Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.)
У статті висвітлено основні етапи творення яничарського корпусу в Османській імперії, визначено особливості його структури, реконструйовано ієрархію офіцерського складу, проаналізовано життя і побут яничарів як у мирний, так і воєнний час. В статье рассмотрены основные этапы создания янычарского кор...
Saved in:
| Published in: | Україна в Центрально-Східній Європі |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/62850 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.) / І. Срібняк // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 9-10. — С. 26-41. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859776508759900160 |
|---|---|
| author | Срібняк, І. |
| author_facet | Срібняк, І. |
| citation_txt | Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.) / І. Срібняк // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 9-10. — С. 26-41. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Україна в Центрально-Східній Європі |
| description | У статті висвітлено основні етапи творення яничарського корпусу в Османській імперії, визначено особливості його структури, реконструйовано ієрархію офіцерського складу, проаналізовано життя і побут яничарів як у мирний, так і воєнний час.
В статье рассмотрены основные этапы создания янычарского корпуса Османской империи, определены особенности его структуры, проанализирована иерархия офицерского состава, отображен быт янычар.
In the article it is considered the process of formation of the janissaries’ division in the Ottoman Empire. It is determined the peculiarities of their structure and the of icers hierarchy. It is also represented the janissaries’army life.
|
| first_indexed | 2025-12-02T08:58:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
Ігор Срібняк
ЯНИЧАРСЬКИЙ КОРПУС ОСМАНСЬКОЇ
АРМІЇ (1362 р. — КІНЕЦЬ ХVІ ст.)
У статті висвітлено основні етапи творення яничарського корпусу в
Османській імперії, визначено особливості його структури, реконстру-
йовано ієрархію офіцерського складу, проаналізовано життя і побут
яничарів як у мирний, так і воєнний час.
Ключові слова: Османська імперія, яничарський корпус, орта, бьолюк,
ага яничарів.
В статье рассмотрены основные этапы создания янычарского кор-
пуса Османской империи, определены особенности его структуры, проана-
лизирована иерархия офицерского состава, отображен быт янычар.
Ключевые слова: Османская империя, янычарский корпус, орта,
бьолюк, ага янычар.
In the article it is considered the process of formation of the janissaries’
division in the Ottoman Empire. It is determined the peculiarities of their
structure and the officers hierarchy. It is also represented the janissaries’ army
life.
Keywords: the Ottoman Empire, the janissaries’division, orta, bjoljuk, aha
of janissary.
Історія становлення Османської імперії якнайтісніше пов’язана з роз-
витком воєнної організації турків-османів, яка тривалий час не мала
собі рівної в світі та забезпечила найголовніші територіальні здобутки
османів у межах трьох континентів (Балканської Європи, Північної Африки та
Центральної Азії). Це й обумовило стійкий інтерес дослідників до проблем
функціонування її складових, насамперед турецького феодального ополчення,
існування якого було можливим лише за умови успішного розвитку тімарної
системи. Разом з тим вивчались й проблеми організації та комплектування
регулярних військ османської армії (т. зв. капикулу), і, зокрема, яничарського
корпусу, який був одним зі специфічних елементів цієї організації, невід’ємним
атрибутом і навіть символом Османської імперії. Однак попри такий статус і
значення цього османського військового інституту, наукова розробка цієї
проблеми радянськими істориками мала спорадичний характер та розпочалась
з кінця 1940-х рр.1
26
За тридцять років робота у цьому напрямі була інтенсифікована заходами
відомої дослідниці історії Османської імперії І. Петросян, яка опублікувала дві
статті з цієї проблематики2, а також виступила перекладачем та упорядником
надзвичайно важливого у джерельному відношенні трактату невідомого автора
з історії та організації яничарського корпусу3. Ця книга, що була написана для
султана Агмеда І у 1606 р. одним з яничарських ветеранів, разом із і публі-
кацією спогадів колишнього яничара4, утворила первісну джерельну основу
для реконструкції обставин функціонування яничарського корпусу. Опрацю-
вання цієї проблеми було продовжено монографією дослідниці Г. Клейман5 та
статтею болгарського дослідника Є. Радушева6. У низці монографій та статей
російських дослідників були проаналізовані основні етапи розвитку яничарсь-
кого корпусу та наведено значний масив фактичного матеріалу7. Цінну інфор-
мацію про структуру яничарського корпусу можна почерпнути в працях
турецьких дослідників І. Узунчаршили та С. Єрасімоса8.
Важливим етапом у дослідженні цієї проблеми став вихід у світ значної за
своїм обсягом узагальнюючої праці «Османська імперія. Класична доба 1300–
1600»9, в якій містяться деякі дані про шляхи комплектування яничарського
корпусу (у т.ч. підрахунки їх кількості). Оглядовий характер мав розділ
«Ottoman Military Organization Arms Industry and Technology» з англомовного
(у перекладі з турецької) чотиритомника, в якому проаналізовано специфіку
виникнення та функціонування османсько-турецької цивілізації10.
В українській історіографії одними з перших до вивчення обставин фор-
мування та функціонування яничарського корпусу звернулися Т. Чухліб11 та
автор цієї статті12. Проте найбільший внесок у опрацювання даної проблеми
було зроблено авторським колективом синтетичної праці «История Османского
государства…», цілий розділ якої присвячений аналізу проблем комплек-
тування та внутрішньої організації османського війська, у т.ч. й корпусу
яничарів13.
* * *
З самого початку становлення Османської держави армія відігравала
надзвичайно важливу роль як у розширенні кордонів майбутньої імперії, так і
в самому державотворчому процесі. Вже перші будівничі Османської держави
(Осман і Орхан) у своїй експансіоністській політиці спирались на дисцип-
ліновані загони легкоозброєної іррегулярної кінноти, основу яких становили
огузькі племена. Військова активність перших османів обумовила скупчення в
їх руках обширних територій на південному заході Малої Азії, які перед цим
належали Візантії14. Після приходу до влади султана Мурада І (1362–1389)
реорганізація турецького війська була продовжена, бо він протягом усього часу
свого правління докладав максимальних зусиль для збільшення територіальних
розмірів власної держави. Одним з перших кроків нового султана стала чергова —
можливо, найважливіша реформа збройних сил, яка мала на меті започаткувати
27
ЯНИЧАРСЬКИЙ КОРПУС ОСМАНСЬКОЇ АРМІЇ (1362 р. — КІНЕЦЬ XVI ст.)
