Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р.
Стаття присвячена подіям середини XIVст., які малимісце в західних
 областях Золотої Орди. У центрі уваги—дослідження походу війська хана
 Джанібека,що був здійснений на території улуса Курумиши, і придушення
 місцевого сепаратизму. Проведена спроба визначення місця українськ...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Україна в Центрально-Східній Європі |
|---|---|
| Datum: | 2010 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/62849 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р. / Б. Черкас // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 9-10. — С. 13-25. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860237348029071360 |
|---|---|
| author | Черкас, Б. |
| author_facet | Черкас, Б. |
| citation_txt | Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р. / Б. Черкас // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 9-10. — С. 13-25. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Україна в Центрально-Східній Європі |
| description | Стаття присвячена подіям середини XIVст., які малимісце в західних
областях Золотої Орди. У центрі уваги—дослідження походу війська хана
Джанібека,що був здійснений на території улуса Курумиши, і придушення
місцевого сепаратизму. Проведена спроба визначення місця українських
земель, особливо Поділля і Київщини, в житті Золотої Орди середини
XIV ст.
Статья посвящена событиям средины XIVст., которые происходили
в западных областях Золотой Орды. Вцентре внимания — изучение похода
войска хана Джанибека, осуществленного на территории улуса Курумыши, и расправы над местным сепаратизмом. Осуществлена попытка
определения места украинских земель, особенно Подолья и Киевщины, в
жизни Золотой Орды средины XIV ст.
This article is dedicated to the events of middle of XIVcentury,whichwere
on the Western lands of theGoldenHorde.In the centre ofresearch is campaign
of khan Dzhanibek, that realized on the territory of Kurumyshy’s ulus, and,
therefore,reprisal overlocalseparatism.It is made an attempt to determine the
place of Ukrainian lands, especially Podillia and Kyiv region, in the life of the
Golden Horde in the middle of XIV c.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:25:16Z |
| format | Article |
| fulltext |
Розділ І
Історія
Борис Черкас
ПОХІД ХАНА ДЖАНІБЕКА
НА ПРАВОБЕРЕЖНУ УКРАЇНУ 1352 р.
Стаття присвячена подіям середини XIV ст., які мали місце в західних
областях Золотої Орди. У центрі уваги — дослідження походу війська хана
Джанібека, що був здійснений на території улуса Курумиши, і придушення
місцевого сепаратизму. Проведена спроба визначення місця українських
земель, особливо Поділля і Київщини, в житті Золотої Орди середини
XIV ст.
Ключові слова: Україна, Джанібек, улус, Київщина, Поділля.
Статья посвящена событиям средины XIV ст., которые происходили
в западных областях Золотой Орды. В центре внимания — изучение похода
войска хана Джанибека, осуществленного на территории улуса Куру-
мыши, и расправы над местным сепаратизмом. Осуществлена попытка
определения места украинских земель, особенно Подолья и Киевщины, в
жизни Золотой Орды средины XIV ст.
Ключевые слова: Украина, Джанибек, улус, Киевщина, Подолье.
This article is dedicated to the events of middle of XIV century, which were
on the Western lands of the Golden Horde. In the centre of research is campaign
of khan Dzhanibek, that realized on the territory of Kurumyshy’s ulus, and,
therefore, reprisal over local separatism. It is made an attempt to determine the
place of Ukrainian lands, especially Podillia and Kyiv region, in the life of the
Golden Horde in the middle of XIV c.
Keywords: Ukraine, Dzhanibek, ulus, Kievschinа, Podillia.
Часи золотоординського панування на українських землях відносяться
до так званих «темних віків». В першу чергу це пов’язано з гострим
дефіцитом інформації. Тому поява будь-якого джерела щодо життя на
українських теренах другої половини XIII — першої половини XIV ст.
уподібнюється променю в темряві.
Український вчений Я. Дашкевич зробив переклад давно відомого, проте
ще не достатньо оціненого джерела — повідомлення про похід угорців на татар
з флорентійської хроніки Маттео Віллані1. Причому науковець забезпечив свій
переклад досить широкими науковими коментарями, оформленими у статейний
варіант. Я. Дашкевич з притаманними йому професіоналізмом і широтою
13
бачення розібрав всі складові згаданого повідомлення і переконливо довів
реальність зображених в ньому подій. Також Ярослав Романович, проана-
лізувавши як саме джерело, так і зовнішньополітичну ситуацію в Центрально-
Східній Європі, дійшов висновку, що події 1352 і 1354 рр., приведені в хроніці,
відбувалися саме на українських землях, а точніше на Поділлі. В центрі подій,
за висновками вченого, був конфлікт улусного правителя Брацлавської тьми з
ханом Золотої Орди2.
Наведемо текст джерела за Дашкевичем повністю: «Трапилося в цьому
році, що один король з роду татарів, якого король мав неприязну сутичку з
королем Прославії (невірним і підданим короля Угорщини), що нанесла шкоду
одному і другому народові; згаданий король татарів, почуваючись у великій
силі, засліплений своєю величчю, або щоб вивести народ свого краю (де в цей
час був велетенський голод) вийшов із своїх володінь з безмежною кількістю
піхотинців і кінноти та вступив у королівство прославів. Король прославів із
своїм народом виступив проти цієї великої кількості, щоб затримати її на
певних межах, оскільки мав допомогу короля Угорщини, який на цей час
виділив йому сорок тисяч кінних лучників: [вони] приєднавшись до народу
короля прославів, тут же почали бій з татарами, і з них загинуло стільки, що
духу не вистачало в людей, лез — у шабель, стріл — у луків. Але через
надмірну кількість татарів, не маючи змоги більше рубати, угорці й прослави
покинули поле [бою] не без великих втрат із числа своїх народів. Татари, хоча
і переможені, залишилися переможцями. Проте через труднощі з харчуванням,
а також через попсоване повітря, змушені [були] спочатку поїдати мертві тіла;
припускаючи, що два королі роблять підготовку, щоб повернутися на Поле з
численнішим і могутнішим військом, із страху і через великий брак харчів у
татарів, [вони] вернулися назад до свого краю. Цю новину ми звідусіль у
Флоренції в місяці квітні 1352 [року]»3.
