Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття
У статті висвітлюється одне з малодосліджених питань в історії українсько-польських відносин – хвиля еміґраційного руху з СРСР у 20-х роках ХХ ст. поляків, німців, чехів, а також українських і російських селян, які намагалися приєднатися до них, можливо, й представників інших національно...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Історичний архів. Наукові студії |
|---|---|
| Datum: | 2008 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
2008
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/60365 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття / Т.М. Пронь // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2008. — Вип. 1. — С. 66-74. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-60365 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Пронь, Т.М. 2014-04-14T18:46:38Z 2014-04-14T18:46:38Z 2008 Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття / Т.М. Пронь // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2008. — Вип. 1. — С. 66-74. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. 1609-7742 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/60365 314.7:[325.1:940](477) У статті висвітлюється одне з малодосліджених питань в історії українсько-польських відносин – хвиля еміґраційного руху з СРСР у 20-х роках ХХ ст. поляків, німців, чехів, а також українських і російських селян, які намагалися приєднатися до них, можливо, й представників інших національностей, які проживали на Півдні України, та ймовірна зовнішньополітична посередницька допомога населенню з боку Одеського консульського відділення посольства Польщі. В статье освещается один из малоисследованных вопросов в истории украинско-польских отношений – волна эмиграционного движения из СССР в 20-х годах ХХ в. поляков, немцев, чехов, а также украинских и русских крестьян, которые пытались присоединиться к ним, возможно, и представителей других национальностей, проживающих на Юге Украины, и предположительно внешнеполитическая посредническая помощь населению со стороны Одесского консульского отделения посольства Польши. In the article it is onserved one of scantily explored questions in history of ukrainian polish relations is a wave of emigrant motion from the USSR in 20th, Poland, Germans, Cech and also attempts to join them Ukrainian and Russian peasants and possibly representatives of other nationalities resident on the lands of South Ukraine, and probably intermediary foreign-policy help a population outside consular separation of embassy of Poland in Odessa. uk Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України Історичний архів. Наукові студії Вітчизняна та всесвітня історія Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття |
| spellingShingle |
Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття Пронь, Т.М. Вітчизняна та всесвітня історія |
| title_short |
Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття |
| title_full |
Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття |
| title_fullStr |
Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття |
| title_full_unstemmed |
Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття |
| title_sort |
одеське консульське відділення посольства польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на півдні україни у 20-х роках хх століття |
| author |
Пронь, Т.М. |
| author_facet |
Пронь, Т.М. |
| topic |
Вітчизняна та всесвітня історія |
| topic_facet |
Вітчизняна та всесвітня історія |
| publishDate |
2008 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Історичний архів. Наукові студії |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| format |
Article |
| description |
У статті висвітлюється одне з малодосліджених питань в історії
українсько-польських відносин – хвиля еміґраційного руху з СРСР у 20-х
роках ХХ ст. поляків, німців, чехів, а також українських і російських селян,
які намагалися приєднатися до них, можливо, й представників інших
національностей, які проживали на Півдні України, та ймовірна зовнішньополітична посередницька допомога населенню з боку Одеського консульського відділення посольства Польщі.
В статье освещается один из малоисследованных вопросов в
истории украинско-польских отношений – волна эмиграционного движения из СССР в 20-х годах ХХ в. поляков, немцев, чехов, а также украинских
и русских крестьян, которые пытались присоединиться к ним, возможно,
и представителей других национальностей, проживающих на Юге Украины, и предположительно внешнеполитическая посредническая помощь
населению со стороны Одесского консульского отделения посольства
Польши.
