Донщина як ареал порубіжжя й історична земля

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Регіональна історія України
Дата:	2011
Автор:	Служинська, І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Теми:	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/71039
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Донщина як ареал порубіжжя й історична земля / І. Служинська // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 5. — С. 121-132. — Бібліогр.: 33 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-71039
record_format	dspace
spelling	Служинська, І. 2014-11-22T12:42:35Z 2014-11-22T12:42:35Z 2011 Донщина як ареал порубіжжя й історична земля / І. Служинська // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 5. — С. 121-132. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. XXXX-0087 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/71039 uk Інститут історії України НАН України Регіональна історія України Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання Донщина як ареал порубіжжя й історична земля Article first published
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Донщина як ареал порубіжжя й історична земля
spellingShingle	Донщина як ареал порубіжжя й історична земля Служинська, І. Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання
title_short	Донщина як ареал порубіжжя й історична земля
title_full	Донщина як ареал порубіжжя й історична земля
title_fullStr	Донщина як ареал порубіжжя й історична земля
title_full_unstemmed	Донщина як ареал порубіжжя й історична земля
title_sort	донщина як ареал порубіжжя й історична земля
author	Служинська, І.
author_facet	Служинська, І.
topic	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання
topic_facet	Феномен пограниччя в системі соціогуманітарного знання
publishDate	2011
language	Ukrainian
container_title	Регіональна історія України
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
issn	XXXX-0087
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/71039
citation_txt	Донщина як ареал порубіжжя й історична земля / І. Служинська // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 5. — С. 121-132. — Бібліогр.: 33 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT služinsʹkaí donŝinaâkarealporubížžâiístoričnazemlâ
first_indexed	2025-11-24T03:40:27Z
last_indexed	2025-11-24T03:40:27Z
_version_	1850837632645332992
fulltext	Іванна Служинська ДОНЩИНА ЯК АРЕАЛ ПОРУБІЖЖЯ Й ІСТОРИЧНА ЗЕМЛЯ В останні роки у ряді країн Центральної та Східної Європи значно зріс науковий інтерес до історії порубіжних воєнізованих соціумів, що розташувалися уздовж Великого кордону. Почина - ючись на Бал ка нах, він проходив територіями Подніпров’я і Придоння, далі губля чись в азійських степах. Особливість «країн на кордоні» полягала у тій ролі бастіона, що її вони змушені були виконувати спочатку у протистоянні з кочівниками, які чинили постійні набіги на сусідні території, а потім у боротьбі з мусуль - манською загрозою з Півдня. Життя в регіоні постійних небезпек виробляло специфічні риси ментальності, в яких військовому вишколу надавалася велика роль. Правлячі династії Австро-Угорської і Російської імперій намага - лися використовувати постійну боєготовність порубіжних соціумів для захисту власних кордонів. Але очевидні вигоди доповнювалися не менш очевидними ризиками — «люди порубіжжя» виявляли високу протестну активність. Але аж до того часу, доки агресивна Отто ман ська Порта не зійшла з історичної арени, російським царям доводи лося не тільки терпіти присутність бунтівних козаків на своїх півден - них рубежах, але й облаштовувати свою територіальну органі зацію з врахуванням особливого статусу ареалів козацького розсе лен ня. Так на Подніпров’ї та Придонні утворилися специфічні історичні землі, які упродовж віків обстоювали свій специфічний військовий статус. Термін «історична земля» є полісемантичним; щодо конкретного регіону його застосовують, коли виникає необхідність окреслити специфічні риси певного територіального соціуму, зумовлені харак - тером розселення, способом освоєння території, особливостями мен - таль ності. Трудність в окресленні параметрів історичних земель полягає у змінюваній конфігурації їхніх кордонів і взаємонакладанні одних територіальних структур на інші, тому у вітчизняній історіо - гра фії перевага віддається більш конкретизованому поняттю історико- географічний регіон1. Виділення історичних земель здійснюється, як 1 Верменич Я. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. — К., 2003. — С. 90–92. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 5. — С. 121–132 © Іванна Служинська, 2011 правило, на основі оцінки складного переплетення цивілізаційних, колонізаційних, військово-історичних, політико-адміністративних чинників. Якщо йдеться, зокрема, про Донщину, до уваги береться наявність на цій території історично сформованої верстви «служи - лого» населення, розміщеного тут для захисту південних кордонів Росії. Особливий напіввійськовий устрій виробив специфічні традиції у веденні господарства, побуті, звичаях і постійну боєготовність, яка проявлялася у доволі частих протестних виступах. Зрештою донське козацтво утворило особливий суспільний стан, який і сьогодні не лише активно обстоює власну ідентичність, але й претендує на статус окремого етносу. Історичні землі характеризуються різними розмірами, вони не мають чітких меж або входять одна в одну. В минулому вони були державними або автономними утвореннями, військово-політичними або адміністративними одиницями, територіями нового господар - ського освоєння і заселення тощо. Внаслідок історичних подій, ряд земель, що знаходилися на окраїні української території, в результаті державного розмежування потрапили до складу сусідніх з Україною держав. Однією з таких земель є Донщина. Донщина або Область Війська Донського (до 21 травня 1870 офіційно іменувалася Землею Війська Донського) — історична земля донських козаків площею близько 164 600 км2, яка знаходилася у басейні середнього і нижнього Дону, межувала на заході із Запо - рожжям та Слобожанщиною. Основна частина Області Війська Дон ського знаходилася у Долішньо-Донській низовині, відділеній Східньо-Донецькою грядою від Середньо-Донецької низовини. Область Війська Донського займала частини сучасних Луганської і Донецької областей України та частини Ростовської, Волгоградської, Воронезької областей і республіки Калмикія в Російській Федерації. Історична назва пов’язана з річкою Дон. Столиця Області Війська Донського з 1571 по 1610 рік розташовувалась на острові поблизу ста ниці Раздорської, з 1610 по 1637 — в Монастирському містечку (у 6 км від станиці Старочеркаської вниз за течією Дону), з 1637 по 1642 — в Азові, з 1644 по 1806 — в Черкаську (нині станиця Старо - чер каська). З 1806 року столицею Донського козацтва є місто Ново - черкаськ2. Сьогодні до української території входить частина Області Війська Донського, що охоплює схід Донецької і південь Луганської областей. Наприкінці І тисячоліття територія Донщини входила до складу Хозарського каганату. В Х–ХІ ст. її південну частину почали заселяти слов’яни. У 965 р. князь Святослав здійснив походи на північно- західну частину Хозарії, захопивши фортецю і місто Саркел на Дону. 122 Ів а н н а С л уж и н сь к а 2 Пірко В. Заселення Донеччини у XVI–XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). — Донецьк, 2003. — 180 с. В гирлі Кубані утворилося князівство з адміністративним центром в Тмуторокані, торгово-промисловим осередком Білою Вежею на Дону і портом Русія у гирлі Дону. В ХІІ ст. постійна загроза з боку половців ослаблювала зв’язки Тмутороканського князівства з Київською державою. Більшість сло - в’ян ського населення масово поверталось на Русь. Проте частина посе лен ців залишилася на Подонні й Приазов’ї, де в умовах безпере - станної боротьби з тюрками набувала рис півкочових озброєних груп, відомих в ХІІ–ХІІІ ст. під назвою «бродників»3. Цих бродників більшість істориків вважає за попередників козаків, які з’являються в ХV–XVI ст. на території півдня України і на південно-східних окраїнах Московщини як військові люди, що в загонах легкої кінноти перебували на службі у сусідніх володарів. Проблема причетності українських козаків до ґенези донського козацтва має давню історіографічну традицію. Перші судження з цього приводу з’являються ще в XVIII ст., відколи започатковуються студії з ґенези донського козацтва. Так, В. Татіщев у своїх працях стверджував, що донські верхові козаки — це нащадки порубіжних мещерських козаків, а низові донці — нащадки п’ятитисячного загону запорожців. Цей загін на чолі з князем Михайлом Вишневець - ким ходив у 1570 р. під Астрахань, а повертаючись осів у пониззі Дону, де заснував м.