Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури
У статті на прикладі здійсненого 1878-го р. в Коломиї кириличного видання творів Тимка Падури з передмовою та під редакцією Г. Задембського розглянуто проблему співіснування кирилиці та латиниці в україномовному просторі. Здійснено докладний аналіз фонологічних, морфологічних та лексичних особливост...
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Iнститут української мови НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6026 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури / О. Остапчук // Українська мова. — 2009. — № 2. — С. 26-48. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860243326039490560 |
|---|---|
| author | Остапчук, О. |
| author_facet | Остапчук, О. |
| citation_txt | Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури / О. Остапчук // Українська мова. — 2009. — № 2. — С. 26-48. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | У статті на прикладі здійсненого 1878-го р. в Коломиї кириличного видання творів Тимка Падури з передмовою та під редакцією Г. Задембського розглянуто проблему співіснування кирилиці та латиниці в україномовному просторі. Здійснено докладний аналіз фонологічних, морфологічних та лексичних особливостей діалектів різних регіонів. Показано, що головною метою редакційно-правописних змін, запроваджених видавцем, було бажання наблизити текст до західноукраїнської культурно-писемної традиції та тамтешньої живомовної практики.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:32:37Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 226
УДК: 81'282
Оксана Остапчук (м. Москва, Росiя)
ПIСЛЯМОВА ДО «АЗБУЧНОЇ ВIЙНИ»:
КИРИЛИЧНЕ ВИДАННЯ ТВОРIВ ТИМКА
ПАДУРИ
© О.О. ОСТАПЧУК, 2009
Словосполучення «азбучна війна» давно набуло в україністиці
термінологічного значення. В енциклопедії «Українська мова»
знаходимо визначення цього явища, сформульоване відомим до-
слідником М. Худашем, як «боротьби української громадсько сті Га-
личини в ХІХ ст. проти полонізаторських спроб латинізувати укра-
їнський алфавіт» [16: 12]. Погоджуючись з основними тезами автора
енциклопедичної статті та загальною оцінкою цього явища як «по-
літично шкідливого», в своїй статті спробуємо зупинитись на чисто
предметній стороні питання у зв’язку із творчістю правобережних
україномовних авторів польського походження, одним з яких був
винесений у назву доповіді — Тимко Падура. Сподіваємось, що та-
кий підхід дозволить розглянути проблему співіснування кирилиці
та латиниці в україномовному просторі в більш широкому контек-
сті нормування української мови. Зазначимо, що ця проблема не
вичерпується періодом 1834—1859 рр. і не обмежує ться територією
Галичини.
Конкуренцію і взаємозаміну графічних систем cпостерігаємо в
низці пам’яток української мови, пов’язаних з уніатською традицією,
У статті на прикладі здійсненого 1878-го р. в Коломиї кириличного видання творів
Тимка Падури з передмовою та під редакцією Г. Задембського розглянуто проблему
співіснування кирилиці та латиниці в україномовному просторі. Здійснено докладний
аналіз фонологічних, морфологічних та лексичних особливостей діалектів різних регіо-
нів. Показано, що головною метою редакційно-правописних змін, запроваджених видав-
цем, було бажання наблизити текст до західноукраїнської культурно-писемної тради-
ції та тамтешньої живомовної практики.
Ключові слова: міжмовний контакт, діалекти, лексеми.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 27
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
починаючи з XVII ст. аж до кінця XVIII ст. (найвідо мішим прикла-
дом тут є надрукований в Почаєві 1891-го р. «Богогласник») [6: 282].
На матеріалі пам’яток XVII — XVIII ст. Н.П. Маліневська переконли-
во довела, що латиниця не менш, а подекуди більш адекватно, ніж ки-
рилиця, здатна була відображати особливості української живомовної
стихії на письмі [10]. У цей період латинський шрифт для писемної
фіксації української мови досить широко використовували в різних
частинах україномовного простору, передусім у тих, які стикалися з
ареалами розповсюдження латинської графіки. Така «латинізяція»
письма відбувалась головним чином з практичною метою. Показовим
прикладом можуть бути тексти господарського змісту, що походять з
території Закарпаття (видані М. Григою та М. Лелекачем в 1943-му р.
в Унгварі=Ужгороді), де до потреб української мови було певним чи-
ном адаптовано угорську графіку. Однак правдою є, що в історії укра-
їнської літературної мови проблема алфавіту ніколи не сприймалася
виключно в категоріях зручності та адекватності.
Ідеологізація проблеми алфавіту відбувається поступово почи-
наючи з 30-х рр. XIX ст., і не тільки в рамках галицького контексту.
Як показують дослідження архівних матеріалів з території Право-
бережжя, розуміння того, що алфавіт є не тільки маркером мови, але
й культури та національності, приходить уже під час підготовки по-
ляками повстання 1830—1831-го рр. на українських землях. Саме
цим періодом датовано знайдені нами в Краківському архіві тексти
відозв польських повстанців до українського селянства 1. Спочатку
відозви було створено по-польськи, потім перекладено українською.
В архіві збережено тексти, записані по-українськи одночасно лати-
ницею і кирилицею. Трансформація латинського тексту в кирилич-
ну графіку відбулась не тільки в його графічній формі, але й в
стилістико-нормативному вигляді. Доволі промовистими є прикла-
ди замін, де українські форми та лексеми витісняються церковно-
сло в’ян ськими: пор. czołowika замінене на человhка; закінчення -ого
замінене на -аго (podusznoho пор. подушнаго); з кириличного тексту
зникають також певні регіональні риси, зокрема фонетичні, як твер-
дий р: morat’ пор. морять.
Латинка залишається основною формою передавання української
мови в колі правобережних письменників та етнографів — вихідців
переважно зі зубожілої польської шляхти [19]. Очевидно, що природ-
ній для них латинський алфавіт був одним із засобів для включення
до польського культурного простору правобережних земель, що після
третього поділу Польщі опинилися у складі Російської імперії. Яскра-
во прочитуєтья тут ідеологічна мотивація, як і у випадку з відозвами
польських повстанців до українського селянства. Водночас уживан-
1 Один з них – Odezwa do włościan, Biblioteka Książąt Czartoryskich, zbiór 3940 IV, S.
109.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 228
Остапчук О.О.
ня української мови як такої в літературній творчості було свідомим
кроком із виразним емоційним підґрунтям: українські вірші, стилізо-
вані під народні пісні, повинні були підкреслювати зв’язок з рідною
для них українською землею. Нарешті, сам факт уведення української
мови у сферу «високої» літератури можна розглядати як певну проти-
дію офіційній мовній політиці Російської імперії.
Емоційні та певним чином ідеологічні мотиви переважають у
виданні латинським шрифтом численних фольклорних українських
текстів також в Галичині. Найвідомішою є тут праця Вацлава з
Олеська, майбутнього губернатора Галичини, “Pieśni polskie i ruskie
ludu galicyjskiego”, видана у Львові 1833-го р. Такі тексти безумовно
виконували функцію маркера «польського», «латинського» куль-
турного простору. Й. Лозинський в своєму виданні «Українського
весілля» формулює, щоправда, суто практичний принцип (писати
так, як вимовляється), мотивуючи вживання латинки тим, що:
«Руський язик, не бувши ще письменним, має свободу вибрати собі
таку азбуку, яка була би найздібніша до відання його звуків і найко-
рисніша для його розвою. Таким уважаю абецадло польське» [7:
210]: Реакція була передбачуваною та надзвичайно різкою: «Най-
більшою обманою, ба неспрощенним гріхом в сем ділі є, що писа-
тель відвергши Азбуку питому рускую, приняў букви ляцькії, котрі
ціло не пристают к нашому язикови. Чи годится безчестити святи-
ню?..» [7: 64 – 68].
Таким чином, конкуренція латиниці і кирилиці саме в культурно-
му просторі Галичини набуває форми свідомої конфронтації націо-
нальних атрибутів — відповідно польського та українського. Польсько-
українська полеміка в часі революції 1848-го р. і подальший офіційний
проект Й. Іречека 1859-го р. щодо латинізації українського письма,
підтриманий австрійським урядом, тільки закріпили цю модель про-
тистояння. Той факт, що тексти полонофілів, друковані латинським
алфавітом, набагато краще передають особливості живомовної захід-
ноукраїнської стихії, ніж аналогічні кириличні видання, до уваги не
брався жодною зі сторін у дискусії [21].
Зазначимо, що латинський алфавіт сприймався як «польський»
не тільки в українському суспільстві Галичини. Саме такий погляд
прийняла російська бюрократія у Центральній та Правобережній
Україні, що стало причиною повної заборони латинки в українсько-
му (і білоруському) друкові на терені Російської імперії 1859-го р.
Так, якщо 1842-го р. у Києві в університетській друкарні було ви-
дано латинкою комедіо-оперу одного із правобережних полонофі-
лів Кароля Гінча «Поврут запорожців з Требізунди», а в 1850-му р.
у Вільні — книжку Спіридона Осташевського «Пів копи казок», то
в 1860-му р. це стає просто неможливим. У своєму пізнішому листі
Осташевський скаржиться родичеві з Галичини, що в Києві (де він
провів більшу частину свого життя) тепер би йому дозволили друку-
вати українські твори тільки «російськими» літерами і звертається з
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 29
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
проханням видати його нові байки «польськими» буквами. Видання
врешті було здійснено у Львові 1888-го р. під назвою «Sto bajok а w
nych najdete bilsze jak sto prawd napysaw dla Ruskoho mira Spirydon
Ostoja Ostaszewski».
Отже, до кінця 1850-х рр. «азбучна війна» на перший погляд за-
вершується остаточною перемогою кирилиці, зважаючи на загальний
соціокультурний клімат та переконання в тому, що разом з кирилицею
«пропаде і дух українського народу, і віра». Однак історія співіснуван-
ня кириличного та латинського шрифтів на цьому не закінчується,
хоча з цього часу її можна охарактеризувати радше не в категоріях вій-
ни, а як пошук контакту, оскільки проблема уніфікації та фонетизації
українського правопису залишається невирішеною ще довгий час.
