Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:	Україна в Центрально-Східній Європі
Datum:	2004
1. Verfasser:	Ващук, Д.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainisch
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2004
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/61721
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту / Д. Ващук // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2004. — Вип. 4. — С. 177-194. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859618076057665536
author	Ващук, Д.
author_facet	Ващук, Д.
citation_txt	Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту / Д. Ващук // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2004. — Вип. 4. — С. 177-194. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Україна в Центрально-Східній Європі
first_indexed	2025-11-28T23:24:22Z
format	Article
fulltext	Україна в Центрально-Східній Європі, № 4, 2004 177 Дмитро Ващук ВПЛИВ ОБЛАСНИХ ПРИВІЛЕЇВ КИЇВЩИНИ ТА ВОЛИНІ НА ФОРМУВАННЯ ПЕРШОГО ЛИТОВСЬКОГО СТАТУТУ Видання Першого Литовського Статуту (далі – ПЛС) ознаменувало собою закінчення у Великому князівстві Литовському (далі – ВКЛ) часу домінування уставних земських грамот1 . „Тэж хочем и вставляем, и вечными часы маеть быти ховано, – читаємо в Р.1 §9, – иж вси подданные наши, так вбогие, яко и богатые, которого раду колве або стану были бы, ровно а одностайным тым правом (ПЛС – Д. В.) мають сужоны быти”2 . Разом з тим, Статут гарантував збереження старих звичаїв, закріплених у привілеях: „Тэж о заховане старых привилев земских и звычаев, которые в тых привилях описаны, потвержоны и вхвалены, або новых деланю, множеню, што бы ся мело причинити к нашому и речи посполитое пожитку, толко старым розмышленем и тэж ведомостью а с порадою, и с призволенем рад наших Великого князьства Литовского радити и справляти будем” (Р.3 §6).3 Як бачимо, у параграфі не вказується, які саме привілеї мав на увазі укладач ПЛС: обласні чи загальноземські, а лише зазначено – „о заховане старых привилев земских”. Ми вважаємо, що мова йде про загальноземські привілеї (це підтверджує Волинський привілей 1501 р., у якому вказувалось: „А то имъ маем все держати тые члонъки (тобто, статті привілею – Д. В.), што в семъ нашомъ листе верху стоить выписаныи, до тыхъ часов, поки права, статуты всеи земли, отчизне нашои Великому Князству Литовъскому, вставимъ (курсив наш – Д. В.), а коли права, статута у в отчизне нашои уставимъ, тогды вси земли наши одного ся права держати мают и однымъ правом сужоны будуть подле Статуту”4 ), тому цитоване вище положення ПЛС носило, очевидно, формальний характер. А пізніші підтвердження обласних привілеїв, наприклад, Волинській землі 1547 року5 , було не що інше, як данина традиції. 178 Дослідження ПЛС розпочалось з XIX ст. Однак слід наперед зауважити, комплексний порівняльний аналіз обласних привілеїв Київщини та Волині з ПЛС практично не проводився. Вчені- історики лише характеризували розділи і параграфи Статуту та їх походження загалом, не акцентуючи увагу на рецепції тієї чи іншої норми. Найбільш глибоко дану проблему дослідив М. Ясінський. У своїй монографії він зробив системний звід усіх, відомих на той час, уставних земських грамот і у посиланнях до кожної статті частково коментував їх схожість із Судебником Казимира 1468 р. та ПЛС6 . І. Якубовський хоч і не проводив спеціального порівняль- ного аналізу привілеїв зі Статутом, але слушно зауважив: „З виданням Статуту 1529 року, котрий об’єднав литовське шляхетське законодавство, київська грамота, яка не включала в себе майже нічого, чого не було б у Статуті, втратила своє практичне значення і з часом піддалася забуттю”7 . М. Грушевський відмітив, що „надані привилеями й вироблені практикою прероґативи й свободи шляхетського стану були зведені й санкціоновані першим кодексом права в. кн. Литовського – Литовським Статутом, затвердженим 1529 р.”8 . М. Любавський стверджував: „Статут повинен був не лише кодифікувати письмові закони, але й формулювати існуючі юридичні звичаї, доповнити недоліки у законодавстві по вказівкам життя”9 . Подібність покарання за злочини проти держави між обласними привілеями та ПЛС показав М. Довнар-Запольський10 . На думку А. Яковліва, значний вплив на правові памятки ВКЛ, зокрема, ПЛС, справило чеське право11 . Джерелами ПЛС, вважав В. Пічета, були „шляхетські привілеї (або загальноземські – Д. В.), головним чином привілей 2 травня 1447 р.”12 . Значний внесок у дослідження Литовських статутів трьох редакцій зробив Ю. Бар- дах13 . Він стверджував, що прийнятий Статут на віленському сеймі 1528-1529 рр. носив обов’язковий характер14 Також вчений показав еволюцію інституту „сока” в правових документах ВКЛ15 . Про заборону введення нових мит на території ВКЛ та їх відбиток у ПЛС писав В. Кулішевіч16 . Порівняльний аналіз статей, що стосуються в основному кримінального права, окремих обласних привілеїв, Судебника Казимира 1468 р. та Судебника Івана III 1497 р. із ПЛС, ДМИТРО ВАЩУК 179 здійснила І. Старостіна17 . С. Лазутка та І. Валіконіте підкреслювали, що майнові права жінки привілейованого шляхетського стану, які були закріплені у ПЛС, „сягають своїм корінням у глибоку давнину. Окремі