Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти)
У статті йдеться про найстаріший у Скандинавії Уппсальський університет, про історію організації наукових досліджень у ньому та про його вихованців і професорів — лауреатів Нобелівської премії з фізики, хімії, фізіології та медицини. Речь идет о старейшем в Скандинавии Уппсальском университете, его...
Saved in:
| Published in: | Вісник НАН України |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/69969 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти) / В.І. Онопрієнко // Вісн. НАН України. — 2014. — № 9. — С. 59-71. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859709465217990656 |
|---|---|
| author | Онопрієнко, В.І. |
| author_facet | Онопрієнко, В.І. |
| citation_txt | Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти) / В.І. Онопрієнко // Вісн. НАН України. — 2014. — № 9. — С. 59-71. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Вісник НАН України |
| description | У статті йдеться про найстаріший у Скандинавії Уппсальський університет, про історію організації наукових досліджень у ньому та про його вихованців і професорів — лауреатів Нобелівської премії з фізики, хімії, фізіології та медицини.
Речь идет о старейшем в Скандинавии Уппсальском университете, его истории, организации научных исследований в нем, а также о его воспитанниках и профессорах — лауреатах Нобелевской премии.
We are talking about the oldest in Scandinavia, Uppsala University, its history and organization of scientific research in
it, as well as its alumni and professors, Nobel Prize laureates.
|
| first_indexed | 2025-12-01T04:29:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9 59
НАУКА НАУКА
І СУСПІЛЬСТВО І СУСПІЛЬСТВО
ОНОПРІЄНКО
Валентин Іванович —
доктор філософських наук,
професор, завідувач відділу
методології та соціології науки
Центру досліджень
науково-технічного потенціалу
та історії науки ім. Г.М. Доброва
НАН України
НОБЕЛІАНА УППСАЛИ
Частина І.
УЧЕНІ-НОБЕЛІАНТИ
У статті йдеться про найстаріший у Скандинавії Уппсальський універси-
тет, про історію організації наукових досліджень у ньому та про його ви-
хованців і професорів — лауреатів Нобелівської премії з фізики, хімії, фізіо-
логії та медицини.
Місто
Уппсала (Uppsala) — місто в центральній частині Швеції, відо-
ме з IX ст., адміністративний центр лену Уппсала, найстаріший
політичний, культурний і релігійний осередок Швеції. У пері-
од зміцнення королівської влади в XIII ст. Уппсала відігравала
роль другої столиці — не королівської, а столиці племінної зна-
ті — і певною мірою протиставлялася Стокгольму. До 1719 р.
тут проходила коронація шведських монархів. У XVI ст. Уппса-
ла була центром Реформації у Швеції, в 1536 р. в Уппсальсько-
му замку відбулися збори Синоду шведської церкви, на якому
лютеранські церковні книги було визнано обов’язковими для
всієї країни.
Нині Уппсала відома як один зі світових центрів фармацев-
тичної промисловості, медичних досліджень і розробок у галузі
біотехнологій. Тут розташовані штаб-квартири таких всесвіт-
ньо відомих компаній, як Pfizer, Fresenius, Phadia, Advanced
Medical Optics та ін.
Університет
Уппсальський університет, найстаріший у всій Скандинавії,
було засновано 1477 р. з благословення Папи Римського Сік-
ста IV (перший в історії папа-меценат, на честь якого названо
прославлену Сикстинську капелу). На початку XVI ст. Універ-
ситет пережив скрутні часи, в 1515 р. його закрили, однак офі-
ційно діяльність було відновлено в 1595 р.
60 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
У Північній Європі університети виникли
пізніше, ніж на півдні, але це був єдиний про-
цес, що розтягнувся в часі. З появою універ-
ситетів у культурному розвитку феодального
суспільства відбулися незворотні зрушення.
Розпочався тривалий і важкий процес ста-
новлення європейської світської інтелігенції,
а церква поступово почала втрачати монопо-
лію на освіту. Роль університетів у суспільно-
му житті феодальної Європи була складною і
суперечливою. Вона не обмежувалася тим, що
офіційна схоластика стояла на сторожі інтере-
сів панівного класу, а з університетського се-
редовища виходили кадри освіченого духовен-
ства і чиновників. Університети були гучними
перехрестями Європи, де зустрічалися пред-
ставники різних народів і різних поколінь.
Спочатку університети виникали переважно
на основі церковних шкіл і входили до системи
духовної освіти. Їх завдання полягало в підго-
товці фахівців з філософії, богослов’я, права
і медицини, а також у підвищенні загального
рівня освіти в суспільстві та навчанні студентів
самостійно мислити і проводити дослідження.
В епоху Відродження гуманістичні ідеї по-
ступово поширювалися Європою, досягнув-
ши Півночі в період церковної Реформації.
Під впливом нових ідей університети почали
готувати студентів не лише до церковного, а
й до активного світського культурного життя.
На першому етапі (3—4 роки) навчання по-
лягало в оволодінні сімома «вільними мис-
тецтвами»: граматика, риторика і логіка (так
званий тривіум), арифметика, геометрія, му-
зика й астрономія (квадривіум). В епоху ве-
ликих географічних відкриттів і колоніаль-
них завоювань в університетах обговорювали
питання прав корінного населення і міжна-
родного права. Винахід друкарства зумовив
поширення друкованого слова. Зокрема, вже
в XV ст. починають виходити наукові журна-
ли, і до XVIII ст. кожний університет зазви-
чай мав власний журнал.
Швеція перетворилася на одну з фортець
протестантизму. Реформація, найвеличніша
справа тієї епохи, принесла свої плоди лише в
наступному столітті. Склалися дві основні мо-
делі університету: німецька і французька. Ні-
мецька модель, заснована на ідеях Вільгельма
Гумбольдта і Фрідріха Шлейєрмахера, підтри-
мує академічні свободи, наукові лабораторії,
організацію семінарів. У французьких універ-
ситетах панує жорстка дисципліна, адміні-
страція контролює всі аспекти діяльності. До
XIX ст. у європейських університетах релігія
становила найважливішу частину занять, але
протягом XIX ст. її роль поступово зменшува-
лася. Університети дедалі більше концентру-
валися на наукових дослідженнях, і німецька
модель, краще пристосована до занять наукою,
з часом поширилася по всьому світу набагато
більше, ніж французька.
