Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Український визвольний рух
Date:	2008
Main Author:	Деревінський, В.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України 2008
Subjects:	До історії польсько-українського конфлікту
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/65420
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН / В. Деревінський // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2008. — Збірник 12. — С. 163-180. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860140576354074624
author	Деревінський, В.
author_facet	Деревінський, В.
citation_txt	Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН / В. Деревінський // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2008. — Збірник 12. — С. 163-180. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Український визвольний рух
first_indexed	2025-12-07T17:49:16Z
format	Article
fulltext	162 ПЕРІОД ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ ОУН І УПА 163 № 12 наявний штат досвідчених радіоспеціалістів усе ж використовува- ли незадовільно39. ВИСНОВКИ Органи державної безпеки УРСР у боротьбі з підпіллям ОУН і УПА активно застосовували спеціальні й технічні засоби. Слід за- значити, що іноді вони приносили успіх чекістам, а іноді — ні. Підпільники ОУН і УПА застосовували у відповідь контрзахо- ди з таким самим успіхом: іноді вдало, іноді — ні. Однак сили були нерівні, тому чекісти мали значну фізичну й матеріальну перевагу. Із кожним роком підпільників ставало все менше й менше. Активне використання радянськими спецслужбами отрути, службово-розшукових собак та інших заходів було зумовлене над- звичайно жорстоким характером протистояння з ОУН і УПА та впертим спротивом українського підпілля, подолати який без цих засобів було практично нереально. Керівники органів держбезпеки УРСР протягом 1944-1955 рр. надавали великого значення активному застосуванню та широко- му впровадженню подібних методів роботи. Судячи зі збережених документів, кожне обласне управління НКВД-НКҐБ-МҐБ-МВД- КҐБ, райвідділи та їхній апарат були порівняно непогано забез- печені радіосигналізаційними апаратами, отрутою, службово-роз- шуковими собаками тощо. Якщо ж була відчутна нестача техніки, знаходили інші методи боротьби з підпіллям. Не всі операції були успішними, але поступово чекісти перемагали підпілля. Завдяки налагодженню роботи з переслідування підпільників та активному використанню додаткових засобів чекісти зуміли досягти значних успіхів у боротьбі з підпіллям і до середини 1950-х рр. повністю розгромили його. Застосування спеціальних засобів є цікавою сторінкою бороть- би радянських спецслужб із підпіллям ОУН і УПА, яка потребує від дослідників українського визвольного руху подальшого опра- цювання. 39 ГДА СБ України. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 90. – Арк. 70. ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ ВАСИЛЬ ДЕРЕВІНСЬКИЙ ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ОУН Взаємовідносини між сусідніми національними спільнота- ми складалися й складаються під впливом різноманітних обста- вин — політичних, економічних, культурних тощо. Процес їхнього етнічного й політичного зміцнення нерідко призводив до зіткнен- ня інтересів, на основі чого розгорталися збройні конфлікти. Їхній результат був різний — від ослаблення завойовницьких тенденцій до поневолення слабшої сторони. У другому випадку поневолювач спрямовував свої дії на довічне закріплення захоплених територій за собою. З огляду на це поневолений етнос або зникав, або ціною жертовної боротьби залишався існувати та згодом відновлював не- залежність. Українсько-польські міжнаціональні відносини мають до- сить подібних рис світового етнонаціонального процесу. Особливо яскравим з цього огляду виявилося ХХ ст., коли два сусідні на- роди замість того щоб розвивати мирні добросусідські відносини, здійснювали жорстоку боротьбу між собою. Початок двадцятого століття був періодом активізації як українського, так і польсько- го відродження. Однак польські лідери не обмежилися відновлен- ням власної держави, а доклали зусиль до повалення Української й захопили українські землі, спричинившись тим самим до від- новлення та загострення давнього українсько-польського антаго- нізму. Знищення і поділ Української держави сусідніми країнами (СРСР, Польщею, Румунією і Чехословаччиною) призвели до ство- рення українських визвольних структур по всіх українських зем- лях. Спектр організацій, що постали в поневоленій Польщею час- тині України, був різноманітний: від легальних політичних партій до підпільних військових формувань, що сповідували еволюцій- но-парламентські або збройно-революційні методи відновлення 164 ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ 165 № 12ВАСИЛЬ ДЕРЕВІНСЬКИЙ ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ОУН Української держави. З-поміж них безперечну першість займа- ла Організація Українських Націоналістів (ОУН), що утворилася в 1929 р. шляхом об’єднання низки націоналістичних організацій. ОУН завдяки своїй активній революційній боротьбі з польською окупаційною системою була найбільш динамічною українською структурою, що поступово завоювала майже всі політично активні верстви Західної України, крім тих, що були прихильниками по- міркованих ліберальних партій1. Досить швидко знайшовши під- тримку серед значної частини української громадськості, ОУН стала виразником її ідей і сподівань. Здійснюючи визвольну діяльність переважно на західноукра- їнських землях, ОУН значну увагу приділяла виробленню став- лення до Польщі. На Першому Великому Зборі ОУН ця проблема була однією з основних, значне місце ставленню до Польщі відво- дилося на сторінках підпільної преси ОУН, а також з цієї тематики виходили відповідні брошури. Позиція ОУН щодо Польщі була детермінована насамперед тим, що ця