«У цьому році і в цей же час Людовик, король Угорщини, зібрав свої сили,
а також їхніх людей з Польщі й Прославі; приготувавши великий запас харчів,
з двомастами тисяч вершників просувався п’ятнадцять днів через пустинні
місця; з великими труднощами ввійшов у володіння великого короля татарів.
І коли вже досягнув його володінь і вже мав намір нанести шкоду краєві, король
цього краю, а був він ще досить молодий, звернувся з проханням до [короля]
Угорщини, щоб цей дозволив йому безпечно наблизитися до нього з великим
супроводом; отримавши дозвіл, прибув до нього з сотнею дуже пишно і багато
споряджених баронів; виявивши ознаки шани, запитав короля Угорщини, що
привело його зі збройною силою до його володінь і чого від нього хоче. Король
відповів, що виступив проти нього тому, що цей не християнин, і що вимагає
трьох речей: по-перше, щоб він став християнином разом зі своїм народом; по-
друге, щоб він визнав його зверхність; по-третє, щоб на знак шани щорічно
сплачував йому певну данину — тоді він став би його захисником. А юнак
сказав: “Глянь, королю Угорщини, моя сила значно більше, аніж твоя: маю на
увазі лише мої володіння, без сили моїх старших; і запевняю тебе, що коли б
14
ЧЕРКАС БОРИС
захотів великої перемоги, то здобув би її над тобою і над твоїм народом. Але,
оскільки маю намір стати християнином, приймаю твої умови і сподіваюся
виконати з часом з допомогою твоєї і папи”. І залишився в згоді, зробив великі
почесті королеві Угорщини, і супроводив його аж до кінця — до кордонів свого
володіння. Але, коли прибули сюди, великі угорські барони через заздрість не
виявили йому честі, втрутившись, щоб перешкодити, аби їхній король,
добившись цього, не став надмірно великим. І стало це предметом ганьби:
добра воля, яку мав король татарів — і намір короля Угорщини»4.
Аби реконструювати події, про які оповів Віллані, слід розібратися з
загальною політичною ситуацією на території України середини XIV cт.
Наприкінці 1341 р. помирає хан Узбек. Ще за життя він готував у спадкоємці
старшого сина Тинібека. І той вже деякий час фактично був співправителем.
Проте 1342 р. внаслідок заколоту до влади в Золотій Орді приходить молодший
син хана Узбека Джанібек. За такої ситуації новий хан мав зустріти в обличчі
брата і частини аристократії сильну опозицію. Як наслідок, Джанібек одразу
вдається до репресій. За короткий проміжок часу гине Тинібек і чимала
кількість огланів (представників роду Чингізхана) та князів. Проте більшість
аристократії підтримала хана і отримала від нього значні пільги5. Репресивні дії
торкнулися і тих організацій і громад, що мали забезпечити великі фінансові
вливання в бюджет. У 1344 р., під приводом загибелі в Азаці (Тані)* ординсь-
кого чиновника від руки венеціанця, хан вислав сюди військо і захопив всі
статки італійців. Причому постраждали не лише венеціанці, а й пізанці.
В тому ж році татарські тумени підступили під генуезьку Кафу на Кримському
півострові. Проте оборона виявилася досить потужною, і місто вистояло.
У 1346–1347 рр. Джанібек здійснив новий похід на Кафу. Облога тривала кілька
місяців. Татари обстрілювали місто з метальної артилерії. Причому, не маючи
можливості розбити стіну, ординці як снаряди використовували трупи тварин,
аби викликати серед обложених хвороби. У відповідь генуезці здійснили вдалу
вилазку. Їм вдалося понищити частину облогового парку і завдати відчутних
втрат ординцям. В решті-решт гарнізон залишив місто і на кораблях відступив
до Константинополя6. Розорення колоній в Криму і гирлі Дону призвело до
здорожчання східних товарів в Італії «на 50 і навіть на 100%»7. Ще більших
збитків зазнав Константинополь і його анатолійські володіння. Там внаслідок
припинення надходження зерна і солі, що їх завозили з півночі генуезці,
спалахнув голод8. Самим же головним наслідком Джанібекових походів стало
занесення зі сходу чуми. Останню генуезькі втікачі завезли до Європи, що
спричинилося до спалаху епідемії, відомої під назвою «чорної смерті»9.
Важливо з’ясувати, яким було ставлення емірів, що мали володіння в
українському степу, до таких акцій хана. Землі Золотої Орди на захід від
нижнього Дону і Сіверського Дінця становили праве крило цієї держави10. На
15
ПОХІД ХАНА ДЖАНІБЕКА НА ПРАВОБЕРЕЖНУ УКРАЇНУ 1352 р.
* Сучасний Азов.
