Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599)
Saved in:
| Published in: | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
|---|---|
| Date: | 2011 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2011
|
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/58442 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599) / А.Ю. Ясіновський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 809-817. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-58442 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Ясіновський, А.Ю. 2014-03-23T16:50:20Z 2014-03-23T16:50:20Z 2011 Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599) / А.Ю. Ясіновський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 809-817. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. 2223-1196 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/58442 uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599) The holy trinity monastery of Derman’ in Vohlynia and slavonic translation of the pseudo-Antonius’ “Melissa” of 1599 Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599) |
| spellingShingle |
Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599) Ясіновський, А.Ю. |
| title_short |
Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599) |
| title_full |
Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599) |
| title_fullStr |
Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599) |
| title_full_unstemmed |
Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599) |
| title_sort |
дерманський святотроїцький монастир на волині і слов'янський переклад псевдо-антонієвої «пчоли» (1599) |
| author |
Ясіновський, А.Ю. |
| author_facet |
Ясіновський, А.Ю. |
| publishDate |
2011 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
The holy trinity monastery of Derman’ in Vohlynia and slavonic translation of the pseudo-Antonius’ “Melissa” of 1599 |
| issn |
2223-1196 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/58442 |
| citation_txt |
Дерманський Святотроїцький монастир на Волині і слов'янський переклад псевдо-Антонієвої «Пчоли» (1599) / А.Ю. Ясіновський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2011. — Вип. 20. — С. 809-817. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT âsínovsʹkiiaû dermansʹkiisvâtotroícʹkiimonastirnavolinííslovânsʹkiiperekladpsevdoantoníêvoípčoli1599 AT âsínovsʹkiiaû theholytrinitymonasteryofdermaninvohlyniaandslavonictranslationofthepseudoantoniusmelissaof1599 |
| first_indexed |
2025-11-26T17:24:32Z |
| last_indexed |
2025-11-26T17:24:32Z |
| _version_ |
1850764423072841728 |
| fulltext |
809
Андрій Ясіновський*
ДЕРМАНСЬКИЙ СВЯТОТРОЇЦЬКИЙ МОНАСТИР
НА ВОЛИНІ І СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД
ПСЕВДО‐АНТОНІЄВОЇ “ПЧОЛИ” 1599
Серед культурних центрів України XVI–XVII ст. вагоме мiсцe посідали
монастирі. Одним із найвизначніших i найзаможніших на зламі цих століть
був Дерманський Святотроїцький монастир біля Острога, заснований близь-
ко середини XV століття князем Василем Федоровичем Острозьким. Його на-
щадки теж постійно опікувалися монастирем. Наприкінці XVI — на початку
XVII ст. керівні посади тут з ініціативи Констанитина-Василя Острозько-
го посідала низка видатних книжників і діячів Церкви. Між 1575 і 1580 рр.
управителем Дерманського монастиря призначено друкаря Івана Федорова,
ігуменами згодом були архімандрит Геннадій (1591–1601), Ісакій Борискович
(1602–1605), Ісайя Балабан (1608–1616), Рафаїл Жиморський (1616–1623),
Єзекиїл Курцевич (1623–1625), Мелетій Смотрицький (1625–1633).
Наприкінці XVI — на початку XVII ст. монастир був тісно пов’язаний з
острозьким літературно-науковим гуртком та Острозькою слов’яно-греко-
латинською школою. У 1597 р. острозька школа вже дещо занепала. Цього ж
року Александрійський патріарх Мелетій Пігас в листі до князя Константи-
на закликає його до створення школи (φροντιστήριον)1, а згодом того ж року в
листі до підскарбія Гліба повторює своє наполегливе прохання про створення
нової школи й друкарні2. Внаслідок цих наполягань (“за ωбосланε(м) Свεтоε
памεти блажεнънаго †ца мεлεтиå бывшаго патріархи александрийскаго и εго
м(л) свεтεйшаго господина кирила прεεмника прεстола єго на сεсь ча(с) патри-
архи алекса(н)дрійска(г) и за власны(м) писанε(м) и оустны(м) ихъ †цевским
ро(з)казанε(м) до на(с)”3) князь 1602 р. видає грамоту про заснування в Дермані
общежительного монастиря за уставом св. Василія “для по(д)поры вεры свεтоε
в родε нашо(м) рускомъ и длœ цвиченå и наoуки писмъ”4, ставлячи умову, що
до монастиря можуть вступати ті, “которыε бы по(д)то^ порåдокъ по(д)лεга(т)
* Ясіновський Андрій Юрійович – кандидат історичних наук, доцент, зав. кафедри історії
середніх віків Українського католицького університету (Львів).
