Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.)
Проблема входження Кримського півострова до складу Росії не нова в історіографії. Окремі її аспекти висвітлені в дослідженнях російських істориків XIX - початку XX століття А.Скальковського, А.Брікнера, М.Григоровича, Є.Маркова, Ф.Лашкова радянських вчених С.Бахрушина, П.Нікольського, Б.Вольфсона, С...
Saved in:
| Date: | 2004 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2004
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6749 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) / Б.А. Короленко // Культура народов Причерноморья. — 2004. — № 51. — С. 104-111. — Бібліогр.: 73 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-6749 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Короленко, Б.А. 2010-03-15T14:43:21Z 2010-03-15T14:43:21Z 2004 Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) / Б.А. Короленко // Культура народов Причерноморья. — 2004. — № 51. — С. 104-111. — Бібліогр.: 73 назв. — укp. 1562-0808 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6749 Проблема входження Кримського півострова до складу Росії не нова в історіографії. Окремі її аспекти висвітлені в дослідженнях російських істориків XIX - початку XX століття А.Скальковського, А.Брікнера, М.Григоровича, Є.Маркова, Ф.Лашкова радянських вчених С.Бахрушина, П.Нікольського, Б.Вольфсона, С.Лапіцкої, О.Маркової, Є.Дружиніної а також в працях сучасних дослідників В.Возгріна, О.Єлісєєвої, В.Сергійчука, Є.Шляпникової та інших. Проте, головну увагу більшість істориків звертали, насамперед, на дослідження таких питань, як зовнішньополітичні обставини анексії та подальшого входження Криму до Росії, динаміку соціально-економічних процесів на півострові після його приєднання до імперії, проблеми колонізації Криму тощо. Натомість процеси політичної інкорпорації, особливо перших років по анексії, розглядалися досить поверхово, а то й взагалі лишалися поза увагою дослідників. uk Кримський науковий центр НАН України і МОН України Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) |
| spellingShingle |
Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) Короленко, Б.А. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| title_short |
Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) |
| title_full |
Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) |
| title_fullStr |
Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) |
| title_full_unstemmed |
Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) |
| title_sort |
входження криму до російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) |
| author |
Короленко, Б.А. |
| author_facet |
Короленко, Б.А. |
| topic |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| topic_facet |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| publishDate |
2004 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| format |
Article |
| description |
Проблема входження Кримського півострова до складу Росії не нова в історіографії. Окремі її аспекти висвітлені в дослідженнях російських істориків XIX - початку XX століття А.Скальковського, А.Брікнера, М.Григоровича, Є.Маркова, Ф.Лашкова радянських вчених С.Бахрушина, П.Нікольського, Б.Вольфсона, С.Лапіцкої, О.Маркової, Є.Дружиніної а також в працях сучасних дослідників В.Возгріна, О.Єлісєєвої, В.Сергійчука, Є.Шляпникової та інших. Проте, головну увагу більшість істориків звертали, насамперед, на дослідження таких питань, як зовнішньополітичні обставини анексії та подальшого входження Криму до Росії, динаміку соціально-економічних процесів на півострові після його приєднання до імперії, проблеми колонізації Криму тощо. Натомість процеси політичної інкорпорації, особливо перших років по анексії, розглядалися досить поверхово, а то й взагалі лишалися поза увагою дослідників.
|
| issn |
1562-0808 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/6749 |
| citation_txt |
Входження Криму до Російської імперії: стабілізаційні заходи російської адміністрації (1783 - середина 1784 рр.) / Б.А. Короленко // Культура народов Причерноморья. — 2004. — № 51. — С. 104-111. — Бібліогр.: 73 назв. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT korolenkoba vhodžennâkrimudorosíisʹkoíímperíístabílízacíinízahodirosíisʹkoíadmínístracíí1783seredina1784rr |
| first_indexed |
2025-11-25T20:34:20Z |
| last_indexed |
2025-11-25T20:34:20Z |
| _version_ |
1850522976357711872 |
| fulltext |
Зінченко О.В.
ПРАВО ЗАПИТУ ДЕРЖАВНОЇ РАДИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ 1906-1916 р.р.
104
державних законах, ні в Запровадженні Державної 24 квітня 19806 р., ні в Наказі Державній раді 11 травня
1907 р. про них зовсім не говорилось.
Таким чином, право запиту державних радників Російської імперії, відповідно до оновленого револю-
цією законодавства, було обмежено у порівнянні з західноєвропейським конституційним правом. На Захо-
ді запити (інтерпеляції) палат народного представництва урядові були одним з найважливіших способів
ознайомлення останнього з настроями суспільства і суспільства з намірами уряду. Вони могли зачіпати як
питання внутрішньої, так і зовнішньої політики і не тільки законність, але й доцільність дій уряду. Крім
запитів депутати мали право щоденно задавати представникам уряду і запитання. Процедура інтерпеляції і
запитань була спрощеною, а термін для відповідей мінімальний.
З запровадженням в Російській імперії народного представництва законодавчі палати – Державна рада
і Державна дума - отримали право запиту тільки стосовно законності дій уряду. Воно було обставлене ці-
лою низкою обмежень, які не мали місця ніде, окрім Росії. Це дозволяло урядові здійснювати будь-які за-
ходи, прикриваючи їх “тінню законності”. Міністри могли уникнути роз’яснень на запит під приводом пе-
вних причин. Цьому сприяли ті умови, що уряд призначався монархом і був йому лише підзвітним, а ве-
лика частина державних справ вирішувалась у порядку верховного управління, тобто без втручання палат
народного представництва.
Джерела та література
1. Ландау Б. Запросы и вопросы в Государственной Думе // Журнал министерства юстиции. – 1910. – №
6. – С. 176–193.
2. Лоу Сидней. Государственный строй Англии. – Спб.: ”Общественная польза”, 1908. – 269 с.
3. Наказ Государственного Совета (11 мая 1907 г.) // Законодательные акты переходного времени 1904. –
1908 гг. – Спб.: Право, 1909. – С. 530 –557.
4. Наказ палаты депутатов Французской республики // Журнал министерства юстиции. – 1906. – № 2. –
С. 194–243.
5. Наказ Рейхстага Германской империи // Журнал министерства юстиции. – 1906.–- № 1. – С. 153–193.
6. Неманов Л. Право запросов в третьей Думе // Право. – 1910. – № 1. – С. 14–20.
7. Нольдэ А.Э. Порядки австрийского парламента // Журнал министерства юстиции. – 1906. – № 3. – С.
197–224.
8. Основные Государственные Законы (23 апреля 1906 г.) // Конституция Российской империи. – Спб.:
Экон. тип., 1907. – С. 54–74.
9. Учреждение Государственной Думы (20 февраля 1906 г.) // Законодательные акты переходного вре-
мени 1904 – 1908 гг. – С. 941–957.
