Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи
Найактуальнішу проблему науки — порушення співвідношення між накопиченням наукової інформації і можливостями її інтерпретації — можна розв’язати тільки шляхом створення стійкого методологічного каркасу мислення — загальнонаукової методології, здатної усунути обмеження на шляху побудови універсальни...
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2007
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/592 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи / Ю.І. Онопрієнко Ю.І. // Вісн. НАН України. — 2007. — N 11. — С. 37-51. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859481042165956608 |
|---|---|
| author | Онопрієнко, Ю.І. |
| author_facet | Онопрієнко, Ю.І. |
| citation_txt | Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи / Ю.І. Онопрієнко Ю.І. // Вісн. НАН України. — 2007. — N 11. — С. 37-51. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| description | Найактуальнішу проблему науки — порушення співвідношення між накопиченням наукової інформації і можливостями її інтерпретації — можна розв’язати тільки шляхом створення стійкого методологічного каркасу мислення — загальнонаукової методології, здатної усунути обмеження на шляху побудови
універсальних понятійних систем. Подолати ці перепони можна лише за допомогою підходів, що спираються на універсальні (апріорні, за І. Кантом) принципи, які визначають фундаментальні властивості
реального світу.
|
| first_indexed | 2025-11-24T13:55:24Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11 37
світницьку роботу серед різних прошар-
ків населення щодо необхідності особистої
профілактики кожним індивідуумом свого
здоров’я, а також систематично здійснюва-
ти заходи щодо покращення медичного об-
слуговування, поступального підвищення
бюджетних асигнувань на профілактику і
охорону здоров’я. Крім цього, одним із го-
ловних пріоритетів держави повинен стати
розвиток медичної науки та інноваційного
процесу в медичній галузі.
Отже, для сучасного розвитку світово го
господарства характерні три важливі проце-
си: прискорення темпу всього громад ського
життя, зокрема економіки; поява і входжен-
ня в господарський обіг значної кількості
нових факторів виробництва (предметів
праці, технологій, нових трудових ресурсів)
і їх комбінацій; істотне підвищення взає-
мовпливу і взаємозалежності світу. У ре-
зультаті комплексної дії цих процесів поси-
люються якісні стрибки в економіці (своє-
рідні «економічні стреси», інакше біфурка-
ції), які набувають постійного і не від’ємного
характеру, пронизують увесь еко номічний
простір і зумовлюють біфуркаційність сві-
тового розвитку. Її посилення є підґрунтям
виникнення низки принципово важливих
закономірностей, зокрема: суттєвого заго-
стрення конкуренції, особливо за ін фор-
маційно-інтелектуальні ресурси; прискорен-
ня зміни поколінь знань; пришвидшення
зміни поколінь техніки і скорочення її «жит-
тєвих циклів»; підвищення продуктивності
праці та засобів виробництва.
В умовах постійного посилення біфурка-
ційності розвитку вижити й забезпечи-
ти високу конкурентоспроможність можли-
во лише за рахунок високої інноваційності
економічної діяльності. З метою підвищен-
ня інноваційності управління автор розро-
бив технологію інноваційного розвитку су-
б’єктів господарювання, яка найближчим
часом може бути втілена в конкретний інно-
ваційний проект.
1. Мельник Л.Г. Фундаментальные основы разви-
тия. — Сумы: Университетская книга, 2003. —
288 с.
2. Инновационный процесс в странах развитого ка-
питализма (методы, формы, механизм) / Рудако-
ва И.Е., Смородинов О.В., Фролова Н.Л., Рубе В.А.,
Буловинова А.Я. / Под. ред. И.Е. Рудаковой. —
М.: Изд-во МГУ, 1991. — 144 с.
3. Доклад о развитии человека за 2001 год. Использо-
вание новых технологий в интересах развития че-
ловека. — Нью-Йорк: Оксфорд юниверсити пресс,
2001. — 264 с.
4. Жарт, який коштував три мільярди доларів //
Урядовий кур`єр. — 2003. — 16 квітня. — № 71. —
С. 14.
Ю. ОНОПРІЄНКО
НАУКА У XXI СТОЛІТТІ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ
Наукова революція, яка на початку ХХ ст.
неабияк потіснила механіцизм, зумо-
вила бурхливий розвиток науки і техніки.
Саме тому в сучасному суспільстві вважа-
© ОНОПРІЄНКО Юрій Іванович. Доктор біологічних наук. Провідний науковий співробітник Біолого-
Ґрунтознавчого інституту Далекосхідного відділення Російської академії наук (2007).
ють, що перше століття третього тисячоліт-
тя буде ледь не раєм для інтелектуалів.
Слід зауважити: більшість сучасної ака-
демічної спільноти не збирається спросто-
38 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11
вувати цю думку, оскільки справді вважає,
що сучасна наука — це щось на зразок вер-
стового шляху, яким у ногу з часом пліч-
о-пліч крокують учені-професіонали. На-
ука сьогодні розділена своєрідними пере-
городками — поняттєвими (концептуаль-
ними, термінологічними) бар’єрами, що
ізолюють окремі дисципліни, всередині
яких усім все зрозуміло. Представники різ-
них наукових «популяцій» (шкіл і течій), у
свою чергу, будують власні «огорожі», що
захищають їхні «пріоритети», вибудову-
ють ієрархію. Професіонали об’єднуються
в «тусовки», відбувається обмін досягнен-
нями шляхом взаємного «цитування», яке,
на їхню думку, і стає головним критерієм
почесного звання «супермайстрів» галузе-
вого значення. Такий підхід прищеплюють
ледве не зі шкільної лави, а пізніше закрі-
плюють фаховою вищою освітою.
Загалом виходить якийсь «клановий
клуб» професіоналів, підтримуваний і зао-
хочуваний суспільством. Взаємини з меш-
канцями інших наукових «вольєрів» по-
блажливо-презирливі, з деяким пієтетом
стосовно фізиків і математиків на згадку
про їхні колишні заслуги. От так і живе цей
мозаїчний світ, примножуючи інформацію,
що належить до специфіки певної галузі
знання, тобто підпадає під дію внутрішньо-
дисциплінарних обмежень. А їх встанови-
ли колись фундатори цієї дисципліни, ко-
трі створили своєрідні «скрижалі», які
роз’яснюють, що таке істина і що таке
єресь.
І все було б добре, але в усіх сучасних
спільнотах інтелектуалів-колективістів є
своя дошкульна проблема. Окрім справ-
жніх поборників «обгородженої науки», іс-
нують нечисленні внутрішні недруги, які
не вірять у досконалість і непохибність за-
гальновідомих наукових істин. І ось ці ма-
ловіри, замість того щоб «нормально пра-
цювати», прагнути до сяючих вершин до-
зволеного знання, бажаючи потрапити «в
дамки», намагаються знайти темні плями у
священних канонах, заглянути за огорожу
або, що ще жахливіше, за стінку, яка обе-
рігає «істинне (цехове) знання». І не про-
сто так, з цікавості, а для того щоб побачи-
ти, а що там за обрієм? Так, дотепер навіть
у найдорожчій святині — науці — існують
ці недобрі люди — ренегати, єретики!
Цю двоякість, характерну для науки всіх
часів, можна пояснити досить просто. Нау-
ка за своєю суттю завжди має ніби дві іпо-
стасі: 1) корпоративна наука — специфіч-
ний соціальний інститут, що слугує інтере-
сам суспільства, найчастіше (особливо за
новітнього часу) тим, хто при владі; 2) про-
дукт індивідуальної діяльності вченого-
творця, який намагається вийти за рамки
вже відомого. Представники першої кате-
горії вірою і правдою слугують потребам
соціального середовища, яке живить їх, дії
других зумовлені тим, що можна назвати
пізнавальним інстинктом.