In the article it is onserved one of scantily explored questions in history of
ukrainian polish relations is a wave of emigrant motion from the USSR in 20th,
Poland, Germans, Cech and also attempts to join them Ukrainian and Russian
peasants and possibly representatives of other nationalities resident on the lands
of South Ukraine, and probably intermediary foreign-policy help a population
outside consular separation of embassy of Poland in Odessa.
|
| issn |
1609-7742 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/60365 |
| citation_txt |
Одеське консульське відділення посольства Польщі – зовнішньополітичний посередник у селянському еміґраційному русі на Півдні України у 20-х роках ХХ століття / Т.М. Пронь // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2008. — Вип. 1. — С. 66-74. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT pronʹtm odesʹkekonsulʹsʹkevíddílennâposolʹstvapolʹŝízovníšnʹopolítičniiposerednikuselânsʹkomuemígracíinomurusínapívdníukraíniu20hrokahhhstolíttâ |
| first_indexed |
2025-11-25T21:05:35Z |
| last_indexed |
2025-11-25T21:05:35Z |
| _version_ |
1850548595196952576 |
| fulltext |
66
УДК 314.7: [325.1: 940] (477)
Т.М. Пронь
ОДЕСЬКЕ КОНСУЛЬСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ ПОСОЛЬСТВА
ПОЛЬЩІ – ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ ПОСЕРЕДНИК
У СЕЛЯНСЬКОМУ ЕМІҐРАЦІЙНОМУ РУСІ
НА ПІВДНІ УКРАЇНИ У 2О-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ
У статті висвітлюється одне з малодосліджених питань в історії
українсько-польських відносин – хвиля еміґраційного руху з СРСР у 20-х
роках ХХ ст. поляків, німців, чехів, а також українських і російських селян,
які намагалися приєднатися до них, можливо, й представників інших
національностей, які проживали на Півдні України, та ймовірна зовнішньо-
політична посередницька допомога населенню з боку Одеського консуль-
ського відділення посольства Польщі.
Ключові слова: еміґрація, еміґраційний рух, консульство, консульське
відділення.
В статье освещается один из малоисследованных вопросов в
истории украинско-польских отношений – волна эмиграционного движе-
ния из СССР в 20-х годах ХХ в. поляков, немцев, чехов, а также украинских
и русских крестьян, которые пытались присоединиться к ним, возможно,
и представителей других национальностей, проживающих на Юге Украи-
ны, и предположительно внешнеполитическая посредническая помощь
населению со стороны Одесского консульского отделения посольства
Польши.
Ключевые слова: эмиграция, эмиграционное движение, консульство,
консульское отделение.
In the article it is onserved one of scantily explored questions in history of
ukrainian polish relations is a wave of emigrant motion from the USSR in 20th,
Poland, Germans, Cech and also attempts to join them Ukrainian and Russian
peasants and possibly representatives of other nationalities resident on the lands
of South Ukraine, and probably intermediary foreign-policy help a population
outside consular separation of embassy of Poland in Odessa.
Keywords: emigration, emigrant motion, consulate, consular department.
Зміни, що відбулися у суспільно-політичному житті України та на міжнародній
арені в останні десятиріччя, викликали у громадськості потребу переосмислення
проблемних питань спільної історичної спадщини з сусідніми країнами, у тому числі,
з Польщею. У двосторонніх українсько-польських відносинах накопичилося чимало
позитивних, негативних або спотворених фактів, що закріпилися в суспільній
свідомості і даються взнаки й сьогодні. Вони несуть не лише історичний тягар, але й
мають політичне нашарування. У цьому сенсі важко переоцінити роль сучасної
історичної науки в реанімації історичної пам’яті пересічних громадян і політиків,
звільненні від успадкованих стереотипів і формуванні нового позитивного мислення,
так званого “Think positive”, що ґрунтується на послідовних, неупереджених знаннях
минулого через призму історії власної родини, краю, країни та інших держав.
Зокрема, одним із малодосліджених питань є хвиля еміґраційного руху в 20-х
роках ХХ ст. поляків, які поряд з чехами, українцями, росіянами, а можливо, й
представниками інших етносів, проживаючими на південноукраїнських землях,
67
Випуск 1
перейнялися еміґраційним настроєм німців, та посередницька зовнішньополітична
допомога консульської служби населенню у цьому.