1 Μελετίου Πηγᾶ Πάπα καὶ Πατριάρχου Ἀλεξανδρείας Ἐπιστολαί / ἐκδιδόμεναι ἐκ τοῦ ὑπ’ ἀριθ.
296 Χειρογράφου τῆς Πατριαρχικῆς Βιβλιοθήκης Ἀλεξανδρείας, ὑπὸ τοῦ Μητροπολίτου
Ἀξώμης Μεθοδίου // Ἐκκλησιαστικὸς Φάρος, τ. 56. Ἀλεξανδρεία 1974, σ. 517, ἀρ. ΡΞΕ’. Пор.
рос. перекл.: Малышевский И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие
в делах Русской Церкви. – T. 2. – Киев, 1872. – C. 75. – № ХХІІ.
2 Ἀυτόθ., σ. 520, ἀρ. ΡΞΘ’. Пoр.: Малышевский И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас.
– C. 76. – № ХХІΙІ.
3 Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше уч-
режденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – T.
4. – Oтд. 1: Материалы для истории православных братств в Юго-Западной России и
православных монастырей на Волыни. – Киев 1859. – C. 34.
4 Там само. – С. 35.
810
хотѣлы и которыε бы се зышъли до на÷ки. Mают тεж способнεйшиε до на÷ки
оучитисε пи(с)ма словεнского, грε(ц)кого и лати(н)ского † ωсобъ вεры свεтоε
вοсточноε б÷д÷чихъ”5.
Мабуть, князь Константин ще напередодні заснування нової школи й
друкарні між 1597 і 1602 вирішив посилити вчений склад Дерманського
монастиря, на той час ще не обшежительного, і сюди, вочевидь, було пере-
несено частину культурного потенціалу з Острога. Дерманським ігуменом
1602 р. було призначено патріаршого протосинкела Ісакія Борисковича —
високоосвічену людину, доброго знавця грецької мови та літератури. Ісакій
взявся за реорганізацію монастиря, запросивши сюди багатьох відомих куль-
турних діячів. У Дерманському монастирі працював засновник Маняиського
скиту Йов Княгиницький. У 1603–1605 рр. до монастиря тимчасово переїхала
друкарня з Острога, яку т ут очолив Дем’ян Наливайко. У Дермані було над-
руковано “Лямент дому княжат Острозьких” та “Октоїх” (1604), а також “Лист
Мелетія [Пігаса]…до Іпатія Потія” (1605).
У 1627 р. Дерманський монастир перейшов до прихильників унійної Церк-
ви. 1821 р. російський уряд відібрав монастир від василіян і передав право-
славним ченцям з Острога. До 1920 р. при Дерманському монастирі діяла цер-
ковно-учительська школа; пізніше було відкрито єпархіальну дівочу школу,
яку згодом перетворили на українську гімназію (до поч. 1930-х рр.). Нині тут
жіночий монастир УПЦ МП.
Нетривалий період піднесення культурної активності в Дермані
розпочинається з появи анонімного церковнослов’янського перекладу так
званої Мелісси (Пчоли) — візантійської релігійно-світської збірки сентенцій та
афоризмів.
Насправді грецька релігійно-світська гномологія (флорілегій), яка на русь-
ких землях поширювалася під назвою Пчола має складну й недостатньо вив-
чену літературну історію. Насправді тут ідеться про дві різні, хоч і генетично
споріднені, візантійські текстологічні традиції, які в різний спосіб і в різний
час проникали на українські землі. Обидві вони у своїй основі базуються на так
званих Святих паралелях (Ἱερὰ παράλληλα) — збірці (VIII ст.), приписуваній
Йоанові Дамаскину (можливо, вона була створена під його впливом), у світській
частині — на антологію Йоана Стовея, грецького письменника IV–V ст., упо-
рядника тематично організованої збірки афоризмів грецьких авторів від Гоме-
ра до Темістія, яка довгий час зберігала популярність у Візантії6. Перша зі зга-
даних текстологічних традицій — це гномологія, що іменується Богословські
глави (Κεφάλαια θεολογικὰ ἤτοι ἐκλογαί; згодом відома також під назвою loci
communes). Вона традиційно приписується Максимові Сповіднику, хоч і ви-
никла двома століттями пізніше — в період так званого “енциклопедизму” Х ст.
