Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.)
Статтю присвячено дослідженню поховального обряду населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.). Створено топографічну карту християнських поховальних старожитностей, проаналізовано елементи поховального обряду. В статье рассмотрены особенности обряда христианских погребальных памятников Киева ХІ—ХІІ...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Археологія |
|---|---|
| Дата: | 2008 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут археології НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/70000 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.) / В.Г. Івакін // Археологія. — 2008. — № 3. — С. 60-75. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859957674049798144 |
|---|---|
| author | Івакін, В.Г. |
| author_facet | Івакін, В.Г. |
| citation_txt | Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.) / В.Г. Івакін // Археологія. — 2008. — № 3. — С. 60-75. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Археологія |
| description | Статтю присвячено дослідженню поховального обряду населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.). Створено топографічну карту християнських поховальних старожитностей, проаналізовано елементи поховального обряду.
В статье рассмотрены особенности обряда христианских погребальных памятников Киева ХІ—ХІІІ вв. Исследованные погребальные комплексы разделены на категории, проведен анализ элементов погребального обряда населения древне- русской столицы. Погребальные памятники ХI—ХІІІ вв. нанесены на топографическую карту.
Funeral rite of the 11th—13th cc. Christian burials in Kyiv is considered in the article. The burial complexes under the study are divided into categories. The analysis of the elements of funeral rite in Ancient Rus metropolis is made. Burial monuments of the 11th—13th cc. are plotted on the topographical map.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:19:55Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 60
Большую роль сыграл художественный импорт, особенно константинопольский. До нашего времени дошли лишь пред-
меты украшения, тогда как о драгоценной церковной утвари известно лишь из письменных источников. Подробно описа-
но оформление рак для мощей Бориса и Глеба в Вышгороде, а также большой сион, выполненный по заказу Владимира
Мономаха. Сохранив связь со своими византийскими прототипами, ювелирные изделия из княжеского обихода, по сути,
являются самостоятельными произведениями со своими национальными и локальными различиями. Их развитие совпало
с расцветом духовной культуры в целом и адекватно отражало эволюцию ювелирного убора, значение которого было не
только эстетическим, но и образно-символическим.
V.H. Putsko
GolDSMitHinG in anCiEnt kyiV
Vast, mainly archaeological material, allows the author to present the development of jeweller’s production in metropolis of ancient
Rus state from its appearance to the Mongol-tatar invasion. Genetic ties with the Eastern and Byzantine populations predetermined
the general typological and stylistic orientation. a significant role played the artistic import, especially from Constantinople. only
jewellery preserved to present day, while precious church plates are only known from the written sources. Particularly full is a de-
scription of the jeweller’s art in decoration of shrines with relics of Borys and Hlib in Vyshhorod, and also the Great Zion, custom-
ized for Volodymyr Monomakh. Having ties with the Byzantine prototypes, jewellery of princes’ use are proper original works of
art with their national and local peculiarities. their development contemporized with the flourishing of spiritual culture as a whole
and reflected adequately the jewellery decoration development, the sense of which was not only aesthetic, but also symbolic.
Поховальний обряд — важливе історичне дже-
рело, що дає уявлення про демографію, генетич-
ні взаємозв’язки давніх суспільств, розкриває
соціально-економічні та ідеологічні процеси,
що в них відбуваються. Поховальні пам’ятки
Києва ХІ—ХІІІ ст. не є винятком. Проте ця ка-
тегорія старожитностей тривалий час не була
об’єктом узагальнюючого спеціального дослі-
дження, а розглядалася побіжно, у широкому ар-
хеологічному та історичному контекстах. З ог-
ляду на це актуальними є дослідження усіх відо-
мих пам’яток, методичне вивчення категорій по-
ховального інвентарю для повнішої реконструк-
ції обряду. Для отримання історичної інформа-
ції з цього джерела необхідна максимальна ре-
конструкція поховального обряду давніх киян.
В археологічному відношенні це встановлення
закономірностей розміщення давньоруських по-
ховальних пам’яток щодо культових споруд та
безпосереднє вивчення поховального комплек-
су, тобто дослідження трьох його складових —
поховальної споруди, небіжчика та інвентарю.
Окремо слід дослідити пережитки тризни, хрис-
тиянських поминальних церемоній.
В.Г. Івакін
ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПОХОВАЛЬНИЙ ОБРЯД
НАСЕЛЕННЯ ДАВНЬОРУСЬКОГО КИЄВА (ХІ—ХІІІ ст.)
Статтю присвячено дослідженню поховального обряду населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.). Створено то-
пографічну карту християнських поховальних старожитностей, проаналізовано елементи поховального обряду.
© В.Г. ІВАКІН, 2008
Топографічні межі об’єктів дослідження визна-
чено за загальновизнаною схемою міської системи
Києва ХІ—ХІІІ ст. Це території Верхнього міста,
Подолу, Копиревого кінця, Щекавиці, Дитинки та
різних осередків давньокиївської околиці, насам-
перед Печерського, Кловського, Видубицького та
інших монастирів (Толочко 1970, с. 82—129).
Категорії поховальних пам’яток. Переваж-
ну більшість поховань можна умовно об’єднати
у 32 некрополі (рис. 1). На сьогодні маємо такі
статистичні дані щодо поховальних пам’яток різ-
них районів середньовічного Києва: Верхнє міс-
то — 10 могильників (321 поховальний комп-
лекс, 45 %, тут і далі відсоткові показники роз-
раховано від загальної кількості відомих пам’-
яток); Поділ — 11 могильників (164, 23 %); Ко-
пирів кінець — 3 могильники (60, 8 %); Щека-
виця — 1 могильник (111, 15 %); Юрковиця —
1 могильник (16, 2 %). Ще шість могильників
(48, 7 %) розкидано по околицях міста. Статис-
тика відбиває особливості демографічної ситу-
ації у різних районах Києва та щільність їх засе-
лення (рис. 2). При цьому слід наголосити, що
статистика ґрунтується на інформації, яку ми
маємо на цей час. Можливо, подальші архео-
логічні дослідження внесуть певні зміни.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 61
мових комплексів (Десятинна церква, Св. Софія,
Михайлівський собор, Янчин монастир, Федо-
рівський монастир, Георгіївська та Ірининська
церкви, Спаська церква, храм Св. Михайла, Ки-
рилівській монастир, храм на вул. Юрківській, 3,
церква Успіння Богородиці Пирогощі, дерев’яні
церкви на вул. Межигірській, 3/7 та Набережно-
Хрещатицькій, 1а, церква на Вознесенському
узвозі, 22, церква на розі Вознесенського узво-
зу та Киянівського провулку, Успенський собор,
Кловський і Видубицький монастирі, храм Спа-
На території давньоруського Києва археоло-
гічно зафіксовано 720 ґрунтових поховань, які
можна віднести до християнських поховальних
старожитностей. Ми зробили спробу розділити їх
на категорії: поховальні пам’ятки церковних мо-
гильників, поодинокі поховання (на садибах), по-
ховання в печерах київських монастирів. В окре-
мі категорії виділено так звані скудельниці та ма-
сові поховання жертв монгольської навали.
Поховання при храмах. Із зазначених мо-
гильників 20 (63 %) належать до київських хра-
Рис. 1. Топографія християнських пам’яток давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.): 1 — Десятинна церква; 2 — со-
бор Св. Софії; 3 — собор Св. Ірини; 4 — собор Св. Георгія; 5 — могильник на вул. Паторжинського, 14; 6 —
Федорівський монастир; 7 — Андріївський (Янчин) монастир; 8 — Михайлівський Золотоверхий монастир; 9 —
могильник на вул. Велика житомирська, 11 (церква Іоанна Златоуста); 10 — Спаська церква; 11 — церква на Возне-
сенському узвозі, 22; 12 — церква на розі Вознесенського узвозу та Киянівського провулку; 13 — могильник на вул.
Кудрявській, 24; 14 — могильник на вул. Щекавицькій, 25—27; 15 — могильник на вул. Спаській; 16 — могильник
на вул. Хоровій, 40; 17 — могильник на вул. Межигірській, 43; 18 — могильник на вул. Межигірській, 3/7; 19 —
могильник на розі вул. Верхній Вал та Почайнинської (Введенська церква); 20 — могильник на вул. Хоривій; 21 —
могильник на вул. Набережно-Хрещатицькій, 1а; 22 — церква Успіння Богородиці Пирогощі; 23 — Борисоглібська
церква; 24 — церква на вул. Юрківській; 25 — могильник на Щекавиці; 26 — могильник на Юрковиці; 27 — мо-
гильник на Дитинці; 28 — Успенський собор Києво-Печерського монастиря; 29 — церква Спаса на Берестові; 30 —
Кловський монастир; 31 — Видубицький монастир; 32 — Кирилівський монастир
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 62
са на Берестові). Отже, розташування цих мо-
гильників засвідчує християнські традиції фор-
мування некрополів біля міських церков.
Слід відзначити, що археологічно краще збе-
реглися могильники храмів, які припинили своє
функціонування після 1240 р. Давньорусь-
кі поховання при церквах, що діяли у XV—
XViii ст., як правило, були знищені пізнішими
похованнями. Більшість прихрамових похо-
вальних комплексів містилися на церковному
цвинтарі, але деякі з них могли бути безпосе-
редньо в межах храмового простору.
Поховання в інтер’єрі храму. Літописні дже-
рела згадують про князівські поховання у Деся-
тинній церкві, Софійському, Георгіївському та
Ірининському соборах, Успенському соборі Ки-
єво-Печерського монастиря, соборі Кловсько-
му Стефанича монастирі, церкві Спаса на Бе-
рестові, Андріївському та Федорівському мо-
настирях, Кирилівському соборі. Складність
визначення місця поховання пояснюється нео-
днозначним трактуванням літописного «у»: «все-
редині» (церкви) чи «біля» (церкви). швидше
за все, в літописах прийменник «у (оу)» озна-
чав (як і в сучасній українській мові) не лише
«біля», а й «в». У різних літописах та їх спис-
ках «в» та «у» часто змінюють одне одного, то-
му точно визначити місце поховання можна
лише за умови наявності пояснювальних вказі-
вок. Так, Ян Вишатич у 1106 р. був похований
«в Печерськомь манастыре оу притворе».