Наші спроби з’ясувати історіографію діяльності зазначеної амбасади не були
успішними. Однак важливу інформацію у процесі дослідження ми отримали завдяки
допомозі секретаріату консульства Польщі в Одесі. Так, у вересні 2008 р. кон-
сульство, відповідаючи на наш запит, надіслало в електронному варіанті через
секретаріат консульства Польщі у Києві інформаційну довідку варшавського вченого
Томаша Цесельскі, який досліджував діяльність польської дипломатії в Україні у
першій половині ХХ ст. Наведемо її без скорочень. Томаш Цесельсі пише, що
“Консульство в Одесі існувало з осені 1918 р. до квітня 1919 року, до моменту
виходу з Одеси сил Антанти і захоплення міста більшовиками. Консулом був
Казимір Бжозовські, а радником – Єловецькі. З останнього листа консула
Бжозовського з Константинополя до Міністерства закордонних справ про його
поїздку в Одесу не як консула, а приватно, як члена французької розвідувальної
місії на пароплаві “Русь” 27 липня 1919 року: “повернувся з Одеси, куди виїжджав не
як консул, а в справах урядових, бо мене на такій посаді влада не визнає.
Арештовано ген. Ліпковського з консульства, працівника консульства Янков-
ського з дружиною, його зпаралізованого батька (потім звільненого), касира
Голівко, референта Тихенхауза з дружиною. Дружину консула Бжозовську також
арештовано, але завдяки консульству Грузії і через факт, що має 6 дітей
звільнено”. Далі Томаш Цесельскі зазначає: “Консульство дощенту знищено, архів
зник безслідно”, – і доповнює: “В період 20-30-х років в Одесі не існували польські
представництва, як дипломатичні, так і торгівельні й гуманітарні. Поза справою
репатріації польських еміґрантів, що закінчилася 1923 р., не існувало особливих
контактів між Одесою і Польщею. Опікою над польською народовістю займався
Ген. Консул РП при Раді Народних Комісарів УРСР у Харкові, а потім був
перенесений до Києва” [1].
Віддаючи належне дослідницькій роботі Т. Цесельскі, натомість маємо власну
контраверсійну гіпотезу, яка полягає в тому, що дипломатичне представництво
Польщі періодично відновлювало роботу в Одесі у 1920-х роках. Безслідне зник-
нення архівів консульства ще не означає їх відсутність. Наші висновки ґрунтуються
на інформації радянських довідникових видань та документах, що розпорошені у
фондах державних архівів південних областей України. Йдеться про віднайдений
нами у Державному архіві Херсонської області документ, який побічно вказує на
існування в Одесі польського консульства, принаймні, у 1929 році (див. додаток А)
[2, арк.134-135]. Історики знають, що істина не є встановленою, поки не віднайдено
документ, який спростовує ту чи іншу думку і, навпаки, стверджується, якщо доку-
ментальні джерела підтверджують попередню точку зору. Пропонуючи власну
версію, ми розуміємо, що вона потребує більш глибокого наукового дослідження,
детальної внутрішньої і зовнішньої критики джерел і може бути спростованою
наступними дослідниками, але такими є реалії наукового пошуку.
Організаційно-правовою базою міждержавних відносин СРСР (УСРР) та
Польської Республіки став Ризький мирний договір 1921 р. (підписаний 18 березня,
вступив у силу 18 квітня) між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польською
Республікою, з іншого. Договір також став основою їх взаємних зобов’язань із
багатьох позицій, зокрема, щодо обміну повноважними представництвами та
відкриття консульських установ у зв’язку з тим, що особи, які належали до польської
національності чи мали польське походження (народилися на території Польщі),
отримали право повернутися на батьківщину. Так само, у зворотному напрямку,
могли зробити й громадяни України, які проживали на території, що відійшла до
Польщі [3]. 18 липня 1924 р. СРСР і ПР підписали консульську конвенцію [4]. Було
відкрито генеральне консульство РП у Харкові (столиця України в 1919-1934 рр.),
можливо, консульські відділення в Одесі та Києві. Варто зауважити, що функції кон-
68
Iсторичний архів
сульства, більш за все, були пов’язані із захистом інтересів громадян у культурній та
релігійній сферах, але політична складова, безперечно, мала місце.
