Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів
Стаття присвячена обґрунтуваннюзавдань іфункцій історичної регіоналістики як частини "просторової історії".Окреслено її дисциплінарні межі, об’єктно-предметну сферу, проаналізовано відповідний термінологічний інструментарій. Статья посвящена обоснованию задач и функций исторической региона...
Saved in:
| Published in: | Регіональна історія України |
|---|---|
| Date: | 2013 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/71507 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 9-38. — Бібліогр.:38 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860094427046871040 |
|---|---|
| author | Верменич, Я. |
| author_facet | Верменич, Я. |
| citation_txt | Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 9-38. — Бібліогр.:38 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Регіональна історія України |
| description | Стаття присвячена обґрунтуваннюзавдань іфункцій історичної регіоналістики як частини "просторової історії".Окреслено її дисциплінарні межі, об’єктно-предметну сферу, проаналізовано відповідний термінологічний інструментарій.
Статья посвящена обоснованию задач и функций исторической регионалистики как части "пространственной истории". Проанализированы ее дисциплинарные границы, объектно-предметная сфера, соответствующий терминологический инструментарий.
The article is devoted to the substantiation of tasks and functions of historical regional studies as the part of "spatial history". Disciplinary limits of the new trend and its subject – objectivity realm are outlined as well as corresponding set of terms is examined.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:25:32Z |
| format | Article |
| fulltext |
© Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 7. — С. 9–38 © Я. Верменич, 2013
УДК: 93/94:913
Ярослава Верменич
ІСТОРИЧНА РЕГІОНАЛІСТИКА
В СИСТЕМІ "ПРОСТОРОВОЇ ІСТОРІЇ":
ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ ПРЕДМЕТНИХ ПОЛІВ
З 1 травня 2012 р. колишній відділ регіональних проблем історії
України Інституту історії України НАН України функціонує під онов-
леною назвою "відділ історичної регіоналістики". На перший погляд це
коригування може здатися неістотним. Для нас, однак, воно має при-
нципове значення. Регіональні проблеми досліджуються тією чи
іншою мірою у межах будь-якої сфери історичного знання, і концеп-
туалізація з чітким визначенням дисциплінарних рамок тут зовсім
не обов'язкова (і навіть, з огляду на діапазон відповідних "проблем",
неможлива). Інша річ – детермінація наукового напряму, який уже ді-
став первинну наукову специфікацію, але настільки бурхливо видо-
змінюється під впливом різних – геополітичних, геоекономічних, гео-
культурних – чинників, що потребує постійного переосмислення
когнітивних параметрів. Дефініція "історичний регіон" – похідна від
взаємопереплетення різних кутів зору на безліч природних, соціаль-
них, політичних та інших факторів, і внутрішня ієрархізація пред-
метного поля тут виступає як запорука генерування образу історич-
ного минулого з максимально можливою достовірністю.
Отже, що означає у даному разі "заміна вивіски" (чи "бренду")?
Йдеться насамперед про нове осмислення співвідношення темпораль-
ності й просторовості, "центральності" й "периферійності", з'ясування
причин асинхронності історичного розвитку у регіональному розрізі. А
відтак і про новий рівень регіональної аналітики, і про нові підходи до
дослідження регіональної специфічності – як у вітчизняному, так і у сві-
товому вимірі. У найзагальнішому вигляді їх можна вкласти у формулу
переходу від ідеографії до номотетики, від описовості до осмислення пев-
них тенденцій і закономірностей. Але для принципових оновлень цього
зрозуміло, замало. Вітчизняна локальна і регіональна історія непри-
родно довго перебувала у просторі традиційних (класичних) і некла-
сичних дослідницьких парадигм, що виявилося, зокрема, у домінуванні
описових, фактологічних підходів у міській і сільській історії. Вихід на рі-
вень постнекласичних підходів, активно освоюваних в усьому світі, із
здобуттям незалежності почав відчуватися як нагальна потреба. А нова
роль регіонів у глобалізованому світі диктує необхідність концепту-
алізації історичної регіоналістики у максимально широкому міждис-
циплінарному просторі і у чітко визначених просторових формах.
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
10
Перехід від класичного до некласичного етапу у розвитку "просто-
рових" досліджень відбувався поступово, починаючи з кінця ХІХ ст.
Поряд з традиційним "батьківщинознавством" власну нішу почала від-
шукувати обласна історія, в якій дослідження горизонтальних історич-
них пластів уже було уведене у певну систему. В Україні "обласництво"
утвердилося як самостійний науковий напрям у київській школі істо-
риків-документалістів, і це був початок регіональної історії, відмінної
від "історії місць". "Історичне районознавство" у тому його вигляді, в
якому його утверджував М.Грушевський, диференціювалося по чоти-
рьох географічних напрямах, причому функціонуючі в системі ВУАН
"порайонні" комісії вже мали свій центр ("асоціацію"). Вони розгорнули
активну пошуково-дослідницьку й видавничу діяльність, і якби не були
у зародку знищені владою з політичних мотивів, вітчизняна історична
регіоналістика мала б сьогодні значно міцніші позиції.
Розгром школи Грушевського по суті знищив ті паростки некла-
сичних (обласницьких) підходів, які виводили місцеву історію поза
межі постачальника "прикладів" для схематизованої історії СРСР.
Коли у середині 50-х від традиційно нерозчленованого краєзнавства
почали відокремлювати його історичну частину, ніхто навіть не на-
магався чітко визначити її предметне поле. Лише з початком у 60-
х рр. роботи над 26-томною "Історією міст і сіл Української РСР" по-
стало питання про сполучення локального і комплексного методів в
історико-регіональних дослідженнях. Але розв’язувалося воно, з ура-
хуванням тодішнього рівня наукових знань і політико-ідеологічних
реалій, в описовому, історико-генетичному ключі.
Становлення історичної регіоналістики як окремої субдисципліни
стало можливим лише за умов неупередженого осмислення різнома-
нітних проявів регіоналізму у найширшому глобальному контексті.
Необхідно було навчитися бачити у регіоналізмі не лише сепаратист-
ські загрози, але й потужний резерв саморозвитку територіальних
соціумів. З'ясувалося, що без виведення регіоналістики з-під пресу
економоцентризму й ідеографічних підходів забезпечити теоретико-
методологічний фундамент такого переосмислення неможливо. На-
далі, з виходом регіонів у простір транскордонного співробітництва,
потреба в концептуальному оформленні регіональної науки і її галу-
зевих відгалужень постала як практичне завдання. Розв'язувалося
воно непросто – внаслідок різнотипності регіонів, розмитості про-
сторових категорій, різноспрямованості інтересів регіональних еліт
тощо. В Україні додатковими ускладнюючими чинниками висту-
пають об’єктивні й суб’єктивні наслідки тривалої бездержавності,
розчленованості територій у складі різних цивілізаційних систем,
фактори порубіжності тощо.
Серед суб’єктивних чинників, які гальмували осмислення у вітчиз-
няному науковому просторі проблем регіоналізму й регіоналізації, да-
валася взнаки і певна інерційність у самопозиціонуванні істориків,
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
11
які все ще перебували у стані ейфорії від високо оціненої, удостоєної
Державної премії СРСР "Історії міст і сіл Української РСР". Унікальна,
безпрецедентна на обсягом праця майже 100-тисячного колективу
ентузіастів і справді викликала повагу – адже чи не вперше міста і
найбільші села України дістали свою "наукову біографію". Те, що це
було зроблено в радянських канонах лінійності й телеологічності, без
заглиблення у складні колізії соціальних протистоянь, міжетнічних і
міжконфесійних зіткнень, міжпартійної боротьби, з політичним кре-
ном убік висвітлення діяльності партійних і комсомольських органі-
зацій, сприймалося як норма, аж поки СРСР не розпався.
Варто віддати належне багаторічному керівникові відділу регіо-
нальних проблем історії України, академіку НАН України П.Т.Троньку –
питання про оновлення головної праці свого життя – "Історії міст і
сіл" він порушував на численних нарадах і в урядових кабінетах,
і добився-таки урядового затвердження програми розвитку крає-
знавчого руху в Україні на період до 2010 року із включенням до неї
оновленої багатотомної енциклопедії і ряду довідників. Не обійдене
було у постанові Кабміну від 10 червня 2002 р. і питання про зміц-
нення наукової бази краєзнавства у зв’язку з відсутністю загально-
теоретичних розробок у цій сфері. Але до усвідомлення того, що для
серйозної оптимізації регіональних досліджень наукова база краєз-
навства надто вузька, належало пройти ще чималий шлях.
Рубіж тисячоліть виявився надзвичайно плідним для переосмис-
лення основоположних засад членування простору в історичній ре-
троспективі. Прикметною ознакою часу стала водночас зміна кута
зору убік персоналізації та гуманізації історичного знання. Доміну-
ючою тенденцією у науковому пошуку став екзистенційно-антропо-
логічний підхід, базований на людському вимірі історичної реаль-
ності, з одного боку, і визнанні цієї реальності унікальною й слабо
прогнозованою, з другого. Водночас під впливом постмодернізму на-
мітилася і перспектива виходу поза межі антропоцентризму, убік
т.зв. постгуманітаристики. Е.Доманська, яка вважає цей термін "до-
сить незграбним", але все ж активно його використовує, вбачає ін-
новаційність постгуманітаристики у розширенні її інтерпретаційних
рамок поза межі суто людських взаємин – за рахунок активного ви-
ходу у світ тварин, рослин, речей, беотехнологій1. Про те, як на цьому
ґрунті історія зближується з біологією, мова йтиме далі.
Як некласичні, так і особливо постнекласичні підходи, активно
засвоюючи здобутки суміжних галузей історичного знання – соці-
ології, культурної антропології, етнології тощо – сміливо освоюють
"простір між" – сферу крос-культурних взаємовпливів, міграцій, по-
ширення епідемій тощо. У цьому зв'язку кардинальному переосмис-
1 Доманська Е. Куди прямує сучасна гуманітаристика? // Український гумані-
тарний огляд. – Вип. 16-17. – К., 2012. – С. 116-131.
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
12
ленню підлягає увесь комплекс проблем, що мають у своїй основі те-
риторіальність і відносини по лінії "центр – периферія". Фокус регіо-
нальної аналітики зміщується від певної абсолютизації часових па-
раметрів і лінійних схем до розгляду простору як самоцінної у
науковому відношенні реальності – з "пластичними" кордонами, не-
збігом історичного й календарного часу, ситуаційними ускладнен-
нями тощо.
Нині, коли період становлення вітчизняної історичної регіона-
лістики у некласичному парадигмальному руслі можна вважати за-
вершеним (свідченням цього, на наш погляд, може бути концеп-
туальне окреслення меж історичної локалістики у монографії
"Локальна історія як науковий напрям: традиції й інновації" (К., 2012),
дослідницькі зусилля мають бути зосереджені на переході у пост-
некласичний парадигмальний простір дослідження й описання со-
ціальної реальності. Це означає насамперед принципове визнання
асиметричності сучасного світу, асинхронності історичного роз-
витку, недостатності чи навіть принципової ущербності традицій-
них лінійних і телеологічних пояснювальних схем. Множинність уяв-
лень про "соціальну норму" потребує особливої уваги до мови
самоописання, визначення критеріїв "іншування", "об’єктивності",
природи групових уявлень тощо.
