Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів
Галицька “Просвіта” делегувала в національно-визвольний рух чимало своїх діячів і вихованців, але імена багатьох з них досі залишаються поза національною пам’яттю. Одне з таких імен – зв’язкової Олега Ольжича Євгенії Зелінської – автор намагається насвітлити у пропонованій статті. Вона брала учас...
Saved in:
| Published in: | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/60146 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів / Ю. Зайцев // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2010. — Вип. 19. — С. 488-503. — Бібліогр.: 60 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859594865980997632 |
|---|---|
| author | Зайцев, Ю. |
| author_facet | Зайцев, Ю. |
| citation_txt | Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів / Ю. Зайцев // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2010. — Вип. 19. — С. 488-503. — Бібліогр.: 60 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| description | Галицька “Просвіта” делегувала в національно-визвольний рух чимало своїх діячів
і вихованців, але імена багатьох з них досі залишаються поза національною пам’яттю.
Одне з таких імен – зв’язкової Олега Ольжича Євгенії Зелінської – автор намагається
насвітлити у пропонованій статті. Вона брала участь у захисті Карпатської України,
в Українському національному об’єднанні в Німеччині та підпіллі ОУН(м) у Львові.
The author attempts to define a place of “Prosvita” member Ievhenia Zelinska (a
messenger of Oleh Ol’zhych) in national memory. He describes that she participated in
defense of Carpathian Ukraine, was a member of Ukrainian National Union in Germany
and participated in the underground activities of ONU (m) in Lviv.
|
| first_indexed | 2025-11-27T19:36:32Z |
| format | Article |
| fulltext |
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 19/2010488
Юрій ЗАЙЦЕВ
Просвітянка Євгенія Зелінська –
Політв’яЗень двох тоталітарних режимів
Галицька “Просвіта” делегувала в національно-визвольний рух чимало своїх діячів
і вихованців, але імена багатьох з них досі залишаються поза національною пам’яттю.
Одне з таких імен – зв’язкової Олега Ольжича Євгенії Зелінської – автор намагається
насвітлити у пропонованій статті. Вона брала участь у захисті Карпатської України,
в Українському національному об’єднанні в Німеччині та підпіллі ОУН(м) у Львові.
Ключові слова: Євгенія Зелінська, Олег Ольжич, Михайло Селешко, ОУН(м), УНО,
гестапо, концтабір, КДБ.
Повернення народові правди про його власне минуле стало пріоритетом істо-
ріографії в незалежній Україні. Проте чимало вагомих подій та гідних пошанівку
імен все ще залишаються під завалами компартійно-імперських фальсифікацій та
в могильниках документів, відсепарованих радянськими кадебістсько-цензурними
фільтрами. Зокрема, це стосується діячів одного з відламів ОУН – його мельни-
ківського крила. Їхню відданість національній ідеї засвідчила жертовна боротьба
за волю України й подвижницька видавнича та просвітницька праця. Одним із
лідерів ОУН(м) був відомий археолог, поет і публіцист Олег Ольжич (справжнє
прізвище Олег Кандиба, 08.07.1907–9.06.1944), замучений нацистами в концтаборі
Заксенгаузен. Його наукова, літературна, організаційна й політична діяльність ши-
рокознані в середовищі освіченого українства. Однак про сподвижників Ольжича
публікацій і відомостей обмаль. Опосередковано це підтвердив телефонний дзвінок
авторові цих рядків від голови правління видавництва “Смолоскип”, одного з най-
плідніших видавців українського самвидаву поза межами “залізної завіси” Осипа
Зінкевича: “Працюю зараз у США над книгою про Олега Ольжича. Чи не могли б ви
підготувати біографічну довідку про його зв’язкову Ґену (Євгенію) Зелінську? Кілька
років тому вона померла. Відомості про неї надто мізерні. Можливо, щось довіда-
єтеся в її сестри Любомири Довбуш, яка мешкає в селі Зимна Вода під Львовом”.
Справді, лише коротку згадку про Зелінську подав її двоюрідний брат Олекса
Зелінський у книзі “Рудно, моє рідне село у Львівському повіті”1, 1967 р. опублі-
кованій у США. 1987 р. племінниця автора Ярослава Козловська таємно перевез-
ла рукопис книги в Україну2. 1997 р. за ініціативою Ради Товариства “Просвіта”
Пустомитівського району Львівської області та на кошти громади Рудного вона була
передрукована в районній друкарні з поданням біографічної довідки автора, яку
написала Ірина Зелінська, вступу “Оберіг державності” письменниці Ніни Бічуї та
післямовою голови районної ради Товариства Віри Васаган3. У презентації книжки
в Народному домі Рудного 16 листопада 1997 р. взяли участь голова Львівського
489Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів
обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка пись-
менник Роман Іваничук, редактор газети “Просвіта” прозаїк Ніна Бічуя, голова ради
Товариства Залізничного району Львова Арета Павликевич, Віра Васаган, звісно
ж – Євгенія Зелінська та ін.4 Кілька фрагментів з життєпису Є. Зелінської подав у
книзі спогадів “У кігтях ґестапо” колишній її наречений, відомий діяч УВО й ОУН,
сподвижник і секретар лідера ОУН Андрія Мельника Михайло Селешко5. Кілька
разів згадав Ґену, так називали Зелінську в підпіллі, як “довірену зв’язкову” Олега
Ольжича учасник Похідних груп ОУН 1941 р., побратим і співробітник Ольжича,
член Проводу українських націоналістів Яків Шумелда в своїх спогадах, опубліко-
ваних часописом “Самостійна Україна” (Чикаго, 1965 р.) і передрукованих у книзі
“Олег Ольжич. Вибрані твори” її упорядником Осипом Зінкевичем6. У згаданій
книзі О. Зінкевич надрукував і власну дослідницьку статтю “Олег Ольжич. Шляхи
життя, творчості й боротьби”, в якій виклав епізод з арештом німецькою поліцією
зв’язкової Ольжича Ґени7. Єдиною більш докладною оповіддю про Є. Зелінську є
стаття Ірини Лозинської “Пам’яті друга”8, опублікована в газеті рудненської пара-
фіяльної церкви з приводу передчасної смерті героїні нашої публікації. 2006 р. цю
статтю передрукував пресовий орган Організації державного відродження України
журнал “Самостійна Україна”9, редагований Павлом Дорожинським. Низку вагомих
відомостей подала молодша сестра Є. Зелінської Любомира Довбуш, яка мешкає
в с. Зимна Вода під Львовом, а також автор згаданого нарису Ірина Лозинська. Та
найдокладнішу інформацію вдалося отримати з кримінальної справи № 7246 з об-
винувачення Зелінської Євгенії Данилівни за ст.ст.54-1“а” (зрада батьківщини) та
54-11 (організаційна діяльність), порушеної Управлінням МДБ (МҐБ) Львівської
області 22 жовтня 1948 р. й завершеної слідством 9 лютого 1949 р. Вона зберіга-
ється в архівно-довідковому підрозділі УСБУ у Львівській області під шифром
П-11796. Наслідком часткового опрацювання згаданих джерел стала наша стаття
в “Енциклопедії Львова”10. Того ж року відомий історик Степан Гелей передруку-
вав її в своїй вагомій (у переносному й прямому значенні цього слова) монографії
“Львівська комерційна академія”11. Але унікальність життєвої долі Євгенії Зелінської
спонукала нас чіткіше окреслити її постать на тлі драматичних подій української
історії, повернути національній пам’яті ще одне призабуте ім’я, одне з тисяч само-
відданих учасників змагу за Українську самостійну соборну державу.