час описуваних подій місцева аристократія основні доходи мала вже не з
грабежу сусідніх держав, а через економічну діяльність. Археологічні дослід-
ження засвідчують існування на цих землях великої кількості міст і сіл з доволі
розвинутим рівнем економіки — ремісництва, землеробства, скотарства і тор-
гівлі11. В. Гюзелев стверджує, що недотримане малоазійським населенням
зерно саме мало поставлятися з «південної Русі»12, читай – з українських
земель. За таких умов для місцевого населення і аристократії, зокрема, походи
Джанібека були невигідними міроприємствами. В. Гюзелев звернув увагу на
збільшення вивозу сільськогосподарської продукції з Білгорода і Кілії. Бол-
гарський вчений вважав, що це передусім болгарська продукція13. Проте
Болгарія і без цього була міцно зав’язана на торгівлю. На нашу думку, тут якраз
маємо (особливо це стосується Білгорода на Дністрі) торгові операції право-
крильних емірів. Як бачимо, на їх інтенсивність навіть не вплинув конфлікт
хана з генуезцями. Проте ця південна «щілина» навряд чи могла в повній мірі
замінити кафінські «ворота». Тому в сорокових роках мав зрости товарообмін
татарських улусів з північними сусідами, передусім Польщею, Угорщиною і
Литвою. Недаремно саме за цей час маємо цілу низку пільгових грамот
тамошніх правителів купцям.
У 1347 р. Джанібек відновлює право торгівлі для венеціанців. Але торгові
операції легко руйнуються і важко відновлюються. Тим більше, що хан підняв
для італійців мито з трьох до п’яти відсотків14. Вже за кілька років торгові
операції в Чорноморському басейні знову переживають застій. У 1350 р.
спалахнула війна між Генуєю, з одного боку, і Венецією і Арагоном – з іншого.
Протиборствуючі сторони своїми флотами заблокували проливи. Фіналом
війни стала морська битва в Босфорі 1352 року, переможцем в якій вийшла
Генуя. Остання фактично перетворила море виключно на своє володіння,
заборонивши іншим країнам, включаючи Візантію, заходити туди своїми
кораблями15.
Чорноморська криза мала ще більше змусити західних емірів до по-
жвавлення торгівлі з європейськими сусідами. До цього додавалися і кризові
явища в самій Золотій Орді. Як нами вже зазначалося, вояки Джанібека занесли
в Крим чуму. На півострові від неї померло до 80 тисяч чоловік16. Зрозуміло, що
епідемія поширилася і на сусідні землі. Таким чином в очах емірів дії хана, що
незаконно прийшов до влади, мали сприйматися як такі, що завдавали їм лише
збитків. Причому не треба забувати, що внаслідок геополітичного становища
західні улуси дещо відрізнялися від центральних областей держави. Сусідство
з такими сильними сусідами, як Угорщина, Польща і Литва, змушувало місцеву
знать до активного політичного контактування з ними. Більше того, хани,
виходячи з військово-стратегічних міркувань, не дробили західні області, як це
мало місце в центрі. Тому якщо на Лівобережній Україні існувало, принаймні,
п’ять улусів17, то на захід від Дніпра лише два: Улус Ногая і Улус Курумиши.
Причому навіть загибель Ногая не змусила ханів подрібнити його область.
Гафарі прямо писав, що «улус (як бачимо, в єдиному числі. — Авт.) зветься
16
ЧЕРКАС БОРИС
від покійного Ногая»18. Що стосується другого улусу Курумиши, то його назва
походить від першого правителя, відомого з Галицько-Волинського літопису
як Куремса19, чи, згідно з Карпіні, — Коренца20. Причому з цих же двох пові-
домлень видно, що улус сформувався наприкінці 1245 р., коли Курумиши на
чолі шести туменів перейшов Дніпро. На переломі XIII–XIV ст. тут правили
три його сини. Під час «Нагаєвої війни» двоє з них загинули21. Проте Тохта,
здобувши остаточну перемогу над Ногаєм і його нащадками, на початку XIV ст.
віддав весь улус молодшому Курумишевичу Янджи22. Як довго жив останній —
невідомо, хоча з оповіді Бейбарса можна зробити висновок, що це була молода
людина.
З італійського джерела видно, що відбувається військовий конфлікт між
двома татарськими правителями, яких Віллані називає королями. Отже, він в
них вбачає самостійних володарів. Той, що користується допомогою християн,
є «невірним» (читай мусульманином), другий же, за самим тоном оповіді, теж
не є християнином, а значить теж мусульманин. Цікавими є назви їхніх країв.
Один «татарин» є королем Прославії, а інший «татаріі». Що стосується Про-
славі, то Я. Дашкевич під нею розумів Брацлавську тьму. Ми притримуємося
думки вченого з невеликим коригуванням — мова явно йде про улус Куру-
миши. На підтримку нашої гіпотези наведемо такі факти. По-перше, назва
«Прославія» походить з слов’янської мови, отже має знаходитися на схід від
Угорщини. Адже землі, що їх заселяли слов’яни, і які були під ординською
зверхністю, розташовувалися в районі Дністра і далі на схід. По-друге, місто
Брацлав іноді в джерелах фігурує, як Переславль. Принаймні, так його називав
Зосима 1419 року23. По-третє, з опису видно, що Прославія знаходиться між
володіннями «короля татар» і угорсько-польськими землями. І тут важливе саме
останнє, що вказує на те, що мова йде про землі знову ж таки на схід від
Дністра. По-четверте, 1352 р. татари напали саме на Польщу, причому головний
удар прийшовся по Люблінській землі24. І, по-п’яте, в польській традиції цей
напад пов’язували з віроломством литовців: «литва привела», і литовці ж зга-
дані серед союзних татарам нападників25. Отже, бачимо, що регіон, звідки після
погрому Прославії прийшли татари, чітко виокремлюється саме Поділлям. Що
стосується правителя Прославії, то ним скоріш за все був нащадок Курумиши
чи, принаймні, правитель його улусу. Ще з війни Данила Галицького з Куру-
миши видно, що володіння останнього якраз поширювалися на Поділля26.