Черкаськ — майбутню столицю Війська Дон - ського 4. Пізніше з В. Татіщевим повністю погодився І. Болтін5. У 1834 р. В. Броневський, ігноруючи вплив українського та тюркського чинників, у своїй праці «Історія Донського війська» ствер - джував, що донські козаки є «безпосередньо російськими вихідцями, котрі не змішалися ні з первісним населенням Дону, ані з якими іноплеменцями»6. На думку видатного історика В. Сухорукова, дон - ське козацтво «склалося початково із втікачів з різних російських, а найбільше українських міст»7. Остання думка, безумовно, ближча до істини. Донське козацтво, яке час від часу перебувало на князів - ський, а згодом на царській службі, формувалося з ініціативних людей різного етнічного походження, становлячи південну охоронну 123 Д он щ и н а я к а р еа л п ор убіж ж я й іст ор и ч н а зем л я 3 Козлов Д.И. Возрождение казачества: история и современность (эволюция, политика, теория). — Ростов-на-Дону, 1995. — 26 с. 4 Татищев В.Н. Лексикон Российской исторической, географической, политичес - кой и гражданский. — СПб., 1793. — Ч.ІІ — С. 168–169. 5 Болтин И.Н. Примечания на историю древния й ньінешния России Г. Леклерка. — СПб., 1788. — Т. 1. — С. 221–228 6 Броневский В. История Донского войска, описание Донской земли. — СПб., 1834. — Т. 1. — С. 342–343 7 Сухоруков В.Д. Историческое описание земли Войска Донского. — Новочеркасск, 1867. — Т. 1 — С. 79–80 лінію проти турків, татар, черкесів. Першим офіційним письмовим джерелом, в якому згадувались донці, є грамота царя Івана Грозного від 3 січня 1570 року про те, щоб отаман Михайло Черкашенін і донські козаки прийняли царського посла Новосильцева, що їде в Царград через Дон та Азов, і «тем бы вы нам послужили…, а мы вас за вашу службу жаловать хотим»8. З цього часу донські козаки постійно взаємодіють з царською владою. У XV ст. між Азовом і р. Ведмедиця утворюються перші поселення козацтва, незалежного від центральної влади. Донці утворили власну військово-суспільну організацію республіканського типу, що назива - лася Всевелике Військо Донське. Верховною владою донських козаків був Великий Військовий Круг, який розв’язував найважливіші справи — оголошення війни, укладення миру, союзів, обрання військового отамана і старшини. В 1621 р. московський посол на Дону доповідав у Москву, що запорожці приходять на Донщину групами й поодинці на стале пере - бування. Згодом і українське селянство масово переїздило на чорно - земні степи Області Війська Донського, які донці, зайняті військовою службою, майже не обробляли. В грамоті польського короля С. Бато - рія згадується, що запорожці мали зимівники на цій території ще на початку XVI ст. У другій половині XVI ст. козацькі поселення утворювались вздовж Дону та його притоків (рр. Сіверський Донець, Ведмедиця, Хопер, Бузулук, Жеребець). У XVIІ ст. сюди бігли розкольники, заселяючи верхів’я Дону. На кінець XVIІ ст. нараховувалось близько 125 козачих городків. Центрами Донщини були: Розбрати (XVI ст.), Монастирське Містечко (з 1622), Азов (1637–42 рр.), Махини Острів (з 1642), Чер каськ (з 1645), що складався з 11 станиць, у тому числі однієї татар ської9. Взаємини між донськими і запорозькими козаками здійснювалися шляхом листування та через послів, виявляючись у взаємній допо мозі, спільних походах та частих переселеннях донців на Запоріжжя, а ще частіше — запорожців на Донщину. Область Війська Донського і Запорожжя мали дипломатичні зносини з сусідніми країнами. Ними цікавилася Москва, яку особливо турбували зв’язки цих козаць ких центрів між собою. Як засвідчує ряд документів, ці взаємини переважно були добросусідськими. В 1632 р. донесено в Москву, що між донцями і запорожцями укладено угоду про взаємодопомогу. В 1649 і 1650 рр. Б. Хмельницький звертався з листами до Війська Донського. В 1668 р. на Донщину надіслав грамоту гетьман І. Брюховецький. В ній він писав: 124 Ів а н н а С л уж и н сь к а 8 Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. — С. 602 9 Сухоруков В. Историческое описание земли Войска Донского. — Новочеркасск 1867. — Т. 1. — С. 106 «...