з цих норм ведуть свій початок ще від Руської Правди, інші ж – від норм звичаєвого права литовців, дещо було запозичене у сусідів”18 . Звичаєві права шляхти, які кодифікував ПЛС, розглянула Н. Яковенко19 . Відображення у правових памятках XV ст. та ПЛС норм, що пов’язані із так званим „наїздом”, висвітлено в статті В. Гулевича20 . Рецепція інститутів „діцького” та „вижа” із звичаєвого права до ПЛС детально прослідкована В. Поліщуком21 . Таким чином, незважаючи на досить обширну історіографію по дослідженню ПЛС, все ж таки слід відмітити, що комплексний аналіз даної памятки із обласними привілеями не проводився. В зв’язку з цим, на наш погляд, є необхідним з’ясувати ступінь впливу уставних земських грамот вказаних українських територій на зміст ПЛС для того, щоб визначити їхнє місце в формуванні правової системи ВКЛ. Спершу розглянемо принцип презумпції невинуватості, котрим користувались з другої половини XV ст. представники шляхти. Він знайшов відображення в усіх трьох документах22 : Київський привілей Волинський привілей ПЛС Ст. 2. „А без права нам людеи не казнити ани губити, ани именеи не отнимати. Ст. 3. Коли которыи завинить што, ино оса- див, право што вкажет, виноватого по его вине казнити. Ст. 4. А хто кого обадить а любо объмовить, таино, явно ль, ино того ни од- ною виною не казнити, ни няцътствомъ, ни шиею: олиж поставити того на явномъ суду хърестиянскомъ, который Ст. 3. „Такежъ князеи и пановъ, и земянъ старосте на- шому злыми словы ихъ не соромотити, и в казнь, и въ вежу их не сажати. Ст. 4. Естъли бы которыи противъни, што князь або панъ, и земянинъ, ино ста- росте нас обослати, какъ мы навъчимъ листом або посломъ нашимъ, штобы мелъ с тымъ вчи- нити, ино ему подле Р.1 §1. „…на жадного человека выдане або осо- чене пeвное або таемное, подозрeнe неслушное тых княжат и панов хору- говных, шляхты и мещан карати не хочем ани винити которою виною пенежною, кривавою, нят- ством або именя отнятьем, нижли бы первей в суде явным врадом права хрес- тьянского, коли повод и отпор очивисте стали к остатне бы были поко- наны, которыи по суде и таковом поконани водле ВПЛИВ ОБЛАСНИХ ПРИВІЛЕЇВ 180 Шляхтича заборонялось страчувати та конфісковувати його нерухомість без суду („права”). Ступінь винуватості встановлювалась у судовому порядку при наявності обох сторін згідно із „правом хрестьянским”. Відповідно до цього і відбувалось покарання провинника. Дещо іншою ситуація була на Волині, де „шляхетський імунітет” був значно ширший, ніж в інших регіонах держави. Староста не мав права злословити проти представників шляхетського стану та саджати їх у в’язницю. Згідно із Ст. 4 Волинського привілею, староста проводив судове засідання тільки після отримання письмової вказівки („листа”) від великого князя литовського із „наукою”, відповідно до якої і відбувався суд. Як бачимо, зміст статей Київського привілею та ПЛС практично однаковий: винуватість особи та спосіб покарання встановлювались тільки судом. Волинський привілей відрізняє лише формулювання та судовий процес. Майже однотипним є положення про державних злочинців. Воно відсутнє тільки у Волинській грамоті. На Київщині за державну зраду передбачалось покарання смертною карою та конфіскацією нерухомості28 . ПЛС дещо пом’якшив, у певній мірі, покарання, залишивши тільки конфіска- цію отчинних, вислужених та куплених маєтків29 . Смертна кара вперше була замінена втратою честі („честь свою тратить”)30 . вадит, и того, на кого важено, досмотревъ межи ними, право вчинити. Ст. 5. А хто будет што заслужил, тотъ тое утер- питъ”23. мелъ с тымъ вчи- нити, ино ему подле науки нашое вчинити”24. поконаны, которыи по суде и таковом поконани водле звычаю и прав хрес- тьянских мають быти караны и сказываны подле тяжкости а легкости выс- тупов своих”.25 Київський привілей ПЛС Ст. 6. „В именя зрадцы, хто имет на нас лихо мыслити а любо на землю нашу, того казнити шыею и именьем”26. Р.1 §2. „Хто бы колве с подданых наших с панства нашего втек до земли неприятелей наших, таковый кождый честь свою тратить, и имене его отчизное и выслужоное и купленое ни детем ани близким, толко на господара”27. ДМИТРО ВАЩУК 181 Знайшла своє відображення у Київській уставній грамоті та ПЛС й норма щодо регулювання майнових відносин, зокрема, продажу чи успадкування маєтків. Так, відповідного до першого документу, чоловікові дозволялось записати дружині третю частину маєтку31 в грошовій вартості: „…а записати жоне на имене пенези не явом, но на одной части, а именя не записывати”32 . ПЛС вказане положення значно конкретизував та розширив. „Тэж уставуем княжатом, панятом паном хоруговным и шляхте, – читаємо у Р.1 §15, – хто бы колве держал именя, люди и земли за Казимера короля во- в покои а о том за Олександра короля будет нихто ся не припоминал бы добре таковый и листов не мел на то, тогды то во-в покои держати маеть и волную моц маеть именя своего третюю часть (курсив наш – Д. В.) отдати, продати и даровати, и в пожитки доброволные привести…”33 . Дозволялось „третю частину” також продавати на вічність, а інші дві частини маєтку віддавати під заставу (Р.1 §16)34 . У наступному параграфі зазначалось: „Уставуем тэж и допущаем с порадою рад наших, иж коли