Бейбарс писав, що Курумиши і його діти правили в «північних країнах»27.
А такою для цього каїрського літописця могла бути якраз Україна-Русь. На
високий статус правителя Прославії вказує і те, що його титулують як короля.
Отже, це мав бути Чингізид. Що ж стосується короля татар, то ним може бути
лише володар, який править далеко на сході – вочевидь, мова йде саме про
Джанібека. Георгій Козубовський звернув увагу на концентрацію монет цього
хана чеканки 1352 рр. на українських землях, особливо на Правобережжі28.
Щодо причин конфлікту, то на перше місце Віллані виводить кліматичну
кризу, яка вразила державу. Причому сильно постраждали саме володіння хана.
17
ПОХІД ХАНА ДЖАНІБЕКА НА ПРАВОБЕРЕЖНУ УКРАЇНУ 1352 р.
По-перше, ми бачимо великий голод, по-друге, це падіж коней, від чого частина
війська Джанібека виявилася спішеною. Саме тому хан вирішив перевести на
мешкання свої улуси на Правобережжя. Вочевидь, ці землі менш постраждали.
Хоча і на них було не все гаразд, бо Віллані згадує про нестачу їжі і, як наслідок —
поїдання падалі. Що ж стосується «попсованого повітря», то, можливо, під цим
згадується саме чума. В другому повідомленні йдеться про пустинну територію
в 15 днів шляху, яка відділяла кордони союзників від татар29. Скоріше тут маємо
справу з спустошеними теренами. Важко сказати, чи здійснював правитель
Прославії свої акції виключно силами своїх підданих, чи, за прикладом Ногая,
приєднав до себе сусідніх емірів30. Можливо також, що в основі конфлікту
лежали і внутрішньополітичні причини. Ми вже звернули увагу на те, як
Джанібек прийшов до влади. Враховуючи важкий стан, в якому перебувала
країна, не має нічого дивного, що могли з’явитися претенденти на джучидський
престол. В тому ж 1352 р. проти Джанібека виступив хан «Оурдак». Його
володіння були в лівому крилі улусу Джучи, яким з часів Бату правили нащадки
Орди — старшого брата Бату31. І тут цікавим є той факт, що Курумишевичі теж
були прямими нащадками того ж Орди32. Заманливо б було об’єднати ці
виступи в один заколот. Проте за відсутності джерел залишаємо дане припу-
щення без відповіді.
В оповіді Віллані зустрічаємося ще з кількома цікавими моментами, що
проливають світло на ситуацію в ординських землях України-Руси. Насамперед
виникає питання, чому флорентійська хроніка називає улус саме слов’янським
терміном, а не тюркським, або за іменем правителя? Ми вважаємо, що це
пов’язане з населенням, що заселяло володіння Курумиши. Вочевидь, протягом
XIII–XIV ст. доля місцевого українського населення в улусі зросла, а можливо,
і домінувала. Адже на нього не так сильно впливали природні катаклізми
першої половини XIV ст.33 Великих громадянських війн після Ногая і до
1352 р. тут не було. Не загрожували і набіги з боку степовиків, бо з їх верхівки
і походили місцеві правителі. Невипадково вже після 1362 р. Поділля являло
собою доволі заселений регіон з кількома десятками міст і ще більшою
кількістю сіл34. Саме збільшення чисельності населення осілих регіонів Золотої
Орди, особливо в XIV ст., неодноразово відмічали мусульманські хроніки35.
Причому вони наголошували на безпосередньому зв’язку економіки цих
регіонів з демографічним бумом. Іншим цікавим фактом є та допомога, яка
надавалася угорцями і поляками, відповідно Людовіком і Казимиром ІІІ,
татарам.
1340 р. помирає Юрій ІІ. Його смерть потягнула за собою цілу низку подій,
що безпосередньо вплинули на долю ординської влади на території сучасної
України. Наступним правителем держави став Любарт Гедимінович. Грушевсь-
кий вважав, що хана Узбека в цілому задовольнила ця фігура, тому він і не став
противитися цьому36. Проте, на нашу думку, вокняжіння в Галицько-Волин-
ській державі представника Великого князівства Литовського, з яким Узбек
якраз конфліктував, ніяк не могло бути вигідним ханові. Галицько-Волинська
18
ЧЕРКАС БОРИС
держава і так періодично завдавала клопоту Орді, а в союзі з Литвою і зовсім
ставала великою силою. Те, що татари не завадили Любарту, можна пояснити
лише тим, що у них просто не було можливості цього зробити. В попередні
роки Золоту Орду накрила страшна посуха. Причому її наслідки були настільки
значними, що коли 1338 р. готувався великий похід на Кавказ, то татарам
довелося масово продавати в рабство рідних (дітей), аби здобути засоби для
війни37 — отже, країна не мала в своєму розпорядженні резервів, достатніх,
щоб звести втрати від природного катаклізму до мінімуму. І це могутня імперія
від Дунаю до Арала! Бойові війська знаходилися на Кавказі. Сам же Узбек вже
перебував на смертному одрі, так що в середовищі ординської еліти загост-
рилася боротьба за майбутню корону. Наступного року хан помирає, і прави-
телем стає Джанібек. Але йому довелося спочатку всю увагу зосередити на
боротьбі з родичами. В тому ж році при облозі одного з прусських замків гине
Гедимін38. Як наслідок, Велике князівство Литовське на деякий час перетво-
рюється на низку фактично незалежних князівств під управлінням його синів.