Еміґраційний рух населення у 20-х роках ХХ століття був викликаний внутріш-
ньою політикою радянського партійно-державного керівництва. Після ліквідації
самодержавства в Російській імперії та припинення воєнного стану на території
України у листопаді 1920 р. новий політичний режим активно взявся закріплювати
владу на контрольованих територіях адміністративними, силовими та економічними
методами.
Реформування аграрного сектору більшовиками на Півдні України від самого
початку наштовхнулося на серйозний опір населення. Соціальна напруженість в
аграрних округах, більшість населення яких складали селяни (77,2 % – Мико-
лаївська губернія, 1921 р.) [5] досягла найвищого рівня. Проголошений у перші дні
правління Декрет про землю прирік узимку 1917-1918 рр. великі сільськогоспо-
дарські маєтки, високорентабельні господарства на пограбування і занепад: бідні
господарі отримали право розбирати худобу, інвентар, насіння. Розпочався процес
свавільного захоплення землі. Руйнація призвела до занепаду сільськогоспо-
дарського виробництва. Але це був лише початок перманентних експериментів
влади над селянством. Політика воєнного комунізму та продрозкладки викликала
активний та пасивний опір владним ініціативам та їх виконавцям. Щоб вирішити цю
проблему, влада спробувала змінити у короткостроковій перспективі суспільну
свідомість, у тому числі психологію власника у селян, встановити державну хлібну
монополію і загальну трудову повинність.
“Уперта” селянська маса, що міцно трималася за своє право власності на
землю, худобу і реманент, була тим основним прошарком населення, від якої
залежала відповідь на питання: “Чи утримають більшовики державну владу?”.
Відповідаючи на риторично поставлене питання, В.І. Ленін указав однопартійцям
шлях боротьби з капіталістами та будь-яким опором з їх сторони: “Хлебная
монополия, хлебная карточка и всеобщая трудовая повинность являются в руках
пролетарского государства, в руках полновластных Советов самым могучим
средством учета и контроля, таким средством, которое, будучи распростра-
нено на капиталистов и на богатых вообще, будучи применено к ним рабочими,
даст невиданную еще в истории силу “приведения в движение” государственного
аппарата, для преодоления сопротивления капиталистов, для подчинения их
пролетарскому государству. Это средство контроля и принуждения к труду
посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала,
только сламывала активное сопротивление. Нам этого мало.
Нам этого мало. Нам надо не только “запугать” капиталистов в том
смысле, чтобы они чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли
думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное,
несомненно, еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только
сломить какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в
новых организационно-государственных рамках” [6].
Керуючись повчаннями В.І. Леніна, сталінське партійно-державне керівництво
почало дуже своєрідно ліквідовувати товарно-грошові відносини і ринок, приватну
власність на засоби виробництва так званих “одноосібників”, “сільських капіталістів”,
у тому числі й осіб середнього статку, які “саботували” розпорядження щодо здачі
хліба та об’єднання в колективи спільної праці.
Найбільш рішучими противниками колективізації виявилися села, в яких
компактно проживали німці та поляки [7]. Загалом, до Другої світової війни на Півдні
України проживали 50 національностей. Переважну масу населення, згідно з
переписом 1926 р., складали українці – 2 315 089 осіб. Серед найбільш численних
національних меншин перше місце посідали росіяни – 439 308 осіб, друге – євреї
(275 433 осіб), третє – німці (123 204 осіб), четверте – молдовани (68 694 осіб), п’яте –
69
Випуск 1
болгари (32 456 осіб), шосте – поляки (21 332 осіб), сьоме – білоруси (19 927 осіб),
восьме – греки (3 807 осіб) та інші [8]. Усім південним округам Одеської губернії був
притаманний компактний характер розселення етнічних спільнот. Так, у Миколаїв-
ській окрузі, що географічно був своєрідним центром Півдня України, нарахову-
валося 784 населених пункти, 473 з них населяли виключно українці, 50 – росіяни,
70 – німці, 6 – євреї, 8 – болгари, 3 – поляки [9]. Завдяки цій обставині, більшості
національностям вдавалося зберегти власну культуру, мову, звичаї, традиції та
етнічну ідентичність. Інші сільські населені пункти за складом населення були
змішаними (українсько-російські, українсько-молдавські тощо), або поліетнічними.