Археологічно поховання зафіксовано в ін-
тер’єрах Св. Софії (2), Успенського собору Ки-
єво-Печерського монастиря (13), Михайлівсько-
му Золотоверхому (1) та Федоровському (5) со-
борах, церкві на розі Вознесенського узвозу та
Киянівського провулку (1), дерев’яних церквах
на вул. Межигірській, 3/7 (25) та Набережній-
Хрещатицькій, 1а (15). Виявлено 61 поховання
(8 %), здійснене в межах храмового простору, 19
із них — у саркофагах. За літописними повідом-
леннями та знайденими кам’яними фрагмента-
ми саркофагів таких поховань мало бути набага-
то більше, отже, до нашого часу дійшла лише їх
невелика частина. Наприклад, інтер’єр Кирилів-
ської церкви передбачає аркосолії, що означало
наявність поховань у саркофагах, які не збере-
глися до нашого часу. Рештки саркофагів зафік-
совано під час досліджень Десятинної церкви,
Софійського собору, Кловського та Видубицько-
го храмів, Михайлівського Золотоверхого та Ге-
оргіївського соборів, а також церкви на розі Іри-
нинської та Володимирської вулиць.
Як правило, поховання здійснювали в захід-
ній частині давньоруського храму (нартексі). Згід-
но із сакральною структурою членування храмо-
вого простору, східна частина церкви сприйма-
лася як місце перебування Христа, уособлення
світлого духовного начала, а протилежна, захід-
на, — як зосередження суто земних та мирсь-
ких сенсів буття. Саме тому західний простір
сприймався як належне місце для поховання
(Івакін 2003, с. 100—101). Наприклад, нартекс
Успенського собору Києво-Печерського монасти-
ря містив 13 поховань у шиферних саркофагах.
Винятком виявилось розташування дитя-
чих поховань в інтер’єрі дерев’яної божниці на
вул. Межигірській, 3/7. Майже всі вони тяжіли
до східної, вівтарної, частини храму, а одне по-
ховання було здійснено з північного боку підва-
лини центрального вівтаря в інтер’єрі апсиди.
На думку автора розкопок В. Зоценка, похован-
ня померлих хрещених немовлят та непорочних
підлітків у вівтарі та навколо нього засвідчувало
святу чистоту церкви з вівтарем (Zotsenko 2006,
p. 3413—3428).
Поховання на позахрамовому просторі. На
сьогодні на позахрамовому просторі виявле-
но 639 поховань (89 %), 6 із яких — у сарко-
фагах. Ця статистика ґрунтується на тверджен-
ні, що кожний із виявлених могильників нале-
жав до певного храмового комплексу. Писемні
джерела згадують про велику кількість церков
у Києві (наприклад, німецький хроніст кінця
Х — початку ХІ ст. Тітмар Мерзебурзький пи-
сав про 400 церков), у той час як археологічно
знайдено не більше 15 кам’яних споруд. швид-
ше за все, переважна більшість давньокиївських
храмів була представлена дерев’яними спору-
дами, які не дійшли до нашого часу. На думку
О. Іоаннісяна, такими були парафіальні храми у
більшості великих давньоруських міст, монас-
тирські храми, зведені не за князівським замов-
ленням, і фактично всі сільські церкви (Иоан-
нисян 1996, с. 5—6). Проте за майже 200 років
досліджень міста археологічних підтверджень
існування дерев’яного храмобудівництва в Ки-
єві зафіксувати не вдалося. є низка причин, що
пояснюють відсутність подібних знахідок. На-
Рис. 2. Топографія київських християнських поховань
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 63
самперед це недовговічність будівельного ма-
теріалу: дерево легко горить та швидко руй-
нується з часом. Крім того, сукупність факто-
рів, пов’язаних із проблемою археологізації
об’єктів, — невеликі площі вивченої території,
недосконалість методик дослідження (на нашу
думку, не слід виключати той факт, що рештки
дерев’яних храмів під час фрагментарної фікса-
ції могли бути інтерпретовані як великі житла,
споруди суспільного призначення тощо), особ-
ливості проведення рятівних розкопок — не
давали змоги виявити рештки дерев’яних куль-
тових споруд.
Початковий етап розвитку храмобудування
на Русі був тісно пов’язаний із культурним
впливом Візантії, що постачала майстрів-
будівельників, які володіли технікою кладки з
плінфи, способами та формами кам’яного бу-
дівництва. Кількість таких будівельників на
Русі не задовільняла попиту на будівництво му-
рованих храмів. Цей «дефіцит» могли компен-
сувати лише місцеві будівельники-теслярі, які з
найдавніших часів уміли будувати з дерева (Ио-
аннисян 1996, с. 4—5). Імовірно, дерев’яні хра-
ми в Києві з’явилися ще до офіційного при-
йняття християнства. В договорі князя Ігора з
греками (944—945 рр.) міститься згадка про
церкву Св. Іллі на Подолі. Оскільки літопис на-
голошує на тому, що Десятинна церква була
першим мурованим храмом, логічно припусти-
ти, що церква Св. Іллі була дерев’яною. Про
масове зведення дерев’яних храмів свідчить
повідомлення літопису, згідно з яким після хре-
щення князь Володимир «повел рубити церк-
ви и поставляти по мстомъ, иде же стояху
кумиръ» (Русские 2001, с. 116). З Xi ст. повідом-
лення про дерев’яне церковне будівництво поча-
ли з’являтися все частіше. В 1020—1026 рр.
князь Ярослав Мудрий над могилою Бориса і
Гліба звів велику п’ятиверху церкву. Ця спору-
да також була дерев’яною, збудував її Милонєг,
вишгородський «горододілець». Згодом ждан
Микола вибудував у Вишгороді ще одну
дерев’яну одноверху Борисоглібську церкву
(Таранушенко 1976, c. 6). Дерев’яні храми з’я-
вилися і в інших містах давньоруської держа-
ви: найдавніший новгородський храм — Со-
фійський собор, зведений з дуба, та побудова-
ний наприкінці Х ст. у Ростові Успенський со-
бор, який літописець назвав «великою дубовою
церквою». На користь цього припущення вка-
зують матеріали, отримані під час розкопок
другої половини ХХ ст. До 1960-х рр. не було
виявлено жодної дерев’яної давньоруської
церкви, проте за останні 40 років відкрито і до-
сліджено дев’ять дерев’яних храмів на терито-
рії Галицької землі (Томенчук 1996, с. 8—20).
У Новгородській землі археологічно зафіксова-
но три дерев’яні храми Xii—Xiii ст. (Крестец,
Бор, Медведь) (Мусин 2002, с. 116). Під час до-
сліджень на київському Подолі (2003—2007
рр.) знайдено ще дві дерев’яні культові споруди
давньоруського часу (на вул. Межигірській, 3/7
та Набережно-Хрещатицькій, 1а).
У Києві відкрито 11 могильників (34 %), на
яких не вдалося виявити решток храмових споруд.
швидше за все, поруч розміщувалися дерев’яні
храми, які не вдалося зафіксувати.
Поховання, не пов’язані з міськими цвин-
тарями. Подібні пам’ятки, зафіксовані у Верх-
ньому місті та на Подолі, становлять менше
ніж 1 %. З них майже половина — дитячі похо-
вання. Подібні поховання не типові для давньо-
руського Києва і виявлені на території міських
садиб, під підлогою житла, черенем печі тощо.
Слід зазначити, що в цих пам’ятках чітко про-
стежено наявність певного поховального обря-
ду, тобто їх кримінальне походження відкида-
ється. ймовірно, більшість із них належить не-
біжчикам, які з тих чи інших причин не могли
бути похованими на християнському цвинтарі
(язичники, самогубці тощо). З числа відкритих
пам’яток лише одну можна інтерпретувати як
поховання людини нехристиянського віроспо-
відання (поховання кочівника на вул. Володи-
мирській, 8). Деякі зі згаданих поховань, зокре-
ма дитячі, можна інтерпретувати як «закладні».
Традиція залишення «закладних» небіжчиків
на Русі мала давнє коріння й пов’язана із за-
лишками хтонічних культів поклоніння пред-
кам та померлим. Після прийняття християн-
ства на Русі ця традиція видозмінилася. Як пра-
вило, «закладними» ставали нехрещені люди,
яких церква забороняла ховати за православ-
ним обрядом. Таких небіжчиків іноді ховали за
давнім язичницьким обрядом під порогом, піч-
кою або на подвір’ї, на території садиби (Бо-
ровский 1982, с. 98). Дитина, яка померла до
обряду хрещення, а відтак, не увійшла до лона
православної віри, залишалась для родичів
представником язичницького світу. Саме такі
люди, згідно зі слов’янськими міфологічними
уявленнями, після смерті ставали домовими,
сусідками, клетніками, овінніками та іншою
«домашньою» нечистою силою (Сергеева, Ива-
кин, шевченко 2007, с. 247—250). чотири такі
поховання відкрито на Подолі (Волоська, 16,
Оболонська, 12, Введенська, 35, Спаська, 26/14),
одне знайдено у Верхньому місті (Михайлів-
ський пров., 22—24).
Цікавою, зважаючи на міфологічні уявлен-
ня давніх киян, є могила, виявлена розкопками
1968 р. на схилах Старокиївської гори під до-
лівкою житла ХІ ст. Поперек кістяка було на-
скрізь пробито великим залізним цвяхом із за-
гнутим кінцем. Поховання мало північну орієн-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 64
тацію, могильна яма була незвично глибокою
(1,8 м). Автори розкопок пов’язують цей випа-
док із ритуалом знищення людини-вурдалака
(Боровський 1992, с. 149).
Чернецькі катакомбні поховання. Разом із
християнством на руські землі прийшла тради-
ція печерного чернецтва з характерним похо-
вальним обрядом. На сьогодні можна впевнено
стверджувати про наявність давньоруських пе-
черних поховань у Києво-Печерському та Зві-
ринецькому монастирях (поховальні комплекси
зафіксовано й у Гнілецькому монастирі).