В самій Галицько-Волинській державі Любарт теж не зміг опанувати всієї
влади. Фактично він керував лише Волинню. В Галичині ж утвердилося місцеве
боярство на чолі з Дедьком. В той же час король Польщі Казимир ІІІ і Людовик
Угорський мали на ці землі свої плани. На початку весни 1340 р. ці два монарха
вклали угоду про розділ галицько-волинських земель. Тоді ж було вислано
військо. Розпочалася війна за галицько-волинські землі, що тривала сорок
років39. З одного боку, на них претендували Польща і Угорщина, а з іншого –
Велике князівство Литовське. Що стосується Золотої орди, то до 1349 р. вона
підтримувала Дедька (який, можливо, не без її допомоги і очолив Галицьке
князівство). Наприкінці ж 1349 р. Казимир ІІІ організував дуже вдалий похід на
Галичину, при цьому йому вдалося, за влучним висловом Грушевського,
«знейтралізувати татар». Як наслідок, ординці не підтримали жодну з сторін40.
Хоча приїзд напередодні татарського посольства до Казимира41 змушує підо-
зрювати, що ініціативу виявили саме ординці.
Перший крок татар був викликаний не лише підкупом. По-перше, мало
місце політичне рішення Сараю. У 1349 р. Ольгерд прислав посольство до
Джанібека на чолі з братом Коріатом. Литовський князь пропонував військовий
союз. Грушевський довів, що він мав спрямовуватися якраз проти Польщі42. Це
підтверджує припущення, що ще до згаданого року між Ордою і Польщею вже
відбувалися контакти, спрямовані на мирну, якщо не союзну, угоду. Захід
Ольгерда виявився невдалим — хан наказав заарештувати послів. Згідно з
офіційною версією, на прохання московського князя43. Насправді рішення було
прийняте з огляду на зміни в Великому князівстві Литовському і його зовнішній
політиці. Ольгерд і Кейстут, об’єднавши свої зусилля, захопили владу в країні
і відновили її цілісність. Як наслідок — посилився тиск на руські князівства, що
платили данину Орді. За таких умов Золотій Орді було не вигідно підтримувати
Литву, навпаки — ординська влада вбачала в ній загрозу. Те, що мало місце
встановлення союзних відносин із Золотою Ордою, принаймні, керівниками
19
ПОХІД ХАНА ДЖАНІБЕКА НА ПРАВОБЕРЕЖНУ УКРАЇНУ 1352 р.
одного з західніших улусів Курумишевичами, підтверджується і тим, що
литовський князь Кейстут під час переговорів з Людовиком 1351 р. просив у
нього захисту від татар44. Вочевидь, він вбачав в угорському королі людину, що
має вплив на ординців. В лютому 1352 р. угорське і польське війська на чолі з
королями рушило під Белз і після невдалої облоги відступило. А вже в березні
татари атакували Галичину і Польщу, насамперед Люблінську землю45. І хоча
джерела нічого не говорять про допомогу монархів татарському «бунтарю»,
проте це можна пояснити тим, що хроніки передусім присвячені діям без-
посередньо королів, а не їх окремих командирів (і притому діям успішним).
У 1354 р. Людовик, згідно з Віллані, на чолі угорсько-польського війська
спробував повернути улус своєму союзнику. З оповідання видно, що в цей час
улус очолював якийсь «юнак». Якщо б він був родичем (братом) союзника
Людовика, то Віллані, скоріш за все б, вказав на це. Отже Джанібек залишив по
собі когось не з місцевих представників влади. За всіма обмовками в хроніці,
які мали показати Людовика у вигідній ситуації, видно, що угорсько-польське
військо опинилося в критичній ситуації. Водночас і татари не мали достатньо
сил для того, щоб розгромити противника. Зміст угоди невідомий. Проте згадка
Віллані про нечесних баронів дає можливість висловити припущення: або
угорсько-польське військо було випущено з оточення за викуп, який в результаті
не виплатили, або за якісь інші невиконані обіцянки. Наприклад, у Вроцлаві,
ворожо налаштованому до Казимира, весною 1354 р. поширювалися чутки, що
він примирився з татарами і збирається одружитися з татаркою46. Вочевидь,
тут відчувається відгомін якихось обіцянок християнських монархів, які вони
надали Джучидам.
Постає питання, яка ж роль в даних подіях належала литовцям. Длугош,
вочевидь, виходячи з того, що разом з ординцями вони брали участь у нападах
на поляків, прямо звинувачував ВКЛ, що воно закликало татар. Проте ми вже
з’ясували причини нападів ординців. Що ж стосується литовських військ, то
тут вони діяли згідно із своїми домовленостями з ординцями. Адже в попе-
редній угоді з Казимиром литовські князі (Гедиміновичі Євнутій, Кейстут і
Любарт, також Юрій Наримунтович і Юрій Коріатович) записали, що у разі
походу татар на Польщу вони (як володарі земель, залежних за Романовичів
від хана) будуть разом з ординцями47. Те, що литовські князі були змушені
підкоритися Джанібеку, деякою мірою підтверджується тим, що в пізнішій
литовській традиції саме цей хан відносився до грізних правителів Золотої
Орди.