Текст тематично поділено на 71 главу. У кожному розділі цитати розташовані
в строго ієрархічному порядку: з Нового Завіту (Євангеліє, Апостол), Старо-
го Завіту (Соломон, Сирах), отців Церкви (Василій Великий, Григорій Бого-
5 Там само. – С. 38.
6 Cutler A., Jeffreys E., Kazhdan A. Sacra Parallela // Oxford Dictionary of Byzantium. – Т. 3. –
New York — Οxford 1991. – Р. 1826.
811
слов, Йоан Золотоустий та Григорій Нісський) і світських письменників —
найчастіше Демокріта, Ісократа, Епіктета й Менандра7.
В ХІ ст. з’явилася ще одна гномологічна збірка, традиційно в контексті
візантійської літератури іменована Меліссою, яку тривалий час приписували
ефемерному ченцеві Антонію. Вона становила дещо скорочену версію збірки
псевдо-Максима, рясно доповнену новими сентенціями як із щойно згаданих
джерел (Святі паралелі та loсі communes псевдо-Максима), так і з деяких інших
гномологій. Флорілегій псевдо-Антонія складався з двох книг і 176 глав, у яких
загалом було вміщено понад 2500 висловів. Біблійна частина залишилася прак-
тично без змін, патристичну було доповнено висловами тих же отців Церкви, а
також Фотія. Серед “світських” сентенцій з’являються гноми передусім з Плу-
тарха та Діона Хрисосотома8. Найпізніші цитати датуються VII ст.
Карл Крумбахер неправильно датує Богословські глави VII, a не Х ст., а
відтак помилково виводить Святі паралелі з Богословських глав, а не на-
впаки і безпідставно вважає Максима Сповідника автором останніх; він та-
кож хибно вважає монаха Антонія реальною особою9. Ганс-Ґеорґ Бек вва-
жав бeздоказовими намагання прив’язати авторство обох гномологій до імен
Максима Сповідника і єгипетського аскета Антонія10. Уперше саме існування
Антонія поставив під сумнів Марі-Теофан Дідьє11. На думку Марселя Рішара,
ім’я уявного автора (Антоній) та заголовок (Mέλισσα) упровадив перший вида-
вець цього тексту Конрад Ґеснер (Цюріх 1546)12. У збережених грецьких руко-
писах, з яких усі — неповні, авторство не вказується взагалі або ж приписується
Йоанові Дамаскину.
Візантійська культура сформувалася як синтез двох великих традицій —
античної та християнскої. За словами О. Каждана, “Гомер був у Візантії зразком
і наставником майже такою ж мірою, як і Біблія”13. Як в епоху пізньої античності,
так і в візантійський період добре освічені хри стиянські літератори з широким
світоглядом не відкидали, а, навпаки, підкреслювали користь, яку для форму-
вання християнських цінностей могла принести класична старожитність і вдяг-
нена в античні шати мудрість. Так, ще Климент Александрійський (бл. 150–
перед 215) вирішально спричинився до тогo, що при формуванні християнской
філософії стала широко застосовуватися грецька інтелектуальна культура. Він
вважав, що недоцільно заперечувати все, що написали стародавні греки, ад-
же їхня філософія “містить елементи вічної істини” (Strom. I.XIII.57.6), “готує
шлях, що провадить до істини, … виправляє і поліпшує моральність” (Strom.
7 Marti R. Studien zur Sprache der russischen Pčela: Die fi niten Verbalformen [=Slavica Helvetica,
19]. – Bern — Frankfurt/M. — Las Vegas, 1981. – Р. 5–6.
8 Ιbid. – Р. 6.