Так, спроби вивести проблему латинізації українського письма
за рамки польсько-українских суперечок спонукали закарпатців Ан-
тона Кобилянського та Костя Горбаля у 1861-му р. висунути влас-
ний проект української латинки на основі чеського алфавіту (їхня
праця відома під назвою «Slovo na slovo dla redaktora “Slova”»), який,
втім, викликав різку критику. Латинку з окремими чеськими знака-
ми використовували в 1870-ті рр. в офіційних стенограмах гали ць-
кого Сейму для запису виступів депутатів-українців. Одним з тих
українських діячів, хто наприкінці XIX ст. намагався повернути про-
блему латинізації українського письма до публічного обговорення,
був Михайло Драгоманов. Перебуваючи в Женеві, він здійснив ви-
дання поеми Т. Шевченка «Марія» латинкою для розповсюдження її
в середовищі, де невідома була кирилиця: «Nechaj czytajut’ usiaki
lude ukrajinśku knyžku, nadrukovanu polśkym pyśmom; nechaj pry-
wczajutsia do spilnosti, a ne worohowania, polaky, rusyny i remisnyky-
žydy..» 2. Вважаючи, що для українського письма потрібно викорис-
товувати азбуку «загальноєвропейську, але реформовану», М. Драгома-
нов намагався в своєму проекті об’єднати різні графічні системи:
польську, чеську, але до кінця справу так і не довів [14: 16 (158)], а
же невське видання «Марії» викликало очікувані закиди в полоніза-
торських намірах та нехтуванні традицією 3, хоча його проекти ла-
тинізації українського письма не передбачали остаточної відмови від
кирилиці: головною метою було залучення якомога більшої кількос-
ті читачів до українського слова. Ідею популяризації творів Т. Шев-
ченка, а також І. Нечуя-Левицького, М. Вовчка та Ю. Федьковича на
території Галичини в латинській версії вдалося реалізувати дещо
пізніше видавцям двомовного альманаха «Sioło» (вийшло 4 номери в
1886 — 1887 рр.), де вміщено також листи й статті українською та
польською і твори галицьких полонофілів.
2 Marija maty Isusowa. Wirszy Tarasa Szewczenka z uwahamy M. Drahomanowa. – Ženewa,
1882. — C. VI —VII.
3 Автором однієї з найрізкіших рецензій на «Марію» став О. Партицький: див. Зоря,
1882. – Z. 10, 15 (27), V; пор. також Вольное слово. 1882, № 36.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 230
Остапчук О.О.
У напрямку примирення різних правописних традицій рухалися
й інші, менш відомі прихильники латинізації українського письма в
цей період, наприклад, Лев Венглінський, який ще у 1858-му р. видав
тритомну збірку українських віршів «Новії поезії малорускії, то єсть
пісні, думи, думки, хори, танці, балади і т.п.». 1885-го р. в Кракові під
псевдонімом Лірник Наддністрянський вийшли дві наступні його кни-
ги під назвою «Звуки од наших сел і нив» та збірка сатиричних опові-
дань «Гіркий сміх» (під псевдонімом Кость Правдолюбець). І якщо в
1858-му р. його латиниця спиралася переважно на польський алфавіт,
то в «Гіркому сміхові» він запроваджує мішану систему орфографії на
базі чеського письма із використанням о, е з «дашками» на позначен-
ня і, очевидно, наслідуючи практику кириличних галицьких видань.
В кінці видання знаходимо додатковий коментар: «Ne naša provyna
ani pečatni, że čytatel najdē zčasta v sej knyżci: wid, win, wivsa zam. ôd,
ôn, ôvsā, w zam. v, i v slovari sz, szcz zam. š, č, šč, a to z sej pryčyny, że
pečatnia čerenok z daškom ciłkom ne mała, a drôbnych z českoi azbuki i z
znakom natysku pyśmenōk pečatnych ani krychty» 4.
Появу взаємних транслітерацій україномовних текстів у 1870 —
1880-ті рр. можна розглядати як розвиток процесу взаємодії та при-
мирення латинського та кириличного шрифтів. Про видання творів
лівобережних авторів, зокрема, Т.Шевченка, ми вже згадували. В цьо-
му контексті зацікавило нас також здійснене 1878-го р. в Коломиї ки-
риличне видання творів одного з найвідоміших українсько-польських
бардів свого часу, (нар. 1801-го р.), з передмовою і за редакцією Г. За-
дембського [15].
Писати українські вірші, стилізовані під народні пісні, Тимко Па-
дура, представник зубожілої подільської польсько-української шлях-
ти, почав ще в середині 1820-х рр., але опубліковано його твори було
вже після повстання 1831-го р. У книжці «Ukrainky z nutoju Tymka
Padurry», виданій у Варшаві 1844-го р., він розробив власну систему
української фонетичної орфографії на базі польської латинки (ця сис-
тема збережена ним у збірці, над якою автор працював останні роки
життя, виданій вже по його смерті в 1874-му р. [22]. В «Українках»
знаходимо сталі відповідники кириличних букв (о=о, а=а, е=е, p=п,
b=б, в=w — у тому числi в закiнченнi чоловiчого роду дiєслiв у мину-
лому часi, згiдно з вимовою, тощо). Голоснi передаються: і як і, u як y,
я як ja, є як je, ю як ju, ї як ji (сполучення iї часто фiксуються як ii).
Шиплячі мають вигляд, характерний для польської системи орфогра-
фії: ш як sz, ч як cz, ж як ż або rz. Л передано як ł або l, х як ch, г як h.
М’якість приголосних передано, як i в польськiй системi письма, в аб-
солютному кiнцi слова та перед приголосним за допомогою діакрити-
ків, як у випадку з ń, а також iз свистячими: ć, ś, ź; перед голосним на
4 Kost’ Pavdolubec z Jezupola. Hôrkij śmich. Skazki i obrazki z żytia w Hałyczyni. – Krakiv,
1885.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 31
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
позначення м’якості приголосного вживається також і, для позначен-
ня м'якостi t та d перед приголосним та в кiнцi слова вжито діакри-
тичний знак: t'mi, właśt’, dobud’. Окремо слід відзначити, що Падура
запровадив особливий знак для позначення звуку середньої артику-
ляції між е та и: «В південній переддніпровській Україні… найчастіше
на місці е вживають и, а місці і кажуть и, тому над тими голосними
ставимо дві крапки, щоб показати різницю в вимові» (Переклад наш –
О.О.) 5. При цьому зближення артикуляції ненаголошених е та и є од-
нією з характерних рис говорів волинсько-подільського регіону, на які
спирався у своїх писаннях Т. Падура.
Перед видавцем творів Т. Падури передусім постало завдання
транслітерації латинки кириличним письмом. Г. Задембський усвідом-
лює труднощі суто технічного характеру, зваживши на неусталеність
орфографічних принципів та норм, і попереджає: “Кому не дячить ся
наша правопись, няй подумаэ и без упередженя викаже, яка правопись
найліпша” [5]. Труднощі ці були об’єктивними, оскільки процес нор-
малізації українського правопису в західноукраїнській мовній прак-
тиці на той момент ще тривав, а остаточне закріплення фонетичного
принципу орфографії відбудеться тут тільки після 1904-го р., коли у
Львові Філологічна секція НТШ ухвалить «Руську правопись зі сло-
варцем». Однак для Г. Задембського головним було бажання популя-
ризації українських писань, бо «кілько ж то тих рускіх співанок?».
«Тому недостаткови» бажаючи «зарадити», видавець власним коштом
почав видавати «Рускі співанки», почавши серію «співанками Тимка
Падури, — а то для того бо, о кілько ми відомо, не всюде и не всі за них
знають, хоть годить ся, аби кождий Русин їх знав, бо Тимко жив, співав
и писав лиш про свою любу рідну Україну» [Там само].
Видавець застосовує фонетичний у своїй основі правопис, вико-
ристовуючи низку орфографічних пропозицій, висунутих ще автора-
ми та укладачами «Русалки Дністрової» (1837). Так, він активно вжи-
ває буквосполучення ьо (ньому, сльози); послідовно знайдемо і на
місці давніх о, е та «ять» тощо. Однак попри загальну настанову на
наближення тексту до живого мовлення, правописна система кири-
личного видання творів Падури ілюструє також певну інерційність
культурно-писемної традиції в цьому регіоні. Так, у кириличному ви-
данні досить рідко вживається знак є (також запропонований свого
часу укладачами “Русалки”), натомість зустрічається э, якщо потрібно
позначити м’якість попереднього приголосного (виданэ) або йотова-
ний звук після голосного (співаэ). Не зустрінемо у творі й диграфа дж
на початку слова, його замінено на ж: жерело зам. żereło і навіть зам. dże-
reło. Видавець не використовує знаку ї (активно розповсюджуваного
5 «W Ukrainie południowéj Przeddnieprowskiéj, gdzie najpiękniejszém narzeczem mówią
krajowce, najczęściéj w miejscu E, używają Y, w miejscu I, mówią Y; dlatego nad témi
samogłoskami kładę dwie kropki, aby pokazać różnicę w wymawianiu języka» [22: 125-
126].
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 232
Остапчук О.О.