Ф. Шабульдо в своїй монографії звернув увагу на скаргу православних
ієрархів від 1354 р., що Київ нещодавно був спустошений татарами. І саме тому
вони вважають Володимир-на-Клязмі кращим місцем для митрополичої кафед-
ри. Вчений, виходячи, вочевидь, з подібності такого пояснення священиків
щодо від’їзду митрополита на північний схід до більш раннього виправдання
1300 р. — «не терпя насилия татарского», дійшов висновку, що мова йшла про
той самий від’їзд Максима 1300 р.48 Дійсно, між обома подіями багато спіль-
20
ЧЕРКАС БОРИС
ного, причому і в інших аспектах. У 1300 р. в Орді в західних улусах була
усобиця, як і 1352 р. Крім того, на початку століття створюється галицька
митрополія, що увібрала в себе не лише галицько-волинські, але й подільські
землі, принаймні, Білгород49. Причому, навряд чи це відбулося без згоди татар.
Тому, продовжуючи думку Ф. Шабульда, але переносячи скаргу 1354 р. до
сучасних на той час подій, припускаємо, що в 50-х рр. XIV ст. на українських
землях знову мав місце якййсь розкол в Київській митрополії, що і спонукав
ієрархів відповідно виправдовуватися. І дійсно: якраз 1352 р. стався випадок з
Феодоритом.
Цей сюжет доволі відомий, проте залишає багато питань. У 1352 р. до
Костянтинополя прибув інок Феодорит. Він оголосив, що старий митрополит
Феогност помер, і відповідно висунув свою кандидатуру на Київську митро-
полію. В патріархії не повірили йому і почали тягнути час, аби розібратися в
ситуації, що виникла. Тоді Феодорит відправився в Болгарію до Тирновського
патріарха, який і висвятив його на митрополію. Даний вчинок визвав в Кос-
тянтинополі гнів, там не визнали Феодорита, більше того — його піддали
анафемі, принаймні, двічі, погрожували тим самим тим, хто йому буде допо-
магати. Проте Феодорит приїхав до Києва і спокійно там порядкував до 1354
чи 1356 р. З руських ієрархів його визнав новгородський владика50.
Одразу виникає питання: хто послав Феодорита і хто його профінансував?
Адже зрозуміло, що без цих двох складових його подорожі і прийоми у
патріархів були б не реальними. Не треба забувати, що в Костянтинополі йому
навіть не відмовили, принаймні, одразу — отже, за ним стояв хтось, хто зму-
шував в патріархії рахуватися з його волею. А болгарському патріарху цей
«хтось» взагалі дав підстави визнати Феодорита. П.Клепатський, зважаючи на
те, що литовці і москвичі мали свої кандидатури, дійшов висновку, що Фео-
дорит був ставлеником саме київського князя51. Ми приєднуємося до вислов-
леної цим вченим думки, додамо лише від себе, що зроблено це було також з
дозволу Джанібека. Такий висновок ґрунтується на тому, що, по-перше, без
позиції киян в цьому питанні Феодорит би там не утримався, а без дозволу
татар і тим більше.
Але ж навіщо Орді розкол в митрополії? Адже відомо, наскільки жорстко
хани слідкували за єдністю церкви, вбачаючи в ній як ідеологічне підгрунтя
своєї влади, так і надійне джерело доходів. Виключення було зроблене лише
для Галицької митрополії, та й то з огляду на кризову ситуацію в державі.
В той же час за першої можливості Галицьку митрополію було скасовано.
Джанібек же взагалі відчував гостру потребу в грошах. І будь-які недоплати не
мав наміру прощати нікому, навіть церкві. В п’ятидесятих роках Джанібек
потребував грошей ще більше. Періодичні кліматичні кризи і хвороби завда-
вали шкоди кочовій економіці. Крім того, Велике князівство Литовське фак-
тично підпирало кордони Золотої Орди, намагаючись поширити свій вплив як
в політичній, так і релігійній площинах. За таких умов дозволяти Києву мати
свого митрополита (а саме так виглядає справа) можна було лише за умов не
21
ПОХІД ХАНА ДЖАНІБЕКА НА ПРАВОБЕРЕЖНУ УКРАЇНУ 1352 р.
меншого, якщо не більшого надходження доходів з Київщини, а також в знак
подяки місцевій владі за якусь важливу допомогу з її боку. Такою, на наш
погляд, на початку 50-х рр. XIV ст. могла лише бути вірність ханові під час
придушення «прославського» бунту. Саме тому в Константинополі спочатку
затягували час, бачачи, що Фегноста послали кияни, і він має дозвіл хана. Але
коли виявилося, що його призначення приведе до розколу в церкві, то висту-
пили проти. І саме тому в Болгарії визнали його, бо він мав досить достатню
підтримку (і скоріш за все гроші), а все інше Тирнов не цікавило. Те саме
стосується і Новгорода. Таким чином в сюжеті про Феодарита перед нами
постає Київське князівство як окремий суб’ект внутріординської політики, з
власною, досить сильною елітою, здатною до створення, утримання й захисту
власної митрополії, й з потужними економічними можливостями. Щодо остан-
ніх, то на них вказує чимала кількість монет хана Джанібека місцевого чекана52.
В принципі даний церковний розкол був не єдиним за правління Джанібека.
Дещо подібне мало місце в його володіннях на Північному Кавказі. Там
аланський митрополит отримав дозвіл хана на самостійне управління єпархією,
з власною кадровою і економічною політикою53.
Отже, можемо зробити висновок, що на початку 1352 р. в Золотій Орді
відбулася чергова політична криза, яка вилилася в відкритий виступ проти хана
одного з правителів західних улусів, а точніше Курмишевича, сина або онука
Янджи. Причому цей царевич запросив на допомогу війська християн. Джані-
бек здійснив каральний похід за Дніпро і розбив повсталих. Київське князівство
отримало низку пільг або за підтримку дій хана, або за нейтралітет. Сам же
Курумишевич втік до Угорщини. Що ж стосується литовців, то, скоріш за все,
вони були змушені підтримати хана, як володарі галицько-волинських теренів.