Почнемо з головного: як визначати регіон, виходячи з вимог "пост-
некласики"? У регіональному аналізі, особливо коли йдеться про ретро-
спективу, завжди є спокуса розглядати регіон як даність, обмежену ко-
лишніми кордонами чи певними адміністративними рамками. На
такому фундаменті будуються, зокрема, спрощені схеми поділу України
за принципом "Схід – Захід". Зрозуміло, що колишня державна належ-
ність чи тривале перебування у рамках певної адміністративної оди-
ниці накладає на регіональний розвиток ні з чим не зрівнянний відби-
ток. І все ж погляд на регіон як на щось застигле, замкнуте у певних
рамках і наділене певними смислоутворюючими ознаками, уявляється
непродуктивним. Регіон – не лише об’єкт, але й суб’єкт, він сам себе ви-
будовує і видозмінюється у цьому процесі. Регіон – це ще і рамка, певний
контур для порівнянь і узагальнень. Семантична структура регіону і
відповідного образу формується під впливом багатьох чинників – полі-
тичних, ідеологічних, культурних та інших. Тому так важливо по мож-
ливості чітко визначити місце кожного історичного регіону у багато-
манітті просторових форм з врахуванням специфічності усіх його
складників. В.Каганський мав рацію, коли порівнював інтелектуальну
роботу з регіоном із мандрівкою у світі контекстів, а позицію регіоналі-
ста визначав як динамічну, "сковзаючу по поверхні"2.
2 Каганский В. Методологические основания регионального анализа как
культурной практики // Культура в современном мире: опыт, проблемы, решения.
Информационный сборник. – М., 1997. – Вып. 3.
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
13
Щоб забезпечити зваженість у поглядах на регіон у практиці на-
цієбудівництва, важливо уникати двох крайнощів. Першої – розгляду
регіону за аналогією з конструктивістськими поглядами на "народ",
"масу" ("the masses", "ordinary persons"), як на об’єкт "наці-
оналізуючого" впливу, а не як на суб’єкт, що здатен сам себе наці-
оналізувати ("self-nationalizing subjectivity"). Але ж саме на регіональ-
ному рівні найвиразніше простежуються інтенції місцевих
співтовариств до своєрідної "самонаціоналізації на побутовому рівні"
("domestic self-nationalization") – з своєрідним інструментальним ро-
зумінням етнічності як символічного ресурсу і важеля релігійно-ет-
нічної мобілізації. Парадоксальним чином ці інструменталістські під-
ходи зміцнюють примордіальні моделі етнічності, бо розглядають
національну культуру, традиції як певні невідчужувані і незмінні у
своїй основі цінності. У регіональній аналітиці надзвичайно важливо
уникати крайнощів етноцентризму, роблячи акценти на багато-
рівневому баченні проблем, породжуваних регіональним розмаїттям.
Методологічний ключ до їх розгляду у такому контексті здатен дати
уведений Дж.Розенау неологізм "фрагмеграція" на означення взає-
модії інтеграції й фрагментації3.
Друга небезпека, яка підстерігає дослідника регіональної специ-
фічності, полягає у звуженні "поля зору". Коли дослідника цікавлять,
приміром, культурні ландшафти, він обирає натуралістичний чи
естетичний підхід, і тоді у фокус його уваги потрапляють окремі ло-
куси, фрагменти, "визначні місця", орієнтовані на певну культурну
моду. Якщо дослідник – містознавець, то з канонами урбаністичного
підходу він підходитиме і до оцінки багатоаспектних явищ сільського
способу життя. Коли ж предмет дослідницького інтересу – "шрами
історії", на перший план виходить "егоїзм болю", і тоді доводиться
комбінувати різні підходи – геополітичні, геоекономічні, геокуль-
турні, досліджувати наслідки війн, династичних угод, дипломатич-
них поразок тощо. За будь-якого підходу регіон має осмислюватися
як мінлива реальність із "плаваючими" кордонами, що неминуче по-
тягне за собою уважне дослідження "ментальних карт" та ідентифі-
каційних практик.
"Антропологізація" (як і своєрідна "деантропологізація") погляду
на регіон диктує необхідність перегляду усієї системи представ-
лення в предметному полі соціальної й культурної історії проблем
територіальної організації суспільства й відповідної політики,
включно з оновленням термінологічного інструментарію. Хронічна
неувага соціогуманітаристики до просторових форм суспільної
організації відбилася поміж іншим у відсутності узагальнюючої
категорії на означення відповідного напряму політики. Логічно
3 Rosenau J.N. Along the Domestic Foreign Frontier. Exploring Goverance in a
Turbulent World. – Cambridge, 1997.
назвати територіальною політикою увесь комплекс цілераціональ-
них дій держави й соціуму щодо забезпечення оптимального тери-
торіального членування, організації взаємодії по лінії "центр-пери-
ферія", забезпечення інституційної структури управління "місцями"
й місцевого самоврядування тощо. Але таке узагальнююче поняття у
відповідних наукових дискурсах донедавна взагалі не фігурувало, і
лише тепер починає уводитися у активний науковий обіг політоло-
гами4. Навіть більш звичне (хоч і дещо вужче за змістом) поняття "ре-
гіональна політика", яке використовувалося на означення підтри-
мання балансу місцевих і національних інтересів, не було "в пошані"
в СРСР і не потрапляло до числа пріоритетів у конституційному полі
незалежної України. Тим часом дисфункціональність в системі
центр-периферійних відносин на всьому пострадянському просторі
має тенденцію до поглиблення. Хотітимуть цього вітчизняні можно-
владці чи ні, але їм невдовзі доведеться зайнятися адміністра-
тивно-територіальним реформуванням. Оскільки ж диспропорції у
цій сфері мають глибокі історичні витоки, регіоналістика не зможе
обійтися без заглиблення в еволюцію структури вертикальних та го-
ризонтальних мереж й істотного переосмислення самих понять цен-
тральності й периферійності.
Із сказаного випливає кілька важливих висновків. Висновок пер-
ший: не варто глибину регіонального аналізу ставити в пряму за-
лежність від нагромаджених ресурсів емпіричного знання. Найпо-
вніший "банк даних" про ландшафти, населення, господарську
діяльність і культурну інфраструктуру регіону навряд чи здатен від-
бити мінливість і величезні амплітуди в настроях мешканців, які мо-
жуть залежати і від випадкових обставин. Висновок другий: регіо-
нальна аналітика вимагає не лише ґрунтовних знань про регіон, але
й чіткої і водночас динамічної позиції самого дослідника – він має
водночас і проникнутися домінуючими в регіоні настроями і лиша-
тися не заангажованим інтересами певних політичних сил. Висновок
третій: регіон неможливо зрозуміти, якщо орієнтуватися на домі-
нуючу на кожному історичному етапі розстановку політичних сил і
відповідні настрої. У кожному регіоні існують "підводні течії", що явно
вибиваються із загального "потоку". У їх дослідженні неможливо обій-
тися без своєрідної герменевтики – уважного простеження того, у
яких текстах і контекстах упродовж тривалого історичного розвитку
певні настрої і поведінкові стереотипи зароджувалися і як тран-
сформувалися.
Ризики "потонути у багатоманітті" існують, зрозуміло, за будь-якого
підходу. Щоб їх мінімізувати, історична регіоналістика намагається
дистанціюватися від "усеядності" краєзнавчих пошуків. Її цікавить не
14
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
4 Див., напр.: Гончаров Л.В. Структура территориальной политики в России //
Полис. – 2012. – № 3. – С. 63-74.
все в історії регіону, а насамперед те, що визначає тенденції і формує
напрями змін. Хоч вона і не байдужа до тих "малих цінностей" і дже-
рел їх формування, які властиві невеликим громадам, у фокусі
її уваги перебувають мережі й потоки, а не усталені стереотипи.
Регіональна специфічність України формується в ареалі "східно-
європейського пограниччя", де від часів Великого переселення на-
родів ішов інтенсивний процес міжетнічних контактів, міжцен-
трових протистоянь, інтенсивних міграційних переміщень. Обличчя
кожного із сучасних регіонів – як реально існуючих, так і "уявлених"
– сформоване шляхом складного переплетення часових пластів, про-
сторових форм, мов, символічних та знакових систем. Зрозуміти це
багатоманіття неможливо без заглиблення углиб віків і без виходу
поза межі тих кордонів, якими сьогодні прийнято визначати їхні
територіальні параметри.
Оскільки поняттям "регіон" охоплюються типорозміри територій
різного статусу – внутрідержавних і міждержавних – у новому вимірі
постає проблема тезаурусу відповідної субдисципліни і урізноманіт-
нення методів дослідження у зв’язку з уведенням регіональних проблем
у глобалізаційний контекст ("g-word). За умов уже сформованого куль-
турно-інформаційного глобального простору у зовсім новому світлі по-
стає проблема кордонів. Їхні бар’єрні функції зменшуються, а контак-
тні зростають не завжди синхронно, але світ стрімко змінюється
внаслідок того, що на порубіжжях виникають нові центри тяжіння.
Зрештою старі схеми центр-периферійних відносин зазнають деваль-
вації, натомість виникають складні моделі мережевих взаємодій, не
завжди підвладних аналізу без застосування спеціальної "оптики".
Наївно було б вважати, що вітчизняна історична регіоналістика
цією оптикою вже оволоділа. І номенклатура видань з проблем регі-
онів та регіоналізму, і особливо їхні мізерні тиражі поки що не дають
можливості говорити про широке впровадження в Україні сучасних
стандартів досліджень у сфері регіональної науки. Але зміщення ак-
центів із національних гранд-наративів убік дослідження проблем,
породжуваних територіальністю, уже само по собі означало вихід у
сферу іншої, "неподієвої" у своїй основі, історії. Регіон став об’єктом
дослідження і як цілісність (мезорівень), і як сума поселень місце-
востей (мікрорівень). Відхід від традиційних підходів виявився по-
мітним у двох площинах – і у зміщенні інтересу убік соціальної істо-
рії, і у перенесенні фокусу уваги із "маловідомих фактів" на аналіз
соціальних взаємодій у більш чи менш замкнених ареалах. Оскільки
доволі довго регіональна наука існувала у просторі економоцен-
тризму й географічних у своїй основі параметрів, цей відхід мав своїм
наслідком по-перше, історизацію економічної й географічної наук, а,
по-друге, екологізацію історичних досліджень та зменшення дистан-
ції між соціогуманітаристикою та природознавством. Поволі створю-
ється, за В.Вжосеком, "специфічний простір історичних досліджень,
15
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
який можна було б назвати географічною історією, історією навко-
лишнього середовища чи історією матеріального життя. У підсумку
ж – історією, зорієнтованою на екологізуюче трактування відносин
людина – природа"5.