у 1870-ті рр.), тому відповідне сполучення звуків (в латинці Падури
часто це ji) передається непослідовно: після приголосного це звичай-
но і (зіла зам. zjila), натомість після голосного знаходимо як і (моіх,
своі, діів), так и (поисущих зам. poisuszczych, покоить зам. pokojit, своих
зам. swojich, Украині зам. Ukrainie). Початкове ji передано звичайно як
і (іздка зам. jizdka, істи зам. jisty, іх зам. jich, але теж их). Ці та подібні
форми на письмі відрізняються від слів з початковим и: пор. Ивана,
имя, иде, инших, инший. Слід відзначити, що “Руська граматика”
(1904), яка закріпила західноукраїнську орфографічну практику, про-
понує писати у відповідних словах і: іноді; натомість написання ина-
кий та под. у “Словарі української мови” Б. Грінченка пояснюють зви-
чайно наближенням до наддніпрянської вимови [12: 248]. Однак
спостереження над передаванням в кириличному тексті латинського
у свідчать про особливий характер відношень звуків і та и у фонетич-
ній та фонологічній системі говірок, на яку орієнтувався видавець
(див. нижче розділ про вокалізм). Припускаємо, що таке написання
відображає реальну вимову; можливо, свою роль відіграли також мір-
кування системного характеру, а саме — бажання відрізнити і на місці
ї та і як таке (наприклад, у випадку jide — іде пор. ide — иде). Відсут-
ній у системі орфографії видавця апостроф, тому знаходимо у тексті
написання не тільки словяни, але й зіла (читай з’їла), втім, інколи
роздільну вимову позначено за допомогою м’якого знака (бье). За-
значимо, що хоча апостроф і був закріплений в певних нормативних
виданнях Західної України (пор. систему орфографії Є. Желехів-
ського, С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера) принаймні для випадків
позначення роздільної вимови кінцевого приголосного префікса та
початкової голосної кореня, але, наприклад, апострофа не знайдемо
у “Руській правописі” (1904) [12: 245–246], що свідчить про некон-
венціональність цього знака.
У кириличному виданні «Співанок» в окремих випадках можна
помітити також вплив латинської графіки (див. польскіе як polśkie),
що подекуди призводить до певного спотворення написання і відпо-
відно вимови слова (див. сполучення передньоязикових з і: Сіерки з
Sierky пор. Сірко, засіаэ з zasiaje, міржів з mirziw пор. мірза, тіох з tioch,
ніого з nioho). Одним з таких прикладів може бути помилкове переда-
вання латинського u як у: збудуть зі zbudyt’, зокрема, в кириличному
виданні зберігаються випадки змішування u-у, відмічені вже в оригі-
нальному тексті: hłubyn — глубин зам. глибин, kruszka — крушка зам.
кришка (пор. пол. okruszyna). Вплив латинської графіки можна вба-
чати також у появі г (не х) на місці h: ег з eh, ган з han. Очевидно,
внаслідок своєрідної інерції у кириличному тексті зберігаються деякі
інші помилки, яких припустився з різних причин Падура (наприклад,
буванам — buwanam, в пол. тексті: bałwanom), серед них, зокрема, гео-
графічні назви: Горбат як Horbat (пор. в польскому автоперекладі Па-
дури Karpat), Пултава як Pułtawa (пор. Полтава), втім з е на місці и:
Chehryn як Чегрин (пор. Чигирин), Дметрів як Dmёtriw (зам. Дмитрів),
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 33
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
Батея як Bateja (пор. Батий), Хотінь як Chotiń (пор. Хотин). Випад-
ки коригування оригінального тексту Падури з метою виправлення
очевидних помилок нечисленні (на вздогін пор. na zdohin, щезнем пор.
czeznem).
Як показало дослідження мови “Українок” Т. Падури, рідною для
поета була говірка на межі західноподільських та південноволинських
[13], і хоча вузькодіалектних рис поет намагався уникати, його мова
досить добре відображає риси живого мовлення цього ареалу. Кири-
личне видання здійснювалося в зовсім іншому регіоні України, на те-
риторії поширення покутсько-буковинських говірок. Головною метою
редакційно-правописних змін, запроваджених видавцем, слід вважати
бажання наблизити текст до західноукраїнської культурно-писемної
традиції та одночасно до місцевої живомовної практики. У цьому сенсі
показовими є, з одного боку, заміни очевидно “книжного” (у свідомос-
ті видавця) префікса од- на “народний” від-: відвернув пор. odwernuw,
вітчину пор. otczynu; з другого боку, наявні окремі виправлення у на-
прямку певної архаїзації, стилістичного піднесення мови творів: пор.
где зам. de, благословен зам. błohosławen.
Розглянемо здійснені у кириличному виданні трансформації
послідовно, починаючи з фонетики, далі простежимо зміни на рівні
морфології та лексики.
Вокалiзм
Перехід «ятя» та старих *о, е в і в нових закритих складах є од-
нією з тих рис, що об’єднує всі південно-західні говірки [2: 209; 3: 91].
Тому при передаванні і на місті «ять» та *о, е в нових закритих складах
у кириличному тексті порівняно з оригіналом принципових змін не за-
свідчено: пор. dim — дім, lih — ліг, sil — сіл, brid — брід. У коломийському
виданні і зберігається також у випадках типу: zistało — зістало, hrib —
гріб, berih — беріг (зам. берег), pryjatil — приятіль. За діалектними да-
ними, гіперичні форми мід замість мед є спільною рисою західнопо-
дільських та сусідніх наддністрянських і покутсько-буковинських
говірок [11: 70; 2: 43]. Це явище пояснює також наявність у парадигмі
іменників форм типу niczy — нічи (зам. ночі), pitu — піту (зам. поту),
що виникли за аналогією до форм називного відмінка однини. Подеку-
ди і в кириличному тексті з’являється навіть там, де у Падури зустрі-
чаємо о або е: пор. задніпрівского замість zadniprowśkoho;
змішування и та е, наявне в більшості південно-західних гові-
рок [2: 215], пов’язане з обниженням артикуляцiї у вимові цих звуків
не під наголосом [3: 91 — 92], у варшавському виданні Падури засвід-
чують випадки вживання е на місті и: wsiude, lude. Розповсюджена на
заході Поділля вимова ие також під наголосом відбилася, зокрема, у
передаванні топонімів: напр., пiдмосковний Dmetriw (зам. Дмитрів).
Як свідчать діалектні дані, в галицько-буковинській групі говорів и
нерідко також набуває обниженої артикуляції, наближаючись до е [2:
48, 218]. Однак цієї риси живого мовлення видавець очевидно нама-
гався уникати, зберігши е на місці и тільки в деяких основах (напр.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 234
Остапчук О.О.
шерокий, в даному випадку, можливо, під впливом польської мови)
та в закінченнях окремих лексем (люде, погане), що може мати рад-
ше граматичне пояснення (див. про це нижче). В інших випадках згід-
но з походженням в коренях слів відновлюється и (всюди зам. wsiude)
або е (престол зам. prystoł). З кириличного тексту було вилучено за-
проваджений Падурою спеціальний знак ё на позначення звука се-
реднього звучання між е та и. На його місці відновлено и (відчиніте
зам. widczёnite, христіян зам. chrёstijan, схились зам. schёłyś, дитя зам.
dёtia, дитині зам. dёtyni, підливае зам. pidlёwaje, спиняэ зам. spёniaje,
сидящі зам. sёdiaszczi) або е (летів зам. łёtiw, не зам. nё, лебедь зам.
łebёd’). Особливо слід відзначити випадки появи е на місці ё у спо-
лученнях з плавним р: стремить зам. strёmyt, гремлять зам. hrёmlat,
стремені зам. stremёni (але теж стримінь зі strёmiń); зазначимо, що це
одна з типових реалізацій звукосполуки, що походить із колишнього
[ръ] в живомовній практиці південно-західного ареалу [2: 79];
характер вимови і, а також співвіднесеність і та и в говірковій
фонетичній системі видавця, відмінна від аналогічної опозиції в мові
Падури, спричинилися до певних змін в кириличному тексті, де на
місці у (и) подекуди маємо і. Це стосується позицій після задньоязи-
кових (покі зам. poky), губних (офірник зам. ofyrnyk) та шиплячих
приголосних (чію зам. czyju, жіэ зам. żyje; див. про це також в підроз-
ділі про консонантизм). Втім, можливі й зміни в зворотньому напрям-
ку: пор. вихор зам. wichor, зокрема після р (присний зам. prіsnyj). Ймо-
вірно, це відбувається внаслідок зближення у звучанні і та и, що
відзначається в деяких говірках, зокрема, карпатського регіону [2: 41].
Аналогічні явища в перехідних говірках на межі волинсько-по-
дільського та галицько-буковинського ареалів К. Дейна зараховує до
наслідків системних південно-західних інновацій, пов’язаних з розхи-
туванням фонологічної опозиції твердості-м’якості [18: 132 — 134].
Втім, слід відзначити, що в нашому випадку такі зміни мають спора-
дичний характер;
нейтралізація у та о у складі перед наголошеним о (так зване
укання), наявна в говiрцi, з якою Падура мав безпосереднiй контакт
(як і в більшості говірок на заході Волині та Поділля і в Наддні-
стрянщині [2: 215 — 219; 3: 93 — 110]), відображена в його текстах у
досить частому вживаннi у на місці о: dumowyna, mutili та под. У ки-
риличному тексті ця діалектна риса послідовно зникає, а на місці у
згідно з живомовною практикою в покутсько-буковинському регіоні
повсюдно вживається о: мотіля зам. mutila, домовиня зам. dumowynia,
зброю зам. zbruju. Аналогічні зміни відбуваються також у дієслівно-
му суфіксі -ува: пор. наповав зам. napuwaw. Зазначимо, що наявність
у словотвірній системі суфікса -ова (зам. -ува) вважається однією з
характерних рис, зокрема, говорів районів Прикарпаття [2: 56, 212].
