Індоєвропейська спільність і ямна культура
Saved in:
| Published in: | Археологія |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут археології НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/69930 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Індоєвропейська спільність і ямна культура / М.О. Ричков // Археологія. — 2008. — № 2. — С. 60-65. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859676887460085760 |
|---|---|
| author | Ричков, М.О. |
| author_facet | Ричков, М.О. |
| citation_txt | Індоєвропейська спільність і ямна культура / М.О. Ричков // Археологія. — 2008. — № 2. — С. 60-65. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Археологія |
| first_indexed | 2025-11-30T16:27:09Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 2 60
Дискусії
Розглядаючи питання етнічної історії, архе-
ологи часто використовують категорію мов-
ної спільності, забуваючи, що вона не завжди
збігається з етнічною. Через це між археоло-
гами виникають непорозуміння: від дослідни-
ка, який займається етнічною проблематикою,
вимагають реконструкцій мови, що мають ро-
бити не археологи, а мовознавці. Існує думка,
що в археології можливості ототожнення архе-
ологічної культури з етносом, а тим більше з
етнолінгвістичними спільностями дуже обме-
жені (Арутюнов 1989, с. 46).
Втім незважаючи на це, проблеми мовних
спільностей намагаються розв’язувати й архео-
логи, тому що саме вони знаходять матеріальні
сліди їхніх носіїв. Великого значення тут на-
буває як окреслення археологічними метода-
ми єдності матеріальних решток культури на
певній території, так і визначення їх локальних
особливостей, а отже, і особливостей певного
населення. Висловимо деякі міркування щодо
індоєвропейської належності носіїв так званої
ямної культури, які мешкали у степах Східної
Європи у III тис. до н. е.
Проблема етнічної характеристики архео-
логічної культури взагалі і ямної зокрема по-
в’язана з питанням її походження: моно- чи
поліцентричним. Від того, яку модель поход-
ження ямної культури буде прийнято, залежа-
тиме й погляд на проблему походження й по-
ширення індоєвропейців. Поліцентрична мо-
дель походження населення ямної культури, на
нашу думку, імовірніша. З нею, як зазначав І.
Меллорі, менше проблем, ніж з рештою (Маllо-
гу 1977, р. 347). І справа не лише в тому, що
згаданій гіпотезі суперечить менша кількість
фактів, хоча це одна з головних умов її правиль-
ності (Штофф 1978, с. 198). Докази прихильни-
ків поліцентричної моделі переконливіші, ніж
апологетів моноцентричної. Тим більше, що по-
ліцентризм походження пізніх ямників прак-
тично ніхто не заперечує.
Не вдаючись до докладного аналізу праць
археологів, присвячених проблемі індоєвропей-
ців, зауважимо лише два загальних моменти, з
якими більшість учених погоджується. Перший
стосується території, що займали індоєвропей-
ці, яку з тими чи іншими варіантами відхилень
розміщують у степовій зоні Східної Європи.
Другий стосується часу розпаду індоєвропейсь-
кої єдності — наприкінці III тис. до н. е., тобто
часу існування поховальних пам’яток пізнього
етапу ямної культури. У цьому випадку аналіз
відповідних пам’яток має з’ясувати, чи можна
відносити до індоєвропейців населення, яке за-
лишило ці пам’ятки?
Тут доречно порушити питання, чи існува-
ла єдина індоєвропейська мова з єдиним етніч-
ним носієм, чи було кілька етнічних носіїв од-
нієї або різних, хоча й дуже подібних мов, або
носіїв різних діалектів однієї мови?
На думку О.Я. Брюсова, який виходив із гі-
потези В.І. Георгієва (Георгиев 1958, с. 47), ін-
доєвропейської єдності як єдиного народу ніко-
ли не існувало; може йтися лише про складання
мовних груп індоєвропейської мови (Брюсов
1961, с. 30). Такого самого погляду дотримував-
ся і Б.В. Горнунг (Горнунг 1964, с. 15).
Індоєвропейську спільність прийнято вва-
жати єдністю різних етносів, які мали подібні
або навіть споріднені мови. За С.О. Арутюно-
вим, це співплемінність, що згодом переросла
у сім’ю племен (Арутюнов 1989, с. 25—26).