Польські господарі також проживали у таких поселеннях. За підрахунками автора
даного дослідження, в 1926 р. у 28 селах, виселках та хуторах Вознесенського,
Володимирівського, Єланецького, Миколаївського, Новобузького, Новоодеського,
Очаківського, Полтавського (Баштанського) та Карл-Лібкнехтовського районів
Миколаївської округи були дисперсно розселені 52 польських родини [10, арк. 4-27].
Брутальне порушення державно-партійним керівництвом майнових та грома-
дянських прав селян провокувало конфлікти на національному ґрунті.
Витіснення церкви із суспільного життя, переслідування священиків, закриття і
руйнація костьолів, позбавлення виборчих прав загострювали природний страх у
людей, викликали крайнє обурення, штовхали скривджених до пошуку радикальних
способів виходу із ситуації, посилювали прагнення міґрувати до Америки, Канади,
або шукати підтримки в урядів держав свого етнічного походження [11]. У поляків,
німців, шведів, чехів, на відміну від українців чи росіян, поки влада не опустила
“залізну завісу”, ще була така можливість. Майже миттєво відчули свої майбутні
невтішні перспективи в Країні Рад німці. У грудні 1924 р. лише у Херсонській окрузі
було подано 600 заяв від німецьких колоністів на видачу паспортів [12].
Намагаючись зняти еміґраційний настрій етнічних меншин, керівництво держави
вживає ряд заходів, спрямованих на забезпечення їх національно-культурних
потреб. Щонайперше, проводить адміністративно-територіальну реформу та ство-
рює національні райони і сільради. Так, у 1925 р. в Миколаївській окрузі було
створено німецький національний район та цілу низку сільських національних рад,
зокрема, 11 німецьких, 3 єврейських, 6 молдавських, 1 болгарську та 3 польські
[13, арк. 110]. 2 польські сільські ради було створено й на території Херсонської
округи [14]. В Миколаєві, Херсоні, Одесі та сільських компактних поселеннях
етнічних меншин відкриваються національні школи і класи, пункти лікнепу, хати-
читальні, клуби, школи політграмоти, випускаються національні періодичні видання.
В 1926 р. уряд переглядає питання землезабезпечення селян, створює резервний
фонд для розселення малоземельних, якщо розмір ділянки був менше ніж шістнад-
цять десятин на подвір’я [11]. Нове землевпорядкування, активне залучення селян
до радянського будівництва послабило силу опору селян владі, зняло міжетнічне
напруження та частково призупинило еміґраційний рух.
Однак розпочата у середині 20-х років колективізація, живучість великодер-
жавного мислення, занедбаність національно-культурного життя в минулому та
надмірна ідеологізація відштовхувала населення від заходів уряду. Повільно
пристосовувалися до нових життєвих умов й поляки. Був випадок, коли комуніст-
поляк заявив, що “на польпрацю я піду лише тоді, коли ви переступите через мій
труп” [15, спр. 304, арк.1]. Найважче сприймали нововведення жінки та молодь. Не
бажаючи навчатися у школах ліквідації неписьменності, вони заявляли: “Такий
лікнеп, де навчають, як стати комсомольцем, нам не потрібний”, “Комунізм чужий
полякам” [15, спр. 298, арк. 55; спр. 302, арк. 32]. Про раціональні погляди поляків
не лише у селах, але й містах свідчать розмови старшокласників у польській школі:
“У партію вступають для того, щоб мати хорошу платню”, “Комуністам не можна
вірити, бо вони говорять неправду” [15, спр. 532, арк. 14].