Зворотна зміна у в о зазначена у випадках “виправлення” видавцем
гiперкоректних за своїм походженням форм: напр., херувимий зам.
chёrowymyj;
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 35
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
змiна а в е після м’яких приголосних — спільна ізоглоса для
частини західноподільських та галицько-буковинських говірок [2: 57,
215, 220 — 221; 4: 97]. Однак у коломийському виданні нечисленнi
приклади такого типу jenczary, jeńczarky, як правило, перетворюються
на: янчари, янчарки. Водночас засвідчені окремі випадки зворотньої
зміни: пор. підкуплений зам. pidkuplanyj (тут під впливом домінуючого
словотвірного типу). Особливо виділяються форми іменників серед-
нього роду IV відміни з фонетично відозміненими закінченнями, при-
чому з одного боку маємо козаче зам. kozacza, а з другого — дівча зам.
diwcze, пор. теж гетманя як het’mania. Така непослідовність поясню-
ється, найімовірніше, неусталеністю правил щодо передачі цієї риси
живого мовлення та її статусу в мовній свідомості, а можливо також
”зіткненням” говіркових ареалів з наявністю та відсутністю переходу
а>е;
доволі промовистими є також зміни початкового ji на о, зокре-
ма, у фонетично відозмінених формах числівників, які вважаються
однією з характерних подільських рис [2: 217]: одна зам. jidna, одні
зам. jidni, в однім зам. jidnym, але теж jidnij на эдній (пор. iszcze на еще,
эще). Якщо в першому випадку можна вбачати радше вплив західно-
української культурно-писемної традиції (норми), то другий відобра-
жає живе місцеве мовлення.
Консонантизм:
Розбіжності між оригіналом, виданим латиницею, та кириличним
перевиданням стосуються головним чином відображення м’яких при-
голосних в рамках фонологічної опозиції м’якості-твердості та позна-
чення м’якості, зокрема в консонантних групах:
в оригінальних текстах Падури вiдображено явище асиміля-
тивної м’якості губних приголосних з виділенням консонантного
призвука j послідовно в усіх випадках, де м’який губний опиняється
перед голосним непереднього ряду: pamjatka, słowjan, pjut, swjatoho.
Це явище широко засвідчено в подільсько-волинському ареалі, що-
правда з виділенням різних консонантних призвуків (не тільки й,
але й м, н [11: 72 — 73; 2: 217]). У кириличному тексті j послідовно
усувається, див. наприклад, в іменниках: словян зам. słowjan, племя
зам. płemja, имя зам. imja, мясив зам. mjasyw, память зам. pamjat’, па-
мятка зам. pamjatka; в дієслівних основах: пють зам. pjut, бют зам.
bjut, бэ зам. bje. Однак оскільки для позначення роздільної вимови
подекуди використовується м’який знак: попьемось зам. popjemoś,
бьемось зам. bjemoś, можемо вважати, що відсутність апострофа в да-
ному випадку — орфографічна конвенція, що може не відображати
живого мовлення;
збереження м’якості р в позицiї перед колишнiм слабким *ь, а
також перед голосними непереднього ряду — фонетична риса, що
відрізняє покутсько-буковинські говірки від більшості південно-
західних говорів [4: 102; 2: 213, 221; 11: 60, 69]. Ця розбіжність при-
звела до послідовних змін у кириличному тексті: напр., у сполучен-
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 236
Остапчук О.О.
нях з голосним непереднього ряду незалежно від позиції в слові, як
на його початку (radach на рядах) і в середині (horaczy на горячий,
stёraw на стеряв), так і перед закінченням (bura на буря, zora на
зоря, mora на моря, Chozara на Хозаря, Pomora на Поморя, udaru (I
особа однини) на вдарю). Аналогічні зміни зафісовані і в абсолютно-
му кiнцi слова: zwir замінено на звірь, wszyr на вширь, bur на бурь.
Втім, в словах з основою на -ар, -ир відмічено інші рефлекси: див.
наприклад, лицар як łycar, цар як car (але теж царь), твар як twar
(але теж тварь). Словотвірною будовою і особливим трактуванням
в словозміні основ на -ар, очевидно, пояснюється поява закінчення
-а в родовому відмінку однини іменників типу: лицара як łycara, бо-
гатира як bohatyra;
твердість-м’якість шиплячих — ще одна ізоглоса, що відмеж-
овує надпрутські говірки від сусідніх західноподільських та над-
дністрянських. Розповсюджена в покутсько-буковинському ареалі
пом’якшена вимова шиплячих [2: 221] може бути однією з причин по-
яви в кириличному тексті сполучень шиплячих приголосних з і зам. и
(у): жіэм зам. żyjem;
і у варшавському, і у коломийському виданнях Падури пере-
важають сполучення задньоязикових приголосних з и: пор. дарки як
darky, датки як datky, звітки як zwitky. Однак поява в кириличному
тексті спорадичних змін типу покі зам. poky при більш типовому чайки
зам. czajki може свідчити про певні зсуви в системі твердості-м’якості
в говірці, на якій він базувався. Зазначимо, що поширення сполучень
кі, гі, хі властиве деяким західноподільським та наддністрянським го-
віркам на відміну від надпрутських [2: 215, 221].
м’якість-твердість ц' звичайно називають серед ізоголос, що
відмежовують волинсько-подільський ареал від галицько-буко вин-
ського [4: 101; 11: 60, 69; 2: 221]. Однак в аналiзованих текстах ця
розбіжність не виявлена, і м’якість африкати послідовно позначаєт ь-
ся засобами як латинської, так і кириличної графіки пор.: mo łodeć —
молодець, misiać — місяць, taneć — танець, mertweć — мертвець; це
стосується також позиції ц’ перед закінченнями -а, -у: кіньця — kińcia,
шибениця — szybenycia, зірницю — zirnyciu. Не відображена в кири-
личному тексті також аналогічна риса покутських говірок, що відді-
ляє їх від сусідніх, а саме ствердіння с в кінці слова; маємо послідовно
пьемось як pjemoś, бьемось як bjemoś, десь як deś. Ці риси можуть відо-
бражати індивідуальний мовний досвід видавця;
подільсько-волинську групу говірок в рамках південно-за-
хідного наріччя виділяє, зокрема, пом’якшення с’, з’, ц’ у суфіксах
с’к, з’к, ц’к [2: 214]. Ця риса, послідовно відображена в оригінальних
текстах Падури за допомогою спеціальних знаків ś, ź, ć, в кирилично-
му тексті усувається: людзким зам. ludzkym, шведзкій зам. szwedźkyj,
царских зам. carśkych; при цьому досить послідовно позначається
м’якість н’ перед відповідними суфіксами: христіяньскі зам. chrёs ti-
jański, атаманьский зам. atamańśkyj, кіньским зам. kińśkym (але теж
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 37
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
зрідка словянскій зам. słowjańśkij). Як свідчать діалектні дані, приго-
лосні с, з, ц у цій позиції звичайно залишаються твердими в усій
галицько-буковинській групі говорів [2: 75, 218]. Можливо, під впли-
вом оригіналу в коломийському виданні знаходимо також приклади
ангелських як anhelśkych, лицарську як łycarśku, запорозького як
zaporoźkoho, підгаецький як pidhajećkyj, дацьких як daćkyj;
м’яка вимова передньоязикових з’, с’, ц’ у консонантних
групах внаслiдок регресивної асимiляцiї перед наступним м’яким
вiдображена в подiльських та більшості галицько-буковинських
говiрок [11: 68]. Однак через неусталеність орфографічних приципів
передавання таких сполучень в кириличному тексті відповідні приго-
лосні в одних випадках не отримують додаткових позначок м’якості
(zaśpiwaju пор. заспіваю, ślozy пор. сльози, daśt’ пор. дасть, właśt’ пор.
власть, miścia пор. місця, pliśni пор. плісні, łyśtia пор. листя, навіть łyśt’
пор. лист), а в інших в аналогічній позиції з’являється м’який знак (на
мосьті зам. mośti, щасьтя зам. szczaśtia). Широко засвідчені варіантні
форми з м’яким та твердим приголосним в однокорінних словах: пісь-
ню зам. piśniu пор. піснь зам. piśń; кісьть зам. kiśt’, косьті зам. kośti, але
госьті зам. hośti пор. гість зам. hiśt’; сьніти зам. śnity пор. в сні зам. śni,
снітесь зам. śniteś. Непослідовно позначається також м’якість приго-
лосних перед губним, якщо далі йде і з «ятя»: сьвіт — świt та у сві-
та — świta; цьвіт — ćwit, цьвіло та цвіло — ćwiło (написання з м’яким
знаком затверджено в “Руській правописі” 1904 р. [12: 247]). Немає
одностайності й у передаванні м’якості передньоязикових т, д у кон-
сонантних групах, але тут очевидно переважають форми без м’якого
знака: mołod’ci — молодці, het’man — гетман; t’myła — тмила, але теж
тьмі — t’mi;
передавання латинських літер l та ł в кириличному тексті базу-
ється на загальному правилі, де l відповідає ль (пор. хвиль — chwyl,
куль — kul, сталь — stal), а в сполученнях з а — ля (пор. ляти — laty,
лякати — lakaty, Лях — Lach), натомість ł передається як л (łemisz —
леміш, prestoł — престол). Якість приголосного л, його твердість та
м’якість — одна з ізоголос, які відділяють подільські говірки від во-
линських та галицько-буковинських [11: 62–63], тому цілком логіч-
ними видаються запроваджені видавцем виправлення типу łyry на
ліри. Типово галицькою орфографічною рисою є передавання сполу-
чення ла як ля в запозиченнях: пор. алляг зам. allah (правило було за-
кріплено в “Руській правописі” 1904 р. [12: 247]);
з фонологічною опозицією твердості-м’якості певним чином
пов’язана також реалізація м’яких звуків (зокрема л та н) у сполучен-
нях приголосних. Зазначимо, що послiдовнiсть вживання l та ł у кон-
сонантних групах самим автором в оригіналі витримується не завжди
(tiłky пор. tilky, spiłne пор. spilne), що створило додаткові проблеми
для видавця. У свою чергу, у кириличному виданні знаходимо з од-
ного боку: білше на місці bilsze, спілне — spilne, спілність — spilnist’, з
другого — мильша замість mylsza. Широко розповсюджені варіантні
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 238
Остапчук О.О.