не прельщай теся обманчивым московским жалованьем. Остерегаю вас: как только нас усмирят, станут промышлять об искорении Дона и Запорожья». В одній грамоті Війська Донського, висланій 1707 р. на Запоріжжя, йде мова про своєрідну угоду: «Донцы и запорожцы меж себя советовали и души позадавали, чтобы всем вам з нами, войском Донским, быть в соединении и друг за друга радеть единодушно» 10. На початку 1730-х рр. південно-західні землі донських козаків і східні території Запоріжжя все ще лишалися необжитими степами. У цих міс - цях не було сенсу встановлювати точних кордонів внаслідок обмалі навіть тимчасових поселень. Після того, як у 1737 р. до складу Російської імперії увійшов Азов і узбережжя Азовського моря до р. Міус, донські козаки почали заселяти північне узбережжя Приазов’я11. Майже одно - час но в цьому районі почали з’являтися і запорозькі козаки. У 1734 р. російський уряд дозволив їм заснувати Нову Січ і декларував повер - нення земель, якими вони володіли раніше. Через те запорозькі козаки пред’явили свої претензії на все північне узбережжя Азовського моря12. Внаслідок невизначеності кордону відносини між запорожцями і донцями усе більш загострювалися13. У 1743 р. запорозькі козаки силовими методами почали витісняти донських рибалок з земель у межиріччі Темерника та Берди14. Юридичною основою для цих дій виступали як норми звичаєвого права — першість і давність появи запорожців на цих територіях, порівняно з донцями, так і законодавчі акти Російської імперії (зокрема, грамоти, що гарантували Війську Запорозькому ті землі, якими вони володіли до 1709 р.15.) 31 серпня 1744 р. розмежування володінь між цими землями було доручено генерал-лейтенанту фон Штофелю. З вересня 1745 р. йому допомагав у врегулюванні конфліктів підполковник Яків Більс. На початку 1746 р. розмежування земель було завершене. Указом Сенату від 30 квітня 1746 р. затверджувався кордон між запорозь - кими і донськими козаками. Зокрема, в указі зазначалось: «Оскіль - ки, як від Запорозького, так і від Донського військ на спірні місця, кому вони належать, ніяких письмових документів... не оголошено», тому «щоб надалі в них запорожців з донськими козаками ніяких уже суперечок і сварок не відбувалося..... для того бути між ними, запорозькими і донськими козаками, … річці Кальміусу кордоном, 125 Д он щ и н а я к а р еа л п ор убіж ж я й іст ор и ч н а зем л я 10 Эварницкий Д. Источники для истории запорожских козаков. — Владимир, 1903. — Т. 2 — С. 141 11 Пронштейн А. История Дона в ХVІІІ веке. — М., 1961 — С. 372–376 12 Пірко В. Заселення Донеччини у XVI–XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). — Донецьк, 2003 — С. 158 13 Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1994 — С. 520 14 ЦДІАК. — Фонд КМФ-9. — Оп.2. — О.з. № 15. 15 Грозовський І. Право Нової Січі (1734-1775). — Харків, 2000. — С. 64 а від вершини її, прямою лінією навіть до колишньої 1714 р. Російської з Портою Оттоманською кордону, учинити пристойну межу»16. Подальші суперечки між сторонами визначались взаємними тери - то ріальними претензіями щодо межиріччя Темерника та Берди, бороть бою за контроль над колонізаційними потоками в прикор донних землях і риболовними угіддями південно-східного Приазов’я. Ці супе - речки тривали до 1775 р., коли Запорозька Січ була зруйно вана, а ці спірні землі були остаточно закріплені за Військом Донським17. Низ Дону заселяли переважно українські козаки, на середньому До ну селилися вихідці з московсько-рязанського прикордоння та пред став ники тюркомовних етносів. Найдавніші козацькі укріплені пункти розташовувалися саме у пониззі (Нижні Роздори, Верхні Роздори, Черкаський, Манич), що легко пояснюється постійним військовим проти стоянням з турецьким Азовом. Умовна межа між осередками низо вих і верхових козаків проходила по Верхніх Роздорах. Поділ Облас ті Війська Донського на низовиків і верховиків залишився назавжди. До 70-х рр. XVІІ ст. Військо Донське займало значну територію, мало самостійний квазідержавний статус та суттєвий військовий потенціал. Виступаючи важливим фактором геополітики сусідніх держав, воно повною мірою зберігало свій суверенітет. Однак вже в 1671 році воно вперше офіційно було приведене до присяги на вір - ність цареві. На кінець XVІІ ст. на території Області Війська Донсько - го нараховувалось близько 125 містечок. Донці часто повставали в XVІІ–XVІІІ ст. Досить згадати повстання під проводом С. Разіна (1670–1671), К. Булавіна (1707–1708), О. Пуґа - чова (1773–1775). Важливе значення в історії регіону мало повстання донських козаків під проводом К.