Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології
Розглядається історія формування поняття «археологічна спадщина», обґрунтовується доцільність та перспективи його використання в сучасній пам’яткоохоронній справі. С появлением все большей угрозы памятникам археологии и принимая во внимание особенности их сохранения, с начала 1970-х гг. в Европе...
Saved in:
| Published in: | Археологія |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут археології НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/67508 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології / Є.М. Михайленко // Археологія. — 2010. — № 4. — С. 112-119. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859866761619308544 |
|---|---|
| author | Михайленко, Є.М. |
| author_facet | Михайленко, Є.М. |
| citation_txt | Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології / Є.М. Михайленко // Археологія. — 2010. — № 4. — С. 112-119. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Археологія |
| description | Розглядається історія формування поняття «археологічна спадщина», обґрунтовується доцільність та перспективи
його використання в сучасній пам’яткоохоронній справі.
С появлением все большей угрозы памятникам археологии и принимая во внимание особенности их сохранения,
с начала 1970-х гг. в Европе и с 1990-х гг. в Украине и России, в соответствии с новым подходом в памятникоохранном деле, все большего распространения приобретает понятие «археологическое наследие». Дискуссия в отношении этого сугубо научного, археологического, термина переходит в практическую сферу, мешает внедрению
эффективной охраны археологического наследия, делает возможным проведение подмены понятий, чем успешно пользуются торговцы антиквариатом и частные коллекционеры археологических предметов.
With the appearance of a greater threat for archaeological monuments and considering peculiarities of their preservation,
since the beginning of the 1970-s in Europe and since the 1990-s in Ukraine and Russia the notion «archaeological heritage»
became widespread in accordance with the new approach to monuments preservation activity. The discussion concerning
this strictly scientific and archaeological term moves into the practical sphere, prevents from introducing the effective
protection of archaeological heritage, sanctions the possibility to substitute the terms that it successfully used by dealers of
antiques and private collectors of archaeological objects.
|
| first_indexed | 2025-12-07T15:48:45Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4 112
Охорона пам’яток археології
До прийняття Закону України «Про охорону
археологічної спадщини» від 19 березня 2004 р.
пам’ятки археології охоронялися Законом
України «Про охорону культурної спадщини»
від 8 червня 2000 р. Під час обговорення За-
кону 2004 р. і після його прийняття лунали го-
лоси, що він зайвий, оскільки начебто дублює
попередні. Опоненти нового Закону не брали
до уваги, принаймні, ту загальновідому обста-
вину, що Закон «Про охорону культурної спад-
щини» стосувався лише нерухомих пам’яток,
тобто значно поступався Закону УРСР «Про
охорону та використання пам’яток історії та
культури» 1978 р., який він мав замінити. Сві-
домо чи ні, але опоненти Закону «Про охоро-
ну археологічної спадщини» спромоглися ви-
вести за межі державного врегулювання діяль-
ність приватних колекціонерів археологічних
речей (Толочко 2004, с. 2), які завжди намага-
лися поставити себе на один щабель зі збира-
чами марок, сірників, ґудзиків тощо.
Автор цієї статті має на меті розглянути сут-
ність поняття «археологічна спадщина», бе-
ручи до уваги, що поява цього терміну в укра-
їнському законодавстві не випадкова, а є ре-
зультатом багатьох обставин. Серед останніх
можна назвати членство України в таких між-
народних організаціях як ЮНЕСКО, ІКОМОС
та ін., що приділяють неабияку увагу питанням
збереження археологічної спадщини. Важли-
вим є також підписання Україною Міжнарод-
ної хартії з охорони та використання археоло-
гічної спадщини (Лозанська хартія) 1990 р. та,
врешті-решт, поглиблення кризового стану ар-
хеологічних пам’яток, зумовленого сучасними
економічними чинниками. В цілому міжна-
родні та українські пам’яткоохоронні акти об-
© Є.М. МИХАЙЛЕНКО, 2010
Є.М. Михайленко
ПОНЯТТЯ «АРХЕОЛОГІЧНА СПАДЩИНА»
В СУЧАСНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ТА
В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ АРХЕОЛОГІЇ
Розглядається історія формування поняття «археологічна спадщина», обґрунтовується доцільність та перспективи
його використання в сучасній пам’яткоохоронній справі.
К л ю ч о в і с л о в а: археологічна спадщина, старожитності, антикваріат, законодавство.
ґрунтовують необхідність окремого законодав-
ства з охорони археологічної спадщини.
Тут важливо простежити історію виникнен-
ня цього терміну внаслідок розвитку понятій-
ного апарату археологічної науки та визначен-
ня її предмету. Спеціальних досліджень у цьому
напрямі досі майже не провадилося. Винятком,
насамперед, є праці Л.С. Клейна, в яких надані
роз’яснення щодо особливості пам’яток архео-
логії стосовно інших об’єктів культурної спад-
щини (Клейн 1978; 2009) і А.Д. Пряхіна (1988;
1995). Зараз на ці питання почали звертати ува-
гу і в Україні (Гаврилюк 2008).
Коріння використання терміну «археоло-
гічна спадщина» нерозривно пов’язане з рів-
нем суспільної свідомості та поваги до куль-
турних надбань минулих поколінь. Ще не так
давно під пам’яткоохоронною справою ро-
зуміли якісь дії, націлені на охорону окремих
пам’яток, вирваних із контексту навколиш-
нього середовища (Лисицкий 2004, с. 22—23).
Саме вони виконували роль свідків та носіїв
історичної минувшини, що уособлють харак-
терну культуру кожного народу чи нації. Зараз
таке вибіркове сприйняття жодним чином не
відповідає міжнародним стандартам. Тим не
менше, воно має глибоке історичне підґрунтя.