форми, коли wilnym передається як вілним, а wilne як вільне, анало-
гічно wilniśt’ — вілність, пор. вільність, swawilne — свавілне, пор. сва-
вільні, tilky — тілки, пор. тільки. Така непослідовність почасти пояс-
нюється впливом оригіналу та суто фонетичними особливостями
(специфікою вимови l), але певну роль відіграла тут також невироб-
леність правил передавання м’якості приголосних в консонантних
групах. Аналогічна природа коливань при позначенні м’якості н в
подіб них сполученнях, але тут форми з пом’якшеним н абсолютно
переважають: див. Ганьдзя — Hańdzia, браньці — brańci, поганьці —
po hańci, паньства — państwa, няньчить — niańczyt, буньчуки — buń-
czuky, родиньні — rodynni, кіньчини — kińczyny, кіньчить - kińczyt’, але
теж як виняток pokińczyłyś — покінчились;
відсутність подвоєння м’яких передньоязикових приголосних
у давніх сполученнях з j (*ьje) незалежно вiд якостi кiнцевого голос-
ного (а чи е) — фонетична риса, що об’єднує більшість південно-
західних говірок [3: 125 — 126; 2: 84, 209; 11: 71]. Відповідно, не знай-
демо тут розбіжностей між варшавським та коломийським ви даннями
Т. Падури: бездороже пор. bezdoroże, береже пор. bereże; поколіня
пор. pokolinia, житя пор. żytia, воскресіня пор. woskresinia, пристаню
пор. prystaniu, весіля пор. wesila. Кириличне видання виявило навіть
послідовнішим, ніж оригінал, усуваючи подвоєння приголосних там,
де поет вживає такі форми: безсоня зам. bezsonnia, просонів зам.
prosońniw;
перехід м’яких приголосних н, д в й перед наступним приголос-
ним — одна з характерних рис галицько-буковинської групи говорів
[11: 73], що також може з’являтися у сусідніх з нею західноподіль-
ських говірках. Ця риса лише спорадично фіксується в оригінально-
му тексті Падури, зокрема, засвідчена вона в назві міста Вінниця: w
Wijnyci (в пол. тексті — Winnicy), і збережена видавцем: Війниці;
послідовність фонетичного принципу, застосованого видавцем
кириличного тексту, ілюструє передавання на письмі випадків регре-
сивної асиміляції (дисиміляції) у сполученнях кт, гт: наприклад, мях-
ку — mjahku, ніхтях — nihtiach (зазначимо, що в орфографічній систе-
мі Падури h радше означав не х, а г).
Морфологічнi явища:
іменникова флексія — іменники:
на мiсцi iсторичного *ьjе в Називному відмінку однини імен-
ників середнього роду типу зілля у Падури знаходимо форми як із
закінченням е (bezdoroże), так i з а (nyszczynia, żytia). У кирилично-
му виданні непослідовність вживання е та а в цій морфологічній по-
зиції зберігається: щасьтэ як szczaśtje; spasinie як спасінье, спасінэ
але також spasinia як спасіня. Форми з -е досить розповсюджені в
південно-західному наріччі української мови і характерні для низки
західноподільських та наддністрянських говірок [11: 65, 71; 2: 219],
однак сусіднім з ними східноподільським та покутським говорам
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 39
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
така рефлексація не властива. Зіткнення різних живомовних прак-
тик, очевидно, і призвело до певної непослідовності вживання закін-
чення як в оригіналі, так і в кириличному виданні. При цьому слід
відзначити, що в цій групі слів в Орудному відмінку однини досить
послідовно вжито фонетично відозмінене закінчення -єм (эм): без-
честэм — bezcześtiem, зокрема у тих випадках, де в оригіналі зустрі-
чаємо -ам: житєм зам. żytiam;
в оригінальних текстах Падури у Родовому відмiнку одни-
ни іменників III відміни переважно вжито форми з -i (типу lubowi),
лише подекуди зустрічається давнє закінчення -и (типу smerty). Та-
кий паралелізм форм — розповсюджене явище в південно- та захід-
ноподільських говірках [2: 217; 11: 70, 72]. Однак, оскільки в говорах
галицько-буковинської групи остання флексія домінує [11: 62], так
само як в закінченні Давального-Місцевого відмінка однини, вона ви-
тісняє форми з -і в кириличному тексті: крови зам. krowi, смерти зам.
smertі, любви зам. lubwi, ночи зам. noczi, (аналогічне явище зафіксова-
не у I відміні має фонетичне пояснення Польщи зам. Polszczi, пущи
зам. puszczi, гущи зам. huszczi, див. вище про м’якість-твердість ши-
плячих). При цьому відбувається ствердіння кінцевого приголосно-
го, що на письмі виражається у зникненні додаткових ознак м’якості
приголосних, зокрема у консонантних групах перед закінченням: див.
наприклад, пісни зам. piśni, радости зам. radośti, вісти зам. wiśti, ко-
ристи зам. koryśti, власти зам. właśti, премудрости зам. premudrośti,
кости зам. kośti. Фонетико-морфологічними причинами пояснюється
також поява в кириличному виданні форм Називного відмінка мно-
жини ночи зам. noczі (також очи зам. oczi), але теж рожі як rożi, з ме-
тою розрізнення форм множини та однини рожи пор. в оригіналі rożi
(пор. зауваження про можливу м’якість губних у розділі про консо-
нантизм);
форма Місцевого і Давального відмінка однини іменників I
відм. м’якої групи — одна з рис, що розмежовує говірки волинсько-
подільської та галицько-буковинської групи [11: 62]. Згідно з живо-
мовною практикою, оригінальні закінчення -і у Падури в кирилично-
му тексті замінено на типові галицько-буковинські форми з -и [2: 94]:
w zemli пор. в земли, na nёdoli пор. на недоли. Це явище має також своє
фонетичне обґрунтування, зважаючи на специфіку опозиції и-і та
м’яких і твердих приголосних в говірці, на яку орієнтується видавець.
Аналогічні зміни відбуваються і в Місцевому відмінку однини імен-
ників II відміни: в поли зам. w poli. Натомість в формах іменників з
основою на -ц з’являється специфіне закінчення -ю: в серцю зам. serci,
сонцю зам. sonci;
ізоглоса серцем — серцьом вiдмежовує подiльськi говiрки вiд
волинських та покутсько-буковинських [11: 63]. Так, в оригінальному
тексті Падури наявні випадки вирівнювання у парадигмі м’якого типу
відмінювання iменникiв за твердим типом. Вони досить послідовно
замінені видавцем на форми, що свідчать про розрізнення твердої і
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 240
Остапчук О.О.
м’якої груп іменників I та II відміни, як це характерно для надпрут-
ських говірок [2: 221]: пор. гаэм зам. hajom, раэм зам. rajom, царем
зам. carom, душею зам. duszoju; пор. теж зоре зам. zoro (але теж плачом
як płaczom);
доволі характерним є також протиставлення форм Давально-
го відмінка однини іменників чоловічого роду -овi та -ови відповід-
но в подільсько-волинських та покутсько-буковинських говірках
[11: 63; 2: 96, 221]. Згідно з орієнтацією на місцеву живомовну прак-
тику в коломийському виданні нами зафіксовані зміни типу дуброви
зам. dubrowi, козакови зам. kozakowi, пор. у м’якому типі лебедеви зам.
lebed’ovi;
форми Називного відмінка множини іменників чоловічого
роду з сингулятивним суфіксом -ин типу люде (людина) характерні
для карпатського та — ширше — покутського ареалу [2: 103]. Саме
тому в цій флексії, на відміну від решти переважно фонетичних по-
зицій, в кириличному тексті збережено е на місці оригінального ё
(ludё);
у Називному відмінку множини іменників I та II відміни на
-р засвідчені також зміни типових південно-волинських та західно-
подільських форм з -і [2: 1980, 103] загальноприйнятими далі на за-
хід формам з -и: пор. хмари зам. chmari, мари зам. mari, сенатари зам.
senatari (але cari — царі);
в оригінальних текстах Падури вiдмiчено закінчення давньої
*і-відміни у Родовому відмiнку множини iменникiв: hostej, kostej. Ця
риса є спільною для низки південно-західних говірок [1: 83, 103 —
104] і як така зберігається також у кириличному виданні: пор. гостей,
костей;
експансiя флексiй давніх *u-основ у Родовому відмiнку мно-
жини іменників жіночого роду об’єднує подільські та галицько-
буковинські говірки [1: 84, 103, 220; 4: 131]. Тому специфічні форми
-ів (фонетично ймовірно [іў]), записані латинкою, послідовно переда-
ються кирилицею без суттєвих змін: пор. horiw — горів, hłubyniw —
глубинів, pryhodiw — пригодів, chwyliw — хвилів, peluchiw — пелюхів
тощо;
спільною рисою для західно-подільських та частини галицько-
буковинських говірок, зокрема, карпатських, є також архаічна флек-
сія -и(<-ы) в Орудному відмінку множини іменників, що відображе-
на як в оригінальному тексті, записанному латинкою: nad muszki, nad
kwiaty, так і в кириличному виданні: над мушки, над квіти.
прикметники:
в обох виданнях у Називному відмінку однини для прикмет-
ників жіночого та середнього роду характерні стягнені флексiї (пор.
chrabra krow — храбра кров, skwerna kist’ — скверна кість, dalekie
bez doroże — далеке бездороже); те саме стосується також Називно-
го множини (dorohi spadky kozaczi — дорогі спадки козачі), що відпо-
відає діалектній живомовній практиці в обох регіонах [2: 107, 216].