країна спричинилася до ліквідації Української дер- жави, здійснювала окупацію частини української території, ви- ступала проти самовизначення українців, більше того, провадила асиміляційну колонізаторську політику щодо українців. Тож ціл- ком логічно вектор визвольної боротьби ОУН спрямовувала проти Польщі як держави-загарбника. Суть цієї боротьби полягала в зни- щені польського державно-політичного контролю над українськи- ми землями, не претендуючи на етнічно польські території. Про створення Польської держави у власних етнонаціональних межах як найбільш оптимальної розв’язки українсько-польської пробле- ми зазначено в працях багатьох діячів ОУН, зокрема Миколи Ка- пустянського, Ярослава Чемеринського2. Недвозначно ставилася ОУН до інших країн-загарбників Укра- їни. Категоричним імперативом для цієї організації було «усунен- ня всіх займанців з українських земель» і відновлення Української 1 Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Нариси історії нової України. – Львів, 1991. – C. 65; Armstrong J. Ukrainian nationalism 1939 – 1945. – New York, 1955. – P. 120-121. 2 Капустянський М. Збройна сила і українська національна революція. – Саскатун; Саскачеван, 1936. – С. 34; Оршан Я. Де стоїмо? – Париж, 1938. – С.15. держави, що охоплюватиме «усі українські етнографічні терени»3. Усвідомлюючи фізичну неспроможність визвольної організації поневоленого народу одночасно активно боротися проти всіх оку- пантів, керівництво ОУН з тактичних міркувань визначилося, на яких напрямах необхідно постійно здійснювати рішучу боротьбу, а де — приховану діяльність на перспективу. Методологія цієї так- тики базувалася на трьох засадах: активізація і зміцнення власних сил українського народу, пошук союзників на зовнішньополітичній арені й використання сприятливої політичної ситуації. Це також було відображено в постановах Першого Великого Збору ОУН, по- становах інших Зборів і Конференцій та в працях членів ОУН4. Розуміючи необхідність мати зовнішньополітичну підтримку з боку інших країн чи народів, ОУН виступила проти можливості отримання такої підтримки з боку так званих «історичних ворогів української нації», тобто тих країн, що здавна прагнули панувати чи панували на українських землях і протидіяли українській ви- звольній боротьбі. Адже, як зазначав один із провідних діячів ОУН Володимир Мартинець, тогочасні окупанти України не позбулися прагнень розширити межі свого територіального посідання ціною інших частин української землі. Кожний прояв українського націо- нального руху, хоч би на чужій території, викликає занепокоєння решти окупантів. Тож вони завжди виступатимуть проти створен- ня Української держави, навіть на незначній українській тери- торії, через загрозу втратити свою частку української землі. Так само їхня внутрішня політика щодо українських окупованих те- риторій хоч здійснюється різними способами, усе ж має однаковий характер, бо спрямована на нехтування права українців на само- визначення та на знищення української національної свідомості5. 3 ОУН у світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів з бо- ротьби (1929-55 рр.): Зб. док. – Б. М. В, 1955. – С. 12-13. 4 Бандера С. Перспективи української революції.–Дрогобич, 1998. – С.18-19; Дяків- Горновий О.Чому ми в нашій боротьбі ставимо на власні сили // Ідея і чин. – Нью- Йорк – Торонто – Мюнхен, 1968. – С. 90; Полтава П. Елементи революційного українського націоналізму // Літопис УПА. – Торонто – Львів, 1996, – Т. 24. – С. 456; Сціборський М. Націократія. – Париж, 1935. – С. 53. 5 Мартинець В. По конференції // Українська суспільно-політична думка 20 сто- літті: Докум. і мат.: У 2 т. / Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Б. М. В, 1983. – Т. 2. – С. 287. 166 ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ 167 № 12ВАСИЛЬ ДЕРЕВІНСЬКИЙ ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ОУН Тому ОУН засуджувала політику різних українських центрів і по- літичних партій, що шукали підтримки в цих країнах. У 1920—30-х рр. визвольна боротьба ОУН була спрямована го- ловним чином проти СРСР і Польщі. Хоча в постановах Першого Великого Збору ОУН від 1929 р. ще не було конкретизовано, про- ти кого ОУН першочергово розгорне свою боротьбу, її діяльність вказувала саме на ці країни. В ухвалах Римського збору ОУН було перераховано країни-займанці (більшовицька Росія, Польща, Ру- мунія й Угорщина), однак не зазначено, проти кого з них першо- чергово бореться Організація6. Лише в Маніфесті ОУН від грудня 1940 р. було офіційно оголошено боротьбу ОУН проти СРСР як поневолювача України. Польщі в ньому не згадувано, оскільки боротьба з Польщею перестала бути актуальною для ОУН з усу- ненням її владного контролю з українських земель після 1939 р. Із тактичних міркувань взагалі не згадано Румунії та Угорщини. Відсутність виразних визвольних акцентів у програмових до- кументах ОУН не є свідченням невизначеності її позицій. Спря- мованість основної діяльності Організації проти Польщі та СРСР випливає зі слів Провідника ОУН Євгена Коновальця. «Ми, — за- значав він, — стоїмо на фронті активної революційної підпільної боротьби проти Польщі й політичної боротьби проти Росії». Розгор- тання діяльності ОУН у Польщі було першим етапом її визвольної боротьби за незалежність України. Адже в провідних діячів ОУН було чітке усвідомлення, що соборна Українська держава може постати й закріпитися назавжди лише в тому разі, коли вона буде збудована на Дніпрі. Тож західноукраїнські землі трактовано як національно-визвольний плацдарм для широкомасштабного українського повстання. Через те боротьба з поляками мала обо- ронний характер й особливості її здійснення залежали від методів репресивних дій польської влади, але не виходили за межі само- захисту. Усі ж свої зусилля, за твердженням Є. Коновальця, ОУН спрямовувала проти більшовиків, готуючи проти них свій основ- ний удар7. 