Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект)
Автор фокусує увагу на міждисциплінарних наукових зв'язках історичної регіоналістики і краєзнавства. Торкається їх першоджерел, вимальовує роль у цих процесах таких постатей як Володимир Антонович, Микола Костомаров, Дмитро Багалій, Михайло Грушевський та ін. The author emphasizes the intersubj...
Збережено в:
| Дата: | 2006 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2006
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6175 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) / Г.Ф. Турченко // Краєзнавство. — 2006. — № 1-4. — С. 50-57. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860266678759194624 |
|---|---|
| author | Турченко, Г.Ф. |
| author_facet | Турченко, Г.Ф. |
| citation_txt | Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) / Г.Ф. Турченко // Краєзнавство. — 2006. — № 1-4. — С. 50-57. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | Автор фокусує увагу на міждисциплінарних наукових зв'язках історичної регіоналістики і краєзнавства. Торкається їх першоджерел, вимальовує роль у цих процесах таких постатей як Володимир Антонович, Микола Костомаров, Дмитро Багалій, Михайло Грушевський та ін.
The author emphasizes the intersubject scientific contacts of historical regional study and regional geography, covers their primary sources, shows the role of such personalities as Volodymyr Antonovych, Mykola Kostomarov, Dmytro Bagalij, Mykhajlo Grushevsky and others.
|
| first_indexed | 2025-12-07T19:01:53Z |
| format | Article |
| fulltext |
Краєзнавство 1-4, 2006
УДК 908 (477.7)(09) Турченко
Г.Ф. (ж. Запоіжжя)
ІСТОРИЧНА РЕПОНАЛІСТИКА І КРАЄЗНАВСТВО В
КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ
(ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ АСПЕКТ)
Автор фокусує увагу на міждисциплінарних наукових зв'язках історичної регіоналістики і
краєзнавства. Торкається їх першоджерел, вимальовує роль у цих процесах таких постатей як
Володимир Антонович, Микола Костомаров, Дмитро Багалій, Михайло Грушевський та ін.
Ключові слова: інтеграційний фактор, національна специфіка, регіональна проблематика, істо-
ріографія, історико-географічна територія, політична ситуація, універсалізація історії.
В останні десятиліття в історичній науці по-
силився інтерес до місцевої проблематики. Серед
усього іншого, це є своєрідна реакція на інтег-
раційні процеси, які охопили планету. Адже про-
цес інтеграції - це не лише здобутки, а й істотні
втрати. Зокрема, він несе в собі відчутну загрозу
національним спільнотам і відкриває перспекти-
ву збіднення етнокультурного фонду людства. Саме
в умовах глобалізації й інтеграції посилюється
усвідомлення необхідності збереження національ-
ної і регіональної специфіки, що, у свою чергу,
викликає зростання зацікавленості широкої гро-
мадськості і спеціалістів місцевою проблематикою.
Ця тенденція не обійшла й Україну, хоча
витоки інтересу до місцевих особливостей тут
мають не лише міжнародний, але і власний, суто
український характер. По-перше, після проголо-
шення незалежності українське суспільство по-
трапило під вплив інонаціональних та наднаціо-
нальних інтеграційних факторів, які нівелюють
національну специфіку. По-друге, регіональні
особливості стали об'єктом політичних спеку-
ляцій частини місцевих еліт, які, переслідуючи
корпоративні і особисті інтереси, нерідко проти-
ставляють регіони всеукраїнському центру. По-
третє, Україна стоїть перед перспективою адміні-
стративно-територіальної реформи,яка поклика-
на ліквідувати наслідки радянського бюрократич-
ного централізму і розширити перспективу де-
мократичним тенденціям в місцевому самоуправ-
лінні. Все це в комплексі перетворює регіональ-
ну проблематику в надзвичайно популярну.
Навіть поверхове ознайомлення із станом сучас-
ної української науки переконує, що її еволюція
супроводжується не лише розробкою загальноук-
раїнської проблематики, а й посиленням інтере-
су до стану справ в окремих областях, краях,
регіонах України - словом, осмисленням терито-
ріальної розмаїтості країни. Ще в 1994 р. на
Міжнародній науково-практичній конференції у
Києві обговорювалися методологічні та теоретичні
проблеми регіоналістики як міждисциплінарно-
го наукового напрямку1. З'явилися праці, при-
свячені регіональній проблематиці. Особливо
плідно у цьому напрямку працює Ярослава Вер-
менич - авторка новаторської монографії "Теоре-
тико-методологічні проблеми регіоналістики в
Україні"2. Поява цієї монографії засвідчила по-
яву у структурі наукових знань комплексного
(міждисциплінарного) напрямку - регіоналісти-
ки (регіонології).
Органічною частиною загальної регіонології є
історична регіоналістика. Все більше академічних
і вузівських істориків, аматорів-краєзнавців стали
звертатися до минулого окремих регіонів своїх
країн, прагнучи знайти відповіді на актуальні пи-
тання місцевої і загальнонаціональної історії.
В контексті вищесказаного не слід забувати,
що увага до місцевої проблематики не стала прин-
ципово новим явищем для української науки.
Вона має досить давню традицію. Регіональна
різноманітність України знайшла відображення
у працях українських істориків XIX - поч. XX
ст. Зокрема, М. Костомаров в основу свого розу-
міння історії України поклав федералістичну, по
своїй суті, регіоналістичну концепцію. Його спра-
ву продовжив Володимир Антонович. Вважаєть-
ся, що саме він започаткував напрям у вітчиз-
няній історіографії, який передбачав вивчення
України за регіональним принципом. Цей напрям
історик назвав "земельним". Разом з тим, сам
Антонович визнавав пріоритет в обґрунтуванні
"земельного" напрямку за Костомаровим.
Одним з найпослідовніших учнів В.Антоно-
вича в обстоюванні "земельного" підходу був
Дмитро Багалій. Правда, в його працях викорис-
товується інше поняття - "область", а підхід Ба-
галія одержав назву "обласницького". Багалій
високо цінував вклад в історіографію свого вчи-
теля і, зокрема, зазначав, що на основі своїх влас-
них дослідів і обласних досліджень Антоновича і
його учнів сформувалися передумови для ство-
рення синтетичної історії України. Ця місія ви-
пала на долю Михайла Грушевського.