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 41
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
Рiдкiсні випадки вживання в оригіналі Падури нестягнених форм
відіграють, найімовiрнiше, стилізаційну роль, і як такі зберігають-
ся в кириличному тексті: пор. zołotaja boroda — золотая борода, tyji
worohy — тіі вороги; можливі також варіанти: zmerlii — змерлі, змер-
ліі; mylsza — мильша, мильшая. Щоправда, при цьому в середньому
роді відбувається заміна характерних волинсько-подільських форм
на -eje: lёcheje пор. лихоэ, teje пор. тоэ, тое;
аналіз форми закінчення Називного-Знахідного відмінка од-
нини прикметників чоловічого роду свідчить про те, що рідна говірка
Падури і діалект, на який орієнтувався видавець кириличного видан-
ня, належать до говорів з непослідовним розрізненням твердої і м’якої
груп при відмінюванні прикметників [2: 107]. З одного боку, в коло-
мийському виданні для низки прикметників закінчення було змінено
з -ий(уj) на -ій, зокрема це стосується основ на задньоязиковий (ди-
кій (oбичай) — dykyj, довгій (путь) — dowhyj, словянскій (гурраг) —
słowjanśkyj) та шиплячий, в тому числі на місці зредукованого закін-
чення: boży пор. мире божій. З другого боку, спостерігаємо зворотний
процес у прикметниках з основою на -н, де замість специфічних по-
дільських форм з пом’якшеним приголосним основи в кириличному
тексті вживають прикметники на твердий приголосний: пор. зелений
гай — zełenі, рідне дитя — ridnie, також пор. в колишній м’якій гру-
пі: вечірна зоря — weczirnia, пор. давний час — dawni. Таке узагаль-
нення -ий для м’якої і твердої груп прикметників характерне саме для
галицько-буковинської групи говорів [2: 108];
прикметники жіночого роду в Родовому відмінку однини в пе-
реважній більшості українських говірок мають закінчення -oji, однак
в карпатському і сусідніх ареалах йому відповідає усічена флексія -ой
[2: 110]. Відповідно в кириличному виданні нами засвідчені зміни на
кшталт з вражой сили зам. wrażoji; аналогічне закінчення (аналогія ви-
кликана збіжністю форм в оригіналі?) зустрічається також у Даваль-
ному відмінку однини: напр., атаманьской дитині зам. atamańskoji;
Золотой Бороді зам. Zołotoji;
змін зазнали також форми Давального-Місцевого відмінка
однини прикметників жіночого роду, де на місці найуживанішого в
українському мовному просторі закінчення -ij в кириличному ви-
данні зустрічаємо характерне для низки південно-західних говірок
(зокрема, наддністрянських та східнокарпатських) скорочене -і [2:
111]: пор. w czornij zemli — чорні земли, w tychij wodi — в тихі воді, w
ciłij rodyni — в цілі, na pobłidłij twarі — на поблідлі твари, це стосує-
ться також аналогічних форм займенників: w tij pustyni — в ті пус-
тини, w waszij zemli — в ваші земли (але теж вашій, пор. w sij — в сій
дичі) тощо. Зазначимо, що такі форми відомі також і в подільсько-
волинському ареалі, але Т. Падура, очевидно, свідомо їх уникає;
найрозповсюдженішою флексією Місцевого відмінка однини
для прикметників чоловічого і середнього роду, за діалектними дани-
ми, є закінчення -ім [2: 111]. Саме воно з’являється на місці спора-
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 242
Остапчук О.О.
дично вживаного Падурою фонетично зміненого західноподільського
-им: на цілім світі зам. ciłym, в німім лісі зам. nimym, в однім горшку —
w jidnym;
займенники:
форми особових (та зворотнього) займенників I та II особи в
однині в обох виданнях не відрізняються від закінчень, найрозпо-
всюдженіших в аналізованих частинах українського мовного просто-
ру. Так, в Давальному-Місцевому відмінках це: o sobi — о собі, tobi —
тобі, мені — mёni, в Родовому: за себе — za sebe, на тебе — na tebe, до
тебе — do tebe, в Знахідному: tebe — тебе, мене — mёne, але теж спо-
радично зустрічається специфічна південно-західна форма mnia, що
в кириличному виданні передається як мя [2: 120] згідно з правила-
ми передавання сполучення губного з голосним непереднього ряду і
відповідно до живомовної практики;
особовий займенник III особи чоловічого роду win — він в обох
виданнях послідовно зберігає приставний в- у Називному відмінку
однини. В непрямих відмінках видавець свідомо змінює початкове jo
в основах займенників на е (э): напр., его зам. joho, эму, ему зам. jomu,
очевидно, сприймаючи форми типу joho як вузькоговіркові, в той час
як розмовні східнокарпатські форми на кшалт его [2: 121] були ши-
роко вживаними в західноукраїнській писемній практиці. Аналогіч-
них змін зазнали також характерні західноподільські форми лексем з
подальшим розвитком початкового jо<ji; вони послідовно заміняють-
ся: jimu на эму. Форми з приставним н- в прийменникових сполуках
в обох виданнях суттєво не відрізняються, пор.: wid nioho — від нього, z
nym — з ним, w niomu — в ньому, ніому;
в обох виданнях зустрічаємо характерні південно-західні фор-
ми непрямих відмінків займенника III особи однини жіночого роду
[3: 114; 2: 122]: напр., w niu — в ню, cherez niuju — нюю, як теж загаль-
ноприйняті w nij — в ній, z neju — з нею;
cеред решти займенникових форм певний інтерес викликають
передусім специфічні для південно-західного ареалу форми вказівних
займенників, зокрема: sej — сей, se — се, sia — ся, si — сі [2: 123]. Ха-
рактерною рисою південно-західних говірок є також стягнені форми
присвійних займенників в однині [2: 125]: toho — того та twoho —
твого, але swojeho — своего. Водночас форми непрямих відмінків
присвійних та вказівного займенника ся демонструють розбіжності
між подільсько-волинським та східнокарпатським ареалами відносно
якості кореневого голосного. Так, формам seji — сеі протистоять змі-
нені в кириличному виданні своі зам. sweji, моі зам. meji (duszi) та под.
дiєслiвна флексiя:
в подільсько-волинському, як і в галицько-буковинському аре-
алах звичайними є форми інфінітива на -ти, однак закінення -т’ також
відоме в низьці говірок [2: 126 — 127]. Для текстового масиву зага-
лом характерна перевага форм дiєслова на -ty (roztynaty, hryzty, żdaty)
при паралельному вживаннi інфінітива на -t’ (hnat’, łhat’, hrat'), що
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 43
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
має певне стилiстичне навантаження i пiдпорядковується вимогам по-
етичного ритму. В кириличному тексті видавець йде за оригіналом,
зберігаючи паралелізм форм: ждати, розтинати, гризти, бити але
також гнать, лгать, грать, спать, гулять;
в текстах Падури широковживаними є форми дiєслiв те пе-
рiшнього часу в I особi множини з флексiєю -м: koczujem, czatujem,
nesem, szukajem, bjem, pjem (паралельно з nesemo, bjemos’). Обидві
флексії широко вживані в усьому українському мовному просторі без
додаткового маркування [1: 134, 237]. Кириличний текст зберігає стан
речей, засвідчений в оригіналі: чатуем, несем, шукаем, кочуем, гарту-
ем, свиснем, блиснем, але теж несемо, зокрема в зворотніх формах діє-
слів бьемось, попьемось 6;
у записаному латинкою оригіналі переважно вживається твер-
дий t в дiєслiвних закінченнях теперiшнього часу III особи однини
II дiєвiдмiни (pluchawyt, posuszyt, obnażyt, spyt, nosyt, budyt) і III ос.
множини обох дієвідмін (zobaczat, dadut), що характерно для біль-
шості південно-західних говірок [11: 73; 2: 135, 217; 3: 127]. У цьо-
му сенсі виняток становлять говірки південно-західної частини
середньо-закарпатського ареалу [2: 135]. Очевидно, в говірці, на яку
орієнтувався видавець, -т’ також зберігає свою м’якість у таких фор-
мах, оскільки в кириличному тексті досить послідовно вжито в III ос.
однини форми типу: голосить, плюгавить, летить, гонить, любить,
посушить, кипить, яким в III ос. множини відповідають форми на
кшталт: знають, воскресають, кличуть, несуть, клинуть в І дієвідмі-
ні та гудять, красять, славять в ІІ дієвідміні. Втім, зрідка видавець
зберігає дієслівні форми у тому вигляді, як їх вживає автор, пор.: по-
журится — pożurytsia, бют — bjut, дзвонят — dzwoniat. Натомість у
кириличному тексті не знайдемо прикладів, які б відображали ха-
рактерне для покутсько-буковинського та східнокарпатського ареалу
опускання т(т’) [2: 135];
наявність-відсутність вставного л в особових формах дiєслiв з
основою на губний приголосний — ізоглоса, що розділяє подільський
ареал, об’єднуючи в цьому сенсі західноподільські говірки з південни-
ми наддністрянськими, покутсько-буковинськими та частиною схід-
нокарпатських говірок [3: 127; 11: 68; 2: 131]. Це явище має своє від-
биття в написанні j перед закінченням теперішнього часу дієслів у III
ос. множини в оригінальному тексті Падури, напр., kipjat, stawjat. У
кириличному тексті покажчик роздільної вимови усунуто, згідно з
прийнятою видавцем орфографічною конвенцією, однак сама форма
залишається незмінною: славят зам. sławjat, кипячу зам. kїpjaczu, шу-
мять зам. szumjat;
однією з ознак галицько-буковинської групи говорів, зокрема,
покутських та східнокарпатських говірок, є форма II ос. однини ате-
6 Про наявність аналогічних форм у польських периферійних говірках на Поділлі
див. [17].