10. Учреждение Государственного Совета (24 апреля 1906 г.) // Конституция Российской империи. – С.
144–171.
Короленко Б.А.
ВХОДЖЕННЯ КРИМУ ДО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: СТАБІЛІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ
РОСІЙСЬКОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ (1783 – середина 1784 рр.)
Проблема входження Кримського півострова до складу Росії не нова в історіографії. Окремі її аспекти
висвітлені в дослідженнях російських істориків XIX – початку XX століття А.Скальковського, А.Брікнера,
М.Григоровича, Є.Маркова, Ф.Лашкова [1] радянських вчених С.Бахрушина, П.Нікольського,
Б.Вольфсона, С.Лапіцкої, О.Маркової, Є.Дружиніної [2] а також в працях сучасних дослідників
В.Возгріна, О.Єлісєєвої, В.Сергійчука, Є.Шляпникової [3] та інших. Проте, головну увагу більшість істо-
риків звертали, насамперед, на дослідження таких питань, як зовнішньополітичні обставини анексії та по-
дальшого входження Криму до Росії, динаміку соціально-економічних процесів на півострові після його
приєднання до імперії, проблеми колонізації Криму тощо. Натомість процеси політичної інкорпорації,
особливо перших років по анексії, розглядалися досить поверхово, а то й взагалі лишалися поза увагою
дослідників.
Тому необхідним є висвітлення таких малодосліджених аспектів входження Криму до імперії як осо-
бливості соціально – політичної ситуації на півострові після анексії та заходи російських властей щодо її
стабілізації, особливості приведення до присяги кримськотатарського населення, її перебіг та наслідки,
зміни в соціально –правовому становищі кримських татар тощо. Власне, дослідженню цих питань і при-
свячена дана стаття.
Тривала боротьба Росії за вихід до Чорного моря та оволодіння Кримським півостровом завершилася
1783 року, коли імператорським маніфестом 8 квітня було оголошено про приєднання територій Кримсь-
кого ханства до імперії[4].
Відразу після анексії Кримського ханства перед Петербургом постало завдання форсованого утвер-
дження в Криму російської влади. Досвід кримської кампанії 1770-1783 років переконував, що відносно
стабільні позиції імперії в цьому регіоні можливі лише за умови постійної військової присутності та силь-
ної кримської проросійської партії. Населення ж Криму, за винятком малочисельного угруповання кола-
бораціоністів з середовища знаті, традиційно, з досвіду 1770-го – початку 1780-х років, було неприхильно
налаштованим до росіян. Тому очевидною та нагальною була необхідність якнайшвидшого насадження і
зміцнення російської або ж, принаймні, проросійської адміністрації на півострові. Проте першочерговим
завданням в політиці російського уряду в завойованому краї мала стати нейтралізація двох факторів поте-
нційної нестабільності: внутрішньополітичного – ліквідація останніх проявів опозиції до нової влади, та
зовнішньополітичного, яким був традиційно відчутний вплив Османської імперії.
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
105
Тому, одночасно з маніфестом про приєднання Криму, 8 квітня 1783 року Катерина ІІ підписала два
рескрипти: на ім’я Г.Потьомкіна та Я.Булгакова.
Я.Булгаков, російський посол у Стамбулі (з 1781р.), отримав інструкції дій у відносинах з турецьким
диваном в зв’язку з анексією Криму [5]. Крім цього, послу були надані “средства на обращение в пользу
личного лакомства турецких министров”, тобто “подарунки” (читай - хабарі) для заохочення останніх (“...
естли только оное с надежностию успеха в игру ввести можно”) до визнання Портою анексії територій
Кримського ханства Росією [6].
В рескрипті на ім’я новоросійського генерал-губернатора Г.Потьомкіна викладалися мета та зміст
найближчих заходів по інкорпорації Криму. Катерина ІІ, як свідчить цей документ, попри несприятливу
ситуацію для Туреччини не виключала, що турецький уряд зробить спробу повернути свій протекторат
над Кримом і не залишиться стороннім спостерігачем входження півострова до складу імперії. Тому, від
Г.Потьомкіна вимагалося здійснення заходів безпеки та охорони Криму від можливого турецького вторг-
нення. Про реальну ймовірність таких дій Порти свідчив внесений до рескрипту “запасный план опера-
ции” на випадок воєнного конфлікту з Туреччиною [7]. Проте, головне завдання, яке покладалося на
Г.Потьомкіна, було попередити або ж зліквідувати в Криму “всякие предосудительные заговоры и скопи-
ща по случаю присоединения их к нашей державе” і “укоренять власть нашу” в приєднаному краї [8].
До рескрипту додавалися маніфест про приєднання Криму та “проект плаката” – оголошення населен-
ню ханства про перехід Кримського півострова, Тамані та Кубані під руку імператриці. Окрім дотримання
спокою в краї, нові піддані російської імператриці, вказувалося в плакаті, “имеют все и каждый, начиная
от знатнейшаго дворянства, духовенства, чиновников и до последнего, кому надлежит, учинить в течение
одного месяца торжественную по своему закону присягу в верности”, що мала здійснюватися під нагля-
дом спеціально приставлених для цього представників російського військового командування. Особи, які з
різних причин відмовлялися присягти на вірність імператриці, повинні були в примусовому порядку за-
лишити півострів і виїхати “вне границ” імпері ї[9].
Цього ж дня, 8 квітня, Г.Потьомкін, отримавши всі необхідні йому папери і виїхав на південь [10]. Не-
вдовзі князь прибув до Херсона, звідки керував заходами по входженню Криму до складу Російської імпе-
рії[11]. Прибуття Потьомкіна безпосередньо в Крим відбулося дещо пізніше, вже на початку літа.
Отже, головне завдання, яке покладалося на Потьомкіна в цей час, було приведення населення приєд-
наних територій, насамперед Криму, до присяги на вірність підданства російській імператриці.
Проте, час її прийняття кримськими татарами російською владою відтягувався. Головною причиною
цього було складне соціально-політичне становище на півострові, яке в результаті анексії лише погірши-
лося. Хвилювання та занепокоєння кримськотатарського населення у зв’язку зі зміною підданства нарос-
тало; на півострові мали місце локальні заворушення.
Природньо, що приєднання Криму до Росії активізувало агітацію протурецьки настроєних татар, на-
самперед мулл. У відповідь на це російські власті півострову карали безжально усіх запідозрених в цьому.
