Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху
У статті розглядаються питання, пов’язані з персоніфікацією міжвоєнного українського визвольного руху та міфологізацією постатей, які його уособлювали, як їхніми соратниками та послідовниками, так і радянською пропагандою. The article deals the problems of Ukrainian liberation movement’s personifica...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український визвольний рух |
|---|---|
| Дата: | 2012 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України
2012
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/66548 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху / Н. Рева // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2012. — Збірник 17. — С. 124-139. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860253531497299968 |
|---|---|
| author | Рева, Н. |
| author_facet | Рева, Н. |
| citation_txt | Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху / Н. Рева // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2012. — Збірник 17. — С. 124-139. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український визвольний рух |
| description | У статті розглядаються питання, пов’язані з персоніфікацією міжвоєнного українського визвольного руху та міфологізацією постатей, які його уособлювали, як їхніми соратниками та послідовниками, так і радянською пропагандою.
The article deals the problems of Ukrainian liberation movement’s personification and the mythologizing of persons, who have been impersonated it both from their colleagues, also from the Soviet propaganda.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:46:16Z |
| format | Article |
| fulltext |
124
Наталія Рева
Кандидат історичних наук
У статті розглядаються питання, пов’язані з персоніфікацією міжво-
єнного українського визвольного руху та міфологізацією постатей,
які його уособлювали, як їхніми соратниками та послідовниками, так
і радянською пропагандою.
Ключові слова: визвольний рух, національні міфи, Симон Петлюра,
Євген Коновалець.
Natalia Reva
Symbols of the struggle for independence: Ukrainian interwar liberation
movement’s personification
The article deals the problems of Ukrainian liberation movement’s per-
sonification and the mythologizing of persons, who have been im-
personated it both from their colleagues, also from the Soviet pro-
paganda.
Key words: liberation movement, national myths, Simon Petlura, Yevhen
Konovalets.
125
№ 17Наталія Рева Символи боротьби за незалежність...
СИМВОЛИ БОРОТЬБИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ:
ПЕРСОНІФІКАЦІЯ МІЖВОЄННОГО УКРАЇНСЬКОГО
ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ
Історія будь-якого народу невіддільна від величезної кількості
національних міфів, які творяться на основі інтерпретації безза-
перечних історичних фактів. Процес міфотворення супроводжує
історичний поступ народу, а самі міфи досить легко замінюють
у суспільній свідомості історичні факти. Разом з міфами та на їх
основі формуються й національні архетипи героїв та їх персоніфі-
коване уособлення.
Однак, якщо нація тривалий час перебуває у стані поневолен-
ня, підпорядкування іншій нації, її національні міфи цілком мо-
жуть перебувати у стані антагонізму з міфами метрополії й бути
витіснені ними, а постаті національних героїв, за збереження за-
гальних архетипів, — набути доволі суперечливого характеру.
Зокрема, тривалий час такою постаттю в українській історії був
гетьман Іван Мазепа.
Найбільша кількість міфів щодо української історії та її героїв
була створена у буремному ХХ столітті. Перший, після тривалої
перерви, досвід державотворення, боротьба за українські землі
сусідніх держав, втрата державності та включення України до
складу Радянського Союзу покликали до життя нові міфи та по-
клали початок творенню образів нових національних героїв.
В українській історичній науці сьогодні спостерігається дві
тенденції. Перша — вивчення раніше невідомих або маловідомих
сторінок української історії та переосмислення їх на основі нових
підходів. Й особливо це стосується саме ХХ століття. Друга — по-
вернення українській історії імен борців за незалежність. Обидві ці
тенденції передбачають розвінчування радянських історичних мі-
фів та ідейно-політичних кліше. При цьому відбувається заміщен-
ня старих радянських міфів новими, національними. А це, своєю
чергою, не сприяє деполітизації історії.
Тому, на нашу думку, основним завданням сучасної історичної
науки у цій площині є докладне дослідження процесів і явищ, що
супроводжували національне міфотворення періоду національно-
визвольної боротьби та формування пантеону її героїв.
126
ІСТОРІЯ УВО ТА ОУН У 1920—1939 рр.
Процеси, пов’язані з міфологізацією українського визвольно-
го руху першої половини ХХ століття, практично не досліджені
в українській історичній науці. Серед таких нечисленних дослі-
джень можемо виокремити, наприклад, публікацію Данила Янев-
ського, яка дає змогу простежити початковий етап міфотворення,
пов’язаного з керівниками Директорії УНР1.