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 244
Остапчук О.О.
матичних дієслів даш [2: 219]. Саме такий вигляд приймає дієслово
дати, витісняючи вживану Т. Падурою форму dasy;
бiльшостi пiвденно-захiдних говірок знайома така морфологіч-
на риса, як неповна лексикалізація і відповідно рухомість зворотньої
частки ся, що здатна виступати в препозиції до дієслова [2: 127 — 128,
212]. Підтримане впливом польської мови, в оригіналі Падури це
явище закріпляється орфографічно в роздільному написанні зворот-
ніх форм дієслова. Ця риса зберігається також в кириличному тексті
за незначними винятками: пор. ne żury sia — не жури ся, але pożuryt
sia — пожурится. Без змін залишаються в кириличному тексті також
форми з ся в препозиції: де ся впросим, начав ся журити, це стосу-
ється також форм з опущеним особовим закінченням -т(т’): nechaj sia
toj stereże — нехай ся той стереже;
видавець зберігає паралелізм форм наказового способу діє слів,
зокрема в II ос. множини: з одного боку, це форми типу dryżit — дри-
жіт, platit — платіт, hrёmit — греміт, rёwit — ревіт (твердість кінце-
вого приголосного характерна для обох видань, на відміну від форм
теперішнього часу дійсного способу), з другого — форми з закінчен-
ням -іте: widczenite пор. відчиніте, werniteś пор. вернітесь, śniteś пор.
снітесь. Такий паралелізм форм характерний для українського мов-
ного простору в цілому [2: 145], становлячи в нашому випадку части-
ну спільної мовної бази для автора та видавця;
незначними, але доволі показовими є випадки вживання в тек-
стах Падури аналітично-особових форм минулого часу з характерними
енклітиками -ес’, -с’ для II ос. однини відповідно у чоловічому
(pryjmaweś) та жіночому роді (bułaś). Оскільки ця подільсько-
волинська риса знайома також наддністрянським, покут сько-бу ко-
винським та карпатським говіркам (також з можливим ствердінням
кінцевого с’ [2: 140 — 141]), то аналогічні форми зустрічаємо і в кири-
личному тексті: пор. приймавесь, булась, зокрема з енклітикою в пре-
позиції: чись так вийшла.
На особливу увагу заслуговують зміни в лексиці творів Т. Паду-
ри, що їх запроваджує Г.Задембський. Мову творів «українського
барда» з Правобережжя дослідники свого часу оцінювали досить су-
воро. Наведемо думку Р. Кирчіва: «Не опанував Падура в належній
мірі й української мови. У його віршах бачимо багато невластивих
для народної мови слів, форм, виразів, синтаксичних конструкцій,
всіляких штучних новотворів» [9: 19]. Підставу для закидів в недо-
статньому володiннi українською мовою дають, зокрема, авторські
оказіоналізми, що їх Падура сміливо творить на основi добре вiдомих
йому польських слiв, причому взiрець для створення нового слова
можна досить легко вiднайти в двомовному (оригінальному) виданнi
«Українок». Тут на однiй сторiнцi вмiщено український текст поезiї —
на сусiднiй авторський переклад на польську мову. Зазначимо, що ав-
торські новотвори видавець кириличного тексту найчастіше залишає
без суттєвих змін. Так, звичайну транслітерацію застовано до переда-
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 45
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
вання гібридних утворень типу wtohdi — втогді (пол. wtedy, укр.
тодi), bereże — береже (вiд берег, пол. wybrzeże). Це стосується також
значної кількості полонізмів, що, очевидно, були розповсюджені на
всіх землях західніше Дніпра, або ж зрозуміти їх допомагала прозора
внутрішня форма, як у випадку śnity — сьніти (пол. śnić), див. також
польський архаїзм ruchawka: «pospolite ruszenie» [24 VII: 1380], що
довший час побутував в польських «кресових» діалектах 7. Однак
коли видавець не був упевнений у тому, що слово, вжите в оригіналі,
буде зрозуміле читачам «Співанок», він запроваджував власні комен-
тарі, що пояснювали значення полонізмів типу близнь — рана [15:
22], твань — пропасть [15: 13]. Це стосується також кальок на зразок
szczadky (пол. szczątki): з щадків — з кості позісталих [15: 6]. Зазначи-
мо, що оказiоналiзми у творах Падури не завжди мають польську
основу, часто вони є продовженням словотвiрних або лексичних
потенцiй на суто українському ґрунтi. Більшість таких утворень за-
лишається у кириличному виданні без змін, як у випадках: nёbelyczno
— небелично (вiд небелиця, пол. bajecznie), witrok (вiд вiтер), tumanok
(вiд туман) за аналогiєю до лiсок. При непрозорому способі утворен-
ня оказіоналізмів у “Співанках” з’являються коментарі: гид (скороче-
не огидний?) — поганий [15: 7]; нит — скорочене: ниток [15: 17]; ночі
гущ — темнота [15: 16].
Очевидно, різниця діалектних баз Т. Падури та видавця його
«Співанок» спричинилася до змін у складі лексем, що сприймалися
як вузько регіональні. Причому на місце подільського діалектизму
міг бути запроваждений як вираз загальновживаний, територіально
не маркований: мари — відьми [15: 20]; з веселиком — з журавлем [15:
32]; в поломню — в огню [15: 47], так і місцевий діалектний елемент:
пил — порох [15: 23]; маняк — балван [15: 26], причому інколи пояс-
нення мог ли змінюватись залежно від контексту: пор. в нетрі — в бу-
ряні [15: 8]; нетри — дич [15: 54]. Коментарі було додано також до
слів, що, найімовірніше, розрізняли центрально- та західноукраїн-
ську мовну практику: ікона — образ [15: 22]; кошів — обозів [15: 23];
іздок — іздець [15: 25]. Це стосується також розповсюджених запози-
чень типу в ясир — в неволю [Там само]. Особливо виділяється серед
лексем, що, на думку видавця, потребували додаткового коментаря,
група русизмів на кшталт драки — війни [15: 13]; трус — боягуз, су-
постатів — поган [15: 17]; скот — товар [15: 37]; судно — човен [15:
40], зокрема, це слова церковнослов’янського походження на зразок:
чадо — потомство [15: 16]; присний — теперішній [15: 19]; посох —
берло [15: 48].
Підбиваючи підсумки, слід зауважити, що і в оригіналі, виданому
латинським шрифтом, і в кириличному перевиданні відчутне бажання
7 Знаходимо це слово, зокрема у дослідників польських регіоналізмів XIX ст. Пари-
ляка [Parylak] та Кремера [Kremer].
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 246
Остапчук О.О.
уникати вузькодіалектних рис, зокрема, в лексиці. Перевагу здобува-
ють елементи мовлення південно-західного походження такі, як вка-
зівні займенники sej, sia, se [11: 72]; частка naj (зам. хай, нехай) [Там
само]. Не мають чiткої локалiзацiї в рамках українського мовного кон-
тинууму і тому збережені в кириличному тексті без змін лексеми типу:
odeża — одежа, nёńky (nyni) — ниньки. Це саме можна сказати про низ-
ку слiв на кшталт łysz — лиш (зам. лише), persz — перш (зам. спершу),
kilky — кільки (зам. скiльки), laty — ляти (зам. лити), żereło — жерело
(зам. джерело), chtiła — хтіла (зам. хотiла). Всі ці приклади передусiм
свідчать про тенденцію до віддзеркалення в тексті розмовної мови,
адже саме в усному мовленнi побутують такi фонетично вiдозмiненi
форми лексем. До характерних рис живої розмовної мови слiд зараху-
вати також випадки аналогiчного вирiвнювання в дiєслiвнiй парадигмi,
як: mohu — могу (зам. можу).
Мовний аналіз українських поезiй Тимка Падури, виданих латин-
кою та кирилицею, наочно продемонстрував важливі тенденції, що
діяли в україномовному просторі в середині — кінці XIX ст. З одно-
го боку, це свiдоме та несвiдоме включення до лiтературних творiв (а
відтак і літературного стандарту) розмовних та дiалектних елементiв,
що наближає ці твори до фольклорного типу мовлення, тiсно
пов'язаного iз живою стихiєю мови. З другого, бачимо тенденцію до
нормалiзацiї живого мовлення, що знаходить свiй вияв в униканнi як
Падурою, так його видавцем яскравих дiалектизмiв з вузько локаль-
ним значенням. Зміни, засвідчені в кириличному тексті на різних рів-
нях мовної структури, є наслідком різниці живомовних практик, що
лягли в основу нормалізації. Однак більшість регіональних рис, за-
проваджених замість “подільських” елементів у кириличному тексті
(як уникання укання, відновлення м’якого р, послідовна зміна -і в
Род. відм. однини іменників III відміни на -и тощо), за певними ви-
нятками мають широку локалізацію і властиві західноукраїнській
мовній практиці загалом. До своєрідної непослідовності, що її демон-
струє кириличне видання у відбитті оригінального тексту Т. Падури,
спричинилася неусталеність орфографічних принципів та загалом
мовної норми, а також неоднаковий ступінь нормалізації української
мови в різних частинах національного мовного простору.