Інформацію про подібні поховання містять
писемні джерела, зокрема руські літописи та Па-
терик Києво-Печерського монастиря. Вперше
про поховання ченців у лаврських печерах лі-
топис згадує під 1073—1074 рр. (Русские 2001,
с. 154, 192), а вже наприкінці ХІ ст. ближньо-
печерський лаврський комплекс перетворився
на головний монастирський цвинтар (Бобров-
ський 2007, с. 52—54). Археологічні досліджен-
ня 1930-х, 1970-х та 1990-х рр. виявили низку
поховальних катакомб, у стінах яких розташо-
вано близько 200 камер-крипт та ніш-локул із
чернецькими похованнями ХІІ—ХVii ст. По-
ховальний характер споруд Ближніх печер зу-
мовлено не лише їх архітектурними особливос-
тями (наявністю парних лежаків з узголів’ями),
а й численними написами-графіті, найдавні-
ші з яких датовано серединою ХІІ ст.: «въ лето
6658 (1150 р.) ископахомъ место се на положе-
ніе т(ела) …» (Высоцкий 1985, с. 63—67). Зна-
йдено також велику колекцію матеріалу, пере-
важно поховального характеру: рештки черне-
цького вбрання, в якому ховали померлих, та
особливих аксесуарів — ознак схимництва, ве-
лику кількість дерев’яних одрів та гробниць. Ці
знахідки датовано ХІІ—XVii ст. (Бобровський
2007, с. 53).
Звіринецький монастирський комплекс існу-
вав протягом Xii—XVii ст. У 1888 р. на території
садиб № 16—18, на сучасній вул. Мічуріна, ви-
явлено ділянку печерної галереї із 48 поховаль-
ними катакомбами у стінах. Археологічні знахід-
ки з поховань дали змогу В. Антоновичу датувати
поховальні комплекси давньоруським часом (Ан-
тонович 1895, с. 40). Дослідження 1911—1914 та
1990—1993 рр. виявили близько 75 ніш-локул,
сім камер-крипт із похованнями та костницями,
чотири камери з масовими похованнями. Нині
більшість дослідників пов’язують цей печер-
ний цвинтар зі Звіринецьким монастирем ХІІ—
ХVi ст. (Бобровський 2007, с. 62—63).
частину згаданих знахідок можна впевнено
датувати давньоруським часом, але переваж-
на більшість поховальних комплексів архео-
логічно датуються в межах XiV—XVii ст. Цей
факт пояснюється неодноразовим використан-
ням катакомб і поширеною традицією перепо-
ховання. Поховальний обряд києвопечерських
ченців досить різноманітний і представлений
різними поховальними спорудами.
Ніші-локули належать до найпоширенішого
типу середньовічних київських катакомб. Іден-
тичні за будовою, вони мають підпрямокутну в
плані конструкцію завдовжки від 1,5 до 2,5 м,
завширшки 0,4—0,8 м, заввишки 0,4—0,7 м.
Локули були призначені для одиночних похо-
вань. Тіло покійного вкладали в нішу на спеці-
альному дощатому одрі. В деяких випадках на
поверхні стіни галереї, безпосередньо над вхід-
ним отвором ніші, зафіксовано рештки напи-
сів, якими позначено особу похованого у локу-
лі. Елементи поховального обряду, простежені
розкопками київських локул, відповідають ка-
нонам чернецького поховання ХІІ—ХІІІ ст. за
Студійським статутом. Проте, на думку Т. Боб-
ровського, спектр поховальних звичаїв був на-
багато ширшим і виходив за межі Студійсько-
го канону (можливо, влаштовували костниці за
так званим Афонським обрядом перепоховання
кісток) (Бобровський 2002, с. 46).
Другий тип печерних поховальних споруд
представлено приміщеннями-криптами, що ма-
ли підпрямокутне планування, орієнтоване за
сторонами світу. Переважно крипти признача-
ли для здійснення групових поховань, причому
неодноразових, тобто носили характер заплано-
ваних або випадкових підпоховань. У криптах
превалювали трупопокладення, хоча деякі з них
використано як костниці, а деякі зберегли риси
змішаного обряду. Серед розмаїття криптових
споруд Т. Бобровський виділив кілька категорій
цих приміщень.
• Двочасткова або однолежанкова крипта.
Приміщення крипти поділено на дві майже од-
накові частини: в одній розташована могильна
яма, друга мала вигляд лежанки, оздобленої з
західного боку підголовником. У крипті було
два поховання: в могильній ямі та на лежанці
(на жаль, пограбованих на момент розкопок).
• Тричасткова (безлежанкова) крипта, що
визначається конструктивними елементами ін-
тер’єру: нішоподібними заглибленнями в сті-
нах, будовою та рельєфом склепіння. Крипту
було розраховано на три поховання.
• Дволежанкова крипта. В приміщенні вла-
штовували дві лежанки, розділені простором.
Поховання розташовували на лежанках та в
міжлежанковому просторі (Бобровський 2002,
с. 46—49).
Багато печерних комплексів досі не обсте-
жено, зокрема й поховальні. Можливо, подаль-
ші дослідження відкриють нові складові еле-
менти поховального обряду печерного черне-
цтва давньоруського Києва.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 65
Скудельниці. У 1870 р. було виявлено масові
поховання на вул. Кирилівській, 55—57 (сучас-
на вул. Фрунзе). У могилі зафіксовано скупчен-
ня людських кістяків (близько 2 тисяч). Серед
кісток знайдено два мечі, кинджал, ніж із кістя-
ною ручкою, бронзовий перстень, бронзову се-
режку та два браслети, фрагменти скляних брас-
летів, скляні намистини, мармуровий та бурш-
тиновий хрестики (Антонович 1895, с. 31).
Інше масове поховання розкопано в 1937 р.
на вул. Фрунзе, в садибі № 75. Місцем похован-
ня слугував майданчик 5 × 5,5 м, де відбувало-
ся масове спалення вмерлих. шар перепалених
кісток (до 1 м) свідчить про те, що тут було спа-
лено кілька сотень померлих людей. Серед кіс-
ток траплялися кам’яні хрестики, уламки скля-
них браслетів, намистини, посуд. Цей матері-
ал дав змогу датувати поховання ХІ—ХІІІ ст.
(Іванцов 2003, с. 274—275).
Обидва масові поховання на вул. Фрун-
зе, ймовірно, є наслідком великих епідемій.
Щоб запобігти поширенню пошесті (можливо,
чуми), вмерлих вивозили за місто і там ховали
у спільних могилах або спалювали. В давньо-
руські часи такі могили називали «скудельни-
цями» й практикували і в інших руських міс-
тах. Літопис під 1230 р. свідчить: «Того же лта
бысть моръ в Смоленьсц: створша 4 скуделни-
ци, въ дву полжиша 18000, а в третьей 7000, а
въ четвертой 9000; се же зло бысть по два лта»
(Русские 2001, с. 485).
Останню категорію поховальних пам’яток —
масові поховання, датовані серединою ХІІІ ст.,
зафіксовано лише на території Верхнього міста.
Вони є свідченням трагічних подій захоплення
Києва ханом Батиєм. У грудні 1240 р. після три-
валої облоги монгольські війська прорвали укріп-
лення «града Ярослава» в районі Лядських воріт
та увірвалися до міста. Захисники відійшли до
«града Володимира» та спробували закріпити-
ся на оборонних валах дитинця. Коли ворог про-
рвав і цю лінію оборони, частина киян зачинила-
ся в Десятинній церкві. Під вагою великої кіль-
кості людей, а можливо, й під ударами пороків
храм розвалився, поховавши під собою остан-
ніх оборонців міста. жахливі свідчення цієї тра-
гедії відкриваються протягом усієї історії ар-
хеологічного вивчення давньоруського Києва.
Вперше братські могили було знайдено І. Хой-
новським на Десятинній (Трьохсвятительській)
вулиці. В них виявлено тисячі людських скеле-
тів (Каргер 1958, с. 505). Можливо, продовжен-
ням цієї могили були відкриті Д. Мілєєвим на-
весні 1910 р. скупчення поховань на розі вулиць
Володимирської та Десятинної (Каргер 1949,
с. 81). В. Хвойка у 1907 р. за апсидами Десятин-
ної церкви розкопав рів із небіжчиками різно-
го віку зі слідами насильницької смерті (Хвойко
1913, с. 79). На подвір’ї Михайлівського Золо-
товерхого монастиря біля «будинку художника»
виявили скелет дитини, яка загинула від поже-
жі (Каргер 1949, с. 65—67). На вул. Великій жи-
томирській, 4 у житлі першої половини ХІІІ ст.
знайдено кістяки двох підлітків, які сховалися в
печі й задихнулися. У сусідньому житлі відкри-
то рештки останніх захисників міста (Каргер
1949, с. 71). М. Каргер докладно описав сховище-
колодязь під Десятинною церквою, де сховалися
люди, які намагалися пробити підземний хід у на-
прямку схилів Старокиївської гори. Однак коли
стіни Десятинної церкви завалилися, то засипало
й схованку разом із людьми (Каргер 1949, с. 90).
Під час археологічних досліджень на вул. Деся-
тинній, 2 С. Кілієвич у згорілому житлі знайшла
десять безладно розкиданих кістяків (Килиевич
1982, с. 126—135). Досліджуючи «садибу юве-
ліра» на вул. Володимирській, 8, у згорілих жит-
лах виявлено кілька людських кістяків. На дум-
ку І. Мовчана та В. Гончара, садибу було зруйно-
вано під час штурму 1240 р. (Мовчан та ін. 1999,
с. 23—45). За археологічними дослідженнями на
території Десятинної церкви 2007 р. знайдено ще
одну братську могилу часів взяття Києва мон-
голами.
Скудельниці та масові поховання не мають
відношення до класичної давньоруської похо-
вальної практики, а є наслідком санітарних ак-
цій під час бойових подій та епідемій. Однак
фіксація братських могил необхідна.