Окремі аспекти цього питання знаходимо у працях, присвя-
чених видатним і, водночас, найбільш суперечливим постатям
української історії 1920—30-х рр., — Симонові Петлюрі, Євгенові
Коновальцю, меншою мірою — Михайлові Грушевському. Так, зо-
крема, питання ролі та значення окремих борців за українську
незалежність (М. Грушевського, Володимира Винниченка, С. Пет-
люри та ін.) як в очах радянських лідерів, з одного боку, так і
української політичної еміграції — з іншого, розкриті в моногра-
фії Валентини Піскун2. Проблеми, пов’язані з формуванням ра-
дянського міфу про причетність С. Петлюри до єврейських по-
громів та, водночас, сприйняття його українським селянством,
досліджує у своїх працях Володимир Сергійчук3. Судовий процес
над вбивцею С. Петлюри та творення міфу про нього як організа-
тора єврейських погромів аналізує у своїй фундаментальній праці
й Сергій Литвин4. Окремі нюанси роботи радянської ідейно-про-
пагандистської машини у сфері міфотворення розглянуті у працях
Володимира Сідака і Тамари Вронської, присвячених акціям ра-
дянських спецслужб проти української еміграції5.
Завдання нашого дослідження — простежити процеси міфоло-
гізації суб’єктів українського міжвоєнного визвольного руху як з
боку учасників цього руху, так і з боку радянських спецслужб, а
також витоки цих процесів та заходи, що їх супроводжували.
1 Див.: Яневський Д. Директорія УНР як міф // Український історичний журнал. —
2000. — № 1. — С. 115—123.
2 Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ століття):
[Монографія]. — К.: «МП Леся», 2006. — 672 с.
3 Сергійчук В. І. Симон Петлюра. — К.: Україна, 2004. — 448 с.; Його ж. Симон
Петлюра і єврейство / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Центр
українознавства. — 2.вид., доп. — К.: ПП Сергійчук М. І., 2006. —152 с.
4 Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. — К. Вид-во імені Олени
Теліги, 2001. — 640 с.
5 Див., напр.: Сідак В., Вронська Т. Операції органів державної безпеки проти за-
рубіжного українства в міжвоєнний період // Український історик. — 2007—
2008. — № 3-4/1-2. — С. 113—134.
127
№ 17Наталія Рева Символи боротьби за незалежність...
Основними джерелами для дослідження є публікації радян-
ської та української еміграційної преси, спогади соратників керів-
ників українського визвольного руху, рішення радянських коле-
гіальних органів щодо окремих постатей.
Українська національна революція 1917—1923 рр. стала новою
точкою відліку в українському державотворенні. Саме в цей пе-
ріод, у вирі громадсько-політичної боротьби, відбулася еволюція
свідомості українців від ідеї національно-культурної автономії до
ідеї державності. Попри те, що втілення цієї ідеї через ряд вну-
трішніх і зовнішніх чинників було відкладене на 70 років, усвідом-
лення необхідності творення власної держави набуло незворотно-
го характеру.
Українська національна революція покликала до життя й нову
українську політичну еліту: українські громадські й культурні дія-
чі, науковці, журналісти активно включилися в боротьбу, засади
якої часто розробляли в залежності від політичної кон’юнктури.
Для характеристики загального архетипу політичної еліти пе-
ріоду Української революції велике значення мають не лише на-
ціональна приналежність її представників, а й їх соціальне похо-
дження та професійна діяльність.
Серед членів Української Центральної Ради, урядовців Укра-
їнської Держави та Директорії УНР переважали представники ін-
телігенції, багато з яких до 1917 р. брали активну участь у гро-
мадсько-політичному житті. Були серед них викладачі, вчителі,
науковці (як-от М. Грушевський, Іван Огієнко, Сергій Єфремов,
Іван Фещенко-Чопівський, Дмитро Дорошенко, Дмитро Антоно-
вич, В’ячеслав Липинський, Олександр Шульгин та ін.); публі-
цисти та редактори (так, С. Петлюра та Олександр Саліковський
редагували в Москві журнал «Украинская жизнь», Андрій Ніков-
ський з 1913 р. редагував у Києві видавану Є. Чикаленком єдину
всеукраїнську щоденну газету «Рада», в якій публікувався також
і Володимир Прокопович; Микита Шаповал видавав і редагував
журнал «Українська хата», а Микола Порш — газету «Праця»),
адвокати (Андрій Лівицький, Олександр Андрієвський, Сергій
Шелухін, Андрій Яковлів), інженери (Дмитро Андрієвський,
Володимир Голубович, Степан Тимошенко). Разом з тим, се-
ред керівників УНР та Української Держави практично не було
«професійних революціонерів» (можна виокремити хіба що В. Ви-
128
ІСТОРІЯ УВО ТА ОУН У 1920—1939 рр.
нниченка), а державні чиновники якщо й траплялися, то рідко,
й до того ж, невисокого рангу (наприклад, Олександр Лотоцький
у 1900-1917 рр. був урядовцем державного контролю в Києві та
Петербурзі, а Іван Мазепа брав участь у діяльності земств).
Соціальне походження провідників української революції, з
одного боку, вирізняється строкатістю, а з іншого — цілком вкла-
дається в декілька характерних типів. Крім вихідців з селянських
і міщанських, часто бідних, родин (В. Винниченко, І. Огієнко, Ан-
дрій Ніковський, М. Шаповал), до українського державотворення
1917—1923 рр. долучився досить значний відсоток представників
давніх дворянських родів (Павло Скоропадський, В. Липинський,
М. Грушевський, Максим Ковалевський) або ж зрівняної з ними
в правах козацької старшини (Д. Дорошенко, О. Шульгин, А. Лі-
вицький). Ще одну групу складають вихідці зі священицьких ро-
дин, серед яких можна виокремити, зокрема, С. Петлюру та Сер-
гія Єфремова.