процес творення регулярних військ на противагу феодальному ополченню, з
якого тоді складались практично всі армії європейських держав. Творення
перших підрозділів «нового війська» йені чері (яничарів) було розпочато у
1362 р., пізніше вони утворили найчисельніший корпус у складі палацової
султанської гвардії капикулу (буквально — раби монаршого порогу), яка вже
існувала на регулярній основі та комплектувалась спочатку з числа полонених
вояків. Ідея формування такого війська належала османському урядовцеві Кара
Рустему, який походив з бейліка Караман. Він перейшов на службу до Мурада
та запропонував кадіаскеру Чандарли Кара Халілу встановити юридичну
норму, яка зобов’язувала передавати султану одну п’яту частину захопленої
його армією військової здобичі, у т.ч. й полонених (система пенчик кануну).
Створення корпусу яничарів було обумовлене не одними лише воєнними
потребами. Та обставина, що він первісно складався з особистих рабів султана,
повністю від нього залежних (і тому, як вважалося, сліпо йому відданих),
робила яничарів тією воєнною силою, яка кожної миті була готова захистити
суверена та його нащадків, а крім того усіма засобами стверджувала могутність
і авторитет османських правителів. Первісна практика набору яничарів (з числа
полонених) позначилась на соціальному статусі їх наступних поколінь, які до
середини ХV ст., ймовірно, повністю зберігали свою особисту залежність від
султана, не маючи, зокрема, права заповідати своє майно на власний розсуд.
Після смерті яничарів, які були набрані з числа полонених, все їх майно
переходило до султана15.
З часом така система комплектування яничарського корпусу була визнана
невірною: полонених почали на кілька років відправляти до анатолійських
тюрків, у господарствах яких вони працювали та навчались турецькій мові,
приймали іслам, і лише після засвоєння ними тюрко-ісламських звичаїв та
проходження кількалітньої служби в якості новобранців їх переводили до
корпусу яничарів16. Відтак вже за часів правління наступника Мурада —
султана Баєзіда — система комплектування війська капикулу була суттєво
змінена — якщо перші яничарські загони комплектувались виключно з числа
полонених християн, захоплених під час військових експедицій османів на
Балканах, то в кінці ХІV ст. було запроваджено практику рекрутування яничарів
з числа християнських підданих султана через надзвичайний податок «кров’ю»
(девширме).
Вона відрізнялась від системи пенчик тим, що набору підлягали не полонені
християнські юнаки, а сини християн, що проживали на землях, які вже три-
валий час перебували в складі Османської імперії. В середині — другій половині
ХV ст. практика девширме застосовувалась тільки в тому випадку, коли турки
захоплювали незначну кількість полонених і тому не могли забезпечити всіх
потреб яничарського корпусу в його поповненні. Таким чином набір девширме
проводився не регулярно і цілковито залежав від можливостей поповнення
яничарського корпусу за системою пенчик. Обсяги набору цілком залежали від
потреб яничарського корпусу і встановлювались ще до його початку17.
28
СРІБНЯК ІГОР
Ці системи набору, що були введені в дію ферманами султанів, уможливили
успішну розбудову султанської палацової гвардії капикулу, до якої, крім піхот-
ного корпусу яничарів, в різний час також увійшли шість кінних бьолюків
(полків) сюварі (капикулу сюварілері), корпус гармашів (топчу), гарматна
обозна служба (топ арабаджи), корпус зброярів (джебеджи) і новобранці
(аджемі оглани)18. Дещо пізніше були сформовані ще два допоміжні підрозділи —
корпуси саперів (лягимджи) і бомбардирів (хумбараджи). Кожен з цих корпусів
являв собою окремий підрозділ, комплектування якого мало відбуватись за
рахунок юнаків здебільшого християнського віросповідання після проходження
ними кількарічної попередньої підготовки в рамках особливого османського
інституту — вже згадуваного корпусу аджемі огланів, який власне й забез-
печував ісламізацію та потурчення набраних у такий спосіб юнаків.
Всі яничари входили до складу одного корпусу (оджака*), який поділявся
на три великі підрозділи — джемаат (або орта яябаши), бьолюк секбан і
бьолюк аги19. Коли яничарський корпус нараховував лише 1000 чол., він
поділявся на сотні на чолі з яябаши, дещо пізніше ці сотні отримали назву
орта, їх кількість досягла 101 (вони вже мали різну чисельність); ця сукупність
орт й утворила джемаат. Чисельність корпусу яничарів змінювалась в часі,
маючи спочатку виразну динаміку до зростання: якщо в 1514 р. у дефтерах
фігурувало 10156 яничарів, то у 1567 р. їх кількість збільшилась до 12789, а у
1609 р. сягнула 37627 осіб. Ще через сімдесят років у складі яничарського
корпусу нараховувалось 55222 чол., проте через військові невдачі у проти-
стоянні зі Священною лігою в 1683–1699 рр. і величезний бюджетний дефіцит
османський уряд був змушений вжити заходів для скорочення кількості яни-
чарів20.
Спочатку перші п’ять яничарських орта (а дещо пізніше й 39-та, 46-та,
95-та та деякі інші — загалом 25 орта) утворили оджак деведжи (погоничів
верблюдів) на чолі з башдеведжи-агою. До обов’язків вояків цих орта входило,
зокрема, вантаження та розвантажування верблюдів яничарського аги, а також
догляд за ними під час просування до місця бойових дій21. З часом окремі орта
джемаат також набули спеціального призначення, так, зокрема, 14-та, 49-та,
66-та і 67-ма орта утворили оджак хасекі (одним з їх обов’язків була участь у
султанському полюванні з собаками). Ця функція дозволила хасекі посісти в
джемаат привілейоване становище, отримуючи вищу (у порівнянні з яничарами
інших орта) платню.
Аналогічні функції виконували вояки ще кількох яничарських орта дже-
маат — 64-ої загарджи, 68-ої турнаджи та 71-ої саксонджи (сансунів)22. Орта
29
* Назва яничарського корпусу — оджак (очаг, сім’я) — символізувало його єдність.
У спілкуванні між собою яничари використовували звернення «йолдаш» (буквально —
«людина, яка йде однією дорогою», соратник). Таке звернення засвідчувало особливу
атмосферу взаємодопомоги, тісного єднання яничарів у лавах корпусу.
ЯНИЧАРСЬКИЙ КОРПУС ОСМАНСЬКОЇ АРМІЇ (1362 р. — КІНЕЦЬ XVI ст.)