Показовим є факт приховування справжніх масштабів репресій місцевого населення та особлива жорсто-
кість, застосовувана при покаранні татар-симпатиків Туреччини. Так, в донесенні з Карасубазара в Петер-
бург від 28 квітня 1783 року повідомлялося наступне: “Экзекуция продолжалась тайно от его сиятельства
(Г.Потьомкіна.- Б.К.) и еще над некоторыми преступниками, при коей и упомянутые в письме 46 человек
наказаны каторгой, битьем плетьми и некоторым урезанием ушей: ныне же по всему Крыму состоит спо-
койно”[12]. З тексту стає зрозуміло, що подібні екзекуції були непоодинокими; невідомими ж вони зали-
шилися через свідоме приховування навіть від адміністрації краю, зокрема й Г.Потьомкіна.
Натомість Потьомкін прагнув мати детальну інформацію про суспільно-політичне становище на пів-
острові. Зокрема, в ордері від 16 травня 1783 р. на ім’я командуючого російськими військами в Криму ге-
нерала А. де Бальмена говорилося: “В настоящем положении Крымских дел весьма нужно знать вернее:
кто из жителей сего полуострова прямо к России благонамеренны и кто недоброхоты”. Особливу увагу
Новоросійський генерал-губернатор приписував звернути на “частных людей, особливож имеющих силу и
важность в народе, дабы таким образом можно было располагать нам с ними впредь поступки, соображая
с усердием их или недоброжелательством” [13].
Фактором потенційної небезпеки було й перебування в Криму в ув’язненні керівників повстання
1782р. братів Шагін-Гірея – Батира та Арслана Гіреїв. Тому, аби уникнути нових заворушень, ордером від
26 травня Г.Потьомкін приписував де Бальмену вислати їх до внутрішніх російських губерній, “предохра-
ня таким образом Крым от неустройств к которым мог бы подать повод честолюбие сих магометанских
князей, среди татар пребывающих” [14].
Соціальне становище наприкінці весни погіршилося ще й внаслідок епідемії чуми, яка охопила півос-
трів [15] На початку літа епідемія пішла на спад. В середині червня до Криму почали вступати призначені
сюди російські війська. Склалася сприятлива ситуація для продовження кампанії навернення татар у ро-
сійське підданство.
14 червня 1783 р. Г.Потьомкін підписує ордер на ім’я генерала де Бальмена, у якому були викладені
інструкції для прийняття татарами присяги.
Особливу увагу, йшлося в ордері, військовому командуванню необхідно звернути на заходи безпеки
під час приведення татар до присяги, та вжиття “воинской предосторожности и примечаний за поступками
татар, не дозволяя делать собраний народу, сие я разумею о военных сборищах”. До ордеру додавалися
100 екземплярів маніфесту про приєднання та згадуваного вище плакату, з якого приписувалося зробити
достатню кількість перекладних копій [16].
Очевидним було те, що Г.Потьомкін побоювався, і небезпідставно, можливих татарських заворушень,
які могло викликати приведення до присяги населення півострова. Це занепокоєння підсилювалося по-
стійним листуванням з російським послом в Стамбулі Я.Булгаковим. В своїх донесеннях останній інфор-
мував новоросійського генерал-губернатора про настрої в турецькій столиці в зв’язку з анексією Криму. В
одному з листів дипломат повідомляв Потьомкіну, зокрема, про появу в Константинополі якоїсь книги з
Короленко Б.А.
ВХОДЖЕННЯ КРИМУ ДО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: СТАБІЛІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ РОСІЙСЬКОЇ
АДМІНІСТРАЦІЇ (1783 – середина 1784 р.р.)
106
пророцтвом неминучої загибелі Турецької імперії [17].
Проте, більш цінними для Потьомкіна були повідомлення Булгакова про турецьких агентів, яких По-
рта направляла до Криму. Зокрема, отримавши в червні 1783 р. донесення про турецького агента Трапезо-
нлі-Узун-Хуссейна, Г.Потьомкін приписував генералу де Бальмену вжити заходів “к открытию сего шпи-
она котораго схватя и прислать ко мне”[18].
Очевидними були й внутрішньополітичні чинники, які ускладнювали навернення кримськотатарсько-
го населення в російське підданство. Російське завоювання Кримського ханства розглядалося татарами як
перехід в політичну залежність до невірних. Мулли ж учили, що кожен мусульманин повинен перебувати
у підданстві правовірного володаря, тобто турецького султана [19]. Це щире переконання кримського та-
тарина справило вирішальний вплив на формування його відносин з російською владою. Тому, навіть сам
факт присяги на вірність християнському правителю вже суперечив засадам ісламу. Більше того, неповага
до релігійних почуттів татар полягала й у тому, що “духовенство вышнее и нижнее долженствует подать
собою, яко пастыри душевные, первый в учинении присяги пример, и начать безпосредственно публичное
в храмах Господу Богу принесение теплых молитв о здравии Ея Императорскаго Величества всемилости-
вейшей нашей Государыни и всего императорскаго дома” [20]. Ось якою була справжня “реалізація”
“природних прав” кримськотатарського населення, задекларованих маніфестом від 8 квітня 1783 року.
Наприкінці червня 1783 року Г.Потьомкін відбув з Херсона до Тавриди (такою тепер стала офіційна
назва Криму). Присягу від татарського населення вирішено було прийняти в таборі, розташованому на
скелі Ак-Кая (Біла гора), за три кілометри від Карасубазара [21]
Це місце для прийняття присяги татар новоросійським генерал-губернатором було обране невипадко-
во. Воно мало стати символом “історичної помсти” Росії кримським татарам за всі “історичні кривди” – за
легендою, з цієї скелі кримці скидали в прірву руських бранців[22].
Вранці 10 липня 1783 року до табору на Ак-Каї почали прибувати татарська знать та духовенство, де
Г.Потьомкін приймав від нових підданих імператриці присягу на вірність імператорському дому [23]. А
вже 12 липня він рапортував фельдмаршалу П.Румянцеву-Задунайському про те, що маніфест про приєд-
нання Криму оприлюднено і прийнято присягу від кримської верхівки, “которая (присяга – Б.К.) и теперь
производится повсеместно в сем полуострове с полною везде тишиною и спокойствием”[24].
Проте, попри оптимізм цитованого документу, насправді ситуація в Криму залишалася напруженою.
Свідченням цьому, зокрема, є та обставина, що Г.Потьомкін в цей час фактично уникав традиційного ін-
формування Катерини ІІ про кримські справи, адже основна маса населення не була ще приведена до при-
сяги. Це викликало невдоволення імператриці. 15 липня 1783р. з Царського Села вона писала Потьомкіну:
“Я ждала занятия Крыма по крайнем сроке в половине мая, а теперь и половина июля, а я о том не более
знаю, как и папа римский; сие неминуемо производит толки всякие, кои мне отнюдь не приятны: я тебя
прошу всячески, уведомляй меня почаще, дабы я могла следить за течением дел…”[25].