9 Krumbacher K. Geschichte der byzantinischen Litteratur von Justinian bis zum Ende des
Oströmisches Reiches (527–1453). – München,1897. – S. 600.
10 Beck H.-G. Kirche und theologische Literatur im byzantinischen Reich. – München,1959. – S.
643.
11 Disdier. M.-Th. Antoine Melissa // Dictionnaire de spiritualité ascétique et mystique: doctrine at
histoire. – V. 1. – Paris, 1932. – P. 713–714.
12 Richard Μ. Florilèges spirituels grecs // Dictionnaire de Spiritualité. – V. 5. – Paris, 1962. – P. 492.
13 Каждан О. Феномен візантійської культури // Всесвіт. – 1975. – Вип. 10. – С. 181.
812
I.XVI.80.6)14.
Трохи згодом Василій Великий (бл. 329–379), наслідуючи стиль Плутархо-
вих “Моралій”, повчав своїх небожів, як з користю можна використати твори
давніх грецьких письменників: слід читати їх вибірково, а не суцільно, адже
місцями еллінська мораль зовсім близька до християнської етики і може на-
вчити плекати істинну віру15.
Наприкінці пізньоантичної доби, в епоху правління Юстиніана, розгорілася
рішуча війна з будь-якими проявами поганства в різних сферах культури, й
елінська традиція стала проглядатися в літературі лише у формі віддалених
ремінісценцій. “Темні віки”, пов’язані із зовнішніми загрозами, передусім з
боку войовничих арабів, і політикою іконоборства — це епоха декадансу; у
цей час панує в основному монаша культура, далека від античної традиції.
Справжній спалах інтелектуальної та літературної діяльності почався з кінцем
іконоборства і приходом до влади Македонської династії. В цю епоху, що її
нерідко характеризують як “відродження”, спостерігається вже науковий
інтерес до грецької класики — її вивчають, з неї черпають, компонуючи нові
літературні твори. За часів Лева VI Філософа та Константина VII Порфиро-
родного античність повертається до шкільних програм. Носіями класичної
вченості є переважно духовенство, яке відіграє провідну роль у шкільництві, а
відтак у збереженні і плеканні відновленої античної традиції. Поруч з Біблією
та вибраними творами отців Церкви, шкільну лектуру формували твори Го-
мера. Гесіода, Піндара, трійці великих атенських трагіків та комедіографа
Арістофана; головними прозаїками у навчальній програмі були Тукидід, Пла-
тон, Демостен, Страбон, а особливо Плутарх та Лукіан.
В ХІ ст. настає настає кульмінаційний момент захоплення візантійцями
античними старожитностями. Література цього періоду виявляє вже
цілком свідоме ставлення до античності, прагнення якогомога точніше
наслідувати античні жанри і стилі з метою повернення до “классицизму”.
Ця тенденція відбилася й на шкільництві. Михаїл Пселл (1018 – після 1081),
один з найосвіченіших мужів епохи, керівник філософcької школи (гіпат
філософів) у Константинополі, переймався питанням, кому віддати перева-
гу в шкільній освіті: Платонові чи Арістотелю? Розуміння античної традиції
знову наближається до пізньоантичної епохи: світська освіченість необхідна
для розуміння духовної науки; грецька філософія хоч і “служниця”, проте
богослов’я без неї немислиме16.
Очевидно, що мала місце боротьба цих двох компонентів, але вона не
передбачала повного заперечення одним елементом іншого. Звісно, христян-
ський елемент поступово поглинав свого суперника. Відколи християнство
міцно стало на ноги, його мирна перемога над поганством була визначена на-
перед. Про те християнство, постійно міцніючи, увібрало і зберегло усе най-
краще з античної культури — передусім загальнолюдські цінності та доскона-
14 Климент Александрийский. Строматы. – Т. 1: Книги 1–3. – Санкт-Петербург, 2003. – С.
110, 121.
15 Basilio di Cesarea. Discorso ai giovani [=Biblioteca Patristica]. – Firenze, 1984. – Р. 80–135.
16 Strom. I.V. 28.3. (Див.: Климент Александрийский. Строматы. – Т. 1. – С. 92).
813
лість форми. Зрештою, сам жанр антології, до якого належить Пчола, походить
із Давньої Греції.