загарджи (псарів) мала у своєму складі як кінних, так і піших (у переважній
більшості) яничарів (загалом близько 400 чол.). Після того, як султани припи-
нили брати участь у полюваннях, 64-та орта почала виконувати церемоніальні
функції. Ще одна «мисливська» орта — 68-ма турнаджи була створена за часів
правління султана Баєзіда Йилдирима для ловлі чапель і розведення лелек.
Нарешті, яничари 71-ої орта тренували собак (саксонів*) для полювання на
ведмедя, а також для військових цілей. Знов таки, коли догляд за саксонами
перейшов до бостанджи, згадувана орта використовувалась для проведення
різного роду урочистостей.
Ще чотири орта (60-63) входили до оджаку солаків, в якому проходили
службу особливо хоробрі та досвідчені яничари, які до того ж повинні були
відповідати й певним зовнішнім критеріям — бути високими на зріст та мати
правильні риси обличчя. Солаки усюди супроводжували султана та завжди
мали при собі лук і стріли (тіркеш), а також кинджали та криві шаблі
(вогнепальною зброєю вони не користувались). Орта солаків були сформовані
ще наприкінці ХІV ст. як окремий підрозділ султанської гвардії, що мав
спеціальне призначення. Під час бою по ліву і праву руку султана перебували
чотири солакбаши (командири орта солаків), причому вони — щоб не повер-
татися до султана спиною під час стрільби з лука — стріляли з лівої руки (через
це їх називали солак — лівша). У безпосередній близькості до султана пере-
бували й інші солаки (загалом близько 400 чол.), навколо яких скупчувалась
решта яничарів. У випадку потреби солаки були готові організувати переправу
султана через річку. У мирний час 12 особистих охоронців султана (т. зв.
«стременних солаків») усюди його супроводжували та унеможливлювали
заподіяння будь-якої шкоди правителю23.
Ще за часів правління Мурада І був створений і окремий загін яничарів
зенберекчи (зенберек** — арбалет), який пізніше був реорганізований у 82-гу
яничарську орта24. Наприкінці ХV ст. ця орта втратила своє бойове призна-
чення, що було пов’язано з появою та подальшим розвитком вогнепальної
зброї. Натомість на початку ХVІ ст. у складі джемаат були створені дві —
22-га і 92-га — орта тюфенкчи (тюфенк — мушкет), вояки якої одними з
перших почали вправлятись з цим видом зброї. Кілька орта джемаат виріз-
нялись з числа інших лише тим, що до їх складу входили високопоставлені
офіцери яничарського корпусу (до 28-ої був зарахований імам яничарського
аги, до 94-ої — шейх (бабá) ордену бекташи, до 101-ої — скарбник корпусу
яничарів), а до обов’язків створеної у 1591 р. орта хукешан*** входила органі-
30
* «Саксонами» називали великих мисливських псів з Саксонії, які у свій час були
подаровані султану Мегмеду Фатігу воєводою Валахії.
** Зенбереком також називали невелику гармату, яка перевозилась на верблюдах або
конях.
*** Назва походить від вигуку «Ху!» («Хай буде Він [Аллах]!»).
СРІБНЯК ІГОР
зація колективних молитов з османським вояцтвом. Орта джемаат були най-
старішими підрозділами в корпусі, що робило їх вояків «першими серед
рівних» поміж решти яничарів.
Бьолюк секбанов був створений за часів правління Мурада І й спочатку
існував як окремий підрозділ мисливців (його назва походить від перського сег
(сек) — собака). Секбани доглядали султанських борзих та брали участь у
полюваннях, які організовувались для султана, завдяки чому посідали визначне
місце в яничарській ієрархії. Після заворушень серед яничарів у 1451 р. султан
Мегмед ІІ включив цей бьолюк (6000 чол.) до складу яничарського корпусу,
маючи на меті послабити впливи джемаат. З цією ж метою султан заповів, що
надалі секбанбаши* (командувач бьолюку) призначатиметься й агою яничарсь-
кого корпусу. Секбани утворили 65-ту орта, у складі якої було кілька кінних
відділів, 35 піших підрозділів та ще стільки ж допоміжних загонів. 33-й бьолюк
секбанів утворили авджи (мисливці), які виїжджали на тривалі полювання з
султаном та рідко брали участь у воєнних діях25.
Бьолюк аги (бьолюклю) було створено за часів правління Баєзіда ІІ, коли
стався черговий яничарський заколот на чолі з секбанбаши. Потрібно було
застосувати радикальні заходи для запобігання повторенню цього у майбут-
ньому, тому до складу яничарського корпусу було додано ще один підрозділ,
який складався з 34 бьолюків. Командувач цього підрозділу (міралем-ага) і
одночасно ага яничарського корпусу користувався цілковитою довірою султана
і призначався з числа найближчих султанських дорадників. Невдовзі до складу
бьолюку аги входив вже 61 підрозділ, в кожному з яких нараховувалось 50 чол.
Значення цього підрозділу суттєво зросло за часів правління Сулеймана Кануні,
який був зарахований до складу 1-го бьолюку. Під час видачі платні він
з’являвся у однострої яябаши, отримував належні йому гроші, після чого
додавав до нього золоті монети та роздавав яничарам свого бьолюка.
Слід зазначити, що яничари деяких бьолюків аги виконували спеціальні
завдання, зокрема, вояки 54-го бьолюку талімханеджи навчали інших стрільбі
з лука у спеціально призначених для цього містах (талімхане). До складу цього
підрозділу зараховувались ті яничари, які виявляли найкращі результати під
час вправ з луком і стрілами. Вояки ще одного підрозділу — бьолюку
авджиларів (мисливців) навчали яничарів влучно стріляти з рушниці**, а крім
того супроводжували султана у військових кампаніях, а також під час по-
лювань.
31
* Після запровадження у другій половині ХV ст. окремої посади яничарського аги
(командувача яничарського корпусу) секбанбаши почав виконувати функції його заступника
в Стамбулі (зокрема, під час перебування яничарського аги в поході). Завдяки своєму
визначному становищу мав великий штат слуг-яничарів та послуговувався власною
печаткою (такі привілеї були лише у яничарського аги).
** Для проведення занять використовувалась, зокрема, Окмейдани (Стрілецька площа).
ЯНИЧАРСЬКИЙ КОРПУС ОСМАНСЬКОЇ АРМІЇ (1362 р. — КІНЕЦЬ XVI ст.)
Офіцерський склад яничарського корпусу мав свою ієрархію, яка сфор-
мувалась протягом тривалого періоду. В джемаат номенклатура вищих офі-
церських посад мала наступний вигляд (за висхідною): яябаши, башдеведжи,
башхасекі, турнаджибаши, саксонджубаши, загарджибаши, секбанбаши.