Довідавшись про прийняття 10 липня в підданство Російській імперії кримської знаті та духовенства,
28 липня 1783р. Катерина ІІ підписала іменний указ новоросійському генерал-губернатору князю Потьом-
кіну “О принятии крымских жителей и прочих татарских народов в Российское подданство”. В указі ви-
словлювалося монарше задоволення вступом у підданство кримського населення та підтверджувалися по-
передні “уверения о непременной нашей к ним милости и благоволении”, а також неухильне дотримання
російським урядом “целости их (татар – Б.К.) природной веры”. Документ вказував на необхідність при-
значення “нескудного содержания мечетям и служащим в оных, школам их...”. Згідно указу, татари звіль-
нялися від військового обов’язку – на військову службу вони могли зараховуватися лише за власної зго-
ди[26].
Проте, навернення кримських татар у підданство російській імператриці продовжувалося і після зга-
даного указу 28 липня 1783 р. – присяга приймалася і восени 1783 р [27].
Архівні матеріали свідчать, що присяжна кампанія проходила досить складно. Населення окремих та-
тарських поселень багатьох кримських кадиликів відмовлялося, під різними приводами, присягати на вір-
ність російській імператриці. Так, згідно “Ведомости о неприсягнувших деревнях” [28] на цей час нарахо-
вувалося понад два десятки селищ, мешканці яких не були приведені під імператорську руку. З документа
випливає, що серед причин відмови присягти були як чинники ідеологічно-принципового характеру, так і
фактори особистої вигоди. Скажімо, населення двох поселень, що належали Мамбет бею – Чурюксу та
Насип – вирішило скористатися правом залишити півострів, тобто емігрувати. Цікавий факт – окремі
представники кримської знаті, попри зречення у лютому 1783 року Шагін-Гіреєм влади, вважали його сво-
їм повноважним ханом. Свідченням цьому є бажання Алі аги та султана Крим-Гірея отримати дозвіл хана
залишитися в Криму і вже після цього присягти, разом з населенням своїх сіл (відповідно Калиш Буруна
та Чумаш Такли Керченського кадилика), на вірність імператриці. Принциповою була і позиція жителів
селищ Султан Сарай та Гасан аги Кефинського кадилика: “Сии ожидают от г[осподи]на своего султана
Менли Гирея – как он решился сведения и где он там и они под протекциею его быть согласны”. Таким
чином, більшість кримськотатарського населення залишалася вірною засадам ісламу та традиційного соці-
ально-громадського укладу життя і в цьому сенсі анексія Кримського ханства Росією лише посилила ці
переконання татар.
Звісно, окремі представники прагнули скористатися фактом присяги у власних кар’єрних, матеріаль-
них чи соціальних інтересах. В цьому сенсі показовою є умова Беллаас аги з селища Карсан Керченського
кадилика, за якої він присягне на вірність новій владі. Як свідчить “Ведомость ...”, останній “намерен ...
просить о принятии его в российскую службу с награждением чина а тогда уже и присягу примет...”[29].
Очевидно, не останню роль у відмові населення півострову присягти імператорскій владі відіграла
принципова суперечність самого факту присяги мусульман “невірному” – гяуру основним засадам ісламу
та особливостям менталітету татар.
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
107
В одному з фондів сімферопольського архіву збереглося “Клятвенное обещание” – текст цієї присяги.
Навіть побіжний аналіз присяги засвідчує її вкрай принизливий характер та неприйнятність для особи іс-
ламського віросповідання. Кожен татарин, котрий прагнув залишитися на батьківщині, мусив заприсягти-
ся іменем пророка Мухамеда та цілуванням Корану “верою и правдою... Всепресветлеишей и силнеишей
Россииской самовластной моей Государыне и наследникам Ея сколко мочи и сил моих будет служить и
повиноватца высочаишим Ея указам и для Ея пользы не буду жалеть ни души ни жизни своей”. Окрім зо-
бов’язань ідеологічного характеру, “Клятвенное обещание” зобов’язувало нових підданих і до практичних
дій у їх вірнопідданстві її величності. Вони полягали в тому, що на півострові запроваджувався інститут
шпигунства та доносительства, функції якого покладалися на кримську громаду: “Ежели о противной для
Ея Императорскаго Величества ползе таиным или явным образом что-либо узнаю то тоиже момент без
всякаго отлагательства времени от Ея Величества доверенным доложить за законной и неминуемой долг
имею” [30].
Таким чином, приведення до присяги на вірність Катерині ІІ та імператорському дому переважної бі-
льшості кримського населення було силовою спробою інтеграції татарського суспільства до соціально-
політичної структури імперії. Власне, такий результат інкорпорації півострову був закономірним, оскільки
став наслідком насильницького зближення двох ментально і культурно полярно протилежних світів -
кримського суспільства відкритого типу, з одного боку та, з іншого, російського, що характеризувалося
пануванням закритої общини з візантійським ідеологічним впливом [31].
Тому принесення присяги кримською верхівкою 10 липня 1783р. потрібно розглядати лише як виня-
ток, оскільки присягнула на вірність імператриці лише частина знаті, а фактично – колишня кримська
проросійська партія на чолі з бейським родом Ширинів, яка відіграла провідну роль в підготовці анексії
ханства, тобто апріорі зацікавлена сторона. До неї приєдналася також частина мурз та агів, що стали на
шлях конформізму під впливом російських обіцянок участі в новій адміністрації півострову та станових
привілеїв. Проте, говорити про факт переходу у підданство всієї верхівки колишнього Кримського ханства
немає підстав, адже значна частина знаті після анексії емігрувала до Туреччини; на Кавказ переселилася
більша частина ханського роду Гіреїв, які розпочали тут антиросійську пропаганду [32]
Все ж, як вказує сучасна російська дослідниця О.Єлісєєва, на серпень 1783 року операція по приєд-
нанню Криму була завершена [33]. Термін “операція”, вжитий дослідницею, є досить адекватним, оскіль-
ки за своєю підготовкою, методами, перебігом та результатами дії російської влади кінця 1782- літа 1783р.
дійсно мали характер операції із захопленням Кримського півострова. І, попри деякі труднощі з приведен-
ням до присяги кримськотатарського населення, операція ця для імперії була проведена успішно.
Власне, як військову операцію анексію Кримського ханства розглядала й Катерина ІІ. Відповідними
були й нагороди найбільш активним учасникам остаточного приєднання Криму та упокорення татарського
населення. На початку серпня командуючий російськими військами в Криму генерал граф А. де Бальмен
був нагороджений орденом св. Олександра Невського, а генерали О.В.Суворов та П.С.Потьомкін, які при-
ймали присягу на Тамані та Кубані,- орденами св. Володимира першого ступеня [34]. Звісно, найбільшим
тріумфатором кримської кампанії 1782 – 1783 років був катерининський фаворит Г.Потьомкін: згідно ім-
ператорського указу від 28 серпня 1783 року князю було пожалувано сто тисяч рублів на будівництво його
санкт-петербурзької резиденції, яка отримала символічну назву Таврічеського палацу [35].