Ще за часів середньовіччя існував до-
сить низький рівень усвідомлення культурно-
історичного значення старожитностей. Це був
період домузейних форм збирання різноманіт-
них реліквій, військових трофеїв, стародавніх
рукописів, коштовностей, предметів релігійно-
го культу (Бондарец 2005, с. 147—149), а також
незвичних археологічних знахідок. Зіткнувшись
у повсякденному житті з курганами, скарбами,
залишками давніх споруд, у першу чергу, вирі-
шували питання їхнього практичного викорис-
тання. Приміром, землю з курганів використо-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4 113
вували у виробництві селітри (Оглоблин 1893,
с. 118—119), знайдені в давніх похованнях Сибі-
ру та Криму вироби з коштовних металів пере-
плавляли (Смолин 1917, с. 124; Замятнин 1950,
с. 287), хоча бували й винятки. Зокрема, «Кни-
га Большого Чертежа» 1627 р. містить свідчення
про появу до пам’яток вже не тільки утилітар-
ного інтересу (Разгон 1971, с. 298).
Із зародженням на Заході у XVII ст. колек-
ціонування предметів мистецтва починаєть-
ся період збирання старожитностей давньо-
грецького походження (Алексеев 1996, с. 13),
володіння якими мало свідчити про багатство
та вельможне походження особи (Бондарец
2005, с. 148). Тогочасне захоплення збиральни-
цтвом речей ще не мало політичного нашару-
вання — вперше воно з’явилося за часів іспан-
ського короля Філіпа IV та короля Англії Кар-
ла І, які пристрасно змагались у скуповуванні
предметів мистецтва. Саме від цього часу во-
лодіння величною колекцією творів мистецтва
стає «фірмовим знаком» процвітаючого монар-
ха чи всемогутнього фаворита» (Козлов 2007,
с. 152), і тут важко утриматися від порівнян-
ня з сучасними колекціонерами археологічних
предметів, багато з яких, треба думати, не по-
ступаються їм своїми статками.
Захоплення «західним» у Російській імпе-
рії, починаючи від XVIII ст., послабило пози-
цію національної культури, яка тривалий час
трактувалася церквою у вузькому, аскетич-
ному світлі. Це ускладнило процес цілісного
усвідомлення національного культурного над-
бання. Під впливом революційних тенденцій,
насамперед у Франції, серед творів стародав-
нього мистецтва перевага надавалась антич-
ній скульптурі як символу республіканського
духу (Козлов 2007, с. 159—160). Саме через це
російські колекціонери надавали перевагу на-
самперед античним «куріозитетам» з Північ-
ного Причорномор’я, менше звертаючи увагу
на інші. Для них на першому місці стояла есте-
тична привабливість речей. Колекціонерський
інтерес імператора Петра І становили «незвич-
не каміння, людські і тваринні кістки, риб’ячі або
пташині, але не такі, які маємо зараз, а більші
чи менші за звичайні, а також давні написи на
каменях, залізі чи міді, давня та незвична зброя,
посуд та інше» (Данилов 1886, с. 6).
Виняток становить випадок із розпоря-
дженням Петра І щодо реставрації залишків
споруд стародавнього Булгара, що став озна-
кою позитивних зрушень у бік усвідомлення
історичного значення давніх споруд (Формо-
зов 1961, с. 96). Але вони відбувалися досить
повільно і, головним чином, у свідомості окре-
мих осіб. Здебільшого колекціонування того
часу все ж мало на меті, насамперед, лише на-
копичення стародавніх предметів. Як наслідок,
цей період характеризується частими випадка-
ми недбалого зберігання колекцій (Погодин
1869, с. 27—28), адже їх власник не ніс жод-
ної моральної відповідальності перед суспіль-
ством. Предмети вважались особистою влас-
ністю, з якою можна робити все, що завгодно.
Це — стале прагнення колекціонерів усіх часів
та країн, зокрема й сучасної України.
Тільки в ХІХ ст., у період приєднання до Ро-
сійської імперії значних нових земель та осо-
бливо після Вітчизняної війни 1812 року, по-
чинаються зміни у ставленні до національної
історико-культурної спадщини (Павлуцкий
1912, с. 3). Для народів, що опинилися на пери-
ферії величезної імперії і набули статусу націо-
нальних меншин, турбота про власні пам’ятки
минувшини вважалася запорукою збережен-
ня і популяризації національної самобутності.
З іншого боку, центральна духовна та світська
влада, взявши до уваги французький досвід ви-
користання пам’яток як знаряддя політичного
впливу, вбачали в них засіб реалізації імперської
політики та зміцнення російської православної
церкви шляхом підвищення національної само-
свідомості та створення нової офіційної історії
(Гаврилюк 2008, с. 68). З’явилися дослідники,
що спеціалізувалися суто на слов’янських ста-
рожитностях. Приміром, відомий археолог та
етнограф З. Доленга-Ходаковський пропагував
ідею збереження самобутньої історичної спад-
щини, археологічних пам’яток. У 1822 р. впер-
ше в історії Росії держава виділила кошти в роз-
мірі 10 тис. руб лів на фінансування робіт для
збереження грецьких та генуезьких пам’яток
Криму (Формозов 1974, с. 7), які були виявлені
архітектором Є. Келером та академіком Є. Пас-
калем (ЗООИД 1872, с. 364). Метою створеного
Московського археологічного товариства було
«возбуждение сочувствия к остаткам старины
русской, к разработке разных вопросов, касаю-
щихся произведений русского духа, русского ис-
кусства, и уничтожение среди общей массы наро-
донаселения равнодушия к этим произведениям»
(Худяков 1933, с. 101).
