Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть

Пропонована праця торкається витоків педагогічної думки. Цінним у ній є те, що автор реконструює педагогіку 15-16 століть, спираючись на творчий доробок ренесансної педагогіки та її відомих постатей....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2006
1. Verfasser:	Год, Б.В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2006
Schlagworte:	Педагогіка і краєзнавство
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6164
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть / Б.В. Год // Краєзнавство. — 2006. — № 1-4. — С. 113-119. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-6164
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-61642025-02-09T13:29:59Z Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть Идея воспитания правителя в европейской ренессансной педагогике XV-XVI столетий The regent educational idea in European renaissance educational study of the XV-XVI centuries Год, Б.В. Педагогіка і краєзнавство Пропонована праця торкається витоків педагогічної думки. Цінним у ній є те, що автор реконструює педагогіку 15-16 століть, спираючись на творчий доробок ренесансної педагогіки та її відомих постатей. This article outlines the sources of the pedagogical opinion. The author reconstructs the education study of the 15-16 centuries involving the creative work of the renaissance education study and its famous personalities and their contribution. 2006 Article Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть / Б.В. Год // Краєзнавство. — 2006. — № 1-4. — С. 113-119. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. ХХХХ-0001 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6164 371 (4) "14-15" uk application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Педагогіка і краєзнавство Педагогіка і краєзнавство
spellingShingle	Педагогіка і краєзнавство Педагогіка і краєзнавство Год, Б.В. Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть
description	Пропонована праця торкається витоків педагогічної думки. Цінним у ній є те, що автор реконструює педагогіку 15-16 століть, спираючись на творчий доробок ренесансної педагогіки та її відомих постатей.
format	Article
author	Год, Б.В.
author_facet	Год, Б.В.
author_sort	Год, Б.В.
title	Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть
title_short	Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть
title_full	Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть
title_fullStr	Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть
title_full_unstemmed	Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть
title_sort	ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці xv-xvi століть
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2006
topic_facet	Педагогіка і краєзнавство
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6164
citation_txt	Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть / Б.В. Год // Краєзнавство. — 2006. — № 1-4. — С. 113-119. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT godbv ídeâvihovannâpravitelâuêvropejsʹkíjrenesansníjpedagogícíxvxvistolítʹ AT godbv ideâvospitaniâpravitelâvevropejskojrenessansnojpedagogikexvxvistoletij AT godbv theregenteducationalideaineuropeanrenaissanceeducationalstudyofthexvxvicenturies
first_indexed	2025-11-26T05:55:24Z
last_indexed	2025-11-26T05:55:24Z
_version_	1849831227307065344
fulltext	УДК 371 (4) "14-15" Год Б.В. (м. Полтава) ІДЕЯ ВИХОВАННЯ ПРАВИТЕЛЯ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ РЕНЕСАНСНІЙ ПЕДАГОГІЦІ XV-XVI СТОЛІТЬ Пропонована праця торкається витоків педагогічної думки. Цінним у ній є те, що автор ре- конструює педагогіку 15-16 століть, спираючись на творчий доробок ренесансної педагогіки та її відомих постатей. Ключові слова: гуманістична ідея, ренесансні мислителі, об'єкт дослідження, трактат, вихо- вання, педагогічна концепція. У бурхливий, переломний час суспільного розвитку, коли постає завдання оновлення вихов- них парадигм, зростає роль і значення історико- педагогічних досліджень. Історія педагогіки завж- ди була й залишається невичерпним джерелом накопиченого досвіду в галузі освіти і вихован- ня, надійним підґрунтям його творчого осмислен- ня й теоретичного узагальнення, подальших роз- робок та інноваційних проектів. З огляду на це особливий інтерес викликає історія педагогічної думки епохи Відродження - переломного періоду в житті Європи, коли відбу- валося розчищення ґрунту для новоєвропейської цивілізації. Епоха Відродження досліджувалася багать- ма істориками, культурологами, філософами (Л.М. Баткін, Л.М. Брагіна, Я. Буркхардт, Е. Га- рен, М.О. Гуксвський, В.Д. Литвинов, О.Ф. Лосєв та інші). Історики педагогічної науки також при- ділили ренесансній думці певну увагу (Є.В. Іва- нова, В.М. Меншиков, O.A. Тарасова, Н.В. Ревя- кіна, Т.М. Руяткіна, Т.