Михайло Грушевський за порадою В. Анто-
новича свою наукову діяльність також починав з
вивчення регіональної проблематики - його ма-
гістерська дисертація була, як відомо, присвяче-
на Барському староству. Працюючи у Львові і
Києві, він виховав плеяду істориків-регіоналістів,
які дали кваліфіковані зразки дослідження місце-
вої проблематики в Західній Україні і Над-
дніпрянщині. Але видатний український вчений
зробив і наступний важливий крок - історія ре-
гіонів ним була введена в контекст загальнона-
ціональної історії. Михайло Грушевський в бата-
тотомній "Історії України-Руси" дав синтезу ук-
раїнського історичного процесу. Це сприяло по-
доланню сприйняття України як конгломерату
ізольованих один від одного земель - колишньої
"польської", "російської" України (Малоросії) і
Новоросійського краю.
Разом з тим, вже на новій основі М.Грушевсь-
кий повернувся до ідеї вивчення українських
регіонів. Після свого повернення в 1924 р. з емі-
грації в Україну він виступив ініціатором дослід-
жень окремих регіонів України і ввів у науковий
обіг термін "історичне районознавство".
Інтерес видатних українських науковців XIX
- поч. XX ст. до місцевої історії не був випадко
вим. В історії України регіональний фактор про
явив себе надзвичайно стійким і потужним. Істо
рично українське суспільство складалося як до
сить сегментоване, у тому числі територіально.
Природа цієї неоднорідності пояснюється по-
різному. Наприклад, в "Листах до братів-хлібо-
робів" відомий український історик В.Липинсь-
кий вбачає причину регіональної розмаїтості,
передусім, в географічному положенні України,
через яку століттями проходив рухомий кордон
між Сходом і Заходом: "... На своїй землі, і по
нашому живому тілі відбувається весь час пере
сування цієї рухомої границі то дальше на Схід,
то дальше на Захід. Наслідком оцих постійних
вівісекцій виробились у нас значні культурні
різниці між поодинокими нашими краями"3. Але
ці "різниці" Липинський розглядає як відмінності
в рамках одного цілого.
Сучасний дослідник В.Дергачов дає дещо
іншу трактову регіональної розмаїтості. В своїй
монографії "Геополітика" він відносить Україну
до типових рубіжних держав, в межах якої зійшли-
ся "краї" трьох величезних геополітичних, соціо-
культурних і геоекономічних просторів: західноєв-
ропейського, східноєвропейського і середземно-
морського. В результаті, сформувалися три соціо-
культурні "плити", що нині ототожнюються з За-
хідною, Східною і Південною Україною. Характе-
ризуючи "південну плиту", він вказує, що вона
понад дві тисячі років перебувала в середземно-
морському просторі, що сприяло формуванні на її
території стійких і яскравих особливостей4.
Регіональна строкатість України є беззапе-
речним фактом і проявлялася в економіці, особ-
ливостях господарювання, традиціях, звичаях,
особливостях ментальності, політичних симпаті-
ях населення тощо. її вплив відчувався протягом
багатьох століть. "Україна вступила в 19 століття,
- зазначив Олександр Оглоблин у статті "Про
блема схеми історії України 19-20 століття (до
1917 року)",- як конгломерат кількох відмінних
історико-географічних територій, кожна з яких
мала власну історичну долю"5. Драматичні пе
рипетії загальноукраїнської історії неможливо
усвідомити, не урахувавши особливостей, а не
рідко і різноспрямованості політичних, соціаль
но-економічних і етнокультурних тенденцій в
різних частинах країни.
Разом з тим, з часом історичні долі різних
регіонів України все тісніше перепліталися,
"значні культурні різниці" між ними згладжу-
валися, "конгломерат історико-географічних
територій" все більше трансформувався в єдине
ціле, а різниці між регіонами (територіями) на-
буваючи рис місцевих особливостей.
Слід зазначити, що проблеми, викликані ре-
гіональними відмінностями, не є суто українсь-
ким явищем. Сучасна Росія, наприклад, скла-
дається з великої кількості історичних областей
і територій, інтеграція яких до складу Російсь-
кої держави супроводжувалася довгою і склад-
ною історією. Питання оптимізації відносин цен-
тру і регіонів є надзвичайно актуальною внутрі-
шньополітичною проблемою Російської Федерації.
Історичні області з досить виразними відміннос-
тями має у своєму складі майже кожна з постра-
дянських держав. Для прикладу можна назвати
хоча б Грузію і Молдавію з їх сепаратистськими
окраїнами. Країнам Західної і Центральної Євро-
пи також властива регіональна розмаїтість. Яск-
раво проявляється вона, наприклад, в Іспанії. І
сьогодні існують глибокі відмінності між
північними і південними регіонами Італії. Подібні
відмінності характерні для Німеччини, Польщі,
Чехії та інших країн. Навіть Франція, яку вва-
жають однією з найбільше централізованих дер-
жав, досить довго складалася з "розділених
шматків", а націю, за оцінкою істориків, їй вда-
лося витворити щонайменше за 125 років - від
Французької революції до Першої світової війни.
Ярослав Грицак, порівнюючи регіональну стро-
катість України й інших країн Європи, звернув-
ся до спадщини відомого французького історика
Фернана Броделя. У передмові до своєї книги "Що
таке Франція. Простір і історія" французький
вчений формулює свій дослідницький метод:
"...Ми досліджуємо нашу країну як різноманіт-
ний, "множинний" конгломерат автономних
"країв", різнокольорових камінців тієї мозаїки,
яка, власне, і зветься Францією". Далі він повто-
рює думку свого колеги по школі "Анналів" Льюі-
са Севра: "Ім'я Франції - різноманітність"6. Бро-
дель докладно зупиняється на живучості поділу
на французьку північ і французький південь і
зауважує, що Францію можна зрозуміти як ме-
режу різних, відмінних між собою регіонів. Але
такий поділ, вважає історик, не є унікальною
особливістю Франції -його можна знайти в бага-
тьох країнах Європи. Однак, це не зупиняє істо-
ричний розвиток націй. Більше того, вважає Ле-
февр, кожна нація існує і розвивається за раху-
нок цих поділів7. Яскравим підтвердженням цьо-
го правила є і Україна.