Орієнтація за сторонами світу. Однією з
найважливіших ознак, що характеризують по-
ховальний обряд, є орієнтація померлих за сто-
ронами світу, тобто напрямок, за яким небіж-
чика покладено головою. Як правило, вико-
ристовували вісім орієнтацій: чотири основні
(північ, схід, південь, захід) та чотири проміж-
ні (південь—схід, південь—захід, північ—схід,
південь—захід).
Орієнтація померлих у давніх народів віді-
гравала важливу роль в уявленнях, пов’язаних
зі смертю та похованням померлого. Як прави-
ло, за язичницьким слов’янським звичаєм не-
біжчика ховали головою на захід. Таке положен-
ня пов’язане з віруваннями, що сонце народжу-
валося на Сході й помирало на Заході. Смерть
людини ототожнювали зі смертю сонця. Місце,
де сонце зникало, на Заході сприймали як краї-
ну мертвих (Боровський 1992, с. 151—152). Ці
погляди збіглися з канонами християнської ре-
лігії. Християнська традиція передбачала похо-
вання головою на захід, оскільки після Страш-
ного Суду людина мала повстати обличчям на
Схід, звідки прийшов Ісус.
Проте на давньокиївських могильниках, ок-
рім західної орієнтації, зафіксовано інші на-
прямки орієнтування небіжчиків.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 66
На сьогодні зі 720 відомих поховальних комп-
лексів визначити орієнтацію можна в 530 (73,5
%): західну — у 275 (52 %), південно-західну — у
224 (42 %), північно-західну — в 10 (2 %), півден-
ну — в 9 (2 %), північну — в 10 (2 %), східну —
у 2 (0,3 %) (рис. 3). чим можна пояснити подіб-
ну різноманітність? Давні народи визначали
сторони світу за точками сходу та заходу сон-
ця. Проте ці точки змінюються залежно від пори
року. Отже, астрономічні відхилення на півден-
ний захід засвідчують, що поховання відбувало-
ся взимку, на початку весни чи наприкінці осені;
на північний захід — влітку, наприкінці весни чи
на початку осені (Генинг В.В., Генинг В.Ф. 1985,
с. 136—152). Зважаючи на статистику відхи-
лень, можна стверджувати, що періодом підви-
щеної смертності для киян був зимовий сезон,
починаючи з кінця осені до ранньої весни. Саме
про цей період згадано в літописі в епізоді про
продаж 7000 домовин «отъ Филипова дне до мя-
сопуста» (Русские 2001, с. 208). День пам’яті
апостола Філліпа припадає на 14 листопада,
м’ясопуст, передостанній тиждень перед Вели-
ким постом, у 1093 р. припадав на 14—20 люто-
го (Літопис 1989, с. 131).
Крім того, зафіксовані відхилення пов’язані
з орієнтацією на стіни культових споруд. Під
час археологічних досліджень могильника на
вул. Набережно-Хрещатицькій, 1а поховання
були розташовані паралельно стінам споруди
замість традиційної християнської орієнтації
головою на захід. Подібне розташування похо-
вань зафіксовано під час розкопок давньорусь-
кої дерев’яної ротонди у с. Олешків на давньо-
руському городищі Замчище (Томенчук 1996,
с. 9—11).
Розміри та глибина могильних ям. Біль-
шість споруд — це звичайні підпрямокутні
(іноді з заокругленими кутами) ями завширш-
ки від 0,3 до 1,0 м, завдовжки — 2,0—2,4 м, зав-
глибшки — від 0,5 до 1 м. Зафіксовано випад-
ки, коли глибина становила всього 0,2—0,3 м.
Імовірно, ця величина залежала від розмірів
домовини та суб’єктивних факторів: наявнос-
ті інших поховань, характеру ґрунту, пори року,
поспішності під час поховання тощо.
Стан збереження поховань. Залежить від
низки таких факторів, як характер ґрунтів, їх во-
логість, наслідки людської діяльності тощо. Оче-
видно, в давньоруських могильниках, які функ-
ціонували в XiV—XViii ст., ранні поховання
було або знищено, або вони збереглися частко-
во. Як правило, пізні поховання руйнували по-
передні. Більшість київських могильників по-
страждали від масової забудови міста, прокла-
дання каналізаційних і теплових мереж тощо.
Положення кістяка, рук, ніг, черепа. Більш-
менш чітко положення кістяка та розташуван-
ня рук вдалося зафіксувати в 206 (28 %) похо-
ваннях. За винятком кількох випадків, кістяк ле-
жав у випростаному положенні на спині. У 89
(43 %) комплексах руки було схрещено в районі
таза; у 56 (27 %) — кисті рук лежали на грудях, у
трьох — на плечах, у п’яти — вздовж тіла. Іноді
положення рук змінюється, очевидно під тиском
ґрунту. У 26 (12 %) похованнях ліва рука лежа-
ла на кістках таза, а права — на грудях. Випадки,
коли ліва рука лежала на грудях, а права — на жи-
воті, зафіксовано у 17 (8 %) комплексах (рис. 4).
У 15 (7 %) похованнях кінцівки збереглися част-
ково. Вісім поховальних комплексів ми схильні
інтерпретувати як наслідок перепоховання.
Окремо варто розглянути пох. № 72 Щека-
вицького могильника. Гомілкові кістки небіж-
чика лежали високо між колінними суглобами,
кисті рук відрубані й складені на тазі паралель-
но, череп неприродно звернуто вгору. Очевидно,
перед похованням людину було жорстоко страче-
но (четвертування?) (Мовчан 1995, с. 44—67).
У трьох випадках кістяки розташовували в
могильній ямі у скорченому стані (вул. Вел. жи-
томирська, 11, пох. № 60, 63 та Щекавицький
могильник, пох. № 50). На думку О. Моці, дав-
ньоруські скорчені поховання належать пред-
ставникам верстви волхвів. Як у давнину, так і
в новітні часи, люди намагалися захистити себе
від чаклунів, зв’язуючи, ховаючи в мішках та
підрізаючи їм підколінні жили, щоб унеможли-
вити їх повстання з труни. Результатом цих дій
і було скорчене положення небіжчика (Моця
1981, с. 101—105).
Засипка (склад). Морфологія засипного
ґрунту залежить від ґрунту, в якому виривали
могильну яму. Матеріал із засипки надає цінну
інформацію про особливості поховального об-
ряду давніх киян. За свідченнями давньорусь-
ких писемних пам’яток, важливою складовою
частиною язичницького обряду була тризна,
яку учиняли після поховання небіжчика. Тризна
була урочистим прощанням із померлим, під час
Рис. 3. Орієнтація християнських поховань Києва
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 67
якого відбувалися військові вправи та поховаль-
на трапеза. Рештки поховальної трапези зафік-
совано у 61 поховальному комплексі Києва. Над
кістяком та в засипному ґрунті в семи випадках
виявлено кістки тварин — рештки поминально-
го обіду. В засипці 58 поховань знайдено фраг-
менти битої давньоруської кераміки та амфор,
з яких, імовірно, пили хмільний мед, пиво чи
вино. Можливо, розтрощення посуду після за-
вершення тризни символізувало те, що домашня
власність продовжує належати своєму померло-
му господарю (Боровський 1992, с. 153).
Характерно, що у восьми випадках похова-
ного посипали вугіллям чи воно було в засипці
могильної ями. Більшість дослідників схильна
вбачати у цьому пережитки язичницького об-
ряду кремації. Подібні особливості поховаль-
ного обряду зафіксовано С. Гамченком у чоти-
рьох дружинних похованнях, розкопаних на са-
дибі Трубецького (Каргер 1958, с. 157).
Види поховальних споруд. Серед похова-
льних конструкцій, які використовували під
час поховального обряду давніх киян, слід ви-
ділити такі види: саркофаги, кам’яні гробни-
ці, дерев’яні домовини та поховання, виконані
безпосередньо в могильних ямах.
Саркофаги. Після хрещення Русі поширив-
ся новий поховальний обряд як складова части-
на християнської культури. Християнське уяв-
лення про смерть змінювалo відношення до по-
ховання та місця, де воно відбувається. Одним
із нових видів християнських поховань стало
поховання у кам’яних саркофагах при храмах.
Ця категорія поховань справедливо вважають
елітарною. У храмах з’явилися гробниці пра-
вителів, представників духовенства, ктиторів.
Кам’яні саркофаги стали частиною церковно-
го інтер’єру. Саркофаги часто розташовували
в спеціальних арочних нішах — аркосоліях.
Кам’яні гробниці знайдено в Десятинній церк-
ві, Софійському соборі, Успенському соборі
Києво-Печерського монастиря, соборах Виду-
бицького, Кловського, Федорівського монасти-
рів, храмі Спаса на Берестові. Рештки саркофа-
гів виявлено під час досліджень Георгіївсько-
го та Михайлівського Золотоверхого соборів.
«Саркофаг» у перекладі з давньогрецької озна-
чає «тілопоглинаючий». За свідченням Плінія,
цю назву спочатку носив один із різновидів
вапняку. Цей камінь мав здатність знищувати
тіло людини, поміщене в ньому. За легендою,
протягом 40 днів від тіла не залишалося нічо-
го, крім зубів.
Візантійський імператор, вступаючи на пре-
стол, як правило, відразу обирав місце сво-
го майбутнього поховання, навіть матеріал та
форму для саркофагу. Давньоруська еліта —
князі та вище духовенство — запозичили ві-
зантійський спосіб поховання в саркофагах та
приділяли велику увагу місцю свого останньо-
го притулку. В новозбудованих храмах форму-
валися князівські родові усипальниці.
Першим давньоруським храмом, що містив
поховання у саркофагах, стала Десятинна церк-
ва, збудована в 989—996 рр. Для розкішного
прикрашення храму використовували мармур,
тому літопис називає її «мраморяною». За істо-
ричними джерелами, ця церква з перших років
свого існування стала усипальницею київських
князів. До новозбудованого храму було пере-
несено прах княгині Ольги — першої княгині-
християнки. ймовірно, це відбулося в 1007 р.