Сам цей специфічний простір потребує, на наш погляд, нових ін-
струментів осмислення. Чимало проблем, що виникають у цьому
зв’язку, закорінені у надмірній метафоризації пов’язаних із регіона-
лізмом дискурсів. "Кодові формули" тут пов'язані і з географічними
визначальниками (геокультура, історична географія) і з просторо-
вими категоріями (просторовий порядок і аспатіальність як запере-
чення його визначальної ролі), і з територіальними матрицями (ад-
міністративно-територіальний поділ), і з категоріями "місце", "локал"
(місцерозвиток, транслокальність) тощо. За такого ступеня різноп-
лановості упорядкувати тезаурус регіональної науки непросто, особ-
ливо якщо врахувати, що на термінопрактику у цій сфері активно
впливають кордони, ідентичності, регіональні ідеології. А ще –
різні типи фантомів – "уявлених реальностей" (imagined communities),
що робить очевидним переважання у цій сфері когнітивного начала
над просторовим і водночас розширює простір застосування мані-
пулятивних технологій.
Зі сказаного очевидно, що предметне поле історичної регіоналіс-
тики все ще перебуває "в русі" – щось утверджується, щось вилуча-
ється. Методологічний ключ для таких операцій містить запропо-
новане Рональдом Робертсоном поняття "глокалізація". Те, що доволі
довго сприймалося як оксюморон, нині слугує усталеним операці-
ональним інструментом для аналізу складної взаємодії між проце-
сами глобалізації й локалізації. Хоч з якого боку підходити до оцінки
взаємовпливів у цій сфері – розглядаючи локальне як аспект глобаль-
ного чи, навпаки, фокусуючи увагу на зіткненні локальностей (clash
of localities) в процесах глобалізації – не можна абстрагуватися від оче-
видних "ліній перетину", які роблять термін "глокалізація" централь-
ним у системі культурної глобалізації.
Якщо ж говорити про основні напрями, в яких у вітчизняному
науковому дискурсі відбувається переосмислення просторовості й те-
риторіальності – з виходом на постнекласичні підходи, то вони ви-
мальовуються в такому вигляді:
➢ оптимізація уявлень про взаємодію у зв’язці "час – простір";
➢ окреслення меж інформаційного простору історичної регіона-
лістики, зокрема, за рахунок "інтервенції" природознавства та еко-
логічних знань;
➢ визначення точок дотику і розмежувань у системі: глобальне,
національне, регіональне, локальне;
16
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
5 Вжосек В. Історія – культура – метафора. Постання некласичної
історіографії. Про історичне мислення. – К., 2012. – С. 140.
➢ диференціація поняття "регіональне" у внутрідержавному і між-
державному контекстах;
➢ вибудова структурної ієрархії складових регіоналістики (рай-
оністика, регіонологія, регіонознавство);
➢ визначення місця урбаністики в структурі регіональної історії;
➢ осмислення проблеми кордонів і порубіжних територій у глоба-
лізаційному контекті.
Статейний формат дає змогу лише тезисно відтворити новації,
які на рубежі тисячоліть змінили напрям і фокус дослідження регіо-
нальної специфічності. "Просторовий поворот" (термін Е.Соджі) за-
фіксував не лише ускладнене бачення співвідношення часу й про-
стору, але й практичну відмову від усталених штампів географічного
чи геополітичного детермінізму. У баченні німецького історика Юр-
гена Остерхаммеля, просторові сприйняття не повинні інтерпре-
туватися лише через статичні образи світу й фіксовані коди; не існує
типового й одного для всіх китайського чи ісламського розуміння
простору. "Образи простору завжди відкриті для нового й здатні
включати в себе буквально неймовірне". Всі просторові категорії по-
требують історизації, всі державні структури займаються територі-
алізацією управління, або виробництвом "територіальності". У тому
числі й "уявленням кордонів" – ця тенденція, яка намітилася ще у
ХІХ ст., повною мірою реалізувалася лише у наш час6.
Співвідношення часу й простору, яке на цій основі складається,
Д.Гарві вклав у формули "конвергенції часу – простору" чи "стиснення
часу – простору". У нових термінах визначається географія відмін-
ностей, співвідношення локального і глобального і у постмодернізмі.
Ж.Бодріяр, приміром, в ключі семіотики вибудовував картину "семіур-
гічного" суспільства, в якому просторові відносини організовані не стіль-
ки навколо виробництва й обміну, скільки навколо семіотичних кодів,
серійних знаків. Симулякри стирають межу між реальним та уявним.
Психогеографія, що вибудовує свої пріоритети навколо максими
"простір vs час", наголошує: "ми повинні зрозуміти простір, відчути
його, просто освоїти. Що ми знаємо про село? Чи здатні ми просто
розшифрувати "частину міста"? Що таке серце міста? Душа міста?
Як пізнавати своє місто? Відповіді на всі ці питання французький лі-
тератор і філософ Жорж Перек відшукує в руслі творення середо-
вища, яке давало б людині "стійкі, непорушні, майже недоторкані"
орієнтири, робило її саму "частиною географії"7.
За цих умов цілком природним стало значне оновлення й усклад-
нення уявлень про взаємодію простору й цивілізації. Теорії геогра-
фічного деметрмінізму виразно поступилися місцем спочатку
17
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
6 Остерхаммель Ю. Трансформация мира: история ХІХ века // Ab imperio. –
2011. – № 3. – С. 98-99, 128, 137.
7 Перек Ж. Просто пространство. Дневник пользователя. – СПб., 2012.
геопосибілізмові (із вміщенням цивілізації у конкретний географіч-
ний простір), а потім і геоспаціалізмові (з розширенням дискурсив-
ного поля від просторовості до співпросторовості і фокусування уваги
на онтологічній динаміці просторових образів). У баченні Д.Замятіна
під геоспаціалізмом розуміється ідеологічний, цивілізаційний, куль-
турний перехід до просторових форм відтворення основних видів
людської діяльності8.
Новітні, геокультурні у своїй основі підходи, трансформовані до
сучасного контексту геополітики та геоекономіки, створюють основу
для формування нового образу регіонів, аналізу їхнього ресурсного
потенціалу, територіальної структури з врахуванням географічних,
мовних, культурних, релігійних особливостей та специфічної регіо-
нальної ідентичності. Якщо для геоекономіки основоположними є по-
няття ринків, товарних потоків, то в рамках геокультури особливої
ваги набувають поняття культурних ландшафтів, мереж, антропо-
структур, переміщень населення.
На пострадянському терені новітні підходи до взаємодії природи
й суспільства поступово звільняються від притаманної радянській
системі світосприймання однолінійності і стимулюють відхід від ра-
дянської моделі делокалізації простору. Регіони лишаються "уявле-
ними спільнотами" (термін Б.Андерсона), але регіональна ідентич-
ність стає цінністю, яка вже піддається оціночним, здебільшого
соціологічним, вимірам. Стає можливим створення культурно-мен-
тальних моделей дослідження простору, простеження впливу різних
стресів на зміну поведінкових стереотипів і формування нових спо-
собів адаптації. В Україні досліджуються, зокрема, вплив екологічних
стресів на процеси розселення, реконструюються механізми й зако-
номірності антропогенізації відповідних певній епосі ландшафтів.
Простежується роль культури у процесах внутрішнього "ущільнен-
ня" регіонального простору.
У загальному руслі оновленої "просторової науки" зазнають істот-
ної трансформації ті межі інформаційного простору історичної регіо-
налістики, які здавалися усталеними ще років 10 тому. Можна сказати
й більше – сама парадигма гуманітаристики піддається суттєвому пе-
реосмисленню, насамперед під тиском природознавства. Нещодавно
доволі обґрунтовану претензію на створення нової гуманітарної історії
висловив американський біолог Джаред Даймонд. Виділяючи серед
природознавчих наук ті, які, на його погляд, можуть претендувати на
статус "історичних" (кліматологія, еволюційна біологія, палеонтологія
та ін.), він доводить, що запозичення використовуваних ними методів
може виявитися продуктивним і для гуманітаріїв.
18
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
8 Замятин Д. Геоспациализм. Онтологическая динамика пространственных
образов. Статья 2. Цивилизация, проект Модерна, глобализация и геоспациализм
// Общественные науки и современность. – 2011. – № 6. – С. 165-173.
Оскільки поняття "регіоналізм" зазнало останнім часом значних
трансформацій убік розширення інформаційного поля і урізноманіт-
нення смислів, кардинальне питання, яке постає перед дослідни-
ками, можна сформувати у такий спосіб: чи адекватно відбиває ці
зміни сучасна регіоналістика? Поступ на цьому напрямі очевидний,
але питання все ж лишається. Більше того, пошук відповідей на нього
ускладнюється у зв’язку з очевидними претензіями природознавства
на концептуальний вплив у сфері історичного пізнання – аж до ціл-
ковитої переорієнтації парадигми гуманітаристики. Останнім часом
знову стали модними закиди убік останньої з боку природознавців у
тому, що, мовляв, гуманітарії надто слабо реагують на негативні тех-
нологічні явища у планетарному масштабі і навіть не намагаються
проаналізувати, в якій мірі вони спричинені помилками, зробленими
в минулому. Якщо визнати ці закиди слушними, є всі підстави по-
ширити їх і на сферу регіоналістики.
Істотний перегляд проблематики глобальної історії у руслі таких
підходів, розпочатий ще у 80-х рр. Е.Вульфом, уже в новому столітті
продовжили Г.Іггерс, Дж.Бентлі, П.Меннінг. Останній, приміром,
вбачає принципову відмінність нового напряму всесвітньої історії,
який він називає науково-гуманітарним (scientific cultural), у осво-
єнні ним методів еволюційної біології, екології, палеонтології, хімії
тощо9. Для регіоналістики завдяки таким підходам відкриваються
нові можливості щодо дослідження міграційних процесів, тран-
сферу технологій, поширення релігійних вірувань, інфекційних хво-
роб тощо.
У цьому контексті цікавими і доволі продуктивними уявляються
наміри каліфорнійського професора, біолога і географа Джареда
Даймонда щодо створення нової гуманітарної історії. Можна по-різ-
ному ставитися до спроб природознавця, фахівця у сфері еволю-
ційної біології, здійснити серію "інтервенцій" у сферу історіографії;
адже всі вони в сумі ілюструють уже стократ тиражовану максиму
про вирішальний вплив географічних умов на розвиток соціумів.
На перетині історії й географії з ухилом у бік соціальної історичної
екології створені такі вартісні дослідження, як "Земля та еволюція
людини" Люсьєна Февра, "Середземномор'я в епоху Філіпа ІІ" Фер-
нана Броделя, "Історія клімату" Емануеля Ле Руа Ладюрі і багато
інших. Географічно-екологічний напрямок незмінно присутній у
працях з історичної географії, аграрної історії, історії техніки тощо.
Адже людина, зауважує В.Вжосек, рівною мірою є елементом при-
роди і екосистеми10. У чому ж полягає новизна підходів Дж.Дай-
монда?
19
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
9 Manning P. Navigating World History: Historians Create a Global Past. – New
York, 2003.
10 Вжосек В. Історія – Культура – Метафора. – С. 121.