Певною мірою пояснення цього феноме-
ну можна знайти в працях американського
історика науки Т. Куна [5], творця концеп-
ції парадигм «нормальної науки» і науко-
вих революцій. Виступаючи проти «куму-
лятивістського підходу» до аналізу проце-
су розвитку науки, згідно з яким прогрес
тут зводиться до простого накопичення і
примноження наукового знання (кумуля-
ції), дослідник у своїй книзі «Структура
наукових революцій» висуває оригінальну
концепцію розвитку науки через револю-
ції, що відбуваються з певною періодич-
ністю.
Коротко концепцію Т. Куна можна сфор-
мулювати так: періоди спокійного розви-
тку «нормальної науки» змінюються кри-
зами, які можуть завершитися революцією,
що змінює панівну парадигму. Під «нор-
мальною наукою» історик розуміє сукуп-
ність досліджень, непорушно прив’язаних
до парадигми, — певного набору досягнень,
які протягом деякого часу визнає більшість
наукової спільноти як підґрунтя для розви-
тку того чи іншого наукового напряму. За
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11 39
образним висловом Т. Куна, «складається
враження, ніби природу намагаються втис-
нути в парадигму, як у заздалегідь збиту і
досить тісну коробку... явища, які не вмі-
щуються в цю коробку, часто, власне, взага-
лі залишаються поза увагою» [5].
На думку вченого, діяльність нормальної
як емпіричної, так і теоретичної науки ви-
черпується трьома класами проблем: уста-
новленням значущих фактів, зіставленням
фактів і теорії, розробленням теорії. При
цьому більшість проблем, порушених на-
віть найвидатнішими науковцями, зазви-
чай вичерпується цими категоріями: «Най-
дивовижніша особливість проблем нор-
мальної науки ... полягає в тому, що вони
дуже мало орієнтовані на великі відкриття,
чи то відкриття нових фактів, чи то ство-
рення нової теорії» [5]. Тобто вчені, задія-
ні в нормальній науці, не намагаються роз-
робляти нові понятійні системи, заснова-
ні на якісних (тим паче революційних) пе-
ретвореннях у своїй науковій дисципліні.
Для них головний результат дослідження
— розширення сфери застосування пара-
дигми й уточнення деяких характеристик.
Дослідження в межах парадигми не може
відбуватися інакше, а відмова від неї неми-
нуче позбавляє можливості працювати в
науковій сфері, яку вона контролює. Оста-
точна відмова від парадигми можлива тіль-
ки після здійснення наукової революції.
Поняття «нормальної науки» Т. Куна за-
тято критикували прихильники критично-
го раціоналізму, більшість із яких цілкови-
то заперечувала сам факт можливості іс-
нування нормальної науки. На їхню дум-
ку, наука ніколи б не зрушила з місця, якби
основною діяльністю вчених була нормаль-
на наука, що може ототожнюватися тільки
з теоретичним застоєм (стагнацією).
Карл Поппер [16], теж прихильник кри-
тичного раціоналізму, але з власною дум-
кою, згоден із тим, що нормальна наука іс-
нує, проте якщо Т. Кун вважає цей феномен
нормальним, то К. Поппер у праці «Нор-
мальна наука та її небезпеки» кваліфікує
його як загрозу для науки. «Нормальний
учений», за К. Поппером, може викликати
тільки співчуття, оскільки він не здатний
до критичного мислення. Справжній уче-
ний, якщо й працює в рамках певної теорії,
за бажання може в будь-яку мить вийти за
її межі.
Розглядаючи аргументи критиків кон-
цепції Т. Куна, можна переконатися, що, з
одного боку, вони лунають від прихильни-
ків саме корпоративної (хоча начебто і кри-
тичної) науки, для яких ця концепція —
безперечна загроза. З другого боку, К. Поп-
пер якраз і є взірцем ученого-«індивідуала»,
якому поталанило самому розвивати влас-
ні потаємні ідеї, які, на щастя, нікого не
дратували в період, коли після чергової на-
укової революції тиск із боку прихильни-
ків корпоративної науки був мінімальним.
Є ще один аспект: дуже важко орієнтува-
тися на оцінки (особливо категоричні)
К. Поппера, творчість якого, безсумнівно,
парадоксальна. Оголошуючи себе запеклим
супротивником метафізики, у багатьох сво-
їх працях (наприклад, «Світ схильностей»)
він виступає прихильником метафізичного
світогляду, на що звертає увагу більшість
дослідників його наукової спадщини.
Пропонуючи як головний критерій іс-
тинності наукових концепцій принцип
фальсифікації, згідно з яким, якщо наукове
положення не можна теоретично спросту-
вати, то воно неістинне, К. Поппер, блиску-
чий логік, не врахував однієї деталі: а чим
тоді він спростовує власний, обов’язковий
до використання принцип фальсифікації,
заснований на формально-логічній основі?
Парадокс, чи не так? Але саме цей принцип
твердолобі критикани, які, «не помічаючи»,
що вчений поширював його на системи ви-
нятково емпіричного знання, перетвори-
ли на своєрідну ломаку для «осадження»
тих, котрі надто вирвалися вперед: «Якщо
ти висунув концепцію, будь ласка, спочат-
ку її спростуй».
40 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11
Праця Т. Куна вийшла в 1962 р., але за
25 років до неї подібні думки висловив
блискучий іспанський філософ Х. Ортега-
і-Гассет у книзі «Повстання мас» [16]. У
главі «Варварство «спеціалізму»», обгово-
рюючи проблему зростання «масовізації»
культури і науки, він зазначав: «Експери-
ментальна наука виникла наприкінці XVI
століття (Галілей), сформувалася в кінці
XVII (Ньютон) і почала розвиватися з се-
редини XVIII.., фізика, збірна назва експе-
риментальних наук, формуючись, потребу-
вала уніфікації, але з розвитком фізики по-
чався зворотний процес. Для свого поступу
науці необхідно, щоб учені спеціалізували-
ся. Люди, а не сама наука. Знання не спе-
ціальність. Інакше воно втратило б досто-
вірність. І навіть емпіричне знання загалом
тим помилковіше, чим далі воно від мате-
матики, логіки, філософії. А ось участь у
ньому насправді — і невблаганно — потре-
бує спеціалізації».
Було б вельми цікаво, та й набагато ко-
рисніше, ніж здається, звернутися до істо-
рії фізики і біології з погляду зростання
спеціалізації дослідників. Ми переконали-
ся б, що люди науки, покоління за поколін-
ням, уміщуються і замикаються на деда-
лі тіснішому просторі думки. Але важливі-
ше інше: з кожним новим поколінням, зву-
жуючи поле діяльності, вчені втрачають
зв’язок із рештою науки, з цілісним тлума-
ченням світу — єдиним, що гідне називати-
ся наукою, культурою, європейською циві-
лізацією [16, 100–101].
Х. Ортега-і-Гассет вважав, що спеціалі-
зація зародилася, хоч як це парадоксаль-
но, за часів «енциклопедистів», оскільки в
XIX ст. науку «виводили на шлях» учені-
фахівці з енциклопедичним світоглядом.
Але від покоління до покоління його ви-
тісняло поглиблення спеціалізації: «До
1890 року третє покоління інтелектуаль-
них володарів Європи представлено типом
ученого, безприкладним в історії. Це люди-
на, яка зі всієї сукупності знань, необхід-
них, щоб піднятися трохи вище від серед-
нього рівня, знає одну-єдину дисципліну, і
навіть у цих межах — лише ту малу ділян-
ку, в якій працює. І навіть хизується своєю
необізнаністю в усьому, що за межами тієї
вузької смужки, яку вона обробляє, а по-
тяг до сукупного знання називає дилетан-
тизмом... Інакше кажучи, сучасна наука —
опора і символ нашої цивілізації — спри-
яє інтелектуальній посередності і її успі-
хам... Левова частка того, що створюється
в біології або фізиці, — це механічна робо-
та думки, доступна ледве не кожному. Для
успіху незліченних дослідів достатньо роз-
бити науку на крихітні сегменти, замкну-
тися в одному з них і забути про інші» [16,
100–101].