За таких обставин і виникла візантійська Мелісса — синтетичний твір, в
якому тісно переплелися християнські й античні елементи.
Привертає увагу, що у Пчолі немає цитат з Гомера — найбільш, читаного,
знаного й шанованого у Візантії давньогрецького автора. Це не означає, що її
упорядник знехтував Гомером. Мабуть, у цій антології, як прозаїчному збір-
нику, не знайшлося місця гомерівським гексаметрам. Втім, поетичні уривки з
великих трагіків у антології подекуди присутні, хоч і втратили свою віршовану
форму. З іншого, боку, кожен грамотний візантієць мусив у школі читати й ви-
вчати напам’ять Гомера, оскільки це був базовий посібник з граматики. Від-
так сентенції цього автора багатьом запам’ятовувалися на все життя, й не було
потреби їх включати до антології. Тією ж причиною, ймовірно, пояснюється
відсутність у Пчолі уривків із Псалтиря.
Ця візантійська антологія, передана через переклади, була також дже-
релом класичного впливу на літературу й культуру східних слов’ян. Книга
знайомила давнього читача з перлинами грецької літератури, формувала його
філософсько-етичну свідомість, навчала логічному мисленню та лаконічності
думки.
Руському читачеві цей текст (насправді, одна з двох паралельних текстових
традицій — та, що прив’язується до псевдо-Максима) був відомий ще від кінця
ΧΙΙ чи початку ХІІІ ст. завдяки староруському перекладові, найімовірніше, на
думку Д. Чижевського, здійсненому на Галицько-Волинських землях, які в
той час переживали розквіт і підримували культурні й політичні стосунки з
Візантією17. Цe була одна з останніх вагомих перекладацьких робіт з грецької
мови, здійснених східними слов’янами в добу Средньовіччя. Цей останній
мусів виникнути не пізніше 1216 р., хоч на той час, мабуть, вже набув певної
популярності. Перша згадка про Пчолу міститься під 1186 роком в Переяс-
лавсько-Суздальському літописі, що був укладений 1215–1216 рр.18
Cтавши надбанням слов’янського письменства, Пчола припала до впо-
доби руським книжникам. Збірка стала однією з найпоширеніших книг на-
ших предків, і ця популярність визначається, мабуть, тим значенням, яке мали
зміст і склад цієї книги в практичному житті. Моральна настанова загального,
світського характеру, одягнена в шати афоризму через свою лаконічність лег-
ко засвоювалися і пристосовувалися до того чи іншого випадку життя самого
читача19. Книга, що була призначена виключно для приватного читання, має
безпрецедентне поширення і користується інтересом д о досить пізнього часу;
її ще пильно читали в середині XVIII ст. Про ступінь поширеності свідчить
велика кількість збережених списків, а також уривків і окремих виписок.
17 Tschižewskij D. Einführung // Melissa: Ein byzantinisches Florilegium. Griechisch und
altrussisch. Nachdruck der Ausgabe von V. Semenov [=Slavische Propyläen, 7]. – München,
1968. – S. xiii.
18 Щеглова С. “Пчела” по рукописям киевских библиотек. – Москва, 1910. – C. 18.
19 Семенов В. Материалы к литературной истории русских пчел // Чтения в Императорском
обществе истории и древностей российских при Московском университете. – Москва,
1895. – Кн. 2. – С. ііі.
814
Популярність Пчоли відображена не лише кількістю переписаних примірників,
але й тим, що тексти цього збірника також свідомо перероблялися і переупо-
рядковувалися. Пізні ізводи Пчоли представляють працю давніх книжників на
основі древньої Пчоли з більш чи менш розлогми додатками з інших джерел20.
Цікавою є руська літературна історія Пчоли. Дослідники розрізняють що-
найменше три основні текстові варіанти, чи ізводи, антології. Найдавнішою є
Пчола на 71 розділ. Лише у збірках Москви та Петербурга зберігся 41 рукопис,
що датується XV–XIX ст.21 Цю найдавнішу версію Пчоли опублікував Віктор
Семенов22 (1893) і повторно з новим коментарем і перекладом німецькою мо-
вою — Дмитро Чижевський23 (1968). Нове електронне видання цього ж тексту
недавно здійснила Анна Пічхадзе в Інституті російської мови РАН24.