На наш погляд, автору вдалося вирішити одразу кілька завдань,
вийшовши на новий рівень теоретизації, систематизації й метафо-
ризації. Приваблює новизною насамперед пропозиція щодо доціль-
ності поділу природничих наук на історичні (астрономія, еволюційна
біологія, геологія, палеонтологія, кліматологія та ін.) і неісторичні
(фізика, хімія тощо) і щодо необхідності запозичення гуманітаріями
порівняльних та інших методів, застосовуваних у "історичному при-
родознавстві". Те, що Даймонд пропонує, зрештою можна вкласти у
формулу біосторії – з врахуванням здобутків генетики, епідеміології,
фізіології, історичної екології тощо. На величезному порівняльному
матеріалі він доводить: для виживання цивілізацій завжди багато ва-
жили зміни клімату, дружньо чи вороже налаштовані сусіди, став-
лення мешканців до довкілля. Запустити колапс можуть і епідемії,
і посухи, і зміни структури торгівельних відносин, і управлінські
помилки. А нерівність між народами створює не лише сила зброї, але
й активність мікробів і якість харчів11.
Для історичної регіоналістики висновки Даймонда цінні тим біль-
шою мірою, що вони допомагають збагнути витоки відмінностей у
розвитку різних соціумів і різницю в дії аналогічних чинників у спри-
ятливих і несприятливих середовищах. Долі локальних цивілізацій
виявляються настільки "наближеними" до природних і випадкових
чинників, що проблема соціально-класових чинників, яка доміну-
вала у марксистському суспільствознавстві, відразу ж відходить на
другий план. Не випадково Дж.Даймонда називають на Заході
"Деном Брауном" науково-популярної оповіді і відзначають його
книги престижними преміями. Адже своїми підкріпленими безліччю
спостережень розмірковуваннями він доводить: успішний науковий
пошук здатен забезпечити прогнозування майбутнього, а в деяких
деталях – і шляхи його оптимізації.
Даймонд ненав’язливо відкидає західноцентризм і переносить
центр дослідницької уваги на периферію, бо надає великого значення
"оптимальній фрагментації" – сприятливому для розвитку сполу-
ченню природних, соціальних, технологічних, культурних перед-
умов. Саме у врахуванні найбільш значущих варіацій середовищних
параметрів, які піддаються системності, зокрема у з'ясуванні залеж-
ності локальних, культурних чинників від екології, він бачить шлях
розвитку історичного знання, базованого на природничих засадах
"Блага цивілізації – річ неоднозначна" – цей його висновок прекрасно
ілюструється безліччю історичних пасажів, які в міждисципліна-
рному руслі антропологізації "перекодовує" у своєму предметному
полі регіоналістика.
20
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
11 Даймонд Дж. Зброя, мікроби і харч. Витоки нерівностей між народами. – К.,
2009; Даймонд Дж. Коллапс. Почему одни общества виживают, а другие
умирают. – М., 2008.
Оскільки проблеми екології у сучасному світі стають смисложит-
тєвими і важко піддаються розв’язанню, ідея всесильності техноло-
гічних рішень потребує кардинального перегляду. Йдеться по суті
про нову екологічну мораль, параметри якої ще належить вибуду-
вати. І тут надзвичайно важливо досліджувати ресурси розвитку со-
ціумів саме у територіальному вимірі і в регіональному контексті. Те,
що є безсумнівним благом для одних регіонів, створює проблеми "віч-
ного конфлікту" в інших. Сьогодні всі хочуть жити "як у Європі". Але
планета не витримає поширення на всі країни й континенти тих мас-
штабів споживання, які утвердилися в країнах "золотого мільярда".
Отже, кожна країна має дбати не лише про нарощення ресурсів, але
й про модуси спілкування, культурні детермінанти, інноваційність у
сфері агрокультури тощо. Тут відкривається справді безмежний про-
стір для порівняльного аналізу історичного досвіду господарювання
у різних регіонах, за різних політичних режимів, у різних соціокуль-
турних середовищах.
Сучасні уявлення про генетико-еволюційний розвиток національ-
них держав базуються на тезі про "залежність від шляху" ("path de-
pendence"), запропонованій Дугласом Нортом12. Суспільство в будь-
якому разі є заручником попередніх стадій свого розвитку. При цьому
"регіональна своєрідність завжди доповнюється міжрегіональними
спільними рисами", а "регіональна диференціація складається істо-
рично, в руслі еволюції, трансформації усього культурного простору
країни – суперечливого, але єдиного". Культурний капітал регіону
розглядається у прямій залежності від стану збереженості історич-
ної й духовної спадщини, традицій, пов’язаних із національними
особливостями способу життя й соціальної поведінки, історичного
минулого країни13.
Щоб забезпечити фронтальний вихід на такий – досить високий
– рівень регіонального аналізу, необхідно постійно дбати про вдоско-
налення понятійного тезаурусу. Важливою умовою при цьому
виступає інноваційність, здатність до міждисциплінарного діалогу,
відповідність вимогам і викликам часу. Застосовуючи шкалу, запро-
поновану для культурально-соціологічних теорій Дж. Александером
та А. Рідом, можна визначити такий діапазон вимог до історичної ре-
гіоналістики: "ця наука історично обумовлена; вона теоретично
оформлена, відповідально ставиться до емпірики, уважна до епісте-
мології, шукає валідність пояснень"14.
21
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
12 North D. Institutions, Institutional Change and Economic Performance. – Oxford,
1991; Норт Д. Понимание процесса экономических изменений. – М., 2010.
13 Сиземская И.Н. Социокультурное пространство России: реалии и
перспективы // Общественные науки и современность. – 2011. – № 4. – С. 23.
14 Александер Дж., Рид А. Социальная наука как чтение и перформанс: культур-
но-социологическое понимание эпистемологии // Социс. – 2011. – № 8. – С. 14.
Тезаурус регіоналістики постійно оновлюється й розширюється.
Якісні зміни у ньому відбуваються, за запропонованою соціологами
класифікацією, шляхом розширення значень (генералізація), відпо-
відного їх звуження (спеціалізація), уточнення (елевація) тощо. Да-
ється взнаки і значний вплив метафоричного моделювання.
Смисловим ядром (дескриптором) в тезаурусі регіоналістики ви-
ступають, природно, поняття регіон і похідні від нього – регіоналізм,
регіоналізація, регіональна ідентичність тощо. Але доводиться раху-
ватися з тим, що не меншою мірою на цю роль можуть претендувати
і більш широкі, узагальнюючі поняття (простір, територія, місце), які
також мають у своєму супроводі багато похідних. Полісемантичність
наукової мови регіоналістики зумовлена також потужним впливом
понять, прив’язаних до географічного чинника (геокультура, істо-
рична географія (time-geography), кордону (фронтир, транскордон-
ність). Поняття, розміщені на просторовій (горизонтальній) шкалі,
здатні, за М.Новиковою, корелювати з безліччю інших. Приміром, у
філософії з поняттями система/цілісність, у культурології – з по-
няттями еволюція/інволюція, в історії – з поняттями релікт/анклав,
в етнології – з поняттями народ/етнос/нація, в лінгвістиці – з по-
няттям регіонолект. Саме поняття "регіон" може вживатися у зна-
ченні: 1) одиниці адміністративно-територіального поділу; 2) пери-
ферії, провінції, окраїни; 3) території, пов’язаної з кордоном
(порубіжжя); 4) незаселеної території ("дике поле"); 5) "малої батьків-
щини"; 6) "свого Всесвіту". На думку авторки, саме це, останнє зна-
чення "найточніше схоплює суперечливу семантику "регіону" як
культурного поняття й таку ж суперечливу специфіку "регіоналізму"
як типу світосприйняття й соціальної поведінки… Архаїчна суміс-
ність "дому" й "світу", найбільш "свого" й найбільш "вселенського",
двополюсна їхня єдність, будучи накладеною на "мультиверсуми" й
"мегаверсуми" сучасності, якраз і створює динамічну (навіть драма-
тичну, бо контраверсійну) сутність регіоналізму"15.
Зрозуміло, що складності у територіальній аналітиці створю-
ються не самим лише розмаїттям понять, але й досі не подоланою не-
визначеністю у вибудові їхньої ієрархії. Якщо розмежувати глобальне
і локальне нескладно, то вже при визначенні точок дотику і розме-
жувань у системі "національне – регіональне" натрапляємо на певні
ускладнення.
Міжнародники вбачають у регіоні національну субсистему світо-
вої політики, історики й культурологи застосовують це поняття
здебільшого на означення частини якоїсь національної цілісності.
У суспільній географії співіснують обидва підходи. Критерії регіо-
нальності скрізь нечіткі, але існує розуміння кількох рівнів, на
22
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
15 Новикова М.А. Регионалистика: вызовы и перспективы // http://www.nbuv.
gov.ua/Articles/KultNar/knp 491 105-108.pdf.
кожному з яких регіональність виявляє якусь із своїх багатьох іпо-
стасей. Б.Хеттн виокремлює п’ять таких рівнів – від регіону як суто
географічного феномена ("проторегіону") через вибудову складної со-
ціальної системи із транслокальними зв’язками і розгалуженою ме-
режею регіональних інституцій аж до регіону-держави як супрана-
ціональної спільноти із власною ідентичністю і певним ступенем
політичної автономності16.
Щоб не потонути у багатоманітності підходів і визначень, варто
розмежовувати теоретичний і практичний аспекти регіональної си-
стематизації. У загальнотеоретичному (внутрідержавному) сенсі під
регіоном найчастіше розуміють територіальне співтовариство –
структурну одиницю, що перебуває на мезорівні між суспільством як
цілісністю і територіальними спільнотами низового рівня – населе-
ними пунктами. У рамках ЄС побутує визначення такого регіону як
"територіальної одиниці, на один рівень нижчої, ніж держава". Це
може бути і історично сформована, чітко диференційована за певни-
ми ознаками цілісність, і умовна конструкція, потрібна дослідникові
для окреслення власного предметного поля. У практичному сенсі ре-
гіон – це найчастіше певний об'єкт державного управління і водно-
час ареал самоврядних функцій. У цьому розумінні про регіон можна
говорити як про формалізоване співтовариство його громадян17.
У найзагальнішому ж вигляді регіон виступає як створена силами
внутрішнього тяжіння територія, яка є однорідною з погляду певних
визначальних критеріїв і за цими ж критеріями відрізняється від су-
міжних територій. І.Зварич характеризує регіон як складну соціо-
етномезоекономічну систему, як соціотериторіальний комплекс, що
виступає як цілісна просторова організаційна форма життєдіяль-
ності населення, підпорядкована єдиному політико-адміністра-
тивному центру і об’єднана різноманітними виробничо-трудовими,
соціально-економічними, культурно-духовними та іншими зв'язка-
ми18. Коли регіон визначається в такий спосіб, увага фокусується на
домінуванні внутрішніх зв'язків (економічних, соціальних та інших)
як більш інтенсивних щодо зовнішніх, які сполучають регіон з реш-
тою території як частину з цілим.
І все ж, хоч як би ставитися до багатозначності й розмитості
поняття "регіон", не можна не бачити того, що саме завдяки йому
виявився розхитаним традиційний модерністський проект, в якому
єдиним рівнем політичного аналізу виступала держава-нація. Нині
усюди в світі регіони (краї, провінції) розглядаються як певні геогра-
16 Hettne B. Globalization, Regionalism and the Europeanization of Europe //
Politeia. – 1996. – № 3. – Р. 106-112.