Причину такого феномену в науці Ор-
тега-і-Гассет вбачає в «механізації», розумі-
ючи під цим терміном методологію сучас-
них досліджень у біології і фізиці, заснова-
ну на «механічній роботі думки, доступній
ледве не кожному», в умовах, коли дослі-
дження розбиваються на «крихітні сегмен-
ти», всередині яких діють надійні і точні
методи, що «працюють як механізми». При-
чому для отримання прийнятних результа-
тів немає необхідності вдумуватися в їхню
суть і значення для науки.
«Фахівець добре «знає» свій мізерний
клаптик всесвіту і повністю нетямущий в
іншому... Раніше люди просто ділилися
на обізнаних і неосвічених... Але фахівця
не можна зарахувати ні до тих, ні до ін-
ших. Не можна вважати його тямущим,
оскільки за межами своєї спеціальності
він повний неук; не можна вважати і неу-
ком, оскільки він «людина науки» і свою
частку всесвіту знає напам’ять. Доводи-
ться визнати його обізнаним неуком, а це
складний випадок, і означає він, що цей
пан до будь-якої проблеми, якої не розу-
міє, підійде не як неук, а із зухвалою са-
мовпевненістю людини, що знає собі
ціну... Фахівець саме так і вчиняє. У полі-
тиці, мистецтві, суспільних та інших нау-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11 41
ках він здатний виявити первісне неу-
цтво, але зробить це вагомо, самовпевне-
но і — найпарадоксальніше — зовсім не-
зважаючи на думку фа хівців... Саме ця
усвідомленість своєї сили і значущості
спонукає його до зверхності і за межами
своєї професії. Отже, і на цьому рівні,
гранично елітарному і нескінченно відда-
леному, здавалося б, від пересічної люди-
ни, свідомість залишається примітивною
і масовою» [16, 102–103].
Для підтвердження своїх поглядів іспан-
ський філософ звертається до спроб лю-
дей науки висловлювати свої думки в га-
лузі мистецтва, релігії, у питаннях життя і
світобудови: «Невміння слухати і зважати
на авторитет, яке я постійно підкреслював
у пересічній людині, у цих вузьких профе-
сіоналів досягає апогею. Вони втілюють і
значною мірою формують сучасну імперію
мас, і їхнє варварство — найбезпосередні-
ша причина європейського занепаду» [16,
103].
Кажучи про наслідки вузької спеціаліза-
ції, Х. Ортега-і-Гассет нарікає, що в першій
половині XX ст. «людей науки» безліч, але
немає тих, кого можна назвати освіченими
людьми, за уявленнями середини XVIII ст.
Саме з цим явищем він пов’язує феномен
відсутності в сучасній науці внутрішньої
узгодженості. «Тому що час від часу науці
необхідно погоджено впорядковувати своє
зростання, і вона потребує реформації, від-
новлення, а це вимагає, як я вже казав, уні-
фікації — і дедалі складнішої, оскільки вона
охоплює чимраз масштабніші галузі знан-
ня. Ньютон зумів створити свою наукову
систему, не надто заглиблюючись у філосо-
фію, але Ейнштейну для його витонченого
синтезу довелося пройнятися ідеями Кан-
та і Маха. Кант і Мах — усього лише сим-
воли тієї величезної маси філософських і
психологічних ідей, які вплинули на Ейн-
штейна, допомогли звільнитися його розу-
му і знайти шлях до оновлення. Але одно-
го Ейнштейна замало. Фізика переживає
найважчу за всю свою історію кризу, і по-
рятувати її може тільки нова енциклопедія,
набагато систематизованіша за колишню»
[16, 104].
На завершення цієї теми філософ резю-
мує: «І якщо навіть фахівцеві незрозумі-
лий організм його науки, то вже тим біль-
ше незрозумілі історичні умови її довговіч-
ності, тобто невідомо, якими мають бути
суспільст во і людське серце, щоб у світі й
надалі робилися відкриття. Сучасний зане-
пад наукового покликання — це тривожний
сигнал для всіх, кому зрозуміла природа
цивілізації, вже непідвладна своїм господа-
рям — «людям науки». Бо ж вони впевнені,
що цивілізація завжди є, як земна кора або
дикий ліс» [16, 104–105].
Але в усі часи в різних пропорціях до
соціального оточення, крім представни-
ків корпоративної науки, існують ці самі
«шукачі», для яких дорожчі не сучасні їм
«Платони і Невтони» (тобто авторитети),
а істина. Частина з них потрапляє і в нау-
ку, де вони часто виступають як горезвісні
пророки-дисиденти від науки. А з останні-
ми в усі часи вчиняли досить безжалісно не
тільки жерці від науки, а й прості носії со-
ціального стереотипу — обивателі, яких за-
вжди переважна більшість, причому їхня
агресивність безпосередньо залежала від
ступеня замкнутості соціального інформа-
ційного стереотипу і меншою мірою — від
специфіки епохи.
Існуючий антагонізм між представника-
ми цих двох категорій починається ще з ан-
тичності. Навіть тоді учених-дисидентів,
м’яко кажучи, недолюблювали. От як пише
про це Б. Рассел: «Анаксагор, який жив
за часів Перікла, вважав, що Сонце — це
розжарений до білого камінь і що Місяць
утворений із землі. Але за цю думку він за-
знав переслідування і змушений був утіка-
ти з Афін» [17, 45]. «Аристарх Самоський
у III ст. (до н.е. — Ю. О.) захищав цілком
копернівську систему і розробив теоретич-
но правильний метод вимірювання відста-
42 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11
ней до Сонця і Місяця» [17, 45]. І ще: «...
Цікаво зіставити галас, піднятий довкола
Коперника, з майже повним забуттям, яке
випало на долю Аристарха. Стоїк Клеанф
доводив, що Аристарх повинен бути засу-
джений як безбожник, але уряд залишався
байдужим, можливо, якби він був, подібно
до Галілея, осуджений, його теорії стали б
дуже популярними» [17, 47]. Проте Арис-
тарх був змушений залишити Афіни. При-
кметно, що це було зроблено не стільки на
вимогу доброчесних обивателів чи можно-
владців, скільки своїх колег-мислителів —
того ж «правовірного» Клеанфа та подіб-
них до нього.
Зі сплином двох тисячоліть ситуація
мало змінилася. Можна пригадати, на-
приклад, нашого визначного математика
М.І. Лобачевського, якого за наукові пере-
конання високоцитовані на ті часи «нор-
мальні колеги» звинуватили в запаморо-
ченні і навіть запроторили у відповідну лі-
карню. 1846 року його усунули з посади
ректора Казанського університету, рукопис
«Геометрії» М. Лобачевського припадав пи-
лом в архіві і був знайдений тільки через
75 років. Не пощастило також угорському
математикові Я. Больяї, який незалежно
від М. Лобачевського розробляв проблему
паралельних прямих. Він був буквально за-
цькований і доведений до нестями. Ще
один страдник науки — Л. Больцман — за
свої революційні ідеї зазнав переслідуван-
ня від більшості іменитих представників
«нормальної фізики», був видворений із
кількох університетів, зубожів і в 1906 р.
наклав на себе руки.
Із захопленням влади більшовиками по-
чалася нова ера у взаєминах можновладців
й інтелігенції. Достатньо пригадати, що ви-
датний еволюціоніст М.І. Вавилов і сотні
інших талановитих учених через доноси
своїх колег загинули або були ув’язнені на
багато років у сталінських таборах. Це, без-
перечно, сумні сторінки нашої історії, тра-
гедії справжніх творців науки.
Як можна пояснити феномен подвійно-
го стандарту науки? Для аналізу цих про-
блем найзручніше застосувати системно-
інформаційний підхід, який ми розробляє-
мо із середини 70-х років минулого століття
[8–13]. Він розвиває організаційні уявлен-
ня, висловлені в «Тектології» О.О. Богдано-
ва, ідеї Загальної теорії систем Л. фон Бер-
таланфі, поняттєві засоби інформацій-
них концепцій К. Шеннона, У.Р. Ешбі [18],
В.М. Глушкова [3], які пов’зуються в єди-
не ціле положеннями сучасної термодина-
міки й еволюційними концепціями.