В період української національної революції та після її пораз-
ки саме соціальне походження її провідників відігравало вагому
роль у їх політичному виборі, що не могло не відбитися на розви-
ткові подій. Так, наприклад, не лише розчарування у соціалістич-
них ідеях, на яких переважно базувалося українське державотво-
рення революційної доби, а й належність до давніх дворянських
родів спонукали В. Липинського та Сергія Шемета створити Укра-
їнський Союз Хліборобів-державників та обґрунтовувати необхід-
ність творення майбутньої української держави у формі монар-
хічної гетьманської держави з персоніфікацією в особі вихідця з
давнього козацько-гетьманського роду П. Скоропадського. В. Ви-
нниченка ж, навпаки, його походження з бідної селянської родини
та усвідомлення ще в дитячі та юнацькі роки значення соціальної
нерівності змушувало, хоч і безрезультатно, шукати порозуміння
з большевиками, бо саме їхні ідеї були йому найближчими.
В 1920-х рр. в країнах Західної Європи створюється значна
кількість українських освітніх та наукових закладів (Український
Вільний Університет, Український високий педагогічний інститут
та Український соціологічний інститут (очолюваний М. Шапова-
лом) у Празі, Українська господарська академія в Подєбрадах,
Українські наукові інститути в Берліні та Варшаві). Їх формаль-
129
№ 17Наталія Рева Символи боротьби за незалежність...
ною, а втім, і фактичною метою було надання української осві-
ти інтернованим воякам Армії УНР та забезпечення їх роботою в
країнах перебування, а також поширення знань про Україну у
світі. Але, з огляду, на попередню професійну діяльність колиш-
ніх керівників Української революції — емігрантів, вибір ними
саме такого шляху видається найприроднішим.
Отож, поразка української національної революції поставила
перед її діячами питання подальшого політичного вибору. Части-
на їх емігрували за кордон в той час, коли політичне й збройне
протистояння ще тривало. Серед таких, зокрема, були й керів-
ники всіх державницьких формувань періоду революції: М. Гру-
шевський, П. Скоропадський, В. Винниченко. І лише С. Петлюра
залишив територію України не як приватна особа, а як керів-
ник держави, що перебуває у стані війни з окупантом, маючи
намір повернутися на свою територію. С. Петлюра та об’єднані
навколо нього представники української політичної еміграції на
початковому етапі в основу своєї політичної платформи поклада-
ли необхідність збройної боротьби за відновлення незалежності
Української Народної Республіки на території Наддніпрянської
України. Саме з цією метою 12 листопада 1920 р. був прийнятий
Закон про тимчасове Верховне управління та порядок законодав-
ства в Українській Народній Республіці, відповідно до якого 21
листопада 1920 р. у Тарнові, де розташувалися урядові устано-
ви УНР, був створений Державний Центр Української Народної
Республіки (далі — ДЦ УНР) в екзилі як законний представник
українського народу в еміграції, а в січні 1921 р. створено Пар-
тизансько-повстанський штаб (далі — ППШ) Армії УНР, який
координував продовження збройної боротьби, в тому числі під-
пільної, на території підрадянської України. Голова Директорії,
а згодом ДЦ УНР в екзилі Симон Петлюра та, меншою мірою,
керівник ППШ Юрій Тютюнник і стали символами боротьби за
незалежність цього періоду.
У середовищі як однодумців, так і ідейних опонентів ставлення
до С. Петлюри завжди було амбівалентним. Але навіть опоненти,
свідомо чи мимоволі, належно оцінювали його місце в свідомості
українського народу.
Творення «міфу про Петлюру» — як позитивного, героїчного,
так і, з «легкої руки» радянської пропаганди, негативно-ворожо-
130
ІСТОРІЯ УВО ТА ОУН У 1920—1939 рр.
го — розпочалося, коли збройне протистояння з большевиками
тривало ще на території України. С. Петлюра цілком вписувався в
український національно-ментальний архетип героя у звитяжних
змаганнях. Й тому саме з ним українське селянство пов’язувало
надії на звільнення від большевиків, а радянське керівництво, від-
повідно, розглядало його як загрозу встановленому в Наддніпрян-
ській Україні режиму.
У березні 1921 р. Є. Чикаленко так характеризував ставлення
селянства до С. Петлюри: «Селяни вже зробили з його імені — ім’я
національного героя, і коли наша інтелігенція не буде його підтри-
мувати, а виступатиме проти, то вона виступатиме проти свого
народу. Я ніколи не був поклонником Петлюри, але чи він зумів,
чи доля йому пощастила, а він став центром, коло якого тулиться
надіями народ…»6
Подібними є й окремі характеристики С. Петлюри у тогочас-
ній європейській пресі. Зокрема, у статті, вміщеній 7 лютого
1921 р. у часописі «Дачія» Головний Отаман характеризувався як
такий, що «персоніфікує весь визвольний рух українського на-
роду державного цілими століттями в російському ярмі». В іншій
статті, опублікованій 3 березня 1921 р. у чеській газеті «�����-�����-
na», зазначалося, що «для українців Петлюра є таким же, яким
може бути в сучаснім стані кожен політик на Русі, яким є Ленін
і Врангель…»7.