Така єдність може бути зумовлена спільністю
походження та міцними контактами етносів,
що займали одну екологічну зону й вели одна-
ковий спосіб життя. Східноєвропейський степ
з цього погляду і є тією територією, де можна
локалізувати індоєвропейську спільність. З ог-
ляду на це, напевно, її сюди й вміщують. Однак
не зрозуміло, чи вважати цю місцевість вторин-
ним початковим ареалом формування західної
групи індоєвропейських мов за первісної пра-
батьківщини на півночі Передньої Азії, як вва-
жають Т.В. Гамкрелідзе та В.В. Іванов (Гам-
крелидзе, Иванов 1981, с. 28), чи віднести до © М.О. РИЧКОВ, 2008
М.О. Ричков
ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА СПІЛЬНІСТЬ
І ЯМНА КУЛЬТУРА
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 2 61
східної периферії індоєвропейської спільності
з прабатьківщиною на Балканах, куди її вміщує
І.М. Дьяконов (Дьяконов 1982, с. 13; 1982а,
с. 24), або до території між Дніпром та Віслою,
за Д. Антоні (Anthony 1986, с. 304)? А може, за
В.О. Сафроновим, мати на увазі кілька прабать-
ківщин у різних місцевостях від Малої Азії до
Центральної Європи (Сафронов 1989, с. 45, 92,
103), і тоді Північне Причорномор’я буде схід-
ним крилом індоєвропейців, що засвідчувати-
ме східний напрямок поширення цієї єдності?
У нашій праці ми доводили тезу про те, що
етнічні процеси в ямному суспільстві по обидва
боки Дніпра значно різнилися один від одного
(Рычков 1990; Ричков 1994), і через те, що біль-
шість населення ямної культури у Північному
Причорномор’ї має місцеве походження, важко
погодитися з гіпотезою про міграцію сюди ін-
доєвропейців зі Сходу, з-за Каспію. Вірогідні-
шою є думка, що цим шляхом у Східну Європу
аж до Дніпра ще за часів мезоліту проникло на-
селення, яке належало до якоїсь групи уральсь-
ких мов. Нащадками їх могло бути населення
східної частини ареалу ямної культури. З огля-
ду на це індоєвропейській спільності слід від-
вести західну територію.
Заперечення східного шляху проникнення
індоєвропейців у Європу не означає, що давня
їхня прабатьківщина могла розміщуватися лише
на Заході, наприклад Балканах. Вона могла бути
в Малій Азії, але шлях проникнення індоєвро-
пейців до Європи міг пролягати й через Балка-
ни. Причому хронологічно це проникнення мало
б відбутися набагато раніше III тис. до н. е., й
саме з ним і можна пов’язати виникнення у Єв-
ропі давньоземлеробських культур балкано-кар-
патського ареалу. Коло цих культур могло утво-
рити ядро індоєвропейців у Європі. Той факт, що
саме з Анатолії до Південної Європи проникло
орне землеробство, металургія міді, а також ос-
новні форми й орнамент посуду, не підлягає сум-
ніву (Даниленко 1974, с. 150). Про це твердить і
В.О. Сафронов (Сафронов 1989, с. 45).
Для вирішення питання щодо походження ін-
доєвропейців важливою є проблема ностратич-
ної єдності мов, що існувала до появи пізніших
її розгалужень, зокрема індоєвропейського та
уральського. Заслуговує на увагу реконструкція
М.Д. Андрєєвим так званої бореальної прамо-
ви, що існувала наприкінці верхнього палеоліту
і згодом розділилася на три гілки — алтайську,
уральську і ранньоіндоєвропейську. Ареал боре-
альної прамови охоплював територію від Рейну
до Алтаю: алтайська гілка поширилася від Ал-
таю до Уралу, уральська — від Уралу до Дніпра,
ранньоіндоєвропейська — від Дніпра до Рейну,
охопивши з півдня і півночі Карпати (Андреев
1986, с. 2).