Основою підходу є такі положення, об-
ґрунтовані в доповідях на різних наукових
форумах, публічних лекціях і навчальних
курсах, а також висловлені в шести моно-
графіях, чотирьох навчальних посібниках,
десятках статей і брошур:
1. Природа до рівня появи людської сві-
домості представлена системами, які ви-
нятково самоорганізовуються, самовідтво-
рюються і саморозвиваються, що передба-
чає наявність початкового творчого чинни-
ка, який лежить в основі появи (утворення)
стійкого існування й еволюційного пере-
творення всіх справжніх (реальних) матері-
альних або похідних від них систем. Речо-
вина сама по собі не може володіти творчи-
ми здібностями, також і енергія, необхідна
для актів творіння, потребує скеровуваль-
них чинників. Хто ж може виступати твор-
чим чинником? Світовий розум? Але що
або хто є його носієм? Бог? Проте його на-
явність як Творця повністю перекреслює
можливість феномену еволюції, прояв яко-
го в природі доводять результати дослі-
джень більшості серйозних природодослід-
ників, що викликають довіру.
Тому набагато реальніше таким твор-
чим чинником вбачати інформацію, яка, за
К. Шенноном, «знімає або зменшує неви-
значеність, що існувала до її надходження,
тобто, на противагу ентропії, створює ви-
значеність». Згідно з У.Р. Ешбі, це те, що
«обмежує різноманітність» і поширюється
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11 43
(«існування будь-якого інваріанта в певній
множині явищ передбачає наявність обме-
ження різноманітності» [18, 185]) на зако-
ни природи, предмети, явища, стани.
2. Інформація — це універсальна влас-
тивість структурованої матерії та її похід-
них, чинник, що визначає появу, стійке іс-
нування і перетворення всіх типів природ-
них та соціальних систем. Інформацію не
слід ототожнювати із самими матеріальни-
ми системами, вона «безтілесна», але саме
вона є основою всього організованого су-
щого, тобто кожна матеріальна система
(або її частина) є «упредметненою (реалі-
зованою) актуальною інформацією».
3. Будь-яка реальна система дійсного сві-
ту, яку аналізують у визначений момент
часу, становить завершальний етап еволю-
ції всіх систем-попередників «від створен-
ня світу». У процесах неперервної еволюції
діє закон збереження інформації, за яким
інформація про всі організаційні принципи,
що втратили актуальність, при переході до
нових організаційних сутностей не зникає,
а дискретизується (відповідно до принци-
пів) і переходить у прихований незв’язаний
стан — це так званий фонд потенційної ін-
формації, обсяг якої пропорційний рівню
організації систем.
4. Унікальність і стійкість усіх цілісних
систем дійсного світу визначається інфор-
маційними стереотипами або організацій-
ними «ідеями», які є специфічним набо-
ром основних організаційних принципів
реальної системи, що створюють ефект її
якісної визначеності. Стійкість стереотипу
зумовлюється дією принципу самозбере-
ження систем, основою якого є закон сис-
темності інформації. Згідно з ним кожна
цілісна інформаційна система здатна адек-
ватно сприйняти лише інформацію, що від-
повідає її актуальному стану, будь-яка інша
інформація пригнічуватиметься.
5. Оскільки інформаційний стереотип (за
нашим визначенням [7–13]) є замкнутою
системою, час його існування залежить від
циркуляції нестереотипної неентропійної
інформації [1, 2], яка формується з тієї час-
тини потенційної інформації, що не супере-
чить актуальній стереотипній, а ніби допо-
внює її, припиняючи при цьому дію друго-
го закону термодинаміки. Що більший цей
фонд, то стійкіша і довговічніша система.
6. Потенційна інформація — це підґрунтя
для всіх «життєздатних» дискретних орга-
нізаційних принципів, раніше вироблених
системами — еволюційними попередни-
ками в процесах адаптації до мінливих у
часі чинників навколишнього середовища
(у широкому значенні), тому в сукупності
вона виступає як еволюційна пам’ять кон-
кретної системи. При цьому вона, завдя-
ки своїй ролі активного творчого чинника
в процесах самоосвіти і саморозвитку сис-
тем, здатна керувати об’єднанням дискрет-
них організаційних принципів у несупереч-
ливе дієздатне ціле на основі того, що мож-
на назвати загальною логікою буття, виро-
бленою в ході еволюції. Перехід від однієї
системи до іншої можливий тільки через
нетривалий стан відкритої інформаційної
системи.
7. Оскільки, за відомим висновком із тео-
реми Нетер, сам по собі плин часу і перемі-
щення системи в просторі не можуть спри-
чинити перетворення будь-якої системи ре-
ального світу, для цього необхідна витрата
достатньої кількості вільної (незв’язаної в
системі) енергії [6–14]. Тому дуже цікавим
для розуміння суті інформації видається
положення, що висунув визначний кібер-
нетик В.М. Глушков, який у низці праць
характеризує інформацію як міру неодно-
рідності в розподілі енергії (або речовини)
в просторі і часі. «Інформація, — пише він,
— існує настільки, наскільки існують самі
матеріальні тіла і, отже, створені ними не-
однорідності. Будь-яка неоднорідність несе
з собою певну інформацію» [3]. Але це озна-
чає, що саме інформація є основною при-
чиною появи і перетворення всього орга-
нізованого сущого, виступаючи не стіль-
44 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11
ки мірою, скільки фактором, що створює
і зберігає впорядковані неоднорідності в
розподілі енергії (а отже, і речовини) в
реальному світі. І саме тому інформація в
структурах, властивостях, управлінських
діях може реалізуватися тільки в матері-
альних системах-носіях, які, завдяки своє-
му інформаційному наповненню, здатні ви-
лучати і доцільно (не обов’язково свідомо)
використовувати енергію з навколишньо-
го середовища як для власного збереження,
так і для подальшого розвитку.
Самодостатня тенденція до збільшен-
ня енерговиробництва системами для зрос-
тання обсягу реалізації інформації і є осно-
вою того, що називають еволюційним (і со-
ціальним) прогресом. Однак інформація,
зокрема системна, може тривалий час збе-
рігатися в неактивному потенційному ста-
ні на пасивному носії за відсутності джерел
енергії для її матеріального втілення. Час
зберігання залежить від властивостей носія
і ступеня дії середовища.
Феномен нормальної науки в тлумачен-
ні Т. Куна можна спробувати пояснити,
спираючись на інструментарій системно-
інформаційного підходу, зокрема концеп-
цію інформаційного стереотипу. При цьому
слід усвідомлювати, що поняття парадиг-
ми та інформаційного стереотипу приблиз-
но рівноцінні тільки в тому випадку, коли
йдеться про наукову проблематику. Зага-
лом поняття «інформаційний стереотип»
поширюється на всі можливі системи ре-
ального світу [11–14].
Тема сприйняття чи несприйняття по-
глядів на зміну парадигм (наукових стере-
отипів) у науці наштовхується на подвій-
ний стандарт методології пізнання. Річ у
тому, що дія закону збереження інформа-
ції в психічній сфері розвитку біологіч-
них систем протягом сотень мільйонів ро-
ків еволюції спричинила формування фон-
ду потенційної інформації, який постійно
збільшується, а це, безперечно, впливає на
сферу актуальної інформації, реалізованої
в структурі і властивостях матеріальних та
похідних від них систем. На певному етапі
накопичення інформації кількісні зміни зу-
мовили появу якісно нових механізмів ці-
леспрямованого перероблення інформації і
створення інформаційних систем, призна-
чених для активного освоєння та пізнання
навколишнього світу — всього того, що ми
називаємо людською свідомістю.