Під цим роком літопис повідомляє про перене-
сення до храму «святих мощей» (Русские 2001,
с. 127). В церкві поховано князя Володимира
Святославича (1015 р.) та його дружину — гре-
киню Анну (1011 р.). Літопис згадує, що їх було
поховано в мармурових саркофагах. У 1044 р. до
Десятинної церкви перенесено поховання кня-
зів Ярополка та Олега Святославичів, а 1078 р.
у мармуровій гробниці тут було поховано Ізяс-
лава Ярославича (Русские 2001, с. 151, 196). За
літописними джерелами відомо сім поховань,
здійснених у кам’яних раках, причому в трьох
випадках зазначалося, що вони були мармуро-
ві. Про гробниці давньоруських князів у руїнах
Десятинного храму повідомляв Гійом Левасер
де Боплан (Боплан 1990, с. 27).
У Вишгороді в ніч на 20 лютого 1054 р. по-
мер великий князь київський Ярослав Володи-
мирович. його тіло перевезли до Києва і похо-
вали «в раце марморяне» в соборі Св. Софії.
Поруч із Ярославом було поховано його сина
Всеволода († 1093 р.). Під тим же роком у літо-
писі є свідчення про поховання Ростислава
Всеволодича. У 1125 р. до усипальниці Ярос-
лавичів поклали тіло Володимира Мономаха.
Востаннє в літописі згадано собор Св. Софії у
зв’язку із похованням сина Володимира Моно-
Рис. 4. Положення рук небіжчиків у київських похо-
ваннях
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 68
маха — В’ячеслава Володимировича († 1154 р.).
У соборі знайдено два мармурові саркофага:
один стоїть у центрі апсиди Володимирсько-
го вівтаря (Ярослава Мудрого), другий — під
підлогою приділу Архангела Михаїла, біля пів-
денної стіни храму.
Видубицький монастир було зведено Всево-
лодом Ярославичем у 1070—1088 рр. неподалік
його літньої резиденції — Красного двору. Мож-
ливо, некрополь Михайлівської церкви монас-
тиря містив поховання князів якоїсь гілки Все-
володичів. Під час археологічних досліджень
храму 1972 р. виявлено давньоруську шиферну
гробницю, що містила поховання XVii ст.
За свідченням літописних джерел, Клов-
ський монастир підтримував тісні стосунки з
Волинським князівством. Ігумен Стефан став
єпископом Володимир-Волинського князів-
ства, але зв’язків із Кловським монастирем не
втрачав. У 1112 р. там було поховано князя Да-
вида Ігоревича, волинського князя, відомого
як осліпителя Василька. Цілком можливо, що
Кловський монастир був київською резиденці-
єю з родовою усипальницею Володимирських
князів. Знайдені там у 1963 і 1974 рр. плінфо-
ві гробниці містили поховання володимиро-
волинських князів.
Церква Спаса на Берестові в ХІІ ст. перетво-
рилася на усипальницю деяких Мономахови-
чів. У 1138 р. тут було поховано дочку Монома-
ха — євфімію, у 1158 р. — сина Юрія Долгору-
кого, у 1175 р. — онука Гліба Юрійовича. Проте
не доведено, що храм виконував роль родової
усипальниці Мономаховичів, як це часто пові-
домляється у літературі. У 1909—1914 рр. біля
стіни церкви було виявлено плінфову гробни-
цю, ще дві шиферні знайдено у 1989 р., на пев-
ній відстані від храму.
У збудованій князем Всеволодом Яросла-
вичем церкві Св. Андрія (1086 р.) у 1112 р. по-
ховано його дочку Анну (Янку), для якої і був за-
снований храм. Під 1131 р. літопис згадує похо-
вання князя Ярополка у монастирі, а під 1145 р.
міститься згадка про те, що дружина покійного,
Олена, перенесла його тіло до церкви Св. Ан-
дрія і поклала поруч із Янкою. У 1170 р. в хра-
мі було поховано Володимира Дорогобужсько-
го, сина Андрія Боголюбського.
Храм Федорівського «Вотча» монастиря, за-
кладений 1128 р. великим князем київським
Мстиславом Володимировичем, який носив
хрещене ім’я Феодор, був родовою усипаль-
ницею його нащадків протягом усього ХІІ ст.
(можливо, й пізніше). В 1132 р. у ньому було
поховано самого Мстислава Володимировича.
В 1154 р. у церкві Федора поховано сина Мсти-
слава — князя Ізяслава, в 1167 р. — князя Рос-
тислава Мстиславича, 1170 р. — Ярополка Ізя-
славича (онук Мстислава), в 1174 р. — сина
Мстислава князя Володимира Мстиславича, в
1187 р. — вишгородського князя Мстислава, в
1195 р. — Ізяслава Ярославича (під цим роком
церкву Федора востаннє було згадано як родо-
ву усипальницю). Одну плінфову споруду знай-
дено у 1838 р., ще дві — у 1984 р.
Кирилівська церква, заснована великим кня-
зем київським Всеволодом Ольговичем близько
1140 р., протягом ХІІ ст. була місцем поховання
представників чернігівської династії, які займа-
ли великокнязівський стіл у Києві. Тут у 1179 р.
було поховано дружину Всеволода Ольговича,
в 1194 р. — його сина Святослава Всеволодича.
Інтер’єр Кирилівcької церкви містить аркосо-
лії — місця для розташування саркофагів. Проте
жодного археологічного підтвердження наявнос-
ті тут давньоруських поховань на сьогодні немає.
Саркофаги київського некрополя за техно-
логією конструкції умовно можна поділити на
чотири основні види.
Тип А. Мармуровий саркофаг. Більшість су-
часних учених вважає, що ці гробниці було ім-
портовано з Візантії, і датують їх кінцем Х—
ХІ ст. На сьогодні збереглося лише дві такі по-
ховальні споруди в соборі Св. Софії Київської.
Кілька мармурових саркофагів містила Де-
сятинна церква, але від них збереглися лише
фрагменти. Саркофаги являли собою прямо-
кутні, великі за розмірами (1,22 × 1,65 × 2,37 м)
ящики з двопохилою кришкою, витесані з мо-
нолітних брил проконеського мармуру (рис. 5).
Рис. 5. Мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 69
Форма наслідувала зразки римської доби. Сар-
кофаги багато декоровано різьбленням. Компо-
зиціям декору характерні ранньохристиянські
мотиви (хризми, хрести, пальмові гілки і т. д.).
Саркофаги добре відомі, тому подавати їх у де-
талях немає сенсу.
Щодо походження та часу створення сарко-
фагів також існує багато версій. М. Макарен-
ко вважав їх витвором малоазійських майстрів
Vi—Vii ст. (Макаренко 1930, с. 52—62). До
його думки приєднався С. Висоцький, який ви-
явив отвір у східній стінці саркофага, що пору-
шував композицію рельєфу. Дослідник вважав,
що отвір пробито з метою використання гроб-
ниці як резервуара для води чи вина. На дум-
ку С. Висоцького, саркофаг потрапив до Києва
з теренів Північного Причорномор’я як товар
або корсунський трофей Володимира Свято-
славича (Висоцький 1969, с. 148—150). П. То-
лочко (Толочко 1996, с. 235—239), є. Архипо-
ва (Архипова 2005, с. 77—80) та деякі інші до-
слідники вважають, що гробницю виготовили
у Константинополі на замовлення Києва, од-
нак не встигли закінчити до смерті Ярослава,
тому одна стінка залишилася неорнаментова-
ною (можливо, ця стінка мала притулятися до
стіни храму, тому її й не прикрашено). Дослід-
ники датують цей саркофаг ХІ ст.
Виготовлення саркофагів було справою до-
рогою і потребувало спеціальних навичок. До-
ступ до сировини, майстрів або готових виро-
бів залежав від стосунків із Константинополем.
З появою половців на південних кордонах дер-
жави перервався прямий зв’язок з Північним
Причорномор’ям. Всі ці фактори разом із від-
сутністю місцевої сировинної бази привели до
того, що мармурові саркофаги було витіснено
дешевшими та легшими в обробці шиферними.
Тип Б. шиферний саркофаг. Овруцький ро-
жевий шифер (пірофілітовий сланець) був пре-
красним матеріалом, красивим і надзвичайно
зручним для різьблення. шиферні саркофаги,
на відміну від мармурових, складалися з окре-
мих плит. Деякі місцеві саркофаги за формою
конструкції та символікою орнаментального де-
кору копіювали перший тип: вони мали дво-
похилу кришку та були прикрашені ранньо-
християнськими символами (рис. 6). Переваж-
на більшість цих саркофагів, безперечно, були
витворами давньоруських майстрів. З-поміж зга-
даних об’єктів великими розмірами (0,97 × 1,12 ×
× 2,37 м та 0,96 × 1,12 × 1,98 м) і характерним ві-
зантійським декором виділяються дві гробниці
з Десятинної церкви. Ці саркофаги виглядають
як шиферні наслідування мармурових зразків.
Проте найбільшого поширення набула досить
проста й зручна для виробництва та викорис-
тання форма у вигляді прямокутного або трапе-
цієподібного (церква Спаса на Берестові) ящи-
ка з шести шиферних плит (рис. 7). Саркофаги
кріпили за допомогою системи пазів або мета-
левих прутів, заливали свинцем. Повністю зник
різьблений орнамент, саркофаги стали меншими
(приблизно 0,7 × 0,8 × 2 м), кришки почали ви-
готовляти у формі плити, а не двопохилого даху.
Всього у Києві знайдено 24 саркофаги цього
типу (Десятинна церква — 5, митрополичий сад
софійського подвір’я (Ірининська церква?) — 1,
Успенський собор — 13, Видубичі — 1, Спас на
Берестові — 2, Дитинка — 1).
Тип В. Плінфовий саркофаг. За конструкці-
єю ці саркофаги подібні до плитових могил се-
редньовічного Криму. Стінки викладали з плін-
фи. Кришкою та днищем переважно слугували
Рис. 7. шиферні саркофаги із Успенського собору Ки-
єво-Печерського монастиря
Рис. 6. шиферний саркофаг із Десятинної церкви
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 70
цільні плити з овруцького шиферу. Саркофаги
повністю закопували в землю. Дно та внутрішні
стінки тинькували та фарбували в червоний колір
за технікою фрески. Відомі одно-, дво- та чоти-
рикамерні саркофаги (Кловський собор) (рис. 8).