Уппсальський університет
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9 61
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
У XIX—XX ст. європейські університети
сфокусувалися на науці та наукових дослі-
дженнях, саме в цей час їх структура та ідей-
ний зміст набули сучасного вигляду.
Уппсальський університет спочатку мав
чотири традиційних факультети: богослов-
ський, юридичний, медичний і філософський.
У XVII ст. він перетворився на освітній центр
лютеранства, головний навчальний заклад
найбільшої лютеранської держави. Першим
навчальним приміщенням університету став
бароковий Густавіанум, побудований у 1620 р.
і названий на честь короля Густава II Адольфа,
який своїми величезними дотаціями заклав
економічну основу для розвитку університету.
Одним із професорів медицини було призна-
чено Улофа Рудбека-старшого, який, серед ін-
шого, відкрив лімфатичну систему і побудував
анатомічний театр під куполом Густавіануму.
Університет зберігає скарбницю історичних
документів. Університетська бібліотека «Ка-
роліна Редівіва» (Carolina Rediviva) є найбіль-
шою в країні, вона налічує близько 275 000 то-
мів, не враховуючи дрібних книжок і брошур,
і 12 000 рукописів, серед яких Codex argenteus
Вульфіли, має нумізматичну колекцію (близь-
ко 40 000 монет і медалей), зібрання картин,
цінні колекції мінералів. Серед реліквій бібліо-
теки карта Мексики, складена у 1555 р., пар-
титури Моцарта і середньовічні манускрипти.
Великою цінністю бібліотеки є «Срібна Бі-
блія», перекладена готами в VI ст.
Не меншу історичну та наукову цінність ста-
новить музей Густавіанум, розташований на
території університету. Найцікавіше, що всере-
дині Густавіанум — це анатомічний театр (по-
середині стоїть стіл, від якого ярусами вгору
піднімаються лави). Колись тут студентам ви-
кладали анатомію, причому як наочний матері-
ал використовували тіла страчених злочинців.
З університетом пов’язані імена видатних
учених: Карл Лінней, Андерс Цельсій, профе-
сорська династія Ангстремів, Адам і Пер Аф-
целіуси, Сванте Арреніус [1].
Серед перших нобелівських лауреатів було
багато вихідців зі Скандинавії. Проте не слід
вважати, що це була протекція «своїм» — за
освітою населення і розвитком природничих
дисциплін скандинавські країни у ХХ ст. ви-
переджали більшість країн світу.
У статті йдеться про нобелівських лауреатів,
пов’язаних з Уппсальським університетом. Це
професори, які працювали в його стінах або за-
кінчили університет.
Великий фізико-хімік
Сванте Арреніус (Svante August Arrhenius)
(1859—1927) — фізико-хімік, лауреат Нобе-
лівської премії з хімії (1903). З його ім’ям
пов’язані ключові відкриття у фізичній хімії
періоду її становлення.
Сванте Арреніус народився в сім’ї управите-
ля маєтком поблизу Уппсали. Невдовзі роди-
на переїхала до Уппсали, де батько Арреніуса
увійшов до складу ради інспекторів Уппсаль-
ського університету. Обдарованість хлопця ви-
явилася дуже рано: ще малюком він залюбки
додавав числа у звітах свого батька, у три роки
Бібліотека Carolina Rediviva і анатомічний театр Гус-
тавіануму в Уппсальському університеті
62 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
самостійно навчився читати, а у кафедраль-
ному училищі розкрилися його виняткові
здібності до біології, фізики та математики.
У 1876 р. Арреніус вступив до Уппсальського
університету (спеціалізувався з фізики та хі-
мії), 1878 р. здобув ступінь бакалавра природ-
ничих наук, а потім ще впродовж трьох років
вивчав там фізику.
У 1881 р. Арреніус переїхав до Стокгольма
і продовжив навчання у Фізичному інституті
Королівської шведської академії наук, де під
керівництвом Еріка Едлунда досліджував про-
відність електролітів. Він звернув увагу на той
факт, що електропровідність розчинів при роз-
бавлянні зростає. Подальші досліди привели
його до формулювання теорії, відомої сьогодні
як теорія електролітичної дисоціації Арреніуса.
У 1884 р. Арреніус подав свою дисертацію до
захисту в Уппсальському університеті. У той
час розпад електролітів на іони при електролізі
був уже давно відомий, а новизна теорії Арре-
ніуса полягала в тому, що він висловив припу-
щення про дисоціацію електролітів у розчинах
за відсутності будь-яких зовнішніх сил. Ідея
про можливість одночасної наявності в роз-
чинах електролітів різнойменно заряджених
іонів здавалася ученій раді парадоксальною,
оскільки руйнувала традиційні уявлення про
стан молекул солей, кислот і лугів у розчині.
У результаті дисертацію Арреніуса оцінили за
найнижчим, четвертим ступенем, який не да-
вав права на викладання.
Не погодившись із таким рішенням, Арре-
ніус надіслав дисертацію на відгук відомим
європейським ученим, серед яких були май-
бутні нобелівські лауреати Я. Вант-Гофф і
В. Оствальд. Останній з ентузіазмом сприйняв
нову ідею і в серпні 1884 р. приїхав до Уппсали,
щоб особисто познайомитися з Арреніусом.
Завдяки підтримці Оствальда Арреніус став
стипендіатом Шведської королівської академії
наук, що дало йому змогу працювати за кор-
доном. Взимку 1886 р. у Ризькому політехніч-
ному інституті він разом з Оствальдом дослі-
джував електропровідність водних розчинів,
і отримані дані повністю підтвердили висно-
вки його дисертації. У 1886—1888 рр. у Вюрц-
бурзі він із Фрідріхом Кольраушем проводив
спільні дослідження електропровідності газів,
слухав лекції з фізики В. Нернста, працював
у Грацському університеті з Л. Больцманом
і в Амстердамському університеті з Я. Вант-
Гоффом.