6 Постанови Римського Великого Збору ОУН // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2. ч. / За ред. В. Ф. Панібудьласки. – Київ, 1997. – Ч. 2. – С. 263-272. 7 Военно-исторический журнал. – 1990. – № 11. – С. 55. Щодо інших «займанців України», тобто Румунії та Чехосло- ваччини (до 1939 р.), ОУН намагалася здійснювати гнучку політи- ку. Одностайно визнаючи їх окупантами українських земель, ОУН не організовувала проти них активної боротьби. Це стверджував Є. Коновалець, підкреслюючи, що «не розумно вести війну на всі фронти»8. Тому ОУН, здійснюючи боротьбу з основними своїми во- рогами, тобто СРСР і Польщею, намагалася забезпечити принайм- ні нейтральне ставлення до українського визвольного руху з боку двох інших поневолювачів. Якщо Румунія займала характерну антиукраїнську позицію на окупованих українських землях, то Чехословаччина дотриму- валася ліберальнішого курсу, через що політика ОУН стосовно цих країн хоч і базувалася на спільному ґрунті нерадикалізуван- ня власних дій, але мала свої відмінності. Політика ОУН щодо Че- хословаччини була винятковою, адже через її територію прохо- дили лінії зв’язку між Проводом ОУН і Крайовим проводом ОУН, що діяв на західноукраїнських землях. Чехословаччина була для ОУН однією з опорних баз у боротьбі з Польщею. Тому ОУН із цих причин було потрібне принаймні нейтральне ставлення Праги до її боротьби проти Польщі. Крім того, Чехословаччина деякою мірою сприяла боротьбі українців так званою політикою «недобачання» їх діяльності через існування територіальних претензій до Поль- щі (частини м. Шлезька). Через це ОУН у здійснюваній етнонаціо- нальній політиці прагнула особливо не акцентувати уваги щодо місця Закарпаття в Чехословаччині, однак спрямовувала свою ді- яльність на пришвидшення процесу зростання національної свідо- мості тамтешнього українського населення. У Румунії ж ОУН не мала такого вигідного для себе становища, тому її діяльність поряд із відвертою антиукраїнською політикою румунської влади була радикальнішою, спрямованою на усунення румунської окупацій- ної влади. Майбутнє українських земель, що перебували під контролем Чехословаччини та Румунії, як вказував Є. Коновалець, мало б визначитися лише після утворення Української держави. Тоді 8 Врецьона Є. Мої зустрічі з полковником // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1987. –С. 480. 168 ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ 169 № 12ВАСИЛЬ ДЕРЕВІНСЬКИЙ ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ОУН Україна як суб’єкт міжнародного права змогла б підписати вигідні для себе мирні угоди про територіальний розподіл із сусідами. У засадах етнонаціональної політики ОУН виразно наголошено, що визвольна боротьба Організації на західноукраїнських землях має чітку спрямованість — проти польської окупаційної держави, її окупаційної адміністрації та її колонізаторської політики, проте ОУН аж ніяк не здійснює боротьби проти польської національної спільноти. Тому акції-відповіді на жорстоку антиукраїнську коло- нізаторську політику польської влади мали цілеспрямований точ- ковий характер. Так, найбільш радикальні дії ОУН — атентати (по- літичні вбивства) — не супроводжувалися численними жертвами серед мирного населення, їхньою метою були лише представники польської адміністрації чи українці, які провадили активну анти- українську діяльність. Широкомасштабні антиколонізаторські ак- ції ОУН не передбачали фізичного знищення польських осадників, лише ліквідацію їхнього майна. Про те, що жодна українська полі- тична організація, у тому числі ОУН, не розпалювала ненависті до поляків навіть після пацифікації 1930 р., зазначає польський істо- рик Є. Томашевський9. Усвідомлення необхідності українсько-польського примирен- ня і співпраці існувало серед української спільноти. Помірковані українські політичні організації намагалися йти на переговори й компроміси з польською владою і політичними силами, та це не давало позитивного результату. Однак керівництво ОУН, усе ж відмовлялося провадити такі переговори та йти на компроміси з окупаційною польською владою, вважаючи її нелегітимною на українських землях та не схильною до поступок українцям (без- результатні спроби легальних українських партій підтверджу- вали це). У брошурі «Як і за що ми боремося з поляками» ОУН ґрунтовно розкриває суть своєї позиції щодо Польщі. У ній під- креслено, що польська влада ніколи не буде зважати на «порожні слова», «тільки перед нашою силою буде уступати Польща і тіль- ки з нею будуть рахуватися другі держави»10. Тож ОУН, з огляду 9 Див: Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Хто пожав бурю? Армія Крайова на Тернопіллі (1941–45). – Тернопіль, 1996. – С. 8. 10 Див.: Посівнич М. Видання Крайової Екзекутиви ОУН 1931 р. // Український ви- звольний рух:. – Львів, 2003. – Зб. 2. – С. 14. на ту критичну ситуацію, в якій опинилися українці, здійснювала широкомасштабну боротьбу з польською окупаційною державою різними методами і засобами. Однак попри таке ставлення ОУН до поляків на західноукра- їнських землях існувала міжнаціональна напруга між українцями і поляками. Польська влада розглядала західноукраїнські землі, що становили 35 відсотків території тогочасної Польської держави та 30 відсотків її населення11, невіддільною частиною Речі Поспо- литої й слухати не хотіла, щоб іти на якісь поступки українцям у визнанні їхніх прав на рідну землю, відкидаючи навіть вимоги на- ціонально-територіальної чи культурної автономії. Тому польська влада постійно грубо порушувала права українців, посилюючи на- пруження. Колонізаційні дії окупаційного режиму виявлялися в неможли- вості для українців дістати державні посади в адміністрації краю, у зв’язку, на залізниці, у поступовому зменшені українських шкіл чи переході на систему