Д. Козак. Венеди
Рецензія на книгу: Д. Козак Венеди. К., 2008. – 470 с., 247 рис.
Saved in:
| Published in: | Археологія |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут археології НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/65368 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Д. Козак. Венеди / В.М. Войнаровський // Археологія. — 2009. — № 4. — С. 79-86. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-65368 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Войнаровський, В.М. 2014-06-24T13:50:07Z 2014-06-24T13:50:07Z 2009 Д. Козак. Венеди / В.М. Войнаровський // Археологія. — 2009. — № 4. — С. 79-86. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 0235-3490 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/65368 Рецензія на книгу: Д. Козак Венеди. К., 2008. – 470 с., 247 рис. uk Інститут археології НАН України Археологія Рецензії Д. Козак. Венеди Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Д. Козак. Венеди |
| spellingShingle |
Д. Козак. Венеди Войнаровський, В.М. Рецензії |
| title_short |
Д. Козак. Венеди |
| title_full |
Д. Козак. Венеди |
| title_fullStr |
Д. Козак. Венеди |
| title_full_unstemmed |
Д. Козак. Венеди |
| title_sort |
д. козак. венеди |
| author |
Войнаровський, В.М. |
| author_facet |
Войнаровський, В.М. |
| topic |
Рецензії |
| topic_facet |
Рецензії |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Археологія |
| publisher |
Інститут археології НАН України |
| format |
Article |
| description |
Рецензія на книгу: Д. Козак Венеди. К., 2008. – 470 с., 247 рис.
|
| issn |
0235-3490 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/65368 |
| citation_txt |
Д. Козак. Венеди / В.М. Войнаровський // Археологія. — 2009. — № 4. — С. 79-86. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT voinarovsʹkiivm dkozakvenedi |
| first_indexed |
2025-11-25T14:00:00Z |
| last_indexed |
2025-11-25T14:00:00Z |
| _version_ |
1850516361201057792 |
| fulltext |
ISSN 0235-3490. Археологія, 2009, № 4 79
Рецензії
Значним внеском у сучасну українську археоло-
гію є праця кількох десятків учених, представ-
ників школи, кожен з яких, за європейськими
мірками, мов цілий науковий підрозділ. Таким
промоутером археології римської доби на те-
риторії України нині є Денис Никодимович
Козак, чергову монографію якого сьогодні
маємо приємність опрацьовувати. Наведені в
табл. IV (с. 59) дані про 17 поселень зубрицької
культури Волині і Подністров’я, досліджува-
ні виключно Д.Н. Козаком, приголомшують:
27 918 м2 розкопаної площі! Чи хтось з укра-
їнських археологів-славістів може похвалити-
ся подібними обсягами польового досліджен-
ня лише однієї культури (а Д.Н. Козак широко
розкопував ще й пам’ятки пшеворської та вель-
барської культур, а кожна з пам’яток має на-
шарування інших культур)? Навіть якщо зро-
бити поправку на відносну «бідність» пам’яток
венедів (одне житло припадає на 432 м2 роз-
копу — с. 15), здобутий матеріал (рис. 1—247)
вражає.
І головний незаперечний результат 30-річ-
них досліджень Дениса Никодимовича — з піть-
ми віків впевнено постають історичні венеди.
В сонмі історичних етносів регіону археологіч-
на «прив’язка» венедів — одинична. Які архео-
логічні культури чи групи однозначно стоять за
бастарнами, костобоками, карпами, ми не зна-
ємо. Та й по сусідству лише писемні вандали все
більш обґрунтовано закріплюються за пшевор-
ською культурою, хоч і не без заперечень (Вой-
наровський 2006) — культура все ж поліетніч-
на. Але з пшеворською культурою легше: вона
налічує значно більше пам’яток, аніж зубриць-
ка, має 600-літню власну історію і понад 100-
літню історію досліджень. Хоч у ІІІ ст. історія
венедів не закінчилася. За Д.Н. Козаком, і нада-
лі носії зубрицької культури Волині і Верхньо-
го Подністров’я — це «потужні венедські етно-
племінні та міжплемінні групи, які протистояли
готам у III—IV ст. н. е., аварам у VI ст., разом
з ними під етнонімом «дуліби» взяли участь у ко-
лонізаційних походах на Балкани та Західну Єв-
ропу» (с. 10), навіть «формували зародковий етап
української нації» (с. 11).
Поза визначенням носіїв зубрицької куль-
тури як венедів, Д.Н. Козаком у «Венедах» (та
в інших його книгах) «систематизовано всі
наявні матеріали зубрицької культури. На цій
основі розглянуто процес формування зубриць-
ких пам’яток, визначено їх хронологічні межі та
етноплемінна належність. Детально проаналі-
зовано матеріальну культуру носіїв зубрицьких
старожитностей, визначено основні риси гос-
подарської діяльності та світогляду, розвиток
військової справи та суспільних відносин. Знач-
на увага приділяється висвітленню взаємовідно-
син західного венедського масиву з сусідніми пле-
менами» (с. 9—10). Чітко подано виклад погля-
дів археологів «київської школи» (В.Д. Баран,
Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський, Б.В. Маго-
медов та ін., с. 12) на початковий етап сло-
в’янського етногенезу на території від Одри до
Дніпра, в межах середини І тис. до н. е. і до се-
редини І тис. Така повнота охоплення усього
масиву ранньослов’янських пам’яток Волині
і Подністров’я залишає мало простору для до-
повнень та зауважень. Але спробуємо.
У «Вступі» автор наводить модель історико-
культурного розвитку у контактній зоні (межа і
перша половина І тис.) (рис. 1, с. 8—9). Згідно
цієї моделі, Д.Н. Козак визначає пам’ятки Во-
лині І—ІІ ст. і Верхнього Подністров’я І—ІІІ ст.