А. Хворостянова), проте існує чимало прогалин і не з'ясованих питань, до яких належить розглядувана тема. Відзначимо, що гуманістична педагогіка мала елітарний характер, який досить виразно проя- вився в такому феномені як виховання можнов- ладців та еліти. Гуманісти складали "тонкий куль- турний прошарок", "інтелектуальний цвіт серед- ньовічного суспільства" [4, 16]. їх у Європі було декілька десятків тисяч, і тому вони не змогли істотно вплинути на масову культурну та освіт- ню ситуацію у регіоні. Ренесансні мислителі звер- талися переважно до можновладців та їхнього оточення, зосереджувалися при дворах, інколи навіть потрапляли у церковні структури. Одним із улюблених жанрів етико-педаго- гічної літератури епохи Відродження були наста- нови королю або князю. Починаючи з Ф. Пет- рарки, до державців і князів церкви зверталися у різній формі майже всі відомі гуманісти: Н. - Макіавеллі й Дж. Понтано, П.-П. Верджеріо і Е.С. Пікколоміні, Г. Бюде і Еразм Роттердамсь- кий. "Це був час письменників і читачів" [1, 258]. Об'єктом нашого дослідження є написані в цьому жанрі твори Дж. Понтано, П.-П. Вердже- ріо, Еразма Роттердамського і С Оріховського. Увага приділена й спробам практичної реалізації задуму гуманістів виховати "ідеального правите- 1 ля". Мета статті - з'ясувати як загальні принци- пи та методи ренесансної педагогіки, так і її спе- цифічні риси, зумовлені особливістю об'єкта ви- ховного впливу. Адже елітарне виховання має місце і в цивілізованому суспільстві. Як відомо, в основі гуманістичної педагогі- ки лежало нове уявлення про природу людини та її місце у світі. Гуманісти обстоювали ідею всебічного і гармонійного виховання особистості, сильної і вольової, активної у виконанні свого громадянського обов'язку. Такою її бачили пред- ставники громадянського гуманізму - одного з впливових напрямків в італійському Ренесансі. К. Салютаті, Л. Бруні, Д. Манетті, М. Пальмієрі, Д. Ачайуолі, А. Рінучіні активно підтримували ідею виховання "ідеального громадянина", який понад усе ставив "спільне благо", інтереси рідної громади і батьківщини. Проте, особливість політичної ситуації в Італії - роздробленість країни, постійні війни, існування багатьох держав із монархічною фор- мою правління ("тираній"), спонукали ренесанс- них мислителів звертатися зі своїми думками до правителів, шукати засобів впливу на них. У зв'язку з цим вони надавали особливої уваги виробленню нових підходів до вирішення проблем виховання. Гуманісти взагалі вважали, що освіченість, наукові знання є запорукою вдосконалення сус- пільних відносин. Вони були "вихователями в душі", усі їхні твори насичені сентенціями і по- радами в дусі античної моральної філософії і є педагогічними за своїм змістом. Педагогіка у XV-XVI ст. ще залишалася "ви- хованкою філософії" і сприймалася як частина studia humanitatis. Гуманісти часто плутали "на- вчання" і "виховання", загалом не проявляли особливого інтересу до шкільництва (більшість із них віддавали перевагу домашньому вихован- ню), але вони багато зробили для руйнування старої схоластичної освітньої системи. Усвідомлюючи себе вихователями всього сус- пільства, ренесансні мислителі вважали за необ- хідне розпочати "з голови" суспільного організ- му, з правителів і можновладців. "Народи вихо- вуються на прикладі государя..., і якщо він (учи- тель - Б.Г.) виховає ідеального государя, прикра- сивши його добрими звичаями і науками; усе суспільство і держава, підпорядковані його 13. Краєзнавство 1-4, 2006 владі..., також будуть виховані якнайкраще", - писав Ф. Кастільоне [13, 55]. Гуманісти утворили прошарок світської інте- лігенції й отримали досить широке громадське визнання як носії високої освіченості. Вони час- то впливали на діяльність вищих органів держав- ної влади, до їхніх порад прислухалася духовна еліта. Саме цим був викликаний потік настанов із виховання знатних осіб, правителів, придвор- них і "благородних" людей, які були наповнені ідеями просвітницької монархії, але гуманної монархічної влади, яка б обмежувалася лише законом, впливом наставників і радників, прин- ципами милосердя і справедливості. З педагогіч- ної точки зору йшлося про мету, шляхи й прин- ципи виховання людини-лідера. Точкою опори для настанов такого роду слу- жили ідеї Платона про государя - "філософа на троні" [11, 252], античний досвід виховання пра- вителів, зокрема, трактат Ксенофонта "Вихован- ня Кіра". Етика, політика і педагогіка виступа- ли в літературі такого роду в нерозривній взає- мообумовленій єдності. Однією із відомих пам'яток політико-педа- гогічної думки італійського Ренесансу XV ст. був твір Джованні Джовіано Понтано "Государ" (1490 рік). Автор цього твору - відомий гуманіст, латинський поет і письменник, очолював акаде- мію в Неаполі та сприяв широкому розповсюд- женню гуманітарних знань у цьому регіоні Італії. Водночас він проявляв інтерес до політики, слу- жив неаполітанському королю Альфонсу V Ара- гонському