З часу анексії Кримського ханства соціально-політична ситуація на півострові залишалася напруже-
ною. Попри те, що значна частина населення склала присягу на вірність імператорському дому, російська
влада і, зокрема, новоросійський генерал-губернатор, не довіряла новим підданим, справедливо побоюю-
чись антиросійських настроїв та заворушень. В цих умовах для російської влади в Криму єдиною можли-
вістю збереження контролю була присутність на півострові значного військового контингенту. З іншого
боку, вона була зумовлена й вірогідністю воєнного конфлікту з Туреччиною внаслідок анексії ханства. 22
липня 1783р. в ордері на ім’я генерала де Бальмена Г.Потьомкін з цієї причини вказував на необхідність
“... поставить себя во всю военную предосторожность”. Тому угруповання російських військ на півострові
було значним. Як свідчить складене Г.Потьомкіним “Расписание войск в Крымском полуострове распо-
ложенных”, станом на кінець липня 1783р. в Криму були розміщені 28 полків трьох корпусів російських
військ [36].
Більше того, протягом понад року – від анексії ханства в квітні 1783 р. і до середини 1784 р., коли по-
чало свою діяльність Таврійське обласне правління,- окрім вищеназваних функцій стабілізаційного харак-
теру, в руках військового командування зосереджувалися повноваження, власне, імперської адміністрації
Криму. Командуючим усіма військами, розміщеними на півострові, спочатку був вже згадуваний генерал
А. де Бальмен, а з 16 серпня 1783 р. цю посаду обійняв генерал барон О.А.Ігельстром [37].
Формально функції нової влади Криму зосереджувалися в створеного невдовзі після анексії Криму
земського правління – так званого “Крымского земского правительства” в складі трьох членів: Мегметши-
бея Ширинського, Гаджи-Кази-аги та кадіаскера Муследін Ефендія [38].
Показово, що очолював цей “кримський уряд” Ширинський Мегметша-бей. Колишній лідер проросій-
ської татарської партії, роль якої, без перебільшення, була однією з ключових в підготовці анексії Кримсь-
кого ханства, після анексії він, фактично, став представником російської влади та її опорою в середовищі
кримськотатарської знаті.
Вибір Г.Потьомкіна був невипадковим і грунтувався на міркуваннях ментально-політичного характе-
ру – Мегметша-бей був главою найбільш знатного, впливового та чисельного роду колишнього Кримсько-
го ханства Ширинів, якому належали землі між Карасубазаром та Керчю. Більше того, лише цей рід мав
право укладати шлюби з доньками з династії Гіреїв, і тому в різних лініях генеалогії роду носив прізвись-
ко “Гірей” [39].
Останній факт пояснювався тією обставиною, що з часу завоювання та перетворення Кримського хан-
ства у васала Османської імперії (остання чверть XV століття) перший в роді бей Ширинський користува-
вся дарованим від султана правом трьохбунчужного паші і командував кримським народом, та мав вирі-
Короленко Б.А.
ВХОДЖЕННЯ КРИМУ ДО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: СТАБІЛІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ РОСІЙСЬКОЇ
АДМІНІСТРАЦІЇ (1783 – середина 1784 р.р.)
108
шальний вплив на призначення кримських ханів [40].
Очевидно, призначивши Ширинського бея главою “Крымского земского правительства”, Г.Потьомкін
прагнув у такий спосіб зберегти певну спадковість управління і “легітимізувати” в очах кримської знаті та
духовенства нову владну адміністрацію Криму. Власне, з цієї причини, очевидно, Ширинський бей Мег-
метша отримав право підписуватися титулом “Крим-Валєсі”, тобто “Намісник Криму” [41].
Про привілейований статус Ширинського бея в адміністрації Криму свідчило й призначене
Г.Потьомкіним, згідно розпорядження імператриці Катерини ІІ, щорічне грошове утримання Мегметші-
бею в розмірі 2000 рублів, яке зберігалося за кожним наступним Ширинським беєм [42] а також надана
Мегметші-бею, скріплена підписом і печаткою Г.Потьомкіна, салвогардія (особиста охоронна грамота) з
гарантіями особистої недоторканості та всілякого сприяння її власнику з боку російських військ, розміще-
них на півострові [43]. Крім того, 1 листопада 1783р. генералом О.Ігельстромом Ширинському бею були
надані подібні “салвогардії” на два села в Кучук – Карасувському кадилиці (Карасубазарське каймаканст-
во) – Кадиршах-Сарай та Бахче – Елі, які належали йому. В охоронних грамотах приписувалося всім ро-
сійським військам, розміщеним в Криму, не тільки не займати вказаних поселень постоєм, “но и нима-
лейших в [оных] живущих яко верноподданным Ея Императорскому Величеству обид и озлоблений не
чинить и безденежно ничего не брать и не требовать, а оказывать притом совершенное уважение и благо-
приятство под опасением в противном случае дерзнувшему сие нарушить строгаго и неминуемаго по за-
конам взыскания…” [44].
Резиденція “намісника Криму” Мегметші-бея розміщувалася в Карасубазарі [45].
На шлях колабораціонізму з новою владою стали також представники третього за впливовістю крим-
ського роду Мансурів на чолі з Хусейн-беєм, а також мурзи менш впливового, проте чисельного роду Ар-
гінів на чолі з Іслам – беєм [46]. Сиджевутський бей Девлетша, Емер-ага Даїрський, окремі представники
духовенства, аг (чиновники колишнього ханства) та капихалків (придворні чини за ханів) [47].
Таким чином, одним із найважливіших заходів по інкорпорації Криму до імперії було залучення Пе-
тербургом до управління новоприєднаним краєм представників знаті колишнього Кримського ханства.
Лояльно налаштована до імперської влади кримська верхівка, власне, стала соціальною опорою російської
влади в Криму в її політичних та соціальних перетвореннях на півострові.
Діяльність земського правління, контрольованого командуючим російськими військами на півострові,
на самому початку полягала в утвердженні російської влади в Криму, насамперед, в активній участі його
урядовців в підготовці та приведенні місцевого населення до присяги на вірність імператриці та в нагляді
за настроями населення і “роз’яснювальній” роботі серед тих, “коих самый долг присяги не удерживает от
колебания” [48].
Після приєднання до складу Російської імперії, на півострові було збережено колишній адміністрати-
вно-територіальний устрій та основи місцевого управління. Зберігався колишній поділ територій Криму на
6 каймаканств (провінцій): Бахчисарайське, Акмечетське, Карасубазарське, Гезлєвське, Кефинське та Пе-
рекопське. Кожне каймаканство, в свою чергу, поділялося на декілька (від п’яти до дев’яти) кадиликів
(повітів) і об’єднувало від 200 до 350 поселень. Всього в Криму нараховувалося 1474 поселень в складі 44
кадиликів [49].