польсько-українських шкіл, у відмові від- крити український університет у Львові; у системі осадництва, за якою близько 200 тис. поляків-колоністів дістали землі й державну підтримку в провадженні сільського господарства на західноукра- їнських землях; у стані православ’я на Волині та ін. Отож поль- ська влада цілеспрямовано провадила діяльність на асиміляцію українців, вважаючи їх громадянами другого сорту. Відповідно се- ред польського загалу почали знову побутувати шовіністичні ідеї стосовно українців. Ці настрої влада свідомо чи несвідомо поши- рювала на всі верстви суспільства. Серед польської молоді зазна- чені тенденції підігрівалися тим, що влада неодноразово викорис- товувала як хулігансько-погромницьку силу польські молодіжні організації в боротьбі з українським національним рухом. Тож не дивно, що певна частина польського населення була негативно на- лаштована до українців, не вважаючи їх корінним населенням Га- личини і Волині. Активне нагнітання напруги в польсько-українських відноси- нах посилилося в кінці 1930-х рр. Безпосередньо її прояви пов’я- зані з подіями в Карпатській Україні. Державотворча діяльність 11 Кульчицький В. С., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. – Київ, 2001. – С. 223. 170 ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ 171 № 12ВАСИЛЬ ДЕРЕВІНСЬКИЙ ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ОУН закарпатських українців та надана їм допомога з боку українців Галичини і Волині викликала хвилю антиукраїнської погромів і демаршів у Галичині. Підтримувані поліцією польські організації нищили українські установи, здійснювали фізичну розправу над українськими активістами, закривалися українські організації тощо. Апогеєм антиукраїнського терору з боку польської влади й частини громадськості став період німецько-польської війни 1939 р. Одразу з її початком здійснено масові арешти української інтелі- генції, політичних діячів, членів ОУН; багатьох із них відправлено в концтабір Береза Картузька. По всій Галичині прокотилася хви- ля розправ над українцями, в яких брали участь військо, поліція, різні польські організації. Усе це мотивували тим, що українці є зрадниками Польської держави, а тому їхнім «зрадницьким» діям слід запобігти. Поляки стали перекладати вину за власні невдачі на безневинне мирне українське населення. Таке ставлення, а особливо дії польської влади та суспіль- ства щодо українців посилювали в їхній свідомості ворожість до Польської держави. Безпосередньо про це сказано у звіті мініс- терства внутрішніх справ про життя національних меншин на те- риторії Польщі, де зазначено, що характер настроїв українців до польської влади надзвичайно ворожий12. Негативне сприймання польської влади і поляків-колоністів існувало й постійно підігрі- валося протягом 1920—30-х років серед української спільноти ді- ями окупаційного режиму. Саме зважаючи на такі настрої укра- їнських мас, як зазначає А. Русначенко, ОУН стала вдаватися до радикальних методів діяльності, а не через власну ідеологію чи міркування керівництва13. Перед початком і під час німецько- польської війни значна частина українців, подібно, як у перші роки польської окупації, почала ставитися до рішень польської влади як до таких, що їх не треба виконувати, хоч українські депутати польського сейму закликали захищати Польську державу, і ба- гато українців воювало разом з поляками проти німців. Повстан- ська діяльність ОУН під час війни здебільшого була спрямована на захоплення зброї, а також охорону українського населення від репресивних дій поляків, що звинуватили українців у причинах власної поразки та вдалися до загального терору над цивільними українцями. Іван Лисяк-Рудницький вважає: «Український націоналізм був протиросійський і притипольський не в сенсі ворожості до росій- ського і польського народів, але тільки в сенсі природної й закон- ної ворожнечі до російського і польського володіння над Україною. Українські націоналісти не мали претензій до територій, що не були заселені українцями. Але, обстоюючи самобутність власної країни, вони неминуче мусили бути противниками Росії і Польщі, які панували над нею. Так само природною й законною була воро- жість українського націоналізму до чужих колонізаторських еле- ментів на Україні»14. Тобто український націоналістичний рух узяв за основу природне ставлення до явищ, спричинених окупацією. Про ставлення до зовнішніх сил, у тому числі й до польського руху опору, було заявлено в постановах Другого Великого Збору ОУН, що відбувся у квітні 1941 р. У рішеннях Збору було зазна- чено: «Організація Українських Націоналістів вважає союзника- ми України всі держави, політичні угрупування та сили, що заін- тересовані в розвалі СРСР та в створенні ні від кого не залежної Української Суверенної Соборної Держави»15. Про це ж ішлося в таємних інструкціях, що їх скерував Провід ОУН своїм низовим структурам напередодні німецько-радянської війни. У них наголо- шено, що «дальше відношення до тих держав [чиї війська прийдуть на територію України під час війни з СРСР. — В. Д.] залежатиме від того, як вони будуть трактувати і шанувати права і життєві ви- моги України»16. Така позиція ОУН вказувала на те, що вона основним ворогом незалежності України на той час вважала лише СРСР. Польський визвольний рух ОУН не прагнула бачити своїм ворогом, тому ро- била кроки до налагодження контактів із ним, однак ця справа не 14 Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Нариси з історії нової України. – Львів, 1991. – С. 65. 15 ОУН у світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів з бо- ротьби (1929–55 рр.): Зб. док. –Б. М. В, 1955. – С. 31. 16 Там само. – С. 52. 12 ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 52. – Спр. 700. – Арк. 14-18. 13 Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940 – 50-х роках. – Київ, 2002. – С. 143. 