Гіпотеза М.Д. Андрєєва досить цікава, з нею
деякі археологи узгоджують концепції розвитку
етносів. Наприклад, за В.Ф. Генінгом, уральсь-
кий протоетнос формувався на Уралі, в Захід-
ному Сибіру, Казахстані й Середній Азії, а ін-
доєвропейський — на Балканах, у басейні Ду-
наю і Північному Причорномор’ї (Генинг 1988,
с. 24). На його думку, осілість у неоліті стабілі-
зувала контакти общин, які об’єднувались у про-
тоетноси — спільності за формою господарчої
діяльності (Генинг 1988, с. 25). До уральських
протоетносів на заході В.Ф. Генінг відносить
дніпро-донецьку культуру й культури наколь-
частої та гребінцевої кераміки Польщі й При-
балтики, до індоєвропейських у Північному
Причорномор’ї — приазовську, ранню фазу дніп-
ро-донецької, буго-дністровську культури, а далі
на захід — практично всі культури ранньоземле-
робського кола, аж до Адріатики, тобто весь дав-
ньоєвропейський землеробський світ VI—III тис.
до н. е. (Генинг 1988, с. 25—26). Нагадаємо, що, на
думку В.М. Даниленка, азово-дніпровська нео-
літична культура виникла на палеоєвропейській
основі й поєднувала індоєвропейські та палеоса-
модійські компоненти (Даниленко 1974, с. 152).
В.Ф. Генінг не заперечує можливості проник-
нення у той час до середовища індоєвропейців
населення «малоазійських протоетносів» північ-
нокавказького кола. Дослідник вважав, що на
Балканах вони змішалися з індоєвропейцями, які
перейняли від них землеробство й, очевидно,
фарбування кераміки. Швидке зростання кіль-
кості землеробського населення привело до про-
сування індоєвропейців на північ і асиміляції
уральських груп у Прикарпатті, на Волині, аж до
Балтики (1988, с. 26).
Регіон, куди В. Ф. Генінг вміщує протоет-
носи індоєвропейської спільності, здається
цілком імовірним. Якоюсь мірою це збігається
з концепцією В. О. Сафронова. Втім щодо по-
ходження індоєвропейської мови, то воно дещо
складніше. Тут виникає питання, наскільки пра-
вильною є концепція М. Д. Андрєєва стосовно
існування бореальної мови? По суті феномен її
існування близький до феномену ностратичної
єдності мови. Однак, спираючись на дані архе-
ології, ностратичну єдність необхідно хроноло-
гічно віднести до часів палеоліту, а територіаль-
но розмістити в південних і східних областях
середземноморського ареалу. З відступом льодо-
вика й просуванням за ним населення відбував-
ся процес розпаду ностратичної єдності. Насе-
лення, що проникло до Європи, було праіндоев-
ропейцями, а до Уралу — прауральцями. Маючи
спільні корені, воно могло бути шуканою боре-
альною єдністю, яка розпалася до кінця доби
верхнього палеоліту, а у мезоліті, певно, вже чіт-
кіше позначились її дві гілки: індоєвропейська й
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 2 62
уральська. Певного роду кордоном між ними міг
бути Дніпро.
За такої ситуації зрозумілішою стає роль
міграції населення з Малої Азії. Певно, індоєв-
ропейська мова у тому вигляді, як її фіксують
мовознавці, була наслідком взаємодії та змі-
шування місцевого, європейського, населення
з тим, що прийшло з Малої Азії. І тут важли-
во підкреслити, що вона могла бути не єдиною
мовою, а спільністю подібних та споріднених
мов, яка ґрунтувалася на господарчо-культурній
схожості населення, яке ними користувалося.
Малоазійське населення прийшло до євро-
пейської території (у середовище населення зі
спорідненими йому мовами) вже проторованим у
глибокій давнині шляхом. За висловом О.М. Тру-
бачова, сталося «повернення туди племен з ана-
толійської евакуації» (Трубачова 1989, с. 395). На-
селення, яке повернулося до Європи, принесло з
собою розвинуті форми землеробства, металур-
гії , гончарства. До моменту проникнення земле-
робів Малої Азії до Європи місцеве населення
вже мало навички землеробства, й тому насіння
прогресивніших його форм потрапило на підго-
товлений ґрунт і в подальшому дало рясні сходи:
землеробство почало бурхливо розвиватися.
Таким чином, проблема по суті зводиться до
того, кого називати давніми індоєвропейцями:
корінне європейське населення зазначеного ре-
гіону чи населення, яке прийшло з Малої Азії?