Народилася Євгенія Зелінська 18 лютого 1919 р. в селянській сім’ї Данила,
сина Дмитра, та Софії з дому Дмитра Ігнатіва, третьою донькою. Був у родині ще
брат Степан від першого батькового шлюбу. Згодом на світ з’явилися брат Дмитро
(1921), сестра Олена-Ірена (1925) та 1930 р. – сестра Любомира (за чоловіком –
Довбуш)12. Рід Зелінських у Рудному започаткував учасник національно-визвольного
повстання поляків 1830 р. проти Російської імперії Данило Зелінський, який походив
з Полтавщини зі старого козацького роду. Після поразки повстання він 1831 р. втік
до Галичини, хворий і виснажений затримався у Рудному в родині Олинців, а після
одужання одружився з їхньою донькою Марією. Хоча був православним, своїх ді-
тей виховав у греко-католицькій вірі13. Євгенія зростала в національно свідомому
середовищі. Дід Дмитро був війтом сільської громади. Його син (батьків брат)
Атанас Зелінський брав участь у боях з навалою більшовиків на Українську Народну
Республіку, інший член родини Максим Зелінський, теж вояк Української Галицької
490 Юрій Зайцев
Армії (УГА), в тих боях загинув14. За антипольську діяльність 1932 р. влада кинула
в концтабір Освенцім батька Євгенії Данила. Звільнили його вже важко хворим і
за три роки він 64-річним помер15. Зазнали втрат Зелінські й після домовленого з
Гітлером визвольного нападу Червоної армії на Польщу 1939 р. Затриманого в квітні
1940 р. за участь в підпільній організації брата Євгенії Дмитра двадцятилітнім без
слідства й суду енкаведисти закатували у в’язниці на вул. Лонцького з-поміж 1681
особи, знищених 22–28 червня 1941 р. перед захопленням Львова німецькою армією.
У червні 1944 р. після обшуків в помешканні й вилучення друкарської машинки,
документів та світлин доньки Євгенії матір Софію німці забрали до слідчої в’язниці
гестапо на вул. Лонцького. Але за три місяці її звільнили. 1946 р. за членство в ОУН
емгебісти заарештували сестру Олену. Витримала рік допитів та катувань, відтак
зуміла втекти зі слідчої тюрми в райцентрі Брюховичах. Тривалий час переховува-
лася, але після повідомлення про амністію тим, хто добровільно вийде з підпілля,
зголосилася й надалі працювала в колгоспі16.
З шести років Євгенія навчалася в народній школі в сусідньому селі Зимна
Вода. 1928 р. вступила до неповно-середньої школи ім. М. Шашкевича у Львові, а
з 1931 р. продовжила навчання в класичній жіночій гімназії Сестер-василіянок на
вул. Длугоша (нині – Кирила і Мефодія), 17а, яку очолював Василь Щурат, а серед
викладачів були Ярослав Гординський, мати Ярослава Дашкевича Олена Степанів,
учень Михайла Грушевського Микола Чубатий. Після її закінчення 1935 р. вступи-
ла до Вищої школи закордонної торгівлі (нині – Львівська комерційна академія),
де досконало вивчила друкарську справу і бухгалтерію. Під час перебування у
Львові познайомилася з провідними діячами ОУН Олегом Ольжичем та Михайлом
Селешком, почала виконувати доручення організації, в підпільному помешканні
друкувала статті, летючки та праці Ольжича. Влітку 1938 р. стала членом ОУН17.
Але ще 1937 р. змушена була перервати навчання через неспроможність його опла-
чувати. Як справедливо зазначив дослідник історії академії С. Гелей, “навчання
української молоді у Торговельній академії, як і в інших вищих навчальних закладах
Польщі, було дуже проблематичним через польський характер цих вузів. Більшість
українців жили у сільській місцевості та поступалися полякам рівнем до заходів.
Висока платня за навчання і необхідність проживати в місті теж обмежувала їм
доступ до вищої освіти”18. Відтак, допоміжна праця в домашньому господарстві
стала для Євгенії основною.
Водночас, з юних літ вона цікавилася громадським життям села, в якому зго-
дом брала активну участь, зокрема, в гуртку “Рідна школа”, в організації “Дитячого
садка”, відвідувала читальню “Просвіти”. За ухвалою громади було припинено
спорудження в центрі села в’язниці, а будову докінчили як читальню. Розмістили
там також аматорський театральний гурток, Селянську спілку, руханкове товари-
ство “Сокіл”, кооператив “Будучність”, гурток “Рідна школа”, гурток “Сільський
господар”, протиалкогольне товариство “Відродження”, чоловічий хор та пластовий
гурток “Буй Тур”, який польська влада заборонила (замість нього рудненці зоргані-
зували пожежно-гімнастичне товариство “Луг”). Очолював читальню “Просвіти”
Олекса Зелінський. 1937 р. будинок читальні надбудували, й того ж року Євгенія
Зелінська після повернення зі Львова до Рудного стала заступником голови сільсько-
го просвітянського товариства. За її сприяння в читальні проводилися національні
491Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів
імпрези, в громадському лісі влітку влаштовували фестини, взимку організовували
карнавальні забави за участю власного аматорського оркестру. Один із “Маланчиних
вечорів” відбувся в гарно вбраній залі. Її декорував колишній січовий стрілець, який
під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. воював у складі Галицької армії
в артилерійській батареї сотника Михайла Селешка, а згодом відомий художник-
карикатурист, письменник-гуморист, редактор і видавець Едвард Козак (“Еко”).
Він на той час мешкав у Рудному, працював у редакції журналу “Комар” у Львові
(1933–1939) та ілюстрував усі видання Івана Тиктора19.
1938 р. загострилася політична ситуація на Закарпатті. Вже влітку на терени
“Срібної Землі” почали проникати польські та угорські диверсійні й звичайні гра-
біжницькі групи, які висаджували в повітря мости, нападали на державні установи
й українські організації, тероризували людей. Створені урядом Чехословаччини
сторожові оборонні відділи були малоефективними через чисельну слабкість та
низьку сумлінність, що потребувало формування власних українських сил самообо-
рони. 4.09.1938 р. за ініціативою групи членів ОУН в Ужгороді на зборах молодих
патріотів, досвідчених військовиків і політичних діячів було утворено Українську
Національну Оборону, яку очолив Степан Росоха. Через місяць УНО вже становила
розгалужену й ефективну мережу, але уряд не давав її членам навіть обов’язкової
учбової зброї. Здобувати її доводилося від згаданих диверсійних загонів20.
Українофіли на чолі з священиком Августином Волошином усупереч русофілам
та мадярофілам пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським
народом, а до часу її реалізації вимагали автономії краю в складі Чехословаччини.
Однак Мюнхенська угода глав урядів Німеччини, Великобританії, Франції та Італії
(Гітлера, Чемберлена, Даладьє та Муссоліні), підписана 30.09.1938 р., передбачала
відторгнення від Чехословаччини Судетської області на користь Німеччини. Це
ускладнило ситуацію в Чехословаччині і в т. ч. у Закарпатті, на яке претендувала
Угорщина. Все ж 8.10.1938 р. автономію Закарпаттю під назвою Підкарпатська Русь
було надано. Але 2.11.1938 р. ухвалою Першого Віденського арбітражу міністри
закордонних справ Німеччини та Італії передали Угорщині південну Словаччину та
частину Закарпаття з містами Ужгород, Берегове та Мукачеве. Тому уряд Волошина
перемістився до Хуста. 12.02.1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України (таку
назву край отримав 30.12.1938 р.) проурядове Українське національне об’єднання
(УНО) вибороло 93 відсотка голосів. Перед загрозою реалізації плану Гітлера щодо
передачі всього Закарпаття Угорщині як плату за союзництво з Німеччиною молоді
патріоти Галичини, в тому й чимало членів ОУН, нелегально перейшли кордон,
щоб допомогти новому українському протодержавному утворенню відстояти свою
незалежність. Вони влилися в створені (9.11.1938 р.) на базі УНО збройні сили
“Карпатську Січ”, які налічували 2 тис. вояків. Таємний військовий штаб спершу
очолив полковник Армії УНР Микола Аркас, після його смерті 14.12.1938 р. –
полковник Гнат Стефанів. До Генерального штабу увійшли члени ОУН Михайло
Колодзінський, Роман Шухевич, Зенон Коссак. До організації захисту Закарпаття
долучився також колишній начальник оперативного управління Генштабу Армії УНР
генерал-хорунжий Микола Капустянський. Координатором ідеологічної та політич-
ної діяльності в краї був Олег Ольжич. У ніч з 13 на 14.03.1939 р. війська Угорщини
вторглися до Карпатської України. А наступної ночі Німеччина розпочала окупацію
492 Юрій Зайцев
Чехословаччини. 15.03.1939 р. Сойм проголосив Карпатську Україну незалежною
державою й обрав А. Волошина її президентом. Нестача зброї та багаторазова пере-
вага чисельності угорських військ не могли бути компенсовані героїзмом українських
січовиків, гімназистів, молоді Закарпаття й Галичини. 16.03.1939 р. угорці захопили
Хуст, а наступного дня організований опір припинився, хоча партизанські дії три-
вали ще протягом місяця. В цих боях загинуло близько 5 тис. закарпатців та кілька
сотень галичан, у тому й командувач Карпатської Січі полковник М. Колодзінський
(розстріляний угорцями в солотвинських копальнях 18.03.1939 р.) та його помічник
З. Коссак, розстріляний там само в Солотвино наступного дня. Уряд Карпатської
України емігрував за кордон21.