бы хто в добром здоровьи своем перед маестатом нашим або перед некоторым врадником нашим оного повета, под которым седить, очивисто ся поставивши, отписал кому другому тастаментом або записом третюю часть именя своего отчизного або материстого, которому тое имене отписано, мел бы на то листы наши або врадника нашого поветового дозволене, тогды таковый тастамент або листы мають моцно держаны быти…”35 . Всі три документи забороняли введення нових мит: Київський привілей Волинський привілей ПЛС Ст. 38. „А о мыта новые так вставляемъ: где бы здавна не бывали за предков нашихъ, за великого князя Витовта и за Жикгимонта, и перво сего за отца нашого и за брата нашого, короля его милости, тут и тепер непотребъ воеводамъ на- шымъ мыт новых встав- ляти, нижли старые звеч- б Ст. 13 „Тежъ што есмо подавали княземъ и паном волынскимъ новые торги, ино деи мыта беруть в тыхъ торзехъ с князихъ и паньс- кихъ людеи. Ино мы тые мыта новые отложили, ненадобе мытъ зъ Р.1 §20. „Тэж приказуем, абы жадин чоловек в панстве нашом Великом князьстве Литовском не смел новых мыт вымышляти ани вставляти ни на дорогах, ани на местех, ани на мостех, и на греблех, и на водах, ани на торгох в именях своих, кром которые были з стародавна встав- леные, а мели бы на то ВПЛИВ ОБЛАСНИХ ПРИВІЛЕЇВ 182 Різниця полягає у тому, що ПЛС передбачав покарання за протиправні дії – конфіскацію маєтку на користь володаря39 . Крім цього, піддані шляхти Київщини та Волині звільнялась від оплати різних податей. Так, згідно із Київським привілеєм, „...церковным людемъ и князским, и панскимъ, езовъ не езити, а сена не косити, дворов не селити, толко им знати своих господаровъ, хто кому служыть... А што придали люди князь Алекъсандро и князь Семен, тым людемъ такжо езовъ не езити а сена не косити и дворовъ наших не селити”40 . У відповідності із ПЛС, від сплати окремих податків та видів робіт „…до конца вызволялись … посполитые люди, подданные княжат и панов хоруговных, шляхты, бояр и мещан”. Залишались лише „…здавна звычайные обычаи подымованя стацей на станех, з стародавны звычайных, мосты старые поправляти и новые на старых местех будовати, замки старые поправляти и там же на тых старых местех делницы свои знову будовати, мостов новых будованя и старых дорог напровованя и под гонцы наши подвод даваня, где з стародавна даиваны суть” (Р.1 §22)41 . Кожен шляхтич зобов’язаний був виконувати земську повинність – в разі державної необхідності нести військову службу. Це знайшло відображення і в Київській уставній грамоті. Так, у Ст. 23 вказувалось: „ А которые князи и панове и бояре литовское держать именя в Киевъскои земли, тымъ служба заступати с тых именеи с киены, самим своими головами”42 . Тобто, власники маєтків мали разом із своїми слугами нести службу. У ПЛС даній проблемі присвячений Другий розділ, котрий так і називається – „О обороне земской” – і складається із 15 параграфів. Зокрема, „…кождый князь и пан, и дворанин, и вдова, также иж который сирота, лета зуполные ные мыта мають браны бытии по-давному, бо мы старины не рушаем, а новины не уводим, хочемъ все по-тому мети, как будет было за великого князя Витовта и за Жикгимонта”36. ихъ людеи бра- тии, нижъли мають мыта ста- рые давати, где и пердъ тымъ бу- дуть даивали”37. листы продков наших великих князей або наши. А хто бы колве смел вставляти новые мыта, тое имене, в котором вставил, тратить и спадываеть на нас, господара”38. ДМИТРО ВАЩУК 183 маючи або не маючи, и всякий иный чоловек, лета зуполные маючи и земское имене маючи, часу потребы с нами и с потомки нашими або при гетманех наших повинен войну служити и выправляти на службу военную, колко бы коли надобе было подле уфалы земское, яко на тот час потреба будеть вказывати, то ест з людей как отчизных, так похожих, и з ыменя так отчизного, как выслужоного, так купленного…”43 . В інших параграфах вказана норма детально регламентувалась. Наприклад, хто, скільки і якого роду повинен був поставити до війська воїнів44 . Також Статут забороняв під час воєнних дій мародерство45 . У Волинському привілеї положення про земську повинність відсутнє. Однак його існування доводить Перепис війська ВКЛ 1528 р. Наприклад, луцький староста, князь Федір Михайлович Чарторийський мав виставити до війська 33-х вершників. Володимирський староста, князь Андрій Олександрович Сангушко – випроводжував 42-х тощо46 . ПЛС підтвердив статтю Київського привілею про заборону чужоземцям давати землю і містечка на території ВКЛ. Така сама норма присутня і в загальноземському привілеї 1447 р47 . ВПЛИВ ОБЛАСНИХ ПРИВІЛЕЇВ Київський привілей ПЛС Загальноземський привілей Ст. 21. „А волос- ти киевъские кияномъ держа- ти, а иному ни- ком. Ст. 22. А городки киевъские в нашои воли, кияномъ будем давати, кому ся будеть годити”48. Р.3 §3. „…иж в землях наших того Великого князьства земль и городов, и мест, и которых-колве дедицтв, и держаня, и тэж которых-колве врадов на- ших або честей и достойности жадному обчому, але толко приро- жоным а тубылцом тых земель наших Великого князьства и вышей мене- ного не будемъ давати и потомки наши не будуть давати в держане и в поживане”49 Ст. 16. „…ижь въ земляхъ тыхъ нашихъ великого князьства, земль, горо- довъ, местъ, а любо кото- рыхъ-колвекъ деди-чьтвъ, у володеніе и въ дер- жаніе, а любо некоторыи вряды а любо чьти, не имаемъ дать въ честь никоего чюжоземца, але только тамъ родичамъ тыхъ земль наших пред- реченыхъ великого князь- ства Литовського дамы, и наши после буду-щыи дадуть въ дерьжаные и володенье”50. Як бачимо із наведеного прикладу, ПЛС лише підтвердив існуючу норму звичаєвого права, котра „зберігалася” у привілеях. 