Імовірно, вони слугували своєрідними склепами
і в них могли вставляти дерев’яні труни. Плінфо-
ві саркофаги були найпростішими у виконанні, а
відповідно, найдешевшими. Плінфові пам’ятки,
датовані Xii—Xiii ст., знайдено на території
Спаського (на Берестові) (1), Кловського (4), Федо-
рівського (3), Михайлівського Золотоверхого (1
(?)) храмів.
Тип Г. Дерев’яний саркофаг. Археологічно
ці споруди важко зафіксувати, оскільки дерево
у Верхньому Києві погано збереглося. Проте,
безперечно, дерев’яні саркофаги широко засто-
совували, на що вказують численні приклади
ХVii—XViii ст. Унікальний саркофаг розмі-
ром 0,5 × 0,7 × 2,05 м, знайдений М. Сагайда-
ком на Подолі, за формою нагадує дерев’яну
труну, але завдяки більшій висоті боковини
наближається до кам’яного саркофага (Сагай-
дак 1991, с. 99). Конструкцію зібрано з товстих
дубових плах, без пазів і врізок, за допомогою
дерев’яних тиблів. Кришку ретельно виготов-
лено з м’якої деревини (верби), край виконано
у формі вінчика. Кришка мала округлу форму.
Зовнішню поверхню стінок декоровано різьбле-
ним візерунком. Подібний орнамент прикра-
шає торцеві дошки пам’ятки (рис. 9). Основ-
ний мотив орнаментації — кола зі вписани-
ми хрестами (діаметр — 0,36 м) — нагадує
кам’яну пластику з декору Десятинної церкви
та Св. Софії (Сагайдак 1991, с. 100). Іншу гроб-
ницю виявив М. Каргер у Десятинній церкві.
Дерев’яний саркофаг було збито цвяхами, за-
кривалася гробниця двопохилою кришкою. З ог-
ляду на широке використання дерева в архі-
тектурі та господарстві можна припустити ма-
совість подібних саркофагів у давньорусько-
му Києві та інших містах Давньої Русі. через
незначну кількість подібних знахідок не мож-
на робити жодних висновків щодо традицій
поховання в дерев’яних саркофагах у давньо-
руський час, але логічно припустити, що вони
були досить розвинуті. Можливо, нові відкрит-
тя сприятимуть висвітленню цього питання.
Слід відзначити традицію вторинного вико-
ристання давньоруських саркофагів у ХІV—
XVii ст. У цей період майже половина (40 %) ки-
ївських споруд мала повторні поховання (Успен-
ський собор — 13, Видубицький монастир — 1).
ймовірно, цим пояснюється й скупчення кісток
у саркофагах Софійського собору.
Історична доля Києва залишила нам понад
30 гробниць, які можна визначити як храмові сар-
кофаги. За літописними повідомленнями та зна-
йденими кам’яними фрагментами, їх мало бути
набагато більше, але до нашого часу дійшла лише
невелика їх частина. Наприклад, інтер’єр Кири-
лівської церкви містить аркосолії, що означає на-
явність поховань у саркофагах, які не збереглися
до нашого часу. В нартексі Михайлівського Золо-
товерхого собору виявлено спеціальні стовпчики
з плінфи під саркофаги. Можливо, майбутні ар-
хеологічні дослідження поповнять нашу інфор-
мацію новими знахідками та фактами з вивчення
некрополя давньоруського Києва.
Ґрунтові поховання в дерев’яних трунах.
Традиція поховання в домовинах була відома сло-
в’янам ще з язичницьких часів. У ХІ—ХІІІ ст.
технології виготовлення домовин ускладнилися,
з’явилися окремі типи конструкцій.
У Верхньому місті зафіксовано 48 поховань
у домовинах, у 17 випадках від трун залишили-
ся лише цвяхи. На Копиревому кінці виявлено
20 поховань у домовинах, від трьох домовин —
лише цвяхи; на Щекавиці — 93 поховання в до-
мовинах, ще від чотирьох залишилися цвяхи;
на Юрковиці — три поховання, від восьми збе-
реглися лише цвяхи; на Подолі знайдено най-
більшу кількість поховальних комплексів —
139, від двох домовин — лише цвяхи, що мож-
на пояснити характерною для цього київського
Рис. 8. Двокамерний плінфовий саркофаг із Кловсько-
го монастиря
Рис. 9. Дерев’яний саркофаг із київського Подолу
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 71
району вологістю ґрунтів і кращою збереженіс-
тю дерева.
Отже, у 332 комплексах (44 %) зафіксова-
но домовини або рештки їх конструкцій. У ре-
зультаті досліджень могильників 2 та 3 на Подо-
лі отримано важливу інформацію про конструк-
ції домовин, які використовували для поховання
небіжчиків у першій половині ХІ—ХІІ ст. М. Са-
гайдак виділив такі типи дерев’яних домовин.
Тип А. Прямокутний ящик, складений із коло-
тих дощок без використання цвяхів, що розши-
рюється до голови небіжчика. Бокові дошки ста-
вили на торці у спеціально вибрані заглиблення
нижньої і бокових дощок і щільно притискали
одна до одної. Боковини утримувались завдяки
притисканню торцевими дошками земляних сті-
нок могильної ями. Кришкою домовини слугува-
ли одна або дві нетовсті дошки. швидше за все,
домовини цього типу збирали під час похован-
ня небіжчика безпосередньо в могилі. Спочатку
в яму опускали дошку днища домовини, на якій
мав лежати покійник, далі боковини, що кріпили
торцевими дошками, і нарешті клали кришку. Під
час виготовлення такої домовини, як правило, ви-
користовували одне дерево: колоду з дуба чи сос-
ни, з якої кололи дошки. Соснові дошки були тов-
щими — 3—5 см, дубові — на 1—2 см тоншими
(рис. 10, А).
Тип Б. На відміну від типу А, для закріплен-
ня торцевих стінок у нижній дошці робили по-
перечний паз. У деяких екземплярах верх тор-
цевих дощок заокруглювали (рис. 10, Б).
Тип В. Гробовище мало трапецієподібну фор-
му. Паз для встановлення торцевих дощок ро-
били не лише в нижній, а й бокових дошках.
У кількох випадках боковини додатково закріпле-
но залізними цвяхами або дерев’яними тиблями.
Знизу, біля голови і ніг небіжчика, встановлюва-
ли дерев’яні підставки із бруска або кругляка, в
яких вибирали паз на ширину домовини (рис. 10,
В). Труни цього типу могли збирати й транспор-
тувати заздалегідь (Сагайдак 1991, с. 97—99).
Аналізуючи знахідки дерев’яних домовин,
знайдених на території Києва, до згаданих слід
додати ще два типи.
Тип Г. Домовина мала вигляд дерев’яного
прямокутного ящика, збитого цвяхами (рис. 10,
Г). Таких трун виявлено 83 (25 %). Кількість зна-
йдених цвяхів у похованнях варіює від 1 до 12
(могильник на Щекавиці, пох. № 32).
Тип Д. Домовина мала вигляд дерев’яного
ящика (нош) із руків’ями у вигляді виносу за
межі торців труни ручками (рис. 10, Д). Похован-
ня на ношах траплялися ще у похованнях почат-
ку Х ст. у Верхньому Києві (вул. Велика жито-
мирська, 2) (Боровський та ін. 1988, с. 68—93).
Найбільше поширення подібні домовини отри-
мали вже за християнських часів. Конструкцію Рис. 10. Домовини типів А—Г (за М.А. Сагайдаком), Д
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 72
Категорії поховального інвентарю. За хрис-
тиянськими канонами людина має піти з цього
світу такою, якою прийшла в нього, тобто по-
збавленою будь-яких предметів. Водночас на
київських могильниках християнського періоду
інвентар зафіксовано в 120 поховальних комп-
лексах (17 %), дві третини з яких — на некропо-
лях Верхнього міста.
Інвентар, характерний для канонічних хрис-
тиянських старожитностей, виявлено в 40 похо-
ваннях. «Кам’яні подушки» знайдено під голо-
вою небіжчика у 27 поховальних комплексах, під
ногами — у 14. З них 22 із цвинтаря Янчина мо-
настиря (вул. Велика житомирська, 2), два — з
могильника на вул. Паторжинського, 14, один —
з Федорівського монастиря, два — з могильни-
ка на вул. Кудрявській, 24, один — на Щекавиці.
В 30 похованнях (4 %) роль подушок викону-
вала плінфа. Зрідка траплялися шиферна пли-
та, жорно, камінь граніт, обтесаний під плінфу
кварцит, опалений шмат глини у формі плінфи.
У двох похованнях (Щекавиця, Дитинка) зна-
йдено рожеві шиферні хрестики. Решта знахі-
док у київських похованнях засвідчує насліду-
вання язичницьких традицій.
У 39 київських похованнях (5 %) зафіксова-
но елементи костюма. Найчастішою знахідкою
є металеві ґудзики від одягу похованого (42).
Можна виділити чотири різновиди цього арте-
факту: кулькоподібні ґудзики, виконані з міді чи
бронзи, іноді позолочені (35); металеві ґудзики
у формі дзвіночка (4); грибоподібні ґудзики (2);
мідний тонкостінний ґудзик. У деяких похован-
нях зафіксовано рештки парчевих пов’язок, ви-
тканих золотими (4) або срібними (1) нитками.
Такі стрічки лежали коло шиї та на грудях. По-
дібні елементи одягу зафіксовано під час архео-
логічних досліджень поховань літописного Біл-
города (Моця 1990, с. 62). В літописах згадується
союзник Ярослава, варязький конунг Якун «луда
б у него золотомь истъкана» (Русские 2001,
с. 144). Цікавою була технологія виготовлення
подібних ниток: навколо тонесенької шовкової
нитки спіралеподібно накручували золоті чи срібні
дротинки (Набережно-Хрещатицька, 1а, пох. № 9).
Рештки тканини знайдено в п’яти похованнях.