Залишилися незмінними і основи місцевого управління на півострові. Формуючи кримську адмініст-
рацію на місцях, Г.Потьомкін користувався рекомендаціями одного з ренегатів – приєднувачів Криму,
Якова Ізмайловича Рудзевича, колишнього кримського татарина Якуба –аги. Діючи від імені та за дору-
ченням князя Потьомкіна, Рудзевич привернув на бік нової влади частину колишніх ханських чиновників,
пообіцявши їм службові призначення та грошове утримання. Кандидатури останіх затверджувалися По-
тьомкіним особисто; найголовнішою якістю претендента були, як свідчить ордер про затвердження на по-
саді Козловського (Гезлєвського) каймакана Алі –аги, “добрые свойства и благоразумное поведение” [50].
Практично більшість каймаканів, до компетенції яких належала вся судова та земська влада в очолю-
ваному ними каймаканствах, а також кадіїв (суддів), були залишені на своїх посадах.
Згідно розпорядження Г.Потьомкіна, визначено було “... г[оспо]дам каймаканам жалованья в год по
триста рублей, которое по третям с назначенных мест кому откуда производитца будет” [51].
Проте, незважаючи на декларації останніх у вірнопідданстві, російська влада з недовірою ставилася до
колишніх ханських чиновників. Тому, для нагляду за їх діяльністю та настроями, Я.Рудзевич під офіцій-
ним приводом відіслав в кожен кадилик по два стряпчих (фактично, наглядачів) [52].
Більше того, в ордері на ім’я генерала О.Ігельстрома від 9 листопада 1783 р. Катеринославський і Тав-
рійський генерал-губернатор прямо вказував, що “отрешение и определение чинов участвующих в Прав-
лении Области Крымской не должно и не может отнюдь зависеть от тамошняго Правительства”, припи-
суючи командуючому кримськими військами звертатися у вирішенні питань кадрової політики безпосере-
дньо до нього [53].
Таким чином, незважаючи на формальну спадковість адміністративно-територіального устрою та
управління, півострів перетворився фактично у звичайну територіально-адмністративну одиницю Російсь-
кої імперії. Реальна влада в перші часи після анексії ханства, як вже зазначалося, зосереджувалася в руках
Катеринославського і Таврійського генерал-губернатора Г.Потьомкіна через посередництво командуючо-
го російськими військами в Криму, спочатку генерала А. де Бальмена, а потім О.Ігельстрома, який керував
“кримським урядом” Мегметші –бея; останній виконував, фактично, лише представницькі функції.
В цьому сенсі варто підкреслити, що в правлінні новоствореного кримського уряду Мегметши –бея
простежувалися традиції управління, які склалися в часи ханства, зокрема, інститут бейського представ-
ництва. За Кримського ханства Ширинський бей як правитель бейлику (форма землеволодіння і уділ бея) і
фактично друга особа після хана, був, насамперед, виразником потреб народу та захисником його інтере-
сів [54]. Виходячи з цього, очевидно, як трансформацію вказаної специфіки в умовах російської влади,
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
109
слід розглядати подану “Верховному везирю” Г.Потьомкіну від “общества Крымского духовенства и чер-
ни нижайшую прозбу” “о обстоятельствах до спокойства и тишины полуострова касающихся” [55]. Влас-
не, на користь останнього припущення свідчить і зміст супровідного прохання: “Прежде сего в обыкнове-
нии было всегда о наших бедных состояниях представлять государям; то как теперь приняли мы подданс-
тво, и подвергли себя под высочайший престол и тень Ея Императорскаго Величества нашей всепресвет-
лейшей Государыни всероссийской, вверено нам правление области; за долг потому почитаем, по-
вер[г]нуть к стопам всемилостивейшей нашей Государыни прошение о состоянии бедных наших обывате-
лей…” [56].
Прохання містило 10 пунктів, дотримання вимог яких, на думку підписантів, забезпечило б стабіль-
ність, безпеку та спокій на півострові. Головними з них були: “1-е, Веру нашу оставя свободною вручить
правлению наших законов. 2-е, Будучи мы крымскими жителями не переселять нас в другое какое место.
3-е. От рекрутского набору и вспомогательного уволить. 4-е. Состоящим в Крыму войскам в домах наших
не стоять и не зимовать. … 10-е. Другой нации людей с семьею в Крыму не поселять” [57].
Прохання підписали голова та члени “Кримського уряду” Мегметша – бей Ширинський, Гаджи-Кази-
ага і кадіаскер Муслядін-Ефендій, а також Кримський муфтій Сеіт-Мегмет Ефендій, Мансурський бей Гу-
сейн, Сиджевутський бей Девлетша, представники Аргінськх мурз, Емер – ага Даїрський та 8 Ширинських
мурз, представники духовенства, аг та капихалків [58].
Згадані та інші пункти прохання кримської знаті та духовенства стали результатом і наслідком тієї ат-
мосфери, яка склалася на півострові після анексії. Попри гарантії захисту особистих, майнових прав та ві-
росповіданя, задекларованих маніфестом від 8 квітня 1783р., в Криму соціально-правове становище ко-
рінного населення погіршилося. Головним фактором ускладнення внутрішньополітичної ситуації стала
присутність на півострові значного контингенту російських військ, які використовувалися російською
владою для охорони щойно завойованого краю.
Так, за наказом генерала О.Ігельстрома, на всій території Криму були розміщені військові пости, до
компетенції яких входили дотримання безпеки та нагляд за настроями татар. З іншого боку, одним з без-
посередніх наслідків цих заходів стали постійні утиски місцевих мешканців з боку розміщених там війсь-
кових команд. І в цій ситуації кримськотатарське населення було фактично безправним перед свавіллям
військових. За свідченням сучасника, “войска очень дурно обходились с Крымцами, и несмотря на их жа-
лобы, никогда не давали им должнаго удовлетворения” [59].
Свавілля російських військ досягло таких масштабів, що змушений був неодноразово втручатися на-
віть сам Г.Потьомкін. В ордері від 15 вересня 1783 року він наказував О.Ігельстрому вжити заходів для
охорони кримських жителів від утисків та покарати винних [60]. Про це свідчать, окрім іншого, й неодно-
разові інструкції Г.Потьомкіна генералу О.Ігельстрому з тим, аби “дисциплина в войсках команды вашей
наблюдаема была с крайней точностью, а сие тем нужнее чем более потребно дать чувствовать татарам
выгоду нынешняго их состояния”. Катеринославский генерал-губернатор для цього приписував встанов-
лених в розбої осіб нижніх військових чинів карати на місці злочину [61].