Офіцери бьолюків аги мали відмінну номенклатуру (за висхідною): башбьо-
люкбаши, кетхудайєрі, мухзирбаши, башчавуш, кул кетхудаси. Ці дві ієрархії
фактично сполучались в одну з таким принципом старшинства (за низхідною):
ага яничарів, секбанбаши, кул кетхудаси, загарджибаши, саксонджубаши, тур-
наджибаши, башхасеки, башчавуш, башдеведжи, башяябаши, музхир ага,
кетхудайєрі, башбьолюкбаши. Командирів від кетхудайєрі до кул кетхудаси
також називали катарагалари (від катар — караван, тобто ієрархія вищих
яничарських офіцерів). Просування по службі мало проходити у вказаній послі-
довності, проте час від часу призначення на вищі офіцерські посади відбу-
валися і без проходження претендентом всіх посадових щаблів. Крім вищого
командного складу корпусу в кожній орта і бьолюку проходили службу офіцери
нижчих рангів, які також мали свою ієрархію (по низхідній): чорбаджи,
башодабаши, ода кетхудаси, одабаши, векільхардж, байрактар, башескі,
ашчибаши (уста)26.
Командувач корпусу яничарів (йєнічері агаси або ага) — вищий офіцер-
ський чин в центральному державному апараті — був начальником для усього
оджаку яничарів і аджемі огланів. Він особисто призначався султаном (така
практика зберігалась до 1593 р., коли це право було делеговане великому
візиру) та виключно йому й підпорядковувався. Ага яничарів брав участь у
роботі султанського Дівану, маючи дорадчий голос у питаннях, які стосувались
яничарського корпусу. Як одному з найвищих військових начальників і дер-
жавних службовців*, йому на правах утримання (арпалик) надавався зеамет в
долині Дунаю, що додатково приносило 50 тис. акче прибутку. Ще 8 тис.
курушів він отримував від коюн еміні, обов’язком якого була закупівля овець
для постачання Стамбула м’ясом. Один раз на три роки азі яничарів жалували
коня із султанської конюшні.
Ага яничарів здійснював всі призначення у корпусі на офіцерські посади та
на посади комендантів фортець, крім того йому, як коменданту Стамбула, була
доручена поліцейська охорона османської столиці. Під час своїх виїздів до
міста він мав право затримувати порушників громадського порядку та карати
їх, якщо вони не були яничарами (яничарів ага відправляв до їх власної ода,
офіцери якої й мали визначити для них міру покарання). У безпосередньому
підпорядкуванні аги було 61 яничарських бьолюків, вояки яких використо-
вувались для забезпечення громадського порядку в столиці27.
Яничарський ага мав свою резиденцію (ага капу), де проводив наради (ага
дівані) за участю вищих офіцерів корпусу та своїх заступників — секбанбаши
32
* Починаючи з ХVІІ ст., ага міг бути у ранзі візира.
СРІБНЯК ІГОР
і кулкяхьї (кетхюда). Останній був фактично першим заступником яничар-
ського аги, перебуваючи у його безпосередній підлеглості. У зв’язку з тим, що
за його участю вирішувались усі кадрові питання в яничарському корпусі
(зокрема, призначення на посади чорбаджи і одабаши), він користувався
великим впливом серед яничарів. До його обов’язків входило отримання майна
померлих яничарів для зарахування до державної скарбниці. Він також здійс-
нював призначення яничарів до особливих місць служби (куллуків). Як за-
ступник аги з управлінських питань, відповідав за стан справ в оджаку яничарів
перед султаном на рівні з агою.
Організацією прийому відвідувачів агою відали баш чавуш і кетхюда ері —
старші офіцери яничарського корпусу, яких у такий спосіб готували до замі-
щення найвищих посад в оджаку яничарів. Канцелярією яничарського аги
завідував кятіб, який вів усі дефтери (реєстраційні книги) корпусу. До числа
вищих посадовців яничарського корпусу належали музхир баши (представник
яничарського аги у відомстві великого візира), основним завданням якого була
організація зустрічей між першим міністром та чинами яничарського корпусу
в різних справах, та стамбульський ага — начальник оджаку аджемі огланів,
які проходили службу в столиці імперії. Ще одним впливовим офіцером
корпусу був асесбаши, який здійснював поліцейський нагляд за яничарами. Він
брав участь у роботі дівана аги і після ухвалення рішень у справах звину-
вачених у тяжких злочинах яничарів (грабунки або вбивства) здійснював їх
арешт та відправку до в’язниці Бабиджефер, де вони й утримувались закутими
у колодки в очікуванні виконання вироку.
В резиденції аги проходили службу куллукчи («оперезані парчевим куша-
ком») або ага гедіклілері — яничари, які займали привілейоване становище у
корпусі. Найвпливовішим серед них вважався башмехтер — особистий слуга
аги. Основне, що мали виконувати куллукчи, — як почесна варта супровод-
жувати яничарського агу, а також охороняти агу капи, однак крім того кожен з
них виконував свої функції (чукадар відповідав за гардероб, тюфенкчи — за
зброю, байракчи — за збереження штандарту аги, тугджу — за бунчук та ін.).
В ага капу вироблялось все, що було необхідним для командувача яничарського
корпусу, зокрема, тут випікали хліб, шили намети, виготовляли взуття тощо.
Цим займалися відряджені сюди яничари.
Значна частина життя яничарів проходила в казармах (ода), які признача-
лися для вояків з різних орт (кожна орта або бьолюк розташовувались в
окремому приміщенні), тому термін «ода» почав включати в себе і поняття
«орта». Внутрішня служба і побут яничарів в казармі визначались одабаши,
який призначався з числа неодружених заслужених яничарів старшого віку. Він
мав постійно перебувати у казармі (ода), користувався значною дисциплі-
нарною владою, зокрема, організував виконання вироків для тих яничарів, які
припустились дисциплінарних провин (якщо як покарання їм було присуджено
побиття палицею). Під час урочистих ладувань яничарів одабаши (на відміну
від інших вояків яничарського корпусу, які були неозброєні) тримали в руках
33
ЯНИЧАРСЬКИЙ КОРПУС ОСМАНСЬКОЇ АРМІЇ (1362 р. — КІНЕЦЬ XVI ст.)