як масив зубрицької археологічної культури.
Водночас зауважує наступне: «У контактній
зоні на заключному етапі первісної доби не може
бути сформованих так званих «чистих» куль-
тур. Тут існують лише локальні варіанти куль-
тур... Процес новоутворення проходить повіль-
Д. К о з а к
Венеди.
К., 2008. – 470 с., 247 рис.
© В.Л. ВОЙНАРОВСЬКИЙ, 2009
ISSN 0235-3490. Археологія, 2009, № 480
но і, як правило, не завершується, перериваю-
чись новою культурною інвазією». Це, вважаємо,
справедливо і в руслі того, що у Східній Європі
першої чверті І тис. немає жодної чітко визна-
ченої як новостворена археологічної культу-
ри: пізньозарубинецька, липицька, пізньосар-
матська. Тому цей виняток (за Д.Н. Козаком),
формування і розвитку зубрицької культури,
слід розглянути пильніше.
Далі (с. 9): «Практичним підтвердженням дії
поданої вище моделі («в еволюційному поєднан-
ні елементів культури автохтонів і прийшлих
племен створювалася основа для поступального
культурно-етнічного процесу в регіоні») є фор-
мування у Подністров’ї та на Волині пам’яток
пшеворської, липицької та зубрицької культур,
на Подніпров’ї — пізньозарубинецьких пам’яток
та київської культури».
Пізньозарубинецькі пам’ятки — радше «ку-
льтурний горизонт», а не культура. Селища їх
носіїв — відгалуження колись єдиної і вели-
кої зарубинецької культури, які у ІІ—ІІІ ст. у
нових умовах формують лише культурні гру-
пи (КГ), а не культури (с. 22) — КГ типу Лю-
тіж, Рахни-Почеп, Картамишево 2, Гринів. Ли-
пицькі — теж лише культурна група (с. 188), а не
археологічна культура. Вона є північно-східним
відгалуженням єдиної дакійської культури, що
існувала уже кілька століть і продовжувала існу-
вати до готської та слов’янської інвазій. Пше-
ворська ж культура у Подністров’ї не сформува-
лася, вона — периферія поширеної на межі ер
на схід (і посилювана тут ще кількома «викида-
ми» уже за римської доби) єдиної пшеворської
культури (очевидно, слов’янський компонент
цієї поліетнічної спільноти), що існувала уже
понад два століття і продовжувала існувати за-
хідніше паралельно із зубрицькими старожит-
ностями. Ні пшеворське населення, ні заруби-
нецьке чи дакійське (основні складові культу-
ри зубрицької) не були автохтонними на заході
України. Зубрицька ж культура сформувалась на
базі цих трьох «викидів». Власного автохтонно-
го субстрату на час свого формування вона теж
не мала. За «Венедами», нагадаємо (с. 9), «лише
в еволюційному поєднанні елементів культури ав-
тохтонів і прийшлих племен...».
Ми вважаємо, що до середини ІІІ ст., протя-
гом усіх трьох фаз розвитку, зубрицька культу-
ра так і не інтегрувалась в окрему археологічну
культуру, залишилась на стадії зубрицької куль-
турної групи. Усі її культурні компоненти (пше-
ворський, зарубинецький, дакійський) не ніве-
люються, чітко розмежовуються на усіх ранньо-
римських пам’ятках регіону, різняться і на рівні
окремих комплексів (жител, «дворів», господар-
ських та виробничих об’єктів, поховань). Навіть
на рівні зубрицької надбудови ІІІ—IV ст., в меж-
ах локального варіанта типу Черепин черняхів-
ської культури (за Д.Н. Козаком, теж зубрицька
культура і венеди — с. 33, 38, 219), ми в мате-
ріалі з Гряди І біля Львова — виробничого осе-
редку IV ст. — вирізняємо чіткі пшеворський і
зарубинецький компоненти (Войнаровський,
у друці). Та й сам автор, розглядаючи основні
риси зубрицької культури, пише (с. 19): «у ран-
ніх комплексах, які відповідають фазі І розвитку
культури... ці елементи (складові нової культу-
ри — пшеворська, зарубинецька, дакійська) пред-
ставлені ще в досить чистому вигляді (чому ж
виникнення зубрицької археологічної культу-
ри припадає уже на середину І ст. н. е.?). У піз-
ніших, що відповідають фазам ІІ і ІІІ розвитку
культури, вже виділяється ряд форм горщиків,
мисок, а також житлові споруди, які поєднують
в собі елементи зарубинецької і пшеворської куль-
тур». Причому «у житловому будівництві пев-
ний синкретизм спостерігається меншою мірою,
ніж у керамічному комплексі» (с. 18). Звичайно,
посуд більш «інтернаціональний», його вироб-
ництво, навіть за ручного формування, спеціа-
лізоване: 2—3 майстрині на поселення чи «гніз-
до» поселень. Кераміка поширювалась згідно
запитів ринку, незалежно від етнічної належ-
ності покупців. Житло ж, як і поховання, більш
консервативний артефакт, менше піддається
змінам (згадаймо, як багато повір’їв у слов’ян
пов’язано з житлом та його інтер’єром). Лише
«у фазі ІІІ зубрицької культури змінюється топо-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2009, № 4 81
графія селищ..., більш одноманітними і сталими
стають житла; значно простішим і одноманіт-
нішим є керамічний комплекс» (с. 26—27). «Уні-
фікація матеріальної культури населення в меж-
ах даної області може свідчити про формування
єдиного етносу, який був слов’янським, а точні-
ше — венедським (нагадаємо, що єдиний етнос
може обіймати дві і більше археологічні культу-
ри, і навпаки). Проте цей процес був припинений
дальшим розвитком інвазії вельбарських племен
на схід і південний схід» (с. 30).