У 1887 р. вийшла знаменита стаття Аррені-
уса «Про дисоціацію розчинених у воді речо-
вин». Вона викликала захоплення в одних і
обурення в інших. У цій роботі вчений упев-
нено заявляє, що молекули електролітів роз-
падаються в розчині на електрично заряджені
іони. Арреніус знайшов формулу для визна-
чення ступеня електролітичної дисоціації. Тим
самим він перетворив суто якісну гіпотезу на
кількісну теорію, яку можна перевірити екс-
периментально. Протягом тривалого часу по-
ложення цієї теорії трактувалися багатьма хі-
міками неправильно — ототожнювалися атоми
та іони. Однак у запеклій боротьбі Арреніусу,
Вант-Гоффу і Оствальду вдалося все ж довести
правильність її фундаментальних положень.
Сванте Арреніус
(Svante August Arrhenius)
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9 63
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
Під час досліджень Арреніус ще в 1884—
1886 рр. встановив, що електропровідність
кислот зростає з розбавлянням, асимптотично
наближаючись до певної граничної величини.
Він знайшов, що для розчинів слабких кислот
(наприклад, бурштинової) і лугів збільшення
молекулярної електропровідності з розбав-
лянням набагато помітніше, ніж для сильних
кислот (наприклад, сірчаної). У 1888 р. вчений
запропонував спосіб визначення основності
кислот за величиною електропровідності їх
розчинів і показав, що швидкість хімічної ре-
акції в розчинах залежить тільки від дисоційо-
ваної частини розчиненої речовини, тобто від
концентрації іонів.
У тому самому році Оствальд дав матема-
тичне формулювання закону розбавляння,
який став основним для хімії водних розчи-
нів. Це спонукало його переглянути підходи
до аналітичної хімії і написати навчальний
посібник «Наукові основи аналітичної хімії»
(1894), який відіграв важливу роль у розвитку
сучасної аналітичної хімії.
Отже, теорія електролітичної дисоціації
дала змогу об’єднати і теорію розчинів, і елек-
трохімічну теорію. Як і припускав Арреніус,
обидва потоки злилися в єдиний [2].
Заперечення опонентів Арреніуса ґрунту-
валися переважно на тому, що запропонова-
на ним теорія пояснювала властивості лише
слабких електролітів. Арреніус, великий тру-
дівник науки, провів численні експерименти,
прагнучи довести застосовність його теорії для
всіх електролітів. Однак подальшого розвитку
основи теорії електролітичної дисоціації набу-
ли вже у працях наступного покоління вчених,
Н. Б’єррума, П. Дебая, Е. Хюккеля, які поясни-
ли незвичайну поведінку сильних електролітів
дією кулонівських сил. Серед противників Ар-
реніуса був і Д.І. Менделєєв, творець фізико-
хімічної теорії розчинів. Він гостро критику-
вав не лише саму ідею про дисоціацію, а й суто
«фізичний» підхід до розуміння природи роз-
чинів, що не враховує хімічної взаємодії між
розчиненою речовиною і розчинником. Теорія
Арреніуса не спрацьовувала у разі концентро-
ваних розчинів електролітів, оскільки не вра-
ховувала міжіонні (електростатичні) взаємодії.
Погляди Менделєєва і Арреніуса згодом були
об’єднані в протонній теорії кислот і лугів.
Арреніус зробив також кілька важливих від-
криттів у галузі хімічної кінетики. У 1889 р.,
працюючи спільно з Вант-Гоффом, для пояс-
нення впливу температури на швидкість ін-
версії цукру він увів поняття про активні мо-
лекули, які мають надлишкову енергію і здатні
вступати в хімічну взаємодію, причому кіль-
кість таких активних молекул експоненціаль-
но зростає з підвищенням температури. Крім
того, він вивів відоме рівняння Арреніуса, що
визначає залежність константи швидкості хі-
мічної реакції від температури, і на основі цьо-
го рівняння запропонував поняття про енергію
активації. Розвиток уявлень Арреніуса був од-
ним із головних шляхів еволюції хімічної кіне-
тики аж до наших днів.
У 1895 р. Арреніус, подолавши значний опір
опонентів, нарешті обійняв посаду професо-
ра фізики у Стокгольмському університеті,
а в 1896 р. посів пост ректора. У 1901 р. його
було обрано членом Шведської академії наук.
Усе ж таки Арреніусу за життя вдалося здо-
бути повне визнання наукової спільноти [1].
У 1903 р. він став першим шведським ученим,
якого було відзначено Нобелівською премією
з хімії з формулюванням: «як факт визнання
особливого значення його теорії електролітич-
ної дисоціації для розвитку хімії» [3]. У 1905 р.
Арреніус вийшов у відставку, залишив Сток-
гольмський університет і до кінця життя був
директором Нобелівського інституту фізич-
них досліджень.
У своїй науковій діяльності Арреніус не об-
межувався лише фізичною хімією. Він запро-
понував ідею перенесення спор і насіння в кос-
мосі завдяки тиску світла (гіпотеза панспер-
мії). Його зацікавленість поширювалася й на
інші наукові напрями: він опублікував статтю
про кульові блискавки (1883), вивчав вплив со-
нячної радіації на атмосферу, шукав пояснення
таких кліматичних змін, як льодовикові періо-
ди, намагався застосувати фізико-хімічні тео-
рії для вивчення вулканічної активності. Арре-
ніус першим висловив припущення, що нако-
64 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
пичення в атмосфері вуглекислого газу сприяє
підвищенню середньої температури на Землі,
тобто сформулював гіпотезу про парниковий
ефект. У 1901 р. разом з кількома своїми ко-
легами він підтвердив гіпотезу Дж. Максвелла
про те, що космічна радіація може чинити тиск
на частинки. На основі цього явища Арреніус
спробував пояснити природу полярного сяйва
і сонячної корони. Низку його праць присвя-
чено еволюційній астрофізиці. Він вважав, що
Сонячна система виникла в результаті міжзо-
ряного зіткнення. У 1902 р. Арреніус розпочав
дослідження в галузі імунохімії, яка завжди
цікавила його, вивчав хімічні реакції в живих
організмах, довів, що немає принципової від-
мінності між хімічними процесами in vitro та in
vivo. Крім того, вчений розмірковував про уні-
версальну мову, запропонувавши власну моди-
фікацію на основі англійської.