У трьох поховальних комплексах зафіксовано зна-
хідки кільцеподібних фібул, мідну пряжку від по-
яса з рослинним орнаментом.
У деяких похованнях біля небіжчика було по-
кладено столовий посуд. У дев’яти похованнях
виявлено розвали та фрагменти скляних кубків
(одна ціла форма), а також один бронзовий позо-
лочений кубок. Оскільки в деяких випадках роз-
вали скляних кубків знайдено в похованнях із
кам’яними подушками, ймовірно, це були чаші
для єлею у чернецьких похованнях.
кріпили за допомогою залізних цвяхів. Ручки зде-
більшого сягали 10—15 см. Отже, труна мала ви-
гляд нош, які є атрибутом поховального канону
східнохристиянської (візантійської) церкви (Му-
син 2002, с. 75). Цей тип зафіксовано лише на По-
долі у 24 поховальних комплексах (7 %).
Наведені типи домовин відрізняються від-
носною складністю конструкції. Не виключено,
що труни, виготовляли професійні майстри. Лі-
топис згадує про трунарів під час опису пошесті
в Києві: «В се же времена мнози человеци уми-
раху различными недугы, якоже глаголаху про-
дающе корсты: «яко же продахомъ корсты отъ
Филипова дне до мясопуста 7 тысячь»» (Рус-
ские 2001, с. 208). Було встановлено, що під час
виготовлення домовин використовували дерево
однієї породи. Як правило, це були сосна, яли-
на, рідше дуб та ін. (Моця 1990, с. 59).
Поховання в могильній ямі (без домовини).
Фрагментарно збережені домовини фіксують за
рештками деревинного тліну та знахідками цвя-
хів, що скріплювали труну. Серед поховальних
пам’яток столиці в 394 комплексах (54 %) цих
ознак не зафіксовано. Можливо, ці поховання на-
лежали найнижчим соціальним прошаркам, які
не здатні були поховати родичів у домовинах. Та-
ких небіжчиків ховали в саванах безпосередньо
в могильній ямі або накривали тканиною. Дослі-
джуючи групу поховань на Кирилівських горах,
В. Хвойка помітив, що деякі кістяки були оточе-
ні залізними кілками, вбитими в землю один біля
одного. Дослідник вважав, що цими кілками при-
бивали рогожу чи інше покривало, яким накрива-
ли небіжчика (Хвойка 1913, с. 54). Цю думку під-
тверджують знахідки в трьох поховальних комп-
лексах залізних костилів (до 21 см завдовжки). Під
час земляних робіт 2001 р. на вул. Великій жито-
мирській, 2 знайдено кістяк, загорнутий у тканину
(Мовчан та ін. 2002, c. 45—55). Іноді небіжчиків
ховали, вкриваючи берестом. Опосередкованим
підтвердженням цьому є знахідки в похованнях
березової кори, якою, очевидно, обгортали небіж-
чиків (Моця 1990, с. 59). В одному з поховань, роз-
копаному на садибі Трубецького, верхню частину
кістяка, що лежав у дерев’яній труні, було покрито
берестом. М. Каргер відзначав, що ця особливість
характерна для новгородських поховальних комп-
лексів (Каргер 1958, с. 158).
Дерево, з якого виготовляли домовини, швид-
ко руйнувалося в київських ґрунтах, тому не зав-
жди фіксується під час розкопок. Отже, можли-
во, якийсь відсоток із цих поховань мав домо-
вини, не простежені під час їх виявлення. Цим
можна пояснити досить низький відсоток похо-
вань у домовинах на цвинтарях Верхнього міста
та Копиревого кінця, тоді як на подільських мо-
гильниках дерев’яні поховальні споруди збере-
глися майже в усіх комплексах.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 73
Трапляються й прикраси. Скроневі кільця ви-
явлено в 13 поховальних комплексах (два мід-
ні, три бронзові, два залізні, чотири срібні). В 11
похованнях знайдено фрагменти від дев’яти
скляних браслетів та одну цілу форму. В одно-
му похованні виявлено цілий бронзовий брас-
лет. Серед інвентарю, знайденого в київських
поховальних комплексах, слід відзначити дві на-
мистини, один скляний перстень, одну бронзову
шпильку, залізну підвіску у вигляді трапеції та
монету-підвіску (наслідування денарію Оттона
і Адельгейди).
У християнських поховальних комплексах Ки-
єва виявлено низку сакральних предметів, що за-
свідчують міцні позиції язичницького світогляду.
В двох похованнях знайдено астрагали, які час-
то трапляються в дружинних похованнях Києва,
чернігова тощо (Каргер 1958, с. 203—204).
У двох похованнях зафіксовано амулети, зро-
блені з ікла ведмедя (вул. Велика житомирська, 2,
пох. № 25, 41). Аналогічні знахідки знайдено
І. Хойновським у п’яти дружинних похованнях
(вул. Десятинна) (Каргер 1958, с. 150). Під час
розкопок могильника на вул. Велика житомирська,
2 знайдено амулет з ікла кабана (пох. № 71). Ка-
банячі ікла досить часто трапляються у давньо-
руських поховальних пам’ятках, зокрема древ-
лянських. Знайдений на дні русла Дніпра та Дес-
ни стовбур дуба з кабанячими іклами засвідчує
тісний зв’язок між культами священних дерев та
звірів у східнослов’янській міфології. Знахідка
у Вщижі кабанячого ікла із прокресленим напи-
сом «Г(оспод)и помози рабу своему Оом» вка-
зує на поширеність подібних амулетів і в хрис-
тиянському середовищі (Каргер 1958, с. 160).
У похованні на горі Юрковиця відкрито амулет
у вигляді кремнієвої трапецієподібної пластин-
ки (імітація молота Тора?).
У п’яти випадках біля небіжчика лежав но-
жик (в одному комплексі збереглися піхви).
В чотирьох похованнях знайдено металеві фраг-
менти від дерев’яних цеберець — артефакт, при-
таманний дружинним поховальним комплексам
(Каргер 1958, с. 213—214). Металеві кільця від
гаманців зафіксовано у п’яти комплексах, та-
кож знайдено пряслице, підвісний замок, кістя-
ну трубку, гребінець. В деяких похованнях ви-
явлено сколи кременю.
Цікаву знахідку вдалося зафіксувати на роз-
копках могильника на вул. Межигірська, 3/7.
У дитячому похованні, на рівні кісток грудної
клітки, лежала гербаризована рослина родини
пасльонових — гілка з чотирма квітками.
Отже, можна зробити такі висновки. Напри-
кінці 980-х рр. Русь прийняла християнство як
загальноруську державну релігію. Прийняття
нової релігії поставило давньоруську державу
на один щабель із розвинутими країнами того
часу. Це сприяло зміцненню дипломатичних
стосунків із державами європи, Закавказзя та
Близького Сходу. В культурному відношенні
грецька церква володіла величезним фондом
богословської та історичної літератури, висо-
корозвиненою архітектурою та живописом. За-
гальний аналіз археологічно зафіксованих по-
ховальних пам’яток стародавнього Києва роз-
криває процеси, що відбувалися в перші
століття після офіційного прийняття християн-
ства на Русі. Нова релігія зумовила зміни похо-
вального обряду, принесла нові поховальні тра-
диції. Загального поширення набуло безінвен-
тарне трупопокладення на церковних цвинта-
рях. Абсолютно новим, досі не знайомим для
східного слов’янства, став поховальний обряд
ченців київських печерних монастирів. Похо-
вання в локулах, криптах та влаштування кос-
тниць-кимітрій залишилися суто монастир-
ською традицією, більшість киян ховали за ін-
гумаційним обрядом. Відгалуженням чернець-
ких звичаїв прийнято вважати покладення під
голову (іноді під ноги) померлому каміння чи
плінфи. Це мало імітувати суворе аскетичне
ложе-могилу ченця-відлюдника.
Водночас народна свідомість не могла швид-
ко змінитися, залишаючи багато язичницьких
рис. Незмінними з язичницьких часів залиши-
лись напрямок орієнтації поховальної камери та
положення тіла в ній. Вони збігалися з каноніч-
ними зразками православного середньовіччя: ви-
тягнуте на спині тілопокладення, руки схрещені
на грудях або животі (хоча початкове положення
кістяка часто змінюється від тиску ґрунтів та під
впливом антропогенних чинників).
Орієнтація за канонами християнської по-
ховальної традиції збігалася за напрямком із
язичницькою. Аналіз відхилень від осі захід—
схід засвідчує, що найтяжчим сезоном року для
давніх киян був період від кінця листопада до
Рис. 11. Християнські поховальні споруди
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 74
початку квітня. Це був час найвищої смертнос-
ті за літописними повідомленнями, і саме на
цю пору припадала більшість київських похо-
вань (враховано поховання, де за точками сон-
ця можна визначити пору року).
Із розповсюдженням християнства найпоши-
ренішою практикою стало поховання на місь-
ких прихрамових цвинтарях. Невелику части-
ну киян ховали безпосередньо всередині церкви
(в нартексі) або каплицях. Можна з упевненістю
стверджувати про елітарний характер поховань
в інтер’єрі давньоруських церков. Це засвідчу-
ють численні знахідки поховань у саркофагах
у київських церквах. Так ховали ктиторів хра-
му, осіб, які робили значні пожертвування церк-
ві. Як правило, поховані в інтер’єрі церкви були
представниками правлячої верхівки: князі, боя-
ри, вище духівництво.
Випадки, коли під час відкриття міського цвин-
таря археологам не вдавалося зафіксувати культо-
вої споруди, можна пояснити тим, що храм було
зведено з дерева, і він не зберігся через швидку
руйнацію цього матеріалу в київських ґрунтах
або внаслідок будівництва ХІХ—ХХ ст.
Виділено три основні категорії християн-
ських поховальних споруд, які, ймовірно, відпо-
відають певним соціальним прошаркам. Похо-
вання в кам’яних саркофагах при церквах могла
дозволити собі лише аристократична верхівка
суспільства. Найпоширенішими поховальними
спорудами були дерев’яні домовини, в яких хо-
вали більшість киян. У простих могильних ямах
могли ховати представників нижчих соціальних
прошарків, можливо, приїжджих кочовиків. По-
дібні поховання можна пояснити й браком часу
на класичне поховання (рис. 11).