Тобто принаймні до межі ІІ—ІІІ ст. «згла-
джування», нівелювання особливостей окре-
мих культурно-етнічних груп на заході України
ще не відбулось: надто мало часу, адже складна
історична ситуація, різнокультурні складові.
Вважаємо, до цього масиву пам’яток
І—ІІІ ст. можна застосувати наступне визна-
чення Д.Н. Козака (с. 8): «Основу історико-
культурного розвитку у контактній зоні стано-
вить багатоетнічна одиниця, яку ми називаємо
культурно-етнічним типом (КЕТ). Ця одиниця
складається з кількох окремих етнічних одиниць
(культурних компонентів), що існують на одно-
му поселенні у певний проміжок часу і перебува-
ють у стані інтеграції. У процесі цієї інтеграції
у складі культурної групи (КГ)... всі КЕТ зближу-
ються і набувають сталих рис у матеріальній і
духовній культурі і трансформуються в окрему
археологічну культуру (АК). Остання є нічим ін-
шим, як одним з культурних компонентів (ет-
нічною одиницею) у наступному витку спіралі
історико-культурного розвитку регіону».
На нашу думку, останній виток цієї спіралі
проходив уже в пізньоримський період, коли
відбувалася тісна політична та воєнна консолі-
дація венедів для протистояння готам. Тривав
цей період весь термін існування черняхівської
культури. Тобто, зубрицькі матеріали можна
назвати археологічною культурою лише в од-
ному випадку: коли зубрицькими вважати по-
селення регіону кінця ІІІ — першої половини
V ст., тобто матеріали, нині інтерпретовані як
варіант типу Черепин черняхівської культури.
Ось таке бачення чітко вкладається у наведену
на рис. 1 модель історико-культурного розви-
тку у контактній зоні першої половини І тис.
Але це інше питання, і йому присвячено окре-
му працю (Войнаровський, у друці), де вислов-
лено основні зауваження щодо тези про іден-
тичність зубрицької та черняхівської культур.
Тут зазначимо лише наступне: варіант типу
Черепин стане тоді зубрицькою археологічною
культурою, коли чітке місце і культурне ви-
значення (особливо щодо його зв’язку з влас-
не зубрицькими пам’ятками) буде дано групам
пам’яток ІІІ—IV ст. типу Етулія, Сейсмино-
Донецьк, Прешів, Злехів і нововідкритим
пам’яткам зубрицько-венедського типу в Сер-
бії (Панонія, повідомлення С. Трифуновича,
Нові Сад).
Але вважаємо, слушно писали В.Д. Баран та
О.В. Гопкало, що «питання про те, до яких ар-
хеологічних культур першої половини І тис. н. е.
віднесуть сьогодні розглянуті нами пам’ятки і
до яких культур вони будуть віднесені в проце-
сі дальшого їх вивчення, які групи сьогоднішніх
археологів-славістів виявляться правими, пред-
ставляє чисто науковий інтерес» (Баран, Гоп-
кало 2005, с. 52). Поняття «АК» введене для
полегшення оперування масивами пам’яток,
легко трансформується в той чи інший бік,
і, власне, воно повинно об’єднувати, а не
роз’єднувати пам’ятки і дослідників.
Цікавим є твердження автора про відповід-
ність зубрицької культури західновенедському
етнічному масиву, а пізньозарубинецької — схід-
новенедському (с. 25). Тобто, слов’яни у першій
чверті І тис. займали території Волині, Верхньо-
го і Середнього Подністров’я, Південного По-
бужжя, Середнього Подніпров’я. З кінця ІІІ і до
середини V ст. — це регіони черняхівської куль-
тури. Отже, слов’яни мали б становити (на наш
погляд, становили) міцне автохтонне ядро чер-
няхівської культури. Тоді чому ж автор одно-
значно констатує, що «гіпотезу В.Д. Барана про
існування так званого Лісостепового варіанта
черняхівської культури, яка належала слов’янській
людності, з точки зору сьогоднішніх досліджень,
не можна прийняти... За археологічними матері-
алами слов’янський етнос не виділяється... Скла-
довими черняхівської культури в даному регіоні...
є скіфо-сарматські, готські та фракійські еле-
менти» (с. 221)? Чи не тому, на наш погляд, що
іранський чи германський слід в черняхівській
культурі визначено переважно на матеріалах мо-
гильників (інгумаційні могили з багатим напов-
ненням тощо), а поховання слов’ян, які широко
реконструює автор рецензованої праці (с. 161—
168), не залишили чітких слідів, і, можливо, були
наземними?
Якщо слов’янські поховання у цьому регі-
оні майже не засвідчені для І—ІІІ ст., то вони
могли бути археологічно невловимими і для
ІІІ—V ст. Консолідація ж слов’ян для відсічі
готам повинна була б посилити старі племін-
ні культи та поховальний звичай (кремацію...),
і про появу інгумаційних поховань серед вене-
дів (с. 199) не повинно йтися. Селища ж черня-
хівської культури в усіх її регіонах, окрім захід-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2009, № 482
ного, вивчені незначною мірою. Тому подаль-
ші дослідження влас не черняхівських поселень
повинні бути досить перспективними, і на це
вказує Д.Н. Козак на матеріалах селищ в Журав-
ці і Хлопкові Середнього Подніпров’я (с. 221).