Напружена наукова робота врешті-решт пі-
дірвала здоров’я Арреніуса. Наприкінці 1925 р.
у нього стався крововилив у мозок, а 1 жовтня
1927 р. він помер. Поховано вченого в Уппсалі.
За життя Арреніус вирізнявся веселим харак-
тером і добродушністю, був душею товариства,
його називали справжнім «сином шведської
сільської місцевості». Його постать і сьогодні
уособлює тип ученого-дослідника, видобувача
істини, талановитого експериментатора, який
рішуче відстоює свої переконання у відкритій
полеміці з колегами. Теорія електролітичної
дисоціації Арреніуса, зазнавши низки змін,
стала класичною і увійшла до «золотого фон-
ду» науки.
Нобеліанти-фізики
Карл Манне Георг Сігбан (Karl Manne Georg
Siegbahn) (1886—1978) — фізик, лауреат Нобе-
лівської премії з фізики (1924).
Манне Сігбан народився в сім’ї станційно-
го доглядача шведської залізниці. У 1906 р.
вступив до Університету Лунда, де захопився
фізикою і ще студентом почав працювати у
професора Йогана Ридберга, вивчаючи елек-
тромагнетизм. У 1911 р. він захистив доктор-
ську дисертацію, обійняв посаду доцента, а в
1915 р. — професора. Після смерті Ридберга в
1919 р. Сігбан зайняв його кафедру. У 1923 р.
він перейшов до Уппсальського університету, а
в 1937 р. став професором-дослідником у Ко-
ролівській шведській академії наук. У 1938—
1947 рр. Сігбан — президент Міжнародного со-
юзу чистої та прикладної фізики (IUPAP).
Ще на початку своєї наукової діяльності піс-
ля відвідування лабораторій у Парижі та Гей-
дельберзі Сігбан зацікавився рентгенівськими
променями і з 1913 р. розпочав власні дослі-
дження в галузі рентгенівської спектроскопії.
Його внесок у розвиток цього напряму фізики
пов’язаний не лише зі створенням нових схем
і методик експерименту, а й з розробленням
нових приладів, які дали змогу виконувати
прецизійні вимірювання. Роботи Сігбана дали
багато відомостей про практично всі елемен-
ти (від натрію до урану) і сприяли глибшому
розумінню оболонкової структури атома. Ре-
зультати своїх досліджень він узагальнив у
монографії «Спектроскопія рентгенівського
випромінювання» (1923), яка стала класикою
наукової літератури. У 1924 р. Сігбан був удо-
стоєний Нобелівської премії з фізики «за від-
криття і дослідження в галузі рентгенівської
спектроскопії» [3].
Після переходу до Академії наук Сігбан крім
продовження спектроскопічних досліджень за-
Карл Манне Георг Сігбан
(Karl Manne Georg Siegbahn)
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9 65
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
цікавився ядерною фізикою і ініціював побудо-
ву першого у Швеції циклотрона для приско-
рення дейтронів. У післявоєнні роки він усіляко
сприяв розширенню міжнародних досліджень
структури атомного ядра і процесів радіоак-
тивного випромінювання. Справу батька гідно
продовжив його син Кай Сігбан, який у 1981 р.
також став нобелівським лауреатом з фізики.
Кай Манне Бер’є Сігбан (Kai Manne Börje
Siegbahn) (1918—2007) — фізик, лауреат Нобе-
лівської премії з фізики (1981).
Кай Сігбан народився в сім’ї фізика, май-
бутнього нобелівського лауреата Карла Манне
Сігбана. Син пішов по стопах батька і в 1936 р.
вступив до Уппсальського університету, де ви-
вчав фізику, хімію і математику, а в 1942 р. здо-
був ступінь магістра.
З 1942 по 1951 р. Сігбан обіймав посаду
асистента-дослідника в Нобелівському інсти-
туті фізики в Стокгольмі й водночас працю-
вав над докторською дисертацією з β-розпаду
ра діо активних ядер, яку захистив у 1944 р. в
Стокгольмському університеті. У 1951 р. Сіг-
бан був професором фізики Королівського тех-
нологічного інституту в Стокгольмі, а в 1954 р.
повернувся до Уппсальського університету як
професор фізико-математичного сектору фі-
зичного факультету.
Перші роботи Сігбана було присвячено
електронній спектроскопії. Оскільки енергія
електронів пов’язана з різницею енергій між
ядерними станами до і після розпаду, точне ви-
значення енергій електронів, що випроміню-
ються атомом, дає ключ до ядерної структури.
Проте точності вимірювання енергій перешко-
джали обмежені можливості апаратури. Сіг-
бан, використовуючи грибоподібний магніт,
розробив метод, відомий сьогодні як подвійне
магнітне фокусування, що дозволяє одночасно
досягати і високої інтенсивності, і високої роз-
дільної здатності.
На початку 50-х років Сігбану доводилося
подовгу чекати радіоактивних зразків, оскіль-
ки їх готували на циклотроні, що працював у
ненадійному режимі. Розмірковуючи над тим,
чи не можна моделювати радіоактивне ви-
промінювання якимось іншим способом, він
винайшов схему установки, яка виявилася
зручною при дослідженні γ-випромінювання.