і його наступникові - Фердінанду І, був вихователем сина останнього Альфонса, для яко- го він і написав свій трактат "Государ". Філософські погляди Понтано сформувалися під впливом ідей арістотелізму і стоїцизму. Головною моральною категорією в нього, як і у всіх ренесансних гуманістів, була доброчесність (virtus), під якою розумілися слава, доблесні діян- ня корисні для самого індивіда і для суспільства загалом. Підтримувалися поміркованість і здо- ровий глузд. Ідеалом для Понтано виступало пов- нокровне земне життя, заповнене працею, творчі- стю й активною участю у громадських справах. Він убачав шлях особистості до вдосконалення в опануванні античної спадщини, тому його твір- настанова насичений фактами із давньогрецької і давньоримської історії. Понтано змалював портрет "ідеального пра- вителя", утіливши в ньому кращі риси ренесанс- ної особистості. "Государ завжди повинен пам'я- тати, що він - людина..." [12, 291]. Автор наділив його справедливістю, благочестивістю, щедрістю і поблажливістю. Доступність у спілкуванні, твердість духу у труднощах, мудрість, гуманність і доброта - ось що дає право людині керувати іншими, забезпечує успіх управління. Мудрою людину роблять опанування різними науками. "Не погоджуйтеся з тими, хто лає науки, вважа- ючи їх ганебними..., бо без них можна прекрасно обійтись... Ради Христа, та чи є що-небудь більш необхідне, ніж знання багатьох речей, яке дає 1 нам вивчення природи та її таємниць, сказання про минуле й опис діянь славних мужів?". Для государя знання особливо потрібні, бо "...при об- говоренні найважливіших справ і прийнятті рішень завжди перше місце належить тим, кого вважають ученим...". Горе тим правителям, які готові захищати своє невігластво і навіть пиша- тисяїним, хто з презирством ставиться до наук і вчених, до виховання і вчителів, хто є неробою і ледарем. "Неосвіченість і невігластво" - голов- ний ґандж королів, який тягне за собою інші огидні вади [12, 295]. Серед чеснот правителів гуманісти особливо виділяли magnificentia - щедрість, пишність, великодушність. М. Фічіно, посилаючись на Пла- тона, радив розглядати її першою, оскільки "якщо інші стосуються лише незначних справ..., пиш- ність полягає або у суспільних, або у видатних, або навіть у божественних діяннях" [14, 213]. Він говорив про активне життя і великі витрати на громадські потреби - те, чим прославив себе, на- приклад, Лоренцо Медичі - вихованець Фічіно. Він сприяв ученим і людям мистецтва, міському і приватному будівництву, піклувався про дер- жавні справи й матеріальний стан церкви, влаш- товував народні свята та культурні заходи. За ці справи Медічі й був названий "Пишним". Понта- но закликав принца Альберта до щедрості й пиш- ності ("государ, який виявляє щедрість, і ворогів зробить друзями"), наповнивши абстрактний об- раз "ідеального правителя" конкретно-історичним соціокультурним змістом. Автор прагнув виховати майбутнього монар- ха в дусі етики громадянського гуманізму, яка передбачала повагу до законності, справедливості, піклування про спільне благо і захист підданих від насильства. Він переконаний, що немає нічо- го ганебнішого для народу й самого правителя, ніж тиранія. На відміну від інших творів, у трактаті Пон- тано багато уваги приділено розв'язанню проблем стабільності і блага самої державної влади. Тому автор виступав ще й "стилістом" свого вихован- ця, фокусуючи увагу на зовнішніх проявах "ве- личі" - якостях, що потребують "великого мис- тецтва і старанності". Це - уміння зберігати по- важний і твердий вигляд, бути стислим і обереж- ним у виборі слів, стримувати гнів, уважно вис- луховувати міркування інших. Понтано закли- кав звертати увагу на жестикуляцію й ходу, ви- раз обличчя і стан одягу, учив бути поміркова- ним у їжі та тілесних насолодах. "Чи можна уяви- ти що-небудь більше протилежне величі, ніж все- могутній владика, який став рабом вина або не- стриманості?" [12, 303]. Дбаючи про "імідж" свого вихованця, Пон- тано певною мірою випередив Н. Макіавеллі, твір якого під такою ж назвою був підготовлений у 1513 році. На думку Н. Макіавеллі, ідеальний правитель повинен бути не лише бездоганним з морального боку, мати достоїнство і велич, але й поставати таким в очах людей. А у Понтано - пе- дагога і вихователя - на першому місці стоять мо- 14. ральні якості молодого принца. Він не бачив тих протиріч, які існували між етикою і політикою. Наголосимо на тому, що у педагогічному плані трактат не позбавлений недоліків. Гуманіст звер- тався до юнака, як до дорослого, не враховував особливостей його вікової та індивідуальної пси- хології, його мало цікавила особистість майбутнь- ого правителя. І це стає особливо помітним, коли ми порівнюємо твір Понтано з іншою роботою та- кого ж жанру - трактатом П'єтро-Паоло Вердже- ріо "Про благородні звичаї та вільні нау- ки" (1402 рік). У ньому також розглядаються про- блеми виховання