Відзначимо цікаві результати (очевидні відмін-
ності в матеріалі) порівняльного аналізу комп-
лексів могильник—селище у Великій Бугаївці
(О.В. Петраускас, Р.Г. Шишкін), Войтенках 1
(М.В. Любічев, Е. Шульце), Оселівці (Г.Ф. Ні-
кітіна, В.М. Цигилик, через відсутність публі-
кації поселення висновок базується лише на
усних твердженнях автора розкопок). Тобто,
гіпотеза В.Д. Барана про слов’янський Лісо-
степовий масив у черняхівській культурі хоч і
повільно, але невпинно обростає підтверджен-
нями. У цьому руслі перебуває і теза Д.Н. Ко-
зака (с. 29), що під тиском готів у ІІІ ст. зубри-
чани емігрували і в київську культуру, а над-
то, що ще в І—ІІ ст. вони підтримували тісні
зв’язки з пізньозарубинецькими племенами —
основою київської культури. Спроби дослід-
ників «розірвати» тип Сейсмино-Донецьк між
черняхівською та київською культурами, мож-
ливо, підтверджують існування у Середньому
Подніпров’ї суцільного слов’янського масиву.
Таке етнічне наповнення, при глибшому роз-
гляді і додаткових дослідженнях, є можливим і
для інших, центральних районів черняхівської
культури (лісостеповий її варіант).
Цікавим для нас є також твердження Д.Н. Ко-
зака, що «ймовірно, на рубежі нашої ери в райо-
ні Середнього Подністров’я, де відомі пам’ятки
поянешти-лукашівської культури, а пізніше зміша-
ні пшеворсько-дакійські пам’ятки, проживали бас-
тарни» (с. 42). І ми раніше теж писали, що «змі-
шане населення Північної Буковини першої чверті
І тис. н. е. ..., на наш погляд, це історичні бастар-
ни, назва яких поширюється у краї на все населен-
ня, без огляду на етнос, «бастарди» (Войнаров-
ський 2005, с. 181).
Питання історії населення Північної Буко-
вини перших століть н. е. лежить у площині ве-
недської проблеми, тому ми його і розглядаємо
в цій рецензії. У «Венедах» при визначенні пів-
денної межі поширення зубрицької культури
вказуються лише окремі пункти: Велика Сло-
бідка І, Бернашівка на лівому березі середньої
течії Дністра (с. 19), а Прутсько-Дністровське
межиріччя не згадується (пункти Оселівка та
Неполоківці Чернівецької обл. автором помил-
ково віднесені до Вінничини), немає буковин-
ських пунктів зубрицької культури і на мапі
(рис. 3). Ми ще в 1999 та 2005 рр., базуючись і на
наших розкопках в Чорнівці ІІА та Добринів -
цях І (нижній шар) Буковинського Подністро-
в’я, матеріали І—ІІІ ст. типу Оселівка-Чорнів ка
ІІА визначили як пам’ятки зубрицької культури
і територіально віднесли цю культуру до Буко-
винського Прикарпаття (Войнаровський 1999,
с. 210—212; 2005, с. 174—181). Понад те, ми тоді
(1999) писали, що в ІІІ ст. «дакійський елемент в
масі відходить з Прутсько-Дністровського межи-
річчя на правобережжя Пруту, де скоро виникає
дакоїдна на початках культура карпатських кур-
ганів, та далі..., а рештки його швидко асимілю-
ються пшеворсько-зарубинецькими групами. Це
підтверджує тезу Д. Козака (і у «Венедах» теж —
с. 180, 185), що в Подністров’ї дакійські елементи
остаточно зникають наприкінці ІІ — на початку
ІІІ ст. (фаза ІІІ зубрицької культури) і пов’язано
це з приходом в регіон нових численних груп зу-
брицьких племен, витіснених готами з Волині».
На жаль, ці пункти зубрицької культури і подані
тези в «Венедах» не були враховані, хоча раніше
автор уже відносив територію Північної Буко-
вини до зубрицької ойкумени (Козак 2006,
с. 223). Слід зазначити, що в процесі аналізу
венедо-дакійських відносин (с. 173—190) авто-
ру монографії не слід було нехтувати повною і
цікавою публікацією біритуального могильни-
ка І—ІІ ст. в Болотні біля Львова (Цигилик
2003).
Розвиваючи далі цю тезу, ми писали, що
«якісь групи слов’янського населення Північної Бу-
ковини, на нашу думку, у першій половині ІІІ ст.
були втягнені в масовий відтік зубричан під тис-
ком германців в Північно-Західне Причорномор’я.
Віхами цього відходу, вважаємо, є могильник Ал-
чедар ІІІ ст. в Молдові... та пам’ятки ІІІ—IV ст.
типу Етулія в Буджаці» (Войнаровський 1999,
с. 212). Тішить те, що подібну думку в рецен-
зованій праці підтверджує й Д.Н. Козак, ото-
тожнюючи етулійців з «венедами-сарматами»
Певтінгерових таблиць (с. 198).
Щодо шляху зубричан, а за ними й готів через
Середнє Подністров’я, необхідним є уточнення
наступної тези Д.Н. Козака (с. 204): «Готи, обій-
шовши Верхнє Подністров’я, вийшли на Дністер в
районі Хотина і Кам’янця-Подільського. Перехід
германцями Дністра в його середній течії зафіксо-
ваний кількома вельбарськими пам’ятками... Вели-
ка Слобідка ІІ і Козлів». Як відомо, Велика Сло-
бідка і Козлів — це Середній Дністер, Поділля.
Але в цьому районі, вважаємо, готи не переходи-
ли Дністер. На правобережжі Дністра, навпроти
названих пунктів, у Північній Буковині та Пів-
нічній Бесарабії немає пам’яток вельбарської
культури (Нариси... 1980, с. 22; Довідник... 1984,
с. 17—18). Черняхівські могильники Оселівка та
ISSN 0235-3490. Археологія, 2009, № 4 83
Романківці у Північній Бесарабії, що повністю
досліджені, теж позбавлені чітких вельбароїдних
рис (Никитина 1995, с. 146—148 и др.; 1996). Оче-
видно, візіготи перейшли Дністер нижче і через
молдовську частину Прутсько-Дністровського
межиріччя вийшли на територію Дакії.