Йому також спало на думку замінити джерело
γ-випромінювання рентгенівською трубкою і
вибивати фотоелектрони зі звичайних матеріа-
лів, щоб отримати більше інформації про енер-
гії зв’язку електронів з атомами. Ця інформа-
ція була потрібна Сігбану для проведеного ним
дослідження з ядерної фізики, щоб встановити
відповідність між вимірами енергій електро-
нів, що народжуються при внутрішній конвер-
сії γ-випромінювання, і ядерними переходами,
породжуваними гамма-випромінюванням.
Ознайомившись (з наукової літератури) з
тим, що вже було зроблено в цій галузі, Сігбан
зрозумів, що міг би зробити істотний внесок у
ядерну фізику, використовуючи розроблені
ним прилади. Застосування електронної спек-
троскопії в ядерних дослідженнях було по в’я-
зане з великими труднощами. Хоча й було вже
відомо, що електрони в атомі групуються в
окремі оболонки, отримані спектри були непе-
рервними кривими і не мали лінійчастої струк-
тури. Для їх інформативності потрібно було
досягти такої високої роздільної здатності, щоб
ширина електронної лінії була близькою до
ширини атомних рівнів. У 1957 р., після чис-
Кай Манне Бер’є Сігбан
(Kai Manne Börje Siegbahn)
66 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
ленних експериментів, Сігбан з колегами одер-
жав перший фотоелектронний спектр з над-
звичайно чіткими лініями і очікуваними інтен-
сивностями. Крім того, він уперше виявив хі-
мічні зсуви — слабкі зміни енергій зв’язку,
спричинені поєднанням атомів у молекули,
коли їх зовнішні електрони різним чином змі-
шуються. Хімічний зсув розкривав деталі хі-
мічного зв’язку, в тому числі іонної структури.
Запропонований Сігбаном та його співро-
бітниками метод аналізу з надзвичайно висо-
кою роздільною здатністю нині відомий під на-
звою електронної спектроскопії для хімічного
аналізу (ЕСХА). Зокрема, ЕСХА виявилася
особливо корисною для дослідження поверхні,
її широко застосовують при вивченні багатьох
поверхневих явищ.
У 1981 р. Сігбану було присуджено полови-
ну Нобелівської премії з фізики «за внесок у
розвиток електронної спектроскопії високого
розділення», другу половину премії поділили
між собою Ніколас Бломберген і Артур Шав-
лов «за внесок у розвиток лазерної спектро-
скопії» [3].
Нобеліанти-хіміки
Теодор Сведберг (Theodor Svedberg) (1884—
1971) — фізико-хімік, лауреат Нобелівської
премії з хімії (1926).
Теодор Сведберг народився в маєтку Фле-
ранг неподалік від м. Гавле (Швеція) у сім’ї
інженера й управителя місцевого чавуноли-
варного заводу. Батько виховував у хлопчика
інтерес до природи, дозволяв юнаку прово-
дити досліди в маленькій лабораторії заводу.
У шкільні роки Теодора найбільше цікавила
ботаніка, але він вирішив стати хіміком, оскіль-
ки вважав, що це дозволить йому глибше «за-
зирнути» в біологічні процеси. У 1904 р. він
вступив до Уппсальського університету, а по
закінченні навчання в 1907 р. захистив доктор-
ську дисертацію, присвячену колоїдним систе-
мам. У цій праці, яка згодом стала класичною,
Сведберг запропонував новий спосіб отриман-
ня відносно чистих колоїдних розчинів мета-
лів, надав ще одне переконливе підтвердження
теорії Ейнштейна — Смолуховського, ретельно
вивчивши дифузію та броунівський рух коло-
їдних частинок.
У 1912 р. Сведберг став першим в Уппсаль-
ському університеті викладачем фізичної хімії
і залишався на цій посаді впродовж 36 років.
У численних експериментах Сведберг зі спів-
робітниками вивчав фізичні властивості ко-
лоїдів, такі як дифузія, поглинання світла,
осадження, визначав розміри частинок. Для
дослідження осадження колоїдних частинок
він розробив конструкцію своєї знаменитої
центрифуги.
Згодом Сведберг виявив, що біологічні ма-
кромолекули (білки) також можуть випадати
в осад з розчину. Він довів, що всі молекули
певного білка є монодисперсними (тобто ма-
ють однаковий розмір), на відміну від части-
нок металевих колоїдних систем, які є полі-
дисперсними. Більш того, за швидкістю оса-
дження білка можна зробити висновок про
розмір молекули. У результаті робіт Сведберга
центрифуга стала основним інструментом біо-
хімічних досліджень. Тепер швидкість випа-
дання в осад вимірюють в одиницях, названих
ім’ям Сведберга.
У 1926 р. Сведбергу було присуджено Нобе-
лівську премію з хімії «за роботи в галузі дис-
персних систем». У новій лабораторії фізичної
хімії, спеціально створеній для Сведберга швед-
ським урядом, він упродовж 15 років удоскона-
лював конструкцію своєї центрифуги, досяг-
нувши в 1936 р. 120 000 обертів за хвилину.
Протягом усього життя Сведберг цікавився
також явищем радіоактивності. Його спільна
робота з Даніелем Стремгольмом довела, що
деякі радіоактивні елементи, які раніше вважа-
лися різними, хімічно не відрізняються один
від одного і займають одне й те саме місце в
періодичній таблиці. Ці дослідження випере-
дили відкриття ізотопів Ф. Содді. Крім того,
він сконструював невеликий генератор ней-
тронів для вивчення їх дії на розчини білків та
отримання радіоактивних ізотопів як хімічних
і біологічних індикаторів. У 1949 р. після до-
сягнення пенсійного віку Сведберг вийшов
у відставку, однак спеціальною постановою
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9 67
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
йому було дозволено зберегти за собою посаду
директора створеного незадовго до цього при
Уппсальському університеті Інституту ядерної
хімії Густава Вернера, де завдяки його зусил-
лям було встановлено синхроциклотрон [3].