Перетворення конгломерату історико-геогра-
фічних територій, про який писав О.Оглоблин, в
єдиний національно-територіальний масив Украї-
ни було довгим, складним і суперечливим яви-
щем. Вплив регіонального фактора все ще гостро
відчувається сьогодні і, без сумніву, буде по-
мітним у майбутньому. Відтак, необхідність нау-
J
Краєзнавство 1-4, 2006
кового осмислення історичного минулого окре-
мих регіонів України диктується нагальними
суспільними потребами, зокрема, інтересами ста-
новлення молодої держави. Регіональні тенденції
і сьогодні пронизують всі сторони економічного і
суспільно-політичного життя України. При цьо-
му, в умовах соціально-економічної і політичної
дестабілізації вони нерідко набувають характеру
латентних чи відкритих конфліктів і ставлять під
загрозу єдність держави.
Так було, наприклад, напередодні розпаду
СРСР і проголошення незалежності України.
Частина радянсько-компартійної і господарської
еліти Півдня і Сходу, не зацікавленої в демокра-
тичних перетвореннях і суверенізації України,
взяла курс на її розкол. Спекулюючи на місце-
вих особливостях і територіальних відмінностях,
ці не обтяжені політичною відповідальністю і
сумлінням політики, стали закликати населення
окремих регіонів до самовизначення і виділення
із складу України. Ще у жовтні 1990 р. на юри-
дичному факультеті Одеського (до революції 1917
р. Новоросійського) університету було оголоше-
но про створення партії "новоросів" ("югоросів"),
представники якої стверджували, що в Одеській,
Миколаївській і Херсонській областях немає ні
українців, ні росіян, а живе новий етнос (народ)
"новороси" ("югороси"), які мають право на са-
мовизначення .
В Криму на початку 90-х pp. місцеві сепара-
тисти за підтримки російського політикуму по-
ставили завдання про вихід півострова із складу
України і приєднання до Російської Федерації.
Одним з найголовніших аргументів для обгрун-
тування цього наміру була надумана ідея про
"віковічні" зв'язки Криму з Росією і про
відсутність таких зв'язків з Україною.
В Донбасі, на Харківщині, Дніпропетровщині
і Запоріжжі в середовищі місцевої компартійної
бюрократії і директорів крупних підприємств (так
званих "червоних директорів") в цей час стала
поширюватися ідея створення тут місцевої авто-
номії як засобу протистояти "жовто-блакитній"
експансії з Заходу. .
Але сепаратистські настрої на початку
90-х pp. не мали відчутної підтримки в населенні
регіону. Переважна більшість жителів Південної
України на референдумі 1 грудня 1991 р. прого-
лосувала за незалежність України, яка сприйма-
лася як унітарна демократична республіка.
Однак, спроби спекуляції на особливостях
різних регіонів України не припинилися. На про-
тиставленні Сходу і Заходу України була побудо-
вана у 2004 р. виборча кампанія кандидата в
Президенти України В. Януковича. Як відомо,
широкомасштабна фальсифікація результатів
виборів викликала масові протести, які перерос-
ли в "Помаранчеву революцію". Як засіб бороть-
би з народним рухом був знову використаний се-
паратизм. На так званому "З'їзді Рад усіх рівнів"
в Сєвєродонецьку з закликом до створення Півден-
но-Східної Української автономної республіки
виступили керівники тих областей південного
сходу, де під час президентських виборів відбу-
валися наймасштабніші фальсифікації волевияв-
лення громадян - Харківської, Донецької, Лу-
ганської.
Щось подібне відбувалося і в Одесі. З наміра-
ми перетворити Одесу і всю Одеську область у
"віл%ну самоврядну територію, на якій будуть дія-
ти розпорядження місцевої влади" у випадку, якщо
на решті території України переможуть прихиль-
ники В.Ющенка, виступив в грудні 2004 р. міський
голова Одеси8. Але, як і на початку 90-х років XX
ст., заклики сепаратистів Одеси та інших регіонів
України не були підтримані населенням.
Разом з тим, події "помаранчевої революції"
черговий раз засвідчили існування досить глибо-
ких відмінностей між різними регіонами Украї-
ни і посилили інтерес суспільства і професійних
вчених, зокрема, істориків, до українських регі-
онів, їх проблем. Пояснити походження і сутність
регіонального поділу України, певне розходжен-
ня і навіть різноспрямованість інтересів окремих
її територій - завдання істориків. Лише засоба-
ми історичної науки можна визначити, наскільки
сучасний адміністративно-територіальний поділ,
відповідає історичній конфігурації регіонів, на-
скільки регіональні ідентичності, що склалися
на її основі, відповідають історичним традиціям
і загальнонаціональним потребам, як вони
співвідносяться з перспективами розвитку Украї-
ни, впливають на них, забезпечують державну
цілісність країни. Комплексне дослідження регі-
онів є необхідною передумовою відтворення історії
України у цілому.
У зв'язку з цим виникає питання про зміст
базового поняття історичної регіоналістики - істо-
ричний регіон країни, і його співвідношення з
іншими близькими поняттями, зокрема понят-
тям край, що традиційно використовується в істо-
ричному краєзнавстві. Це дуже важливо, адже
"за "іменем" наукового напрямку, - слушно зау-
важує одеська дослідниця Т.Попова, - вимальо-
вується діапазон його інституціонального поля"9.