Недаремно в литовсько-польській угоді кінця 40-х рр. було зазначено, що якщо
татари ідуть на Польщу, то литовські князі мають з ними йти. А те, що і
литовські володіння постраждали від татар, доводить факт збереження у Литві
історичної пам’яті саме про Джанібека.
Згадана подія важлива ще двома моментами. По-перше, саме геополітичне
становище «українських» улусів ординців створювало сприятливі умови для
зародження сепаратизму, особливо на підставі союзу з судніми країнами. По-
друге, в українських землях Золотої Орди Прославія, а точніше Поділля і
Київське князівство відіграли не останню роль в цій події, з важливими резуль-
татами для себе. Поділля, як частина улусу, втратило татарську династію, яка з
1245 р. правила на цих землях. З огляду на феодальне право, це був досить
небезпечний чинник для майбутньої долі володінь Золотої Орди на території
сучасної України. А Київщина зміцнилася як окремий адміністративно-полі-
тичний організм.
1 Ще М. Грушевський характеризував хроніку М. Віллані, як оповідь, «повну очевидних
побільшень і помилок» (Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 4. — К., 1993. —
22
ЧЕРКАС БОРИС
С. 443). І таке ставлення не на багато змінилося до сьогодні. Зокрема, І. Вашари так
відізвався про сюжет твору під 1352 р.: «складно розьяснима» та «искаженная форма», за
1354: «Виклад Віллані достатньо слабкий, звичайно з перебільшенням, або він повідомляє
данні які нічого не говорять.» (Вашари И. Татарские походы венгерского короля Лайоша
Великого // Золотоордынская цивилизация. — Вып. 3. — Казань, 2010. — С. 27).
2 Дашкевич Я.Р. Угорська експансія на золотоординське Поділля 40-х–50-х рр. XIV ст.
// Україна в минулому. — 1994. — Т. 5. — С. 32–65.
3 Дашкевич Я. Назв. праця. — С. 42.
4 Там само. — С. 43.
5 Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды. — Саранск, — С. 102–103; Почекаев Р.Ю.
Цари Ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. — СПб., 2010. — С. 108–
109. Автор вважає, що Джанібеку довелося боротися і проти іншого брата — Хизрбека
(Там же. — С. 109).
6 Почекаев Р.Ю. Указ. соч. — С. 114–116.
7 Григорьев А.П., Григорьев В.П. Коллекция золотоордынских документов XIV века из
Венеции // Коллекция золотоордынских документов XIV века из Венеции. — СПб.,
2002. — Второй ярлык Джанибека венецианским купцам Азова.
8 Гюзелев В. Очерти верху историята на българския Североизток и Черноморието (края
на II — на XV век). — София, 1995. — С. 33.
9 Руссев Н.Д. Безносая привратница эпох: «Черная смерть» на западе и востоке Европы
// Нестор. — 2001. — http://www.krotov.info/history/14/2/350russ.html.
10 Щодо поділу цієї держави на крила більш детально див.: Трепавлов В.В. Государст-
венный строй монгольской империи XIII в. — С. 99; Егоров В.Л. Историческая география
Золотой Орды в XIII–XIV вв. — Москва, 2008. — С. 161.
11 Егоров В.Л. Указ. соч.; Єльников М.В. Золотоординські міста на території Запорізького
краю. — [Б.д.], [б.м.]; Бокій Н., Козир І. Комплекс золотоординського часу біля с. Торговиця
на Кіровоградщині // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. — К., 2005 — С. 41–
83; Бєляєва С.О., Кубишев А.І. Поселення Дніпровського лівобережжя X–XV ст. — К., 1995.
12 Гюзелев В. Назв. праця. — С. 33.
13 Там само. — С. 33
14 Почекаев Р.Ю. Указ. соч. — С. 116.
15 Гюзелев В. Назв. праця. — С. 37.
16 Почекаев Р.Ю. Указ. соч. — С. 116.
17 Плано Карпіні, подорожуючи через Україну в 1245–1246 рр., бачив в степах між
Дніпром і Доном лише одного правтеля Мауці (Карпини П. История Монголов. — СПб.,
1911. — С. 48). В той же час з опису війни Ногая і Тохти на початку XIV ст., що міститься
у Рукнеддіна Бейбарса, видно, що на Лівобережжі було п’ять емірів (Рукнеддин Бей барс
// Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды (далі — СМИЗО). —
Ленинград, 1941. — Т. 1. — С. 111, 113). І в подальші часи на тамошніх землях розмі-
щувалося кілька улусів. Наприклад, поряд з Мамаєм згадуються інші впливові князі, що і
вирішують долю протистояння з Тохтамишем (Миргалеев И.М. Политическая история
Золотой Орды периода правления Токтамыш-хана. — Казань, 2003. — С. 59).
18 Гаффари. Списки устроителя мира // СМИЗО. — Т. 2. — С. 211.
23
ПОХІД ХАНА ДЖАНІБЕКА НА ПРАВОБЕРЕЖНУ УКРАЇНУ 1352 р.
19 Галицько-Волинський літопис. — К., 2002. — С. 109.
20 Карпини П. История Монголов. — СПб., 1911. — С. 46–47.
21 Рукнеддин Бей барс // СМИЗО. — Т. 1. — С. 113.
22 Там же. — С. 117.
23 Хождение Зосимы в Царьград // Книга хожений. Записки русских путешественников
XI–XV вв. Москва, 1984. — http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Hozenija/XV/Zosima/
frametext.htm
24 Грушевський М. Назв. праця. — С. 38–39.