Сведберг зробив великий внесок у зміцнен-
ня зв’язку між академічною наукою і практич-
ним застосуванням наукових досягнень. Так,
під час Другої світової війни він домігся роз-
гортання у Швеції виробництва синтетичного
каучуку. Прихильник розуміння науки як яви-
ща інтернаціонального, він запрошував на ро-
боту до Уппсальського університету іноземних
учених. Працюючи на стику наук, Сведберг ві-
діграв важливу роль у поєднанні фізики, хімії
та біології.
Арне Тіселіус (Arne Wilhelm Kaurin Tiselius)
(1902—1971) — біохімік, лауреат Нобелівської
премії з хімії (1948).
Арне Тіселіус народився у Стокгольмі в сім’ї
службовця страхової компанії. У гімназії в Ге-
теборзі Арне потрапив у клас до талановитого
педагога, вчителя хімії та біології, який, помі-
тивши інтерес хлопчика до науки, всіляко за-
охочував його. У 1921 р. Тіселіус вступив до
Уппсальського університету. Здобувши магіс-
терський ступінь з хімії, фізики та математики,
він працював асистентом-дослідником з фізич-
ної хімії у Теодора Сведберга, який запропону-
вав йому вивчити явище електрофорезу — руху
дисперсних частинок у розчині під дією зовніш-
нього електричного поля. Тіселіус розробив
складні оптичні методи встановлення міграції
молекул і довів, що за допомогою електрофо-
резу можна розділяти суміші, які за інших ви-
дів аналізу здавалися гомогенними. У 1930 р.
Тіселіус узагальнив отримані результати в док-
торській дисертації, і протягом багатьох років
розроблений ним підхід до застосування елек-
трофорезу залишався визначальним.
У 1934—1935 рр., працюючи у хімічній ла-
бораторії Принстонського університету, Тісе-
ліус переключився на розв’язання проблеми
дифузії води та інших молекул у цеоліті. Од-
нак, повернувшись до Уппсальського універ-
ситету, він знов зосередився на систематич-
них дослідженнях факторів, що контролюють
електрофорез. У 1936 р. учений сконструював
новий чутливий електрофоретичний прилад і
застосував його для аналізу сироватки крові,
довівши, що глобулін фактично складаєть-
ся з трьох видів, які він назвав альфа-, бета- і
гамма-глобуліном. У 1938 р. він обійняв першу
в Швеції посаду професора біохімії.
На початку 40-х років увагу Тіселіуса при-
вернув інший метод розділення молекулярних
Теодор Сведберг
(Theodor Svedberg)
Арне Тіселіус
(Arne Wilhelm Kaurin Tiselius)
68 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
складових — хроматографічний. Хроматогра-
фія заснована на властивості різних молекул
по-різному адсорбуватися на поверхні тих чи
інших речовин. Оскільки Тіселіус поширив
хроматографічну технологію, вперше запропо-
новану М. Цвєтом, на розділення безбарвних
речовин, він назвав її адсорбційним аналізом.
Як і в його електрофоретичних дослідженнях,
саме той факт, що він домігся з’ясування осно-
воположних принципів хроматографії, дозво-
лив ученому досягти великих успіхів у розро-
бленні хроматографічних технологій.
У 1948 р. Тіселіусу було присуджено Нобе-
лівську премію з хімії «за дослідження елек-
трофорезу і адсорбційного аналізу, особливо за
відкриття, пов’язане з комплексною природою
білків сироватки» [3].
Крім того, Тіселіус був впливовою людиною
у владних колах Швеції, працював радником,
брав участь у роботі багатьох урядових комі-
тетів. Він очолював Шведську державну раду
з досліджень у галузі природничих наук, був
віце-президентом Нобелівського фонду. Уся
його громадсько-політична діяльність була
спрямована на зміцнення зв’язку науки з ви-
робництвом, налагодження контактів між уче-
ними та урядом, розширення міжнародного
наукового обміну, а також він наполягав, щоб
науковці виявляли більший інтерес до про-
блем навколишнього середовища, етичних і
соціальних аспектів розвитку науки і техніки.
Нобеліанти з фізіології та медицини
Альвар Гульстранд (Allvar Gullstrand) (1862—
1930) — офтальмолог, лауреат Нобелівської
премії з фізіології та медицини (1911).
Альвар Гульстранд народився в Ландскруні
в сім’ї керівника медичної служби міста. З ди-
тинства він захоплювався механікою, але вирі-
шив піти по стопах батька і здобути медичну
освіту, тому вступив до Уппсальського універ-
ситету, а закінчивши медичний курс у 1885 р.,
продовжив свої заняття у Відні. Повернувшись
до Швеції, Гульстранд ще два роки навчався в
Каролінському інституті у Стокгольмі, склав
іспити, які давали змогу зайнятися медичною
практикою, і, вирішивши спеціалізуватися з
офтальмології, почав працювати у шпиталі
Серафима. У 1890 р. він захистив дисертацію з
астигматизму в Каролінському інституті, здо-
бувши ступінь доктора філософії. Наступного
року Гульстранд почав читати лекції з офталь-
мології в Каролінському інституті і обійняв
посаду головного лікаря очної клініки в Сток-
гольмі, а в 1892 р. став її директором. Він праг-
нув продовжити дослідження з геометричної і
фізіологічної оптики та проблем, пов’язаних з
формуванням зорового зображення в біологіч-
них системах, але зміг це зробити тільки після
призначення у 1894 р. професором офтальмо-
логії Уппсальського університету.
На той час оптику скляних лінз було вже
детально розроблено, розрахунки давали мож-
ливість створювати оптичні системи високої
точності, уникаючи рефракційних помилок.