О. Булавіна у 1707–1708 рр., яке почалося в Шульгінському городку на Айдарі. Повстанню передували конфлікти між донськими і слобідськими козаками. В ході повстання відбулось розмежування населення за політичною орієнтацією. Донських козаків, які відстоювали свої станові привілеї («старое поле»), під - тримали запорожці. Слобідські козаки, які теж почали просування на цю територію, воювали проти них у складі каральних загонів18. Після придушення повстання городки донських козаків по Донцю і 126 Ів а н н а С л уж и н сь к а 16 Полное собрание законов Российской империи. Собр.1-е. — СПб., 1830.— Т. XІІ — С.41 17 Архів Коша Нової Запорозької Січі: корпус документів 1734–1775. — Т. 1. — К., 1998 — с. 589 18 Агафонов О. И. Область Войска Донского и Приазовье в дореформенный пе - риод. — Ростов-на-Дону: Изд. Рост. ун-та, 1986 — С. 134 його притоках були знищені. На ці землі спрямовується дедалі активніша слобідська і селянська колонізація. Станиця Луганська залишилась на західному кордоні володінь війська Донського. Після невдалого повстання К. Булавіна 1707–1708 рр. Область Війська Донського втратила рештки самоуправління. Петро І скасу - вав виборність військового отамана, запровадив на Донщині центра - лізоване управління, аналогічне до російських губерній, а згодом на цих землях введено кріпацтво. У військовому відношенні з 1721 р. Військо Донське підпорядковувалося Військовій колегії. Постійні переселення українського селянства на Землі Війська Донського турбували Москву, і вона намагалася їх припинити. В 1736 і 1740 рр. на Дон були надіслані накази про заборону «малоросіянам» жити в козацьких городках. В 1763 р. наказано переписати всіх «черкасів» на Донщині. Вони виявилися в 232 місцях; одні з них були приписані до станиць і незабаром стали козаками, а інші приписані до місцевих землевласників. За ревізією 1782 р., закріпачених селян нараховувалося 26 579, з них 96% українців; в той же час за станицями було 7456 укра - їнських дворів. За переписом 1811 р., за донськими поміщиками було вже 76 856 селян. Основна маса «станичних малоросіян» була пере - писана в козаки19. Запровадження загальноросійського адміністративно-територі - аль ного устрою на теренах Південно-Східної України у другій поло - вині XVIII ст. стало новим етапом у житті регіону, обумовило багато його особливостей, порівняно з іншими районами Росії та України. На початку XVIII ст. більшість територій Південно-Східної України входили до складу заснованої наприкінці 1764 р. Новоросійської губер нії, яка складалася з Єлизаветградської і Катерининської провінцій та Бахмутського повіту20. Після підписання у 1774 році Кючук-Кайна р джійського мирного договору між Росією та Туреч чи - ною до першої відійшли нові землі між Дніпром і Бугом та на узбережжі Чорного моря. У зв’язку з цим територія Новоросійської губернії значно розшири лася, що в свою чергу привело до утворення на теренах регіону ще однієї — Азовської губернії. Згідно з указом 1775 р. про Новоросійську та Азовську губернії, загальний центр Азовської губернії тимчасово розташувався у фортеці Белівській на Українській лінії21. Землі Війська Донського, що формально увійшли до складу губернії, фактично зали ша лися автономним утворенням в 127 Д он щ и н а я к а р еа л п ор убіж ж я й іст ор и ч н а зем л я 19 Корчин М. Донское казачество. (Из прошлого). — Ростов-на-Дону, 1949 — С. 56 20 Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославская и Херсонская губер - нии) в XVIII — первой половине XIX в. (1719–1858). — М. : Наука, 1976. — С.129 21 Распоряжение о Новороссийской и Азовской губерниях (1775). — Спр. 18337, арк. 221 її межах22. Але приазовські території російський уряд не передав до Землі Війська Донського, утворивши Азовський і Таганрогський повіти, які разом з фортецею Дм. Ростов ського та її округом були включені до складу Азовської губернії. З 1776 р. в межах Новоросійської та Азовської губернії замість тимчасового військово-адміністративного устрою запроваджувалася загальноросійська адміністративна система