Якщо враховувати спільне походження, то ін-
доєвропейцями були й перші, й другі. Населен-
ня обох регіонів розмовляло на споріднених мо-
вах, які відносилися до однієї індоєвропейської
гілки. Сильний імпульс, привнесений пересе-
ленцями з Малої Азії, дав початок створенню у
Європі якісно нової спільності населення, яка
ґрунтувалася на спорідненості мов і подібності
переважно землеробського господарства.
З цих позицій може здаватися дивним поділ
В. М. Даниленком індоєвропейців на західну й
східну групи, з яких перші були землеробами, а
другі — cкотарями-пастухами (Даниленко 1974,
с. 157). Не можна, звичайно, заперечувати ак-
тивні контакти скотарів Південно-Східної Єв-
ропи із землеробським світом, але ці два світи
не обов’язково мали бути одномовними. Та в ре-
зультаті таких контактів міг відбуватися процес
проникнення від одного населення до іншого
технічних та господарчо-побутових досягнень,
що неминуче відбивалося у термінологічному
складі словника мов. Крім того, пізніше, за доби
занепаду землеробського господарства й пере-
ходу частини колишніх землеробів до скотарства,
мав проходити активніше процес змішування на-
селення і схрещування мов.
Ідея схрещування мов, в результаті якої ви-
никає нова, здається досить плідною (Данилен-
ко 1974, с. 171). Проте необхідно враховувати
як можливість виникнення у результаті схре-
щування двох мов однієї нової, так і відповідні
зміни обох мов при взаємовпливі одна на одну,
що не виливається в утворення однієї нової і
навіть розподіл однієї мови на окремі самос-
тійні. Можливо, частка вірогідності є в тому,
що індоєвропейські мови виникли у резуль-
таті схрещування двох принципово різних мов:
уральсько-алтайської й кавказько-середземно-
морської (Uhlunbeck 1957). Однак, враховую-
чи археологічні дані щодо їх можливих носіїв,
вважаємо, що найімовірніше відбувалося неза-
лежне виникнення обох мов з подальшим вза-
ємовпливом одна на одну.
Не можна всі реконструкції поширення індо-
європейських елементів мови зводити лише до
міграції населення, її носіїв, хоча це, безумовно,
існувало, особливо якщо враховувати аридиза-
цію клімату (Сафронов 1989, с. 398). У цьому
плані цікавою є думка А. Мейє, згідно з якою в
історії часто відбувалося не переміщення (з
носіями), а поширення мов (Мейе 1938, с. 420).
Цей погляд поділяє і І.М. Дьяконов (Дьяконов
1982, с. 18), цю тезу використав і В.О. Сафронов
(Сафронов 1989, с. 25). Зважаючи на це, появу
індоіранців значною мірою можна розглядати не
лише як частину індоєвропейського населення,
що мігрувало, а як своєрідну «індоєвропеїза-
цію» населення степу Північного Причорномор’я.
В.О. Сафронов вважав археологічним еквіва-
лентом індоіранців найдавніші пам’ятки ямної
культури (Сафронов 1983, с. 77; 1989, с. 398,
204), носії якої на пізньому етапі свого існуван-
ня були генетичним підґрунтям населення на-
ступних полтавкинської і зрубної культур. Вва-
жаємо, що процес «індоєвропеїзації» населення
Північного Причорномор’я був пов’язаний не
лише зі зміною населення, а й з активним впли-
вом сусідів. Частково це підтверджує О.М. Тру-
бачов, який вважав неправильним ототожнюва-
ти район Північного Причорномор’я з іранським
мовним ареалом (Трубачов 1978, с. 35). «Ямни-
ки» Північного Причорномор’я до того ж мо-
жуть ілюструвати відому необхідність контактів
індоєвропейців із фіномовним населенням, про
яку пише В.О. Сафронов, розміщуючи пізню
прабатьківщину індоєвропейців на півночі Цен-
тральної Європи, де вони могли мати подібні
контакти (Сафронов 1983, с. 39). Однак такі самі
контакти могли існувати й у північно-причорно-
морських степах, де (особливо на Лівобережній
Україні) можна припускати існування населення
нащадків носіїв уральських мов.