Проте око відрізняється від скла за кількома
важливими параметрами. Якщо скляна лінза
має гомогенне середовище, то кришталик ока
складається з багатьох шарів прозорих воло-
кон, механізм заломлення світла в яких був
майже невідомий. Крім того, кришталик ока
за допомогою зв’язок і м’язів може змінюва-
ти форму. Заслуга Гульстранда полягала не
лише в обчисленні індексу рефракції ока та
з’ясуванні механізму акомодації (здатності ока
змінювати форму кришталика для фокусу-
вання зображення), а й у поєднанні цих пара-
метрів у єдину математичну модель зорового
відображення. За допомогою математичних
розрахунків він установив, що кришталик ока
постійно змінює свій індекс рефракції, що дає
змогу отримувати точне зображення на сітків-
ці. Робота Гульстранда забезпечила надійнішу і
точнішу корекцію таких порушень, як аберація
ока та астигматизм. Він узагальнив результати
своїх досліджень у коментарях до книги Гер-
мана фон Гельмгольца «Трактат з фізіологічної
оптики» (Treatise on Physiological Optics), яку
редагував у 1909 р.
Через два роки Гульстранд запропонував
використовувати в клінічному дослідженні
ока два нових інструменти — щілинну лампу
і офтальмоскоп Гульстранда, які він розробив
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9 69
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
спільно з оптичним підприємством Цейса у
Відні. Щілинна лампа, яку зазвичай застосо-
вують у поєднанні з мікроскопом, дозволяє
офтальмологу досліджувати рогівку і кришта-
лик і визначити, чи не міститься у водянистій
волозі (рідині, що заповнює очне яблуко) яки-
хось чужорідних об’єктів. Офтальмоскоп ви-
користовують для вивчення стану очного дна
у хворих на артеріосклероз і цукровий діабет.
У 1911 р. Гульстранда було нагороджено Но-
белівською премією з фізіології і медицини «за
роботу з діоптрики ока». Невдовзі в Уппсаль-
ському університеті для нього було створено
кафедру фізичної і фізіологічної оптики, де він
працював над поліпшенням рефракційних по-
верхонь оптичних інструментів і продовжував
дослідження з геометричної оптики. У 1911—
1929 рр. Гульстранд був членом Нобелівського
комітету з фізики Шведської королівської ака-
демії наук. Після виходу у відставку в 1927 р.
його здоров’я погіршилося і творчі здібності
ослабли. Помер Гульстранд у Стокгольмі вна-
слідок інсульту [3].
Роберт Барані (Rоbert Bаrаny) (1876—
1936) — оториноларинголог, лауреат Нобелів-
ської премії з фізіології та медицини (1914).
Роберт Барані народився у Відні в родині
управителя маєтком, а згодом банківського
службовця. Внаслідок перенесеного в дитин-
стві кісткового туберкульозу він залишився
кульгавим, що, можливо, сприяло розвитку
його інтересу до медицини. Крім того, мати,
яка походила із сім’ї науковців, усіляко під-
тримувала його потяг до інтелектуальної ді-
яльності.
Закінчивши в 1900 р. медичний факультет
Віденського університету, Барані впродовж на-
ступних 5 років працював у шпиталях Франк-
фурта, Гейдельберга і Фрайбурга, де вивчав
внутрішні хвороби, нервові захворювання, ста-
жувався як хірург. Потім на кафедрі отоларин-
гології Віденського університету він проводив
дослідження, які охоплювали майже всі аспек-
ти фізіології та патології внутрішнього вуха.
Головне відкриття Барані в галузі клінічного
вивчення захворювань вуха полягає в розро-
бленні методу сепаратного дослідження вести-
булярного апарату. Калоризація вуха за Барані
й досі залишається найуживанішим методом
дослідження стану півколових каналів, його
застосовують також для діагностики уражень
внутрішнього вуха. Учений довів наявність
зв’язку між вестибулярним апаратом і нерво-
вою системою, що стало основою для розвитку
абсолютно нового напряму — отоневрології.
Крім того, Барані вперше описав успішну опе-
рацію при отосклерозі.
Альвар Гульстранд
(Allvar Gullstrand)
Роберт Барані (Rоbert Bаrаny)
70 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
У 1914 р. наукові заслуги Барані було відзна-
чено Нобелівською премією «за роботи з фізіо-
логії та патології вестибулярного апа рату».
У той час він як військовополонений пере-
бував у полоні в Росії і отримав нагороду лише
через два роки, після звільнення. Не маючи
можливості зайняти кафедру у Відні через
своє єврейське походження, Барані охоче по-
годився на пропозицію очолити кафедру ото-
риноларингології в Уппсальському універси-
теті, якою й завідував з 1917 по 1936 р., актив-
но продовжуючи дослідження вестибулярного
апарату [3].
Аксель Гуго Теодор Теорелль (Axel Hugo
Teodor Theorell) (1903—1982) — біохімік, лау-
реат Нобелівської премії з фізіології та меди-
цини (1955).
Гуго Теорелль народився в Лінчепінгу
(Шве ція) в сім’ї військового хірурга. Мати, та-
лановита піаністка, змалку виховувала в сина
любов до музики. У дитинстві він захворів на
поліомієліт, унаслідок чого в нього була пара-
лізована нога, але зроблена згодом операція з
трансплантації м’язів знову дала йому можли-
вість ходити.
У 1921 р. Теорелль вступив до Каролінського
інституту в Стокгольмі, де за три роки здобув
ступінь бакалавра медицини. Провівши літо в
Пастерівському інституті в Парижі, він заціка-
вився бактеріологією, але після повернення до
Стокгольма його призначили асистентом з ме-
дичної хімії Каролінського інституту, і він зо-
середився на вивченні впливу ліпідів на швид-
кість осідання еритроцитів. За результатами
цих досліджень у 1930 р. Теорелль захистив
докторську дисертацію.
Теорелль розпочав дослідження фізико-хі-
мічних властивостей міоглобіну, який, як і
гемоглобін, є переносником кисню в еритро-
цитах. У той час не було з’ясовано, чи є моле-
кули міоглобіну і гемоглобіну ідентичними, і
Теорелль мав намір розв’язати цю проблему.
Методами ультрацентрифугування та елек-
трофорезу він виділив білкову частину міо-
глобіну, визначив фізичні й хімічні характе-
ристики цього білка і порівняв їх із властивос-
тями гемоглобіну, продемонструвавши, що це
різні молекули.