правителя - дванадцятирічного Убертино Каррара - сина падуанського монарха. Поширена думка, що автор був наставником хлоп- чика та особистим радником його батька. За своїм змістом цей твір набагато ширший. У ньому сфор- мульовані принципи ренесансної педагогіки, яка переживала тоді період свого становлення. Трак- тат Верджеріо був високо оцінений К. Салютаті - учителем гуманіста й авторитетним лідером рене- сансного руху. Про його вплив на педагогічну дум- ку Відродження свідчить той факт, що до кінця століття він перевидавався 40 разів. Верджеріо досить добре уявляв особливості дитячої психології, її зв'язок із філософією (вплив "Риторики" Арістотеля). Він дав класифікацію здібностей і рекомендації щодо вибору роду діяль- ності, обстоював індивідуальний підхід у вихо- ванні, який, на його думку, необхідно розпочати якомога раніше, бо "...основи доброго життя по- винні закладатися у дитячому віці, і душа має привчатися до чеснот, поки вона ніжна і легко сприймає будь-яке подразнення..." [2, 72]. Ваго- мим здобутком ренесансної педагогіки було про- голошення ідеї всебічного і гармонійного розвит- ку особистості, виховання "тіла і душі". "Через те, що людина складається з душі і тіла, - писав Верджеріо, - ті, кому дано бути здоровим тілес- но і душевно, одержали дещо дорогоцінне від природи... І природі буде віддячено, якщо ми не нехтуватимемо її дарами, а потурбуємося про їх удосконалення належними заняттями і добрими мистецтвами" [2, 74]. Центральне місце у виховній системі Верд- жеріо посідала класична освіта - "вільні заняття (liberalia studia)..., які гідні вільної людини..., якими зрощується і вдосконалюється добро- чесність і мудрість, завдяки яким тіло і душа привертаються до всього кращого..." [2, 82]. Особ- ливого значення для майбутніх правителів набу- вали "громадянські науки" (civilis scicentiae) - філософія, історія, риторика. Вивчалися й окремі природничі науки - "...науки прекрасні, бо вони розмірковують про рухи небесних світил, їх ве- личини і відстані...", бо "...вивчення природи співзвучно людському розуму..." [2, 92]. Молодь повинна також дбати про тілесне здо- ров'я й загартування, "від самого дитинства го- тувати тіло до військової служби, а душу вихо- вувати витривалою..." [2, 98]. Корисними визна- валися різні фізичні вправи, військові та спортивні ігри (Убертино брав участь у військо- 1 вих походах). Верджеріо був переконаний, що правитель повинен бути обізнаним у військово- му мистецтві і виховувати в собі сміливість, мужність, витримку. Виховання правителя буде не завершеним, - зазначає Верджеріо, -якщо не потурбуватися про його естетичні смаки і прилучення до мистецтва. і\|е робиться зовсім не для розпусти, а для "... стри- мування душевних пристрастей у розумних ме- жах. Адже як не кожний голос, а лише добре по- ставлений, народжує мелодію, так і не всі рухи душі, але тільки ті, що погоджуються з розумом, служать стрункій гармонії..." [2, 92]. Гуманіст ве- ликого значення надавав музиці, яка сприяє душевній гармонії, а також підкреслював роль жи- вопису, поезії, танцю для виховання особистості. Як бачимо, П.-П. Верджеріо змалював типо- вий для Ренесансу образ особистості - високо ос- віченої і моральної, активної і діяльної, усебічно і гармонійно розвиненої. Однак правитель, на думку гуманіста, повинен бути зразком усіх чес- нот, "бо ті, хто бажає, щоби їм належало все кра- ще, і самі, правду кажучи, мають бути найкра- щими" [2, 73]. Справжнє благородство не в ба- гатстві і знатності, не в славі рідного міста (Падуї), а у прагненні до знань і доброчесності. Майбутній государ повинен готувати себе не просто до ак- тивного громадянського життя, а для "великих справ". "Государям... украй необхідно вершити добрі справи, якщо вони хочуть прислухатися до думки людей і прагнуть до вічної слави серед нащадків" [2, 87]. Верджеріо намагався вихова- ти в Убертино благородне честолюбство і любов до слави, і тому наводив приклади із життя відо- мих полководців і державних діячів античності. "Цілеспрямований юнак, якого спонукає бажан- ня доброчесності та істинної слави, повинен об- рати когось одного або декількох поважних і чес- них людей, аби наслідувати їх у їхньому житті і звичаях, наскільки дозволить йому вік" [2, 76]. Саме тому сторінки трактату рясніють іменами прославлених греків і римлян, сучасників Убер- тино і представників його династії. Важливим для Верджеріо було й розв'язан- ня проблеми самовиховання хлопчика. Він усі- ляко намагався спрямувати цей процес: "Отже, тобі належить, доклавши всіх зусиль, спробува- ти стати мужем, який достойно відповідав би благородним основам твоєї юності..." [2, 107]. Цікавими й корисними були поради з організації навчальної праці, відпочинку, читання тощо. Розмову зі своїм вихованцем на сторінках трактату гуманіст вів у спокійному і доброзичли- вому тоні, без зайвої підлесливості та менторсь- кої