25 Jan Długosz rozcniki czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego. — Krakow, 1868. —
T. III. — S. 229.
26 Котляр М.Ф. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі. — К., 2010. — С. 251–252.
27 Рукнеддин Бей барс // СМИЗО. — Т. 1. — С. 112.
28 Козубовський Г. Синьоводська битва 1362 р. і зміни у грошовому обігу Південної Русі-
України // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. — К., 2005. — С. 94.
29 Дашкевич Я. Назв. праця. — С. 43.
30 Щодо історії Ногая див.: Веселовский Н.И. Хан из темников Золотой Орды. Ногай и
его время. — Петроград, 1922.
31 Почекаев Р.Ю. Указ. соч. — С. 304.
32 Рашид-ад-дин // СМИЗО. — Т. 2. — С. 46.
33 У перші три роки XIV ст. степ вразили посухи і важкі зими. Це був початок малого
льодовикового періоду, що розпочався в цьому столітті (Див.: Эльмакризи // СМИЗО
Т. 1. — С. 436; Латынина Ю. Климатократия — http://www.ej.ru/?a=note&id=9998).
34 Більш детально про це див.: Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. — Кам’янець-
Подільський, 2009.
35 Наприклад: Ибн Фадлаллах Эломари // СМИЗО. — Т. 1. — С. 231.
36 Грушевський М. Назв. праця. — С. 20–21.
37 Ибн Фадлаллах Эломари // СМИЗО. — Т. 1. — С. 235.
38 Русина О.В. Гедимін // Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К., 2004. —
С. 64. Насевіч В. Гедзімін // Энцыклапедыя Вялікае княства Літоŷскае. — Т. 1. — Мінск,
2007. — С. 520.
39 Грушевський М. Назв. праця. — С. 19, 63.
40 Там само. — С. 33.
41 Там само.
42 Там само.
43 Почекаев Р.Ю. Указ. соч. — С. 113.
44 Грушевський М. Назв. праця. — С. 36.
45 Грушевський М. Назв. праця. — С. 39–40; Про пересування Людовика під час походу
детально див.: Вашари И. Указ. соч. — С. 26–28.
46 Paszkiewicz H. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. — Kraków, 2002. — S. 172.
47 Акты Западной России. — СПб., 1846. — Т. 1. — С. 1–2.
24
ЧЕРКАС БОРИС
48 Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. —
К., 1987. — С. 16.
49 Скочиляс І. Аспрокастрон-Білгород — кафедра Галицької митрополії у XIV ст. //
Ruthenica. — Т. VIII. — 2009. — С. 120–137.
50 Клепатський П.Г. Очерки по истории Киевской земли. Литовський период. — Біла
Церква, 2007. — С. 53–55, 135.
51 Клепатський П.Г. Указ. соч. — С. 54.
52 Хромов К. О монетной чеканке на территории Киевского княжества в 50-е годы
XIV века («киевские» подражания монетам Джанибека) — http://www.hordecoins.folgat.net/
Rpubl_ZamkovaGora2005-conf.htm
53 Почекаев Р.Ю. Указ. соч. — С. 113; Подробиці справи див.: Древние акты констан-
тинопольского патриархата, относящиеся к Новороссийскому краю. — № CLXII. 6864–
1356 http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Byzanz/XIV/Akty_Novoross/text.htm
25
ПОХІД ХАНА ДЖАНІБЕКА НА ПРАВОБЕРЕЖНУ УКРАЇНУ 1352 р.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-62849 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0035 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:25:16Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Черкас, Б. 2014-05-27T11:16:32Z 2014-05-27T11:16:32Z 2010 Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р. / Б. Черкас // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 9-10. — С. 13-25. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. XXXX-0035 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/62849 Стаття присвячена подіям середини XIVст., які малимісце в західних
 областях Золотої Орди. У центрі уваги—дослідження походу війська хана
 Джанібека,що був здійснений на території улуса Курумиши, і придушення
 місцевого сепаратизму. Проведена спроба визначення місця українських
 земель, особливо Поділля і Київщини, в житті Золотої Орди середини
 XIV ст. Статья посвящена событиям средины XIVст., которые происходили
 в западных областях Золотой Орды. Вцентре внимания — изучение похода
 войска хана Джанибека, осуществленного на территории улуса Курумыши, и расправы над местным сепаратизмом. Осуществлена попытка
 определения места украинских земель, особенно Подолья и Киевщины, в
 жизни Золотой Орды средины XIV ст. This article is dedicated to the events of middle of XIVcentury,whichwere
 on the Western lands of theGoldenHorde.In the centre ofresearch is campaign
 of khan Dzhanibek, that realized on the territory of Kurumyshy’s ulus, and,
 therefore,reprisal overlocalseparatism.It is made an attempt to determine the
 place of Ukrainian lands, especially Podillia and Kyiv region, in the life of the
 Golden Horde in the middle of XIV c. uk Інститут історії України НАН України Україна в Центрально-Східній Європі Історія Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р. Article published earlier |
| spellingShingle | Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р. Черкас, Б. Історія |
| title | Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р. |
| title_full | Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р. |
| title_fullStr | Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р. |
| title_full_unstemmed | Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р. |
| title_short | Похід хана Джанібека на Правобережну Україну 1352 р. |
| title_sort | похід хана джанібека на правобережну україну 1352 р. |
| topic | Історія |
| topic_facet | Історія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/62849 |
| work_keys_str_mv | AT čerkasb pohídhanadžaníbekanapravoberežnuukraínu1352r |