У 1932 р. Теорелля призначають ад’юнкт-
професором медицини та фізичної хімії Уп-
псальського університету, а протягом наступ-
них двох років він як стипендіат Рокфелле-
рівського фонду працював у Берліні. Там, у
лабораторії Отто Варбурга, він виконав експе-
рименти з виділення та ідентифікації фермен-
тів, які каталізують клітинні окисні реакції.
У той час біохімічна модель біологічного окис-
нення та біоенергетики лише починала ство-
рюватися, і Теорелль особливо зацікавився ци-
тохромом С — ферментом, що каталізує окисні
реакції на поверхні мітохондрій. Він розділив
кристалічний цитохром С на два компоненти:
коензим (каталізатор) і апофермент (чистий
білок), які спільно забезпечували перебіг окис-
них реакцій.
У 1937 р. Теорелля було призначено керів-
ником відділу біохімії новоствореного Нобе-
лівського медичного інституту, і він доклав
багато зусиль для організації найсучасніших
дослідницьких лабораторій. У 1939 р. Тео-
релль провів три місяці в Каліфорнійському
технологічному інституті, працюючи разом із
Лайнусом К. Полінгом. Після повернення до
Стокгольма він сконцентрував свою увагу на
Аксель Гуго Теодор Теорелль
(Axel Hugo Teodor Theorell)
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2014, № 9 71
НАУКА І СУСПІЛЬСТВО
біохімії гемопротеїнів, досліджував перокси-
дази. У цей період Теорелль з колегами роз-
робив удосконалені експериментальні способи
вивчення гемопротеїнів на основі нових біофі-
зичних методів.
Наприкінці 40-х років Теорелль тісно спів-
працював з Б. Чансом з Пенсільванського уні-
верситету. Дослідники звернули увагу на ал-
когольдегідрогеназу — фермент, що в клітинах
печінки каталізує окиснення етанолу до аце-
тальдегіду. Вони визначили послідовність ре-
акцій у цьому процесі, тому механізм окиснен-
ня етанолу за допомогою алкогольдегідрогена-
зи дістав назву механізму Теорелля — Чанса.
У 1955 р. Теореллю було присуджено Но-
белівську премію з фізіології та медицини «за
відкриття, що стосуються природи і механізму
дії окисних ферментів» [3].
* * *
Уппсальський університет не є рекордистом
серед університетів світу за кількістю нобе-
лівських лауреатів. Лідер тут — Массачусет-
ський технологічний інститут (США), 81 член
спільноти якого є лауреатами Нобелівської
премії. Проте найстаріший у Північній Європі
Уппсальський університет і за якістю освіти, і
за рівнем наукових досліджень посідає високі
позиції в рейтингах престижних університетів.
У цьому, без сумніву, є велика заслуга нобелів-
ських лауреатів університету, однак не мен-
шу роль відіграло впровадження свого часу в
Швеції унікальної моделі «народного дому»,
«держави загального добробуту», яка вплину-
ла на розвиток науки та освіти.
Про це йтиметься в другій частині статті.
(Далі буде)
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Оноприенко В.И. Уппсальский университет. Века истории. Достижения. Личности. — К.: Информ.-аналит.
агентство, 2014. — 192 с.
2. Соловьев Ю.И. Сванте Аррениус. — М.: Наука, 1990. — 320 с.
3. Все нобелевские лауреаты. Спецпроект Белорусской виртуальной библиотеки. — http://library.by/special/no-
bel/.
В.И. Оноприенко
Центр исследований научно-технического потенциала
и истории науки им. Г.М. Доброва НАН Украины
бульвар Тараса Шевченко, 60, Киев, 01032, Украина
НОБЕЛИАНА УППСАЛЫ
Речь идет о старейшем в Скандинавии Уппсальском университете, его истории, организации научных исследова-
ний в нем, а также о его воспитанниках и профессорах — лауреатах Нобелевской премии.
V.I. Onopriyenko
Dobrov Center for Scientific and Technological Potential
and Science History Studies of NAS of Ukraine
60 Tarasa Shevchenko St., Kyiv, 01032, Ukraine
NOBELIANA OF UPPSALA
We are talking about the oldest in Scandinavia, Uppsala University, its history and organization of scientific research in
it, as well as its alumni and professors, Nobel Prize laureates.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-69969 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-01T04:29:14Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Онопрієнко, В.І. 2014-10-27T15:51:31Z 2014-10-27T15:51:31Z 2014 Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти) / В.І. Онопрієнко // Вісн. НАН України. — 2014. — № 9. — С. 59-71. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/69969 У статті йдеться про найстаріший у Скандинавії Уппсальський університет, про історію організації наукових досліджень у ньому та про його вихованців і професорів — лауреатів Нобелівської премії з фізики, хімії, фізіології та медицини. Речь идет о старейшем в Скандинавии Уппсальском университете, его истории, организации научных исследований в нем, а также о его воспитанниках и профессорах — лауреатах Нобелевской премии. We are talking about the oldest in Scandinavia, Uppsala University, its history and organization of scientific research in it, as well as its alumni and professors, Nobel Prize laureates. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Вісник НАН України Наука і суспільство Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти) Нобелиана Уппсалы Nobeliana of Uppsala (part І. Nobel Prize winning scientists) Article published earlier |
| spellingShingle | Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти) Онопрієнко, В.І. Наука і суспільство |
| title | Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти) |
| title_alt | Нобелиана Уппсалы Nobeliana of Uppsala (part І. Nobel Prize winning scientists) |
| title_full | Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти) |
| title_fullStr | Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти) |
| title_full_unstemmed | Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти) |
| title_short | Нобеліана Уппсали (частина І. Учені-нобеліанти) |
| title_sort | нобеліана уппсали (частина і. учені-нобеліанти) |
| topic | Наука і суспільство |
| topic_facet | Наука і суспільство |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/69969 |
| work_keys_str_mv | AT onopríênkoví nobelíanauppsaličastinaíučenínobelíanti AT onopríênkoví nobelianauppsaly AT onopríênkoví nobelianaofuppsalapartínobelprizewinningscientists |