Наступний ізвод — Пчола на 68 розділів — це скорочена версія попере-
днього (зокрема, відсутні розділи 33–34). Окрім того, до тексту зроблено деякі
доповнення, зокрема з творів Даниїла Заточника. В літературі згадується про
14 рукописів25 цього ізводу, які виникли не пізніше XVI ст. Пчола на 44 розді-
ли — інша скорочена версія, що виникла незалежно від Пчоли на 68 розділів.
Вона містить доповнення з Менандра та інших джерел. Відомі 23 рукописи
цього ізводу, найдавніший з яких — з XVII ст.26 Результатом скорочень пізні-
ших редакцій було посилення їх богословської складової, оскільки вилучалися
здебільшого «світські», теологічно нейтральні сентенції27.
Існували також також сербська (кілька неповних рукописів XIV ст.) та
болгарська (єдиний збережений рукопис XV ст.) версії Пчоли, які не набули
такого поширення, як руські антології28.
Нарешті, дeрманський переклад Пчоли, що був завершений, як видно із
запису перекладача, 24 березня 1599 року становить цілком новий переклад
з грецької. Текст містить три книги (дві — Псевдо-Антонія й одну Псевдо-
Максима), кількість розділів у книгах відповідно — 76+100+71 (зустрічається
комбінація 76+100+73). Сентенції класифіковані тематично по розділах — про
мудрість, правду, владу, молитву, страх, красу, пияцтво, віру, жінок і т. д.).
Дерманська Пчола перекладена безпосередньо з грецької мови, незалежно
від давнього руського і болгарського перекладів. Як стверджує Михайло Спе-
ранський, “перекладач Пчоли або не знав про існування давнішого перекладу,
або не мав його під рукою, або ж свідомо його ігнорував”29. Сперанський (і
вслід за ним Ігор Мицько) говорять про існування 10 списків дерманської Пчо-
20 Там само. – С. іv.
21 Marti R. Studien zur Sprache der russischen Pčela: Die fi niten Verbalformen. Bern —
Frankfurt/M. — Las Vegas, 1981. – S.10–11.
22 Семенов В. Древняя русская Пчела по пергаменному списку. – Cанкт-Петербург, 1893.
23 Melissa: Ein byzantinisches Florilegium. Griechisch und altrussisch. Nachdruck der Ausgabe
von V. Semenov / mit einer Einfürung und neuen Registern von D. Tschiževskij [=Slavische
Propyläen, 7]. – München 1968.
24 Электронное издание древнерусской “Пчелы”: http://mns.udsu.ru/rbee/main.
25 Marti R. Studien zur Sprache der russischen Pčela. – S. 11.
26 Ibid. – S. 12.
27 Tschižewskij D. Einführung. – S. xxiv–xxv.
28 Marti R. Studien zur Sprache der russischen Pčela. – S. 14.
29 Ibid. – S. 390.
815
ли, подаючи їх кодикологічний опис30. Р. Марті налічує 22 списки31. Cписків
початку XVII ст. майже не збереглося; з іншого боку, копій пізніших за кін.
XVII — поч. XVIII ст. немає взагалі. У деяких із них відсутня перша чи остання
книга. Привертає увагу охайний почерк більшості списків і ошатне оформ-
лення ініціалів та заставок. Дослідники припускають, що списки дерманської
Пчоли майже не використовувалися як книги для підручного вжитку, а радше
були об’єктами бібліологічного колекціонування32.
Переклад здійснено за виданням Конрада Ґеснера в Цюріху 1546 р. (або
франкфуртського перевидання цього друку 1581 р.). На переклад з цього дру-
ку, а не з рукопису, вказує той факт, що перекладач тлумачить деякі місця за
паралельним латинським перекладом Ґеснера, який подекуди відрізняється від
оригіналу33. Так, наприклад, загоголовок, який у Ґеснеровому виданні сформу-
льовано по-різному в грецькій і латинській версіях, дерманський перекладач
узяв саме з латини: Sententiarum, sive capitum, theologicarum praecipue ex sacris
et profanis libris, tomi tres, per Antоnium et Maximum monachos olim confecti:
Antonii loci 175, Maximi vero 71. Для всіх трьох книг сентенцій Ґеснер подає
загальний зміст, в той час як у перекладі він розділений і подається для кожної
книги окремо.