70
Iсторичний архів
Негативну реакцію у молоді і дорослих викликало й примусове нав’язування
атеїстичних ідей. Часто школярі втікали із занять на богослужіння. Комсомольці
соромилися нести червоний прапор під час демонстрацій. У “цілком таємних”
донесеннях Миколаївське Польське бюро інформувало центральні органи влади
про те, що “розшарування” польського села значно відстало у порівнянні з “розша-
руванням” українського села, і пояснювало це національною відособленістю поляків
та впливом католицького духовенства, яке намагалося ізолювати польське насе-
лення від соціально-політичного життя, розпалювало національний антагонізм між
поляками й українцями і посилювало національну згуртованість поляків
[15, спр. 302, арк. 32].
За тодішніми мірками польські та німецькі селяни у переважній своїй більшості
були заможними і тому не могли уникнути політики “розкуркулення” Наприклад, у
1927 р. у 279 господарствах села Киселівка Миколаївської округи (компактне
поселення поляків) було 437 коней, 508 голів великої рогатої худоби, 72 вівці,
321 свиня [16]. Одна сім’я в середньому мала у своєму розпорядженні 2-4 коней,
1-3 корови, 15-30 десятин землі. Звичайно, добровільно передавати власність і
вступати до колгоспів селяни не хотіли. Відчужуючи селян від власності, більшовики
закладали міцний економічний фундамент під встановленим шляхом диктатури
пролетаріату радянським тоталітарним політичним режимом. Щоб подолати опір
селян, радянське партійне керівництво стало повсюдно застосовувати репресії. На
початковому етапі за повчальний приклад було взято заможні верстви села, але
репресії неминуче падали і на бідняків, і навіть на наймитів, якщо вони виступали
проти колективізації.
Прискорення темпів колективізації з 1927 р., насильницька експропріація
заможних господарств, нерідко у кримінальній формі, податкові утиски, зниження
рівня життя негативно вплинули на морально-психологічний стан селян. У 1928 р.
під час великого неврожаю у них примусово вилучали зерно, заарештовували за
“спекуляцію” хлібом. У Карл-Лібкнехтовському німецькому національному районі
Миколаївської округи голодуюча юрба з двохсот чоловік спробувала захопити мага-
зин сільської кооперації [17]. Заможні селяни відкрито висловлювали невдоволення
радянською владою.
Внутрішньополітична ситуація в країні загострювалася. Втілення у життя полі-
тики індустріалізації, викорінення залишків капіталізму й націоналізму, запровад-
ження єдиного сільськогосподарського податку та, найголовніше, здійснення
насильницької суцільної колективізації підняли у жовтні-листопаді 1929 р. велику
хвилю еміґраційного руху німецького населення України до Америки та Канади [11].
Еміграційний настрій німців швидко передався й чехам селища Кінський Загін
Борозенської сільради та шведам селища Старошведське (суч. Зміївка), висілок
Новошведське і Шведська Поляна [2, арк. 135]. Поширення чуток про виїзд із
окремих сіл німців та можливість виїхати разом з ними також збурило селян
українських сіл [2, арк. 132-133]. Наштовхуючись на всілякі перешкоди з боку
місцевих органів влади, вони вдавалися до різних хитрощів. Селяни просили свяще-
ників надати довідку про їх віросповідання, їздили в Одесу до польського
консула (виділено нами – Т.П.) з клопотанням про виїзд із СРСР і скаргою на
радянську владу за продаж їх майна, за невиконання хлібозаготівлі [2, арк. 135]. Так,
“кулак-лишенец” із с. Ново-Кам’янка Херсонської округи З.І. Горбачов звернувся до
священика Синицького за довідкою про релігійність й одночасно попросив написати
консулу листа з аналогічним змістом [2, арк. 135]. Повіривши чуткам про те, що
священики окружних сіл видають довідки усім бажаючим виїхати з СРСР,
спробували зробити те ж саме й жителі сіл Борозенка, Осокорівка, Хрещенівка та ін.