В російській історіографії не склалося єдиної
точки зору щодо змістового наповнення термінів
регіон і край і, відповідно, об'єкта краєзнавчих і
регіонознавчих (в російській історіографії більше
поширений термін "регіонознавство", ніж "регі-
оналістика"). Дуже часто те, що протягом мину-
лих десятиліть називали краєзнавством тепер
сприймають як регіонологія. Виникла навіть своє-
рідна лексична новація - регіональне краєзнав-
ство. Разом з тим, в академічній науці існує
стійка тенденція пов'язувати вивчення регіонів
з фундаментальним знанням, а краєзнавству
відводити прикладну роль - навчально-про-
світницьку, пам'ятнико-охоронну, яка здійсню-
ється ентузіастами в межах адміністративно-те-
риторіальних частин країни10.
В українській історіографії також не склало-
ся домінуючої точки зору щодо змісту базових
понять, які застосовуються в регіоналістиці і крає-
знавстві. Досить часто поняття історичний регіон
продовжує використовуватися як синонім понят-
тя край. Це дає підставу для ототожнення істо-
ричної регіоналістики з історичним краєзнавством.
У свій час таке ототожнення не викликало
заперечень. Але на нинішньому етапі еволюції істо-
ричної науки, яка супроводжується як диференц-
іацією наукових знань, так і їх інтеграцією, що
вимагає освоєння нової і уточнення традиційної
наукової термінології, таке ототожнення багать-
ма спеціалістами вже не сприймається як виправ-
дане. Достатньо розглянути зміст традиційних
краєзнавчих досліджень в Україні і співставити
його з проблематикою сучасних історико-регіоно-
знавчих студій, щоб виявити досить істотну різни-
цю між ними. Загальновідомо, наприклад, що
краєзнавство схильне до мікросюжетів, детально-
го опису окремих населених пунктів, невеликих
районів, ґрунтується на масовому аматорстві, на-
дихається любов'ю до "малої батьківщини" і оріє-
нтується на виховну діяльність, в той час як істо-
рична регіоналістика прагне зберегти за собою
сферу наукових досліджень минулого дещо шир-
ших територій (регіонів), визначення їх впливу
на розвиток сусідніх і віддалених областей (регі-
онів) і країни в цілому, вплив регіонів на міжна-
родну ситуацію (якщо він проглядається), розроб-
ку критеріїв регіонального поділу, напрямки рег-
іональної політики центру і реакцію на неї на
місцях (в регіонах) тощо. Російський дослідник
С.О.Шмідт на Міжнародній конференції в Санкт-
Петербурзі в 2000 р. сформулював висновок, який
конкретизує цю очевидну різницю: "Регіонологія -
комплекс ширших і менш конкретизованих знань,
ніж краєзнавство..."11.
Однак, ця відмінність не може бути підста-
вою для якісного протиставлення краєзнавства і
регіоналістики. Багато залежить від наукового
рівня краєзнавчих досліджень, фахової кваліфі-
кації краєзнавців. Якщо цей рівень достатній,
добуті краєзнавцями знання можуть бути вклю-
чені в систему регіоналістики і в систему знань
про країну в цілому12. В такому випадку крає-
знавство, регіоналістика і національна історія
можуть сприйматися не лише як знання про різні
об'єкти, а і як різні рівні узагальнень про один
об'єкт - країну. Разом з тим, слід визнати існу-
вання сильного зворотного зв'язку - успіхи, чи
проблеми в дослідженні національної історії сти-
мулюють краєзнавчі і регіонологічні пошуки.
Враховуючи зазначені вище труднощі у роз-
межуванні змісту понять історичне краєзнавство
і історична регіоналістика, Ярослава Верменич
пропонує визначити базовим терміном, який "пе-
рекриває" уживане в історичному краєзнавстві
поняття "край" і в той же час дозволяє чітко ви-
окремити премет і об'єкт аналізу історика-регіо-
наліста, дефіницію "історико-географічний регі-
он". З цією пропозицією слід погодитися.
За Ярославою Верменич - історико-геогра-
фічний регіон має визначатися як історично сфор-
мований ареал, більш-менш однорідний за еко-
номіко-географічними умовами, суспільно-полі-
тичними уподобаннями населення, національно-
культурною аурою. Як правило, регіон характе-
ризується специфічною самосвідомістю, спільни-
ми територіальними інтересами, домінуванням
певних мовних і релігійних орієнтацій громадян.
Регіони розрізняються і за специфікою політич-
ної культури. На грунті регіональної ідентичності
часто виникає тип свідомості, якому притаман-
ний своєрідний "регіональний патріотизм"13.
Розробка критеріїв регіонального поділу краї-
ни - необхідна передумова вивчення регіону. Заз-
начене вище визначення Я.Верменич (як, до речі,
і визначення інших авторів) занадто абстрактне,
щоб стати інструментом для такого поділу. Але
воно може стати орієнтиром для нього.
Цілком очевидно, що коли мова йде про те-
риторіальний масив, який характеризується як
певний історикогеографічний регіон, то об'єднавчі
фактори слід шукати в соціально-економічній,
політичній і соціокультурній спільності минулих
поколінь (історії) на певній географічній тери-
торії з властивими їй природно-кліматичними
особливостями, в особливостях географічного роз-
ташування цієї території у системі їх відносин з
сусідніми територіями (регіонами) і порубіжни-
ми країнами протягом достатньо тривалого істо-
ричного періоду. Саме комплекс цих обставин ро-
бить регіональні особливості стабільними і досить
потужними чинниками історичного процесу.
Не вдаючись в технологію географічного ок-
реслення історичних регіонів на карті України,
зазначимо, що у новітній історіографії немає ус-
таленої точки зору щодо їх територіальної кон-
фігурації і кількості. Це цілком зрозуміло. Для
кожної історичної епохи ця кількість і конфігу-
рація свої. В запропонованій читачу статті автор
виходить з загальноприйнятої точки зору, що в
межах сучасної України у XIX - XX ст. існувало
п'ять великих історико-географічних регіонів:
Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина,
Західна Україна і Південна Україна.