Видання Ґеснера починаєтсья передмовою про важливість афористичних
антологій, про власні виправлення цитат зі Святого Письма, про довідники,
використані ним у редакційній праці — усе це не включено до перекладу. Не
увійшли до дерманської Пчоли й подані в кінці цюріхського видання інші тво-
ри — афористична збірка Максима Сповідника Чотириста сентенцій про до-
сконалу любов та інші чесноти, послання Антіохійського єпископа Теофіла до
Автолика Про Бога й християнську віру і Слово проти поган Татіана Асирійця.
Перекладач, натомість, взяв зі свого джерела лише життєписи гаданих авторів
антології — Антонія та Максима, опис змісту й самі тексти, опустивши те, що
вважав, мабуть, зайвим для руського читача34.
Мова перекладу — архаїзована церковнослов’янська, практично без
домішків народно-розмовних елементів. У ній багато болгаризмів35, і це
дозволяє припускати, що в підготовці перекладу, ймовірно, брав участь виходець
з Болгарії. Можливо, при жвавих стосунках Острога з Атосом, це був якийсь
прибулець із Хіландаря (вже болгаризованого на той час); цією особою міг бу-
ти відомий болгарський церковний діяч Діонісій Раллі-Палеолог, який дещо
раніше перебував в Острозі36. Південнослов’янські риси церковнослов’янської
мови міг засвоїти і вживати як нормативні і який русин після тривалого пере-
30 Сперанский М. Переводные сборники изречений в славяно-русской письменности: Ис-
следования и тексты // Чтения в Императорском обществе истории и древностей рос-
сийских при Московском университете. – Москва, 1905. – Кн. 1. – С.372–378; Мицько І.
Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – Київ, 1990. – С. 123.
31 Marti R. Studien zur Sprache der russischen Pčela. – S. 13.
32 Ibid. – S. 14.
33 Сперанский М. Переводные сборники изречений. – S. 388.
34 Там само. – С. 380–381.
35 Там само. – С. 388–389.
36 Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – С. 123.
816
бування на Святій горі. Окрім того, присутність болгаризмів могла бути зумов-
лена поширеним у той час консервативним московським правописом.
Можливо, князь Константин Острозький напередодні заснування нової
школи й друкарні між 1597 і 1602 вирішив посилити вчений склад Дермансько-
го монастиря, на той час ще не “обшежительного”. Хтось із присланих ченців,
мабуть, і викінчив переклад. Найімовірніше, це був архидиякон Кипріян, ви-
пускник Острозької академії, де він навчався, зокрема, під керівництвом пізні-
шого Александрійського і Константинопольського патріарха Кирила Лукаріса.
Найважливіші біографічні дані про Кипріяна довідуємося з передмови
Захарії Копистенського до “Бесід Йоана Золотоустого на 14 послань апостола
Павла”. Про Кипріяна тут ідеться як про острожанина (“c÷щa † града Oстрoгa”),
добре освічену в західноєвропейських університетах людину (“в Єнεтїихъ жε
и Патавїи [тoбтo у Вeнeцiї тa Пaдуї]] любoм÷дрствовaшa”, досконалого знавця
грецької мови (“м÷жa в Єллинскoмъ дїaлεктѣ иск÷снa”); відомо, що він побу-
вав на Святій Горі (“в стѣñй гoрѣ Aөoнстѣй пoжившa”)37. Кипріян неодноразово
відвідував східних патріархів як для узгодження церковнополітичних дій, так і
в потребах академії, привозячи зі Сходу необхідну для навчання літературу (у
зв’язку з Кипріяном джерела згадують Історію Георгія Кедрина і Суму Томи
Аквінського) 38. У 1605 р. він переклав з грецької Бесіди на Євангеліє від Йоа-
на Йоана Золотоустого. Дослідники також пов’язують його ім’я з перекладом
Синтагматіона про Святі Церковні Таїнства Філадельфійського митрополи-
та Гавриїла Севіра з Венеції (Дермань 1603)39.