172 ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ 173 № 12ВАСИЛЬ ДЕРЕВІНСЬКИЙ ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ОУН була з легких, адже серед польських провідних кіл зберігалися ан- тиукраїнські тенденції. Це знайшло відображення в постановах того ж Другого Великого Збору ОУН. Там висловлено прагнення ОУН розпочати з поляками взаємний діалог щодо умов співпраці, а передумовою поліпшення взаємовідносин між українцями й поляками мала стати «ліквідація протиукраїнських акцій з боку поляків»17. (Уже на початку 1940-х рр. на території західноукраїнських земель, що межували з поль- ським етнічним масивом, деякі польські підпільні структури роз- почали вбивати провідних українських діячів)18. Тому в постановах Збору було заявлено, що ОУН провадитиме боротьбу проти «акції тих польських угрупувань, що змагають до відновлення польської окупації українських земель»19. Незважаючи на існування шовіністичних тенденцій серед поль- ського визвольного руху, ОУН намагалася розкрити безперспек- тивність такої політики щодо України. Ця позиція ОУН базувалася на твердженні Д. Донцова, яке він висловив стосовно поляків: нація має жити майбутнім, а не ставати заручником минулого20. Тобто ОУН наголошувала, що наявна загроза як для України, так і для Польщі з боку Німеччини й СРСР має привести до зближення ви- звольних рухів двох народів. Більше того, пізніше в 1943 р., ОУН висунула ідею створення широкомасштабного фронту поневолених народів, що дозволив би збільшити їхні сили й політичну вагу. Позиція ОУН щодо ство- рення такого фронту ґрунтувалася на тому, що поневолені народи об’єднує ідея здобуття незалежності, по-друге, становище понево- лених народів не дозволяло жодному з них використати інший на- род в загарбницьких цілях21. Тому члени ОУН заявляли, що лише спільною боротьбою українців, поляків, французів, народів СРСР 17 ОУН у світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів з бо- ротьби (1929–55 рр.). – С. 36. 18 Шанковський Л. Історія українського війська. – Київ, 1991. – С. 67. 19 ОУН у світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів з бо- ротьби – С. 36. 20 Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С. 99. 21 Деревінський В. Рівноправність національних меншин гарантувалась // Віче. – 2001. – № 8. – С. 124. за вільну Європу проти Гітлера і Сталіна можна здобути позитив- ний результат22. Однак зміна політичного ставлення ОУН до Польщі не викли- кала відповідної реакції польського еміграційного уряду руху опо- ру і загалу польської спільноти. Керівництво польського уряду й підпілля надалі вважало західноукраїнські землі польською тери- торію, однак заявило, що існує можливість переговорів з україн- цями Наддніпрянщини (існувала ідея створення там Української держави), а не із західноукраїнських земель, адже з ними, тобто «громадянами Польщі», вести переговорів не стане23. Не сприяло налагодженню українсько-польської співдії, по- при існування в поляків ставлення до українців як до нерівно- правної сторони та бажання надалі володіти західноукраїнськи- ми землями, і те, що визвольні рухи двох народів заради власного визволення орієнтувалися на початку 1940-х років на різні зо- внішньополітичні сили. Польський уряд і підпілля орієнтувалися на Велику Британію та згодом на альянтів, а ОУН — на Німеччи- ну — як єдину ревізіоністську країну, що могла б спричинитися до радикальних змін у Східній Європі. Отож українсько-польські стосунки на той час і протягом 1940-х років залишилися склад- ними й суперечливими. Саме ця їхня риса, за твердженням до- слідника етнонаціональної проблематики О. Рафальського, до сьогодні перешкоджає історикам зробити цілісний і об’єктивний їх аналіз24. Питання ставлення до національних меншин, у тому числі до поляків, було порушено в інструкції «Боротьба і діяльність ОУН під час війни», що її Провід ОУН скерував своїм низовим структу- рам навесні 1941 р. У ній чітко зроблено наголос на налагодженні взаємовідносин з національними меншинами. Водночас зауваже- но, що слід із певним застереженням ставитися до росіян, поляків 22 Левицький Б. Національний рух під час Другої світової війни. Інтерв’ю // Діалог. – 1979. – Ч. 2. – С. 17. 23 Partacz C. Proby porozumienia polsko-ukraińskiego na terenie kraju w latach II wojny światawej // Polska-Ukraina: trudne pytania. Materiały międzynarodowego semenarium «Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej». – Warszawa, 3-5 listopada 1999. – Warszawa, 2000. – T. 6. – S. 19. 24 Рафальський О. Друга світова війна. Етнонаціональний аспект // Віче. – 2001. – № 7.– С. 137. 174 ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ 175 № 12ВАСИЛЬ ДЕРЕВІНСЬКИЙ ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ОУН та євреїв як до таких, що, будучи колонізаторським елементом на українських землях, вони у своїй більшості продовжують займати негативно-упереджене ставлення до українців, зокрема до ідеї від- новлення Української держави. Через те інструкція зобов’язувала ставитися до них відповідно до їхнього ставлення до українського визвольної боротьби. Аби запобігтти диверсіям з їхнього боку, ре- комендовано не ставити осіб цих національностей на керівні посади в час відновлення української державної адміністрації. Однак пе- редбачено надавати національним меншинам різні функціональні посади в державно-господарському апараті 25. Під час спроби відновити незалежність Української держави в 1941 р. ОУН, як провідна сила цієї діяльності, толерантно постави- лася до польської національної меншини, що знайшло позитивний відгук з її боку. Однак польське підпілля було вкрай вороже налаш- товане до постання Української держави. Про це свідчить замах на прем’єр-міністра українського уряду, заступника голови Проводу ОУН Я. Стецька, вчинений польським підпіллям26. З огляду