184 Статтями Київської грамоти та ПЛС розв’язувалась також міграційна проблема. Обидва документи дозволяли обивателям ВКЛ виїжджати за кордон, крім ворожих територій, при вирішенні організаційних моментів у своєму маєтку51 : З порівняльного аналізу видно, що ПЛС значно пом’якшив еміграційний процес, оскільки в період дії Київського привілею, шляхтич даної землі повинен був для отримання дозволу на виїзд за межі держави, по-перше, написати листа у великокнязівську канцелярію чи наміснику із відповідним проханням; по-друге, залишити замість себе когось (причому не гіршого) на службі; по- третє, розсудити усі спірні питання зі своїми людьми і, по-четверте, після вирішення перших трьох питань – їхати з докладом до господаря, і те при умові відсутності необхідності у земській службі. Із Волинського привілею ми нічого не дізнаємось про механізм вирішення вказаної проблеми. Знайшли своє відображення у ПЛС і статті привілеїв, які відносяться до сімейного права. У Київській грамоті – це Ст. 10: „А по животе жоне и детемъ держати имене, а в кого детей не будеть, ино ближнему, а жона тая поскуль усхочеть по мужы вдовети, и она мужиным владуеть, а записати жоне на имене пенези не явом, но но на одной части, а именя не записывати. А похочеть за иныи муж поити, и она с тым идеть, што будет муж еи записал, а имене детемъ оставити, а детей не будеть, ино ближънему; а будеть пустый Київський привілей ПЛС Ст. 16. „А которие княжата и панове всхотять ехати до чужих земель, и они возвестившы ся нам а любо нашому наместнику чоломъ вдарив, во своемъ имени служъбу осадивъ так добрую, как бы и сами, а без себе и зъ своими людьми до кого будеть дело, кому право велети давати, тогды можеть зъ докладом ехати, ажъ земъское службы не будеть. А безъ них имени их не рушыти. Толко в неприятелскую землю не ехати противъ нас и нашое земли”52. Р.3 §8. „Тэж узычаемъ, абы княжата и панове хоруговные, шляхта и бояре преречоные мели волную моц выйти с тых земль наших Великого князьства и иных для набытья лепшого щастя свого и навченя вчинков рыцэрских до всяких земль чужих, кром неприятелей наших. А веджо так, абы з добра их, так выходячих, службы наши не были бы омешканы, але нам и потомком нашим, яко при них, были бы чинены, колко кроть надобе было водле уставы земское…”53. ДМИТРО ВАЩУК 185 чоловекъ, ни детей, ни племени, ино на нас тое имене”54 . В разі смерті чоловіка, його маєток залишався дружині та дітям. Вдова розпоряджалась, а не володіла, його маєтком; якщо вона виходила заміж, то маєток залишався дітям; за нею ж зберігалося право лише на те, що залишив їй чоловік, так зване „вено”. Останній не мав права записувати маєток, а лише його 1/3 частину в грошовій формі. У випадку відсутності дітей маєток успадковували найближчі родичі небіжчика. При відсутності таких маєток переходив у власність великого князя литовського. У Волинському привілеї статті, які регулювали сімейні стосунки, відсутні. Однак, як свідчать джерела, вони вирішувались згідно звичаєвого права55 , тому, вочевидь, не потребували письмового декларування. У ПЛС права успадкування вдів та дітей кодифіковано у значно ширшій редакції. Вони представлені у четвертому розділі, котрий складається з 17 параграфів. З Київською грамотою схожими є декілька: – §1. “Вдова, которая седит на вдовем столцы, а будет ли венована от мужа своего, а сынове маеть дорослые, тогды маеть осести толко-на вене своем, а сынове мають припущоны быти ко всим именям и скарбом отцовским, которые маютъ службу земскую заступати. Пак ли не венована будеть от мужа своего, тогды маеть во всем ровную часть от детей дорослых лет своих мети в скарбех и в именях рухомых и лежачих.” – §2. “…а которая вдова пустая, детей не маеть, а будет ли венована от мужа своего, тогды маеть толко на вене осести, а именя вси мают на ближние спасти; а естли бы не была венована от мужа своего, тогды маеть на третей части седети, поки замуж пойдеть; а естли замуж не пойдеть. тогды маеть таки до живота на третей части седети, а на ближние все имене маеть прийти, а они мают службу нашу господарскую заступати.” – §3. “Естли бы которая жона за мужом была, а вена оправеного не мела, а мела бы с ним дети, а муж бы от нее вмер, а она бы по мужу своем вдовою зостала, тогды ровную часть маеть взяти межи детми своими в именях и в скарбех, а на онои части ВПЛИВ ОБЛАСНИХ ПРИВІЛЕЇВ 186 своей, естли бы вдовою хотела седети, маеть до смерти седети, а от детей не маеть з оное части рушона быти; а естли бы она хотела замуж пойти, тогды тую часть свою мает детом зоставити, а дети ей венца не будуть повинни дати.” – §5. “Тэж естли бы жона пустая была, не мела детей ани оправы от мужа своего, тогды мает седети на имени толко на третей части, а две части именя мають бытии на близких. А она маеть