17 Лапин Н.И. Регион, его статус и функции в российском обществе: теоре-
тико-методологические основы исследования // Социс. – 2006. – № 8. – С. 26.
18 Зварич І.Т. Етнополітика в Україні: регіональний контекст. – К., 2009. – С. 60.
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
фічні архетипи, які у політичній і історичній географії відіграють
таку ж роль, як морфоструктури у геоморфології. За І.Салімовим,
вони, як і морфоструктури, підвладні "неявним", не лише верти-
кальним, але й горизонтальним зсувам. Якщо центральна влада
будь-де прагне до "політичного вирівнювання" земель, останні, на-
впаки, змагаються за набуття певного державно-адміністративного
статусу, повторюючи такі спроби багаторазово, інколи впродовж со-
тень років. Тому періоди стабілізації в житті імперій час від часу змі-
нюються тектонічною активністю – одні локальні поняття зникають,
інші утворюються. "Зміни у політичному рельєфі Росії зумовлені не
чисто політичними, національними чи іншими чинниками, а більш
глибокими процесами розвитку регіонів, механізм яких далеко не
прояснений, а наслідки важко прогнозовані"19.
Про Україну у цьому контексті йдеться як про політико-геогра-
фічне прикордоння, своєрідну "поверхню вирівнювання", на якій
упродовж століть стикалися й перепліталися інтереси Росії, Польщі,
Австро-Угорщини. Те, що "базис ерозії" упродовж ХVІ–ХVІІІ ст. пере-
міщувався із Росії убік Польщі, безпосередньо зачіпало інтереси
українців, оскільки Правобережна Україна не лише стала основним
ареалом польсько-російського протистояння (ускладненого втручан-
ням Туреччини і Швеції), але й зазнала цілої серії запустінь і безпре-
цедентних руйнувань. Експансія Росії на Захід уже в другій половині
ХVІІІ ст. призвела до фактичного поглинення нею України із цілко-
витою втратою решток української автономії. Природним у цьому
контексті стало спочатку формування регіональної "малоросійської"
ідентичності, а потім і модерної української нації. А "боротьба за ста-
тус" визначила не лише напрям еволюції останньої, але й значною
мірою вплинула на конфігурацію нового квазіфедеративного держав-
ного об'єднання. Безликий "умовно український" простір став рель-
єфним і, що надзвичайно важливо, дістав чітко зафіксовані кордони.
Це дало змогу в ході розпаду СРСР окреслити територію України без
серйозних конфліктів і протистоянь.
Попри складності в чіткому дефініціюванні тезаурусу теоретич-
ного базису "регіонобудівництва" (не в останню чергу зумовлені
розмитістю відправної категорії "регіон"), сьогодні вже можна впев-
нено констатувати: як у дослідженні різних аспектів внутрідержав-
них, центр-периферійних відносин, так і особливо в осмисленні
інтеграційних процесів у сучасному світі дискурс регіоналізму вже
став звичною концептуальною рамкою соціального аналізу. Всупе-
реч багатьом побоюванням регіоналізм виявився не перешкодою
на шляху глобалізації, а, навпаки, ефективним засобом відновлення
рівноваги, поставленої під загрозу імовірною втратою певних опор
24
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
19 Салимов И. Политическая геоморфология России // Империя пространства.
Хрестоматия по геополитике и геокультуре России. – М., 2003. – С. 13-17.
стабільності національних держав. Швидке зростання кількості ре-
гіональних інтеграційних об'єднань і неухильний, хоч і небезпро-
блемний процес інтенсифікації внутрірегіональних, міжрегіональ-
них та транскордонних зв’язків є переконливим свідченням того, що
багатоярусна конструкція регіоналізму вже стала невід'ємним еле-
ментом глобальної архітектури сучасного світу.
За таких умов не могла не зазнати радикальних трансформа-
ційних змін і вся система регіональної науки, яка менш як за століття
пройшла шлях від прикладного напряму економічних досліджень,
сфокусованих на проблемах розміщення виробничих потужностей,
до складного міждисциплінарного комплексу наукового знання про
регіони в усій їхній багатофункціональності й поліваріантності. У цей
комплекс входить теорія регіоналізму і практика регіонобудівництва
у часовому і просторовому вимірах, включаючи регіональне плану-
вання й прогнозування як у масштабах окремих країн, так і на між-
державному рівні. При цьому базисне оновлення регіоналістики від-
бувається не тільки у традиційній для неї економіко-географічній
сфері, але й особливо відчутно у царині історії, політичних наук, імід-
желогії тощо.
Перші результати трансформації регіональної науки очевидні. Де-
далі чіткіше вимальовується наукова парадигма дослідження не
лише територіальної специфічності й "горизонтальної" взаємодії у
широкому часовому діапазоні, але й відповідної соціокультурної ди-
наміки, з процесами формування регіональної самосвідомості
включно. Але не менше важить і поява вкрай необхідного для про-
сторової аналітики мезорівня дослідження соціальних, економічних,
політичних, культурних процесів, проміжного між глобальним і ло-
кальним. У такий спосіб заповнюється середня ланка у дихотомії гло-
бальне – локальне, що відкриває додаткові можливості для уведення
в систему безлічі категорій і понять, які побутують і взаємо-
накладаються у процесі осмислення взаємодії часу і простору.
Ми стали свідками (до певної міри й учасниками) не тільки
освоєння регіоналістикою нової для неї ніші інтеграційної взаємодії,
але й інтенсивної диференціації наукового знання про регіони відпо-
відно до профілю практично усіх природничих і соціогуманітарних
наук. Особливо відрадно відзначити, що вже сьогодні історична й по-
літична регіоналістика вкупі з теоретичною географією й герменев-
тикою ландшафту як її складовою частиною не тільки створюють
базу для розв’язання сучасних просторових завдань, але й задають
новий алгоритм усім напрямам науки про простір та його члену-
вання. Змінюється кут зору на співвідношення загального й "голов-
ного" (у цій ролі прийнято було бачити "національний наратив")
та часткового й "периферійного" (усього комплексу проблем, пов’яза-
них із місцевою історією). "Звуження" дослідницького поля, як пра-
вило, збільшує масштаб аналізу. Роль локалізму як дослідницької
25
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
парадигми зростає в міру того, як піддаються істотному переосмис-
ленню поняття партикуляризму, фрагментованості, глокальності
тощо. Істотно видозмінюється співвідношення домінант соціального
й культурного на користь останнього.
Дисциплінарний статус історичної регіоналістики вже достат-
ньою мірою усталений. Її концептуалізація створила по суті новий,
"горизонтальний" вимір історичних досліджень, коли суспільства
розглядаються як сукупність територіально відокремлених одиниць –
із своїм набором сутнісних характеристик, які можна порівнювати і
ранжувати за просторовою шкалою. Розглянуті під таким кутом зору
регіони постають і у вигляді унікальних, постійно змінюваних тери-
торіальних комплексів, і в іпостасі суб’єктів, які самі себе вибудо-
вують у процесі історичного розвитку. Культурний регіон – терито-
рія, об'єднана відносною гомогенністю, спільним історичним
минулим, традиціями – вдячний об’єкт для різнотипних наукових до-
сліджень. Не менші евристичні можливості відкриває процес "уяв-
лення" регіонів (за аналогією з андерсонівською нацією).
Зрозуміло, що концептуалізація історичної регіоналістики могла
відбутися лише в контексті інтенсивних методологічних та епістемо-
логічних пошуків. Йдеться насамперед про зрушення у бік історико-
культурних підходів та про нові прийоми освоєння і критики джерел.
У теоретико-методологічному полі перевага віддається "сенсибілізу-
ючим" поняттям, які не стільки окреслюють і описують об’єкт, скільки
допомагають дошукуватися його історичних коренів та сутнісних ха-
рактеристик.
Недостатньою мірою концептуалізованою лишається, однак, ди-
ференціація різних підсистем у межах регіоналістики, як і розме-
жування її фундаментальних і прикладних функцій. Запропоно-
ваний географами ще у 80-х рр. минулого століття кваліфікаційний
критерій виходив із розмежування когнітивних і прикладних функ-
цій у регіональному аналізі. В ієрархії складових регіоналістики після
винесення у перший системний блок теорії районування (з визна-
ченням інтегрованої моделі регіону і критеріїв територіальної одно-
рідності й функціональної організації) у наступні блоки виокрем-
лювалися районістика, регіонологія (районологія, регіоніка) та
регіонознавство. Районістика відносилася до прикладної сфери
(методи, критерії районування, делімітації кордонів тощо), регіоно-
логія розглядалася як система наукового пізнання процесів і факто-
рів регіоноутворення і функціонування регіонів, поняттям "регіоно-
знавство" позначалася частина країнознавства, зосереджена на
дослідженні регіональних специфічностей20. За всієї умовності
такого членування (сприйнятого, до речі, далеко не всіма навіть у
26
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
20 Географический энциклопедический словарь. Понятия и термины. – М.,
1988. – С. 260.
середовищі фахівців-географів) воно все ж давало відправні орієн-
тири для систематизації й класифікації явищ і процесів, що під-
лягають регіональному аналізу. На наш погляд, відповідна шкала з
успіхом може використовуватися і задля впорядкування терміно-
логічного арсеналу історичної регіоналістики. У нашій терміно-
практиці ми використовуємо поняття теорії у максимально широ-
кому трактуванні, охоплюючи всі теоретико-методологічні аспекти
сучасного регіоналізму – як у внутрідержавному, так і у міждер-
жавному вимірі. Історична регіоналістика у баченні відділу – це на-
самперед дослідження еволюції форм територіальних організацій у
різних регіонах і на різних історичних етапах. Районістика, яка розг-
лядається як прикладна галузь знання, виростала із конкретних про-
блем членування простору і передбачала пошук критеріїв райо-
нування й осмислення практичних проблем зонування територій.
Історична регіонологія вже виходить на рівень фундаментального
знання про специфічність регіонального розвитку з врахуванням
природних особливостей, характеру розселення людності, урбанізо-
ваності території тощо. Тут йдеться не стільки про "рукотворні" фак-
тори регіоноутворення, скільки про об’єктивні, сформовані ходом
історичного розвитку, чинники регіоналізації.
Поєднання у цьому руслі регіонального аналізу історико-гене-
тичних та історико-порівняльних підходів забезпечує можливість
відтворення складної еволюції форм самоорганізації локальних
спільнот і відповідних форм соціонормативної культури. А головне –
саме на цьому шляху досягається заповнення "лакуни" між глобаль-
ними ("макро-") і локальними ("мікро-") рівнями дослідження, яка до-
недавна доволі відчутно гальмувала розвиток місцевої історії.
Йдеться про мезорівень ретроспективного соціального аналізу, на
якому регіон розглядається як цілісність, що потребує специфічного
кута зору – одночасно і через "телескоп" і через "мікроскоп".