на це поліпшення українсько-польських стосунків на початку 1940-х рр. не відбулося. Навпаки, вони загострилися, що призвело до відкритої війни між двома визвольними рухами, вна- слідок якої страждало українське й польське цивільне населення. Така ескалація українсько-польських відносин відбувалася на тлі намагань ОУН налагодити співпрацю з польським рухом опору. Зокрема, на Другій Конференції ОУН у квітні 1942 р. вкотре про- голошено заклик до примирення. Наголошувано «на політиці ви- лучення другорядних фронтів і на розгортанні боротьби тільки на головних вирішальних фронтах»27. Керівники ОУН таким «друго- рядним фронтом» бачили боротьбу з поляками. А основним векто- ром спрямування своєї діяльності ОУН вважала боротьбу проти радянського і нацистського тоталітаризму, що був рівнозначно не- безпечний як для українців, так і для поляків. У постановах Третьої Подібні застереження висловлювали й інші визвольні рухи в різні історичні періоди. 25 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 3833. – Оп. 2. – Спр. 1. – Арк. 38. 26 Там само. – Оп. 1. – Спр. 166. – Арк. 15. 27 ОУН у світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів з бо- ротьби. – С. 62. Конференції ОУН (лютий 1943 р.) знову повторено твердження про необхідність «ліквідації дрібних неістотних спорів» задля розгор- нення спільної боротьби проти окупантів28. У постановах Другої Конференції ОУН зазначено, що укра- їнсько-польська співпраця має бути налагоджена «на платформі самостійних держав і визнання та панування права українського народу на Західноукраїнських землях»29. Також було заявлено, що ОУН провадитиме боротьбу проти шовіністично налаштованих по- ляків, які, прагнучи зберегти польські впливи на території захід- ноукраїнських земель, співпрацюють із німецькими окупантами. Адже ОУН знала, що польське підпілля посилало своїх людей у ні- мецькі окупаційні структури, із яких пішли українці, аби зберегти польську присутність на цих українських етнічних землях, а далі ввести їх до складу відновленої Польської держави30. Проблемі польсько-українських відносин надавали значної ваги в тогочасній підпільній українській публіцистиці. При цьому згадані стосунки тлумачили як досить важливі як на той час, так і на близьку й далеку перспективу. Зокрема, редактор офіціозу ОУН «Ідея і чин» на його сторінках заявляв, що від розв’язання спірних питань між двома народами «залежить, чи в майбутньому укладі сил в Середній та Східній Європі Україна і Польща знайдуть на- лежне місце»31. Розвиваючи далі цю думку, він доходить висновку, що відновлення державного існування поляків має прийти одно- часно з таким відновленням в українців, бо існування Польської держави без існування Української чи навпаки буде недовготри- валим, про що свідчить історія32. В українській підпільній пресі з’являлися повідомлення (і не- безпідставні), що основною перепоною на шляху нормалізації укра- їнсько-польських відносин є керівництво польського визвольного руху, яке розглядає українців і український визвольний рух через 28 ОУН у світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів з бо- ротьби. – С. 83. 29 Там само. –С. 69. 30 Іллюшин І. Протистояння УПА і АК в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. – Київ, 2001. – С. 125. 31 Палідович М. (Л. М. Карпатський) До українсько-польських взаємин // Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто; Львів, 1996. – Т. 24. – С. 271. 32 Там само. – С. 274. 176 ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ 177 № 12ВАСИЛЬ ДЕРЕВІНСЬКИЙ ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ОУН призму довоєнних поглядів33. Водночас з тим воно сподівається з допомогою західних союзників знову захопити українські землі, а тому не вважає українців за рівновартісного партнера. Крім того, польські підпільні структури спрямовували свою діяльність пере- важно проти українського визвольного руху, вважаючи його своїм головним ворогом34. Основними елементами, що були глибоко закорінені в психіці польського громадянства та його керівних кіл й заважали, за ви- значенням Миколи Палідовича, налагодити українсько-польські відносини, були такі: по-перше, заперечення прав українського народу на власну державу; по-друге, намагання тлумачити укра- їнський народ як нездібний до власного національного життя, тому Польща має надавати йому опіку; по-третє, трактування україн- ських земель як теренів своєї територіальної чи політичної експан- сії й, по-четверте, трактування української проблеми як своєї суто внутрішньої справи35. З цього випливає, що керівництво польського руху опору вважало український його аналог як чисто деструктив- не й антипольське явище. Цікавим з цього огляду є зауваження польського історика Р. То- жецького. Він вказує на побутування серед польських керівних кіл підпілля трьох можливих варіантів вирішення українського пи- тання: перший — заперечення існування українського народу як такого — аж до його переселення; другий — розв’язання україн- ського питання в рамках Польської держави; третій — можливість створення автономії українців у складі Польської держави36. Тоб- то знаходимо підтвердження думки М. Палідовича в словах поль- ського історика. Зважаючи на таку ситуацію, ОУН здійснювала заходи з «на- рощування м’язів», аби змусити поляків зважати на україн- ський визвольний рух шляхом сили, оскільки переговори вони 33 Прокоп М. (Садовий О. С.) Куди прямують поляки? // Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто; Львів, 1996. – Т. 24. – С. 299. 34 Палідович М. (Л. М. Карпатський) До українсько-польських взаємин // Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто–Львів, 1996. – Т. 24. – С. 275. 35 Там само.– С. 273. 