палицю як символ своєї влади, а також оперізувались широким парчевим
паском (кушаком). Найстарший за віком яничар призначався в казармі ода
кетхюдаси (старостою). Він користувався незаперечним моральним автори-
тетом, і тільки за його дозволом можна було карати найстаріших одружених
яничарів.
Кожна орта мала свою офіцерську ієрархію на чолі з чорбаджи (букв.
«роздавальник супу», командир підрозділу). Обов’язки скарбника і провіант-
мейстера в ода виконував векільхардж — один з яничарів, що користувався
загальною довірою. До його функцій входив збір коштів з яничарів ода та
придбання продуктів харчування на ринках. Основним обов’язком байрактара —
офіцера-прапороносця було збереження (в умовах миру) та носіння (під час
воєнних дій) жовто-червоного прапору із зображенням дворучного меча пра-
ведного халіфа Алі. З числа башескі призначались башкаракуллукчу (началь-
ники стамбульських вартових служб і охоронних команд)28. Головним обов’яз-
ком наймолодших яничарських офіцерів ашчибаши (уста) було щоденне
приготування їжі* для яничарів своєї ода (орта)29. Слід відзначити, що хоча чин
ашчибаши був першим в офіцерській «табелі про ранги», вони користувались
не меншим впливом, аніж одабаши чи бьолюкбаши. Справа в тому, що ця
категорія офіцерів постійно перебувала разом з вояцтвом у казармах і була
найкраще обізнана з його інтересами і прагненнями. Часом така близькість
дозволяла ашчибаши вдаватись до маніпулювань настроями рядових яничарів.
В кожній орта проживали заслужені яничари-ветерани (коруджу), які вже
не залучались до участі у воєнних діях з огляду на стан їх здоров’я та
поранення. Вони продовжували жити в ода, виконуючи охороні функції під час
відсутності основної маси яничарів; частина коруджу (на чолі з коруджубаши)
вирушали разом з ешкінджи (учасниками боїв) на війну, але при цьому не
брали участі у бойових діях, обмежуючись охороною польового табору.
Спочатку кількість коруджу становила 100 чол., але з плином часу вона
невпинно збільшувалась, досягнувши кількох тисяч. Все більше яничарів
похилого віку переводилось у категорію коруджу і отурак (мютекаід або
відставник), що відбувалося за представленням аги яничарів. Через бажання
окремих яничарів звільнитись від виконання своїх прямих обов’язків збіль-
шується кількість зловживань, коли за хабар до категорії відставників потрап-
ляли молоді вояки.
Всі яничари отримували за службу платню (улуфе або меваджиб) — в
різний час вона становила від 3 до 8 акче на день (жалування офіцерів було
значно більшим — від 9 до 80 акче, ага яничарів отримував 450–500 акче).
34
* Котли, в яких уста готували їжу, вважались у яничарів священними; зазвичай збори
яничарів орта відбувались навколо них. Вислів «перевернути котли» означав початок
яничарського бунту.
СРІБНЯК ІГОР
Багато хто з яничарів за особливі заслуги чи вислугу років мав й надбавку
(тераккі або мукаррер) до цієї суми. Розмір платні кожного яничара фіксувався
у спеціальних дефтерах, які щоквартально переписувались. Видача жалування
відбувалась один раз на три місяці у присутності великого візира, причому
перед врученням грошей з палацової кухні яничарам приносили плов та зерде
(солодкий рис із шафраном). Після цього яничарів вітали найвищі державні
посадовці, дякуючи їм за службу. Частина жалування видавалася новенькими
монетами, щойно викарбуваними на султанському монетному дворі. Під час
воєнних кампаній або з приходом до влади нового султана яничарам міг бути
вручений бахшиш («нагородні»)30.
Крім того, з державної скарбниці їм щорічно видавались визначені суми
на різні потреби, у т. ч.: йай [харджи], або кеманбаха (до 30 акче), які при-
значались для придбання луку і стріл. Щорічно в залежності від своїх рангів
яничари отримували й суми для пошиття однострою (йака [харджи] — видатки
на комірець). Комплект обмандирування яничара включав широкий каптан
блакитного або синього кольору, верхній одяг являв собою довгу (до п’ят)
долому з широкими рукавами, на яку ще й вдягався плащ (барані). Яничари
носили вузькі шаровари та чоботи різного кольору в залежності від їх рангу
(вищі чини — жовті, старші офіцери — червоні, молодші — чорні). Яничар-
ським чорбаджи видавалося для пошиття шинелі сукно зеленого кольору
(собрамані). Всім офіцерам яничарського корпусу комплект одягу видавався
двічі на рік (літній комплект називався бахаріє, зимовий — земістаніє)*.
Найприкметнішою та ексклюзивною ознакою приналежності до яничарського
корпусу були бьорки**, які тривалий час виготовлялись у спеціальній майстерні.
Певна частина отримуваних коштів витрачалась яничарами на продо-
вольство (бо держава, надаючи житло і гроші для придбання зброї та одягу, не
покривала всіх видатків на їх харчування). Слід відзначити, що османський
уряд намагався мінімізувати цю статтю видатків яничарів, виділяючи для заку-
півлі для них на ринку м’яса за твердими цінами (зарар-и лахм) окрему дота-
цію. Якщо окка (1,3 кг) м’яса коштувала дорожче трьох акче, держава ком-
пенсувала цю різницю31. Крім того, для потреб яничарів випікались фодла
(фодула) — хлібці, що безкоштовно видавались деяким яничарським підроз-
ділам (секбанам, загарджи та ін.) та цілому ряду офіцерів корпусу. Також їх
35
* Відома й інша назва зимового комплекту одягу яничарів — чука (чуха — назва
різновиду тонкого сукна, з якого шився згадуваний одяг) (Див.: Мебде-и Канун-и
Йеничери... — С. 28, 203).
** Бьорк (або кече, буквально повсть, повстина) — назва головного убору білого кольору
висотою 45 см, який спочатку використовували вояки корпусу яя, а потім виключно
яничари. Тильна частина бьорку виготовлялась з тонкої ангорської вовни (ятирми), яка
закривала потилицю та широкою смугою спускалась до плеч (Див.: Мебде-и Канун-и
Йеничери... — С. 222).
ЯНИЧАРСЬКИЙ КОРПУС ОСМАНСЬКОЇ АРМІЇ (1362 р. — КІНЕЦЬ XVI ст.)
отримували й сини загиблих яничарів (кулоглу, букв. син слуги). Їх роздача
входила в обов’язки фолда кятібі — одного з писарів яничарського корпусу.