Так поступово, після усвідомлення існуван-
ня історико-культурної спадщини в цілому,
розпочався етап досліджень та класифікації
об’єктів за певними ознаками (Гаврилюк 2008,
с. 96). Дослідники Криму виділили дві катего-
рії пам’яток, вартих збереження: архітектури
(до яких були віднесені залишки давньогрець-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4 114
ких споруд) і пам’ятки, що надають для дав-
ньої історії особливе пояснення (ЗООИД 1872,
с. 373). Це свідчило про нові тенденції в сприй-
нятті археологічних пам’яток не лише як пред-
метів у особистій колекції «куріозитетів», спо-
гляданням яких могли насолоджуватися тіль-
ки власники та близькі до них люди, а вже як
історико-культурне надбання, яке було важ-
ливо зберегти для майбутніх поколінь. 1826 р.
вийшов наказ про збирання у всіх губерніях
свідчень про залишки давніх споруд і замків із
забороною їх руйнування (Данилов 1886, с. 17).
Але не було запропоновано жодних критеріїв
для визначення пам’яток, що мають історичне
та наукове значення (Разгон 1971, с. 341—342),
і це позбавило цей захід належної ефективнос-
ті. Окрім того, пам’яткоохоронні ідеї не були
популярні серед широких верств населення,
а поширювалися переважно серед освіченого
заможного прошарку суспільства. Робітники
та селяни, які стикалися з пам’ятками архео-
логії у повсякденному житті, знищували осно-
вну їхню масу будівельними та сільськогос-
подарськими роботами, переоблаштовували
залишки стародавньої архітектури під місце-
ві потреби (Алексеев 1996, с. 55), розорювали
кургани, переплавляли знайдені скарби з до-
рогоцінних металів. Не сприймалися як пов-
ноцінні пам’ятки і знищувалися катастрофіч-
ними темпами самобутні стародавні дольмени
та кам’яна скульптура. Пам’ятками церковної
археології цікавилося ще не багато людей (Гав-
рилов 1886, с. 63). Не існувало й загальнона-
ціонального списку пам’яток, що охороняли-
ся державою. За нанесення їм шкоди чи навіть
знищення не передбачалося жодного покаран-
ня (Формозов 1961, с. 105—106).
І все-таки вже тоді робилися поодинокі
спроби покращити становище археологічних
пам’яток, про що свідчить, приміром, лист
1843 р. секретаря Російської Академії наук
П.Н. Фусса міністру внутрішніх справ Л.А. Пе-
ровському з пропозицією накладати штраф у
100 рублів сріблом за знищення кам’яних баб
на курганах у південноруських степах (Формо-
зов 1974, с. 9). Незважаючи на це, навіть пер-
шим особам у державі бракувало розуміння
важливості турботливого ставлення до старо-
винних предметів, які часом використовували
фактично заради особистої розваги1.
1 Див.: Худяков 1933, с. 57—58: у 1842 р. Микола І ор-
ганізував лицарський парад, на якому він був одяг-
нений у лати Максиміліанової доби другої полови-
ни XVI ст., а молодші князі — в костюми пажів тієї
ж доби.
Незважаючи на те, що на межі ХІХ—ХХ ст.
розкопки провадили майже в усіх регіонах Ро-
сійської імперії, тим не менше до археологіч-
них пам’яток як до історичних джерел стави-
лися ще дуже обережно та, застосовуючи до
них ті самі методи історичної критики, що
й до писемних (Лунин 1958, с. 19). Поняття
«старожитність» об’єднувало рухомі та неру-
хомі пам’ятки, а пам’ятками зодчества часто
називали й археологічні в сучасному розумін-
ні (Гаврилюк 2008, с. 106, 108). За «Проектом
Положення про охорону давніх пам’яток», пе-
редбачалося віднести кам’яні й дерев’яні спо-
руди, вали, городища та кургани до категорії
пам’яток архітектури, а інші — до пам’яток ліп-
лення, різьблення, виробів із золота, срібла,
міді та заліза. Археологічні пам’ятки були роз-
порошені по декількох категоріях, і в той же
час «археологічними» називали такі, що за сво-
їми характеристиками відносилися до зовсім
різних типів. Про це свідчить хоча б той факт,
що створене у 1849 р. Імператорське археоло-
гічне товариство займалося дослідженням до-
волі широкого кола пам’яток, деякі з яких ви-
ходили за межі сучасного розуміння пам’яток
археології (Гаврилюк 2008, с. 72).
Спроби внести хоч якусь конкретику в
пам’яткознавчу термінологію такими передови-
ми вченими того часу, як І.Є. Забєлін, О.С. Ува-
ров та ін., не мали особливого успіху. І стало-
ся це, в першу чергу, через те, що такі поняття
як «старожитність», «археологічні пам’ятки»,
«пам’ятки давнини» лишалися доволі громізд-
кими, чітко не визначеними і підміняли одне
одне. Як і зараз, це становило серйозну пробле-
му для подальшої розробки пам’яткоохоронного
законодавства та діяльності на цій ниві (Гаври-
люк 2008, с. 96, 98, 100).
Отже, до початку ХХ ст. тільки-но заро-
джувалось усвідомлення історико-культурної
спадщини та її ролі у збереженні національ-
ної культури. Про це свідчить той факт, що на
3 тис. листів, розісланих після утворення Київ-
ського товариства охорони пам’яток старови-
ни та мистецтва усім єпископам, настоятелям
церков та монастирів, губернаторам, представ-
никам дворянства та різним державним поса-
довцям про цілі та завдання Товариства, на-
дійшло лише 170 відповідей, себто 6 % (Отчет
1911, л. 36, зв. — 37). Археологічна спадщина
все ще асоціювалася, головним чином, із тво-
рами стародавнього мистецтва.
У цілому формування поняття «археоло-
гічна спадщина» постає як тривалий процес
усвідомлення специфічності археологічних
ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4 115
пам’яток, але навіть на початку ХХ ст. він ще
не добіг логічного завершення.