провінцій та повітових установ23. Азовська губернія на кінець 1776 р. складалася з Катери - нинської й Бахмутської провінцій, Торського, Ростовського, Таган - розь кого та Азовського повітів, Нової Дніпровської лінії, Керчі і Єнікалє, а також повітів, утворених на запорозьких землях: Самар - ського, Кінсьководського, Кальміуського, Барвенковостінського, Протовчанського і Землі Війська Донського24. Якщо територіально межі губерній не змінювалися до 80-х pp. XVIII ст., то внутрішній поділ значно змінився, тому що статус губер - ній 1776 р. не відповідав невеликій кількості мешканців краю. З цієї причини у 1778 р. Азовська губернія, за винятком землі Війська Донського, Керчі та Єнікалє, була поділена на дев’ять повітів25. Незважаючи на прагнення уряду якомога швидше заселити цей край (з наданням пільг, великих земельних наділів), населення у Азовській та Новоросійській губерніях продовжувало не вистачати. За положеннями загальноросійського «Учреждения для управления губерний» 1775 p. у губерніях повинно було бути 300–400 тис. осіб чоловічої статі (податного населення), а у повіті — 20–30 тис26. Тому, згідно з наказом від 30 березня 1783 p., ці дві губернії були об’єднані у Катеринославське намісництво27. З колишніх 22 повітів було утворено 15, які були значно більшими за попередні. У 1775 р. Землі Війська Донського входили до складу Азовської губер нії на правах автономії. На початок XIX ст. за даними «Топогра - 128 Ів а н н а С л уж и н сь к а 22 Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1-ое. — СПб. : Тип. 2-го отд., 1830. — Т. XX № 14252 23 Редько Ф. О. Адміністративно-територіальний устрій Південно-українських земель в останній чверті XVIII ст. (1775–1796) // Питання історії народів СРСР. — Х., 1967. — Вип. 4 — С. 118–125 24 Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославская и Херсонская губер - нии) в XVIII — первой половине XIX в. (1719–1858). — М.: Наука, 1976. — С. 206 25 Тимофеенко В. И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII в. — К.: Наукова думка, 1984. — С.219 26 Редько Ф. О. Адміністративно-територіальний устрій Південно-українських земель в останній чверті XVIII ст. (1775–1796) // Питання історії народів СРСР. — Х., 1967. — Вип. 4. — С.130 27 Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1-ое. — СПб.: Тип. 2- го отд., 1830. — Т. XXI. — № 15696 фіч ного опису» ці землі межували «...на півночі частково з Катерино - слав ською губернією, Слобідсько-Українською, Саратовською та Воронезькою губерніями, на півдні — з Таврійською і Кавказькою, на сході — частко во з Астраханською, і на заході — з Катерино слав - ською губерніями»28. У 1786 офіційно постала Земля Війська Донського як адміні стра - тивно-територіальна одиниця Російської імперії. За Донським козаць - ким військом закріплювалася земля, яка передавалась у користу - вання козацьким станицям і безпосередньо козацьким сім’ям. У 1802 р. тут були утворені Черкаський, Пермський, Донський, Дру гий Донський, Усть-Ведмедицький, Хоперський, Донецький, Міуський округи та Калмицьке кочів’я, а у 1803 р. Олександр І пожа - лував Війську землі «...по pічкам Єї, Ельбудзі, Кагальнику, Чубур ці та Чубуру і суходольних... кордонах до Азовського моря»29. Межі Війська Донського вперше були затверджені Жалуваною грамотою 1792 р. і зберігалися без змін до 1887 р., коли до території Області Війська Донського було приєднано Ростовський повіт, Кате - ринославську губернію і Таганрозьке градоначальство. З виходом у 1835 р. положення і штатів Війська Донського козац - тво остаточно перетворилося на замкнутий військовий стан Росій - ської держави. У 1874 р. вийшло нове положення «Об управлении Войском Донским»30. З 1870 р. Землі Війська Донського отримали офіційну назву “Область Войска Донского». У 1891 р. з’явилось нове «Положение об общественном управлении станиц казачьих войск», яке майже нічого не змінювало в управлінні Донщини. На підставі офіційної статистики з 1897 р. в усій Донщині українці становили 28%, донці і росіяни 66,8%; українці становили більшість в Таганрозькому повіті (61,7%), поважний відсоток в Донецькому (38,9%), Ростовському (33,6%), Сальському (29,3%), Черкаському (18,9%) повітах. В дійсності відсотки українців були вищі. Українська етнографічна територія обіймала 3 частини:1) північ між Донцем і Доном у басейні р. Калитви з м. Міллерове, Чорткове, Морозівське; 2) південно-західні частини Таганрожчини; 3) територія на південь від річок Манича і Сал, яка прилягає до Передкавказзя. На 1917 р. Область Війська Донського складалася із 134 станиць і 163 селянських волостей. На селення становило 3,52 млн. чол.; з них 42,3% — козаки, 25,5% — корінні селяни. 