У цьому напрямі інфільтрації на південь зу-
бричани неодноразово стикались із сарматами.
Проблемі венедсько-сарматських відносин у
книзі присвячено цілий підрозділ «Венеди і сар-
мати» розділу ІХ (с. 190—200) та частину розділу
VII «Військова справа» (с. 113—114). Автор пише,
що «в І ст. до н. е. в Лісовому Правобережжі сар-
матські племена язигів і роксолан створили пря-
му загрозу населенню Подніпров’я...» (с. 113), опи-
сує, як «побудовані укріплення (слов’ян-зарубинців)
були знищені до кінця І ст. н. е., про що красномов-
но свідчать знахідки на них сарматських нако-
нечників стріл... По Тясмину, Росі, аж до Стугни
в цей час з’являються численні багаті сарматські
кургани» (с. 113, 197). Тобто, є всі підстави ствер-
джувати, що сармати — основна причина зане-
паду зарубинецької культури і переселення зару-
бинців. І як висновок: розгром сарматами зару-
бинецьких селищ у Подніпров’ї лише «співпав з
масовою міграцією зарубинецьких племен з Поліс-
ся на Волинь і Поділля...» (с. 166), а не був причи-
ною останнього. А занепад зарубинецької куль-
тури і міграція зарубинецьких племен спричине-
ні «очевидно, винятково кліматичними змінами,
можливо підвищенням чи зниженням рівня ґрун-
тових вод… Можливо, також, що селища в Поліс-
сі були залишені в результаті окислення землі, яку
зарубинці обробляли протягом багатьох поколінь...
Фактор «загрози» при розгляді причин міграції при-
йняти не можна» (с. 15). Дивно, сармати нищать
зарубинецькі племена Подніпров’я, ті масово
тиснуть на споріднене їм населення Полісся, а
фактора зовнішньої загрози не існує?
Очевидно, ця теза, піддана сумніву К.В. Кас-
паровою ще у 1986 р.) є полемічною, вихо-
дить із твердження про домінування рільни-
цтва в сільському господарстві як зарубинців
(Обломский, Терпиловский, Петраускас 1990,
с. 1), так і зубричан (с. 87). Що ж свідчить про
те, що у зубричан «провідною галуззю господар-
ства було землеробство» (с. 87)? Те, що посе-
лення тут «розташовані, як правило, на соняч-
них схилах поблизу долин з водоймищами і ото-
чені чорноземними ґрунтами», «довготривалість
існування поселень зубрицької культури, що свід-
чить про інтенсивний характер землеробства з
перелоговою системою обробки землі»; «підсічне
землеробство, яке при його малопродуктивності
не могло б забезпечити населення, що довго жило
на одному місці, достатньою для життя кіль-
кістю продуктів».
Вкажемо на те, що знайдено лише один за-
лізний наральник зубрицької культури біля
с. Майдан-Гологірський (за В.М. Цигиликом, це
липицьке поселення, а не зубрицьке — Цигилик
1975, с. 118, рис. 52, 1). Нагадаємо ще про «зару-
бинецький», можливо, зубрицький, наральник
І ст. з Круглика Хотинського р-ну Чернівець -
кої обл. (Винокур 1985, с. 52, рис. 15). Не знайде-
но жодного серпа зубрицької культури! Зарахо-
вувати косу-горбушу до знарядь землеробства
(с. 211) — неправомірно, адже коса, насамперед,
знаряддя заготівлі сіна на корм худобі і вже потім,
дуже малою мірою — для збору зернових. Немає
й чітких (глибиною до 2,5 м, з вузькою горлови-
ною, грушо- чи дзвоноподібних) зернових ям
(с. 93). Зерно на зубрицьких поселеннях «зсипали
у певні ємкості... і складали в ями-погреби, стінки і
дно яких вимащені товстим шаром глини і випале-
ні... Такі об’єкти виявлені на поселеннях Підберізці,
Сокільники 1» (с. 93). За нашими підрахунками, в
Підберізцях лише 3 ями з 10, а в Сокільниках 3 з
7 ям були з підмазаними глиною стінами, усі ці
ями мали «прямі стінки», глибина їх 0,92, 1,6 та
2,2 м від сучасної поверхні. На жодному з інших
селищ таких ям не виявлено (усього на зубриць-
ких поселеннях розкопано 238 ям-погребів —
с. 59). Наприклад, на поселенні Гірка Полонка ІІ
жодна із 100 ям не обмазана і не випалена. Тобто,
зберігання зубричанами зерна в ямах не підтвер-
джується об’єктами («ями-погреби»). Тут зерно
зберігалось або не в ямах, або його не було, а в
ямах зберігались коренеплоди, наприклад, ріпа
чи інші овочі.
Відсутні в зубрицькій культурі зернотерки.
З жорен відомі лише дві половини двох жор-
нових каменів та дрібні рештки ще кількох на
і при долівці «млинової» споруди 1 в Пасіках-
Зубрицьких (с. 94).
На наше тверде переконання (Войнаровсь-
кий 2003а), домінувало в господарстві зубричан
(як і зарубинців, фракійців, інших варварських
племен ранньоримського часу) тваринництво
(приселищне, відгінне). Тут воно функціону-
вало як споживче виробництво з елементами
товарності (худоба, шкіра, обмін на локально-
му ринку). Зернове ж господарство було ма-
лопотужним, виключно споживчим. За такою
розкладкою пріоритетів в господарстві знахо-
дить пояснення відсутність на зубрицьких по-
селеннях ям з зерном та багатьох артефактів,
пов’язаних з рільництвом та переробкою зер-
на, не суперечить переважання тваринництва і
довготривалості зубрицьких селищ. На такому
ISSN 0235-3490. Археологія, 2009, № 484
ж рівні перебувало й сільське господарство за-
рубинецьких племен (Пачкова 1974). І можливі
зміни рівня ґрунтових вод чи окислення ґрун-
тів за такого господарювання абсолютно не є
причиною для масового й раптового зрушен-
ня зарубинецьких племен (для випасу худоби
придатна і заболочена місцевість). Очевидно,
все-таки роль сарматів у розпаді зарубинецької
культури була вирішальною.