Очевидно, що саме розрізнення макро-, мезо- і макрорівнів ре-
троспективного соціального аналізу створює ґрунт для більш чіткої
концептуалізації предметних полів історичних субдисциплін – не
стільки на основі розмежування "старих" і "нових" підходів, скільки в
руслі переосмислення на конкретно-історичному матеріалі проблеми
співвідношення часу і простору, загального і особливого. Адже у тра-
диційних підходах мезорівень практично не проглядається.
Нині не тільки локалізовані версії історії, але й узагальнені версії
соціологічних побудов уже не можуть існувати поза парадигмаль-
ними мезо- підходами. Активно розроблювана соціологами концеп-
ція мезорівня стосовно регіону відкриває для соціогуманітаристики
не лише шляхи оновлення термінологічного інструментарію, але й
нові параметри окреслення предметних полів. За Р.Симоняном, ме-
зорівень рухливий і мінливий, бо є функцією багатьох перемінних, у
тому числі часу, етнокультурних особливостей соціуму, простору
27
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
взаємодії соціальних інституцій. На цьому рівні діють закономірності,
притаманні як низовому, так і верхньому рівням. Оскільки у мезо-
просторі створюються об’єктивні передумови для збереження й роз-
витку локальних осередків самобутніх культурних явищ і водночас для
транскордонних форм співробітництва, саме в рамках регіоналістики
створюється найбільш сприятливий ґрунт для дослідження діалек-
тики загального й особливого, зокрема, трансформації окремого в уні-
кальне. "Регіональність (як цілісність) і є та нова якість, яка утворю-
ється у підсумку взаємодії й взаємного доповнення етнокультурних
співтовариств (як елементів), що створюють цю цілісність"21.
Що ж до історичного регіонознавства, то вміщення його у
контекст порівняльного країнознавства відкриває, на наш погляд,
нові обрії для концептуалізації вітчизняної історії не на основі суто
"подієвих" підходів, вміщених у хронологічну схему, а на ґрунті про-
сторової парадигми – "за регіонами й місцями", простеженими у кон-
тексті історії країн, до яких ці ареали у різні часи входили. Оновле-
ний у такому ключі ракурс дасть змогу подивитися свіжим поглядом
на центр-периферійні відносини, усвідомити мінливість понять
"центральності" й "периферійності" залежно від історичного кон-
тексту. Сподіваємося, що саме на цьому шляху відбуватиметься
поступовий відхід вітчизняної історіографії від спрощених, ходуль-
них схем "700-літньої колоніальної залежності України" і від зобра-
ження суспільних збурень на території сучасної України у відриві від
тих соціальних, політичних, релігійних процесів, які відбувалися
в Європі і в імперіях, до складу яких ці території входили. Нашим
відділом запропонована нова схема багатотомної історії України
"у регіональному" зрізі"22, яка, однак, навряд чи має шанси на реалі-
зацію у найближчій перспективі.
Питання про тематичні складові історичної регіоналістики теж
не є таким однозначним, як це здається на перший погляд. У якому
співвідношенні перебувають, приміром, історична регіоналістика й
історична урбаністика? Здається, що оскільки міста є формотвор-
чими центрами в регіональних системах, історичне містознавство
приречене на поглинання його історичною регіоналістикою. Справді,
міська історія входить в систему регіоналістики і становить її науко-
вий фундамент. Але якщо говорити про історичну урбаністику
як самостійний науковий напрям, то, на наш погляд, повністю
"поглинати" його системою регіоналістики непродуктивно. Адже
межі предметного поля історичної урбаністики значною мірою
28
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
21 Симонян Р.Х. Концепция мезоуровня применительно к региону // Социс. –
2010. – № 5. – С. 52-61.
22 Див.: Верменич Я. До дискусії про концепцію синтетичної "історії України"
// Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. – Вип. 36. – К.,
2010. – С. 63-72.
визначають параметри, які за своєю універсалістською компонен-
тою є надрегіональними і навіть наддержавними. Приміром, орга-
нічною складовою історичної урбаністики є теорія "образу міста", яка
за своїм звучанням є загальнопланетарною і органічно вписується у
особливий науковий напрям, який прийнято визначати як міську се-
міотику. Йдеться про вклад персоналізованих образів окремих міст у
семіозис міського простору як локального "культурного гнізда", а
також про пов'язану з містом опоетизовану знакову символіку. При-
родно, що окремі елементи міської семіотики органічно вписуються
у теорію архітектури, соціальної діагностики самопочуття людини у
просторі, географію культури, дослідження ментальностей тощо.
У дослідженні міської історії у різних ракурсах – історико-генетич-
ному, соціально-економічному, порівняльному тощо Л.Рєпіна пропо-
нує умовно виділяти: 1) порівняльно-типологічний підхід (предмет до-
слідження – місто і його варіанти); 2) еволюціоністський чи
універсалістський (предмет – урбанізація); 3) локальний (предмет –
місто як цілісний організм у його зв’язках з периферією); 4) соціально-
контекстуальний (місто як функція системи вищого рівня); 5) си-
стемно-структурний (місто як підсистема із своїми "мікрострук-
турами")23. Соціально-контекстуальний підхід і становить теоретичну
основу т.зв. нової міської історії (urban history).
М.Доган із задоволенням констатує, що колишній гібрид – "урба-
ністичні дослідження" – завдяки міждисциплінарному обміну кон-
цептами, методами, теоріями, практиками, інструментарієм нині є
самостійною спеціальністю. Вона включає суб-поля, які охоплюють
спеціалізації соціології, географії, антропології. Соціологи (Р.Парк,
Е.Берджес, Л.Вірт, Е.Хоулі) та географи (Е.Ульман, А.Кросбі) вияви-
лися особливо успішними у суб-полі "людської екології", історики
(П.Берк, Ч.Тіллі) – у теоретизації своїх побудов завдяки запозиченню
соціологічних концептів (структура, функції, соціалізація, модерні-
зація, соціальна мобільність тощо). Поняттям "гібридизація" вчений
позначає процес порушення традиційних кордонів спеціалізації і об-
міну здобутками, в ході якого і у природничих, і у соціальних науках
"величезні айсберги відривалися від материкового льоду"24.
Стадіальна специфіка урбанізаційних процесів – це саме те, що
вирізняє найбільш сучасні, контекстуальні підходи в історичній урба-
ністиці. Побачити місто у процесі його складної еволюції, у контексті
більш широких систем (цивілізацій, способів виробництва, держав)
і у багатоманітності виконуваних ним функцій (господарських,
адміністративно-політичних, воєнно-стратегічних та інших) – такі
29
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
23 Репина Л.П. Историческая наука на рубеже ХХ–ХХІ вв.: социальные теории
и историографическая практика. – М., 2011. – С. 193-194.
24 Доган М. Социология сферы социальных наук // Социс. – 2010. – № 10. –
С. 3-13.
завдання ставляться їхніми прибічниками перед собою й широким
загалом містознавців. Але цим вони не обмежуються, оскільки го-
ловною їхньою метою є представлення міста як цілісності, як про-
сторового втілення усіх його соціальних зв’язків, у тому числі із сіль-
ською округою. У фокусі уваги перебуває також формування ієрархії
міських мереж, типологізація міст і значення процесів урбанізації в
історії людства. Зрозуміло, що для перетворення міста із звичайного
полігону, на якому розгорталися в часі події його становлення й роз-
витку, у об’єкт багатопланового дослідження внутрішніх стимулів
його саморозвитку необхідним виявилося залучення напрацювань
соціології, історичної й економічної географії, культурології та інших
суміжних галузей знання.
Як нам уявляється, переосмислення основних домінант міської
історії має починатися з оновленого погляду на еволюцію грома-
дянського суспільства. Адже, за А.Неклессою, "громадянське суспіль-
ство – похідне міської культури". Співтовариство городян-громадян
виразно заявляє про себе у контексті комунальної, інноваційно- й
особистісно орієнтованої культури Нового часу, яка сформувала
поміж іншим новий тип господарської діяльності разом з відчуттям
людської гідності. Уже знаменита Charta Magna – Велика хартія воль-
ностей 1215 р. узаконювала право на протест громадян проти сва-
волі тиранів. Американська і Велика французька революції ХVІІІ ст.
удосконалили цю норму таким чином: за певних умов право на по-
встання є не лише правом, але й обов’язком громадян. У процесі по-
долання станової організації попередньої епохи міська культура пе-
реносила логіку власного розвитку на великі простори національних
держав, об’єднані спільним "безперервним плебісцитом"25.
Більшість дослідників урбанізаційних процесів солідарні у тому,
що саме відсутність у Російській імперії розвинутої міської культури
як практики самоврядування й самоорганізації зумовила револю-
ційні катаклізми, недолугі владні імпровізації, і, як наслідок, пере-
хоплення систем управління приватно-корпоративними структу-
рами (кланами). Звідси поглиблений інтерес науковців до
співвідношення тих доз емансипації, які надає городянину міська
аура, із одночасною втратою ним "спонтанності самовиявлення"
(Л.Вірт). Специфічний міський спосіб життя, який зазвичай позна-
чається поняттям "урбанізм", створює, за Віртом, "сегментарний ха-
рактер і утилітарну тональність міжособистісних відносин у місті"26.
Як правило, урбанізм представляється як результат урбанізації,
але в соціології ці два поняття прийнято розводити. Урбанізація – це
30
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
25 Quo Vadis? Перспективы становления гражданского общества в России
(часть ІІ). Круглый стол журнала "Полис" // Полис. – 2012. – № 3. – С. 77-84.
26 Вирт Л. Урбанизм как образ жизни // Вирт Л. Избранные работы по
социологии. – М., 2005. – С. 106.
історичний процес зростання старих і поширення нових міст, підви-
щення їхньої ролі в економічному, політичному, культурному житті
суспільства. Урбанізм – стиль життя, притаманний міському середови-
щу – з власними критеріями успіху, поведінковими стереотипами. Да-
леко не кожний урбанізований регіон має відповідний рівень урба-
нізму; там, де багато мігрантів, можуть домінувати сільські звички.
Процеси урбанізації у сучасному світі розвиваються надзвичайно
стрімко. Якщо 1900 р. 86% населення Землі проживали у сільській
місцевості, то в 2008 р. кількість міського й сільського населення на
планеті зрівнялася. Україна увійшла до числа 25 країн світу з най-
більшою кількістю міських жителів27.
Науковий інтерес до міста як найоптимальнішої системи розсе-
лення й самоорганізації соціумів підтримується як суто прагматич-
ними потребами, так і завданнями осмислення його функціонально-
просторових, виховних функцій. Актуальність розробки проблем
містознавства зростає в міру розширення поля міждисциплінар-
ності: дослідження міських соціокультурних ландшафтів органічно
увійшло у сферу наукових інтересів не лише традиційних, але й по-
рівняно нових галузей знання – історичної антропології, географії
культури, регіоналістики, історії повсякдення, нової локальної істо-
рії тощо. Місто як носій динамічних потоків соціальної еволюції пе-
ребуває у фокусі уваги соціологів, демографів, фахівців з теорії упра-
вління. Під впливом епістемологічних новацій кінця ХХ століття
дедалі більшу увагу дослідників привертають суб'єктивні образи міст,
а також ідеалізовані моделі "градів" як осередків гармонії й краси.