У цитованій вище статті О.Оглоблина в Ук-
раїні XIX -початку XX століття виділяються такі
історико-географічні регіони (за термінологією
історика - "історико-географічні території"):
Лівобережна Україна (колишня Гетьманщи-
на, територія Козацько-Гетьманської держави 17-
18 століття), "з якою певною мірою була пов'яза-
на, хоча мала окреме історичне минуле, Слобі-
дська Україна";
Правобережна Україна ("терен давньої Ук-
раїно-Руської Княжої держави й пізнішої Козаць-
ко-Гетьманської держави 17 століття"), яку ро-
сійський уряд досить довго вважав за "край
польський", а потім визначив терміном "Юго-
Западный край" Російської імперії;
Південна Україна - "простір поміж російсь-
кою і польською У країнами, який з давніх-давен
органічно зв'язаний з усім комплексом українсь-
ких земель, а нову добу (16-17 ст.) певною мірою
відокремлений від нього й репрезентований до
Краєзнавство 1-4, 2006
Yllb p. державою Війська Запорізького Низово-
го й турецько-татарськими володіннями на пів-
ночі Чорноморщини, а пізніше т. зв. Новоросією,
або Новоросійським Краєм, який Росія ще дов-
гий час, навіть вже по революції 1917 року вва-
жала за органічну частину Російської держави";
Західно-Українські землі - Галичина, Буко-
вина й Закарпаття.
Як окрему "історико географічну територію"
О.Оглоблин виділяє також Полуднево-Східну
Україну - терени нової української колонізації
між Доном і Волгою й між ними й Кавказьким
хребтом14.
Таким чином, до Південної України - об'єкту
наших інтересів-відноситься суцільний масив
земель, населених переважно українцями, який
до 1917 р. охоплював Катеринославську, Хер-
сонську і Таврійську губернії. З цими трьома гу-
берніями межували населені переважно україн-
цями окремі райони Бессарабської губернії і
Війська Донського. Вони також становлять час-
тину південноукраїнського регіону.
Окремої розмови заслуговує Крим. Без сум-
ніву, це особлива, багато у чому відмінна від
інших районів України територія. В "Листах до
братів-хліборобів" В. Липинський виділяє Крим
в окремий край України15. Цю свою особливість
Крим зберігав тисячі років. І все ж, є достатньо
географічних, історичних, геополітичних і етно-
національних та інших підстав, щоб віднести до
південноукраїнського регіону (принаймні, станом
на кінець ХІХ-початок XX ст.) і Кримський
півострів, хоча українці (як, до речі, і росіяни до
виселення у 1944 р. з Криму татар) тут не стано-
вили абсолютної більшості, а корінним населен-
ням була друга за чисельністю - кримськотатарсь-
ка етнічна група. Правда, точка зору про істо-
ричну приналежність Криму Україні суперечить
російській історіографії, яка була (і залишаєть-
ся) у полоні анти-кримськотатарської (і, знач-
ною мірою, антиукраїнської) упередженості і
міфологізує історію півострова. Слід погодитися
з Ярославою Верменич, що не вільна від подібних
підходів і сучасна українська історіографія, не-
мало представників якої схильні виводити істо-
рію Криму за межі історії України16.
Найбільшим за площею регіоном держави є
Південь України. Сприймаючи його як певну
цілість, слід пам'ятати, що більш-менш одно-
рідним, цілісним він залишався лише до остан-
ньої чверті XIX ст. У наступні десятиліття під
впливом бурхливого економічного розвитку
Південь України перетворився на достатньо сег-
ментовану територію, на якій стали виокремлю-
ватися нові історико-географічні ареали. Про
чисельність цих ареалів і їх конфігурацію в літе-
ратурі немає єдиної точки зору. На наш погляд,
досить продуманою і прийнятною для історика є
пропозиція Я. Верменич, яка у відповідності з
"сучасним поглядом на історико-географічні ре-
гіони", виділяє у складі Південної України чоти-
ри ареали, які вона називає "історичними" або
"історико-географічними землями": Запорожжя
(Запорозький Низ, Вольності Війська Запорозь-
кого), Таврія або Причорномор'я (Крим і прилеглі
райони Причорномор'я і Призов'я), Буджак (ме-
жиріччя Дунаю і Дністра), Донецький басейн17.
Подібне фрагментація на окремі історичні
землі відбувалася і в інших великих історико-
географічних регіонах України - Західній Ук-
раїні, Лівобережжі, Правобережжі, Слобожан-
щині. У їх межах також виокремлюються "істо-
рико-географічні землі", які можна розглядати
як регіони другого, або нижчого рівня.
Як вже зазначалося вище, вивчення окремих
історико-географічних регіонів України було за-
початковано ще в XIX ст. У наступному столітті
цей процес набув нового розмаху. Ще М.С.Гру-
шевський після свого повернення в Україну в 1924
р. зробив спробу розгорнути систематичне дослі-
дження окремих історичних районів України, і,
по суті, заклав основи української історичної ре-
гіоналістики. З його ініціативи були створені
чотири порайонні комісії - для Києва і Лівобе-
режжя, Правобережжя і Слобожанщини, для
Полудневої (або Степової) України), для Західної
України (Галичини, Холмщини з Підляшшям,
Буковини і Закарпаття), які планували розгор-
тання досліджень і видання збірників статей з
найбільш актуальних проблем історії і культури
зазначених регіонів України. Але політична си-
туація стала на заваді реалізації цих планів. В
другій половині 1920-тих років вдалося опублі-
кувати лише збірники, присвячені Києву і Чер-
нігівщині, хоча план, як писав сам М.Грушевсь-
кий, "був досить грандіозний"18.
Серед іншого, цей план передбачав і видан-
ня збірника з історії Південної (Степової) або, як
писав М. Грушевський, "Полудневої України".
Але цей збірник, рукопис якого декілька разів
доповнювався, так і не був опублікований, хоча
в 1930 р. було підготовлено остаточний його ва-
ріант, на якому є редакторська резолюція
М.С.Грушевського: "Перечитано, можна здавати
до друку"19. Збірник було розсипано і лише в
1992 р. в журналі "Український історик" була
опублікована редакторська стаття-вступ М.С.Гру-
шевського до збірника під назвою "Степ і море в
історії України", у якій формулювалися його
думки про значення, плани і перспективи вив-
чення південноукраїнського регіону. По-суті, у
цій статті міститься концепція історії Півдня
України і програма наукових досліджень історії
регіону з найдавніших часів, розрахована на ба-
гато десятиліть.