Та якщо своєрідна сакралізація С. Петлюри у свідомості укра-
їнського селянства була процесом спонтанним, то, з іншого боку,
ідейно-пропагандистська боротьба, спрямована на його дискре-
дитацію, провадилася большевиками цілеспрямовано. Ще у роз-
палі радянсько-польської війни, 10 травня 1920 р., на засіданні
Політбюро ЦК КП(б)У було прийнято рішення про необхідність
ретельної перевірки іноземних повідомлень, аби “не розміщувати
замітки, що мають на меті рекламування Петлюри”8. Водночас був
розроблений і план пропагандивної “протибандитської” роботи,
6 Роздуми монархіста. З листування Є. Чикаленка // Цит. за: Піскун В. Політичний
вибір української еміграції. — С. 371—372.
7 Там само. — С. 373.
8 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО
України). — Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 7. — Арк. 16 зв.
131
№ 17Наталія Рева Символи боротьби за незалежність...
згідно з яким тільки в 1921 р. планувалося 20 видань загальним
накладом 1600000 примірників9.
Прийомам дискредитування провідників спеціально присвя-
чено другий розділ «Інструкції» для закордонної агентури, роз-
робленої, вирогідно, ОДПУ. В ній, зокрема, зазначається: «Дуже
важливим є поширення інсинуацій, що поодинокі провідники є
схильні переступати межі своєї влади, що вони мають за собою
неморальні вчинки…»10. Описані в «Інструкції» методи активно ви-
користовувалися в радянській та прорадянській європейській пре-
сі, а їхнім апофеозом став процес проти вбивці С. Петлюри Саму-
їла Шварцбарда.
Важливою складовою процесу дискредитації провідників стало
й так зване «поворотовство». Зокрема, у червні 1923 р. була здійснена
одна з найбільш успішних операцій радянської розвідки: на сторону
радянської влади перейшов генерал Армії УНР Юрко Тютюнник.
Мотиви цього вчинку Ю. Тютюнника достеменно не відомі. За
офіційною версією, провадячи підпільну роботу в Радянській Україні
зі створення нової петлюрівської організацї — Вищої військової
ради, Ю. Тютюнник переконався у марності боротьби з радянської
владою й вирішив здатися. За іншою версією, його змусили перейти
радянський кордон обманним шляхом. Окремі факти свідчать про те,
що Ю. Тютюнник вів «подвійну гру», співпрацюючи з большевиками
задовго до офіційного переходу на їхній бік. Трапляються згадки
й про зносини Ю. Тютюнника з большевиками, зокрема, про
листування з Володимиром Затонським, у серпні 1921 р.11.
Так чи інакше, а постать Ю. Тютюнника відігравала не останню
роль у боротьбі за прихильність українського народу. Як керівник
підпільно-партизанського руху, він користувався чималим
авторитетом і серед вояків Армії УНР, що перебували у таборах
9 Див.: Піскун В. Симон Петлюра очима соратників і більшовицької розвідки //
Творча спадщина Симона Петлюри в контексті сучасного державотворення.
Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 125-річчю від дня на-
родження Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної
Республіки Симона Петлюри. 20 травня 2004 року. — К.: Укр. Видавнича Спілка,
2005. — С. 128.
10 Докладніше див.: Сідак В., Вронська Т. Операції органів державної безпеки проти
зарубіжного українства в міжвоєнний період // Український історик. — 2007—
2008. — № 3-4/1-2. — С. 117.
11 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 406. — Арк. 41 зв.
132
ІСТОРІЯ УВО ТА ОУН У 1920—1939 рр.
для інтернованих в Польщі, й серед учасників підпільної боротьби в
Радянській Україні. Ще навесні 1921 р. член «Закордоту» (підпільної
організації, створеної для агентурно-розвідувальної діяльності
на радянсько-польському кордоні та впровадження в середовище
української еміграції), якому вдалося проникнути в найближче
оточення А. Лівицького, характеризував дивізію Ю. Тютюнника як
найбільш боєздатну й дисципліновану, а самого Ю. Тютюнника на-
зивав фактичним керівником всього повстанського руху12.
Не можна не припусти й імовірність того, що радянські
спецслужби прагнули спочатку переорієтувати поляків на підтримку
Ю. Тютюнника замість С. Петлюри, а після його переходу на бік
большевиків, звести таким чином підтримку польським урядом
ДЦ УНР в екзилі нанівець. Агенти ДПУ, введені до польського
посольства В. Зайцевою13, намагалися переконати поляків, що серед
українського народу найбільшою популярністю користується не
С. Петлюра, а саме Ю. Тютюнник14.