Жертовність закарпатців викликала піднесення в національно свідомих гали-
чан, зокрема, в членів ОУН. Не залишилася осторонь ризикованої місії допомоги
побратимам з-поза Карпат і Євгенія Зелінська. Вже у вересні 1938 р. вона спільно
з односельцем Михайлом Козаком вирушила в таємну подорож через польсько-
чехословацький кордон до Ужгорода. Спершу замешкала в колишнього полковника
Армії УНР, згодом – актора, режисера українських театрів, з 1929 р. директора
Руського (тобто українського) театру Товариства “Просвіта” в Ужгороді Миколи
Аркаса. За його рекомендацією влаштувалася друкаркою в Народній Українській
Раді, створеній 1929 р. у Празі з метою координації всіх українських політичних сил
на еміграції. Потім працювала особистим секретарем Августина Волошина, а після
переїзду уряду до Хуста навіть жила в його помешканні. Окрім згаданих обов’язків,
Євгенія готувала й друкувала матеріали до газети Карпатської Січі “Наступ”, вечо-
рами шила військовикам однострої, а в Хусті до березня 1939 р. ще й працювала в
друкарні22.
Після поразки Карпатської Січі й ліквідації самостійності Карпатської України
Є. Зелінська за допомогою друзів у квітні 1939 р. виїхала до Моравії в м. Брно, де
існувала досить чисельна українська колонія. Працювала в аптеці у чеха Ербача.
Відтак отримала листа від М. Козака, який на той час вже працював у м. Ганновері
й радив їй також виїхати до Німеччини. В серпні 1939 р. Зелінська влаштувалася
в Ганновері на текстильну фабрику. Тим часом Козак переїхав до Берліна, куди в
січні 1940 р. переселилася й Зелінська. Рік працювала на парфумерній фабриці, але
в січні 1941 р. важко захворіла на туберкульоз легень. Чотири місяці лікувалася в
санаторії м. Мюльрозе, а після повернення до Берліна й загострення хвороби ще
три місяці перебувала в госпіталі. Поступово стан її здоров’я поліпшувався й уже в
січні 1942 р. вона змогла поїхати до Рудного, де впродовж місяця перебувала вдома.
З поверненням до Берліна Михайло Селешко запросив її працювати друкаркою в
Українське Національне Об’єднання (УНО)23.
Українська громадська організація УНО була заснована 1933 р. в Німеччині
для допомоги співвітчизникам у працевлаштуванні, захисті їх прав, організації
національно-виховної роботи, створенні й діяльності освітніх, професійних і мис-
тецьких гуртків, бібліотек і читалень. Під час війни УНО опікувалося полонени-
ми українцями з польської та радянської армій. 1942 р. Об’єднання налічувало
42 тис. членів, 1268 філій і гуртків. Від 1937 до 1945 р. його очолював колишній
підполковник Армії УНР Тиміш Омельченко. Щоправда, мешкав він у м. Кіль.
Тому конкретними організаційними справами займався генеральний секретар УНО
493Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів
Михайло Селешко. Пресовим органом Об’єднання був тижневик “Український ві-
сник”. Однією з найважливіших неоголошених функцій УНО було слугувати при-
криттям для ОУН, як своєрідна неофіційна прибудова. Практично в кожній клітині
УНО існували конспіративні осередки ОУН. Діяльність Об’єднання перебувала під
контролем гестапо. Через це при УНО діяв фіктивний керівний центр ОУН, а справ-
жній мав опертя на німецьку урядову структуру “Українську Установу Довір’я”24.
З М. Селешком Зелінську поєднували не лише політично-організаційні, а й при-
язні особисті стосунки. Як розповідала згодом Євгенія своїй сестрі Любомирі, восени
1941 р. вони з Михайлом відбули обряд заручин і від того часу називали себе на-
реченим і нареченою. Народився М. Селешко 4.10.1901 р. в с. Витвиця Долинського
повіту на Станиславівщині. Здобув гімназійну освіту в Долині. В складі Української
галицької армії брав участь у визвольних змаганнях. Став одним із провідних членів
Української військової організації (УВО) та ОУН. Зазнав переслідувань польською
поліцією, тому змушений був емігрувати спершу до Чехословаччини, а згодом – до
Берліна. Навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах, студіював
журналістику в Берлінському університеті. Близько знався з лідером ОУН Євгеном
Коновальцем, а після його вбивства – з Андрієм Мельником. В обох виконував
обов’язки секретаря. Був знайомий зі Степаном Бандерою, як згадує, від 1933 р.,
коли той під псевдо “Баба” приїздив до Берліна на наради проводу ОУН, які відбу-
валися в помешканні голови Українського національно-демократичного об’єднання
(УНДО) Дмитра Левицького. Очевидно, згадане знайомство відбулося 6.06.1933 р. на
конференції ОУН, делегатом якої був і М. Селешко. Співпрацював він в Українській
пресовій службі в Берліні (певний час редагував її “Бюлетень”), в часописі “Новий
шлях”, до 1939 р. був берлінським кореспондентом “Часу” (Чернівці), “Діла” та
“Нового шляху” (Львів), а також україномовних газет у Франції, Америці, Канаді,
Аргентині й Румунії. Спогади Селешка “У кігтях гестапо” та “Вінниця” виокремлю-
ють його як талановитого оповідача. Родина його залишилася в Україні. Це, зокрема,
мати, дві сестри, середній брат Василь, якого 1944 р. мобілізували до Червоної армії
і він загинув під Берліном. Наймолодший брат Степан воював у німецькій армії на
східному фронті, а по війні замешкав у Нью-Йорку. Батько помер 1942 р.25
З початком німецько-радянської війни О. Ольжич з Кракова повернувся в
Україну з дорученням Проводу ОУН(м) керувати діями організації в центральних
та східних теренах. Наприкінці серпня 1941 р. він з Похідною групою дістався Києва,
допомагав Олені Телізі в організації Спілки українських письменників, Товариства
українських журналістів, забезпечив видання щоденної газети “Українське слово”
та літературно-мистецького додатку до неї “Литаври”, який редагувала О. Теліга,
сприяв відкриттю українського театру, був засновником (5.10.1941 р.) політично-
громадського центру Українська Національна Рада – своєрідного надпартійного
органу передпарламентського типу. Очолив її професор Микола Величківський і
секретарі Президії професор Антін Баранівський та Осип Бойдуник, одним із за-
ступників голови був Микола Капустянський. УНРада встановила контакти з усіма
окупованими землями України, деякий час контролювала Київську міську управу,
відновила культурне та мистецьке життя міста. Окупаційну владу дратувала управ-
лінська активність УНРади, тому вже 20.11.1941 р. вона зобов’язала Раду припинити
діяльність, а через непослух з 9.12.1941 р. вдалася до арештів та розстрілів її членів.
494 Юрій Зайцев
Знищили також співробітників газети “Українське слово”. УНРада вирішили перейти
в підпілля. На вимогу А. Мельника низка діячів, у тому й Ольжич, виїхали з Києва,
переважно до Львова. Але О. Теліга категорично відмовилася залишити місто й про-
довжувала літературну та політичну роботу. На початку лютого 1942 р. О. Ольжич
таємно приїхав до Києва з авто й надійними документами, щоб забрати подружжя
Теліг. Однак і цього разу Олена не підкорилася наказу. 7.02.1942 р. вона була зааре-
штована і за кілька днів разом з чоловіком Михайлом розстріляна в Бабиному яру26.