Відрадною прикметою останнього часу є уведення міської історії
у простір дослідження територіальних ідентичностей. Міська іден-
тичність стала самостійним об’єктом аналізу в руслі кількох нових
наукових напрямів (city identity, urban-related identity, social urban
identity). Прижилися й активно використовуються зарубіжними мі-
стознавцями терміни, пов’язані з відчуттям місця (sense of place), уко-
ріненістю (rootedness), прив’язаністю до місця (attachment of place). В
руслі феноменологічних підходів "друге дихання" дістала теорія "духу
місця" (genius loci)28.
Інститут історії України НАН України вже протягом кількох років
працює над проектом "Історична урбаністика: теорія містознавства
і методика літочислення". Не йдеться, зрозуміло, про дослідження
всього комплексу проблем історичного містознавства, оскільки такі
його напрямки, як історія містобудування й архітектури, історія
31
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
27 Україна – в лідерах по кількості міського населення // День. – 2008. –
10 квітня.
28 Коржов Г. Територіальні ідентичності: концептуальні інтерпретації в
сучасній зарубіжній соціологічний думці // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.
– 2010. – № 1. – С. 109-111.
пам'яткоохоронної діяльності, історія окремих населених пунктів вже
дістали задовільне висвітлення. Не заглиблюватимося тут і у сферу
прикметних особливостей урбаністичного топосу, образів міст і від-
повідних міфоритуальних систем – це здебільшого царина культуро-
логії та літературознавства. Пріоритетним для пропонованого
проекту є дослідження міського простору у теоретико-методологіч-
ній площині, вироблення основ сучасного містознавства як міждис-
циплінарного наукового напряму із використанням світового досвіду,
розробка наукових критеріїв типології міст.
У рамках виконання даного проекту 2009 р. видано брошуру
В.Бабюха "Методика літочислення міст: світовий досвід". Її можна
розглядати як першу спробу окреслення найбільш гострих проблем
екохронології у її специфічному міському вимірі. Автор справедливо
звертає увагу на те, що поряд із проблемами визначення віку міст,
віднесення до категорії міст тощо існують проблеми так званого "ура-
патріотизму" та політичних замовлень. Не концентруючи увагу на
мотиваціях, використовуваних задля "зістарення міст", В.Бабюх
зосереджується на світовому досвіді аналізу принципів, концепцій,
підходів та методик датування29.
Ще одна праця, виконана в контексті названого проекту, має
назву "Міська історія України: проблеми початкового датування". Це
науково-довідкове видання, в якому у вигляді порівняльної таблиці
представлені дати заснування міст і селищ міського типу, зафіксо-
вані в енциклопедичних виданнях, довідниках, ресурсах Інтернет, а
також відповідний авторський коментар. Істотні розбіжності у дату-
ванні навіть у тих виданнях, які мають бути джерелом найбільш точ-
них, вивірених даних, свідчать про нагальну потребу у виробленні
бодай загальних критеріїв у підходах до міського літочислення, а
також у нових джерельних пошуках.
Зрозуміло, що урбаністика, незалежно від того, наскільки авто-
номний вигляд у її складі має історичне містознавство чи міська
історія, може повноцінно функціонувати лише "на стику" кількох
споріднених дисциплін – історії, географії, економіки, соціології,
культурології, соціальної психології, екології і багатьох інших. Діапа-
зон її інтересів справді неосяжний – від урбогенезу до проблем
сучасного урбаністського універсуму, співвіднесених із певним хро-
нотопом. Головне тут – простеження цілісності урбанізаційного про-
цесу поза вузькими – локально-часовими чи локально-просторовими
рамками. Допустимість абстрагування від конкретного "історичного
матеріалу" навряд чи може бути кимось оспорена – адже масив місь-
кої історії у цивілізаційному вимірі безмежний, а багатобарвність
соціально-просторового середовища урбанізованих зон вимагає
узагальнених, феноменологічних підходів.
32
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
29 Бабюх В. Методика літочислення міст: світовий досвід. – К., 2009. – С. 5.
Сучасні історіографічні підходи, зокрема ті, які сформульовані в
рамках історичної локалістики, відчутно змінюють кут зору на міський
простір і соціокультурний досвід міського співтовариства. Місто як си-
стема розглядається як частина більшої метасистеми – з врахуванням
впливу середовища на процеси саморозвитку. Концепції історичних
циклів у розвитку міст дають ключ до пояснення зміни висхідної фази
міського розвитку – спочатку інерційного, а потім, імовірно, і нисхід-
ного, якщо виклик із боку середовища не буде знайдено або управління
містом виявиться неефективним. Міська історія виступає при цьому
головним полігоном для осмислення процесів соціальної організації
через запропоновані А.Тойнбі категорії "виклику" і "відповіді". На думку
редактора англійського журналу "Urban history" Р.Роджерса, саме у ца-
рині дослідження міст створюється найкращий грунт для дискусій з
історіографічних і методологічних проблем та міждисциплінарного
співробітництва. Такі дискусії, приміром, стали регулярними на між-
народних семінарах, які раз на три роки проводить стокгольмський Ін-
ститут міської історії, що існує з 1919 р.30
Надзвичайно важливою у цьому контексті уявляється проблема
типологізації міст. Поняття "тип" досить рідко використовується у мі-
стознавстві, хоч, здавалося б, методологія типологічного порівнян-
ня міст на основі критеріїв подібності та відмінності уже належним
чином відпрацьована. Ще гірше стоїть справа з виробленням уза-
гальненої ідеал-типової моделі міста для кожного регіону і кожного
періоду, а також із пошуком методів типологізації та ідентифікацій
міських спільнот. Історико-часовий та ландшафтно-географічний
підходи допомагають долати обмеженість формаційних схем, але
дають не так вже й багато орієнтирів для визначення належності тієї
чи іншої міської структури до певного історичного типу суспільства
(традиційного, індустріального чи постіндустріального).
Зрозуміло, що будь-які схеми типологізації міст можуть дати лише
приблизне уявлення про багатоманітність форм міської організації і
про проблеми, які у зв'язку з цим виникають. У цьому розумінні має
рацію російська дослідниця О.Тяпкіна: "Місто, будучи багатовимір-
ним і складним соціальним організмом, ніколи не буде зрозумілим і
вивченим до кінця – не лише внаслідок своєї багатогранності, але і в
силу своєї метафізичної сутності, яка вислизає від дослідника у про-
цесі вивчення. Але, незважаючи на ці пізнавальні складності, вив-
чення міста необхідне тому, що воно є не лише самостійним суспіль-
ним організмом, але й структуроутворюючим елементом суспільства
і повністю поділяє його долю"31.
33
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
30 Маловичко С.И., Булыгина Т.А. Современная историческая наука и изучение
локальной истории // http://www.newlocalhistory.com/bookshelf.
31 Тяпкина О. Малый город как объект изучения локальной истории // Горизонты
локальной истории Восточной Европы в ХІХ–ХХ веках. – Челябинск, 2003. – С. 94.
Чимало надій (мабуть, все-таки завищених) у оновленні методо-
логічних підходів до міської історії пов'язуються з постмодернізмом.
В рамках постмодерністських підходів вдалося запропонувати хоч і
далеко не в усьому безспірний, але значно гнучкіший погляд на місто
і на урбанізаційний процес, змістивши фокус дослідження від ста-
тичних констант міського життя (форма розселення, архітектурні
стилі, функціональні структури тощо) до невловимого "духу міста" та
самопочуття його мешканців як відображення викликів часу.
Постмодернізм постулює розкутий погляд на історію та її суб'єктивне
сприйняття, орієнтує на пошук у минулому істини, "не поміченої ніким
раніше"32. Під виразним впливом постмодернізму формувалися нові
наукові напрями, що тісно корелюють із містознавством – історична ан-
тропологія, історія повсякденності, мікроісторія, біографіка, теорія ко-
мунікацій тощо. Кинувши виклик однозначності та заполітизованості
метанаративів, постструктуралістська парадигма знання зосередилася
саме на відмінному, локально-специфічному, а також на розрізненні ре-
ального та "уявленого". Спроби постмодерністів перемістити локус істо-
ричного дослідження від структур верховної влади до повсякденних ін-
тересів людей повинен був однозначно стимулювати інтерес до аналізу
поведінки людей у замкненому просторі міст. Під цим же кутом зору
розглядалися постмодерністами акти меморіалізації – здебільшого як
прояв хибної свідомості та заідеологізованості.
Певним відображенням постмодерністського впливу можна вва-
жати і несподіване відродження інтересу до психогеографії, хоч кон-
цептуальні рамки цього напряму у науковому дискурсі лишаються
невизначеними. Сам термін з'явився з подачі ліворадикала, осново-
положника "ситуаціонізму" Гі Дебора в опублікованій 1955 р. статті
"Вступ до критики міської географії". Тоді він пов'язувався з надрив-
ним сприйняттям Парижа як міста, що втратило первісний, закла-
дений у нього смисл. Надалі, за К.Кобриним, психогеографія багато
в чому перетворилася у "хонтологію" (hauntology). Її трактують як
"привид майбутнього, що не відбулося, у декораціях минулого,що
втратило смисл". Ідея "реставрації", "повернення" втраченого смислу
міського простору у сучасних версіях психогеографії корелює з ідеєю
"поділеного капіталом часу" – втратою традиційного міського облич-
чя внаслідок поділу міст на райони "для роботи" і "для відпочинку"33.
Скептичні ремінісценції щодо минулого й сучасного поєднуються з
рефлексіями з приводу невизначеного майбутнього. Але прогляда-
ються і більш раціональні підходи щодо необхідності уважного розг-
ляду проблем "образу міста" – архітектурних домінант, зон притяган-
ня й відштовхування, міського мікроклімату тощо.
34
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
32 Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – С. 276-277.
33 Кобрин К. Ситуации психогеографии // Неприкосновенный запас. – 2012. –
№ 2. – С. 78-92.
Важко сказати, чи знайде сучасний "психогеографічний дрейф"
своїх прихильників в Україні. Надто вже скептично сприймаються
його витоки в ідеях "Ситуаційного Інтернаціоналу" і "лівих рухах
50–60-х рр. Але у тій чи іншій формі ідеї тривоги з приводу втрати
традиційного обличчя міст, погіршення міської екології й загальної
атмосфери міського спілкування у вітчизняному культурному про-
сторі присутні. Треба гадати, що надалі психічний стан міського
мешканця ще більшою мірою залежатиме від стану довкілля. А отже,
матиме майбутнє й історична екологія, бо все, що відбувається в
житті міст нині, має свої історичні витоки.
Серед тих нових моделей в структурі соціального знання, які спра-
вляють чи не найбільший вплив на переосмислення параметрів
регіональної історії, на особливу увагу заслуговує т.зв. фронтирна.