Після переправлення Ю. Тютюнника до Харкова його ім’я нео-
дноразово й у різні способи використовувалося як для розкладової
діяльності, так і з пропагандистською метою. Це були й відозви
до українських генералів з закликом повернутися в Україну, які
відправлялися за його підписом, і створення низки підпільних ор-
ганізацій, які мали на меті виявлення й ліквідацію осередків по-
встанського руху. Чи не найповніше постать Ю. Тютюнника була
використана радянською пропагандою. У 1924 р. Державним ви-
давництвом України був надрукований політичний памфлет «З
поляками проти Вкраїни» за його авторством. Ю. Тютюнник був
залучений до викладання курсу «Стратегія і тактика громадян-
ської війни» у Харківській школі червоних старшин, до зйомок
у художньо-документальному фільмі «П.К.П» («Пілсудський купив
Петлюру»), де грав себе самого. Можливості кіно як найбільш ма-
сового й ефективного способу формування шаблонів суспільної
12 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 408. — Арк. 30.
13 Про справу В. Зайцевої писав у своїх спогадах керівник контррозвідки ДЦ
УНР в екзилі М. Чоботарів. Див.: Визвольні змагання очима контррозвідника:
(Документальна спадщина Миколи Чеботаріва): Науково-документальне видан-
ня / Авт. вступної статті С. Сідак. — К.: Темпора, 2003. — С. 187—188.
14 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі — ГДА СБ України). —
Ф. 6. — Спр. 73862-ФП. — Арк. 70.
133
№ 17Наталія Рева Символи боротьби за незалежність...
свідомості большевики оцінили вже тоді. В 1930 р. Ю. Тютюнник
був розстріляний, бо державна політика щодо українців починала
набувати репресивного характеру, й місця Ю. Тютюннику в ній не
було.
Ще одна знакова постать періоду Української революції, яку
большевикам вдалося використати у пропагандистській бороть-
бі, — голова Української Центральної Ради М. Грушевський. Ми-
хайло Сергійович, науковий доробок якого мав неабияке значення
для усвідомлення українцями себе як нації, на початку Україн-
ської революції користувався серед українського політикуму, що
на той час тільки-но зароджувався, таким авторитетом, що був
заочно обраний Головою Центральної Ради, а згодом — Прези-
дентом Української народної республіки. Однак, оскільки політич-
ні погляди частини учасників революційних подій під тиском зо-
внішніх та внутрішніх обставин швидко еволюціонували від ідеї
української автономії у складі федерації до ідеї незалежності, а
М. Грушевський так і залишився на федералістських позиціях,
він поступово втратив політичну вагу, а в лютому 1919 р. разом з
родиною емігрував за кордон.
Перебуваючи в еміграції, де він продовжував бути ідеологом
УПСР та працював у створеному ним Українському Соціологіч-
ному Інституту у Відні, М. Грушевський повертається до ідеї
федералізму, від якої свідомісно ніколи й не відходив (прийнят-
тя Четвертого Універсалу було спричинене швидше політичною
кон’юнктурою, аніж осмисленим політичним вибором). У 1920 р.,
коли на території України ще тривала збройна боротьба між Ар-
мією УНР та большевиками, колишній Голова Центральної Ради у
нарисі «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдан-
ня», надрукованому у періодичному виданні закордонної делегації
УПСР «Борітеся — поборете», засудив тактику збройних повстань
та декларував необхідність примирення з большевицькими керів-
никами15.
Крім ідейної близькості до большевиків, становище емігранта
(втрата його авторитету як політика загальнонаціонального масш-
табу, неможливість повноцінної наукової роботи через недоступ-
15 Грушевський М. Українська партія соціалістів-федералістів та її завдання // Хто
такі українці і чого вони хочуть. — К.: Т-во «Знання» України, 1991. — С. 234.
134
ІСТОРІЯ УВО ТА ОУН У 1920—1939 рр.
ність українських архівів) для М. Грушевського було особливо
некомфортним. Тож його рішення про повернення до Радянської
України зовсім недивне. Потрібен він був і керівництву УСРР —
перш за все, як символ легітимності та правонаступництва ра-
дянської влади в України від УНР. Питання повернення «групи
Грушевського» до Радянської України розроблялося керівництвом
РСФРР та УСРР від початку 1922 р.16.
Аналізуючи роль, яку відводило радянське партійне керівни-
цтво М. Грушевському, сучасні дослідники виділяють кілька чин-
ників. Так, В. Піскун зазначає: «Повернення М. Грушевського в
Україну було потрібне большевикам не тільки для визнання їхньої
влади, а й з метою створення у загалу ілюзії незалежної радян-
ської України й її українськості»17.
На думку ж Ігоря Лосєва, УСРР була своєрідним компромісом
між большевиками та прихильниками української державності, а
українізація — такою собі компенсацією за втрачену самостійність.
Й саме федераліст М. Грушевський якнайкраще підходив на роль
символу цього компромісу, виразника інтересів значної частини
українців, які, вже не бувши етнографічною масою зрусифікова-
них малоросів, все ще не усвідомили себе й повноцінною нацією18.