Наприклад, Яків Вдовенко, майно якого було розпродано на торгах за невиконання
плану хлібоздачі, приїхав у німецьку колонію, щоб вияснити можливість виїзду з
СРСР, говорячи, що “всі позбавлені права голосу зможуть виїхати разом з німцями,
71
Випуск 1
так як радянська влада підписала договір, яким забороняється затримувати всіх
бажаючих полишенців виїхати з СРСР” [2, арк. 135].
Німці й чехи не заперечували проти виїзду з ними українців і всіх бажаючих,
більш того, навіть “аґітували” за приєднання до них. На жаль, ми не віднайшли
документального підтвердження про еміграцію поляків. Однак можна висловити
обережне припущення, що поляки південних округ України також долучилися до
цього руху. По-перше, відомо, що з кінця 20-х років розгорнувся еміґраційний рух до
Польщі польського населення у багатьох областях України; по-друге, поляки
компактно проживали поряд із поселеннями німців, і маловірогідно, що вони не
перейнялися їх еміґраційним настроєм, як це сталося з українськими селянами; по-
третє, вони також підлягали розкуркуленню, що не сприймалося ними. Місцеві
архівні джерела зберегли колишні секретні дані про активний еміґраційний підйом
населення [2, арк. 132-133]. Влада надійно блокувала таку пасивну форму опору
населення. Здебільшого, родинам, які подавали заяви на виїзд, чинили різні
адміністративні перешкоди: затягували розгляд справ, відмовляли у виїзді,
направляли клопотальників вирішувати питання про виїзд до Москви, брали
потенційних еміґрантів на особливий облік.
Велика еміґраційна хвиля етнічних меншин викликала надзвичайне зачепо-
коєння у керівництва держави. У бажанні селян виїхати з країни воно вбачало
“скеровані дії” проти політики та заходів радянської влади. Неважко було передба-
чити, що еміґрація значної частини “гарних господарів” матиме відчутні наслідки для
розвитку сільського виробництва та економіки, у тому числі, політичного характеру.
Це була б публічна міжнародна демонстрація опору радянській владі власного
населення, низького рівня довіри до неї. Прагнучи запобігти масовому від’їзду селян
за межі СРСР (УСРР) та не допустити міжнародного розголосу про неприхильність
радянських людей до комуністичної ідеології, уряд активізував роз’яснювальну
роботу на державному та місцевому рівнях. У бідняцько-середняцькі кола направ-
ляють досвідчених пропаґандистів. На допомогу їм залучають активістів із бідняків.
Особливо пожвавлюється діяльність нацсільрад. На керівні посади призначаються
лише кваліфіковані національні кадри. Крім цього, центральні органи влади
поновлюють дозвіл на переселення у Поволжя німців, вживають заходи щодо
припинення руху “ходоків” до Одеси і Москви. Внаслідок проведеної роботи, потік
еміґрантів, яким було офіційно дозволено виїхати, зменшився, але набули масового
характеру нелегальні втечі до Польщі цілих родин поляків та українців [18]. На
початку 30-х років еміґраційний настрій і опір більшості селян колективізації вдалося
зламати. Щоправда, почався їх відтік до міст, та невдовзі внутрішню окружну
міґрацію було зупинено.
Передбачення та побоювання сповненої сили і творчої енергії заможної частини
селян, що залишилася в СРСР, здійснилися у 1932-1933 рр. Міцне та переважно
заможне польське і німецьке населення зубожіло та голодувало на рівні з україн-
цями та іншими національностями. Наступні роки ввійшли в історію радянської
України трагічними акордами жорстоких репресивних акцій. Погіршення відносин
СРСР з Польщею та Німеччиною позначилося на відношенні тоталітарного режиму
до німців і поляків – “ворожих елементів”, які сприяли, на думку влади, відриву
населення від радянізації.