Цікаві спостереження дає залучення ще одного кириличного ви-
дання вибраних творів Т. Падури [8], здійсненого сучасною україн-
ською літературною мовою. В цьому виданні було відкинуто більшість
рис, які могли вказувати на регіональну природу мови поета, зокрема
люди зам. люде, спасіння зам. спасіня, кривавити зам. кровавити, леме-
ша зам. леміша, живе, живем зам. жіэ, жіэм (żyje, żyjem). Водночас не
знайдемо ми тут і “галицьких” форм та лексем, запроваджених Г. За-
дембським, таким чином, тут було відновлено оригінальну форму,
вжиту Т. Падурою: пісні зам. пісни (пор. pisni), в нім зам. в нем (пор. w
nim), його зам. эго (пор. joho), йому зам. эму (пор. jomu), в тій зам. в ті
(пор. w tij), іще зам. эще (пор. iszcze), ночі зам. нічи (пор. noczi); було
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 2 47
Пiслямова до “азбучної вiйни”: кириличне видання творiв Тимка Падури
виправлено також окремі помилки: вище зам. вижче (пор. wyszcze), сяє
зам. сіяэ (пор. siaje), глибин зам. глубин (пор. hlubyn) та под. Напрямок
та характер цих змін у зіставленні з редакторською працею Г. Задемб-
ського дає підстави твердити, що субстандарт, сформований в україно-
мовних творах польських авторів з Правобережжя в середині XIX ст.,
за своїми фонетичними рисами наближався до західноукраїнської
мовної практики, а морфологічні особливості об’єднували його зде-
більшого з центральноукраїнською (ліворебережною) нормою, лек-
сика ж наочно демонструє пограничну локалізацію регіону, обрано-
го Т. Падурою за базу для певного нормування живомовної стихії.
Можемо констатувати, що нормалізація живомовної стихії на осно-
ві подільсько-волинських говірок, сліди якої відмічаємо у низки
письменників з Правобережжя (крім Т. Падури, це Я. Комарниц ь-
кий, С. Осташевський, К. Гінч та інші) внаслідок нечисельності та
марґінальної позиції авторів польського походження в українсько-
му культурному просторі, мусила поступитися більш виробленій
нормі на галицькому ґрунті — і кирилиці.
1. Бевзенко С.П. Iсторична морфологiя української мови. — К., 1960. — 416 с.
2. Бевзенко С.П. Українська діалектологія. — К., 1980. — 246 с.
3. Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. — К., 1955. — 307 с.
4. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самiйленко С.П., Слинько I.I. Iсторична граматика
української мови. — К., 1980. — 320 с.
5. Задембський Г. Від видавця. // Співанки украинця Тимка Падури. — Коломия,
1878. — С. 3.
6. Iсаєвич Я. Українське книговидання. Витоки. Розвиток. Проблеми. — Львiв, 2002. —
С. 276 — 299; 379 — 395.
7. Історія українського правопису XVI — XX століття. Хрестоматія. К., 2004. — 584 с.
8. Кирчів Р. Мовою українського народу. // Українською мовою натнхнені (Польські
поети, що писали українською мовою). — К., 1971. — С. 3 — 40.
9. Кирчiв Р. Український фольклор в польськiй лiтературi. — К., 1971. — 145 с.
10. Малiневська Н.П. Фонетична система української мови XVII — початку XVIII ст. і
латинська графіка. — Olomouc, 2005. — 124 с.
11. Матвіяс І.Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — 168 с.
12. Німчук В.В. Проблеми українського правопису в XX ст. // Український правопис.
Проєкт найновішої редакції. — К., 1999. — С. 242 — 333.
13. Остапчук О.А. Мова “Українок” Тимка Падури: соціолінгвістичний контекст та діа-
лектна база. // Діалектологічні студії 3. Збірник пам’яті Ярослави Закревської. —
Львів, 2003. — С. 47—69.
14. Сімович В. Правописні системи М. Драгоманова (латиниця, драгоманівка). — Прага,
1932. — 45 с.
15. Співанки украинця Тимка Падури. — Коломия, 1878. — 127 с.
16. Худаш М.Л. Азбучна війна. // Українська мова. Енциклопедія. Вид. 2, випр. і до-
повн. — К., 2004. — С. 12—13.
17. Ananjewa N. Fleksja czasownika w gwarze wsi Maćkowce i Szaróweczka na Podolu. //
Studia nad polszczyzną kresową. — Ossolineum, 1997. — T. VIII. — S. 123—146.
18. Dejna K. Gwary ukrainskie Tarnopolszczyzny. — Ossolineum, 1957. — 165 s.
19. Jakóbiec M. Ukraińska literatura. // Słownik literatury polskiej XIX wieku. — Ossolineum,
1991. — S. 983.
20. Kremer A. Słowniczek prowincjonalizmów podolskich (przedruk). // Język polski dawnych
kresów wschodnich. — Warszawa, 1999. — T. 2. — S. 259 — 341.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2009, № 248
Остапчук О.О.
21. Moser M. Das Ukrainische (“Ruthenishe”) der galizishen Polonophilen zwischen 1830
und 1849. // Zeitschrift fur Slavische Philologie. — 2004. — Heft 2. — S. 32 — 48.
22. О yciu i pismach Tymka Padurry. // Py ma Tymka Padurry. Wydanie posmertne z
awtohrafiw. — Lwiw, 1874. — S. I—XLI.
23. Parylak P. Prowincjonalizmy mowy polskiej w Drohobyczu i jego okolicah (przedruk). //
J zyk polski dawnych kres w wschodnich. — 1999. — T. 2. — S. 341 — 365.
24. S ownik j zyka polskiego. — Warszawa, 1965. — T. 7.
Oksana Ostapchuk
CONCLUDING REMARKS TO “AN ALPHABETICAL WAR”: CYRILLIC EDITION
OF TYMKO PADURA’S WORKS
Keywords: interlanguage contact, dialects, lexical loanwords.
¬i‰ÓÏi ÔÓÒÚ‡Úi ÔÓ ÏÓ‚Û
Що Південнозахідна Русь з’єднана була з Польським королівством не силою
зброї, але правами рівності, доказом тому служить грамота короля Сигізмунда
Августа, 1569 р. У ній сказано: “Руська земля з давніх часів предками нашими,
королями польськими, приєднана до корони Польської, в числі інших найголов-
ніших її частин; і ми всіх її жителів загалом і кожного окремо, як рівних до рів-
них, вільних до вільних, як власні й справжні члени до власного тіла й голови,
до королівсьва Польського, в єднання, честь і власність навертаємо і приєдну-
ємо, разом з іншими коронними жителями урівнюємо і робимо і визнаємо їх
учасниками в усіх правах, перевагах і долі Польської корони” і т. ін.
У Руських землях, що належали до Польського королівства, південноруська
мова не тільки була мовою народною, але й урядовою, якою говорили і при
дворі великих князів Литовських, і в найзначніших руських домах.
1. Доказом того служить, по-перше, “Литовський Статут”, первісно писаний
південноруською мовою, який служив законом не тільки для Литви. Але й для
руських земель, як от: для Волинської, Подільської й Української. За цим зако-
ном, усі судові справи проводилися і були писані не інакше, як тільки південно-
руською мовою. Лев Сапіга, канцлер великого князівства Литовського, в перед-
мові своїй до згаданого Статуту, говорить: “Якщо якомусь народові соромно
не знати своїх законів, то тим більше нам, що маємо закони, писані не чужою
якоюсь мовою, але своєю власною, тобто південноруською” і т. д.
...більша частина народу в Литві признавала свою духовну залежність від Цар-
городської церкви і слухала слов’янську літургію, то південноруська мова, піс-
ля навернення Литви в християнство, була в ній всезагальною. Цією мовою
подавалися просьби в судові місця і до інших властей; нею ж відповідали й
давали свої рішення король, судді й інші чиновники. За царювання синів Ка-
зиміра Ягайла, які виховувалися й жили найчастіше в Польщі, мова польська
ввійшла в ужиток при дворі і заступила місце південноруської.
До ХVІІ ст. не мала Польща інших князів, крім князів руського сповідання, які
вживали південноруську мову...
Чому ж така стародавня й прекрасна мова вийшла з ужитку? Чому ніхто те-
пер не говорить нею, крім лише простого народу південноруського, дрібномаєт-
ного дворянства та духовенства грецького обряду? Чому в такій зневазі у нас
південноруська писемність, в той час як вона відкрила для вітчизняної історії
безліч найважливіших пам'яток? На це може дати нам відповісти історія Польщі,
особливо ж у кінці ХVІ і на початку ХVІІ ст. Пригнічення Русі дійшло до такого
рівня, що для порятунку жителі стали зрікатися свого походження і соромитися
мови своїх предків.
Могильницький І.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-6026 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1682-3540 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:32:37Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Iнститут української мови НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Остапчук, О. 2010-02-15T12:06:20Z 2010-02-15T12:06:20Z 2009 Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури / О. Остапчук // Українська мова. — 2009. — № 2. — С. 26-48. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. 1682-3540 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6026 81'282 У статті на прикладі здійсненого 1878-го р. в Коломиї кириличного видання творів Тимка Падури з передмовою та під редакцією Г. Задембського розглянуто проблему співіснування кирилиці та латиниці в україномовному просторі. Здійснено докладний аналіз фонологічних, морфологічних та лексичних особливостей діалектів різних регіонів. Показано, що головною метою редакційно-правописних змін, запроваджених видавцем, було бажання наблизити текст до західноукраїнської культурно-писемної традиції та тамтешньої живомовної практики. uk Iнститут української мови НАН України Дослідження Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури Concluding remarks to “an alphabetical war”: cyrillic edition of Tymko Padura’s works Article published earlier |
| spellingShingle | Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури Остапчук, О. Дослідження |
| title | Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури |
| title_alt | Concluding remarks to “an alphabetical war”: cyrillic edition of Tymko Padura’s works |
| title_full | Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури |
| title_fullStr | Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури |
| title_full_unstemmed | Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури |
| title_short | Післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів Тимка Падури |
| title_sort | післямова до "азбучної війни": кириличне видання творів тимка падури |
| topic | Дослідження |
| topic_facet | Дослідження |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6026 |
| work_keys_str_mv | AT ostapčuko píslâmovadoazbučnoívíinikiriličnevidannâtvorívtimkapaduri AT ostapčuko concludingremarkstoanalphabeticalwarcyrilliceditionoftymkopadurasworks |