Звертає на себе увагу, перш за все, що М .Гру-
шевський чітко окреслює територію Південної,
"Полуднево?', України. Він сприймає її в єдності
"Степової України і Чорноморсько-Азовського
побережжя", включаючи до неї і Крим. М.Гру-
шевський констатує фрагментарний характер
дослідження усіх етапів історії Півдня і зазна-
чає, що ця історія ще не склалася в суцільний
образ: "Полуднева Україна як цілість лишається
неясною - так само й її економічне і культурне
районування. Спеціальної уваги в нинішніх умо-
вах заслуговує Донецький басейн, територія по-
рогів (Дніпрельстан), Крим Кавказьке побереж-
жя, територія Прутсько-Дунайська"20.
Як і його попередники, М.Грушевський істо-
рію Півдня розглядає в контексті загальної історії
України і відкидає імперське сприйняття цього
регіону як "Новоросії" - території, відірваної від
загальноукраїнських теренів. "Донедавна, та мож-
на сказати, що ще й нині ще, - зазначає М.С.Гру-
шевський, - "Новоросія" і "Україна" мисляться
як поняття окремі, диспаратні, не зв'язані орган-
ічно. Процес освоєння Полудневої України сло-
в'янською в нинішнім вигляді українською люд-
ністю, що тягнувся протягом тисячоліть - донині
ще не закінчився. Завдання істориків, з одного
боку, вияснити постійність, стихійну непере-
можність і органічність цього процесу, а з друго-
го - з'ясувати ті перешкоди, що лежали на сім
шляху... Вивчити зовнішню історію сеї українсь-
кої експансії на Полуднє, висвітлити впливи сього
колонізаційного походу на місцеві відносини в
Степу і на Побережу, і навпаки - вияснити, які
наслідки ся полуднева українська експансія і
зміни в ній - припливи на полуденне українсь-
кої людності і відпливи назад до лісостепу і лісо-
зої зони, вносила до українського життя в його
колонізації запіллю, в лісостепу і в лісовій зоні"21.
В іншій статті "Нові перспективи", надруко-
ваній весною 1918 p., М.Грушевський підкрес-
лює виняткову роль Півдня в історії України ще
й з огляду на його природні багатства і те, що
через цей регіон відкриває вихід України до Чор-
ного моря, а з ним - і до країн, що розташовані в
його басейні. Видатний історик підкреслює
історичний зв'язок між Україною і країнами Чор-
номорського басейну. "Коли народність наша, дух
нашого народу, -зазначив М.Грушевський у статті
"Нові перспективи", написаній весною 1918 р., -
тягне нас на захід, край (мається на увазі Пів-
день. - Авт.) завертає нашу енергію, нашу пра-
цю на схід і полуднє, в сферу нашого моря, на-
шого комунікаційного центру, до котрого ведуть
наші ріки і повинні б повести сі всі наші дороги,
коли б вони будувалися нами, в орієнтуванню на-
шими інтересами, а не мали своєю метою - на-
впаки - боротися з природною орієнтацією на-
шого економічного й культурного життя"22.
Нагадавши про унікальну роль Півдня в
історії України, М.Грушевський поставив завдан-
ня глибокого і всебічного його вивчення вітчиз-
няними істориками.
Але спроба М.С.Грушевського розгорнути
порайонні була припинена більшовицьким режи-
мом. З початку ЗО-х pp. відносна свобода в дос-
лідженні історії України відходить у минуле, як
і зникає зі сторінок наукових видань південно-
українська тематика взагалі. Пауза тривала
чверть століття. Вона завершилася лише після
Другої світової війни, в 50-ті pp., коли південно-
українська проблематика знову поновлюється, але
тепер вже у працях російських радянських істо-
риків.' Очевидно, це не випадково. Складається
враження, що трактування історії Півдня Украї-
ни для радянського режиму виявилося наскільки
важливим, що дозволити цю роботу історикам
України він не вважав можливим. с
Відновлення дослідження Південної України
почалося зі спроб повернутися до офіційної
історіографічної традиції XIX ст. про цивіліза-
торську роль Росії на Півдні. Згідно цієї традиції
південний регіон упродовж ХУШ ст. був "Диким
полем", а запорожці не переймалися його госпо-
дарський освоєнням. Одним з апологетів цієї точ-
ки зору була О. Й. Дружиніна, московський істо-
рик, - автор цілого циклу досліджень з історії
Південної України. Початок господарського ос-
воєння Півдня вона пов'язує із включенням цьо-
го регіону до складу Росії. У першій книзі "Ку-
чюк-Кайнаджирский мир 1774 г., его подготов-
ка и заключение" (М.,1955) авторка стверджує,
що в результаті виходу Росії до Чорного моря,
"від якого вона на протязі декількох століть була
відрізана"(І?- Авт.), Північне Причорномор'я ста-
ло швидко заселятися і освоюватися. Цю ж точ-
ку зору вона розвиває в книзі "Северное Причер-
номорье в 1775-1800 гг.", опубліковану в 1970 р.
Дружиніна змушена визнати домінування украї-
нського етнічного елементу в краї, але не нава-
жується на висновок про Південь, як про части-
ну України. Цікава логіка автора: "Вже у цей
період намітилося переважання українців у складі
населення степового Півдня, що дало привід на-
зивати цей край у наступних працях Південною
Україною, яка суттєво відрізняється в соціаль-
но-економічному відношенні від України Лівобе-
режної і Правобережної" 33.
Факт домінування українців на Півдні, до
речі, визнає також інший відомий російський
дослідник В.М.Кабузан. Він також виходить з
переконання, що після Полтавської битви 1708
p., коли запорозькі козаки відійшли в межі
Кримського ханства, Запоріжжя остаточно запу-
стіло, а заселятися стало після остаточного при-
єднання Півдня до Росії. Однак, він і після цього
продовжував називати Південь України Новоро-
сією24. Правда, це вже не означало невизнання
українського в етнічному плані характеру Півдня.