седети на третей части до живота своего; а по животе ее и тая третяя часть именя маеть прийти на близких. А пак ли бы замуж пошла, тогды маеть именье, на чом была, близким заставити”56 . Також розділ п’ятий ПЛС врегульовував опікунство57 , яке повністю відсутнє в обласних привілеях Київщини та Волині, але реально існувало ще з часів Руської Правди. Так, наприклад, коли на Волині помер земянин Яновицький, він залишив після себе трьох синів і вдову, яка пізніше вийшла заміж. Брат небіжчика просив великого князя віддати осиротілих дітей йому в опіку. Володар задовольнив прохання „водле обычая и права земского”58 . Широко представлена в усіх трьох документах система судочинства. На початку ми зазначали, що усі справи могли вирішуватись виключно через суд, згідно із діючим законодавством – уставні грамоти або Статут. Але були і відмінності. Так, наприклад, ПЛС заборонив переводити судове засідання на так зване „вище право”, тобто безпосередньо до великого князя59 : Київський привілей Волинський привілей ПЛС Ст. 37. „А хто бы не вступая у право перед нашим воеводою и отзвал ся на нас, на господаря, того пустити перед насъ, а признавшы их обеюх сутяжцовъ перед собою и дати имъ рок подобныи перед нами имъ стати…”60. Ст. 15. „А далеи, которыи княз або панъ, або земянинъ стоячи у праве перед старостою або перед наместъники нашими, а отзовет ся до нас, господара, на вышъшое право, ино старосте и наместъникомъ нашимъ того имъ не забороняти а к нам ихъ пускати рокъ положивъши, коли мають перед нами стати”61. Р.6 §2. „В суду нихто ся не маеть отозвати перед правом ни до нас, господара, ни до сойму, для того, абы в том волокиты не было, Але повинен будет кождый один другому достояти права аж до конца…”62. ДМИТРО ВАЩУК 187 Як свідчать джерела, кількість таких „переводів” була великою63 , тому Сигізмунд І Старий і відмінив вказану норму, що заважало, вочевидь, державній справі. Відповідно до ПЛС, суд відбувався за присутності, крім судді, звичайно, двох шляхтичів. У Київському привілеї про це не говориться зовсім64 , а згідно Волинського привілею в одному випадку на суді мав бути присутнім „земянин”, а в іншому – „князи, паны, земяны”: Активну участь в судовому процесі та майнових спорах приймав „діцький”, „присутність якого санкціонувалась великокня- зівською владою”67 . За ПЛС, він посилався до обвинувачувача після двох письмових попереджень з’явитися у суд: „…естли бы до которого князя або пана, або шляхтича было некоторое дело, тогды маеть бытии позван позвы нашими господарскими або воево- диными, або иншых врадников. Пак ли ж бы тот позванный не стал на тые два позвы (курсив наш – Д. В.), тогды маеть децким поставлен быти” (Р.6 §4.)68 . Однотипним був і Волинський привілей: „ижъ староста и наместъники наши не мають на нихъ децкихъ своихъ слати первымъ разом, коли на кого жалоба приидет, нижъли перво листом идучимъ обослати; а коли на два листы не станеть (курсив наш – Д. В.), тогды мают децъкого послати”69 . Київська уставна грамота передбачала одноразовий „лист”: „А на церъковные люди и на князские, и на боярские, децкихъ не давати, первеи обослати листомъ (курсив наш – Д. В.), штобы къ праву стал а любо чоловека поставил, а не станет а любо чоловека не поставить, до Волинський привілей ПЛС Ст. 11. „…а людей ихъ (підданих шляхти – Д. В.) одинъ наместъникъ не маеть судити, маетъ тотъ, чии чоловекъ, судею собе зъ своее руки посадити которого земянина обобравъшы…” Ст. 16. „А князя и пана, и земянина старосте и наместъникомъ нашим одному ихъ не судити, маеть при собе посадити князеи и пановъ, и земянъ, тоже мает его з ними судити”65. Р.6 §3. „…иж воеводы, старосты и державцы наши мають кождый у своем повете обрати двух земянинов, людей добрых а годных веры, и ку присязе привести,… А без тых панов земян, присяжных, естли бы обеюх не было, тогды не мають наместникове ани маршалкове судити, нижли бы один с тых земян уставичне при них мел быти”66. ВПЛИВ ОБЛАСНИХ ПРИВІЛЕЇВ 188 кого дело будеть, ино тогды децкого дати а вину господарю осуженую заплатити, чыи будет чоловек”70 . Таким чином, „діцький”, роль якого визначалась притягненням винуватого до відпові- дальності71 , потрапив до ПЛС від обласних привілеїв. Чи не найбільше статей у ПЛС пов’язані із вирішенням суперечок криміналього характеру. Частково схожою із обласним привілеєм Волині була сплата штрафу за вбивство – „головщина”. Так, згідно із першим документом, „…иж хто бы на чий дом умысльне наехал, хотячи его забити, або нашол кгвалтом а моцъю, а в том бы дому кого-колве ранил або забил, або хотя и не ранил никого, толко нашол кгвалтом, тот шию тратить; а головщина з ыменя его (вбивці – Д. В.) близким забитого маеть бытии плачона, а противня до скарбу нашого господарского, а также ранам навязка”72 . Тобто, душогуб за скоєний злочин карався смертю. Його родичі сплачували потрійну пеню: близьким убитого, у велико- князівську казну, а також за тілесні ушкодження (в разі не смертельного випадку). На Волині же „головщину” стягував власник убитого: „И тежъ коли которыи слуга або чоловекъ князскии або паньскии, а любо земяньскии убъеть кого,… нехаи они (шляхта Волині – Д. В.) зъ слугъ и зъ людеи своихъ, хто в головъщину впадеть, сами