Відмінність поховальних пам’яток ямної куль-
тури двох регіонів (на захід і схід від Дніп-
ра) засвідчує можливість впливу на мову місцево-
го населення мови сусідів: із заходу — індоєвро-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 2 63
пейської, зі сходу — уральської, з півдня — пра-
картвельської. Південні впливи на культуру насе-
лення Півчнічного Причорномор’я археологи
фіксують з найдавніших часів (Формозов 1959,
с. 114; 1977, с. 79). У пізньоямний час степові
племена Правобережжя могли частково змішати-
ся з колишніми землеробами, які входили до ін-
доєвропейської спільності. В результаті виникла
«постіндоєвропейська» спільність, у мові насе-
лення якої міцно вкоренилися індоєвропейські
лексичні форми. Завдяки рухливості степових
племен та їхнім широким контактам між собою,
індоєвропейські лексичні форми істотно поши-
рилися в усьому степу. Їхні рештки, зафіксовані
лінгвістами, дають уявлення про наявність ін-
доєвропейської спільності в степах Південно-
Східної Європи. Насправді це вже не індоєвро-
пейці, а відгалуження від стовбура індоєвропей-
ської мови давньої індоіранської гілки. Отже,
якщо в середовище племен ямної культури ураль-
ський (палеосамодійський, за В.М. Даниленком)
компонент проникнув зі сходу ще у мезоліті, то
індоєвропейський — із заходу, від землеробсь-
ких суспільств (зокрема трипільського). Отже,
саме племена ямної культури й почали поширю-
вати індоєвропейські лексичні форми. З огляду
на це можна дійти висновку, що індоєвропейсь-
ка мова поширювалась у євразійських степах не
зі сходу на захід, а навпаки — із заходу на схід.
Про подібну можливість пише й М.Я. Мер-
перт: «Кочові скотарські групи були не стіль-
ки творцями культурних явищ, скільки переда-
вальним середовищем, яке зумовило як реальні
контакти віддалених областей і культурну ін-
теграцію на величезних територіях, так і дифе-
ренціацію серед останніх і специфіку розвитку
конкретних районів» (Мерперт 1988, с. 27).
Д. Антоні вважав, що «дифузія доісторич-
них мовних сімей фактично вимагає рухли-
вості населення» (Anthony 1986, с. 300). Автор
теоретично вбачав індоєвропейську прабать-
ківщину на заході (Anthony 1986, с. 304). З ним
полемізувала М. Гімбутас, яка завжди вважала,
що індоєвропейці-скотарі, рухаючись зі сходу
на захід, з часом перейняли землеробську тер-
мінологію (Gimbutas 1986, с. 307). Однак могло
бути й навпаки: землеробці-індоєвропейці на
заході сприйняли частину скотарської термі-
нології, принесену зі сходу. Це можливо, зва-
жаючи на те, що криза землеробства змусила
частину їх перейти до скотарства. Отже, можна
стверджувати, що серед ямників (особливо на
Правобережній Україні) існував етнічний ком-
понент минулих землеробів-трипільців, які пе-
рейшли до скотарського способу життя. Саме ці
нові скотарі, нащадки трипільців, завдяки своїй
рухливості розповсюдили індоєвропейські лек-
сичні форми на величезному просторі.
Степ, як і море, є сприятливим середовищем
для поширення мов, тому на багатьох островах
Тихого океану розмовляють мовою, близькою до
полінезійської. Англійська мова поширювалася
через море, оскільки Британія була морською
державою. Берберську мову рознесли кочовики
в Сахарі, арабську — кочовики-араби, тюрксь-
ку — кочовики степу від Східного Каспію до озе-
ра Лобнор і від півночі Іранського плоскогір’я до
заходу Алтаю. Подібне могло бути й із індоєвро-
пейською мовою. Однак тут є різниця: індоєв-
ропейська мовна група зникла на степових про-
сторах, через які колись поширювалась (Тойн-
бі 1995, с. 192). Однак чому ж ця група тут зник-
ла? Можливо, тому, що вона тут у повному об-
сязі, тобто з її носіями, ніколи не існувала.
З часом відбувалося як змішування й виник-
нення нових, так і розподіл мов та відповід-
них людських спільностей. Суттєву роль у на-
ступному етноісторичному процесі Північного
Причорномор’я відіграло катакомбне населення,
яке внесло новий струмінь у процеси, що відбу-
валися у Східній Європі, й призвело до остаточ-
ного розпаду відносної постіндоєвропейської
єдності та до ствердження нової іранської гілки.