Він отримував від держави борошно і дрова для випікання фолда у приватних
пекарнях, а також обліковував видані сиротам хлібці (або борошно, дуже рідко —
гроші), для чого провадив спеціальні дефтери. Держава намагалась допомогти
цій категорії сиріт і в інший спосіб — після досягнення повноліття кулоглу
мали право вступати на службу до яничарського корпусу32.
Дислоковані у столицях яничари перебували в казармах (в Едірне вони були
споруджені після 1363 р.). З самого початку на брамах казарм зображувались
знаки і символи підрозділів, за якими приміщення закріплювалося. Після
перенесення столиці до Стамбула і будівництва там Мегмедом Фатігом нових
казарм старі довгий час не використовувались, і лише в ХVІІ ст. їх було
відновлено у зв’язку з тривалим перебуванням кількох султанів у першій
столиці імперії. У Стамбулі яничари мешкали у Ескіодалар («старі казарми»)
і Єніодалар («нові казарми»). Останні були розташовані поблизу Етмейдани
(«М’ясної площі»), яка часто слугувала місцем збору заколотників з числа
яничарів. Казарми будувались з дерева, підлога в них вкривалась циновками, а
у вечірній час в приміщеннях запалювались свічі, відтак існувала постійна
небезпека виникнення пожеж, які й відбувались з різною періодичністю.
Від часу заснування корпусу яничарів регулярно навчали влучно стріляти —
спочатку з лука, а потім з вогнепальної зброї. Як вже зазначалось, до складу
яничарського корпусу входили два навчальні підрозділи, командири яких —
талімханеджибаши і авджибаши — персонально відповідали за організацію
вишкільних вправ (відповідно перший — за навчання стрільбі з лука, другий —
веденню прицільного вогню з мушкету). Інколи за ходом тренувань спосте-
рігали султани, у цьому випадку вояки також вправлялись у прицільному
киданні списів, а крім того могли бути організовані показові поєдинки псів-
саксонів з ведмедями. Вправи відбувались, як правило, щотижнево (у четвер)*,
як мішені використовувались спеціально для цього виготовлені глиняні
глечики.
Досить поширеною практикою було відзначення султанами тих яничарів,
які демонстрували високу майстерність, призначенням на телімханеджи. Дехто
з них за наказом султана переводився до кінних підрозділів капикулу (такі
особи отримували 300 акче, сагайдак для стріл та окремо кошти для придбання
коня)**, частина — наділялась тімарами або призначалась на офіцерські посади
в корпусі. Так само могли бути відмічені ветерани корпусу та яничари, які
виявили мужність у боях або відзначились при гасінні пожеж. Тих яничарів,
які продемонстрували виняткову хоробрість під час штурму фортець, називали
36
* На початку ХVІІ ст. проведення цих вправ було припинено і більше не поновлювалось.
** У зв’язку із занепадом кінної гвардії османів у кінці ХVІІ ст. зарахування до її складу
втратило для яничарів привабливість та перестало застосовуватись.
СРІБНЯК ІГОР
серденгечті (шибайголова), підвищували до офіцерських чинів (яябаши,
бьолюкбаши) або жалували тімар. Земельні пожалування яничарам суттєво
різнились в залежності від їх рангів та посад — якщо рядові яничари могли
розраховувати на тімар у 9 тис. акче, то офіцери отримували більші земельні
маєтності (до 20 тис. акче).
До тих яничарів, які припускались дисциплінарних порушень, застосову-
вались покарання різного ступеня тяжкості. Нижчим чинам яничарського
корпусу покарання призначав кетхюда, чорбаджи або одабаши (тієї ода, де
мешкав порушник дисципліни). Незначні дисциплінарні провини карались
кількома днями арешту (за цим пильнували ашчибаши, які власноруч зако-
вували арештантів у кайданки та тримали їх під вартою) або побиттям палицею
(кількість ударів була різною, але не більше ніж 80). Це покарання виконував
безпосередньо одабаши за наказом чорбаджи. Якщо приймалось рішення про
застосування покарання публічно, його виконували перед строєм яничарів у
вечірній час. У кожному такому випадку командири слідкували за тим, щоб
покараного не було скалічено і після лікування він міг би повернутись до
служби.
Інколи порушника дисципліни переводили зі столиці до віддаленої фортеці
для несення впродовж кількох років залогової служби. Злочини середньої
тяжкості карались тривалим засланням або тюремним ув’язненням, за скоєння
тяжких злочинів застосовувалась смертна кара через повішення, але тільки
після всебічного розслідування та з санкції великого візира. У цих випадках
винних спочатку виключали зі складу яничарського корпусу, після чого стра-
чували вночі у фортеці Румеліхісар. У воєнний час до яничарів застосовувались
тяжчі покарання, порушників дисципліни карали у спеціальному наметі лейлек
чадири (дослівно намет білої лелеки) палицями, а дезертири могли бути
покарані на смерть33.
У мирний час головною функцією яничарів було виконання охоронно-
залогової служби як в столиці, так і поза її межами. В Стамбулі яничари по
черзі охороняли султанський Діван, решта здійснювала патрулювання вули-
цями та забезпечувала порядок в місті. Яничари також охороняли посольства
та деякі інші державні об’єкти, відкривали та закривали міську браму.
Аналогічні функції яничари виконували в провінційних містах, але основним
їх завданням була охорона фортець (яничарські орта змінювали одна одну раз
на три роки). В найбільших прикордонних фортецях розміщувались чисельні
яничарські залоги на чолі з своїми командирами (сердарами). По суті, вони
являли собою зменшену модель столичного корпусу. Тут проходили службу й
т. зв. єрлікулу «місцеві яничари», які фактично не належали до складу яни-
чарського корпусу. До дефтерів місцевих яничарських командирів були внесені
й гьонюллю (добровольці), які не отримували платні, а лише користувались
почесним становищем і відповідними пільгами.
Неодмінною умовою приналежності до яничарського війська була глибока
релігійність, що пов’язане з тим потужним впливом, яке справляв на корпус
37
ЯНИЧАРСЬКИЙ КОРПУС ОСМАНСЬКОЇ АРМІЇ (1362 р. — КІНЕЦЬ XVI ст.)