Витоки активізації свідомості можна
співвіднести з часом виникнення міфоло-
гем — систем містико-фантастичного ха-
рактеру, які, на думку багатьох учених, слід
вважати свого роду первинними спробами
системно-інформаційного осмислення на-
вколишнього світу і місця людини в ньо-
му. Можна навіть вибудувати доволі ціка-
ву послідовність в еволюції світогляду —
від бачення світу через міф до релігійного
сприйняття. Так, античні греки, природже-
ні реалісти, були переконані, що предмет
зору існує до того, як його побачили, і про-
довжує існувати в такому самому вигля-
ді й після акту його сприйняття; що розум
існує як річ, а тому залишається розумом,
навіть якщо в цю мить і не мислить. Розум
і об’єкт існують незалежно один від одного,
а в момент їхньої зустрічі об’єкт залишає
слід на «полі» розуму. Слід, однак, відобра-
жає тільки зовнішність речей.
Своєрідним було також уявлення антич-
ного грека про душу. Вона існує, але не
сприймається як щось суто індивідуальне,
це щось на кшталт своєрідного внутріш-
нього прихованого рушія всього сущого
на світі — людини, тварин, рослин, мінера-
лів, різних стихій тощо. Здавалося б, з «ви-
сот» сучасної науки все це звичайний арха-
їзм. Але таке наївне бачення світу давало
можливість давньогрецьким мислителям
досягати напрочуд високого рівня систем-
них узагальнень. Характерно, що цей етап
первинного сприйняття світу зафіксований
відповідною стадією в онтогенезі людини:
дитина приблизно до трьох років говорить
про себе в третій особі, тобто ставиться до
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11 45
себе як до об’єкта, і вся її увага зосередже-
на на розмаїтті довкілля.
Вивчаючи факти паралельного і неза-
лежного розвитку релігійних уявлень, ві-
домий екзистенціаліст К. Ясперс висунув
концепцію «осьового періоду». Згідно з
нею, за порівняно короткий відрізок історії
(близько п’яти століть) з’явилися переду-
мови для виникнення всіх засадничих сві-
тових релігій.
Філософ уважав, що в цей час відбулося
епохальне зрушення від «міфу до логосу»,
тобто від міфологічного світогляду до фі-
лософських узагальнень релігійного шти-
бу, від прагматичного ставлення до «своїх
богів» до філософії єдиного непізнаванно-
го всевладного Бога. Задовго до К. Яспер-
са щось подібне, характеризуючи перехід
до релігійного світогляду, проголошував Г.-
В.-Ф. Гегель. Згідно з його поглядами, най-
примітивніша стадія релігійного розвитку
— це «природна релігія», або стадія чаклун-
ства. Від цієї стадії людство поступово ру-
хається до монотеїзму, визнання «духовної
індивідуальності Бога», який перестає бути
антропоморфною проекцією і стає транс-
цендентним (принципово непізнаванним).
Саме на рівні виникнення релігійного сві-
тогляду і філософії, очевидно, проходить
межа між природними джерелами свідо-
мості і її світоглядною іпостассю, заснова-
ною винятково на аналізі власного змісту
свідомості [12–14].
З прагматичного погляду перехід до са-
мосвідомості — бачення світу (і трансцен-
дентного Бога) через власне «Я», який ха-
рактеризується методологією пізнання,
заснованою на аналізі власного і колек-
тивного досвіду, — був, безперечно, прогре-
сивним. Людина, стаючи богорівною, ви-
вищувалася над рештою природи, пізнава-
ти яку вже доступно не тільки поодиноким
мудрецям, а й просто освіченим людям, ко-
трі спираються на емпіричну методологію.
Наука з розряду «високих матерій» пере-
кочувала до категорії земних дисциплін.
Процес пізнання спростився, але тільки
тому, що людина, яка пізнає світ, втрати-
ла зв’язок із рештою природи. Власне, вона
відкинула весь досвід освоєння світу, на-
громаджений у процесах адаптації її ево-
люційними попередниками, і почала його
осягнення, можна сказати, «з нуля». Наука
ввійшла в нову, динамічнішу, фазу розви-
тку за принципом «від досягнутого». Зви-
чайно, успіхи в розвитку емпіричної науки
не забарилися, особливо в галузі освоєння
природних ресурсів. Людина навчилася за
правом «вінця» природи багато вилучати з
неї, натомість нічого не даючи.
Нова наука переможною ходою рухала-
ся вперед. М. Коперник вийшов на рівень
сучасних космогонічних уявлень. Випе-
реджувальними темпами розвивалися фі-
зика і математика. Але на тлі багатьох трі-
умфів з’являються ґрунтовні критичні за-
уваження з приводу недоліків у науково-
му пізнанні. І. Кант найконструктивніше
оцінив прорахунки в методології сучасно-
го йому наукового пізнання у фундамен-
тальній праці «Критика чистого розуму».
Погляди філософа можна узагальнити
так: попри те, що саме досвід є основним
джерелом знання, певна його частка по-
роджується самою пізнавальною здатніс-
тю людини і має «апріорне» (переддосвід-
не) походження. Якщо перше (емпірич-
не) знання одиничне, отже, випадкового
характеру, то друге — загальне і необхід-
не. При цьому І. Кант заперечував плато-
нівські уявлення про природжені ідеї. До-
свідні дані надходять до нас іззовні, але не
дають цілком адекватного знання про ре-
альний світ. Апріорний складник забез-
печує універсальність знання, але не ро-
бить його копією речей, тому слід розріз-
няти феномени — те, чим речі є для нашо-
го сприйняття, і ноу мени — те, чим вони є
самі по собі («речі в собі»).
Зрозуміло, І. Кант, будучи людиною ре-
лігійною, не намагався глибоко проникну-
ти у витоки наукових досягнень античних
46 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11
(язичницьких) мудреців, що прагнули піз-
нати «душі» речей. До того ж у його часи
еволюціонізм перебував, так би мовити, в
ембріональному стані. Тому йому важко
було витлумачити походження цієї загад-
кової «пізнавальної здатності», яку, з по-
гляду системно-інформаційного підходу, най-
простіше пов’язати з інтуїцією — механіз-
мом проникнення у сферу еволюційної
пам’яті — потенційної інформації.
Подальший розвиток науки, власне, під-
твердив висновки І. Канта, Х. Ортеги-і-
Гассета, К. Поппера і Т. Куна про недоскона-
лість емпіричної методології. Попри незапе-
речні досягнення теоретичної думки почат-
ку XX ст., що зумовили бурхливий розвиток
науки і техніки в другій його половині, до-
нині можна відзначити розрив, який дедалі
більше поглиблюється, між лавиноподібним
накопиченням емпіричного знання і можли-
востями методів його системного осмислен-
ня. Приголомшливі успіхи в окремих, по-
рівняно вузьких сферах науки і техніки, ще
більше підкреслюють брак понятійних за-
собів, що дають змогу вписати ці нові дані в
цілісну картину світу.
Одними з найбільших труднощів у роз-
в’язанні цієї проблеми, хоч як це парадок-
сально, є беззаперечне досягнення кван-
тово-релятивістського напряму в сучасній
фізиці. Це призвело до спростування ме-
ханістичного лапласівського детермінізму
в науці, який проголошував зумовленість
усіх подій, що відбуваються у Всесвіті.
Праці Н. Бора (принцип доповнюваності),
В. Гейзенберга (принцип співвідношення
не визначеностей), К. Геделя (теореми про
неповноту), К. Поппера (принцип фальси-
фікацій), Т. Куна (концепція парадигм) до-
вели принципову неможливість створен-
ня всеосяжної несуперечливої цілісної по-
нятійної системи для певної галузі знання
з використанням фактології і апарату дока-
зів, властивих винятково цій галузі.
Як можна пояснити такі явища з погля-
ду системно-інформаційного підходу? Це
доволі просто зробити з позицій універ-
сальної концепції інформаційного стерео-
типу. Нова замкнута інформаційна систе-
ма стереотипу (в нашому випадку — нау-
кового) формується не одразу, оскільки,
за одним із основних правил розвитку, ні-
коли не можна безпосередньо перейти від
однієї замкнутої системи до іншої [12, 14].