Не можемо погодитись з тезою автора, що
сармати, осідаючи і змішуючись із слов’янами,
«повністю переймали досвід і звичаї землеробів...
Тому чекати відкриття якихось елементів гос-
подарської культури сарматів на слов’янських
поселеннях, мабуть, не можна» (с. 198). По-
перше, сармати в умовах осілості навертались
найперш, очевидно, не до рільництва, а до тва-
ринництва (близького їм у кочівництві). По-
друге, напевно сарматськими нововведеннями
в господарстві уже осілого населення є юрто-
подібні господарські споруди на периферії (в
заплаві ріки, в торфовищі) черняхівського по-
селення ІІІ—IV ст. Глядки у верхів’ї Південно-
го Бугу (Войнаровський, Конопля, Онищук
2004). Очевидно, Д.Н. Козак мав рацію, коли,
слідом за В.Д. Бараном та О.В. Гудковою (Баран
1981, с. 159; Гудкова 2002), вважав венедсько-
сарматський симбіоз («венедо-сармати» Пев-
тінгерових таблиць) дуже актуальним і для зу-
брицької, і для наступної черняхівської культур
(с. 198—199). Та й ми неодноразово писали про
недооцінку сарматського елемента формуван-
ні культурно-етнічної мозаїки першої полови-
ни І тис. і слов’янського етносу загалом (Вой-
наровський 1998а, с. 331—332; 2005, с. 181).
Для функціонального визначення споруди як
житла важливим є наявність чи відсутність опа-
лювального пристрою. В переважній більшос-
ті жител зубрицької культури теплопристрої не
виявлено (с. 36, 37). Д.Н. Козак логічно запо-
внює цю прогалину реконструкцією тимчасо-
вого вогнища в житлі, влаштованого на долівці,
залишки якого після приготування їжі чи обігрі-
ву «викидалися на вулицю» (с. 60). Продовжуючи
цю тему можна додати: існування в зубрицьких
житлах (як і в спорудах багатьох культур Євро-
пи римської доби) переносних вогнищ можливе.
Залишки глиняних черенів таких теплопристро-
їв (масивні, пласкі дуже пропалені глиняні «кор-
жі») ми знаходили на поселенні IV ст. в Гряді біля
Львова (тип Черепин черняхівської культури, що
є продовженням зубрицьких традицій в регіоні).
Ми та інші дослідники неодноразово знаходили
їх і на ранньосередньовічних поселеннях краю,
але більшість таких знахідок (що мають етногра-
фічні відповідники) співвідносять з жаровнями-
сушарнями чи з обмазкою жител (навіть там, де
житла глиною не обмазували).
Для діагностування помешкання серед об’єк -
тів різного призначення ми використовуємо, за
можливості, наявність серед його керамічного
матеріалу in situ такої виключно господарської
посудини як сковорідка. Остання, за логікою,
використовувалась лише для приготування їжі
і жодною мірою не пов’язана з виробництвом.
Сковородами в зубрицькій культурі Д.Н. Ко-
зак вважає пласкі диски, «на яких випікали хліб-
ні коржі» (с. 84). Вони становлять 9,4 % усього
посуду і трапляються на всіх пам’ятках культу-
ри. Кореляція сковорідок (виключно з долівки
чи печі) зі спорудами могла б зняти сумніви, які
ми маємо відносно багатьох жител, наведених у
рецензованій праці.
Д.Н. Козак публікує цікаві спостережен-
ня за конструктивними особливостями жител
зубрицької культури (с. 66—67). Звичними се-
ред 70 досліджених тут жител є трохи заглибле-
ні будівлі чи півземлянки прямокутної чи під-
квадратної форми з площею 12—16 м2, зі стов-
повими ямами в долівці по периметру стін.
Водночас серед зубрицьких поселень є жит-
ла значно менших чи, навпаки, більших роз-
мірів «незвичної форми» (с. 62), іноді з винесе-
ними назовні стовповими ямами, із значною
кількістю ям і материкових останців в середи-
ні, глинобитними й нішоподібними печами,
нішами-погребами в стінах, відсутністю у спо-
руді столового посуду, наявністю речей непо-
бутового призначення тощо. Такими є, вва-
жаємо, наступні житла: Линів — житла 7 і 19,
Пасіки-Зубрицькі — житло 1, Підберізці —
житло 22, Гірка Полонка ІІ — житло 9, Горо-
док, уроч. Пасовище — житла 11 і 12, Городок,
уроч. Острів – житла 3, 4 (чому споруда 4 по-
руч житла 4, такої ж форми і наповнення, є уже
«господарською спорудою»?), Загаї ІІ — жит-
ла 13 і 16, Підріжжя — житло 4б, Хрінники —
житло 66, «житло-майстерня» 68 (площа 4 м2,
яма по центру, велика глинобитна піч у кутку).