Сам дослідник наводить немало конкретних
фактів на користь українського (за складом насе-
лення) характеру цього регіону. Але, його підхід
відбивав домінуючу в радянській історіографії
тенденцію показувати процеси, що проходили в
Південній Україні в загальноросійському кон-
тексті. Для радянської науки взагалі була харак-
терна універсалізація історії Півдня: у цьому по-
лягає її спільність з російською дореволюційною
історіографією. За межі цієї тенденції не могли
вийти навіть досить кваліфіковані і обізнані істо-
рики. Зокрема, відомий український історик
В.О.Голобуцький в монографії "Черноморское ка-
зачество" в традиційній для багатьох істориків
того часу езоповій мові висловлює критичне
Краєзнавство 1-4, 2006
ставлення до російської політики на Півдні, але ,
разом з тим, повторює поширену в російській істо-
ріографії XIX ст. офіційну точку зору про повер-
нення в результаті російсько-турецьких воєн до
складу Росії "исконно-русских земель" на Півдні25.
Переважна більшість сучасних українських
істориків стоять на позиції приналежності півден-
ного регіону Україні і досить інтенсивно дослі-
джують різноманітні аспекти його історії. Але їх
зусилля зустрічають опір політичних маргіналів,
які після проголошення незалежності України
намагалися відновити концепцію окремішності
південного регіону, його ізольованості від решти
України, або навіть відверто підтримують стару
імперську історіографічну традицію про цілко-
виту приналежність Півдня Росії. Наприклад, у
статті Г.А.Саніна "Граница России и Крымского
ханства во второй половине ХУШ-первой поло-
вине XIX вв." (Проблемы истории и археологии
Крыма.-Симферополь, 1994) повторюється точ-
ка зору В.Кабузана , що «після Полтавської бит-
ви 1709 p. запорізькі козаки пішли в межі
Кримського ханства, що остаточно привело до
запустіння Запоріжжя». Територіальні придбан-
ня Росії оцінюються ним як «урядова селянська
колонізація нічийних земель, як природний про-
цес розширення території держави»26. Таким
чином, імперські стереотипи виявилися надзви-
чайно стійкими і пережили саму імперію.
Цей короткий екскурс в дискусію про при-
належність Степового Півдня, розпочату ще у
ХУПІ ст., вкрай необхідний для розуміння особ-
ливостей його становища в XX ст. Але Південь
до останнього часу залишався менш вивченим
регіоном, ніж, наприклад, Західна Україна, Сло-
божанщина чи Лівобережна Україна. При цьо-
му, сучасний читач не може поскаржитись на
відсутність конкретних історичних досліджень
окремих аспектів минулого Півдня. В останнє
десятиліття захищено десятки дисертацій, опуб-
ліковано сотні статей і ряд монографій з півден-
ноукраїнської проблематики. Зокрема, Донбас і
Одеса вже навіть стали об'єктами комплексного
аналізу вітчизняних і зарубіжних дослідників27.
Та ці винятки не змінюють суті справи. В цілому
роль Півдня в історії України ще не одержала
збалансованої оцінки. Мозаїка локальних про-
цесів і подій в регіоні, описаних істориками, поки
що не створює достатньо чіткої і цілісної карти-
ни. Складається враження, що до цього дослід-
ники й не прагнуть. Разом з тим відчувається їх
природне бажання підніматися із своїми місце-
вими фактами і матеріалами до загальноукраї-
нських узагальнень.
На наш погляд, наукова цінність таких уза-
гальнень напряму залежить від того, як урахо-
вується їх регіональний (південноукраїнський)
компонент і пов'язані з ним особливості. Напри-
клад, розглядаючи перебіг Української революції
початку XX ст. на Одещині, Катеринославщині
чи Херсонщині, дослідник на підставі дослідже-
них джерел, виявляє перш за все, особливості
Півдня України. Лише співвіднісши їх із специ-
фікою інших регіонів, він одержує можливість
виявляти і загальноукраїнські закономірності.
Якщо він захоче вийти із своїм місцевим (одесь-
ким, катеринославським чи херсонським матері-
алом) зразу на загальноукраїнський рівень, то
повинен рахуватися з небезпекою втрати важли-
вої інформація і про саме аналізоване явище (бо
його неможливо зрозуміти поза регіональним -
південноукраїнським контекстом), і про Південь
у цілому, його місце і роль в Україні, в оточую-
чому геополітичному просторі. Зрештою,
збіднюється, спрощується а інколи і просто вуль-
гаризується історія України в цілому. Наголошує-
мо, за нашим переконанням, місцева краєзнавча
інформація може бути належним чином оцінена
лише з урахуванням регіональної специфіки. Між
окремим південноукраїнським містом, селом чи
областю, з одного боку, і Україною, з іншого, слід
поставити відповідний регіон і розглядати місце-
ву історію з урахуванням його специфіки.
Зосередження в запропонованій читачу мо-
нографії уваги на Півдні, як на окремому істори-
ко-географічному регіоні України, не означає про-
тиставлення його іншим регіонам. Кожен істо-
ричний регіон України відзначається своїми яс-
кравими особливостями, які у поєднанні створю-
ють її неповторний образ - єдиної у своїй різно-
манітності.
Врахування складної діалектики місцевих і ре-
гіональних процесів дозволить дати більш збалан-
совану і повну картину загальнонаціональної історії.
Примітки
1. Регіональна політика України: концептуальні 5.
засади, історія, перспективи, міжнародна
науково-практична конференція 10-11 6.
листопада 1994 р. - К., 1995.
2. Верменич Я. Теоретико-методологічні 7.
проблеми історичної регіоналістики в
Україні. - К.: Інститут історії НАН України, 8.
2003 . - С 516.
3. Липинський В. Листи до братів-хліборобів.
Київ; Філадельфія, 1995.- С. 421.
4. Дергачев В. Геополитика. - К., 2000. - С. 9.
102-110; 428-432.