орден бекташи. Вже за часів правління султана Сулеймана І спеціально для
яничарів у Стамбулі була побудована мечеть Орта месджиді (пізніше її пере-
творено у соборну мечеть та перейменовано в Орта джамі), де відбувалась
урочиста п’ятнична служба (інколи цю мечеть відвідували й султани). Свою
відданість ісламу повсякчасно виявляв й яничарський ага, в резиденції якого
п’ять разів на день проводились богослужіння, якими керував імам аги. На
посаду імама корпусу міг бути призначений лише той з яничарів, хто закінчив
медресе. Водночас він повинен був мати й командирські якості, бо імам також
виконував функції начальника однієї з орта джемаат. Він вважався однією з
довірених осіб аги та не був переобтяжений виконанням службових обов’язків.
Власне основною його функцією було здійснення разом з агою яничарів
намазів, причому імаму допомагали 4-5 муеззінів аги, які закликали присутніх
до молитви. Імам також супроводжував яничарського агу під час походів та
проводив польові релігійні відправи34.
Війна завжди була для яничарів найвизначнішою подією їх життя, тому
кожного разу вони влаштовували урочисту ходу перед султаном, який при
цьому перебував у спеціальному павільйоні (Алай кьошкю). Хода відбувалась
з розгорнутими прапорами (яничарського аги Імам-і Азам, корпусу яничарів,
шейха ордена бекташи, кетхюди і жовто-червоними стягами орта), які несли
байрактори. У визначених місцях військо зупинялось на короткий перепочинок
(мензіль), під час якого уповноважені особи (мензіль еміні) купували у міс-
цевого населення продукти за ринковими цінами. Забезпеченням вояків кор-
пусу усім необхідним займалась також й служба постачання, до якої входили
залучені до цього торговці. Кошти для створення продовольчих запасів або їх
придбання під час просування яничарського війська збирались з вояків (кожен
з яничарів мав передати на ці потреби дві золоті монети). Місцева влада,
зокрема, кадії завчасно попереджалися про маршрут руху яничарів і також
надавали допомогу у забезпеченні вояцтва продуктами харчування (насамперед
борошном і сухарями) та облаштуванні місць для відпочинку.
Під час походу яничари просувались попереду султана, на привалі їх
намети оточували султанську ставку. Після прибуття до зони бойових дій
яничари відправляли похідну молитву та залишали важке спорядження, бун-
чуки та прапори в обозі. Вони займали центральне місце в бойових порядках
османської армії, праворуч і ліворуч від них розташовувались кінні частини
капикулу, ще далі — на правому і лівому флангах знаходились підрозділи
сіпахів-тімаріотів. Тоді ж яничари отримували зброю — зроблений з рогу лук,
комплект стріл, щит, кинджал, сокиру, арбалет; захисні обладунки — лати і
шоломи; крім того їм видавався шанцевий інструмент — кирки і лопати для
риття окопів. Якщо на початках існування корпусу яничари були озброєні
метальною зброєю, то вже у першій половині ХVІ ст. її поступово витісняє
вогнепальна — трутний мушкет (тюфенкчи). На 1532 р. переважна більшість
яничарів (9 тис.) вже мали на озброєнні мушкети, і тільки одна тисяча з їх числа
ще не мала навичок у користуванні ними, продовжуючи робити ставку лише на
38
СРІБНЯК ІГОР
старі зразки зброї35. З настанням активної фази бою функція охорони султана
переходила до кінних солаків та інших кінногвардійських частин, а піші
яничари розташовувались у викопаних ними же окопах в очікуванні атак
неприятельських сил. Йдучи в бій, яничари неодмінно виголошували гюльбанк
(бойовий клич). Коли битва наближалась до своєї вирішальної фази, вони
вишикувалися у шеренги, потому кожна з них здійснювала кілька прицільних
залпів у ворога, після чого справа могла дійти вже до ближнього бою.
Весь час свого існування яничарський корпус залишався важливим війсь-
ково-політичним інститутом Османської імперії, який разом з підрозділами
військ яя, мюсселем і азебов фактично являв собою центральний елемент нової
військової системи, не пов’язаної з архаїчними традиціями родоплемінної
організації середньовічного війська. Яничарське військо було важливим інстру-
ментом політичної влади перших османських султанів, засобом державного
тиску та примусу. З плином часу яничари починають виконувати ще одну
важливу для османського державотворення функцію — залогову службу.
В кожній із завойованих турками фортець вони становили ядро її залоги,
підлягаючи безпосередньо султану та користуючись правом екстериторіаль-
ності у стосунках з представниками місцевої адміністрації. У даному випадку
можна з певністю стверджувати, що яничари виступали важливим інстру-
ментом в руках султанів, за допомогою якого останні мали можливість
централізувати свою владу на завойованих територіях.
Спочатку яничарам, які знаходились на дійсній військовій службі, заборо-
нялось брати шлюб та мешкати поза казармами. Весь свій вільний від походів
час вони мали використовувати на військовий вишкіл, зокрема, вправлятись у
стрільбі з лука та рушниць у спеціально обладнаних для цієї мети місцях.
Яничарський корпус являв собою потужну військову силу — яничари були
навчені вести тривалу облогу фортець противника, вони вміли будувати польові
укріплення різних типів, під захистом яких вели прицільний рушничний
вогонь. Яничарські підрозділи вирізнялись своєю дисциплінованістю, високим
бойовим духом та здатністю виконувати бойові завдання найвищої складності.
Завдяки особливій формі утримання комплектування та вишколу, яничарське
військо, що було суто османським винаходом, перетворилося на одне з перших
в Європі за часів середньовіччя професійне військове піхотне формування.
Проте, на відміну від інших підрозділів османської армії, яничарський
корпус дуже скоро став впливовою політичною силою. Це пояснювалось тим,
що цей корпус частково був придворною султанською гвардією. Таке особливе
становище яничарів обумовлювало залежність вирішення різних державних
справ (у т. ч. зміни султанів на престолі) від позиції та настроїв офіцерського
складу корпусу. Вивчення специфіки функціонування яничарського корпусу
становить значний інтерес для дослідників історії Османської імперії на всіх
етапах її існування аж до його ліквідації у ХІХ ст., однак особливу увагу
привертає ранній період розвитку оджаку яничарів, коли він був тісно пов’яза-
ний з османським державотворенням.
39
ЯНИЧАРСЬКИЙ КОРПУС ОСМАНСЬКОЇ АРМІЇ (1362 р. — КІНЕЦЬ XVI ст.)
1 Див.: Клейнман Г.О. Кризис военной системы феодальной Турции. К истории уничто-
жения янычарского корпуса: Дис… канд. ист. наук. — М., 1949.
2 Петросян И.Е. К истории создания янычарского корпуса // Тюркологический сборник.