В середині січня 1942 р. О. Ольжич евакуював розконспірованих людей з
Києва, слідом за ними на деякий час виїхав до Галичини. Найвірогідніше, саме в
другій половині цього місяця у Львові він зустрівся з Є. Зелінською й запропонував
їй виконувати обов’язки його зв’язкової. Тому, власне, М. Селешко й запропону-
вав їй працю в УНО. Там вона перебувала на організаційному зв’язку з Романою
Дзюбинською – керівником жіночої сітки берлінської ланки ОУН, яка також пра-
цювала секретарем-друкаркою. Зелінська отримала псевдо “Стефка”, сплачувала
членські внески, брала участь у зібраннях, які проводили керівники ОУН, вивчала
історію України, знайомилася з політичною літературою, перевозила з Берліна до
Львова важливі рукописи, документи та видання ОУН(м)27.
Разом з тим, з матеріалів згаданої кримінальної справи № 7246 (1948–1949)
можна зробити висновок, що Є. Зелінська продовжила активну працю в підпіллі ОУН
відразу після переїзду до Берліна 1940 р., хоча на першому допиті 22.10.1948 р. твер-
дила, що Дзюбинська “втягнула” її в симпатики ОУН(м) восени 1943 р. 29.10.1949 р.
говорила, що була “завербована” в травні 1943 р., а під час допиту, який тривав
з перервами від 23 год. 25.11. до 2 год. 27.22.1948 р., на запитання про членів
Головного Проводу ОУН(м) “пригадала”, що в Берліні в УНО кілька разів зустрі-
чалася з Омеляном Сеником-Грибівським і Миколою Сціборським, які, як відомо,
були вбиті в Житомирі за досі не з’ясованих обставин 30.08.1941 р.28
У серпні 1943 р. Є. Зелінська приїхала у відпустку до Рудного. Перед від’їздом
з Берліна Дзюбинська передала їй вказівку Проводу залишитися у Львові й вийти на
зв’язок з Олегом Ольжичем, конспіративну адресу якого вона знала. Під час зустрічі
Ольжич сказав їй, що працюватиме у Львівському крайовому Проводі ОУН, вико-
нуватиме його доручення, друкуватиме листівки та інші документи. Безпосереднім
її керівником Ольжич призначив брата Андрія Мельника Костянтина, якого вона
знала ще за спільною працею в Берліні. Він від 1941 р. до арешту в січні 1944 р. був
референтом пропаганди ОУН(м). Зустрілися в помешканні Романюка на вул. 29 лис-
топада (нині – Коновальця), 54. Зв’язковим між Зелінською та К. Мельником став
Ярослав Роговський29.
За кілька днів Є. Зелінська отримала портативну машинку, завезла її до себе в
Рудне і з жовтня розпочала працю. Отримуючи від Ольжича рукописи листівок та
інші матеріали, друкувала їх і зв’язком повертала навспак. Це були звернення до
народу, реферати на політичні теми, статті30.
У помешканні Зелінської в Рудному іноді відбувалися поважні наради. Про одну
з них довідалося гестапо. Про це заявив Вірзінг під час одного з допитів Селешка у
в’язниці в Потсдамі. Він від 7.07.1943 р. до середини жовтня брав участь як пере-
кладач у роботі німецької комісії з розслідування масових розстрілів радянських
громадян у Вінниці в 1937–1938 рр., а повертаючись до Берліна, у Львові зустрівся
495Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів
з Олегом Ольжичем, полковником Романом Сушком та своєю нареченою Євгенією
Зелінською. Під виглядом обіду у неї в Рудному, як твердив гестапівець Вірзінг,
відбулося засідання Крайового Проводу ОУН(м) за участю 12 осіб. Селешко ж
сказав, що під час цієї зустрічі добрих знайомих йшлося лише про смачний борщ
та вареники31.
У зв’язку з загрозою арешту за вказівкою К. Мельника Є. Зелінська перейшла
на нелегальне становище і переховувалася на квартирі у своєї двоюрідної сестри
Уляни Гнатівни Іващишин на вул. Хотинській, 1032.
21.01.1944 р. відбулися арешти членів ЛКП ОУН(м). Зокрема, до німецької
в’язниці потрапили керівник ЛКП Осип Бойдуник, а також Костянтин Мельник,
Микола Бігун, Євген Мацях, Денис Квітковський та ін. Зв’язок з Ольжичем пе-
рервався. Зелінська повернулася в Рудне. Але наприкінці лютого до неї завітав
Я. Роговський і повідомив, що контакт відновлено. Ольжич призначив Євгенії явку
біля трамвайної зупинки на розі колишніх вулиць Баторого (нині – Князя Романа)
та Кохановського (нині – Левицького). При зустрічі отримала інструкції щодо по-
дальшої роботи. Відтак Роговський приніс їй для друку перероблену працю члена
Проводу ОУН з 1929 р., члена УНРади в Києві 1941 р., а на той час мешканця
Львова генерала Миколи Капустянського “Похід Українських армій на Київ–Одесу
в 1919 р.”, перше видання якої з’явилося у Львові 1921 р. Зелінська доручення ви-
конала й через Роговського передала текст Капустянському. (Книгу опубліковано
1946 р. в Мюнхені.)33
Чергову явку Ольжич через Роговського призначив Зелінській наприкінці бе-
резня 1944 р. Відбулася вона біля політехнічного інституту на колишній вулиці
Сапєги (нині – Бандери). Він запропонував їй негайно виїхати до Кракова. Євгенія
невдовзі спакувала друкарську машинку, речі й повідомила про готовність до ви-
їзду. Ольжич вручив їй для друку об’ємну документальну працю “Революція рве
кайдани” про нацистські репресії в Україні та опір ОУН(м) завойовникам, яку він
підготував спільно з Я. Шумелдою, та антинімецьку статтю-листівку з різким осу-
дом арештів членів Головного (зокрема, А. Мельника) та Крайового Проводу ОУН.
Зелінська повідомила Ольжичу краківську адресу свого дядька Олексія Дмитровича
Зелінського, в якого мешкатиме34.
У першій половині квітня до Кракова прибув Я. Роговський, якому Зелінська
віддала надруковану на восківці статтю-листівку для розмноження її на ротаторі.
Водночас вона отримала дозвіл Ольжича на Великдень виїхати до родини в Рудне,
а після закінчення набору книги привезти її до Львова. На початку травня працю
було закінчено. Захопивши близько 200 аркушів друкованої на восківці книги та
націоналістичну літературу, Зелінська виїхала до Львова. Але під час облави в
Перемишлі її затримало гестапо через протермінований паспорт. Під час обшуку
виявили машинопис, літературу, то ж Євгенію заарештували й доставили до Львова
в кримінальну поліцію на пл. Галицьку, 2. Через добу допровадили в гестапо на
вул. Пелчинську (нині – Вітовського), 55. Невдовзі для допитів її перевели до в’язниці
на вул. Лонцького (нині – Брюллова), 1. Там вона давала вигадані свідчення. Німці
пропонували їй дати згоду на співпрацю з ними, обіцяючи натомість звільнення з-під
варти, але вона категорично відмовилася. Відтак за два тижні Зелінську етапували
до Берліна у в’язницю на пл. Александра, де утримували ще три тижні. Гестапівці
496 Юрій Зайцев
знову намагалися завербувати її як свого агента, згоди так і не отримали. Не до-
помогла й очна ставка з Костянтином Мельником. Зелінську етапували в жіночий
концтабір Равенсбрюк у Мекленбурзі35.
У січні 1944 р. серйозні проблеми виникли й у Михайла Селешка. 20-го дня його
й члена Проводу ОУН(м) Дмитра Андрієвського викликали в гестапо на “бесіду”
з начальником підрозділу розробки емігрантів з СРСР, які проживали в Німеччині,
штурмбанфюрером СС Вольфом – помічником шефа гестапо групенфюрера СС
Генріха Мюллера та штурмбанфюрером СС Шульцом. Обом “запрошеним” запропо-
нували співпрацювати з таємною державною поліцією. Обидва відмовилися. Обох,
як і інших провідних діячів ОУН(м), 26.01.1944 р. за наказом Вольфа було зааре-
штовано. Затримали й багатьох працівників УНО, скерованих туди ОУН, у тому й
Роману Дзюбинську з чоловіком Ерастом, а також голову УНО Тимоша Омельченка.