У грудні 1923 р. М. Грушевський був обраний академіком
ВУАН, а в березні 1924 р. повернувся в Україну, цілком виправ-
давши сподівання, що їх на нього покладало радянське керівни-
цтво.
Попри вдалу реалізацію операцій стосовно Ю. Тютюнника та
М. Грушевського, загроза існуванню большевицького режиму в
Україні продовжувала існувати в особі С. Петлюри та очолюваного
ним ДЦ УНР в екзилі. Особливо ж вона посилилася з приходом до
влади в Польщі режиму «санації» на чолі з Юзефом Пілсудським,
що створювало можливість для відновлення «союзу Пілсудського-
Петлюри».
16 ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр. 406. — Арк. 352.
17 Піскун В. Повернення М. Грушевського в Україну як зваба більшовизмом й споді-
вання на дії // Михайло Грушевський — науковець і політик у контексті сучаснос-
ті. — К., 2002. — С. 49.
18 Див.: Лосєв І. Політична діяльність М. С. Грушевського як модель українсько-ро-
сійських та російсько-українських відносин // Михайло Грушевський — науковець
і політик у контексті сучасності. — К., 2002. — С. 156.
135
№ 17Наталія Рева Символи боротьби за незалежність...
Сучасники Головного Отамана напряму пов’язували його
вбивство з приходом до влади санаційного режиму. Зокрема,
М. Ковалевський писав: «Травневий переворот у Варшаві стався
13 травня, а 12 днів пізніше, себто 25 травня, замордований був у
Парижі Симон Петлюра. Це була перша й найтяжча жертва нового
«проукраїнського» курсу польської політики. Рука Москви діяла
швидко, щоб знейтралізувати можливість актуалізації польської
політики на Сході»19. Ймовірно, М. Ковалевський та його однодумці
все ж помилялися, й вбивство С. Петлюри готувалося задовго до
травневого перевороту в Польщі. Однак, з іншого боку, існує також
і ймовірність того, що радянським спеслужбам було відомо про
підготовку перевороту Ю. Пілсудського, й убивство С. Петлюри
менш ніж за два тижні після нього — не простий збіг20.
Та якщо саме вбивство С. Петлюри мало на меті звести нані-
вець діяльність його та його прибічників в країнах Європи, то су-
довий процес над його вбивцею Самуїлом Шварцбардом радянське
керівництво використало для дискредитації Петлюри як антисе-
міта та організатора єврейських погромів, залучивши до цього
еврейські організації Європи та комуністичну європейську пресу.
Михайло Ковалевський згадував: «…В цілому світі трагічна
смерть отамана викликала величезний відгомін. Жидівські газети
почали в нахабний і тенденційний спосіб очорнювати ім’я Отамана
і всього українського народу… В цій акції була певна пляновість,
і хто знає ролю жидівського елементу в творенні й розбудові
совєтської держави, той розуміє, що ця плянова акція проти
української справи в жидівській пресі і за кулісами різних впливових
міжнародних осередків, провадилась не без інспірації з Москви»21.
Микита Шаповал у статті «Трагедія Петлюри» писав: «Ті, хто
направив Шварцбарда, тонко розрахував дві річі: безкарність
19 Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. —
Іннсбрук, 1960. — С. 617.
20 У Галузевому державному архіві Служби безпеки України зберігається досить ці-
кавий документ: справа з орієнтуваннями на зарубіжні антирадянські центри,
де не лише аналізуються легальні політичні організації української еміграції, а й
докладно описана структура польської розвідки, що дає можливість припустити
факт впровадження радянських шпигунів як до неї, так і до інших польських дер-
жавних установ, а відтак — обізнаність з тими політичними процесами, що лише
планувалися. Див.: ГДА СБ України. — Ф. КДВ. — Спр. 445. — Т. 1. — Арк. 2 зв.—3.
21 Ковалевський М. При джерелах боротьби. — С. 617.
136
ІСТОРІЯ УВО ТА ОУН У 1920—1939 рр.
злочинцеві і дискредитація українського руху. Тому і вбивство
Петлюри мотивоване «жидівством». Вся ця «мотивація» несе за собою
незвичайні небезпеки для українського визвольного руху, проти якого
Москва мобілізує все жидівство не тільки на Україні, а головно —
світове жидівство…»22.
Та якщо в результаті процесу за С. Петлюрою не тільки у свідо-в результаті процесу за С. Петлюрою не тільки у свідо-
мості єврейського населення, а й усієї світової громадськості міцно
закріпилося кліше організатора єврейських погромів, то сподівання
радянського керівництва на те, що наддніпрянські емігранти будуть
деморалізовані смертю Головного Отамана, не виправдалися. Навпаки,
смерть С. Петлюри об’єднала різні групи українських політичних
емігрантів. Процес міфологізації постаті С. Петлюри серед укра-Процес міфологізації постаті С. Петлюри серед укра-
їнців зарубіжжя після його загибелі набув характеру героїзації.