36 Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojni światowej na terenie II Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1993. – S. 212. використовували як засіб для відтягування часу й паралізації дій українського підпілля. Про це, зокрема, заявив Василь Муд- рий, колишній віце-маршалок польського сейму, голова Укра- їнського національно-демократичного об’єднання (найбільшої української партії, що існувала в 1920—30-х рр у Західній Укра- їні), у газеті «Ідея і чин», підкреслюючи, що з поляками можна провадити мирні переговори лише тоді, коли в наших руках буде щонайменше така сила, як у них37. ОУН, проголошуючи боротьбу з прибічниками польського шовінізму й експансіонізму, заявля- ла, що не оголошувала цілої польської меншини, яка жила в За- хідній Україні, своїм ворогом38. ОУН заявляла, що на українській території можуть залишитися всі поляки, які цього хочуть. Це, зокрема, було проголошено в листівці, виданій на початку липня 1943 р. У ній зазначено, що «ми гарантуємо їм повну свободу, без- пеку і всі права на рівні з українськими громадянами. Бо Укра- їнська держава ніколи не буде поневолювати свої національні меншини»39. Гарантуючи право всіх представників національних меншин мешкати на українській землі, ОУН, зрозуміло, вимагала від них лояльного ставлення до українського визвольного руху, що мало свідчити про бажання мирного співіснування з українцями в од- ній Українській державі. Тому закликала представників польської меншини не піддаватися на шовіністичні підбурювання імперіа- лістичної верхівки польського підпілля до боротьби з українським народом40. Саме такі недружні дії до українців з боку польської верхівки, на думку діячів ОУН, призвели до напруження в укра- їнсько-польських відносинах. Адже спочатку офіційна польська влада зомбувала своїх громадян антиукраїнською пропагандою, а з ліквідацією Польської держави вже підпільна польська пре- са розгорнула істерію про так звану загрозу з боку українців для 37 Мудрий В. (Борович Я. В.) Україна і Польща // Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто; Львів, 1996 – Т. 24. – С. 196. 38 Прокоп М. (Садовий О. С.) Куди прямують поляки? // Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто; Львів, 1996. – Т. 24. – С. 305. 39 Див: Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskch. – T. II. – Warszawa, 1994. – S. 108-109. 40 Центральний державний архів громадських обєднань України (далі–ЦДАГО України ЦДАГО України). – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 41. – Арк. 54. 178 ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ 179 № 12ВАСИЛЬ ДЕРЕВІНСЬКИЙ ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ОУН поляків. Тому не дивно, що поляки, які проживали на українських землях, були досить негативно налаштовані до українців. Зокре- ма в інформаційному звіті АК Львівського еміграційному уряду за грудень 1942 р. повідомлялося: «Ставлення до українців скрізь во- роже. Немає жодної дискусії, у якій простежувався б хоча б якийсь політичний реалізм стосовно українців»41. Через це ОУН докладала великих зусиль, аби розкрити поля- кам позицію українського визвольного руху й побороти в них не- гативне ставлення до українців. Про послідовну діяльність щодо анулювання польського фронту безпосередньо наголошував Голо- ва Проводу ОУН Роман Шухевич Василеві Галасі, який мав здійс- нювати діяльність на крайньо західних українських землях, що межували з польським етнічним масивом42. У результаті зусиль українського підпілля в 1945 р. було досягнуто локального пере- мир’я з Армією крайовою (АК). Однак, як випливало з поглядів, що існували серед польського підпілля, — це було лише тимчасовим заходом, не схваленим вищим керівництвом АК і Лондонським польським урядом43. Тому українське підпілля головну увагу звер- тало на вироблення позитивного ставлення до українців простих поляків. На це вказують різноманітні документи ОУН, зокрема інструкція «Думки до розмови українця зі своїм давнім шкільним товаришем»44. Отож, можна дійти висновку, що ставлення ОУН до поляків і ставлення поляків до українців на українській території було цілком різне. Звичайно, не всі польські політики дотримували- ся негативних поглядів щодо українців. Однак протягом 1940-х років панівною була позиція належності західноукраїнських зе- мель до Польщі, покарання українців за т. зв. «зраду» Польщі, виселення українців за її межі тощо. Відомий історик В. Косик 41 Див: Іллюшин. Армія Крайова і українське-польське протистояння в Західній Україні (1939–1945). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора істо- ричних наук. – Київ, 2002. – С. 300; Цит. за Сергійчук В. Трагедія Волині. – Київ, 2003. – С. 15. 42 Інформація зі слів тодішнього заступника керівного провідника ОУН на Закерзанні з ідеологічно-пропагандивної роботи полковника УПА В.Галаси. Архів автора. 43 В’ятрович В. Спроби українсько-польського порозуміння в роки Другої світової війни: позиції сторін // Український визвольний рух: Наук. зб. – Львів, 2003. – С. 136. 44 ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 3. – Спр. 7. – Арк. 78–79. зазначає, що «під час війни більшість поляків поводилася на ет- нічних українських землях як національна меншина, що слу- жить інтересам чужої для українців Польщі й за всяку ціну хоче зберегти українську територію у складі майбутньої Польської держави»45. Підтвердження цього знаходимо в одному з доку- ментів радянських партизанів — доповідній записці Українсько- му штабу партизанського руху наркому С. Савченку з 5.07.1943 р. У ній зазначено: «основні плани польських елементів в Західній Україні українські націоналісти оцінювали правильно. Поляки усілякими шляхами проникали в державний, адміністративний і торговий апарат німецької влади, намагаючись уже тоді створи- ти для себе плацдарм, за наявності якого вони змогли б зберегти свої впливи в Західній Україні після розгрому гітлерівської Ні- меччини»46. Отож не дивно, чому вони так негативно ставилися до