головъщину на слугахъ и на людех своихъ беруть. А старосте и наместъником нашимъ ненадобе зъ ихъ слугъ и людеи головщины брати”73 . У Київському привілеї про „головщину” не говориться нічого, однак вказується: „…виноватого по его вине казнити”74 . Відрізняються в усіх трьох документах статті щодо крадежу. Проте окремі з них проявляють певну схожість. Останній, тринадцятий, розділ ПЛС так і називається – „О злодействе”. Подібним із Волинською грамотю є § 475 : „Тэж естли бы в имени князьском, панском и земянском чоловека его з лицом поймано, тогды тот чоловек маеть веден быти до его пана. Нижли бы чий чоловек был пойман на обчом торгу з лицом або на чием чужом имени, тот чоловек маеть веден быти до того пана, чий торг, або то его врадника. А тот пан маеть оное лицо взяти у свой двор а того чоловека у свою казнь осадити…”. Потім власник ймовірного злочинця оповіщався у письмовій формі максимум три рази і був ДМИТРО ВАЩУК 189 зобов’язаний прислати свого „віжа”76 для розгляду судової справи. Якщо він цього не робив, то справа розглядалась за присутності „людей достойных”77 . На Волині із злодієм, пійманого на місці злочину, поступали наступним чином: „А злодея приличъного где коли имуть на чиемъ именью, тамъ же его мають и судити, тамъ же маеть и каранъ быти подлуг давъного обычаю, а поличъное тому, на чиемъ именьи его поимают. А приличъного злодея не пускати, а хто бы его пустилъ або на окупъ далъ, а на него бы довод был справъныи вчиненъ, тотъ мает вину заплатити по-давъному, какъ и переж того бывало”. Злодія, затриманого на ярмарку, або вішали, якщо заслуговував цього, або ж він сплачував вартість вкраденого; судовий штраф („вина”) у такому випадку йшов на користь господаря крадія78 . У Київському привілеї присутня стаття, яка регулювала сімейну відповідальність при скоєнні краж79 : „А тежъ што в кого вкрадеть… а жона будеть ведала а поживала зъ детьми, ино и жона винна зъ детьми…”80 . Тобто, сім’я злочинця вважалась винною лише за умови обізнаності у діях зловмисника та користування награбованим. З точністю навпаки був ПЛС: „Который бы злодей на его злочинстве пойман был, окром дому его, а реч краденая в дому его не была застата, такого жона и дети, и челядь от таковых злочинств прожны, а сам злодей маеть висети” (Р. 13§12)81 . Спільним же для всіх трьох документів було покарання злодія: або штраф, або смертна кара через повішання. Таким чином, зроблений порівняльний аналіз дає підстави висунути припущення, що у змісті параграфів Першого Литовського Статуту з уставних земських грамот Волині та Київщини найбільш повно представлена остання. Однак їхня спільна рецепція проявилась у наступних положеннях: формулюванні принципу „шляхетської презумпції невинуватості”, забороні вводити нові мита та звільненні від сплати окремих податків, необхідності відбувати земську службу (правда, на Волині дана норма діяла на практиці і не була внесена до привілею), регулюванні сімейних стосунків (статті щодо сімейного права не були задекларовані Волинською уставною грамотою і лише діяли у повсякденному житті). Разом з ВПЛИВ ОБЛАСНИХ ПРИВІЛЕЇВ 190 тим, безпосередньо із Київською грамотою подібними є статті ПЛС щодо покарання державних злочинців, заборони чужоземцям давати землю та міста у межах ВКЛ, можливості представникам шляхти виїжджати за кордон та обмеження сім’ї злочинця в кримінальній відповідальності. Саме із Волинським привілеєм схожими є: присутність під час судового засідання осіб шляхетського стану, послання судового виконавця – „діцького” – до обвинувачуваного після двох письмових попереджень з’явитися до суду та сплата „головщини”. Отже, обидва привілеї Київщини і Волині істотно вплинули на формування ПЛС. Тому маємо підстави стверджувати, що „конституційні” права земель-анексів ВКЛ, зокрема, українсь- ких, складали вагоме місце у правовій системі усієї держави. 1 Правда, на думку М. Ясінського, обласні привілеї „не могли втратити свого значення і після видання загального кодексу” (ПЛС – Д. В.) (Ясинский М. Уставные земския грамоты Литовско-русскаго государства. – К.,1889. – С.98.). Його міркування підтримав А. Пресняков, котрий стверджував, що ПЛС діяв разом із „місцевими привілеями окремих земель” (Пресняков А. Лекции по русской истории. Западная Русь и Литовко-русское государство. – Вып. 1. – Т.II. – М.,1939. – С.193.); Такого ж погляду дотримувався і Є. Маховенко. „Після видання ЛС, – писав він, – цінність привілеїв зменшилась, але вони не втратили юридичної сили (Machovenko J. Nelietuviśkų žemių teisinė padėtis Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje (XIV – XVIII a.).– Vilnius, 1999.– S.9.). 2 Статут Великого княжества Литовского 1529 года / Под ред. акад. К. Яблонскиса. (далі – Статут). – Минск, 1960. – С.34. 3 Там же. – С.49. 4 Lietuvos Metrika (1387-1546) (далі – LM). – Vilnius, 1998. – Užrašymų knyga 25. – S.103. 5 Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. – М.,1910. – С.364-367. 6 Ясинский М. Уставные земския грамоты… – С.147; С.149; 162-163; 174-180. 7 Якубовский И. Земские привилеи Великаго княжества Литовскаго // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1903. – №. – 6. – С.287. 