Звинуватили їх у співпраці з московським НКВД та англійською розвідкою36.
26.01.1944 р. потрапив під арешт і голова ОУН(м) Андрій Мельник.
26.02.1944 р. його з дружиною Софією відправили в концтабір Заксенгаузен. Через
ці обставини перший заступник голови ПУН Олег Ольжич у січні 1944 р. очолив
Провід. Він перебував у різних місцевостях неподалік повстанських з’єднань, най-
більше в Самборі, а також у Перемишлі та Сяноку, лише зрідка за гострої потреби
відвідуючи Львів. Невідкладною була й поїздка 25.05.1944 р. Місцем таємної зу-
стрічі мало бути помешкання “Ромехи” – Романа Маланчука на вул. Личаківській,
32. Ольжич знав, що ця явочна квартира розконспірована й контролюється гестапо.
І все ж він чомусь зайшов до неї. Його схопили й під посиленим конвоєм негайно
вивезли до Берліна. Тоді ж заарештували й Маланчука з дружиною і відправили
обох до концтабору. Ольжича з Берліна відвезли до концтабору в Заксенгаузен, де,
окрім А. Мельника, вже перебували інші очільники ОУН(м) – Д. Андрієвський,
О. Бойдуник, О. Штуль-Жданович, К. Мельник, М. Мушинський, Є. Онацький,
В. Кок, Т. Лапичак, провідні діячі ОУН(б) – С. Бандера, Я. Стецько, В. Стахів,
Р. Ільницький, О. Тюшка, І. Габрусевич (загинув у таборі 16.05.1944), а також
отаман Т. Бульба-Боровець37.
Ольжича утримували прикованим ланцюгами в спеціальному бункері – конц-
табірній в’язниці. Під час слідства його жорстоко катували. Допити провадили сам
Мюллер, Шульц та прибалтійський російськомовний німець-садист комісар Віллі
Вірзінг. (За вірогідними даними він був законспірованим агентом НКВД і по війні
працював у цьому відомстві. Водночас професор Володимир Косик зазначив, що
Вірзінг у 1948–1949 рр. був офіцером безпеки на одній з дільниць у структурі ООН
для біженців і переміщених осіб у Вюрцбурзі в Західній Німеччині. Упізнаний
жертвами його катівських допитів, він отримував лише 5 років ув’язнення.) В’язні
сусідніх камер, а саме, колишній ад’ютант маршала Ю. Пілсудського Єжи Кунцевич,
а також Володимир Стахів і лікар Тома Лапичак засвідчили мученицьку смерть Олега
Ольжича 9.06.1944 р. Арештований ще 5.07.1941 р. й ув’язнений у цьому ж концта-
борі Степан Бандера зумів повідомити Андрієві Мельнику про загибель Ольжича
й допоміг йому нав’язати контакти зі співв’язнями Андрієвським, Мушинським,
Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником38.
497Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів
М. Селешка та 16 інших заарештованих відвезли до в’язниці в Потсдам непо-
далік Берліна. Допитував його згаданий вже оберштурмфюрер СС Вірзінг. Це власне
він 5.12.1942 р. закатував у Львові члена Головного Проводу ОУН(б), міністра по-
літичної координації Українського державного правління під керівництвом Ярослава
Стецька, військового референта Івана Климіва – “Легенду”1*. Професор В. Косик
стверджує, що Вірзінг особисто закатував до смерті не менш, як п’ять українців.
Окрім нього, Селешка допитували Вольф, Шульц та два інших гестапівці. Загалом
відбулося 20 допитів, які закінчилися 26.06.1944 р. Метою їх була дискредитація
ОУН, дальше розсварення різних її відламів, пошук підстав для повного розгрому
руху за його антинацистську боротьбу. Зокрема, на одному з нічних допитів під
рефлекторами за участю Вольфа, Шульца, Вірзінга, ад’ютанта Генріха Мюллера
Арндта та інших від Селешка вимагали підписати “зізнання” про те, що Євген
Коновалець та Андрій Мельник – це звичайні московсько-більшовицькі агенти, які
діяли за московські гроші й запродали Україну. Однак Селешко категорично запере-
чив подібні звинувачення й загалом поводився гідно й виважено39.
Тим часом політична ситуація в Німеччині різко погіршилася. 6.06.1944 р.
англо-американські та канадські війська висадилися у Франції. Червона армія за-
вдавала вермахту нищівних ударів і в жовтні 1944 р. повністю звільнила Україну.
Німці вирішили шукати допомоги у східноєвропейських націй, у тому й в українців,
зокрема хотіли створити антибільшовицьку українську армію. Спершу провели пере-
говори з гетьманом Павлом Скоропадським, який жив у Берліні. Але він відмовився
від розмов на політичні теми, доки німці не звільнять з концтаборів С. Бандеру,
А. Мельника та інших українських політичних в’язнів. Отож 27.09.1944 р. було
звільнено Бандеру і Стецька (заарештований 12.07.1941 р.). Бандера, своєю чергою,
відмовився розмовляти з німцями, поки не випустять на волю А. Мельника і його
прибічників. 17.10.1944 р. вийшов з ув’язнення А. Мельник, а згодом і частина
членів ОУН(м), у тому й М. Селешко (21.10)40.
Діставшись свободи, Селешко звернувся з проханням до А. Мельника домог-
тися звільнення з концтабору його нареченої Є. Зелінської. Мельник кілька разів
розмовляв з цього приводу з Вольфом. Той обіцяв прохання виконати, але щоразу
посилався на якісь технічні труднощі. Не зарадила справі й апеляція А. Мельника
до чиновників вищого рівня. Натомість Вольф заявив, що Є. Зелінську додатко-
во покарано за спроби нелегально передавати з концтабору на волю якісь листи.
Останнього листа від неї Селешко отримав наприкінці березня 1945 р. Ходили чутки,
що всіх жінок концтабору Равенсбрюк гестапівці мали знищити в газовій камері.
Сам Селешко вирвався з панікуючого Берліна 15.04.1945 р. Дістався Гамбурга,
згодом – місцевості Іцегоу, де й потрапив до англійської зони окупації. 1948 р.
емігрував до Канади41.
Загроза смерті Зелінської в газовій камері була реальною. Однак в Равенсбрюку
налічувалося в 1944 р. 46 тис. в’язнів-жінок. До того ж наприкінці війни всі на-
цистські злочинці, в тому й концтабірні адміністрації, дбали насамперед про власне
* Автор схиляється до зазначеної дати смерті І. Климіва, яку подає й Володимир Косик. Наведене в
кількох енциклопедіях число 4.12 викликає сумнів через те, що саме цього дня Климів і Ярослав
Старух були заарештовані. Для їх допиту з Берліна виїхали Шульц і Вірзінг. Встигнути того ж
дня приїхати, допитати й закатувати людину видається малоймовірним.
498 Юрій Зайцев
життя, прагнучи уникнути неминучої кари за свої злодіяння. З наближенням фронту
28.04.1945 р. концтабір евакуювали в Мекленбурзьку провінцію під м. Шверін,
звідки 3.05.1945 р. Є. Зелінську, як й інших в’язнів, звільнили американські війська.
Через поганий стан підірваного в концтаборі здоров’я вона два місяці лікувалася в
госпіталі. Тим часом м. Шверін було передано до радянської зони окупації. Зелінська
залишилася в цьому місті й неофіційно працювала перекладачем в артилерійській
частині, щоб мати засоби до існування. В листопаді 1945 р. комендатура відправила
її до табору репатріантів у м. Штернберг. Там пройшла фільтрацію – з’ясування
особи, відповідні допити тощо. Заявила, що потрапила до концтабору за відмову
виїхати на працю до Німеччини. 29.05.1946 р. отримала документи й у червні по-
вернулася в Рудне42.
Спершу Зелінська не могла працювати через поганий стан здоров’я, потім вини-
кли труднощі з пошуком роботи. Врешті, влаштувавшись рахівником в “Облсільбуд”,
уже в травні 1948 р. потрапила під скорочення штату. Того ж місяця її прийняли
касиром на Львівську АТС. Постійно відчувала імовірність арешту43.