Поступово назріла ідея проголосити істо-
рико-культурну спадщину «надбанням наро-
ду», що вдалося реалізувати вже за радянських
часів, а саме, на XVI Археологічному з’їзді (Си-
волап 1997, с. 29). Але якщо до революції кри-
терієм важливості для збереження пам’ятки
була її унікальність і естетична цінність, то на
цьому етапі, з погляду виховної функції, на
перший план була висунута виробнича і класо-
ва цінність: «Кожна пам’ятка має розглядатись
вперше як відбиток продукційних сил людського
оточення свого часу... (давати) зрозуміти, чому
селянин (дрібний власник) пішов робити рево-
люцію разом з пролетаріатом» (Охорона 1927,
с. 9). Стародавні пам’ятки, що відображали на-
ціональні традиції та залишки споруд релігій-
ного призначення, втрачали статус пам’яток
історичної минувшини. Список охоронюваних
пам’яток у 1931 р. скоротився з 3000 до 1200 од.
(Равикович 1967, с. 200—201). Термін «архео-
логія» був замінений на «історію матеріальної
культури», і археологія відтепер займалася «ре-
чознавством».
У передвоєнні роки рівень національно-
го самоусвідомлення значно зріс, і в перші
роки війни, що принесли Радянському Сою-
зу багато стратегічних поразок, він досяг сво-
го апогею. На хвилі патріотичного ставлення
до історико-культурної спадщини з’являються
публікації, присвячені справі охорони та збере-
ження пам’яток археології (напр.: Сухов 1941).
З’явилася необхідність виокремити їх через ро-
зуміння особливостей збереження і необхіднос-
ті розробки спеціальної методики дослідження.
Все частіше в офіційних документах використо-
вується термін «археологічні пам’ятки» замість
таких, як, приміром, довоєнний «пам’ятки ста-
ровини та мистецтва». Але після війни, за часів
М.С. Хрущова, ситуація різко змінюється. За-
мість терміну «пам’ятки археології» тепер фі-
гурують «речові історичні джерела», що опи-
нилися в одній ланці з такими категоріями іс-
торичних джерел, як мовні (писемні чи усні),
поведінкові (звичаї, обряди та ін.), образотворчі
(Клейн 1978, с. 38). Але вже на той час за рівнем
методологічної бази археологія давно сформу-
валась як повноцінна наука, перед якою поста-
ла гостра необхідність вироблення професійної
термінології. На недосконалість поняття «речо-
ві історичні джерела» звернув увагу Л.С. Клейн,
зауваживши, що воно дозволяло відносити до
цієї категорії речі будь-якого віку, навіть су-
часні. З іншого боку, до пам’яток археології не
відносили залишки забудови міст та інших на-
селених пунктів, що визначалися за Законом
«Про охорону та використання пам’яток істо-
рії та культури» 1978 р. як пам’ятки містобуду-
вання та архітектури (Закон 1978, ст. 6). Окрім
того, з пам’яток археології випали речові та мо-
нетні скарби, навіть знайдені безпосередньо на
пам’ятці. Їх вивели з-під дії закону за наполя-
ганням Міністерства фінансів і перевели на дер-
жавний облік до Міністерства внутрішніх справ
(Янин 1987, с. 13—14). Це було не випадково,
бо націлювалося на нівелювання межі між «іс-
торичним джерелом» та «археологічним джере-
лом» і спрямування археологічної науки на по-
треби тогочасної ідеології (Клейн 1978, с. 51).
Пояснюючи особливість археологічних дже-
рел, Л.С. Клейн писав: «археологические источ-
ники… это источники, заслуживающие выделения
в особую категорию по соображениям методичес-
кого характера: чтобы извлекать из них инфор-
мацию, требуется особая профессиональная под-
готовка, особая методика, особый набор поня-
тий, словом, особая наука» (Клейн 1978, с. 39).
Учений визначив чіткі критерії археологічно-
го джерела, спираючись на «подвійний розрив»
«традиции (между далеким прошлым и нашим
временем) и в объективации, т. е. в формах вопло-
щения информации (разрыв между миром вещей и
миром идей, которыми можно оперировать в на-
уке)». Такий «подвійний розрив» вимагав, на
його думку, виділення археологічних пам’яток в
окрему категорію (Клейн 1978, с. 61).
В останній третині ХХ ст. твердження, що
«путь к определению археологических источников
пролегает через понятие «вещественные источ-
ники» (Клейн 1978, с. 38), все менше відповіда-
ло рівневі розвитку археології. Особливо відчут-
но недоліки такого підходу були помітні у зв’язку
з розгортанням широких досліджень давньо-
руських міст, коли своєрідною археологічною
пам’яткою починають вважати не тільки речові
знахідки, а й культурний шар у цілому (Мироно-
ва 1974, с. 16). Постановою 1970 р. «Про затвер-
дження списку міст та інших населених пунктів
республіки (116 пунктів), які підлягають охоро-
ні як пам’ятки національної культури, що ма-
ють археологічну цінність», окрім охоронних
зон, встановлюються зони регулювання забудо-
ви та охорони давнього ландшафту (Миронова
1974, с. 16—17). Поява такої постанови свідчила
про поступове визнання важливості збереження
природного компоненту археологічної спадщи-
ни та того факту, що пам’ятки археології вимага-
ють особливого підходу в справі їхньої охорони,
а, отже, й окремого правового регулювання.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4 116
З прийняттям у 1972 р. в Парижі Конвенції
«Про охорону всесвітньої культурної та природ-
ної спадщини» набувають поширення такі по-
няття, як «культурна», «природна», «архітектур-
на», «археологічна» та інші категорії «спадщини».