Цілком імовірним видається існування двох різ-
них компонентів мови населення катакомбної
культури й, відповідно, двох різних їхніх носіїв,
одні з яких концентрувалися переважно на Лі-
вобережжі, а інші — на Правобережжі. Їхнє
походження могло бути різним: перші виник-
ли здебільшого на місцевій основі, а другі були
прийшлими. В результаті в степах Північного
Причорномор’я утворився відносний надлишок
населення, що призвело до його вимушеної міг-
рації і, як наслідок, етнічного перегрупування.
Так, на Правобережжі частину ямного насе-
лення було витиснуто до Лісостепу (на північ,
північний захід і захід), де й розпочався процес
формування культур шнурової кераміки, зок-
рема, середньодніпровської культури. Частина
населення залишилася на місці й змішалася із
катакомбним, а частина, ймовірно, пішла на Лі-
вобережжя і через нього на середній Дон, Вол-
гу й далі на схід.
На Лівобережжі, якщо й був деякий відтік
населення на північ, то незначний. Місцеве на-
селення тут могло змішатися з прийшлим з Кав-
казу й частково з Правобережжя та скласти нове
формування — іранців. Волзька група ямних
племен, відокремлена племенами катакомбної
культури від західного ареалу ямної культури,
перетворилася на дещо відмінне від останніх
населення, зафіксоване археологами у вигляді
полтавкинської культури. Водночас частина на-
селення, яке мігрувало з Подніпров’я і, можли-
во, змішалося з місцевим, пізніше переселилося
далі на схід і перетворилося на населення афа-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 2 64
насіївської культури, зв’язок якого з ямним не-
одноразово відзначали, зокрема, й антропологи
(Алексеев 1961). Підтвердженням цього може
слугувати наявність у поховальних пам’ятках
афанасіївської культури деяких рис, притаман-
них поховальним пам’яткам ямної культури
Правобережжя Дніпра. Проте щодо походження
«афанасіївців» цілком можливі й інші варіанти,
зокрема, їх азійське походження, на якому напо-
лягає І.М. Хлопін (Хлопин 1999).
Згадка про населення афанасіївської куль-
тури стосується розв’язання проблеми давніх
носіїв тохарської мови, подібність якої до да-
комізійської або грецької призвела до того, що
деякі вчені ідентифікували тохарський масив із
ямною культурою. Наприклад, В.М. Данилен-
ко виводив цю подібність із етнокультурних
контактів племен ямної культури з трипільця-
ми, а також носіями культур лійчастого посу-
ду й кулястих амфор (Даниленко 1974, с. 137).
Водночас відзначають і подібність тохарської
мови з угрофінською, у чому В.М. Даниленко
вбачав вплив кельтимінару шляхом схрещуван-
ня мов. Давніх тохарців він ототожнював з на-
селенням афанасіївської культури (Даниленко
1974, с. 138). Це досить логічно й узгоджується
з можливою міграцією на схід представників
постіндоєвропейців. Прототохари уявляються
не найдавнішою індоєвропейською групою,
як вважав В.М. Даниленко (Даниленко 1974,
с. 142), а пізнішою, що виникла в результаті
Алексеев В.П. Палеоантропология Алтае-Саянского нагорья эпохи неолита и бронзы // ТИЭ. — 1961. — 71. —
С. 107—206.
Андреев Н.Д. Раннеиндоевропейский язык. — М., 1986.
Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. — М., 1989. — С. 31—49.
Брюсов А.Я. Об экспансии «культур с боевыми топорами» // СА. — 1961. — № 3. — С. 14—33.
Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Миграции племен — носителей индоевропейских диалектов — с первоначальной
территории расселения на Ближнем Востоке в исторические места их обитания в Евразии // ВДИ. — 1981. —
№ 2. — С. 11—33.
Генинг В.Ф. Проблема происхождения и древнейших этапов развития этносов: Труды V Междун. конгр. археоло-
гов-славистов. — К., 1988. — Т. 4. — С. 22—29.
Генинг В.Ф. Этническая история Западного Приуралья на рубеже нашей эры. — М., 1988а.