зверхності, з повним розумінням труднощів виховного процесу і вікових проблем хлопчика. У творі Верджеріо повною мірою відбилися принципи і методи ренесансної педагогіки. І це дає нам підставу розглядати його як її програм- ний документ. Інакше виховував правителів Вітторино да - Фельтре - один із відомих ренесансних педагогів- практиків. Свій педагогічний експеримент він 15. Краєзнавство 1-4, 2006 проводив у школі, створеній при дворі маркіза Джанфранческо Гонзаги в Мантуї - маленькій державі центральної Італії. її правителі прагну- ли зробити свій двір осередком культури, нама- галися відстояти самостійність, і закріпити за нащадками успадковану від декількох поколінь владу і розширити володіння. Учні й сучасники Вітторино відзначали його чесність і незалежний характер. Після тривалих роздумів він прийняв пропозицію Гонзаги стати вихователем його шести дітей. Гуманіст приїхав із Венеції, де у нього була власна приватна шко- ла, він був матеріально забезпечений і до того ж не любив двори й звичаї правителів і сумнівався, чи зміг би він виховувати їхніх розбещених дітей?! Однак, як свідчать джерела, він поклав на себе цей важкий тягар, головним чином, задля "спільного блага" виховати доброчесного госуда- ря і зробити благо для всіх людей [13, 55]. Тут ми знову бачимо улюблений мотив гу- маністів - про мудрого і доброго правителя, здат- ного стати моральним взірцем і вихователем для народу, забезпечивши, тим самим, його добробут. П. П. Верджеріо, Тварино да Верона, Еней Силь- вій Пікколоміні, а також інші італійські гумані- сти на різні лади повторювали думку про со- ціальну роль вихователя. Себе ж гуманісти вва- жали наставниками государів і розуміли по- чесність та відповідальність своєї місії. Школа в Мантуї (її називали "Дім радості") була зразком гуманістичного навчального закла- ду, її програма передбачала класичну освіту, фізичне загартування і моральне виховання учнів. Вітторино прагнув реалізувати на практиці рене- сансний ідеал усебічно і гармонійно розвинутої особистості. В основі навчання у школі лежало вивчення творів Вергілія, Гомера, Демосфена латинською і грецькою мовами. "Квадривіум" вивчався на основі філософських творів Платона та Арістотеля. Матеріал подавався так, щоби він був корисним у майбутньому під час виконання обов'язків будь-якої професії - пекаря, богосло- ва або юриста [3, 549]. Багато часу відводилося фізичній культурі. Систематично проводилися заняття з боротьби, фехтування, плавання. Діти грали у спортивні та військові ігри, влаштовува- ли турніри і змагання. Моральне виховання там здійснювалося на основі християнської етики і філософії антич- ності. Учні дотримувалися церковних обрядів, молилися, постилися, причащалися. Панував дух стоїцизму. Вітторино цінував у дітях людяність, доброту, чемність, засуджував улесливість і крив- ляння, нахабство і безсоромність. Він виховував у них повагу до батьків і старших, увічливість і стриманість. Заняття проходили в атмосфері доб- розичливості й радості, бо, на думку педагога, вони найбільше сприяли доброчесності та праці. За допомогою фізичних вправ і дієти Вітто- рино вдалося упродовж небагатьох місяців вип- равити недоліки зовнішнього вигляду старших дітей маркіза - товстого Лудовіко і високого та незграбного Карло. Він навчив їх стріляти з лука, 1 їздити верхи, бігати, стрибати та грати у м'яча. Педагог постійно спонукав дітей до праці, яка поряд із труднощами сприяла формуванню ду- шевної стійкості. Як згадував один з учнів, педа- гог закликав своїх вихованців учитися переноси- ти труднощі, бо "...якому б життю ви не раділи - немає нічого кориснішого від того, ніж озброїти- ся і перетерпіти будь-яку долю" [13, 57]. Зага- лом, заняття у школі Вітторино сприяли тому, що діти Гонзаги мали необхідну фізичну форму, відзначалися силою і спритністю, а учитель, див- лячись на них, плакав від радості, називаючи одного Гераклом, іншого - Ахіллом [13, 57]. Вітторино з повагою ставився до своїх вихо- ванців, ніколи не принижував їх і не використо- вував тілесні покарання. Засобами виховання для нього були сором і похвала. Увага приділялася зовнішньому вигляду, одягу, ході, гігієні тіла. Вихователь не брав участі у дискусіях про велич монархічної влади, про науку жестів, не вів розмов про імідж правителя (як у Понтано), проте у навчальному процесі Вітторино намагав- ся застосовувати такі приклади, які б сприяли вихованню нащадків батьківського трону. Вони читали і коментували Плутарха, Лукіана, Ціце- рона, Саллюстія, Лівія, Валерія Максима, знали твори латинських і грецьких поетів, комедіог- рафів, ораторів. Педагог намагався пробудити в учнях "благородне честолюбство", прагнення до великих діянь і слави. Вітторино да Фельтре працював у "Домі ра- дості" до своєї смерті у 1446 році. Його педагогічні зусилля не були даремними. Так, за роки правлін ня старшого сина Гонзаги Лудовіко, Мантуя ста- ла одним