українського визвольного руху, що намагався визволити з-під польського впливу ці землі. Навіть після того як їх зрадили со- юзники, а владу в Польщі захопили комуністи, керівники поль- ського еміграційного уряду і підпілля не мали політичної волі домовитися з українцями. Серед польського загалу як у Польщі, так і в еміграції продовжувало існувати негативне ставлення до українців. Польська еміграційна громадськість не засудила про- ведення акції «Вісла», хоча в результаті її здійснення постраж- дали також поляки. Підсумовуючи, варто зазначити, що ОУН у своїй етнонаціо- нальній концепції, яка ґрунтувалася на принципах мирного співіс- нування між націями: рівності, співпраці та побудові незалежних держав на власних етнічних землях, — зайняла конструктивне ставлення до польського народу, відрізняючи польський загал від шовіністично налаштованих його представників. Як зазначає Г. Дичковська, «попри всю складність українсько-польських від- носин, попри те, що під час воєнних дій не обходилося без провока- цій, взаємного непорозуміння і навіть невинних жертв з обох боків, у площині ідеологічно-програмовій не знаходимо ні патологічної 45 Косик В. Польсько-українська трагедія під час Другої світової війни (1942–1944) // Український визвольний рух. – Львів, 2003. – Зб. 1. – С. 95. 46 ЦДАГО України. – Ф. 62. – Оп. 1. – Спр. 227. – Арк. 70. 180 ДО ІСТОРІЇ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ 181 № 12 ненависті, ні шовіністичних надмірностей»47. ОУН закликала всі народи, у тому числі й поляків, що були під загрозою або під контро- лем нацистського чи комуністичного тоталітаризму, до спільних дій заради визволення і створення незалежних держав, що мало б бути гарантією стабільності у світі. На жаль, «великопольські» тенденції польської верхівки завадили нормалізації українсько- польських відносин на початку 1940-х рр. та призвели до кривавого конфлікту. 47 Дичковська Г. УПА і гуманізм // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940–50 рр.: Мат. всеукр. наук. конф., Київ, 25–26 серпня 1992 р. – Київ, 1993. – С. 46. ВОЛОДИМИР В’ЯТРОВИЧ УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАКЕРЗОННІ В 1944-1947 РОКАХ З першого погляду предмет дослідження в цій публікації до- сить точно окреслений географічними та хронологічними межами. Проте доцільно навести додаткові уточнення. Отож, характеризу- ючи діяльність українського визвольного руху на теренах Закер- зоння, говоритимемо про південно-східні землі сучасної Польщі, які в структурі руху охоплювали Закерзонський край ОУН та від- повідну йому 6-у Воєнну округу «Сян» групи УПА-«Захід». Надалі називатимемо ці терени, згідно з термінологією українського під- пілля, Закерзонням. Важливо обґрунтувати нижню хронологічну межу зазначеного періоду. За відправний пункт взято другу половину 1944 р., оскіль- ки саме тоді розпочинається новий період в діяльності українсько- го визвольного руху, в історії Польщі та українсько-польських взаєминах. У липні 1944 р. закінчується німецька окупація, і струк- турам ОУН та УПА доводиться діяти в нових умовах, що мало, як наслідок, зміну тактики. Тоді ж починається новий політичний пе- ріод в історії Польщі: 21 липня 1944 р. в Москві створено Польський комітет національного визволення, що перебирає на себе владу на звільнених польських землях, 26-27 липня цей комітет підписує з радянським урядом угоду про встановлення кордону приблизно по лінії Керзона. Відповідно польський і український антирадянські рухи опиняються в приблизно однакових умовах, що спонукає їх до поступового зближення. Зважаючи на перелічені вище аргументи, в цій публікації не йтиметься про польсько-українське протистояння на Холмщині навесні 1944 р., яке було безпосереднім продовженням взаємного протистояння обох народів, що охопило в 1943-1944 рр. Волинь і Галичину. Діяльність ОУН, УПА на Закерзонні досить добре висвітли- ли як українські, так і польські історики1. Мало того, порівнюючи 1 Окремі розділи, присвячені цій тематиці, є практично у всіх оглядових роботах про УПА. Див. до прикладу: Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952. —
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-65420
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0120
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T17:49:16Z
publishDate	2008
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України
record_format	dspace
spelling	Деревінський, В. 2014-06-25T11:05:13Z 2014-06-25T11:05:13Z 2008 Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН / В. Деревінський // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2008. — Збірник 12. — С. 163-180. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. XXXX-0120 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/65420 uk Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України Український визвольний рух До історії польсько-українського конфлікту Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН Article published earlier
spellingShingle	Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН Деревінський, В. До історії польсько-українського конфлікту
title	Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН
title_full	Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН
title_fullStr	Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН
title_full_unstemmed	Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН
title_short	Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН
title_sort	польське питання в етнонаціональній концепції оун
topic	До історії польсько-українського конфлікту
topic_facet	До історії польсько-українського конфлікту
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/65420
work_keys_str_mv	AT derevínsʹkiiv polʹsʹkepitannâvetnonacíonalʹníikoncepcííoun

Польське питання в етнонаціональній концепції ОУН

Institution

Similar Items