Ця Конвенція цікава не лише через введення в
міжнародне законодавство поняття «спадщина»,
а й поєднання в межах одного документу засад
щодо охорони і культурних, і природних здобут-
ків минулого як цілісної системи. У СРСР, якщо
йшлося про охорону пам’ятки, то малася на увазі
лише охорона самого об’єкта, вирваного з нав-
колишнього середовища. «Смысловой основой
данного подхода являлось «сохранение памяти, ко-
торая объективировалась в предметах, созданных
ранее… «объект» вырывался из своей среды, заду-
манной для него ранее, из времени, отражением ко-
торого он был. Теряя пространственновременную
связь с окружающим миром, «памятник» стано-
вился «формой без содержания»» (Лисицкий 2004,
с. 22—23).
На момент формування поняття «спадщина»
у сфері культури, зокрема й у пам’яткоохоронній
справі, відбулися концептуальні зміни. Серед
них, говорячи про західноєвропейський досвід,
накопичений від початку 1960-х р., А.В. Ли-
сицький зазначає перехід від охорони до збе-
реження пам’яток з подальшим їх використан-
ням (почали надавати увагу ансамблям і тери-
торіям, а не окремим пам’яткам); збереженням
та прийняттям рішень щодо відбору «спадщи-
ни» почали займатися не адміністратори, а архі-
тектори та історики; з метою регенерації та ре-
абілітації територій на зміну захисним заходам
прийшов менеджмент використання терито-
рій; перетворення історичних пам’яток на про-
дукт, орієнтований на споживача, тобто крите-
рій відбору спадщини полягав уже в потребах,
що існують на даний момент на ринку культур-
ної продукції і здійснюється за законами рин-
кових відносин (Лисицкий 2004, с. 24). Зага-
лом визріли дві головні тенденції — «гуманіза-
ція» та «екологізація». Через загальний підйом
ролі культури в житті суспільства, природа та-
кож «актуалізувалась» і стала розглядатися як
культурно-історичне явище (Горб, http).
Про роль природи у розвитку людства з по-
гляду археології почали говорити представни-
ки енвіронменталістського напряму, що сфор-
мувався в Британії в середині ХХ ст. Він запо-
чаткував екологічні дослідження в археології
та підготував підґрунтя системного підходу.
Його представники розглядали культуру як за-
сіб адаптації людини до природи (Клейн 2009,
с. 124). Саме ці два зустрічні напрями й стали
базою для формування сучасної єдиної систе-
ми природної та культурної спадщини. Це, від-
повідно, відобразилось і на сучасних принци-
пах формування Списку всесвітньої спадщини
ЮНЕСКО. Приміром, саме завдяки тому, що
«Культурний ландшафт каньйону м. Кам’янець-
Подільський» включає елементи і культурної, і
природної спадщини, його швидко включили
до попереднього Списку (Ліньова 2005, с. 2).
Щодо реалізації ідеї археологічної спадщини
А.Д. Пряхін у 1995 р. писав про необхідність до-
сліджень на комплексному міждисциплінарно-
му рівні. Такий підхід, на його думку, було вда-
ло втілено в археологічних програмах «Пазирик»
і «Початкове заселення людиною Середньої Азії
та проблеми палеоекології» під керівництвом
академіка А.П. Дерев’янка, а також «Аркаїм»
під керівництвом Г.Б. Здановича (Пряхин 1995,
с. 24—25). Новий підхід широко впроваджується
через прийняття низки міжнародних пам’ятко- і
природоохоронних актів, орієнтованих на збере-
ження навколишнього середовища історичних
місць, як, приміром, «Міжнародна Хартія про
збереження та відновлення нерухомих пам’яток
і визнач них місць» (Венеція, 1964), «Документ
про автентичність» (Нара, 1994), «Хойанська де-
кларація щодо збереження історичних районів
Азії» (2003), «Декларація та рекомендації про від-
новлення культурної спадщини в БАМі» (2004),
«Сеульська Декларація про туризм в історичних
містах та просторах Азії» (2005), «Рекомендація
щодо охорони культурних надбань, яким загро-
жують громадські або приватні роботи» ЮНЕС-
КО (1968), «Рекомендація щодо охорони та су-
часної ролі історичних просторів» ЮНЕСКО
(1976), «Сіаньська Декларація щодо збереження
оточення об’єктів культурної спадщини, визна-
чних місць та історичних ареалів» (Сіань, 2005) і
багато ін. (Абизов 2005, с. 7—8).
Така концепція відображена й у визначен-
ні поняття «спадщина» директора російсько-
го Науково-дослідного інституту культурної та
природної спадщини, заснованого в 1992 р.,
Ю.А. Веденіна: спадщина — це «система мате-
ріальних і інтелектуально-духовних цінностей,
створених та збережених попередніми покоління-
ми і є виключно важливою для збереження куль-
турного та природнього генофонду Землі і його по-
дальшого розвитку» (див.: Тлюняева 2006).
Про роль природного компоненту в кон-
цепції археологічної спадщини ще 15 ро-
ків тому писав А.Д. Пряхін. Він зауважував,
що розгляд поняття «археологічна терито-
рія» в адміністративно-територіальному чи
географо-просторовому (як це практикувало-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4 117
ся зазвичай), а не в історико-культурному кон-
тексті значно уповільнює процес реалізації но-
вої концепції щодо збереження археологічної
спадщини (Пряхин 1995, с. 25).
Новий підхід знайшов відображення і в За-
коні України «Про охорону культурної спад-
щини» 2000 року. Згідно з ним, об’єктом куль-
турної спадщини є не тільки визначні місця,
споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні
частини, пов’язані з ними рухомі предмети, а
й території чи водні об’єкти, інші природні,
природно-антропогенні або створені люди-
ною об’єкти незалежно від стану збереження,
що донесли до нашого часу цінність з археоло-
гічного, естетичного, етнологічного, історич-
ного, архітектурного, мистецького, наукового
чи художнього погляду і зберегли свою автен-
тичність (Закон України 2006, с. 130).