із культурних центрів Італії. Середній син Алессандро правив народом справедливо і гуманно, любив підданих і був милосердним. Проте, незважаючи на певні успіхи у вихо- ванні "ідеального правителя", можна говорити, що цей задум був загалом утопічним. Хоча, якщо розглянути ситуацію в умовах невеличкого воло- діння, де й ознак державності майже не було і де "правителю можна було зібрати народ на площі, самому чинити суд і потиснути руку кожно- му" [13, 63], гуманісти нерідко домагалися успі- ху, оскільки багато що залежало від особистості державця. Якраз на це був спрямований вихов- ний процес у школі Вітторино. Гуманістичне виховання справило цивілізу- ючий вплив на двори Гонзаги, Монтефельтро і д'Есте. Вони стали центрами гуманістичної куль- тури і зберігали цю традицію досить довго. Із школи Вітторино да Фельтре, як і зі школи іншо- го гуманіста - Тварино да Верона у Феррарі, во- лодінні герцога д'Есте, вийшла плеяда освічених людей, які працювали в усіх галузях культури, світської і церковної влади. їх поєднувала гума- ністична освіченість і усвідомлення соціальної відповідальності. Проблемі виховання правителя приділяли увагу й представники Північного Відродження. Хуан Луїс Вівес, який служив домашнім учите- лем при дворі Генріха VIII Тюдора, писав: "Я 16 хотів би, щоб усі государі проводили частину свого життя у найскромніших умовах... Адже виховані так, як зараз, - у царських розкошах і блиску, - не усвідомлюють становища інших" [5, 130]. Характерні для гуманістів надії покладав на Генріха VIII То мас Мор. У поемі на його корона- цію була викладена гуманістична програма діяль- ності просвіченого монарха, який керується філо- софією і є живим втіленням платонівської мрії [9, 35]. Але найбільшим внеском у розробку розглядуваної проблеми можна вважати трактат Еразма Роттердамського "Виховання християнсь- кого государя" (1516 рік). Педагогічна концепція Еразма Роттердамсь- кого ґрунтувалася на поєднанні християнської етики з античними ідеями. Християнську любов до ближнього, він розумів як основу політики, а розумне правління пов'язував із особистістю мо- нарха, який повинен перевершувати всіх інших "добротою, мудрістю, пильністю". З огляду на це, виховання монарха набуває соціально-політично- го значення. Адже "чернь нічого не наслідує з таким великим задоволенням, ніж те, що спосте- рігає у свого государя. За гравця скрізь грають у кості, за вояка - усі б'ються, за гуляки - живуть у розкоші..., за жорстокого - доносять і брешуть". "Ніяка чума не вражає швидше, а зараза не по- ширюється ширше, ніж зло, скоєне госуда- рем" [15, 28]. Головним своїм завданням Еразм Роттер- дамський уважав виховання государя високомо- ральною людиною. Він прагнув прищепити йому християнські цінності та чесноти. До вирішення цього завдання гуманіст підходив із позицій роз- робленої ним доктрини "практичного благочес- тя". "Не думай, - писав він, - що Христос зосе- реджується в обрядах і службах.... Християнин - не той, хто... помазаний, але той..., хто пройняв- ся любов'ю до Христа і вправляється у благочес- тивих вправах" [15, 25]. Трактат Еразма Роттердамського дає нам підстави говорити про його автора, як про глибо- кого мислителя і педагога. Поради, які він давав вихователям, відзначалися глибиною і гумані- стичним змістом. Він був прихильником та ідео- логом раннього виховання, поширював цей прин- цип і на нащадків державців. До виховання Еразм Роттердамський закликав підходити з надзвичай- ною ретельністю і починати "з пелюшок", бо все повинно бути "закладено у найперші ро- ки" [15, 14]. А засоби виховання повинні відпові- дати віковим особливостям дитини. "Уже тоді з милою дитячою казочкою, веселим оповіданням, дотепним порівнянням нехай прокладає собі шлях те, чому він (наставник - Б.Г.) буде наставляти його в більш великій і серйозній справі" [15, 19]. Еразм Роттердамський наголошував на необ- хідності індивідуального підходу до дитини та врахування її природних якостей. "Треба діяти завжди однаково, але з кожним учнем по-різно- му" [15, 19]. Для одних потрібні лише правильні настанови, мовби "ліки від отрути низьких суд- жень", для інших - справжнє приборкання. Але й для щасливих натур необхідні увага і піклу- вання, бо "від природи кращі ґрунти скорігзе за- ростають бур'янами, якщо землероб втрачає пильність" [15, 19]. Наставник повинен "зроси- ти ідеями ніжні паростки понять", а інколи - "приборкати вказуючим перстом ще піддатливий характер" [15, 19]. У трактаті не згадувалося про велич і пишність монархічної влади. Скіпетр, пурпур, мантія мало чого варті, якщо вони є ознакою тиранії і жорстокості. "Якщо хочеш прославити- ся, не виставляй скульптурні... зображення, у яких якщо й є що похвалити, так це заслуга ху- дожника..." [15, 24]. Справжньою ознакою коро- лівського благородства є мудрість, велико- душність, поміркованість і чесність, причому в їх повноті та