В свою чергу, О.Ігельстром повідомляв Г.Потьомкіну, що “главное безпокойство крымцев заключает-
ся в заботе о будущем” і, зокрема, “чтоб не ставили к ним постоя, и российские начальники и военные лю-
ди не ходили к ним в гаремы” [62]. Проте, як свідчать архівні матеріали, не тільки такі дії військових не-
покоїли місцеве населення: російські вояки та донські козаки, частини яких дислокувалися на півострові,
вдиралися до татарських помешкань, грабували та відбирали особисте майно і худобу, збіжжя та сіно, ви-
рубували ліси та садки, витравлювали посіви, чинили розбій на дорогах [63].
Крім того, незважаючи на офіційне звільнення кримського населення від постою, російські військові
насильно займали татарські житла.
Генерал А. де Бальмен, під загальною командою якого знаходився другий російський корпус, дисло-
кований між Кафою та Єнікалем, в своєму рапорті на ім’я О.Ігельстрома повідомляв про вбивство в одно-
му з сіл поблизу Старого Крима татарської родини [64]. Втім, випадки розбою і вбивства місцевих мешка-
нців були непоодинокими [65].
Показово, що при цьому від сваволі військ страждали не лише прості татари, але й кримська знать
[66].
Необхідно відзначити, що командуючий військами, розміщеними в Криму, генерал О.Ігельстром на-
магався вживати заходів для задоволення татарських скарг та притягнення до відповідальності порушни-
ків. За його розпорядженням від 24 вересня 1783 року, командуванню трьох корпусів та в усі військові ча-
стини було надіслано згадані реєстри скарг та відповідні циркулярні ордери з наказом встановити причет-
них до грабіжництва та розбою [67].
Проте, знайти пограбоване майно, а тим більше відповідальних за злочини проти місцевого населен-
ня, було складно і вдавалося досить рідко. Закономірно, що розглядалися, насамперед, скарги знаті. Так,
зокрема, було знайдено військових, які вчинили напад на житло згадуваного вище Ширинського Атай –
Мурзи; до того ж встановлення винних та повернення частини майна мурзі було особистою заслугою
О.Ігельстрома [68]. Скарги простих татар в переважній більшості випадків залишалися незадоволеними і
порушників знайти не вдавалося. Очевидно, що в цьому не завжди було зацікавлене і командування війсь-
кових частин: з одного боку, награбоване розглядалося як трофеї, адже Крим був завойованим,- відповід-
ним було й ставлення до його корінного населення, а, з іншого, як свідчать архівні матеріали, до “військо-
вого промислу” безпосередньо причетними були і окремі представники командування частин та інші ро-
сійські “начальники” і “бояре” [69].
Тому, попри те, що в скаргах часто вказувалася навіть приналежність мародерів до того чи іншого
полку (в одній зі справ фігурують Дніпровський та Копорський полки, в інших – Кінбурзький драгунський
та, досить часто, донські козаки) [70] порушників, як правило, не виявлялося. В цьому зв’язку показовим є
рапорт прем’єр – майора вказаного Дніпровського піхотного полку, розміщеного в Козлові (Гезлєві),
О.Рагозіна від 29 вересня 1783 року, в якому він повідомляв О.Ігельстрому, що “по принесенным жалобам
Короленко Б.А.
ВХОДЖЕННЯ КРИМУ ДО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: СТАБІЛІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ РОСІЙСЬКОЇ
АДМІНІСТРАЦІЇ (1783 – середина 1784 р.р.)
110
Крымского полуострова от жителей и приложенном при том регистре двадцати шести деревень в дистан-
ции моега ведения оных не состоит и жалоб ни от кого не приноситца о чем вашему превосходительству в
покорности донесть честь имею”[71]. Причому такі рапорти були непоодинокими. Зокрема, в попере-
дньому рапорті військового чина іншого полку також повідомлялося, що “обитчиков здешних жителей в
команде моей не оказалось...”[72].. А контр – адмірал Макензі 13 вересня 1783 року взагалі рапортував,
що ним приписано командуванню підпорядкованої йому ескадри “не толко никаких притеснений здешним
обывателям не делать, но и обходиться с ними дружелюбно и ласково…”[73].
Тому, як і раніше, татарське населення продовжувало залишатися фактично беззахисним і безправним
перед окупаційними військами.
Отже, аналізуючи процеси політичного та соціального входження Криму до Російської імперії, може-
мо констатувати, що протягом 1783р. російською владою були вжиті попередні заходи стабілізаційного
характеру для подальшої інкорпорації Криму до імперської структури: локалізація та ліквідація окремих
вогнищ татарського спротиву, приведення до присяги на вірність імператорському дому місцевого насе-
лення, а також залучення до співпраці кримськотатарської знаті та колишнього чиновництва ханського
державного апарату, проявом і результатом чого стало заснування “Кримського земського уряду” на чолі з
Мегметшою –беєм, старійшиною найвпливовішого татарського роду. По попередній характер вжитих ад-
міністративно –політичних заходів свідчить і та обставина, що реальна влада на півострові протягом 1783
– першої половини 1784 рр. зосереджувалася в руках російського військового командування.
Источники и литература
1. Скальковский А. Занятие Крыма в 1783 году // Памятная книга Таврической губернии / Под ред.
К.В.Ханацкого. Выпуск первый. – С., 1867. – С. 1 – 39; Брикнер А.Г. История Екатерины Второй. – М.:
Сварог и К, 1998. – 800 с.; Брикнер А.Г. Потемкин. – СПб, издание К.Л.Риккера, 1891. – 276 с.; Григо-
рович Н.И. Канцлер князь Безбородко. (Опыт разработки материалов для его биографии). Гл. V-VI //
Русский Архив. – 1874. - № 11. – Стлб. 899 – 937; Григорович Н.И. Канцлер князь Александр Андрее-
вич Безбородко в связи с событиями его времени. Т. 1. 1747 – 1787 гг. // Сборник Императорского
Русского Исторического Общества. – СПб., 1879. – Т. 26. – 649 с.; Марков Е.Л. Очерки Крыма: Карти-
ны крымской жизни, истории и природы. – Симферополь; Москва: Таврия: Культура, 1994. – 544 с.;
Лашков Ф. Шагин – Гирей, последний крымский хан.(Исторический очерк). – Киев, Типография
А.Давиденко, 1886. – 44 с.; Лашков Ф. Князь Г.А.Потемкин – Таврический как деятель Крыма (Крат-
кий очерк по архивным данным). – С., Типография П.Гордиевского, 1890. – 16 с.
2. Бахрушин С. Основные моменты истории Крымского ханства // История в школе. – 1936. - № 3. – С.