Загалом сучасне національне пам’ят ко охо-
рон не законодавство відповідає основним за-
садам міжнародної концепції «спадщини», що
стала відображенням тенденції останніх кіль-
кох десятиріч у справі охорони, збереження та
використання культурного надбання людства.
Але «археологічна спадщина» є різновидом за-
гальної.
Із ратифікацією у 1988 р. Радянським Со-
юзом Паризької Конвенції «Про охорону
всесвітньої культурної та природної спадщи-
ни» все частіше у вітчизняних працях починає
з’являтися термін «археологічна спадщина». Це
було пов’язано, по-перше, з загальною попу-
ляризацією концепції «спадщина» у всесвітній
пам’яткоохоронній справі, а, по-друге, з вияв-
ленням конкретних недоліків понять «культур-
на» і «природна спадщина», що стало особливо
актуальними для охорони археологічного над-
бання. Одним з негативних явищ, пов’язаних
із поняттям «культурна спадщина», лишаєть-
ся його надзвичайна розмитість, пов’язана з по-
стійними змінами у визначенні поняття «культу-
ра». Для пам’яток археології це становить певну
загрозу, бо у споживацькому сприйнятті «куль-
тура» часто тісно пов’язується з «мистецтвом»
(Schorlemer 1992, S. 46—47). Це і робить пред-
мети з археологічних розкопок бажаними для
купівлі-продажу на антикварних ринках. Інша
проблема — не можна віднайти чітку межу між
культурною та природною спадщиною: обидва
поняття в будь-якому міжнародному або наці-
ональному пам’яткоохоронному законодавстві
переплітаються. Виникло навіть таке поняття,
як «природні об’єкти культурної спадщини». За
таких умов археологічні пам’ятки все ще відно-
сять то до культурної, то до природної спадщи-
ни (Schorlemer 1992, S. 51—53), що, своєю чер-
гою, створює для них додаткову небезпеку. Так
само і з «архітектурною спадщиною», до якої
можуть відносити залишки давніх будівель —
об’єкти археологічної спадщини2, що потребу-
ють інших методів збереження та реставрації,
аніж історичні пам’ятки архітектури.
У США, де археологія займає місце в систе-
мі природничих, а не гуманітарних наук, дослі-
джуючи еволюцію, а не історію культури (Клейн
2009, с. 44), у процесі формування змісту поняття
«археологічна спадщина» дотримувались окремої
позиції. США, а також Канада виступали проти
введення тваринних, рослинних і геологічних ре-
шток давнього минулого, які у певному контексті
є частиною археологічної спадщини в сучасному
сенсі, під дію Конвенції ЮНЕСКО «Проти неза-
конного обігу культурних цінностей» 1970 року.
Адже віднесення цих видів пам’яток до катего-
рії «природних об’єктів культурної спадщини»
створювало, як гадали, сприятливі умови для
зростання попиту на них на антикварному рин-
ку (Schorlemer 1992, S. 52), активізувало інтерес у
цій сфері, як це відбувається з іншими рухомими
об’єктами з нелегальних розкопок. Все це свід-
чило про значне коло проблем, що виникали на
практиці в той час, коли охорона археологічної
спадщини регулювалася законодавством з охо-
рони культурної та природної спадщини. Це й
стало сигналом до вироблення спеціального за-
конодавства для окремої категорії спадщини, що
охоплювала б усі археологічні об’єкти.
У радянському науковому колі впроваджен-
ня поняття «археологічна спадщина» зіткнулося
з певними перепонами, пов’язаними з тим, що
сама археологія не визнавалася самостійною по-
вноцінною наукою, а продовжувала лишатися
на позиціях спеціальної історичної дисципліни,
покликаної досліджувати суто речові залишки
давнини (Пряхин 1995, с. 5). Це підкріплюва-
лося відносно низьким рівнем спеціальних те-
оретичних досліджень з цього питання. Але вже
в середині 1990-х рр. А.Д. Пряхін доводив, від-
повідно до засад ратифікованої СРСР Конвен-
ції ЮНЕСКО, хибність сприйняття археологіч-
них пам’яток суто в контексті пам’яток історії
та культури, як частину «історичної (історико-
культурної) спадщини», оскільки вони є скла-
2 Див.: Європейська конвенція «Про охорону археоло-
гічної спадщини (переглянута)»: археологічна спад-
щина включає споруди, архітектурні ансамблі, роз-
будовані та облаштовані ділянки території, рухомі
об’єкти, інші пам’ятки, а також їхній контекст, не-
залежно від місця розташування на суходолі або під
водою (Правова охорона 2006, с. 38—39).
ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4 118
довою «не тільки історико-культурної, але й при-
родної спадщини..., носіями інформації палеоґрун-
тової, палеорослинної і т. д., як і палеоекологічної
в цілому», що жодним чином не суперечить їх-
ньому історизму (Пряхин 1995, с. 5, 21).
Отже, доцільність впровадження поняття
«археологічна спадщина» закріплена низкою
міжнародних пам’яткоохоронних актів, спря-
мованих на врегулювання діяльності з охоро-
ни, збереження та подальшого використання
всесвітньої археологічної спадщини, а зараз та-
кож фактом прийняття національного законо-
давства з охорони археологічної спадщини, яке
відповідає основним принципам міжнародно-
го законодавства у цій сфері. Опоненти Закону
«Про охорону археологічної спадщини» цього
не вравховують, залишаючись на позиціях, вік
яких становить, принаймні, 200 років. З іншо-
го боку, маємо приклад того, як суперечки се-
ред археологів — колишні та сучасні — з визна-
чення, на перший погляд, суто наукового тер-
міну, переходять у практичну сферу, заважають
впровадженню дієвої охорони археологічної
спадщини. Всі ці вади й використовують су-
часні «хранителі нелегальних старожитностей»
(Гершкович 2005), які нічим не поступаються
своїм попередникам XVIII—XIX ст.
