladistic Theory / J. H. Moore // American
Anthropologist. – Vol. 96. – 1994. – Nb. 4..
47 Головко О. Б. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному роз-
витку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. – Київ, 2006.
– С.307–354; Войтович Л. В. Штрихи до портрета князя Лева Даниловича / Л. В. Войто-
вич // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – Вип.5. –
Київ, 2005.– С. 144–151; Його ж. Степи України у другій половині ХІІІ – середині XV ст.
// Історія українського козацтва: Нариси: у 2 т. – Т.1. – Київ, 2006. – С.40.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-58294 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2223-1196 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T15:38:17Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Балушок, В.Г. 2014-03-21T17:04:06Z 2014-03-21T17:04:06Z 2011 “Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? / В.Г. Балушок // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 72-83. — укр. 2223-1196 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/58294 uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність “Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? “Old rus’ nationality”: what’s really hidden behind the term? Article published earlier |
| spellingShingle | “Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? Балушок, В.Г. |
| title | “Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? |
| title_alt | “Old rus’ nationality”: what’s really hidden behind the term? |
| title_full | “Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? |
| title_fullStr | “Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? |
| title_full_unstemmed | “Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? |
| title_short | “Давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? |
| title_sort | “давньоруська народність”: що насправді ховається за терміном? |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/58294 |
| work_keys_str_mv | AT balušokvg davnʹorusʹkanarodnístʹŝonaspravdíhovaêtʹsâzatermínom AT balušokvg oldrusnationalitywhatsreallyhiddenbehindtheterm |