Не згідні ми і з песимістичною оцінкою рів-
ня розвитку обробки шкір у населення зубриць-
кої культури: «На жаль, специфіка цього ремес-
ла така, що не знайдено якихось матеріальних
залишків. Тому всі думки про характер чинбар-
ського ремесла у давніх племен України є уявни-
ми» (с. 101). «Ремесло» — категорія вже спеці-
алізованого товарного виробництва, у первіс-
ного ж населення обробка шкір перебувала на
стадії неспеціалізованого домашнього вироб-
ництва (Войнаровський 2002а, с. 60). Так, в ар-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2009, № 4 85
хеологічному розкопі шкіру знаходять лише у
виняткових випадках. Але процес повної об-
робки шкіри є дуже затратним за матеріала-
ми і довготривалим, «мокрі» операції обробки
шкіри проводяться в численних специфічної
конструкції ямах-чанах, іноді вони є складо-
вими чинбарських майстерень. Масово знахо-
димо чинбарський інструментарій (таке його
призначення підтверджене трасологічно, ет-
нографічно та експериментально), в багатьох
випадках — запаси інгредієнтів чинбарських
розчинів (зола, вапняк, вапно, гіпс, молюс-
ки...). Усього цього для реконструкції давньо-
го чинбарства значно більше, ніж даних для
уявного відтворення (насправді, досить логіч-
ного і переконливого) соціального устрою ве-
недської общини (розділ VI — кровноспорід-
нені сім’ї, шлюбні відносини...) чи світогляду
зубричан (розділ VIII — жертовники і жертво-
приношення, боги, поклоніння, ритуальні пред-
мети...).
Оцінка рівня розвитку чинбарства у пле-
мен ранньоримського часу в регіоні, зокре-
ма зубрицьких, вже давалась (Войнаровський
1998а; 2002). Констатовано, що на поселеннях
І—ІІІ ст. «в цей складний період змішання різних
етнокультурних груп, протистояння Римській
експансії, початків становлення зовнішнього рин-
ку, ознак спеціалізації шкірвиробництва не виявле-
но. Воно, очевидно, не виходить за рамки домаш-
нього виробництва, і лише на матеріалі окремих
пам’яток (Городок на Волині…) засвідчено наро-
щення маси оброблюваної шкіри для забезпечення
не лише власних потреб, а й запитів громади чи
гнізда поселень. Якісний стрибок до спеціалізації
шкірвиробництва відбувся в пізньоримський час»
(Войнаровський 2002, с. 101).
Ми вважаємо, що у носіїв зубрицької культу-
ри, крім спеціальних виробничих приміщень-
майстерень для переробки зерна, мабуть, не
на борошно, а на крупу (споруда 1 в Пасіках-
Зубрицьких, за Д.Н. Козаком — млинарня, що
обслуговувала цілу округу), ткацтва (споруда
7 з Линева з тягарцями для ткацького верста-
та — с. 371), інших ремесел (ковальство, мож-
ливо, ювелірна справа), повинні були існувати
й об’єкти для хімічних та фізичних операцій з
обробки шкіри. Такими могли бути, вважаємо,
житло 9 з поселення Гірка Полонка ІІ (с. 261)
невеликого розміру, 2,6 × 3,6 м, з «канавкою»
завширшки 1 м і глибиною 0,6 м (підвальне
приміщення, перекрите дощаною підлогою, за
Д.Н. Козаком), в оточенні трьох десятків ям
та споруд 2 і 4 із порожніми заглибленнями
по центру, що мають ознаки чинбарських ям-
чанів: плитки, одна із стінок дуже похила (по
якій могли витягувати важкі мокрі шкіри).
Городок, уроч. Острів: 8-подібні споруди 9
з ямою (чаном?), 10 з чаном (?) в оточенні ба-
гатьох ям. Власне, усі споруди з цього урочища
мають явно нежитловий характер. У них, та й
у культурному шарі, немає чітких «житлових»
знахідок (столового посуду, сковорід-дисків),
зате знайдено кістяні проколки, кістяний міз-
дрювальний ніж (рис. 167, 6) тощо. Це може
бути господарсько-виробнича ділянка посе-
лення. Таке членування зубрицьких селищ на
житлову та господарську частини відзначає й
автор (с. 60).
Загаї ІІ (с. 356), споруда 1, 2,5 × 4,2 м, з великою
глибокою ямою (чаном?) і діаметром 2,3 м з «ноч-
воподібним дном» і дуже похилим виходом з неї.
Линів (с. 371), споруда 7 складається з двох ям,
діаметр 2,5 і 2,8 м. Тут знайдено в заповнен ні
тягарці для ткацького верстата (?).
Підріжжя (с. 404), житло 4в — овальна яма з
входом, 1,5 × 2,8 м і глибиною 0,4 м, з ямками по
периметру навколо ями на середній відстані 0,5 м
від її країв. Можливо, це чинбарська яма-чан (в
ній і навколо багато попелу — зоління шкіри?),
перекрита куренеподібною конструкцією.
Хрінники, уроч. Шанків Яр (с. 423), спору-
да 5 — будівля 1,4 × 2 м, яка має велику (в по-
ловину споруди) яму з дуже похилою стіною-
виходом, до того ж, «заповнена попелом». Житло
66 овальної форми, 2,2 × 3,9 м, з двома «під-
вальними» ямами в долівці (тут і долівки, влас-
не, немає), великим «заглибленням з глинобит-
ним вогнищем на невеликому останці» (ряд «мо-
крих» чинбарських операцій проводиться в
підігрітих розчинах). Споруда 32 — 8-подібна
напівземлянка 3,1 × 1,5 м. Вважаємо, що це ти-
пова 8-подібна (форма шкіри, підготовленої до
вичинки) чинбарська яма-чан з материковим
поріжцем-фіксатором шкіри між півкругами
ями та дуже пологим виходом. Тут же знайдено
кістяні лощило та проколка (Войнаровський
2000, с. 63—64; 2003а, с. 123).