22.10.1948 р. працівники УМДБ її затримали. В постанові про арешт від
15.10.1948 р. зазначалося, що Є. Зелінська в 1939 р. втекла за кордон, перебуваючи
в Берліні працювала друкаркою УНО. В 1941 р. вступила в ОУН(м). У жовтні 1943 р.
прибула до Львова, працювала членом Крайового Проводу ОУН(м), мала кличку
“Стефка”, виконувала обов’язки друкарки Крайового проводу ОУН, друкувала
відозви та реферати. Навесні 1944 р. виїхала до Кракова, де за завданням Проводу
продовжувала розповсюджувати націоналістичну літературу. В травні 1944 р. в
дорозі з Кракова до Львова була затримана німцями з націоналістичною літерату-
рою, заарештована й відправлена в тюрму до Берліна. У квітні 1945 р. на території
Німеччини була звільнена з ув’язнення англо-американськими військами й прибула
на територію СРСР як репатріантка. В даний час має зв’язок з підпіллям ОУН44.
Отже, емгебісти мали на Є. Зелінську досить близьке до істини досьє.
18.10.1948 р. був виписаний ордер на її арешт. Підстава: “Належність до підпілля
ОУН мельниківської течії”. В день арешту 22 жовтня відбулися обшуки – особис-
тий і помешкання. Під час першого вилучили посвідчення з табору репатріантів від
12.06.1946 р., довідку з німецького концтабору та посвідчення “Облсільбуду” від
31.12.1947 р. В помешканні нічого знайдено не було. В графі опису належних їй речей
зазначено, що таких немає. Того ж дня Зелінська відбула перший допит. Розповіла
біографію та виклала формальні відомості про місця перебування й праці, у тому й
за дорученням ОУН(м). 29.10.1948 р. їй було оголошено постанову слідчого щодо
висунутого обвинувачення: з 1943 р. була членом Крайового Проводу ОУН(м), “у
1946 р. знову встановила зв’язок з підпіллям і підтримувала його до дня арешту”. На
допиті з приводу цієї постанови Є. Зелінська розповіла докладніше про свою діяль-
ність в ОУН, але не визнала себе винною у поновленні зв’язку з підпіллям у 1946 р.45
Нині широко відомо, якими методами видобували слідчі спецслужб свідчення
в заарештованих. Делікатно про це згадує й Зелінська 7.04.1965 р. в заяві прокурору
Львівської області: “До мене застосовували всілякі провокації”46. Утримували її в тій
самій в’язниці “на Лонцького”, що й гестапівці. Лише адресою її була вул. Сталіна, 1.
Протягом слідства тричі змінювали слідчих, але вона настоювала на своєму, що по
війні зв’язку з підпіллям не підтримувала. А формальних доказів для обґрунтування
499Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів
звинувачення в емгебістів не було. Окрім, вірогідно, незаконним шляхом отриманих
оперативних даних або вибитих катуваннями показів інших ув’язнених. Отже, вони
намагалися побудувати доказову базу лише на зізнаннях Зелінської. Так, призна-
чений 5.01.1949 р. третім за чергою старший слідчий Кеда на допиті 22.01.1949 р.
дуже наполегливо домагався потрібних відомостей. Але їх так і не отримав. Не
допомогла й участь у допиті, який тривав з 21 год. 3.02.1949 р. до 4 год. наступного
дня, військового прокурора військ МВС Українського округу майора Ісакова47.
В обвинувальному висновку від 16.02.1949 р. коротко були викладені під-
тверджені Зелінською факти її участі в ОУН(м) в під час німецько-радянської вій-
ни 1941–1945 рр., але в мотивуванні її “злочинної” діяльності відсутня згадка про
зв’язок з підпіллям після повернення з Німеччини. Щоправда, це не завадило чо-
тирьом чинам УМДБ скерувати слідчу справу на розгляд Особливої Наради [ОСО]
при МДБ СРСР з клопотанням про застосування до неї за зраду батьківщини та
участь у підпільній організації “міри покарання 10 років ВТТ [ИТЛ] без конфіскації
майна за відсутністю такого”. У доданій до висновку довідці зазначено вимушене
зізнання слідства: “ Речових доказів у справі немає”48.
Однак повна відсутність доказів вини Зелінської не завадила й Особливій
Нараді при Міністрі державної безпеки Союзу РСР протоколом № 24 від 23 квітня
1949 р. ухвалити постанову: “Зелінську Євгенію Данилівну за участь в антирадян-
ській банді українських націоналістів ув’язнити у виправно-трудовий табір строком
на ДЕСЯТЬ років, рахуючи строк з 22 жовтня 1948 року”49. Згідно з персональним
нарядом ГУЛАГу МВС СРСР № 9/СО-30853 її було відправлено в Береговий табір
МВС, тобто на Колиму в Магаданську область Росії. Там Зелінська працювала на
лісоповалі50.
Після смерті Сталіна розпочався процес перегляду судових справ політв’язнів
періоду беріївського терору. Дійшла черга й до Зелінської. Її звільнили 6.04.1955 р. на
підставі ухвали Магаданського облсуду від 15.03.1955 р. та указу Президії Верховної
Ради СРСР від 14.07.1954 р. Але повертатися в Україну не дозволили, фактично
перевівши її в статус засланця. Після кількох місяців лікування й перепочинку від
концтабірної наруги зайнялася пошуком роботи. 19.10.1955 р. влаштувалася санітар-
кою лікарні в селищі Усть-Омчуг, визначеному їй для проживання. Від 27.11.1956 р.
працювала в Тенькінській СШ діловодом, рахівником, відтак – бухгалтером. Кілька
місяців (від квітня до листопада 1963 р.) виконувала ці ж обов’язки в Тенькінській
школі-інтернаті, а від 27.11.1963 р. й до виходу на пенсію 31.08.1970 р. працювала
бухгалтером Центральної ощадкаси Тенькінського району. Впродовж усього часу
колимської “волі” перебувала під наглядом КДБ51.
За обставин, що склалися, Є. Зелінська не мала, та й не могла мати, жодних
відомостей про свого нареченого М. Селешка. 13.03.1961 р. вона одружилася з ли-
товським політв’язнем Балісом Синяускасом. Шлюб зареєстрували в Тенькінському
райзагсі52.
7.04.1965 р. Зелінська надіслала Заяву “Головному прокурору Львівської об-
ласті”, в якій зазначила: “Я вважаю, що засуджена була неправильно… Про причину
мого арешту я не дізналася, лише слідчий іронічно сказав: “За те, що залишилася
після концтабору живою”… Прошу повідомити, скільки я ще повинна жити на ви-
силці. Мені 46 років, здоров’я погане, крім того, у мене старенька мати, їй 75 років
500 Юрій Зайцев
і мені хочеться хоч на старості років пожити з нею”. Помічник прокурора Буряков
28.04. 1965 р. підготував постанову про перегляд кримінальної справи Зелінської і
призначив додаткове розслідування53.
Саме в цей час (1.05.1965 р.) у зв’язку з важкою хворобою матері Зелінська
приїхала у відпустку до Рудного. 17.05.1965 р. мати померла. 24.05. слідчий УКДБ
капітан Рапота викликав Зелінську на допит як свідка. Вона заявила, що жодних
злочинів проти радянської влади не вчинила, а вся її діяльність в ОУН була спря-
мована проти німецьких фашистів. Попросила її реабілітувати й дати можливість
повернутися в Рудне до своїх родичів54. Допитав слідчий і Ярослава Роговського,
який тоді працював бригадиром на електровакуумному заводі (згодом – завод кі-
нескопів). Але Я. Роговський очікувано заявив: “Зелінську і Мельника Костянтина
не знаю й ніколи з ними не зустрічався”55. Розшуковою справою щодо К. Мельника
було встановлено, що він 1941 р. прибув до Львова, до 1943 р. був референтом про-
паганди ЛКП ОУН(м), заарештований німцями й вивезений до Німеччини. Мешкає
у Відні56. Слідчий у висновку 17.07.1965 р. запропонував постанову Особливої
Наради від 23.04.1949 р. відмінити, а кримінальну справу щодо Зелінської при-
пинити. Цей висновок 28.08.1965 р. підтримав своїм протестом на адресу пленуму
Львівського облсуду в.о. прокурора області Ємельянов. Продублювала його 31.08.