Навряд чи Ф.Тернер, пускаючи в обіг понад століття тому небез-
спірну концепцію ролі фронтиру в американській історії, міг пере-
дбачити її наступний методологічний тріумф. По суті у започаткова-
ному ним ключі була піддана фронтальному перегляду уся
проблематика погранич, а відтак і уся схема центр-периферійних від-
носин. Коли кордон постає у ролі одного з головних інноваційних
чинників (а саме це сталося на рубежі тисячоліть у контексті глоба-
лізаційних процесів), тьмяніють і втрачають сенс навіть класичні
схеми І.Валлерстайна. Адже саме у "кордонному" контексті, з враху-
ванням різних темпоритмів історичного часу, центри й периферії
здатні мінятися місцями, а усталені, здавалося б, ідентичності набу-
вати "плаваючих" обрисів. Роль "центральності" як основної доміна-
нти у націє- і державобудівництві виявилася істотно скоригованою;
їй на зміну дедалі частіше приходить думка про загальну "фронти-
ризацію" сучасного світу, пов’язану з порушенням цілісності духов-
них основ усіх "класичних" цивілізацій. За умов, коли в особливій і
навіть критичній "пограничній" ситуації опинилася основна частина
світу, виявився актуальним і "затребуваним" досвід тих пограничних
соціумів, які зуміли протистояти "ударам стихій зовні і всередині лю-
дини" єдино правильним розумінням цілісності як єдності у багато-
манітності34.
Представлення духовного "хаокосмосу" (термін В.Ільїна) цивілі-
заційного пограниччя як взаємодії дискурсів різного походження й
характеру – це лише один, але доволі перспективний шлях долання
соціально-психологічних комплексів, породжених бінарною опози-
цією "ми – вони" в "точках біфуркації". Подолання монологічної зам-
кнутості, притаманної, зокрема, європоцентризмові, украй необхідне
саме тепер, коли детерміністські моделі й схеми у "суспільстві
35
34 Див., напр.: Шемякин Я.Г. Дискурс взаимодействия и взаимодействие
дискурсов: Россия – Латинская Америка – Запад // Общественные науки и
современность. – 2011. – № 3. – С. 79-96.
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
невизначеності" не працюють. Методологічному територіалізмові –
звичці досліджувати проблеми у реальному просторово-територі-
альному контексті – здатна кинути виклик лише нова онтологія
соціального пізнання, в якій ключову роль відіграють щільність
інформаційних потоків і контроль над ними, циркуляція певних
геополітичних образів.
Кардинальних змін зазнає проблема осмислення простору – він
перестав бути "фоном", перетворився на активний, самодостатній
чинник впливу як на архетипи й структури подій, що відбуваються,
так і на їхнє сприйняття. Зрозуміло, що у цьому зв’язку актуалі-
зується і потребує додаткових дослідницьких зусиль проблема типо-
логізації погранич, де специфічність культурних та інформаційних
обмінів виявляється значно виразніше, ніж у регіонах Центру. По-
граниччя виступає нині як самостійний дослідницький об’єкт із влас-
ним способом буття.
Сьогодні вже можна говорити про створення умов для концепту-
алізації історичної лімології – напряму історичної регіоналістики,
який фокусує увагу на дослідженні погранич як інтегральних соціо-
культурних феноменів, що перебувають на перетині цивілізаційних
і культурних кордонів. Теоретичну базу для нього створюють рівною
мірою як напрацювання географічної й політологічної лімології, так
і уже значною мірою здійснений на матеріалі багатьох країн ком-
плексний аналіз етапів і особливостей формування специфічних
історико-контактних зон у рамках "фронтир-студій".
Запропоновані А. Паасі, Д.Ньюменом, П.Тейлором та іншими до-
слідниками моделі взаємозв’язків між кордонами та ієрархією тери-
торіальних ідентичностей відкрили шлях до дослідження кордонів
як соціальних конструктів і відповідних символів. Постмодерністські
підходи дали змогу "засипати прірву" у дослідженнях зовнішньої і
внутрішньої політики, увести проблему у контекст кордонів як гло-
бальних сутностей. З'явився погляд на кордон як двоєдиний чинник
об'єднання всередині і відмежування зовні, дістало ґрунтовну роз-
робку поняття культурного кордону, далеко не завжди співмірного з
формальними кордонами. Розпочалися ґрунтовні дослідження кор-
донів з погляду безпеки, зокрема мілітаризованих зон.
У цьому зв’язку відділ історичної регіоналістики бачить своє зав-
дання у тому, щоб переважно на вітчизняному матеріалі, але з
обов’язковим уведенням проблеми у світовий "кордонний" контекст,
розглянути феномен кордонів і погранич у різних ракурсах – геопо-
літичному, геоекономічному, геокультурному. Концептуалізація істо-
ричної лімології постає при цьому як пріоритетне завдання, сфоку-
соване на представленні погранич водночас і як соціокультурних
феноменів, і як "уявлених" ментальних конструктів. Передбачається,
що кожен ареал пограниччя буде піддано науковому аналізу з враху-
ванням його історичної еволюції.
36
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
Створення на такій основі цілісної картини територіального
устрою України у більш як тисячолітньому хронологічному діапазоні
уже не уявляється "непідйомною" справою. Адже відділ має досвід
простеження еволюції адміністративно-територіального устрою на
українських землях, починаючи від часів Київської Русі35. Нині
від з'ясування логіки минулих адміністративно-територіальних
перекроювань території (включно з аналізом невдало розпочатої у
2005 р. адміністративно-територіальної реформи) плануємо перейти
до розробки теоретико-методологічних моделей осмислення усього
комплексу проблем, вкладених В.Каганським у поняття "терито-
ріальна тектоніка".
Ретроспективний погляд на те, як влада структурувала підпо-
рядкований їй простір, шукаючи оптимальний з її погляду статус пе-
риферій по відношенню до центру, як ламала усталені вже адміні-
стративні межі, якщо вони здавалися їй незручними, як вводила нові
щаблі управління, пристосовуючи їх до ускладнених потреб, як пе-
рекроювала карти міст, щоб зменшити відстань між собою і підлег-
лими – це занурення у скарбницю історичного досвіду, в якій можна
знайти і приклади, гідні наслідування. Не йдеться, зрозуміло, про
прямі запозичення – радше про аналогії, які, як показав у свій час
М.Вебер, здатні допомогти у простеженні зміни різних видів поєдна-
ння і розділення господарчих, адміністративних та інших функцій, а,
отже, прояснити співвідношення раціональності й ірраціональності
у житті соціумів36.
Не варто, зрозуміло, розглядати вже зроблене як суму непорушних
істин. Прислухаємося до цікавих міркувань Анрі Лефевра: "Історія
свідчить, що в історії науки і суспільства лише деякі речі піддаються
систематизації, причому тимчасової і у будь-який момент готової роз-
валитися на частини". Рефлексуюча думка має навчитися вміщувати
себе в історичну діалектику, діалектику передбачуваного і непе-
редбачуваного, детермінованого й випадкового, формуючи при цьому
ті вимоги й запитання, які ставить ця діалектика37. Зміна діалектич-
ного співвідношення між часом і простором, яка відбулася на наших
очах, засвідчила як можливості розкутих дискурсів, так і обмеженість
безспірних, на перший погляд, істин. Проблема хронологічних відмін-
ностей у розвитку культурних областей, яка зазвичай позначається
поняттям регіональної специфічності, у світлі "просторового пово-
роту" постала у якісно новому вигляді. Які відкриття й ремінісценції
принесуть з собою нові повороти, ми можемо лише здогадуватися.
37
Іст
ор
и
ч
н
а
р
егіон
а
л
іст
и
к
а
в
си
ст
ем
і"п
р
ост
ор
ов
оїіст
ор
ії"
35 Верменич Я.В. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція,
сучасний стан, проблеми реформування. У 2-х чч. – К., 2009.
36 Вебер М. История хозяйства. Город. – М., 2001. – С. 21.
37 Лефевр А. Введение в современность. Прелюдия первая. Об иронии, май-
евтике и истории // Неприкосновенный запас. – 2012. – № 2. – С. 51-53.
Фактом, однак, є те, що саме історична регіоналістика прокладає
стежки нового усвідомлення складних, далеко не завжди очевидних,
взаємовідносин між історичним часом і простором. Феномен "регіо-
нальної темпоральності" (термін Ю.Остерхаммеля) допомагає зрозу-
міти, чому беззмістовними є спроби ділити всесвітню чи націо-
нальну історію на вивірені з точністю до року часові сегменти.
Епохальні пороги необхідно визначати окремо для кожної просто-
рової одиниці38. Можливості для конструювання таких "витончених
мереж часу" і надає сучасна регіональна аналітика. Регіони по-
стають у її предметному полі як історично сформовані підсистеми
антропосоцієтальної цілісності, "малі світи", які формують підвалини
життєдіяльності людей на основі самоорганізації й самовиявлення.
Щоб збагнути ритм їхньої життєдіяльності, важливо дослід-
жувати не самі лише регіони з відповідними ідентичностями, але й
простір "між" ними – сферу перехресних впливів, контактних зон,
конфліктних ареалів у максимально широких хронологічних діапа-
зонах і у компаративних контекстах. Лише за цих умов історична
регіоналістика зможе вийти на рівень вимог, адекватних викликам
ХХІ століття.
38
Я
р
ос
л
а
в
а
В
ер
м
ен
и
ч
38 Остерхаммель Ю. Трансформация мира: история ХІХ века // Ab imperio. –
2011. – № 3. – С. 24, 33, 58.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-71507 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0087 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:25:32Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Верменич, Я. 2014-12-04T20:16:29Z 2014-12-04T20:16:29Z 2013 Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 7. — С. 9-38. — Бібліогр.:38 назв. — укр. XXXX-0087 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/71507 93/94:913 Стаття присвячена обґрунтуваннюзавдань іфункцій історичної регіоналістики як частини "просторової історії".Окреслено її дисциплінарні межі, об’єктно-предметну сферу, проаналізовано відповідний термінологічний інструментарій. Статья посвящена обоснованию задач и функций исторической регионалистики как части "пространственной истории". Проанализированы ее дисциплинарные границы, объектно-предметная сфера, соответствующий терминологический инструментарий. The article is devoted to the substantiation of tasks and functions of historical regional studies as the part of "spatial history". Disciplinary limits of the new trend and its subject – objectivity realm are outlined as well as corresponding set of terms is examined. uk Інститут історії України НАН України Регіональна історія України Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів Историческая регионалистика в системе "пространственной истории": дифференциации предметных полей Historical regional studies in the "newspatial history": the differentiation of subject fields Article published earlier |
| spellingShingle | Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів Верменич, Я. Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії |
| title | Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів |
| title_alt | Историческая регионалистика в системе "пространственной истории": дифференциации предметных полей Historical regional studies in the "newspatial history": the differentiation of subject fields |
| title_full | Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів |
| title_fullStr | Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів |
| title_full_unstemmed | Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів |
| title_short | Історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів |
| title_sort | історична регіоналістика в системі "просторової історії": диференціації предметних полів |
| topic | Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії |
| topic_facet | Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/71507 |
| work_keys_str_mv | AT vermeničâ ístoričnaregíonalístikavsistemíprostorovoíístoríídiferencíacíípredmetnihpolív AT vermeničâ istoričeskaâregionalistikavsistemeprostranstvennoiistoriidifferenciaciipredmetnyhpolei AT vermeničâ historicalregionalstudiesinthenewspatialhistorythedifferentiationofsubjectfields |