Юрій Шаповал слушно зауважив, що «факт загибелі миттєво
зробив з нього постать символічну, примусив серйозно замисли-
тись над феноменом петлюрівщини»23.
О. Шульгин так характеризував роль С. Петлюри: «Там (в
Україні — Н.Р.) уряд і його справжній провідник Симон Петлюра
були популярні над усе. Про Симона Петлюру вже співали пісні
і складалися цілі легенди. Про його нечувану на Україні попу-
лярність доходили до нас постійні вістки. Селяни чекали і хтіли
Петлюри. Чому? — «Бо він і проти большевиків і проти Денікіна».
Петлюра, уряд УНР — це цілий політичний програм в уяві укра-
їнського населення. Щовесни пошепки, говорили скрізь, що уряд
повернеться на Україну і скине ненависне московське ярмо»24.
В. Андрієвський підкреслював роль С. Петлюри у збереженні
традицій українського державотворення: «Як усім відомо, одино-
кий уряд УНР, на чолі з бл. п. Головним отаманом С. Петлюрою[,]
спромігся нести в міру сил своїх прапор української державнос-
ти і зберегти українські державно-національні традиції до сього
дня»25.
22 Шаповал М. Трагедія Петлюри. 22.IV.1926. // ЦДАВО України. — Ф. 3563. —
Оп. 1. — Спр. 60. — Арк. 136—137.
23 Шаповал Ю. Цей (не)потрібний Петлюра // Шаповал Ю. Доля як історія. — К.:
Ґенеза, 2006. — С. 36.
24 Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. — Автентич.
відтворення видання 1934 р. — К., 1998.— С. 27.
25 Андрієвський В. Проти провокації. Замість відповіді проф. С. Шелухінові. Голос із
української еміграції. — Каліш, 1928. — С. 13.
137
№ 17Наталія Рева Символи боротьби за незалежність...
Дещо пізніше, вже після Другої світової війни, Євген Она-
цький, оцінюючи постать С. Петлюри, прямо відніс його до когор-
ти героїв — тих із них, що ніколи не шукають винагород зі свого
геройства, а залишаються людьми самопожертви та відданості:
«Ставши на службу одній ідеї, він усе своє життя, не зважаю-
чи на всі катастрофи, на всі невдачі, витривало, дійсно героїчно
й спокійно ніс свою службу аж до самої своєї смерти, ніколи її не
зраджуючи, ніколи не зраджуючись.
Це була ідея, як ми вже зазначали, української незалежної
суверенної державності»26.
Головний Отаман та Голова Директорії УНР і сьогодні зали-
шається однією з найбільш міфологізованих постатей української
історії періоду Української національної революції та міжвоєнної
доби, однією з тих постатей, ставлення до яких у суспільстві піс-
ля повернення їхніх імен Україні, через величезну кількість су-
перечливих міфів, що їх оточують, часто контроверсійне.
Ще одним символом визвольної боротьби українців міжвоєн-
ного періоду був засновник Української військової організації та
перший керівник Організації українських націоналістів Євген Ко-
новалець.
Хоча Петлюра й Коновалець протягом 1921—1926 рр. обрали
різні шляхи подальшої боротьби й провадили свою діяльність па-
ралельно, лише інколи перетинаючись — у протиборстві чи спро-
бах об’єднати зусилля, між ними існує певна наступність, спад-
ковість — саме в аспекті персоніфікації визвольного руху в їхніх
постатях.
В період Української національної революції Є. Коновалець ке-
рував корпусом Українських Січових Стрільців, а після поразки
революції, з метою продовження боротьби, створив Українську
Військову Організацію.
Силою, на яку покладала надії на визволення від окупантів
певна частина населення України, український націоналізм став
на початку 1930-х років, коли завершився процес об’єднання роз-
різнених організацій націоналістичного спрямування в єдину Ор-
ганізацію українських націоналістів, яку й очолив Є. Коновалець.
26 Онацький Є. Симон Петлюра — чесність з ідеєю // Портрети в профіль. —
Чикаго: Українсько-Американська Видавнича Спілка, 1965. — С. 255.
138
ІСТОРІЯ УВО ТА ОУН У 1920—1939 рр.
Символічність цієї постаті можемо розглядати в кількох
площинах. По-перше, у Східній Галичині, де суспільно-політич-
не життя набувало дедалі більшої радикалізації, а націоналізм
ставав найбільш підтримуваною ідеологією, цю ідеологію уосо-
блювали її основоположник Дмитро Донцов та керівник ОУН.
Саме так у своїх спогадах про це писав один з підсудних на
Варшавському процесі 1930 р. Микола Климишин, характери-
зуючи діяльність Є. Коновальця та Д. Донцова. Він назвав їх
особами, що мали найбільший вплив на виховання молоді, яка
виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках буремного
ХХ століття27.