Натомість не має можливості точно встановити кількість тих, кому функціонуюче,
як на наш погляд, Одеське консульство Польської Республіки все ж допомогло в 20-х
роках ХХ ст. виїхати з СРСР. Діючи в межах своєї компетенції, добре знаючи реальне
життя в Країні Рад та усвідомлюючи загрози громадянам з боку влади, консульство
могло здійснювати “рятувальну місію”. Природно, що тут виникає питання: де
проходить межа між можливостями впливу дипломатичної служби на ситуацію й
об’єктивними труднощами? Послаблення візового режиму, можливо, врятувало життя
десяткам сімей поляків, а також деяким українцям та росіянам.
72
Iсторичний архів
Підсумовуючи, зазначимо, що подальші наукові дослідження у цьому напрямку
варто продовжувати. Різнобічне вивчення та накопичення фактологічної бази
свідчень позитивного співіснування, міжнауковий їх аналіз і закріплення у суспільній
свідомості має важливе прикладне значення для ствердження поміркованих і
толерантних міждержавних відносин України і Польщі на політичному та
суспільному (побутовому) рівнях.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1. З листування автора з Генеральним Консульством Республіки Польщі в Києві. Вересень 2008 р.
(власний архів).
2. Державний архів Херсонської області (далі – ДАХО), ф. Р-2, оп. 4, спр. 117.
3. Документы внешней политики СССР. – Т. 3. – М., 1959. – С. 245-258, 618-658.
4. Дипломатический словарь. – Т. 3. – М., 1986. – С. 273.
5. Зеркаль М.М. Реалізація нової економічної політики на Миколаївщині // Заселення Півдня
України: проблеми національного та культурного розвитку: Наук. доп. міжнарод. наук.-метод.
конф. (21-24 травня). – Ч. 2. – Херсон, 1997. – С. 51.
6. Ленин В.И. Удержат ли большевики государственную власть? // Полн. собр. соч. – Т. 34. – М.,
1962. – С. 310-311.
7. Див. докладно: Котляр Ю.В. Повстанський рух етнічних меншин Півдня України (1917-1931). –
Київ; Миколаїв, 2008. – Кн. 1. – 156 с.
8. Всесоюзний перепис людності 1926 р. – Т. ХІІ. – М., 1929. – С. 20.
9. Вся Николаевщина. Справочная книга. 1927 р. – Николаев, 1928. – С. 23-27.
10. Державний архів Миколаївської області (далі – ДАМО), ф. Р-985, оп. 1, спр. 1030.
11. Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30-ті роки ХХ століття). – К., 1995. – С. 67.
12. Німці в Україні: 20-30-ті рр. ХХ ст.: Зб. документів держ. архівів України. – К., 1994. – С. 112.
13. ДАМО, ф. Р-161, оп. 1, спр. 1167.
14. Шитюк М.М., Шкварець В.П. Комуністичний терор проти польського населення півдня України в
20-30-х роках ХХ століття // Південний архів. Іст. науки: Зб. наук. праць. – Херсон, 2001. – Вип. 5. –
С. 162.
15. ДАМО, ф. Р-1, оп. 1.
16. Див. докладно: Тригуб П.М. Польське населення Миколаївської округи в 20-х рр. ХХ ст. //
Південний архів. Іст. науки: Зб. наук. праць. – Херсон, 2001. – Вип. 5. – С. 144.
17. Тригуб П.М. Голод 1928 р. на Миколаївщині // Шоста Всеукраїнська наукова конференція з
історичного краєзнавства (вересень-жовтень 1993 р.) – Луцьк, 1993. – С. 316.
18. Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні в 20-30-ті роки ХХ століття. – К., 1994. –
С. 28.
73
Випуск 1
ДОДАТОК А
Спеціальне повідомлення про еміґраційний рух
на Херсонщині за підписами начальника
окружного відділу ДПУ Левоцького, начальника
УЧОСО Грановського та старшого уповноваженого
Димковського до начальника ІНФО ДПУ УСРР,
голови окрвиконкому і секретаря окружного
партійного комітету мм. Харків, Херсон, 1929 р.
74
Iсторичний архів
ДАХО, ф. Р-2, оп. 4, спр. 117, арк. 134-135.
|