8 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.V: Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII віків. – 2-ге вид. – К., 1998. – С.55. 9 Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства... – С.206. ДМИТРО ВАЩУК 191 10 Довнар-Запольский М. Государственное хозяйство Великаго княжества Литовскаго при Ягеллонах. – К., 1901. – Т.І. – С.139. 11 Яковлів А. Впливи старочеського права на право українське литовської доби XV–XVI в. – Прага, 1929. – С.21. 12 Пичета В. Литовский статут 1529 г. и его источники // Статут. – С.25. 13 Bardach J. Statuty Wielkiego Księstwa Litewskiego – pomniki prawa doby odrodzenia // Kwartalnik Historyczny. – Warszawa, 1974. – Rocznik LXXXI. – № 3. – 754-757; Bardach J., Leśnodorski B., Pietrzak M. Historia ustroju i prawa polskiego. – Wydanie czarte.– Warszawa, 1998. – S.190. 14 Bardach J. Statuty Litewskie a prawo rzymskie. – Warszawa, 1999. – S.14. 15 Item. Sok, soczenie, prosoka // Bardach J. O dawnej i niedawnej Litwie. – Poznan, 1988. – S.140-187. 16 Kulisiewicz W. Zaruka w praktyce administracyjnej Wielkiego Księstwa Litewskiego w XV-XVII w. // Czasopismo prawno-historyczne. – 1985. – Tom XXXVII. – Zeszyt 2. – S.127. 17 Старостина И. Некоторые особенности развития права восточнославянских земель в Великом княжестве Литовском // Россия, Польша и Причерноморье в XV-XVIII вв. – М., 1979.– С.118-134; Ее же. К вопросу о сходстве и различии законодательных памятников Великого княжества Литовского и Русского государства в XV в. // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1987 год. – М., 1989. – С.92-99.; Ее же. Судебник Казимира 1468г. // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования 1988-1989 годы. – М., 1991. – С.322-334; Ее же. Право Великого княжества Литовского XV в. в контексте культурно-исторических связей Польши, Литвы и Руси // Восточная Европа в исторической ретроспективе: К 80-летию В. Т. Пашуто. – М., 1999. – С.242-243. 18 Лазутка С., Валиконите И. Имущественное положение женщины (матери, жены, дочери, сестры) привилегированного сословия по I Литовскому Статуту // Научные труды высших учебных заведений Литовской ССР. История. – Вильнюс, 1976. – XVI (2). – С.101-102. 19 Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С.48-50. 20 Гулевич В. „Наїзди” у русько-литовському праві XV – кінця XVI ст. (Розвиток і еволюція права на прикладі наїздів) // Просемінарій. Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. – Вип. 5. – К., 2003. – 37-48. 21 Поліщук В. Свідки у русько-литовському праві до судово-адміністративної реформи 1564-1566 рр. // Молода нація. – К., 2000.–С.128-154. 22 Тут і далі цитуються положення Київського привілею 1507 р. та Волинського привілею 1501 р. як найбільш ранніх підтверджуючих грамот, що збереглися. Виділення їхніх протографів зроблено нами в одній із публікацій (Ващук Д. Обласні привілеї Київщини та Волині: проблема походження, датування та характеру (XV – поч. XVI ст.) // Укр. іст. журн. – 2004. – № 1. – С. 90-101). Тому ми не будемо спеціально акцентувати увагу на тих статтях, котрі відносяться до архетипних грамот. 23 LM. – Užrašymų knyga 8. – Vilnius, 1995. – S. 240. 24 LM. – К.25. – S. 102. 25 Статут. – С.31-32. ВПЛИВ ОБЛАСНИХ ПРИВІЛЕЇВ 192 26 LM. – К.8. – S. 240. 27 Статут. – С.32. 28 Див. також: Леонтович Ф. Очерки по истории Литовко-русскаго права… – С.194- 202. 29 Довнар-Запольский М. Государственное хозяйство Великаго княжества Литовского… – К., 1901. – Т.І. –139. 30 Яковенко Н. Українська шляхта… – С.50-51. 31 Мова йде про так звану „trzeciznu”. Ю. Бардах припускав її походження із візантійської інституції „trimoiria” (Bardach J. Statuty Litewskie a prawo rzymskie... – S.25.). 32 LM. – К.8. – S. 240. Див. також: Ващук Д. Майнові відносини у Київській землі в світлі уставних земських грамот (друга половина XV – перша третина XVI ст.) // Український історичний збірник (2004). – Вип. 6. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С.78-79. 33 Статут. – С.36-37. М. Любавський також аргументовано доводив, що даний параграф „навряд чи був нововведенням Статуту 1529 р.” (Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. – М., 1892. – С.807). 34 Там же. – С.37. 35 Там же. – С.38. 36 LM. – К.8. – S. 242. 37 LM. – К.25. – S. 102. 38 Статут. – С.39. 39 Kulisiewics W. Zaruka w praktyce administracyjnej… – S.127. 40 LM. – К.8. – S. 241. Аналогічно і у Волинському привілеї: „Такежъ били намъ чоломъ, што которые церъковъные, князские и паньские, и земяньские люди хоживали на работу к нашимъ замъкомъ и дворцомъ орати и жати, и сена косити, – и мы (в. к. л. Олександр – Д. В.) то имъ отпустили” (LM. – К.25. – S. 102.). 41 Статут. – С.39-40. 42 LM. – К.8. – S. 241. 43 Статут. – С.42. 44 Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства… – С.123. 45 Статут. – С.47. 46 Перапіс Войска Вялікага княства Літоўскага 1528 года. Метрыка Вялікага княства Літоўскага. Кн. 523. Кн. Публічных спраў 1 / Падрыхт. А. І. Груша, М. Ф. Спірыдонаў, М. А. Вайтовіч; НАН Беларусі, Ін-т гісторыі. – Мінськ, 2003. – С.148-151. 47 Докладніше про останній документ див.: Krasauskaite M. Die Litauische Adelsprivilegien bis zum Ende des XV. Jahrhunderts. – Leipzig, 1927. – S.37-47. 48 LM. – К.8. – S. 241. 49 Статут. – С.47. 