Георгиев В.И. Исследования по сравнительно-историческому языкознанию. — М., 1958.
Горнунг Б.В. К вопросу об образовании индоевропейской языковой общности. — М., 1964.
Даниленко В.Н. Энеолит Украины. — К., 1974.
Дьяконов И.М. О прародине носителей индоевропейских диалектов // ВДИ. — 1982. — № 3. — С. 3—30.
Дьяконов И.М. О прародине носителей индоевропейских диалектов // ВДИ. — 1982а. — № 4.— С. 11—25.
Лелеков Л.А. К новейшему решению индоевропейской проблемы // ВДИ. — 1982. — № 3. — С. 31—37.
Мейе А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков. — М.; Л.: СОЦЭК-ГИЗ, 1938.
Мерперт М.Я. Об этнокультурной ситуации IV—III тыс. до н.э. в Циркумпонтийской зоне // Древний Восток.
Этнокультурные связи. — М., 1988. — С. 7—37.
Рычков Н.А. Этническая характеристика населения ямной культуры Северного Причерноморья (по курганным
памятникам): Автореф. дис. … канд. истор. наук. — К., 1990.
Ричков М.О. Населення ямної культури степової України. — К., 1994. — 148 с.
схрещення постіндоєвропейської групи з яко-
юсь із груп уральських мов. Частину населення
ямної культури (індоіранців за В.О. Сафроно-
вим), що проникла до Північного Кавказу, вва-
жають індоаріями (Сафронов 1989, с. 214), але
й ця думка досить суперечлива, оскільки логіч-
ніше індоаріїв виводити не з Європи, а з Азії.
Отже, територію євразійських степів лише
частково можна вважати територією індоєвро-
пейської спільності, час розпаду якої збігається
з кризою землеробського господарства, а в на-
селенні ямної культури можна вбачати «макро-
етнічну спільність», яка могла поєднувати на-
роди різних мовних сімей.
Спроби реконструкції мовних побудов за ар-
хеологічними даними, звичайно, є досить гі-
потетичними. Проте слід зазначити, що до ре-
конструкцій лінгвістами суспільства й куль-
тури індоєвропейців за реконструйованими
ними ж лексичними формами також необхід-
но ставитися обережно, оскільки, як зазначив
Е. Палгрем, лінгвісти намагаються аргументу-
вати недоведеним те, що лише припускається
(Лелеков 1982, с. 36). Водночас вважають, що
перенесення лінгвістичних схем на етнічний
розвиток не обґрунтоване ані теоретично, ані
методологічно (Генинг 1988а, с. 225). Сподіває-
мося, що подальша тісна співпраця лінгвістів і
археологів дасть змогу всебічно розглянути та
успішно розв’язати численні проблеми, що пе-
ребувають на межі цих наук.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 2 65
М.І. Удовиченко, О.О. Бритюк
ГЕОЛОГО-АРХЕОЛОГІЧНІ
ОСОБЛИВОСТІ МЕРГЕЛЕВОЇ ГРЯДИ
© М.І. УДОВИЧЕНКО, О.О. БРИТЮК , 2008
Південна частина Луганської обл. має певні гео-
логічні особливості, на які вже неодноразово
звертали увагу дослідники, та численні архео-
логічні пам’ятки (Евдокимов 1991; Гершкович
1996 та ін.), більшість із яких представлено
курганними могильниками (переважно доби
ранньої—пізньої бронзи) на високих плато. Се-
редня висота цих курганів становить від 0,6 до
2,5 м. Серед архітектурних особливостей варто
відзначити наявність у курганах неодноразових
досипок та широке використання легкодоступ-
ного в цій місцевості каменю.
Певний інтерес щодо поєднання геологіч-
них та археологічних особливостей становлять
вододільні плато на межі Лутугінського та Пе-
ревальського р-нів Луганської обл., обстежені
нами під час геологічних екскурсій навесні—
восени 2007 р. На верхівці гряди завдовжки
15—17 км, яка є вододілом басейнів річок Біла
та Ольхова, розташовано понад 20 курганних
могильників та окремих курганів, більшість із
яких нанесено на мапи з топографічними осно-
вами 1942, 1961, 1981—1982 рр. 1
Абсолютні позначки висот тут становлять
230—250 м над рівнем моря. Правий схил басей-
ну р. Біла пологий, прорізаний мережею розгалу-
жених неглибоких задернованих улоговин — в
минулому дрібних ярів. Задернованість та пологі
схили улоговин засвідчують, що ерозійні проце-
си тут втратили свою активність відносно давно.