Оглоблин О. - Проблеми схеми історії
України 19-20 століття (до 1917 року) // .47.
Бордель Ф. Що таке Франція. Простір і
історія. -М., 1994. - С 20. Грицак Я.
Двадцять дві України // Критика. - 2002. -
4.4. - С
Мостовая Ю. Украина разбилась на счастье? //
Зеркало недели. - 2004. - 11 декабря; Перст-
нева Н. Одесса собирает деньги на валерьянку
// Зеркало недели - 2004.- 4 декабря. Попова
Т.Н. Проблемы категориального аппарата
историко-региональных исследований в
современной российской историографии //
Записки історичного факультету. - Вип.11.-
Одеса: Одеський національний університет
імені I.I. Мечникова, 2001. - С.23.
10. Там само.
11. Шмидт СО. Краеведение и региональная
история в современной России // Методоло
гия региональных исторических исследова
ний. Материалы международного семинара. -
Санкт-Петербург, 2000. - С. 14.
12. Середа Н.В. Регионалистика и краеведение в
конкексте развития современной исто
рической науки // Методология региональніх
исторических исследований. Материалы
международного семинара. - С. 50-52.
13. Верменич Я. Там само. - С.
14. Там само. - С.48.
15. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. -
С. 422.
16. Верменич Я. Вказ. праця. - С.25.
17. Верменич Я. Там само. - С.92, 99.
18. Грушевський М.С. Степ і море в історії
України // Український історик. - 1991-
1992. - 4.110-115. - Т.28-29. - С.55.
19. Швидько Г. М.С.Грушевський і репресований
збірник "Полуднева Україна" // Український
історик. - Ч.110-115. - Т.28-29. - 1901-
1992. - С.69.
20. Грушевський М. Степ і море в історії України
// Український історик. - Ч. 110-115. - Т.28-
29. - 1991-1992. - С 58.
21. Грушевський М.С. Там само.-С.58.
22. Грушевський М.С. Наші перспективи // На
порозі Нової України: Гадки і мрії. (Відтво-
рено репринтно з видання 1918 p.). — К.,
1991.-С.23.
23. Дружинина Е.И. Южная Украина в период
кризиса феодализма. 1925-1860 гг. - М-,
1981. -С.З.
24. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екате-
' ринославской и Херсонской губерний) в
XVIII-первой половине XIX в (1719-1859 гг).-
М.,1976.
25. Див.: Голобуцкий В. Запорожское каза
чество. - К., 1956. - С.42; Бойко A.B. Пів
денна Україна останньої чверті ХУШ століт
тя. Аналіз джерел. - К., 2000. - С.35-36.
26. Санин Г.А. Граница России и Крымского
ханства во второй половине ХУИ-первой
половине ХУШ вв. // Проблемы истории и
археологии Крыма. Сборник. - Симферополь,
1994.-С.140-169.
27. Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі.
Українсько-російське прикордоння 1870-
1990-і роки. - К., 2002; Herlihy P. Odessa: A
History, 1794-1914. - Cambridge, Mass., 1986;
Me. Kay J.P. Pioneers for Profit. Foreign
Entrepreneyrschip and Russian Industria-
lisatson. 1885-1913. - Chicago, London, 1970;
Chartere W. Workers, Strikes and Pogroms.
The Donbass -Dnepr bend in late imperial
Russia, 1890-1905.- Prinston, 1992; Friedgut
Т.Н. Jusovka and Revolution // Politics and
Revolutions in Russia's Donbass, 1869-1924.-
Vol. II. - Princeton, New Jersi, 1994.
Summary:
The author emphasizes the intersubject scientific contacts of historical regional study and regional
geography, covers their primary sources, shows the role of such personalities as volodymyr Antonovych,
Mykola Kostomarov, Dmytro Bagalij, Mykhajlo Grushevsky and others.
Key words: integrative factor, national specific character, regional problems, historiography, historical
and geographical territory, political situation, universalism of history.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-6175 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | ХХХХ-0001 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T19:01:53Z |
| publishDate | 2006 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Турченко, Г.Ф. 2010-02-18T16:26:27Z 2010-02-18T16:26:27Z 2006 Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) / Г.Ф. Турченко // Краєзнавство. — 2006. — № 1-4. — С. 50-57. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. ХХХХ-0001 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6175 908 (477.7)(09) Автор фокусує увагу на міждисциплінарних наукових зв'язках історичної регіоналістики і краєзнавства. Торкається їх першоджерел, вимальовує роль у цих процесах таких постатей як Володимир Антонович, Микола Костомаров, Дмитро Багалій, Михайло Грушевський та ін. The author emphasizes the intersubject scientific contacts of historical regional study and regional geography, covers their primary sources, shows the role of such personalities as Volodymyr Antonovych, Mykola Kostomarov, Dmytro Bagalij, Mykhajlo Grushevsky and others. uk Інститут історії України НАН України Літопис українського краєзнавства Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) Историческая регионалистика и краеведение в контексте национальной истории (южноукраинский аспект) Historical regional study and regional geography in national historical context (South Ukrainian aspect) Article published earlier |
| spellingShingle | Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) Турченко, Г.Ф. Літопис українського краєзнавства |
| title | Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) |
| title_alt | Историческая регионалистика и краеведение в контексте национальной истории (южноукраинский аспект) Historical regional study and regional geography in national historical context (South Ukrainian aspect) |
| title_full | Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) |
| title_fullStr | Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) |
| title_full_unstemmed | Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) |
| title_short | Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) |
| title_sort | історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїнський аспект) |
| topic | Літопис українського краєзнавства |
| topic_facet | Літопис українського краєзнавства |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6175 |
| work_keys_str_mv | AT turčenkogf ístoričnaregíonalístikaíkraêznavstvovkontekstínacíonalʹnoíístoríípívdennoukraínsʹkiiaspekt AT turčenkogf istoričeskaâregionalistikaikraevedenievkontekstenacionalʹnoiistoriiûžnoukrainskiiaspekt AT turčenkogf historicalregionalstudyandregionalgeographyinnationalhistoricalcontextsouthukrainianaspect |