50 Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные археографическою коммиссиею (далі.–АЗР). – Спб.,1846. – Т.І. – С.76-77. 51 Аналогічним був і загальноземський привілей 1447 р.: „Item concedimus, vel praelati, duces, barones, nobiles boiarique suoradicti liberam habeant facultatem exeundi de terris nostris Magni Ducatus Lithuaniae causa uberioris fortunae acquirendae vel causa studii ad actuum militarium exercendorum ad quaslibet terras ДМИТРО ВАЩУК 193 exterras, partibus nostrorum hostium duntaxat exceptis, ita tamen, quod de bonis ipsorum sic exeuntium servitia nostra non negligantur, sed nobis et successoribus” (LM. – К.25. – S.48.). 52 LM. – К.8. – S. 240-241. 53 Статут. – С.49-50. 54 LM. – К.8. – S.240. 55 Так, 10 березня 1463 р. Казимир Ягелончик підтвердив права вдови Простяниці Сангушкової: „аж иметь на удовьи столци сидети, о по животе вси детем в дел” (LM (1440-1498). – Vilnius, 1998. – Užrašymų knyga 3. – S.43). 56 Статут. – С.54-56. 57 Там же. – С.61-68. 58 Максимейко Н. Русская Правда и литовско-русское право. – [Б.м.] [Б.р.]. – С.12. 59 Цікаве міркування з цього приводу висловив Є. Маховенко. Він вважав, що „довгий час (як мінімум до ПЛС – Д.В.) незадоволені вироком оскаржували не сам вирок, і апеляція сприймалась не як перегляд справи у вищій судовій інстанції, при участі сторін, а як скарга на суддю, що він не чесний і розглянув справу однобічно. В такому випадку інша сторона заявляла, що спір уже вирішено у нижчому суді і тому в.к.л. не займався такою справою. Потерпіла сторона мала можливість зняти збитки прямо із судді і тоді спір відбувався між суддею та стороною, яка звинуватила суддю. Поступово це змінилось”. (Machovenko J. Item. – S.68-69.). 60 LM. – К.8. – S.242. 61 LM. – К.25. – S.102-103. 62 Статут. – С.70. 63 18 червня 1523 р. Сигізмунд написав листа до писаря пана Михайла Васильовича у справі Гліба Есмановича в якому вказувалось: „…смотрели з дворанином нашим Глебом Есьмановичом о запись твой (писаря – Д. В.), которым ты записал ему на делницы именье своего, на ймя Одрыжина, 157 коп грошей, што он шкодовал, будучы за тебе пойман в Орде. Ино ач-колвек розсказали были есмо врадником нашим, абы тот запис твой казали тобе вернути, нижли Есьман, того от них не принемшы, отозвался до нас, господара (курсив наш – Д. В.), хотечы с тобою о том очевисто мовити, и вырок перед нами принятии. А нам бил чолом, абыхмо перед тым выроком нашим дали ему с тобою очивисто мовити перед нами”. (LM. – К.4. – S.83-84.). Приклади можна збільшити. 64 На Київщині суддями виступали місцеві урядовці (Ващук Д. Порівняльний аналіз привілеїв литовським євреям та уставних земських грамот Київщини та Волині (друга половина XV – перша третина XVI ст.) // Український історичний збірник (2002). – Вип. 5. – К., 2003. – С.46-47.). 65 LM. – К.25. – S.102-103. 66 Статут. – С.71. 67 Поліщук В. Свідки у русько-литовському праві… – С.125. 68 Статут. – С.71. 69 LM. – К.25. – S.101. 70 LM. – К.8. – S.240. 71 Поліщук В. Свідки у русько-литовському праві… – С.135. ВПЛИВ ОБЛАСНИХ ПРИВІЛЕЇВ 194 72 Статут. – С.84. 73 LM. – К.25. – S.101-102. 74 LM. – К.8. – S.240. 75 Старостина И. Судебник Казимира… – С. 326. 76 „Виж”, як стверджував В. Поліщук, виконував функції „свідка публічно-правових процедур”. Його основним завданням було „через сприйняття усвідомлювати (через vedeti – знати) хід вирішення справи згідно з правом (порядком) її вирішення (Поліщук В. Свідки у русько-литовському праві… – С.128-131.). 77 Статут. – С.125. 78 LM. – К.25. – S.102. 79 Старостина И. Судебник Казимира… – С. 332-333. 80 LM. – К.8. – S.241. 81 Статут. – С.127. ДМИТРО ВАЩУК
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-61721
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0035
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-28T23:24:22Z
publishDate	2004
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Ващук, Д. 2014-05-10T19:41:52Z 2014-05-10T19:41:52Z 2004 Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту / Д. Ващук // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2004. — Вип. 4. — С. 177-194. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. XXXX-0035 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/61721 uk Інститут історії України НАН України Україна в Центрально-Східній Європі Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту Article published earlier
spellingShingle	Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту Ващук, Д.
title	Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту
title_full	Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту
title_fullStr	Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту
title_full_unstemmed	Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту
title_short	Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту
title_sort	вплив обласних привілеїв київщини та волині на формування першого литовського статуту
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/61721
work_keys_str_mv	AT vaŝukd vplivoblasnihprivíleívkiívŝinitavolinínaformuvannâperšogolitovsʹkogostatutu

Вплив обласних привілеїв Київщини та Волині на формування Першого Литовського Статуту

Institution

Ähnliche Einträge