Однак, якщо діяльність Д. Донцова зосередилася більше в тео-
ретичній, літературно-ідеологічній площині, що сприяло форму-
ванню духовних підвалин міжвоєнного українського громадянства
як Галичини, так і еміграції та ідейному об’єднанню молодого по-
коління борців за самостійну Україну28, то Є. Коновалець зосеред-
ився на практичній реалізації.
Підтримка діяльності українських націоналістів іноземними
державами та різного роду громадськими й політичними органі-
заціями здійснювалася саме через Є. Коновальця, бо він особисто
підтримував більшість зв’язків. Саме через це він становив най-
більшу небезпеку для радянського режиму в Україні, особливо з
огляду на зростання загрози ще й з боку нацистської Німеччини.
Здійснення радянськими спецслужбами вбивства Є. Коновальця
дозволило певною мірою нейтралізувати цю загрозу, розколоти
ОУН, а згодом і ліквідувати український визвольний рух на За-
хідноукраїнських землях.
Поза тим, як слушно зауважив Володимир В’ятрович, за-
сади, які Коновалець заклав ще на початку 1920-х рр., були
основою українського визвольного руху понад тридцять років.
І навіть коли наприкінці 1950-х рр. етап збройної боротьби ви-
27 Див.: Климишин М. В поході до волі. — Детройт, 1998. — Т. 2. — С. 338.
28 Докладно про роль Д. Донцова та «Літературно-Наукового Вістника» див: Рева
Н. Вплив Дмитра Донцова на формування суспільної думки Східної Галичини
20-х—30-х рр. ХХ століття // Український вимір. Міжнародний збірник інфор-
маційних, освітніх, наукових, методичних статей і матеріалів з України та діа-
спори. Число восьме. У 3 т. Т. І. — Чернігів: ЧДПУ імені Т.Г. Шевченка, 2009. —
С. 175—180.
139
№ 17Наталія Рева Символи боротьби за незалежність...
черпався, це не поставило крапку, визвольна боротьба набула
інших форм29.
Подальша «доля» постаті Є. Коновальця є досить цікавою — в
тому сенсі, що дещо вибивається із загальної схеми радянського
міфотворення стосовно керівників українського визвольного руху.
Як і С. Петлюру, а пізніше С. Бандеру, Є. Коновальця було від-
несено до пантеону борців за незалежність, замордованих боль-
шевиками, але, на відміну від двох інших згаданих постатей, які
уособлювали визвольну боротьбу, в Радянській Україні його ім’я
просто замовчувалося — навколо нього практично не формувався
негативний образ. Визвольна боротьба українців у 1920—1930-х рр.
стала логічним продовженням державотворчих та націєтворчих
процесів Української національної революції 1917—1923 рр. та,
водночас, заклала підвалини подальшої боротьби під час Другої
світової війни та після її завершення. Ця боротьба не була зне-
особлена. Навпаки, вона персоніфікувалася в окремих постатях
керівників визвольного руху, які, своєю чергою, оточувалися різ-
ного роду міфами. Дослідження процесів, що супроводжували це
міфотворення, та його мотивації є важливим завданням сучасної
історичної науки, зокрема з огляду на необхідність її деполітизації
та формування національної пам’яті українців.
29 Див.: В’ятрович В. Прецедент Коновальця // Український визвольний рух. —
Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр до-
сліджень визвольного руху, 2011. — Зб. 16: До 120-ліття з дня народження Євгена
Коновальця. — С. 16.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-66548 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0120 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:46:16Z |
| publishDate | 2012 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Рева, Н. 2014-07-17T19:11:18Z 2014-07-17T19:11:18Z 2012 Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху / Н. Рева // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2012. — Збірник 17. — С. 124-139. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. XXXX-0120 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/66548 У статті розглядаються питання, пов’язані з персоніфікацією міжвоєнного українського визвольного руху та міфологізацією постатей, які його уособлювали, як їхніми соратниками та послідовниками, так і радянською пропагандою. The article deals the problems of Ukrainian liberation movement’s personification and the mythologizing of persons, who have been impersonated it both from their colleagues, also from the Soviet propaganda. uk Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України Український визвольний рух Історія УВО та ОУН у 1920—1939 рр. Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху Symbols of the struggle for independence: Ukrainian interwar liberation movement’s personification Article published earlier |
| spellingShingle | Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху Рева, Н. Історія УВО та ОУН у 1920—1939 рр. |
| title | Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху |
| title_alt | Symbols of the struggle for independence: Ukrainian interwar liberation movement’s personification |
| title_full | Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху |
| title_fullStr | Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху |
| title_full_unstemmed | Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху |
| title_short | Символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху |
| title_sort | символи боротьби за незалежність: персоніфікація міжвоєнного українського визвольного руху |
| topic | Історія УВО та ОУН у 1920—1939 рр. |
| topic_facet | Історія УВО та ОУН у 1920—1939 рр. |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/66548 |
| work_keys_str_mv | AT revan simvoliborotʹbizanezaležnístʹpersonífíkacíâmížvoênnogoukraínsʹkogovizvolʹnogoruhu AT revan symbolsofthestruggleforindependenceukrainianinterwarliberationmovementspersonification |