президія облсуду: Протест прокурора задовольнити, постанову ОСО “скасувати, а
справу відносно Зелінської переведенням закрити за відсутністю в її діях складу
злочину”. 22.10.1965 р. Зелінська отримала довідку про відміну московського ви-
року та реабілітацію за даною справою57.
Хоча дозвіл на повернення в Україну Зелінська одержала невдовзі після ви-
знання її несправедливо засудженою, але додому, на Західну Україну виїздити за-
боронили. Тому з чоловіком вирішили тимчасово залишитися в Усть-Омчугу, щоб
назбирати грошей для початкового внеску на кооперативну квартиру. Відтак 1975 р.
оселилися в Черкасах, куди їх запросила до себе на мешкання концтабірна подруга
Євгенії Галина Габак. Згодом вони придбали невеличке двокімнатне помешкання58.
М. Селешко тривалий час розшукував Зелінську. На всі офіційні запити отриму-
вав негативну відповідь. Врешті 1963 р. через дружину Олекси Зелінського Євгенію
дізнався адресу колишньої нареченої. Через її знайому з концтабору Заксенгаузен
Марію Зайцев із Закарпаття, яка виїхала до Америки разом з Селешком, надсилав
Зелінській матеріальну допомогу, намагаючись не зашкодити їй прямими контактами.
Помер М. Селешко 27.04.1981 р. Похований на українському кладовищі у Бавнд
Бруку в штаті Нью-Джерсі (США)59.
1.03.1991 р. Є. Зелінській надіслали довідку Львівського облсуду про реабі-
літацію. 19.03.1991 р. вона стала членом Черкаського обласного товариства жертв
політичних репресій, 15.06.1992 р. – членом Спілки політв’язнів України. До родичів
на Львівщину в с. Зимна Вода повернулася з чоловіком лише 20.04.1993 р. Квартиру
вони подарували сусідам Шморгунам, які їм допомагали, взявши символічну плату
300 купонокарбованців (у 1996 р. їх обмінювали за курсом 100 тис. за гривню).
Включилася в громадсько-політичне життя, зокрема, була членом осередку Руху в
смт. Рудному. Потім важко хворіла. Опікувалися нею сестри Любомира та Олена
(померла 1.02.2004 р.), а також чоловік Любомири Йосип. 2000 р. у Києві було знято
документальний фільм про життя і смерть Олега Ольжича. У ньому згадується й про
його зв’язкова Євгенія Зелінська. 16.08.2001 р. відійшов у засвіти її чоловік Баліс
501Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів
Синяускас, а її саму того ж року розбив параліч. 2003 р. вона втратила пам’ять, а
20.05.2005 р. померла. Велелюдна процесія мешканців Рудного й Зимної Води в пе-
реддень Свята Героїв 22.05.2005 р. проводжала її на вічний спочинок на кладовище
рідного села60. Нагородою за її служіння народові стала незалежність Вітчизни.
Життєвий шлях просвітянки Євгенії Зелінської черговий раз засвідчив, що
самостійність і соборність України виборювали не “бандити-головорізи”, як це
твердять колишні й сучасні більшовики-кагебісти, а високоінтеліґентні, духовно
багаті, європейськи освічені, благородні й до скону віддані національній ідеї люди.
Чимало з них і досі залишаються маловідомими широкому загалові. Повернути їх
імена національній пам’яті – одне з найважливіших завдань історичної науки.
Iurii Zaitsev. “Prosvita” member Ievhenia Zelins’ka – political prisoner of two
totalitarian regimes
The author attempts to define a place of “Prosvita” member Ievhenia Zelinska (a
messenger of Oleh Ol’zhych) in national memory. He describes that she participated in
defense of Carpathian Ukraine, was a member of Ukrainian National Union in Germany
and participated in the underground activities of ONU (m) in Lviv.
Key words: Ievhenia Zelins’ka, Oleh Ol’zhych, Mykhailo Seleshko, OUN (m), Ge-
stapo, concentration camp, KGB.
1 Зелінський О. Рудно, моє рідне село у Львівському повіті: опис історично-мемуарних, геогра-
фічних і побутових дій. – Філадельфія, 1967. – 76 с.
2 Таратула Г. Книжка про рідне село // Голос народу. – 1997. – 20 листопада.
3 Зелінський О. Рудно, моє рідне село у Львівському повіті: опис історично-мемуарних, геогра-
фічних і побутових дій. – Пустомити, 1997. – 112 с.
4 Відеофільм про презентацію книги Олекси Зелінського 16.11.1997 р. // Особистий архів Любо-
мири Довбуш.
5 Селешко М. У кігтях ґестапо. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1996. – 224 с.
6 Шумелда Я. Мої зустрічі з Ольжичем // Ольжич Олег. Вибрані твори / Упоряд. О. Зінкевич;
передм. Є. Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2007. – С. 467–468.
7 Зінкевич О. Олег Ольжич. Шляхи життя, творчості й боротьби // Там само. – С. 397.
8 Лозинська І. Пам’яті друга // Володимирські дзвони. – 2005. – № 7(43). – С. 6–7.
9 Лозинська І. Пам’яті подруги. Сл. п. Євгенія Зелінська // Самостійна Україна. – 2006. – Ч. 3/500. –
С. 76–80.
10 Див.: Зайцев Ю. Зелінська Євгенія // Енциклопедія Львова. Т. 2 / За ред. А. Козицького. – Львів:
“Літопис”, 2008. – С. 450–451.
11 Гелей С. Львівська комерційна академія. Нарис історії. – Львів: Вид-во Львівської комерційної
академії, 2008. – С. 135–136.
12 Архів Управління Служби безпеки України у Львівській області (далі – Архів УСБУ ЛО). –
Спр. П-11796 [в одному томі]. – Арк. 9.
13 Зелінський О. Вказ. праця. – С. 68–69.
14 Там само. – С. 42, 50, 66.
15 Розмова Юрія Зайцева з Любомирою Довбуш 4.05.2010 р.
16 Лист Л. Довбуш Ю. Зайцеву від 17.05.2009 р.; Історія тюрми “На Лонцького” // Шлях пере-
моги. – 2009. – 14 жовтня; Розмова Юрія Зайцева з Любомирою Довбуш 4.05.2010 р.
17 Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 17; Дух О., Мурашко Л. Василіанки // Енциклопедія
Львова. Т. 2. – С. 332; Лозинська І. Пам’яті подруги. – С. 77.
18 Гелей С. Львівська комерційна академія. – С. 92.
502 Юрій Зайцев
19 Зелінський О. Вказ. праця. – С. 20–32, 98; Герасимова Г. Козак Едвард Теодорович // Енцикло-
педія історії України. Т. 4. – К.: Наукова думка, 2007. – С. 403–404.
20 Росоха С. Військо Закарпатської України // Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. Історія
українського війська (1917–1995) / Упоряд. Я. Дашкевич. – Львів: Світ, 1996. – С. 468–469.
21 Зайцев О. Західні землі України в міжвоєнний період. Закарпаття // Історія України / Відп.
ред. Ю. Сливка, керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Вид. 4-те. – Львів: Світ, 2003. – С. 303–305;
Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії. – Львів: Інститут українознавства
ім. І. Крип’якевича НАН Украни, “Просвіта”, 1996. – С. 170–175; Росоха С. Вказ. праця. –
С. 470–481; Литвин М., Науменко К. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали
і адмірали / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів; Харків:
Вид-во Сага, 2007. – С. 31.
22 Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 17, 65–66; Васаган В. Післямова // Зелінський О.
Вказ. праця. – С. 101; Аркас Микола Миколайович // Литвин М., Науменко К. Збройні сили
України. – С. 31; Аркаси // Митці України: Енцикл. довід. Упоряд.: М. Лабінський, В. Мурза.
За ред. А. Кудрицького. – К.: УЕ, 1992. – С. 31; Інтерв’ю Юрія Зайцева з Любомирою Довбуш
29.03.2007 р.; Народна Українська Рада // Довідник з історії України / За заг. ред. І. Підкови,
Р. Шуста. 2-ге вид. – К.: Генеза, 2001. – С. 497.