29 –59; Никольский П.А. Крым от Крымского ханства до наших дней. – С.: Крымгосиздат, 1929. – 40
с.; Вольфсон Б. Присоединение Крыма к России в 1783 году // Исторический журнал. – 1941. - № 3. –
С.56 – 67; Лапицкая С. Завоевание и колонизация Крыма царизмом // Исторический журнал. – 1937. -
№ 7. – С.41 – 53; Маркова О.П. О происхождении так называемого греческого проекта (80-е годы
ХVІІІв.) // История СССР.- 1958.– №4. – С. 52 – 78; Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775
– 1800 гг. – М.: АН СССР, 1959. – 263 с.
3. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – М.: Мысль, 1992. – 448 с.; Возгрин В.Е. Жизнь
и судьба сынов Крыма // Відродження. – 1997. – № 3. – С. 35 – 38; Возгрін В. Кримські татари: дим-
кримінація, наслідки тліючого конфлікту // Проблеми міграції. – 1998. – № 2. – С. 34 – 43; Возгрін В.
Анексія Криму Російською імперією // Кримськотатарське питання. – С., 1999. - № 4. – С. 3 – 25; Ели-
сеева О. “Разве мы кому спать помешали ?” “Греческий проект” Потемкина и Екатерины ІІ // Родина. –
1999. - № 5. – С. 46 – 52; Сергійчук В. Український Крим. – К: Українська Видавнича Спілка, 2001. –
304 с.; Шляпникова Е.А. Г.А.Потемкин // Вопросы истории. – 1998. – № 7. – С. 75 – 93.
4. 4 Полное собрание законов Российской империи. – Собрание первое. – т. ХХІ. – С 1781 по 1783. -
СПб., 1830. – С. 897 – 898.
5. Бумаги императрицы Екатерины ІІ, хранящиеся в Государственном Архиве Министерства иностран-
ных дел // Сборник императорского Русского исторического общества. – Т. ХХІІ. – СПб., 1880. – С.
246 – 248.
6. Там само. – С. 241
7. Там само. – С. 241.
8. Там само. – С. 240 –241.
9. Там само. – С. 244 –246.
10. Елисеева О. “Разве мы... – С. 52.
11. Брикнер А.Г. Потемкин... – С. 63.
12. Цит. за: Вольфсон Б. Присоединение Крыма к России в 1783 году // Исторический журнал. – 1941. - №
3. – С. 63.
13. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина-Таврического касательно устроения Таврической
области с 1781 по 1786 год / Сост. Н.Мурзакевич // Записки Одесского общества истории и древно-
стей. – О., 1881. – Т. XII, отд. 2. – С. 262.
14. Там само. – С. 264.
15. Там само. – С. 263 – 264.
16. Там само. – С. 266 – 267.
17. Брикнер А.Г. Потемкин... – С. 65 – 66.
18. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина... – С. 267.
19. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье... – С. 93.
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
111
20. Бумаги императрицы Екатерины ІІ... – С. 246.
21. Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. – Ч. І. – С.: Крымиздат, 1951. – С.92.
22. Легенды и предания Крыма / Ред.-сост. А.Е.Тархов. – С.: ИД “Квадранал”, 2003. – С. 302.
23. Легенды и предания Крыма… - С. 302 – 303; Інститут рукопису Національної бібіліотеки України ім.
В.Вернадського (далі - ІРНБУВ). – Ф. V. – Спр. 1695 – 1714. – Арк. 20 зв.
24. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина... – С. 273.
25. Цит. за: Брикнер А.Г. Потемкин... – С. 65.
26. ПСЗРИ. – Т. XXI. – С. 985 – 986.
27. Державний архів АР Крим (далі – ДААРК). – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 16.
28. ДААРК. – Ф. 535. – Оп. 1. – Спр. 1206. – Арк. 1.
29. Там само. – Арк. 1.
30. ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 17.
31. Возгрин В.Е. Жизнь и судьба сынов Крыма // Відродження. – 1997. – № 3. – С. 35 – 36.
32. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина... – С. 264.
33. Елисеева О. “Разве мы... – С. 52 .
34. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина... – С. 273
35. ІРНБУВ. – Ф. V. – Спр. 1695 – 1714. – Арк. 31.
36. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина... – С. 277
37. Лашков Ф. Князь Г.А.Потемкин – Таврический... – С. 6.
38. Там само. – С. 6.
39. Скальковский А. Занятие Крыма в 1783 году... – С. 18.
40. Лашков Ф. Сборник документов по истории крымско – татарского землевладения // Известия Таври-
ческой ученой архивной коммисии. – С., 1895. – № 23. – С. 125.
41. Скальковский А. Занятие Крыма в 1783 году... – С. 19.
42. Лашков Ф. Сборник документов по истории… - С. 126.
43. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина... – С. 276.
44. ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 65, 66.
45. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар… – С. 273.
46. Скальковский А. Занятие Крыма в 1783 году... – С. 19.
47. ІРНБУВ. – Ф. V. – Спр. 852. – Арк. 3 зв. – 5.
48. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина... – С. 279.
49. Крымскотатарская энциклопедия. – Т. 1. - С.: Ватан, 1993. – С. 320; Ш[арко]в В. Исторический очерк
// Крымский вестник. – 1890. – 18 октября.
50. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина... – С. 276.
51. ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 138.
52. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье... – С. 96.
53. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина... – С. 291.
54. Лашков Ф. Исторический очерк крымско – татарского землевладения // ИТУАК. – С., 1895. – № 23. –
С. 86.
55. ІРНБУВ. – Ф. V. – Спр. 852. – Арк. 3 зв. – 5.
56. Там само. – Арк. 4 – 4 зв.
57. Там само. – Арк. 3.
58. Там само. – Арк. 5.
59. Записки Л.Н.Энгельгардта. 1766 – 1836 / Издание “Русского Архива”, с прим. и указателем
М.Лонгинова. – М., Типография Т.Рис, 1867. – С. 52.
60. Распоряжения светлейшего князя Г.А.Потемкина... – С. 283.
61. Там само. – С. 287.
62. Цит. за: Дружинина Е.И. Северное Причерноморье... – С. 94.
63. ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 1 – 4, 9, 60, 64, 92, 95, 114 – 115 зв., 125 – 126 зв.; ДААРК. –
Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 125.
64. ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 15.
65. ДААРК. – Ф. 799. – Оп. 3. – Спр. 152, 173; Оп. 6. – Спр. 6.
66. ІРНБУВ. – Ф. V. – Спр. 852. – Арк. 5 зв. – 6.
67. ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 4.
68. ІРНБУВ. – Ф. V. – Спр. 852. – Арк. 5 зв.
69. ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 60, 64, 92; Спр. 4. – Арк. 125.
70. ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 114 – 115 зв.; ДААРК. – Ф. 799. – Оп. 3. – Спр. 158; Спр.
173.
71. ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 14.
72. Там само. – Арк. 13.
73. Там само. – Арк. 3.
|