Насамкінець, технічне зауваження: впадає в
вічі те, що текст дещо не вичитано перед дру-
ком. Так, цілими абзацами повторюються тек-
сти про історичну та етнокультурну ситуацію в
регіоні в ранньоримський час на с. 123 і 215—
216. Підписи під рисунками 167, 169, 183, 184,
205, 206, 266 частково не збігаються із зобра-
женнями на них.
Загалом наші зауваження стосуються 20—30
сторінок об’ємної монографії. Решта — це енци-
клопедія інформації, глибоких реконструкцій та
перспектив дослідження ранньослов’янського
ISSN 0235-3490. Археологія, 2009, № 486
Баран В.Д. Черняхівська культура. За матеріалами Верхнього Дністра і Західного Бугу. — К., 1981.
Баран В.Д., Гопкало О.В. Черняхівські поселення басейну Гнилої Липи. — К., 2005.
Винокур І.С. Історія лісостепового Подністров’я та Південного Побужжя від кам’яного віку до середньовіччя. —
К.; Одеса, 1985.
Войнаровський В.М. Про час і мотиви руйнації інгумаційних поховань черняхівської культури // ЗНТШ. — 1998. —
Т. ССХХХV. — С. 318—342.
Войнаровський В.М. Чинбарство у Північній Буковині в пізньоримську добу: артефакти, технологія, рівень спе-
ціалізації // ЗНТШ. — 1998а. — Т. ССХХХV. — С. 286—304.
Войнаровський В.М. Нові пам’ятки ранньоримського часу в Буковинському Прикарпатті (до підґрунтя черняхів-
ської культури в краї) // Materiały i Sprawozdania Rzeszowskiego Ośrodka Archeologicznego. — 1999. — T. XX. —
S. 189—214.
Войнаровський В.М. Стаціонарні археологічні артефакти виробництва шкіри // Археологічні студії. — К.; Чернів-
ці, 2000. — Вип. 1. — С. 58—71.
Войнаровський В.М. До питання про рівні спеціалізації шкірвиробництва у населення Подністров’я та прилеглих
територій у кінці І тис. до н. е. — останній чверті І тис. н. е. // МДАПВ. — 2002. — 8. — С. 98—102.
Войнаровський В.М. Про поняття та терміни стародавнього чинбарства // Сучасні проблеми археології. —
К., 2002а. — С. 60—62.
Войнаровський В.М. Землеробство чи тваринництво: до питання про основу господарства у населення Західної
України І тис. н. е. // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. — Чернівці,
2003. — Т. 2 (16). — С. 120—131.
Войнаровський В.М. Давнє чинбарство на території України // Археологія. — 2003а. — № 3. — С. 111—133.
Войнаровський В.М. Сучасний стан та проблеми археологічного дослідження пам’яток римського часу Північної
Буковини // МДАПВ. — 2005. — 9. — С. 174—193.
Войнаровський В.М. Рец.: Wandalowie. Straźnicy bursztynowego szlaku. — Lublin–Warszawa, 2004. — 376 s., ill. //
МДАПВ. — 2006. — 10. — С. 334—343.
Войнаровский В.М. Проблема культурной идентификации памятников III—V вв. н. э. типа Черепин
(производственный комплекс Гряда I около Львова) // Лесная и лесостепная зоны Восточной Европы в рим-
ское время и период Великого переселения народов. — М. (у друці).
Войнаровський В.М., Конопля В., Онищук Я. Черняхівське поселення Глядки у верхів’ї Південного Бугу. — Львів, 2004.
Гудкова О.В. Про участь сарматів у виникненні черняхівської культури // Археологія. — 2002. — № 2. — С. 36—40.
Довідник з археології України. Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області. — К., 1984.
Каспарова К.В. Поздняя фаза зарубинецких могильников // Культуры Восточной Европы I тыс. — Куйбышев,
1986. — C. 5—25.
Козак Д.Н. Етнокультурні процеси на теренах Українського Подністров’я в першій половині І тис. н. е. // Архео-
логічні дослідження Львівського університету. — Львів, 2006. — Вип. 9. — С. 211—234.
Нариси з історії Північної Буковини. — К., 1980.
Никитина Г.Ф. Анализ археологических источников могильника черняховской культуры у села Оселивка. — М.,
1995.
Никитина Г.Ф. Могильники черняховской культуры в Северной Буковине и Бессарабии. — М., 1996.
Обломский А.М., Терпиловский Р.В., Петраускас О.В. Распад зарубинецкой культуры и его социально-экономичес-
кие и идеологические причины. — К., 1990 (препринт).
Пачкова С.П. Господарство східнослов’янських племен на рубежі нашої ери. — К., 1974.
Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої ери. — К., 1975.
Цигилик В.М. Питання поховального обряду населення Верхнього Наддністров’я перших століть нашої ери (За
матеріалами могильника в Болотні) // Materiały i Sprawozdania Rzeszowskiego Ośrodka Archeologicznego. —
2003. — T. XXIV. — Rzeszów. — S. 151—184.
Одержано 29.04.2009
племінного об’єднання венедів. Європейські до-
слідники археології римської доби та Великого
переселення народів, які останнім часом пере-
глядають свій невиправдано песимістичний по-
гляд на внесок слов’янських народів у європей-
ську історію першої половини І тис., нині отри-
мали для роздумів ще один великоформатний
том матеріалів та висновків про дії одного з най-
величніших слов’янських угруповань часів ма-
сових міграцій варварських племен в напрямку
Римської імперії на стадії занепаду її сили і сла-
ви. Не маємо сумніву, що «Венеди» Д.Н. Козака
стануть настольною книгою кожного славіста,
цінним довідником для «історика, етнографа,
краєзнавця, студента гуманітарних факультетів,
а також всіх, хто цікавиться історією України».
В.Л. ВОЙНАРОВСЬКИЙ
|