1978. — М., 1984. — С. 191–200; Её же. Трактат о янычарах как источник по истории
Османской империи начала ХVІІ в. // Источниковедение и текстология средневекового
Ближнего и Среднего Востока. — М., 1984.
3 Мебде-и Канун-и Йеничери оджагы тарихи (История происхождения законов яны-
чарского корпуса) / Изд. текста, пер. с тур., коммент. и указ. И.Е. Петросян. — М., 1987.
4 Записки янычара. Написаны Константином Михайловичем из Островицы / Введ., пер.
и коммент. А.И. Рогова. — М., 1978.
5 Клейнман Г.О. Армия и реформы. Османский опыт модернизации. — М., 1989.
6 Радушев Е.В. Место вооруженных сил в структуре османской феодальной системы на
Балканах // Османская империя: государственная власть и социально-политическая струк-
тура. — М., 1990. — С. 107–112.
7 Савицкий В. Корпус янычар. Образование, организация, комплектование и командный
состав в ХІV–ХVІ вв. // Цейхгауз. — М., 1999. — № 9; Сергеев В. Янычары. Меч ислама:
искусство войны начала ХІХ в. нашей эры. — Ростов-на-Дону, 2000; Введенский Г.
Янычары. История, символика, оружие. — СПб., 2003; Пенский В.В. Военная революция
и развитие военного дела в Османской империи в ХV–ХVІІ вв. // Восток (Oriens). — М.,
2007. — № 6.
8 Uzunçarşılı I.Н. Osmanlı Devleti Teşkilâtından Kapıkulu Ocakları. — Ankara. — 1984;
Yerasimos S. Azgelişmişlik Sürecinde Türkiye. — İstanbul, 1980.
9 Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба 1300–1600 / Пер. з англ. О. Галенка. —
К., 1998. — 286 с.
10 The Great Ottoman-Turkish Civilization / Halil Inalcik (Chief of the editorial Board). —
Ankara, 2000. — Vol. III. — P. 719–760.
11 Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500–
1700 років. — К., 2010. — С. 67–76.
12 Див.: Срібняк І.В. Військова організація турків-османів (ХІV–ХVІ ст.). — К., 2010. —
15 с.; Його ж. Гвардія османських султанів у ХІV–ХVІІ ст. (уніформа і озброєння вояків,
емблеми і прапори частин) // Пам’ятки: археографічний щорічник. — К., 2010. — Т. 11
(в друці).
13 История Османского государства, общества и цивилизации: В 2-х т. — М., 2006. —
Т. 1: История Османского государства и общества. — 602 с.
14 Про це див. докладніше: Срібняк І.В. Османська держава: виникнення та військово-
територіальна експансія (кінець ХІІІ–ХV ст.). — К., 2009. — С. 3–4.
15 Свідченням особистої залежності яничарів від правителя імперії може вважатись і
заборона на шлюб, яка в кінці ХV ст. вже практично не діяла.
16 История Османского государства, общества и цивилизации... — С. 264; Петросян И.Е.
К истории создания янычарского корпуса… — С. 193.
17 Петросян И.Е. К истории создания янычарского корпуса… — С. 196.
18 Клейнман Г.О. Армия и реформы. Османский опыт модернизации. — М., 1989. —
С. 146.
40
СРІБНЯК ІГОР
19 До яничарського корпусу входила 196 орта з власною нумерацією, кожна з яких мала
неоднакову кількість вояків — від 100 до 500 чол. (Див.: Клейнман Г.О. Армия и реформы.
Османский опыт модернизации. — М., 1989. — С. 150).
20 Пенский В.В. Военная революция и развитие военного дела в Османской империи в
ХV–ХVІІ вв. // Восток (Oriens). — М., 2007. — № 6. — С. 34. Про кількість яничарів у різні
роки див. також: Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба 1300–1600. — С. 94.
21 Як відомо, верблюди широко використовувались в османському війську для переве-
зення військового спорядження, амуніції та зброї (див., зокрема: Записки янычара... —
С. 100).
22 Мебде-и Канун-и Йеничери... — С. 205.
23 История Османского государства, общества и цивилизации... — С. 281.
24 Мебде-и Канун-и Йеничери... — С. 206, 213.
25 История Османского государства, общества и цивилизации... — С. 275.
26 История Османского государства, общества и цивилизации... — С. 276, 283.
27 Мебде-и Канун-и Йеничери... — С. 204, 207.
28 История Османского государства, общества и цивилизации... — С. 283.
29 Мебде-и Канун-и Йеничери... — С. 28, 202.
30 История Османского государства, общества и цивилизации... — С. 276–277, 289–290.
31 История Османского государства, общества и цивилизации... — С. 284.
32 Мебде-и Канун-и Йеничери... — С. 202–203.
33 История Османского государства, общества и цивилизации... — С. 286.
34 Мебде-и Канун-и Йеничери... — С. 207, 212–213.
35 Пенский В.В. Военная революция и развитие военного дела в Османской империи. —
С. 35.
41
ЯНИЧАРСЬКИЙ КОРПУС ОСМАНСЬКОЇ АРМІЇ (1362 р. — КІНЕЦЬ XVI ст.)
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-62850 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0035 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T08:58:14Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Срібняк, І. 2014-05-27T11:18:49Z 2014-05-27T11:18:49Z 2010 Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.) / І. Срібняк // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 9-10. — С. 26-41. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. XXXX-0035 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/62850 У статті висвітлено основні етапи творення яничарського корпусу в Османській імперії, визначено особливості його структури, реконструйовано ієрархію офіцерського складу, проаналізовано життя і побут яничарів як у мирний, так і воєнний час. В статье рассмотрены основные этапы создания янычарского корпуса Османской империи, определены особенности его структуры, проанализирована иерархия офицерского состава, отображен быт янычар. In the article it is considered the process of formation of the janissaries’ division in the Ottoman Empire. It is determined the peculiarities of their structure and the of icers hierarchy. It is also represented the janissaries’army life. uk Інститут історії України НАН України Україна в Центрально-Східній Європі Історія Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.) Article published earlier |
| spellingShingle | Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.) Срібняк, І. Історія |
| title | Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.) |
| title_full | Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.) |
| title_fullStr | Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.) |
| title_full_unstemmed | Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.) |
| title_short | Яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець ХVІ ст.) |
| title_sort | яничарський корпус османської армії (1362 р. – кінець хvі ст.) |
| topic | Історія |
| topic_facet | Історія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/62850 |
| work_keys_str_mv | AT sríbnâkí âničarsʹkiikorpusosmansʹkoíarmíí1362rkínecʹhvíst |