досконалості. Гуманіст високо оцінював роль наставника государя. "Уся вітчизна завдячує доброму госу- дарю. А сам він завдячує тим, хто зробив його таким своїми благими настановами" [15, 14]. Якщо в давнину тріумфальні арки і статуї зводи- лися на честь заслужених людей, то "ніхто так не заслуговує подібних почестей, як ті, хто віддано і чесно виконує достойну працю виховання госу- даря..." [15, 14]. У дусі ренесансної педагогіки звертався до молодого польського короля Сигізмунда Августа й українсько-польський гуманіст Станіслав Орі- ховський, який, аби наголосити свою національ- ну приналежність, додавав до свого прізвища "Роксолан". Для Оріховського-Роксолана понят- тя "ідеальний правитель" включало здатність вирішити етнічні проблеми українців ("Якби ти захотів звільнити Русь від рабства і спільну твоїй державі свободу зберегти..."). Себе він називав "зразковим підданим" і звертався до короля з великою пошаною. С Оріховський був "одним із найкращих ідеологів просвіченої монархії у Європі" [5, 302]. Гуманіст уважав, що від муд- рості та вихованості державця залежать щастя й добробут підданих. "Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо не муд- рий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець. Отже, я нещасний від твого огріху..." [5, 26]. С Оріховський надавав Сигізмундові полі- тичні поради: з ким і де жити, як дбати про підлеглих, здобувати пошану тощо. Він прагнув наділити "ідеального правителя" мудрістю, спра- ведливістю і кращими людськими чеснотами, багато говорив на тему його виховання. "Пере- дусім знай, - писав він, - що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за приро- дою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки..." [7, 27]. Гуманіст закликав короля не лише вчитися самому, а й сприяти "примножен- ню слави мудрості", підтримувати Краківську гімназію, (яку заснував його дід, король Кази- мир), звільнити її від "багатьох глоговітських старців", які навчають "нетямких людей" непот- Краєзнавство 1-4, 2006 рібним словам. "Хай звідси, немов із якогось чистого і прозорого джерела, тече королівська наука, яка зробить громадян твоїх мудрими і дер- жаві потрібними" [7, 48]. Навчаючись мудрості (філософії), король сам стає вчителем підлеглих - "адже ознакою мудре- ця є вміння когось навчати". Важливе значення мають моральні риси правителя - доблесть, доб- рочесність, уміння "уникати жадоби", жити стри- мано й спокійно, без нарікань. Гуманіст радив молодому Августу наслідувати все краще "і в Лікурга Спартанського, і в перса Кіра, і в поляка Сигізмунда" [7, 60]. С. Оріховський у "Промові на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона"(1548 рік) аналізував виховання дідом Августа, королем Казимиром, своїх дітей. "Сини виховувалися так, щоб не здавалося, що це сини короля, а лиш яко- гось простолюдина" [8, 186]. Для цього не було призначено особливих видатків, не було розкоші. Діти дотримувалися стриманості в їжі, одязі. Казимир з дитячого віку намагався прищепити синам повагу до законів, уміння "відрізняти чес- не від ганебного", дбав про навчання наукам. Наставником для дітей було призначено "не чу- жинця якогось закордонного, не невідомих чес- нот людину, а сармата, тобто поляка, лицаря видатної освіти й чесного життя". Отже, "розум... дітей дужчав не від чужої науки, не від інозем- ної, а від польської, вітчизняної" [8, 188]. Далі йшлося про Яна Длугоша - відомого польського діяча, історика і дипломата, який здійснив великий вплив на Сигізмунда (Старо- го). С Оріховський вважав, що у вихованні не- обхідно дотримуватися національного принципу, інакше "з суворого скіфа постає зманіжений італієць" [8, 188]. Можна побачити в цьому по- чаток етнопедагогічного підходу до виховання. Я. Длугош виховував хлопців у дусі антично- го стоїцизму і християнської моральності. "Не було чути на ігрищах у Лонга ні сороміцьких віршів, ні пісень, ані бридкої музики - усього того, що спонукає до пустощів, розпусти й заблукання ро- зуму юнаків". Не бачили там п'яних, розбещених вином і коханням. Королі більше сиділи за книж- ками, життя вели ощадливе, позбувалися пога- них звичок, глуму. С Оріховський схвалював і казимирові методи виховання - не було нічого приємнішого для короля, "як чути плач сина, якого б'є різками той учитель" [8, 189]. Я. Длугош розпалював у вихованців жадобу до великих справ, постійно збільшував "преслав- ну схильність до чеснот". Завдяки йому двір Кази- мира перетворився на "школу філософії", де ви- ховувалися не лише "королі для правління" а й учителі благочестя. І це мало свої наслідки - ко- роль Сигізмунд здобув мир і славу для держави. Теми виховання государя С. Оріховський торкається й у творі "Життя і смерть Яна Тар- новського"(1549 рік). Я. Тарновський - відомий політичний діяч Польщі, коронний гетьман і краківський каштелян. Ніхто не опікував його змалку, він мусив добиватися всього сам. У зв'яз- ку