Чітке визначення терміну «археологічна
спадщина» дозволяє значно послабити таке
явище антикварного ринку, як ототожнення
предметів з археологічних розкопок зі звичай-
ним «антикваріатом» або творами мистецтва і,
на нашу думку, унеможливлює відверту торгів-
лю археологічними предметами.
У Постанові від 21 грудня 2005 року № 1255
«Про затвердження Порядку передачі наукової
документації з дослідження археологічної спад-
щини» (Постанова 2006, с. 496) поняття «архео-
логічна спадщина» отримало подальше вико-
ристання в державному пам’яткоохоронному
законодавстві і підтвердило свою незамінність
і важливість на шляху до вдосконалення спра-
ви охорони, збереження та використання ар-
хеологічної спадщини України.
Абизов В. XV Генеральна асамблея ІКОМОСу // Відлуння віків. — К., 2005. — 2(04). — С. 5—9.
Алексеев Л.В. Археология и краеведение Беларуси XVI в. — 30-е годы XX в. — Минск, 1996.
Бондарец О.В. Вещь в средневековой культуре // Церковные древности. — Мат-лы III Междунар. конф. «Цер-
ковная археология: литургическое устройство храмов и вопросы истории христианского богослуже-
ния». — Симферополь, 2005. — С. 143—150.
Гаврилов А. Постановления и распоряжения Святейшего Синода о сохранении и изучении памятников древности
(1855—1880 гг.). — СПб., 1886. — Т. VI. — С. 51—73.
Гаврилюк С.В. Історичне пам’яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ — початок ХХ ст.). — Луцьк, 2008.
Гершкович Я.П. Хранителі нелегальних старожитностей в Україні // Археологія. — 2005. — № 3. — С. 91—97.
Горб К. Потенциальная и прикладная ценность как основа развития особо охраняемых территорий наследия //
http://www.ecoethics.ru/old/b19/309.html.
Данилов И.Г. Правительственные распоряжения относительно отечественных древностей с императора Петра I, осо-
бенно в царствование императора Александра II // Вестник археологии и истории. — СПб., 1886. — Т. VI. —
С. 1—50.
Європейська конвенція «Про охорону археологічної спадщини (переглянута)» // Правова охорона культурної
спадщини. Зб. документів. — К., 2006. — С. 38—46.
Закон України «Про охорону культурної спадщини» // Там само. — С. 130—162.
Закон «Об охране и использовании памятников истории и культуры» от 15 декабря 1978 г. N 51 // http://ecology.
gpntb.ru/usefullinks/oficialdoc/zakonrf/zakons_federalzak/zakons_209/.
Замятнин С.Н. Первая русская инструкция для раскопок // СА. — 1950. — 13. — С. 287—291.
ЗООИД. — 1872. — VIII. — С. 363—403.
Клейн Л.С. Археологические источники. — Л., 1978.
Клейн Л.С. Новая археология (критический анализ теоретического направления в археологии Запада). — Донецк, 2009.
Козлов Г. Покушение на Искусство. — М., 2007.
Ліньова Є. Міжнародний досвід управління культурною спадщиною // Український музей. — 2005. — № 4 (6). — С. 2.
Лисицкий А.В. Культурное наследие как ресурс устойчивого развития. — Рукопись дисс. ... канд. культурологии. —
М., 2004.
Лунин Б.В. Из истории русского востоковедения и археологии в Туркестане. — Ташкент, 1958.
Миронова В.Г. Охрана культурного слоя древних городов // Вопросы охраны, классификации и использования ар-
хеологических памятников. — М., 1974. — 7. — С. 13—22.
Оглоблин Н.Н. «Сыскные дела» о кладах в XVII в. // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. — К.,
1893. — Кн. VII. — С. 117—154.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4 119
Отчет Киевского общества охраны памятников старины и искусства за 1911 г. // Журнал второго общего собра-
ния Киевского общества охраны памятников старины и искусства. — ЦДАВО України. — Ф. 725. — 1911. —
Оп. 1. — Д. 3. — Л. 36 (зв. — 37).
Охорона пам’яток культури на Україні. — Харків, 1927. — І.
Павлуцкий Г.Г. Проект Закона об охране памятников в России // Отд. оттиск журн. «Военно-исторический вест-
ник». — К., 1912. — Кн. 1.
Погодин М.П. Судьбы археологии в России // ЖМНР. — 1869. — Сентябрь. — С. 24—47.
Постанова від 21 грудня 2005 року № 1255 «Про затвердження Порядку передачі наукової документації з дослі-
дження археологічної спадщини» // Правова охорона культурної спадщини. — К., 2006. — С. 496—497.
Правова охорона культурної спадщини. — К., 2006.
Пряхин А.Д. Археология… Наследие. — Воронеж, 1988.
Пряхин А.Д. Археология и археологическое наследие. — Воронеж, 1995.
Равикович Д.А. Охрана памятников истории и культуры в РСФСР (1917—1967) // История СССР. — 1967. —
№ 2. — С. 192—206.
Разгон А.М. Охрана исторических памятников в России (XVIII в. — первая половина XIX в.) // Очерки истории
музейного дела в СССР. — 1971. — 7. — С. 292—365.
Сиволап Т.Е. Охрана памятников старины в России в конце 19 — начале 20 веков (правительственная и обще-
ственная деятельность). — Автореф. дисс. ... канд. истор. наук. — СПб., 1997.