129 Д он щ и н а я к а р еа л п ор убіж ж я й іст ор и ч н а зем л я 28 Агафонов О. И. Область Войска Донского и Приазовье в дореформенный период. — Ростов-на-Дону.: Изд. Рост. ун-та, 1986. — 182 с. 29 Агафонов О. И. Область Войска Донского и Приазовье в дореформенный период. — Ростов-на-Дону.: Изд. Рост. ун-та, 1986 — С.186 30 Пірко В. О. Військово-землеробські поселення на Півдні України у XVIII ст. — Донецьк: ДонДУ, 1993. — С. 172 В ході революційних подій 1917 р. на Донщині виник автономіст - ський рух; було відновлено традиційну козацьку військову організа - цію і утворено крайовий уряд на чолі з генералом О. Каледіним. Він не визнавав радянський режим влади і оголосив себе найвищою владою. Нові відносини між Україною і Областю Війська Донського почи - наються навесні 1918 р. В травні до гетьмана П. Скоропадського прибув надзвичайний посол від отамана П. Краснова з проханням визнати самостійність Донщини. 7 серпня 1918 р. укладено донсько- український договір з визнанням та визначенням кордонів між Україною і Областю Війська Донського31. Кордон встановили між Катеринославською, Харківською і Воро - незь кою губерніями, з українського боку, та Областю Війська Дон - ського, з донського боку, при чому на сході від Маріуполя залишалася за Україною певна смуга території, потрібна для адміністративно- господарської єдності міста. Західна частина Донщини, разом з частиною Донбасу, заселена в більшості українцями, залишилася і далі на території Області Війська Донського. За Директорії взаємини між Україною і Донщиною ослабли. Упродовж 1917–20 рр. на території Області Війська Донського тривала запекла боротьба з радянськими військовими силами. В трав ні 1918 р., після звільнення Донщини від більшовиків, було прийнято конституцію «Всевеликого Войска Донского». Навіть після поразки білого руху Область Війська Донського була тереном завору - шень і повстань проти радянської влади. Радянський уряд ліквідував автономію області, позбавив багатьох козаків громадянських прав. 1-й Всеросійський з’їзд трудових козаків, який відбувся у лютому — березні 1920 р. закріпив перехід козацтва на бік більшовицької влади. У цьому ж році уряд РРФСР поширив на Область Війська Донського чинні в державі загальні законоположення про земле - устрій і землекористування, чим поклав край існуванню не тільки козацької області на Дону, а й козацтва як стану. Більша частина колишньої Області Війська Донського в 1920 р. увійшла до складу Донської області, а в 1924 — в Північно-Кавказь кий край. Таганрозьку округу і частину Донецького і Черкаського пові тів прилучено до УССР, в 1925 р. знову більшу частину їх відділено32. Радянська влада відкинула всі претензії козацтва на статус окре - мого етносу чи народності. Але ідея «єдиної козачої держави» — Коза кії — активно пропагувалась в середовищі емігрантських козачих кіл і дістала підтримку в США у законі «Про поневолені 130 Ів а н н а С л уж и н сь к а 31 Краснов П. Н. На внутреннем фронте. — М., 2000. — С. 33–36 32 ЦДАВО України, ф.1, оп.3, спр. 611, арк. 2 народи» (1959 р.). Позиція влади Російської Федерації щодо статусу козацтва суперечлива. За результатами перепису 2002 р. за коза - ками РФ визнано статус окремого субетносу, але в законі 2005 р. «Про державну службу російського козацтва» цей статус не підтверджено. Козаками визнаються лише члени добровільних козачих товариств. Радикальні козацькі організації в РФ добиваються, однак, визнання окремого «козачого народу» і виявляють претензії також на представ ництво інтересів козачих товариств Донецької й Луганської областей33. 131 Д он щ и н а я к а р еа л п ор убіж ж я й іст ор и ч н а зем л я 33 Неменский О.Б. Восточнославянский этнический сепаратизм: русины и казаки// Актуальные проблемы Европы — 2009. — №3 — С. 166–174. 132 Ів а н н а С л уж и н сь к а

Донщина як ареал порубіжжя й історична земля

Репозитарії

Схожі ресурси