Усе починається з процесу природного
«старіння» попереднього стереотипу (па-
радигми): послаблення внутрішньосистем-
них зв’язків, що супроводжується проявом
різних аномальних явищ (дегенерація), —
так виникає можливість введення нової
нестереотипної інформації. Формує ться
відкрита («перенасичена») інформацій-
на система, яка часто-густо має здатність
до множини наслідків. Потім починається
процес оптимізації, припасовування різ-
номанітності системи під специфічну різ-
номанітність середовища з втратою части-
ни менш актуальної інформації, що зумов-
лює появу нового стереотипу, який є осно-
вою якісної визначеності нової наукової
системи. Оптимізація відбувається внаслі-
док неможливості тривалого енергетично-
го забезпечення всієї інформації відкритої
системи.
На час появи нового інформаційного
стереотипу, незалежно від його специфіки,
система-носій володіє максимальним фон-
дом нестереотипної (неентропійної) інфор-
мації [1, 2], циркуляція якої в процесах са-
мовідтворювання систем (у цьому разі —
знання в ланці: вчитель — учень) зумовлює
гальмування дії другого закону термодина-
міки. Але з часом цей фонд починає змен-
шуватися внаслідок «скидання» (переве-
дення в пасивний потенційний стан) не-
актуальної для системи інформації, що
неминуче посилює стереотипізацію. Досяг-
нувши порогового значення, актуалізуєть-
ся другий закон термодинаміки, припини-
ти дію якого на певний час можна шляхом
збільшення витрат енергії на підтримку ди-
наміки систем-носіїв.
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11 47
Усі елементи цього процесу загалом від-
повідають схемі Т. Куна для еволюції па-
радигм наукового знання. Коли дослідник
говорить про «нормальну» сучасну науку,
засновану на самосвідомості, цілком оче-
видно, що йдеться про пізнання, яке ґрун-
тується на накопиченні емпіричної інфор-
мації та періодичному осмисленні отрима-
них узагальнень із висуненням концепцій,
котрі на певний час пролонгують наукові
дослідження.
Оскільки на рівні виникнення самосві-
домості обривається зв’язок із генетични-
ми витоками світобачення і починає зво-
дитися «храм справжньої науки», спочат-
ку освячений невидимим і непізнаванним
всесильним (трансцендентним) Богом.
Де є храм, там є і служителі (службовці)
— вчені. Причому це не обов’язково ма-
ють бути горезвісні платонівські «обра-
ні», від народження покликані служити
науці. Тому дедалі більше зміцнюється
віра в те, що не «святі горшки ліплять» і
будь-кого зі смертних можна «вивчити на
вченого», базуючись на сучасних йому
навчальних інформаційних системах. За-
бувається, що служіння — це все-таки не
покликання, а наука не професія в побу-
товому значенні слова. Тому в міру кіль-
кісного зростання наукової громадськості
її «службовці» замість колишніх шкіл, що
групуються навколо загальновизнаних муд-
реців, починають об’єднуватися в спіль-
ноти загальноприйнятого штибу, попутно
створюючи ієрархічну структуру шляхом
висунення «авторитетів» зі своїх лав: у
кращому разі за заслуги перед науковою
спільнотою, у гіршому — за лояльністю
стосовно панівного ладу. Останнє саме по
собі абсурд.
«Корифеї» від науки починають проду-
кувати на свій образ і подобу учнів, які не
можуть вийти за межі панівної парадигми й
інтелектуального рівня своїх «ідолів». Учні,
досягнувши відповідного рангу, продовжу-
ють цей процес, наукова система перехо-
дить у замкнутий режим і починає зазнава-
ти дії другого принципу термодинаміки, що
неминуче супроводжується деградаційни-
ми явищами, які виражаються насамперед
у зростанні опору (аж до прямої агресив-
ності) щодо нових ідей і концепцій, як це і
випливає з теорії Т. Куна. На жаль, подібна
тенденція з часом поглиблюється, оскільки
покірних традиціям «службовців» від нау-
ки стає дедалі більше, а прагнення зайняти
тепліше місце під сонцем часто пересилює
бажання піднятися над існуючою планкою
наукового знання.
Одним із конкретних прикладів ство-
рення і функціонування систем масової
(або корпоративної) «нормальної» науки
є американський варіант, культивований у
США і тому добре знайомий Т. Куну. На-
віть побіжний погляд на історію американ-
ської науки спонукає до такого висновку:
через низку історичних і соціальних обста-
вин Штати неспроможні генерувати влас-
них мислителів. Це можна пояснити від-
сутністю єдиних культурних коренів, ви-
користанням чужого для більшості уламків
різних соціумів (мігрантів) географічно-
го субстрату і об’єднанням їх не за принци-
пом кооперації, як, наприклад, це випливає
з концепцій етногенезу Л.М. Гумільова і за-
гальної теорії систем Л. фон Берталанфі, а
в сумативну мозаїчну систему, досить жор-
стко пов’язану спільними інтересами (су-
місна вигода, високий життєвий рівень, за-
хищеність), заснованими на підтримуван-
ні високого рівня індивідуальної і групової
агресії як усередині країни, так і стосовно
інших країн та народів, постійних спробах
нав’язати останнім свій спосіб існування,
попри його синтетичне походження, не під-
кріплене історико-культурною, соціальною
та етичною практикою.
Безсумнівно, США є замкнутою — за
основними системотвірними принципами —
системою, наростанню ентропії в якій пе-
решкоджає достатньо високий рівень іммі-
грації, що відіграє роль антиентропійного
48 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11
чинника. Підтримання такого рівня «лімі-
ту» в Сполучених Штатах (саме ця обста-
вина зближує «заокеанського монстра» з
нашою «супердержавою» Москвою, яка по-
стійно черпає з російських і близькозару-
біжних колоній робочу силу, таланти, фі-
нанси) і високий рівень професійної осві-
ти дають можливість зберігати постійний
контингент ділових людей — доволі компе-
тентних фахівців, розробників, інженерів.
Але, на жаль, не інтелектуалів у класично-
му розумінні цього слова.
Утім, навіщо самим вирощувати мисли-
телів, якщо мізки можна прикупити в ста-
рій добрій Європі? Так це зазвичай і роби-
лося — приїздили талановиті «лімітчики»,
формували інтелектуальні засади майбут-
ніх понятійних «огорож» — парадигм. І за
справу бралися представники «нормаль-
ної», корпоративної науки, які почина-
ли розробляти отримані ідеї, примножую-
чи власний і суспільний добробут. Стабіль-
ність, точніше моноінтелектуальність ін-
формаційного середовища, підтримувалася
саме завдяки методам оцінювання науко-
вих досягнень шляхом обчислення індексів
цитування, імпакт-факторів і т.п., що нині
входять у моду і в нас, стандартних при-
йомів, які забезпечують відділення «чис-
тих від нечистих». До останніх, звісно, від-
носять усіх цих нікчемних розумників, ко-
трі ніяк не могли засвоїти головний прин-
цип «нормальної» науки — «ніколи думати
— працювати треба».
Але в другій половині ХХ ст. час, коли
Європа була кузнею вчених і філософів, на
жаль, минув. І справді, навіщо сушити го-
лову, ризикуючи зазнати остракізму з боку
представників «нормальної науки», яких
сьогодні воістину легіон, якщо простіше
пристосуватися до наукової спільноти? Це
забезпечує взаємну внутрішньокорпоратив-
ну цитованість і високий імпакт-фактор, а
отже, і стабільні доходи. Відвідавши на по-
чатку 90-х років кілька університетів За-
хідної Європи, я переконався в необхід-
ності переходу на жорсткі професійні аме-
риканські освітні стандарти. Щоправда, на
основі закордонних поїздок у мене склало-
ся враження: провідні вищі навчальні за-
клади Заходу налаштовані не на плекання
майбутніх учених-мислителів, а на фахо-
ву підготовку (не за «просто так») молоді з
країн третього світу. Як же бути з генерато-
рами нових ідей!?