з цим С. Оріховський порушує надзвичайно важливу для ренесансного мислення тему - "лю- дина і фортуна". Подібно Гераклові на роз- доріжжі, Я. Тарновський обрав доблесть, а не розкіш. Він служив при дворі, уважно прислу- хався до розмов про ратні справи, тримався геть- манів і мріяв славою "зрівнятися зі своїми пред- ками". "Тому не розкошував удома на Тарновсь- ких медах, не губив молодості на непристойних двірських банкетах", а на "московську війну" поїхав з іншими юнаками, "як до школи". Як "мудрий Уліс", Я. Тарновський багато мандру- вав, вивчав "різні народи та розмаїті звичаї людські", опановував науки. Ця людина сама себе зробила. Власне цю ідею С. Оріховський ставив у приклад молодим шляхтичам. Свого сина Я. Тарновський виховував при дворі римського короля і грошей на це не шкодував, "аби зали- шити Богові і людям у Польщі гідну дити- ну" [9, 283]. А в батьківському заповіті синові було сказано: "Кожен син шляхетного роду доб- рочесні справи предків має взяти на себе, певно знаючи, що без добрих учинків нічого не варті ні багатство, ні краса, ні сила" [9, 293]. Загалом можна констатувати, що виховання правителів було одним із найбільш важливих напрямків ренесансної педагогіки. За своєю сут- тю гуманізм епохи Відродження не зазіхав на соціально-політичні та релігійні установи. Метою руху було виховання "конкретних індивідів". А суспільство "універсальних людей" повинне було формуватися завдяки поширенню гуманістичної освіти та ренесансного виховання. Єдине, що могло б прискорити цей процес, - звернення до можновладців і політичної еліти. Як ми вже зазначали, ідея "мудрого прави- теля" із соціально-практичної точки зору була загалом утопічною, проте вона мала певний рівень реальності. Іноді гуманістам удавалося вплину- ти на політику монарха, прищепити смак до нової освіченості і культури. Це мало місце там, де йшлося про невеликі державні володіння і де багато що залежало від особистості правителів. За цих умов курс на "окультурення" ("культиву- вання") державця і еліти міг мати позитивні ре- зультати. Про це яскраво свідчить досвід школи Вітторино да Фельтре. Значення настанов і повчань державним дія- чам набагато ширші. Вони є цінною пам'яткою ренесансної педагогічної думки, оскільки у них викладені основні ідеї і положення світської пе- дагогіки, що перебувала в той час у пошуках ви- ховного ідеалу. Багато в чому цей ідеал суголос- ний сьогоденню - усебічно і гармонійно розвине- на особистість, яка поєднує високу моральність і громадянську свідомість, є активним учасником суспільного життя. 5. 6. ітки Баткин Л.М. Европейский человек наедине с собой: очерки о культурно-исторических основаниях и пределах личного самосозна- ния. - М.: Российский гос. гуман. ун-т, 2000. - 1005 с. Верджерио П.-П. О благородных нравах и свободных науках // Итальянский гуманизм эпохи Возрождения. Сборник текстов - Ч. II. - Саратов: Изд во Сарат. ун-та, 1988. - С. 71-107. Гуковский М.А. Итальянское Возрождение. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. - 624 с. Косиков С.Г. Средние века и Ренессанс. Методологические проблемы // Зарубежная литература второго тысячелетия. - М.: Высш. школа, 2001. -С. 8-39. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII ст. - К.: Основи, 2000. - 472 с Лоренцсон В.Н. Выдающийся испанский педагог-гуманист Хуан Луис Вивес //Совет- ская педагогика. - 1959. -№8. -С. 127-137. Оріховський С. Напучення польському королеві Сигізмунду Августу // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія у 2-х ч. - 4.1. - К.: Основи, 1995. - С 23-60. 8. Оріховський С. Промова на похоронах польського короля Сигізмунда Ягеллона // Там само. - С. 180-223. 9. Оріховський С. Життя і смерть Яна Тарнов- ського // Там само. - С 254-293. I'D. Осиновский И.Н. Томас Мор. - М.: Наука, 1974. - 167с. 11. Платон. Собрание сочинений в 4-х томах. - Т.З. - М.: Мысль, 1994. - 654 с. 12. Понтано Дж. Государь // Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV в.). - М.: Изд-во МГУ, 1985. - С. 290-307. 13. Ревякина Н.В. Мантуанская школа Виттори- но да Фельтре и проблемы воспитания пра вителя // Человек в культуре Возрождения. - М.: Наука, 2001. - С. 55-63. 14. Фичино М. О моральних добродетелях // Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV в.). - М.: Изд-во МГУ, 1985. -С. 211-214. 15. Эразм Роттердамский. Воспитание христиан ского государя. - М.: Мысль, 2001. - 365 с. Summary: This article outlines the sources of the pedagogical opinion. The author reconstructs the education study of the 15-16 centuries involving the creative work of the renaissance education study and its famous personalities and their contribution. Key words: humanist idea, renaissance thinkers, object of the investigation, treatise, upbringing, pedagogical conception.

Ідея виховання правителя у європейській ренесансній педагогіці XV-XVI століть

Institution

Ähnliche Einträge