23 Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 17–17 зв., 66–68.
24 Енциклопедія українознавства. Т. 9. – Львів, 2000. – С. 3401, 3411; Там само. Т. 5. – Львів,
1996. – С. 1853; Селешко М. У кігтях ґестапо – С. 10–12.
25 Розмова Юрія Зайцева з Любомирою Довбуш 4.05.2010 р.; Селешко М. У кігтях ґестапо. – С. 9,
62, 195; Лист Степана Селешка до Осипа Зінкевича 24.02.1974 р. // Архів Витвицького музею
ім. З. Красівського; Посівнич М. Молодість Степана Бандери // Степан Бандера: документи й
матеріали (1920–1930 рр.) / Упор. Микола Посівнич. – Львів, 2006. – С. 13.
26 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. –
С. 199–200, 555; Вдовичин І. Ольжич Олег Олександрович // Українська журналістика в іменах /
За ред. М. Романюка. – Львів, 1994. – Вип. 1. – С. 140; Зінкевич О. Олег Ольжич. – С. 394–396;
Гайвас Я. В роки надій і безнадії // Ольжич Олег. Вибрані твори. – С. 446–452; Шумелда Я.
Мої зустрічі з Ольжичем // Там само. – С. 464; Бондаренко К. Українська Національна Рада
[у Києві] // Довідник з історії України. – С. 931.
27 Жданович О. На зов Києва // Теліга О. Вибрані твори / Упоряд. О. Зінкевич, передм. Р. Семківа,
вступ. ст. Є. Сверстюка – 2-ге вид., доповнене. К.: Смолоскип, 2008. – С. 282; Обвинительное за-
ключение по обвинению Зелинской Евгении Даниловны в пр[еступлениях], пр[едусмотренных]
ст.ст. 54-1а, 54-11 УК УРСР // Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 18, 23, 39, 112;
Лозинська І. Пам’яті подруги. – С. 78.
28 Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 18, 20, 40.
29 Там само. – Арк. 18, 21, 27, 123, 134.
30 Там само. – Арк. 21, 123.
31 Селешко М. Вінниця: Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД в 1937–1938. – То-
ронто: Вид-во “Новий шлях”, 1991. – С. 35, 167; Селешко М. У кігтях ґестапо. – С. 15–16, 195.
32 Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 48–49.
33 Там само. – Арк. 28–30; Селешко М. В кігтях гестапо. – С. 112; Вішка О. Капустянський Микола
Олександрович // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника /
За ред. М. Романюка. – Львів, 2000. – Вип. 7. – С. 141.
34 Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 30, 32, 49; Зінкевич О. Олег Ольжич. – С. 397;
Шумелда Я. Мої зустрічі з Ольжичем. – С. 467.
35 Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 31–33, 62, 72–73; Селешко М. У кігтях ґестапо. – С. 151;
Зінкевич О. Олег Ольжич. – С. 397.
36 Селешко М. У кігтях ґестапо. – С. 23–27, 31-34, 39; Гайвас Я. В роки надій і безнадії. – С. 456–
457; Чуев С. Спецслужбы III Рейха. – Кн. II. – Санкт-Петербург: Издательский Дом “Нева”,
2003. – С. 12, 13; Залесский К. Вожди и военачальники Третьего Рейха. Биографический
энциклопедический словарь. – М.: “Вече”, 2000. – С. 284–285.
37 Мельник Андрій // Електронна енциклопедія Богдана Тригука; Шумелда Я. Археолог – поет –
революціонер // Ольжич Олег. Вибрані твори. – С. 574–575; Зінкевич О. Олег Ольжич. – С. 397.
503Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів
38 Зінкевич О. Олег Ольжич. – С. 397–398; Селешко М. У кігтях ґестапо. – С. 38; Косик В. Україна і
Німеччина… – С. 284–285, 431; Посівнич М. Провідник ОУН // Степан Бандера: 1909–1959–2009.
Зб. ст. / Упоряд. Б. Гордасевич, М. Посівнич. – Львів: “Тріада плюс”, 2010. – С. 40–41.
39 Марунчак М. Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах. – Вінніпеґ,
1996. – С. 278; Косик В. Вказ. праця. – С. 284; Селешко М. У кігтях ґестапо. – С. 39, 130, 139–140.
40 Косик В. Вказ. праця. – С. 438–442; Марунчак М. Вказ. праця. – С. 133; Селешко М. У кігтях
ґестапо. – С. 206–207.
41 Селешко М. У кігтях ґестапо. – С. 203, 222; Селешко Михайло // Електронна енциклопедія
Богдана Тригука.
42 Марунчак М. Вказ. праця. – С. 244; Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 18, 33, 74–75, 90.
43 Лозинська І. Пам’яті подруги. – С. 79; Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 18 зв.
44 Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 6, 10.
45 Там само. – Арк. 3, 8, 13, 16–22.
46 Там само. – Арк. 121.
47 Там само. – Арк. 76–91.
48 Там само. – Арк. 112–114.
49 Там само. – Арк. 117.
50 Там само. – Арк. 118; Лозинська І. Пам’яті подруги. – С. 80.
51 Довідка МВС СРСР від 26.11.1991 р. // Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796; Трудова книжка
Є. Зелінської // Особистий архів Любомири Довбуш; Лозинська І. Пам’яті подруги. – С. 80.
52 Інтерв’ю Юрія Зайцева з Любомирою Довбуш 29.03.2007 р.
53 Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796. – Арк. 119–121.
54 Там само. – Арк. 122–127.
55 Там само. – Арк. 132–133.
56 Там само. – Арк. 134.
57 Там само. – Арк. 178–183, 187–190.
58 Розмова Юрія Зайцева з Любомирою Довбуш 4.05.2010 р.
59 Там само; Білокінь С. Що говорила пам’ять землі, коли були закриті архіви (Биківня і Вінниця
в історіографії терору) // http://bilokin.myslenedrevo.com.ua/terror/bvit0.html
60 Довідка про реабілітацію // Архів УСБУ ЛО. – Спр. П-11796; Інтерв’ю Юрія Зайцева з Любо-
мирою Довбуш 29.03.2007 р.; Лозинська І. Пам’яті подруги. – С. 80.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-60146 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2223-1196 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-27T19:36:32Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Зайцев, Ю. 2014-04-11T20:43:31Z 2014-04-11T20:43:31Z 2010 Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів / Ю. Зайцев // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2010. — Вип. 19. — С. 488-503. — Бібліогр.: 60 назв. — укр. 2223-1196 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/60146 Галицька “Просвіта” делегувала в національно-визвольний рух чимало своїх діячів і вихованців, але імена багатьох з них досі залишаються поза національною пам’яттю. Одне з таких імен – зв’язкової Олега Ольжича Євгенії Зелінської – автор намагається насвітлити у пропонованій статті. Вона брала участь у захисті Карпатської України, в Українському національному об’єднанні в Німеччині та підпіллі ОУН(м) у Львові. The author attempts to define a place of “Prosvita” member Ievhenia Zelinska (a messenger of Oleh Ol’zhych) in national memory. He describes that she participated in defense of Carpathian Ukraine, was a member of Ukrainian National Union in Germany and participated in the underground activities of ONU (m) in Lviv. uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Діячі “Просвіти” Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів “Prosvita” member Ievhenia Zelins’ka – political prisoner of two totalitarian regimes Article published earlier |
| spellingShingle | Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів Зайцев, Ю. Діячі “Просвіти” |
| title | Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів |
| title_alt | “Prosvita” member Ievhenia Zelins’ka – political prisoner of two totalitarian regimes |
| title_full | Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів |
| title_fullStr | Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів |
| title_full_unstemmed | Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів |
| title_short | Просвітянка Євгенія Зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів |
| title_sort | просвітянка євгенія зелінська – політв’язень двох тоталітарних режимів |
| topic | Діячі “Просвіти” |
| topic_facet | Діячі “Просвіти” |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/60146 |
| work_keys_str_mv | AT zaicevû prosvítânkaêvgeníâzelínsʹkapolítvâzenʹdvohtotalítarnihrežimív AT zaicevû prosvitamemberievheniazelinskapoliticalprisoneroftwototalitarianregimes |