Територія на південь від гряди — це лівий схил
долини р. Ольхова, досить крутий та прорізаний
глибокими ярами і балками, що засвідчує актив-
ний перебіг сучасних ерозійних процесів.
Ландшафт місцевості віднесено до Ольхов-
ського індивідуального (VII4) Сіверськодонець-
кого (VII) виду, для якого характерні структур-
но-денудаційні, сильно розчленовані грядово-
пагорбові та гривисто-улоговинні схилові рівни-
ни на дрібноскладчастій основі. Вони переважно
сформовані кам’яновугільними породами (піско-
вики, вапняки, сланці), що майже всюди виходять
на поверхню (Фисуненко, Жадан 1994, с. 154—
155).
Геологічно ділянка роміщується на південно-
му крилі Аненської антикліналі, ускладненому
кількома дрібними складками. Залягання плас-
1 Див., наприклад, топографічну карту Генерального
штабу СРСР, лист «Стаханов» М-37-126.
Сафронов В.А. Проблемы индоевропейской прародины. — Орджоникидзе: Северо-Осетинский ун-т, 1983.
Сафронов В.А. Индоевропейские прародины. — Горький, 1989.
Трубачев О.Н. Некоторые данные об индоевропейском языковом субстрате Северного Кавказа // ВДИ. — 1978. —
№ 4. — С. 34—42.
Трубачев О.Н. Рецензия на монографию В.А. Сафронова «Индоевропейские прародины». — Горький, 1989.
Формозов А.А. Этнокультурные области на территории европейской части СССР в каменном веке. — М., 1959.
Хлопин И.Н. Афанасьевская культура (историческое содержание): Приложение к: Грязнов М.П. Афанасьевская
культура на Енисее. — СПб., 1999. — С. 71—84.
Штофф В.А. Проблемы методологии научного познания. — М., 1978.
Anthony D. The «Kurgan Culture», Indo-European Origins, and the Domestication of the Horse: A Reconsideration //
Current Anthropology. — 1986. — № 4. — P. 291—304.
Gimbutas M. Comments on «The «Kurgan Culture», Indo-European Origins, and the Domestication of the Horse: A Re-
consideration» of D. Anthony // Current Anthropology. — 1986. — № 4. — P. 305—306.
Mallory J.P. The Chronology of the Early Kurgan Tradition (Part two) // The Journal of Indo-European Studies. — 1977. —
V. 5. — № 4. — P. 339—368.
Uhlenbeck C.C. The Indogermanic Mother Language and Mather Tribes Complex. — Philadelphia, 1957. — V. 39. —
№ 3. — P. 385—393.
Одержано 28. 02. 2007
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-69930 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0235-3490 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T16:27:09Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут археології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ричков, М.О. 2014-10-25T08:26:37Z 2014-10-25T08:26:37Z 2008 Індоєвропейська спільність і ямна культура / М.О. Ричков // Археологія. — 2008. — № 2. — С. 60-65. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. 0235-3490 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/69930 uk Інститут археології НАН України Археологія Дискусії Індоєвропейська спільність і ямна культура Indoeuropean community and Yamna Culture Article published earlier |
| spellingShingle | Індоєвропейська спільність і ямна культура Ричков, М.О. Дискусії |
| title | Індоєвропейська спільність і ямна культура |
| title_alt | Indoeuropean community and Yamna Culture |
| title_full | Індоєвропейська спільність і ямна культура |
| title_fullStr | Індоєвропейська спільність і ямна культура |
| title_full_unstemmed | Індоєвропейська спільність і ямна культура |
| title_short | Індоєвропейська спільність і ямна культура |
| title_sort | індоєвропейська спільність і ямна культура |
| topic | Дискусії |
| topic_facet | Дискусії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/69930 |
| work_keys_str_mv | AT ričkovmo índoêvropeisʹkaspílʹnístʹíâmnakulʹtura AT ričkovmo indoeuropeancommunityandyamnaculture |