Смолин В.Ф. Краткий очерк законодательных мер по охране памятников старины в России. — ИАК. — 1917. —
63. — С. 121—148.
Сухов П.А. Археологические памятники, их охрана, учет и первичное изучение. Практическое руководство. — М.;
Л., 1941.
Тлюняева А.А. Преемственность этнокультурных традиций в глобализирующемся мире // Аналитика культуро-
логии. Электронное научное издание. — 2006. — 2(6). — Метод доступу: http://analiculturolog.ru/component/
resource/article/journal/2006/11-6/221-00221.html.
Толочко П.П. Передмова // Закон України «Про охорону археологічної спадщини». — К., 2004. — С. 1—3.
Формозов А.А. Очерки по истории русской археологии. — М., 1961.
Формозов А.А. Археология в Академии наук (к 250-летию АН СССР) // СА. — 1974. — № 2. — С. 3—13.
Худяков М.Г. Дореволюционная русская археология на службе эксплуататорских классов. — Л., 1933.
Янин В.Л. Охрана и использование памятников в СССР // Методические основы охраны и использования
памятников в археологии. — М., 1987. — С. 5—17.
Schorlemer, Sabine von. Internationaler Kulturgüterschutz: Ansätze zur Prävention im Frieden sowie im bewaffneten
Konflikt. — Berlin, 1992 (Schriften zum Völkerrecht. — 102).
Надійшла 20.04.2010
Е.Н. Михайленко
ПОНЯТИЕ «АРХЕОЛОГИЧЕСКОЕ НАСЛЕДИЕ» В СОВРЕМЕННОМ
ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ И В ИСТОРИИ РАЗВИТИЯ АРХЕОЛОГИИ
С появлением все большей угрозы памятникам археологии и принимая во внимание особенности их сохранения,
с начала 1970-х гг. в Европе и с 1990-х гг. в Украине и России, в соответствии с новым подходом в памятникоох-
ранном деле, все большего распространения приобретает понятие «археологическое наследие». Дискуссия в от-
ношении этого сугубо научного, археологического, термина переходит в практическую сферу, мешает внедрению
эффективной охраны археологического наследия, делает возможным проведение подмены понятий, чем успеш-
но пользуются торговцы антиквариатом и частные коллекционеры археологических предметов.
Ye.M. Mykhailenko
TERM «ARCHAEOLOGICAL HARITAGE» IN CONTEMPORARY LEGISLATION
AND IN THE HISTORY OF DEVELOPMENT OF ARCHAEOLOGY.
With the appearance of a greater threat for archaeological monuments and considering peculiarities of their preservation,
since the beginning of the 1970-s in Europe and since the 1990-s in Ukraine and Russia the notion «archaeological heritage»
became widespread in accordance with the new approach to monuments preservation activity. The discussion concerning
this strictly scientific and archaeological term moves into the practical sphere, prevents from introducing the effective
protection of archaeological heritage, sanctions the possibility to substitute the terms that it successfully used by dealers of
antiques and private collectors of archaeological objects.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-67508 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0235-3490 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T15:48:45Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут археології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Михайленко, Є.М. 2014-09-07T15:41:47Z 2014-09-07T15:41:47Z 2010 Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології / Є.М. Михайленко // Археологія. — 2010. — № 4. — С. 112-119. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 0235-3490 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/67508 Розглядається історія формування поняття «археологічна спадщина», обґрунтовується доцільність та перспективи його використання в сучасній пам’яткоохоронній справі. С появлением все большей угрозы памятникам археологии и принимая во внимание особенности их сохранения, с начала 1970-х гг. в Европе и с 1990-х гг. в Украине и России, в соответствии с новым подходом в памятникоохранном деле, все большего распространения приобретает понятие «археологическое наследие». Дискуссия в отношении этого сугубо научного, археологического, термина переходит в практическую сферу, мешает внедрению эффективной охраны археологического наследия, делает возможным проведение подмены понятий, чем успешно пользуются торговцы антиквариатом и частные коллекционеры археологических предметов. With the appearance of a greater threat for archaeological monuments and considering peculiarities of their preservation, since the beginning of the 1970-s in Europe and since the 1990-s in Ukraine and Russia the notion «archaeological heritage» became widespread in accordance with the new approach to monuments preservation activity. The discussion concerning this strictly scientific and archaeological term moves into the practical sphere, prevents from introducing the effective protection of archaeological heritage, sanctions the possibility to substitute the terms that it successfully used by dealers of antiques and private collectors of archaeological objects. uk Інститут археології НАН України Археологія Охорона пам’яток археології Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології Понятие «археологическое наследие» в современном законодательстве и в истории развития археологии Term «archaeological haritage» in contemporary legislation and in the history of development of archaeology Article published earlier |
| spellingShingle | Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології Михайленко, Є.М. Охорона пам’яток археології |
| title | Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології |
| title_alt | Понятие «археологическое наследие» в современном законодательстве и в истории развития археологии Term «archaeological haritage» in contemporary legislation and in the history of development of archaeology |
| title_full | Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології |
| title_fullStr | Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології |
| title_full_unstemmed | Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології |
| title_short | Поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології |
| title_sort | поняття «археологічна спадщина» в сучасному законодавстві та в історії розвитку археології |
| topic | Охорона пам’яток археології |
| topic_facet | Охорона пам’яток археології |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/67508 |
| work_keys_str_mv | AT mihailenkoêm ponâttâarheologíčnaspadŝinavsučasnomuzakonodavstvítavístoríírozvitkuarheologíí AT mihailenkoêm ponâtiearheologičeskoenasledievsovremennomzakonodatelʹstveivistoriirazvitiâarheologii AT mihailenkoêm termarchaeologicalharitageincontemporarylegislationandinthehistoryofdevelopmentofarchaeology |