У сучасних умовах ця проблема усклад-
нюється. Відсутність універсальних всео-
сяжних концепцій і підходів, а також бо-
ротьба з тими, хто міг би їх створити, уне-
можливлює синтез наукових знань, осо-
бливо на перетині природничо-наукових і
гуманітарних дисциплін.
* * *
Питання порушення співвідношення
між накопиченням наукової інформації і
можливостями її інтерпретації можна роз-
в’язати лише шляхом створення міцного
методологічного каркасу мислення — за-
гальнонаукової методології, здатної подо-
лати обмеження на шляху побудови уні-
версальних понятійних систем. Це можна
зробити лише за допомогою підходів, що
спираються на універсальні (апріорні, за
Кантом) принципи, які характеризують
засадничі властивості реального світу.
Ось думка К. Поппера з цього приво-
ду: „І. Кант, що висунув теорію апріорного
знан ня, мовою свого часу випередив най-
важливіші результати еволюційного під-
ходу до теорії знання. Але сьогодні мож-
на йти далі і стверджувати, що 99 % зна-
ння, яке Кант вважав апостеріорним (до-
свідним), фактично є апріорним”. Згідно з
К. Поппером [16], людина — це свого роду
біокультурний організм, який володіє, як і
всі тварини, природженим знанням, тому
дані органів чуття інтерпретуються в кон-
тексті наших дорефлексивних ідей, але, на
жаль, нерідко інтерпретуються хибно.
Цілком очевидно, що аналіз подібних по-
ложень з позицій чинної емпіричної ме-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11 49
тодології не видається можливим. Най-
перспективнішим у цій галузі є системно-
інформаційний підхід і, передовсім, уяв-
лення про існування фонду потенційної ін-
формації.
Проте феномен початкового (міфологіч-
ного) бачення світу ґрунтувався не тіль-
ки на емпіричних даних, одержуваних лю-
диною в процесі взаємодії із середовищем,
а й на використанні, передовсім, здатнос-
ті звертатися до фонду потенційної інфор-
мації, що містить (завдяки дії закону збе-
реження інформації в процесах біологічної
еволюції) відомості про первинний досвід
освоєння навколишнього середовища всіма
біосистемами, які передували появі розум-
ної людини. Саме можливість звернення
до цієї еволюційної пам’яті деяких обдаро-
ваних представників роду людського через
сферу позасвідомого, підкріплена їхньою
здатністю вилучати значно більшу кіль-
кість енергії з навколишнього середовища,
ніж інші тварини, дала змогу людству до-
волі швидко вивищитися над останніми і
почати освоювати світ, використовуючи за-
мість поведінкових видоспецифічних шаб-
лонів механізми пам’яті та інтелекту (які
привели до виникнення здібності цілеспря-
мовано створювати інформаційні систе-
ми згідно з обставинами), що прогресивно
розвиваються.
Безсумнівно, фонд потенційної інформа-
ції і є джерелом того загадкового складника
«пізнавальної здатності», яка, за І. Кантом,
має природжене апріорне походження.
К. Поппер, не будучи прихильником уяв-
лень Платона про існування природжених
«ідей» і «форм», також не міг пояснити
джерело феномену «дорефлексивних» ідей.
З погляду системно-інформаційного підхо-
ду, це і є релікти інформаційних стереоти-
пів або організаційних ідей, що зберігають-
ся у фонді потенційної інформації від усіх
поколінь еволюційних попередників люди-
ни. Головна складність при їх вилученні —
дія закону системності інформації і прин-
ципу самозбереження систем. Саме ця об-
ставина нерідко, особливо в процесі стере-
отипізації свідомості, що надто поглибився
під впливом догматизації парадигмальних
принципів, призводить до хибної інтерпре-
тації потенційної «дорефлексивної» інфор-
мації.
Первинне інтуїтивне сприйняття сві-
ту спиралося на свого роду медитацію.
Мислителі занурювалися в несвідоме і че-
рез фонд потенційної інформації знаходи-
ли відповіді на багато питань системного
пізнання світу. Очевидно, на ранніх стаді-
ях пізнання людство орієнтувалося на ви-
хідні стратегії (загальну логіку буття), що
формуються природними системами в про-
цесах взаємодії (пристосування) до різно-
манітності середовища (в широкому сенсі
цього слова), яке еволюційно змінюється,
«від створення світу» [12–14]. Хоча б част-
ково оволодіти цією системною інформа-
цією могли тільки окремі особистості, об-
даровані так званим пошуковим інстинк-
том (своєрідне «евристичне» еволюційне
надбання!). За даними етологічного моде-
лювання (виконуваного переважно на щу-
рах), кількість особин-пошукачів («інтелі-
гентів»), наділених цим даром, ніколи не
перевищувала 7% чисельності будь-якої
популяції (не тільки людської). Відповід-
но кількість особин-«обивателів» була вде-
сятеро більшою, аніж пошукачів. На думку
аналітиків, це співвідношення справедливе
і для представників роду людського.
Очевидно, саме до цієї «вибірки» нале-
жали давньогрецькі мудреці, котрі могли
інтуїтивно виходити (завдяки властивому
їм природному дару, зумовленому дією «ге-
нератора різноманітності» в процесах від-
творювання) на рівень глобальних узагаль-
нень, які за передбаченням і своїми масш-
табами вражали і дотепер вражають учених,
що аж ніяк не ґрунтується на численних ба-
гаторічних емпіричних даних. Чого, напри-
клад, варті атомізм Левкіппа, Демокріта й
а Епікура або космогонічні уявлення Арис-
50 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11
тарха Самоського? І багато в чому це пояс-
нює категоричну думку Платона про те, що
не кожна людина здатна бути мислителем
(через що йому закидали пропаганду еліта-
ризму в науці).
Чи можна розв’язати цю проблему за
нинішніх умов? Не тільки можна, але й
необхідно. Передовсім потрібно перекона-
ти більшість учених піднятися над своїми
цеховими інтересами, подивитися на про-
блеми і методи їхнього розв’язання не зсе-
редини, а з погляду суміжних дисциплін.
Дуже важливо всім ученим усвідомити,
що головним арбітром оцінювання їхньої
наукової діяльності є невблаганний час.
Достатньо згадати долю жертв нормаль-
ної науки. Досі (і дедалі частіше) вчені
звертаються до праць Платона, Арістоте-
ля, Лукреція, Анаксагора, Фалеса (з Міле-
та), Аристарха, але не їхніх «нормальних»
опонентів. І М. Лобачевський, і Л. Больц-
ман очолюють перелік найвідоміших ре-
форматорів науки. Їх знають сьогодні всі.
А де ж їхні гонителі-«корифеї»? Який у
них нині індекс цитованості? Як з імпакт-
фактором? А ніяк! Можете перешукати
каталоги найбільших бібліотек. Резуль-
тат буде маловтішний: є буквально пооди-
нокі примірники праць таких ревнителів
«нормальної» науки серед тієї літератури,
яка не користується попитом. Якщо й тра-
пляються згадки про їхню наукову діяль-
ність у сучасних джерелах, то найчастіше
їх пов’язують із актами вандалізму стосов-
но справжніх учених.