Південно-західна Русь в силу своїх церковно-політичних стосунків з
Грецькою Церквою користала з можливості посилати своїх представників на
такі “стажування” до Константинополя чи на Святу гору; подібний “вишкіл”
проходять такі діячі як Ісакій Борискович, Йов Княгиницький, Йоан Вишенсь-
кий — усі вони побували в Дермані, повертаючись зі Сходу, хоч ідещо пізніше
від часу перекладу Пчоли.
Якщо переклад флорилегія псевдо-Максима у всіх його варіантах мав
бурхливу літературну історію на руських землях (за словами, Софії Щеглової,
рідко яка книгозбірня Російської імперії в XIX ст, що має рукописні сховища,
не володіла би хоч одним рукописним примірником примірником Пчоли40), то
псевдо-Антонієвих флорилегіїв до самого кінця XVI cт. у слов’янській версії
не існувало. В цьому сенсі Дерманський переклад представляв нове надбання
руського письменства.
Цей церковнослов’янський переклад став також відповіддю, очевидно
37 Тітов Хв. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в ХVI–XVIII вв.: Всезбірка
передмов до українських стародруків[=Збірник історично-філологічного відділу УАН,
17]. – Київ, 1924. – С. из. ñ
38 Legrand É. Bibliographie hellénique ou description raisonnée des ouvrages publiés par des
Grecs au dix-septième siècleю – Т. 4. – Paris, 1896. – Р. 220. – Nr. 47.
39 Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія, с 126; Ясіновський А. Про
венеціансько-острозькі культурні контакти: “Синтагматіон” Гавриїла Севера // Україна
XVII cт. між Заходом та Сходом Європи: Матеріали I-го українсько-італійського
симпозіуму 13–16 вересня 1994 р. / ред. О. Мишанич. Київ — Венеція, 1996. – C. 560.
40 Щеглова С. “Пчела” по рукописям киевских библиотек. – Москва, 1910. – C. 28.
817
несвідомою, на заяву Петра Скарги, що “не було ще на світі, ні не буде жодної
академії, ні колегії, де богослов’я, філософія й інші визволені науки іншими
мовами [крім латинської та грецької] вивчалися і розумілися. Зі слов’янської
науки ніхто не може бути вченим”41. Як бачимо, Острозька академія все ж
зуміла виховати покоління книжників, що були в стані поставити власну
східнослов’янську сакральну мову — церковнослов’янську — на один рівень
з грекою і латиною.
За рівнем поширення і впливу на пізніші літературні твори дермансь-
ка Пчола поступалася ізводам попереднього перекладу. Як вважає С. Ще-
глова, вона тепер вже мало відповідала потребам і смакам суспільства, а
тому не мала великого поширення. Її читали здебільшого в монастирях на
українсько-білоруських землях, а також у консервативному таборі російських
старообрядців42.
Не поширилась ця версія і на Московщині, оскільки увагу читачів у XVII cт.
все більше займали друковані книжки. Крім того, тут, як вже мовилося, був ще
в досить широкому обігу, хоч і коротший, проте звичніший варіант Пчоли.
Дерманський переклад Пчоли доводить рівень вченості острозько-дер-
манського наукового осередку, рівень знання грецької мови, зацікавлення
візантійською традицією. Однак через незначне поширення у списках і
відсутність друкованої версії навряд чи він виконав функцію, яку ця гномологія
відігравала колись у візантійській культурі і яку в давніші часи в Русі певною
мірою відіграв перший переклад в його декількох ізводах — функцію ознайом-
лення з перлинами античної мудрості.
Andrii Yasinovskyi. THE HOLY TRINITY MONASTERY OF DER-
MAN’ IN VOHLYNIA AND SLAVONIC TRANSLATION OF THE
PSEUDO-ANTONIUS’ “MELISSA” OF 1599
41 Скарга П. О единстве Церкви Божией под одним пастырем // Памятники полемической
литературы в Западной Руси, кн. 2 / ред. П. Гильтебрандт [=Русская историческая
библиотека, 7]. – Санкт-Петербург, 1882. – Cтб. 485.
42 Щеглова С. “Пчела” по рукописям киевских библиотек. – C. 24.
|