Характер поховальних споруд та місце по-
ховання відбивають соціальний статус похова-
них давньоруського Києва.
Про міцні корені язичницького світогляду
свідчать знахідки поховального інвентарю в
давньокиївських похованнях, який, проте, тра-
пляється значно рідше, ніж у язичницький пе-
ріод. Однак порівняння деяких поховань ХІІ ст.
із рядовим дружинним похованням І некрополя
(за М. Каргером) жодної різниці в поховально-
му обряді не виявило. Крім решток поховаль-
ної трапези в засипці могильної ями, у похо-
вальних комплексах Києва ХІ—ХІІІ ст. зафік-
совано сліди посипання вугіллям, тобто пере-
житки кремації. Це свідчить про те, що біль-
шість киян, прийнявши християнство, подов-
жувала традиції пращурів. Ще давньоруський
літописець відзначав, що «не словомь нариця-
ющеся хрестьяни, а поганьскы врующе».
(Русские 2001, с. 165—166). Перші ревнителі
християнської віри на Русі звинувачували своїх
співвітчизників у «двовір’ї». Концепція «дво-
вір’я» з давніх полемічних джерел прийшла в
історичну науку та міцно там утвердилась.
Нині це складний і досить умовний термін,
оскільки більшість дослідників схиляється до
думки, що язичництва на той час вже не було
(принаймні у Києві). Проте у християнстві за-
лишалися певні ритуальні дії, стародавні звич-
ки та забобони, що з часом змішувалися та по-
єднувалися з новою релігією. Виконуючи той
чи інший обряд, кияни не завжди розуміли їх
нехристиянський характер. Про це неодноразо-
во згадують літописи та церковна література,
це підтверджує аналіз елементів поховального
обряду київських могильників ХІ—ХІІІ ст.
Антонович В.Б. Археологическая карта Киевской губернии. — К., 1895.
Архипова е. Резной камень в архитектуре древнего Киева. — К., 2005.
Бобровський т.А. Поховальні споруди давньокиївських печерників за даними письмових джерел та археологічних
досліджень // Могилянські читання 2001 р.: Літературна і видавнича діяльність Києво-Печерської лаври ХІ—
ХХ ст. — К., 2002. — С. 43—50.
Бобровський т.А. Підземні споруди Києва від найдавніших часів до середини ХІХ ст. — К., 2007. — 176 с.
Боплан Г.Л. Опис України. — К., 1990.
Боровский я.е. Мифологический мир древних киевлян. — К., 1982.
Боровський я.Є. Світогляд давніх киян. — К., 1992.
Боровський я.Є., Архипова Є.І., Калюк А.П., Сиромятников О.К. Звіт про розкопки по вул. житомирській, 2 в
1988 р. // НА ІА НАНУ. — Ф. 1988/17.
Висоцький С.О. Про дослідження та первісне місце саркофага Ярослава Мудрого в Київській Софії // Слов’яно-
руські старожитності. — К., 1969. — С. 145—156.
Высоцкий С.А. Киевские граффити Хi—XVii вв. — К., 1985.
Генинг В.В., Генинг В.Ф. Метод определения древних традиций ориентировок погребенных по сторонам горизонта //
Археология и методы исторических реконструкций. — К., 1985. — С. 136—152.
Гончар В.М. Середньовічний некрополь церкви Спаса на Берестові у Києві // Церковная археология Южной Руси. —
Симферополь, 2002. — С. 223—227.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2008, № 3 75
Івакін Г.Ю., Балакін С.А. Поховання в саркофагах Успенського собору Києво-Печерської лаври // Праці Центру
пам’яткознавства. — К., 2003. — Вип. 5. — С. 85—104.
Іванцов І.О. Стародавній Київ. — К., 2003.
иоаннисян О. Деревянные храмы домонгольской Руси // Успенская церковь в Кондопоге. — Кондопога; С.-Пб.,
1996. — С. 4—47.
Каргер М.К. Древний Киев. — М.; Л., 1958. — Т. 1.
Каргер М.К. Княжеское погребение ХІ в. в Десятинной церкви // КСИИМК. — 1940. — Вып. 4. — С. 12—20.
Каргер М.К. Киев и монгольское завоевание // СА. — 1949. — Т. 9. — С. 56—102.
Килиевич С.Р. Детинец Киева ІХ — первой половины ХІІІ веков. — К., 1982.
Русские летописи. Лаврентьевская летопись «Александрия». — Рязань, 2001. — Т. 12.
Літопис Руський / Пер. Л. Махновця. — К., 1989.
Макаренко М. Скульптура і різьбярство Київської Русі передмонгольських часів // Київські збірники історії й
археології, побуту й мистецтва. — К., 1930. — Вип. 1. — С. 27—96.
Мовчан І.І., Боровський я.Є., Гончар В.М., Писаренко Ю.Г., Архипова Є.І. Звіт про археологічні дослідження
Старокиївської експедиції Інституту археології НАН України на вул. Володимирівській, 8 м. Києві у 1999 р. //
НА ІА НАНУ. — Ф. 1999/23.
Мовчан І.І., Гончар В.М., Ієвлев М.М., Козловський А.О. Звіт про археологічні дослідження по вул. Велика жито-
мирська, 2 // НА ІА НАНУ. — Ф. 2002/84.
Моця А.П. Скорченные захоронения древнерусских некрополей // Древности Среднего Поднепровья. — К., 1981. —
С. 101—105.
Моця А.П. Погребальные памятники южнорусских земель ІХ—ХІІІ вв. — К., 1990.
Мусин А.е. Христианизация Новгородской земли в iX—XiV вв. — СПб., 2002.
Нікітенко Н.М. Під покровом Святої Софії. Некрополь київського собору в Києві. — К., 2000.
Сагайдак М.А. Давньокиївський Поділ. — К., 1991.
Сергеева М.С., ивакин В.Г., шевченко Д.А. К вопросу о погребениях, исследованных на усадьбах Киевского Подола // Ин-
теграция археологических и этнографических исследований. Сб. науч. тр. — Одесса; Омск, 2007. — С. 247—250.
таранушенко С.А. Монументальна дерев’яна архітектура лівобережної України. — К., 1976.
толочко П.П. Історична топографія стародавнього Києва. — К., 1970.
толочко П. Ярослав Мудрий. — К., 1996.
томенчук Б.П. Археологія дерев’яних храмів Галицького князівства // Галицько-буковинський хронограф. —
Івано-Франківськ, 1996. — С. 7—23.
Хвойка В.В. Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура. — К., 1913.
Zotsenko V. a Wooden Church of the Xiith Century in Podil kyiv // Proceed. of Second int. Congr. on Construction
History. — london, 2006. — V. 3. — P. 3413—3428.
Одержано 06.12.2007
В.Г. ивакин
ХРИСТИАНСКИй ПОГРЕБАЛЬНЫй
ОБРЯД НАСЕЛЕНИЯ ДРЕВНЕРУССКОГО КИЕВА (Xi—Xiii вв.)
В статье рассмотрены особенности обряда христианских погребальных памятников Киева ХІ—ХІІІ вв. Исследованные
погребальные комплексы разделены на категории, проведен анализ элементов погребального обряда населения древне-
русской столицы. Погребальные памятники Хi—ХІІІ вв. нанесены на топографическую карту.
V.H. Ivakin
CHRiStian FunERal RitE
oF tHE anCiEnt RuS kyiV HaBitaBtS (11th—13th cc.)
Funeral rite of the 11th—13th cc. Christian burials in kyiv is considered in the article. the burial complexes under the study are
divided into categories. the analysis of the elements of funeral rite in ancient Rus metropolis is made. Burial monuments of the
11th—13th cc. are plotted on the topographical map.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-70000 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0235-3490 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:19:55Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут археології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Івакін, В.Г. 2014-10-27T17:22:15Z 2014-10-27T17:22:15Z 2008 Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.) / В.Г. Івакін // Археологія. — 2008. — № 3. — С. 60-75. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. 0235-3490 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/70000 Статтю присвячено дослідженню поховального обряду населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.). Створено топографічну карту християнських поховальних старожитностей, проаналізовано елементи поховального обряду. В статье рассмотрены особенности обряда христианских погребальных памятников Киева ХІ—ХІІІ вв. Исследованные погребальные комплексы разделены на категории, проведен анализ элементов погребального обряда населения древне- русской столицы. Погребальные памятники ХI—ХІІІ вв. нанесены на топографическую карту. Funeral rite of the 11th—13th cc. Christian burials in Kyiv is considered in the article. The burial complexes under the study are divided into categories. The analysis of the elements of funeral rite in Ancient Rus metropolis is made. Burial monuments of the 11th—13th cc. are plotted on the topographical map. uk Інститут археології НАН України Археологія Київські старожитності Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.) Христианский погребальный обряд населения древнерусского Киева (XI—XII вв.) Christian Funeral Rite of the Ancient Rus Kyiv Habitants (11th—13th cc.) Article published earlier |
| spellingShingle | Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.) Івакін, В.Г. Київські старожитності |
| title | Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.) |
| title_alt | Христианский погребальный обряд населения древнерусского Киева (XI—XII вв.) Christian Funeral Rite of the Ancient Rus Kyiv Habitants (11th—13th cc.) |
| title_full | Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.) |
| title_fullStr | Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.) |
| title_full_unstemmed | Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.) |
| title_short | Християнський поховальний обряд населення давньоруського Києва (ХІ—ХІІІ ст.) |
| title_sort | християнський поховальний обряд населення давньоруського києва (хі—хііі ст.) |
| topic | Київські старожитності |
| topic_facet | Київські старожитності |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/70000 |
| work_keys_str_mv | AT ívakínvg hristiânsʹkiipohovalʹniiobrâdnaselennâdavnʹorusʹkogokiêvahíhíííst AT ívakínvg hristianskiipogrebalʹnyiobrâdnaseleniâdrevnerusskogokievaxixiivv AT ívakínvg christianfuneralriteoftheancientruskyivhabitants11th13thcc |