Тому необхідно навчитися толерантно
ставитися до найрізноманітніших поглядів,
особливо до тих, які всіляко замовчують
служителі парадигм без жодної критики на
їхню адресу. Так, серед них можуть бути і
псевдонаукові, і просто безглузді. Але, ймо-
вірно, слід дослухатися до думки англій-
ського філософа XIX ст. Генрі Томаса Бо-
кля, висловленої в його «Історії цивіліза-
ції Англії»: «Найбільшим ворогом знання
є не помилки, а лінощі. Все, в чому ми ма-
ємо потребу — це в ретельному розгляді; з
ним ми можемо бути впевнені, що все впо-
рядкується, хоча б ми в чомусь і помиляли-
ся. Одна хиба знищує іншу; кожна спросто-
вує протилежну собі, й істина випливає на-
зовні. Такий хід розвитку людського розу-
му, і з цього погляду винуватці нових ідей,
нових пропозицій і положень є добродіями
людського роду. Справедливі вони або не-
справедливі, це не так важливо. Вони зао-
хочують розум, спонукаючи його до діяль-
ності, ведуть нас до нових досліджень, фор-
мують нові погляди на предмети, перешко-
джають нашим лінощам і знищують, хоча
не дуже ніжно, зате остаточно, схильність
до рутини, що спокушає людей рухатися
вперед навпомацки — шляхом, прокладе-
ним їхніми предками, і перепиняють доро-
гу кожному поліпшенню» (цит. за [4, 430]).
Важливо пам’ятати, що принцип фальси-
фікації К. Поппера належить винятково до
емпіричних узагальнень. За умови об’єд-
нання емпіричної (нормальної, за Т. Ку-
ном) науки з можливостями інтуїтивних
методів виходу на апріорні універсальні
закони цей принцип зживе сам себе. Нау-
кове пізнання, безперечно, збагатиться від
союзу емпіриків та інтуїтивістів.
При цьому необхідно дослухатися до за-
кликів К. Поппера і дуже обережно поста-
витися до сучасної наукової логіки, оскіль-
ки, за його твердженням, не існує ні логіч-
ного методу отримання нових ідей, ні мето-
дів логічної реконструкції цього процесу:
«Кожне відкриття містить «ірраціональний
елемент» або «творчу інтуїцію» в бергсо-
нівському значенні» [16, 52]. А далі він по-
силається на слова А. Ейнштейна про «по-
шук таких надзвичайно універсальних за-
конів.., з яких за допомогою чистої дедук-
ції можна отримати картину світу. Не існує
логічного шляху, що веде до таких... зако-
нів. Їх можна відкрити тільки за допомо-
гою інтуїції, заснованої на феномені, схо-
жого на інтелектуальну любов до об’єктів
досвіду» [16, 52].
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 11 51
Зрозуміло, можна нехтувати не вельми
науковим поняттям «інтелектуальної лю-
бові», замінивши її уявленням про здат-
ність творчих особистостей виходити за
рамки свідомих стратегій і занурюватися
у сферу потенційної інформації, що зале-
жить і від відповідних здібностей, і від са-
мовідданості вченого.
1. Бриллюэн Л. Наука и теория информации. — М.:
Мир, 1960. — 392 с.
2. Бриллюэн Л. Научная неопределенность и теория
информации. — М.: Мир, 1966. — 272 с.
3. Глушков В.М. О кибернетике как науке // Кибер-
нетика, мышление, жизнь.– М., 1964. — С. 53 — 61.
4. Котта фон Б. Геология настоящего времени. —
СПб., 1874. — 454 с.
5. Кун Т. Структура научных революций. — М.: Про-
гресс, 1977. — 300 с.
6. Оноприенко Ю.И. Закон сохранения информации
в биологии. — Владивосток: ДВНЦ АН СССР,
1985. — 160 с.
7. Оноприенко Ю.И. Биологическая организация
и наследственная информация. — Владивосток:
ДВО АН СССР, 1990. — 172 с.
8. Оноприенко Ю.И. Биологические ин фор ма ци он ные
системы. Логико-методологический аспект. — Вла-
дивосток: Дальнаука, 1998. — 124 с.
9. Оноприенко Ю.И. Основы теории информации с
элементами системного анализа информацион-
ных процессов в природе и обществе. — Влади-
восток: Изд-во ДВГУ, 2001. — 108 с.
10. Оноприенко Ю.И Эволюция сознания как часть
общего процесса саморазвития материи //
Totallogy-XXI. Постнеклассические исследова-
ния. — 2002. — Вып. 8. — С. 26–38.
11. Оноприенко Ю.И. Эволюционная биология. Сис-
темно-информационный подход. — Магадан:
СВНЦ ДВО РАН, 2003. — 230 с.
12. Оноприенко Ю.И. Основы теории информации:
Уч. пособие. — Владивосток: Изд-во ДВГУ, 2003.
— 276 с.
13. Оноприенко Ю.И. Концепция коопераций и соци-
альная организация // Вопросы журналистики.
— 2004. — Вып. 10. — С. 175–193.
14. Оноприенко Ю.И. Основы системных исследова-
ний (Информационно-методологический под-
ход): Уч. пособие. — Владивосток: Изд-во ДВГТУ,
2005. — 260 с.
15. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс. — М.: Ермак,
2005. — 269 с.
16. Поппер К. Логика и рост научного знания. — М.:
Прогресс, 1983. — 638 с.
17. Рассел Б. Человеческое познание. — М.: ИЛ, 1957.
— 992 с.
18. Эшби У. Р. Введение в кибернетику. — М.: ИЛ,
1959. — 432 с.
Ю. Онопрієнко
НАУКА В XXI СТОЛІТТІ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ
Р е з ю м е
Найактуальнішу проблему науки — порушення спів-
відношення між накопиченням наукової інформації і
можливостями її інтерпретації — можна розв’язати
тільки шляхом створення стійкого методологічного
каркасу мислення — загальнонаукової методології,
здатної усунути обмеження на шляху побудови
універсальних понятійних систем. Подолати ці пере-
пони можна лише за допомогою підходів, що спира-
ються на універсальні (апріорні, за І. Кантом) прин-
ципи, які визначають фундаментальні властивості
реального світу.
Yu. Onopriyenko
SCIENCE IN 21st CENTURY:
PROBLEMS AND PROSPECTS
S u m m a r y
The most actual science problem — correlation distur-
bance between scientific information accumulation and
its interpretation opportunities — can be solved by crea-
tion of steady methodological frame of thinking — a gen-
eral scientific methodology that can eliminate restric-
tions on the way of universal conceptual system building.
It’s possible to overcome these obstacles by means of ap-
proaches that are based on universal (a priori by I. Kant)
principles that define fundamental prosperities of the
real world.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-592 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-24T13:55:24Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Онопрієнко, Ю.І. 2008-05-05T16:34:04Z 2008-05-05T16:34:04Z 2007 Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи / Ю.І. Онопрієнко Ю.І. // Вісн. НАН України. — 2007. — N 11. — С. 37-51. — укp. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/592 The most actual science problem — correlation disturbance between scientific information accumulation and its interpretation opportunities — can be solved by creation of steady methodological frame of thinking — a general scientific methodology that can eliminate restrictions on the way of universal conceptual system building. It’s possible to overcome these obstacles by means of approaches that are based on universal (a priori by I. Kant) principles that define fundamental prosperities of the real world. Найактуальнішу проблему науки — порушення співвідношення між накопиченням наукової інформації і можливостями її інтерпретації — можна розв’язати тільки шляхом створення стійкого методологічного каркасу мислення — загальнонаукової методології, здатної усунути обмеження на шляху побудови універсальних понятійних систем. Подолати ці перепони можна лише за допомогою підходів, що спираються на універсальні (апріорні, за І. Кантом) принципи, які визначають фундаментальні властивості реального світу. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України №11 С. 37-51 Статті та огляди Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи Science in 21st century: problems and prospects Article published earlier |
| spellingShingle | Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи Онопрієнко, Ю.І. Статті та огляди |
| title | Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи |
| title_alt | Science in 21st century: problems and prospects |
| title_full | Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи |
| title_fullStr | Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи |
| title_full_unstemmed | Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи |
| title_short | Наука у XXI столітті: проблеми і перспективи |
| title_sort | наука у xxi столітті: проблеми і перспективи |
| topic | Статті та огляди |
| topic_facet | Статті та огляди |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/592 |
| work_keys_str_mv | AT onopríênkoûí naukauxxistolíttíproblemiíperspektivi AT onopríênkoûí sciencein21stcenturyproblemsandprospects |