Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр.

В статті розглядаються особливості інкорпорації Українського Правобережжя до складу Російської імперії та обумовлену цим політику стосовно адаптації місцевих національно-культурних відмінностей до загальноросійських порядків. А зокрема, політику влади щодо римо-католицького кліру в умовах розгортанн...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
Date:	2010
Main Author:	Земський, Ю.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2010
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/71741
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр. / Ю. Земський // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 149-161. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859644692879114240
author	Земський, Ю.
author_facet	Земський, Ю.
citation_txt	Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр. / Ю. Земський // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 149-161. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
description	В статті розглядаються особливості інкорпорації Українського Правобережжя до складу Російської імперії та обумовлену цим політику стосовно адаптації місцевих національно-культурних відмінностей до загальноросійських порядків. А зокрема, політику влади щодо римо-католицького кліру в умовах розгортання національного руху поляків за відновлення власної держави. В статье рассматриваются особенности инкорпорации Украинского Правобережья в состав Российской империи и обусловленную этим политику касательно адаптации местных национально-культурных отличий к общероссийским порядкам. А в частности, политику власти в отношении римо-католического клира в условиях развития национального движения поляков за восстановление собственного государства. The article deals with the peculiarities of the incorporation of the Rightbank Ukraine into the Russian empire as well as with the determined by this fact policy of adaptation of local national and cultural differences to general Russian rules. Special attention is given to the authorities’ policy concerning Roman Catholic clergy in the conditions of the development of the Polish national movement for the restoration of their own state.
first_indexed	2025-12-07T13:26:43Z
format	Article
fulltext	149 Українське Правобережжя впродовж ХІХ ст. переживало, як відо- мо, епоху “перетравлювання” Російською імперією. Це був доволі три валий та болючий процес як для “жертви” так і для “імперського молоха”, адже поширюючи свої кордони в західному напрямі Російська імперія зіткнулася з дійсністю, коли завойовані народи виявилися значно культурнішими та цивілізованішими за своїх завойовників. Тож на відміну від військових розширень кордонів на сході чи південно- схід ному напрямі, які трактувалися “цивілізаційною місією”, завою- вання західних сусідів потребували значно більших політично-ідеоло- гіч них зусиль від імперії, аби переконати завойованих в тому, що зміни, які до них прийшли “покращать їхнє життя вже сьогодні”. А отже, Російська імперія, в традиційній для себе тактиці, почала “пра- цювати” із новонабутими елітами на новоприєднаних територіях. В доіндустріальній Російській імперії, якою вона була розпочавши похід на захід, за звичайне було мислити і діяти, як зазначає Андреас Каппелер, налагоджуючи добрі стосунки з пануючими верствами, зі знаттю, з елітою новоприєднаних земель: “...знать Росії інтегрувала не російська мова та культура і не православна віра, а благородне по- ходження, служіння правителю й спосіб життя, який ґрунтувався на західній освіті. Держава кооперувалася зі знатними елітами різного віросповідання, але не з православними селянами” [9, с. 124]. Тому-то, приєднавши Українське Правобережжя Катерина ІІ видала ряд указів, якими гарантувала всім, хто її визнає за государиню, збереження всіх прав як юридичних так і майнових – це була для імперії традиційна вже давно тактика. Цим же пояснюється той факт, що перші два десятиліття російського панування на землях колишньої Речі Поспо- Юрій ЗЕМСЬКИЙ (Хмельницький, Україна) Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр. УДК: 94(477).081(477.4) 150 литої були періодом розквіту польської освітньої системи й польської культури [9, с. 114]. Польська триступенева шкільна система була в цілому збережена і складалася із густої мережі церковних і світських початкових шкіл, чисельних середніх шкіл на зразок єзуїтських коле- гій, з вінцем у цій системі — Віленською академією. Додатково, у 1803 р. з’явився Віленський університет, 1805 р. – Кремецький ліцей, 1816 р. – Варшавський університет. Звісно, що всі ці “блага” були винагородою за лояльність, а водночас спробою прихилити серця нових підданих до влади “добрих імператорів”. Зокрема, збережена та примножена освітня система була дітищем, як відомо, Адама Єжи Чарторийського, який тривалий час перебував “у фаворі” Олександра І і, таким чином, можливо, прагнув, певною мірою, “викупити свою провину” перед, власне, поляками. Загалом же, і в часи Катерини ІІ, і за Павла, і за Олександра І польськими вельможами, які “кидали- ся” в обійми завойовниці-імперії керував примітивний, але водночас цілком природний страх втратити свої статки, впливовість, позбутися життєвих розкошів і т. ін. Разом з тим — імперія потребувала вірнопідданих слуг на ново- набутій території, тож щедро була готова винагороджувати “кращих з кращих”, хто “вмів” себе проявити. Імена таких вельмож як брати Адам та Костянтин Чарторийські, Францішек Браницький, Северин Жевуський, Антоній та Борис, батько й син Четвертинські, Юзеф Іллін- ський, Ян і Северин, брати Потоцькі є іменами впливових польських вельмож при російському дворі, які зуміли зберегти і примножити свої статки в нових умовах, щоправда, ціною, почасти, зречення від них самих поляків. Імперія, по суті, прагнула “купити” польську еліту і в такий спосіб “легалізувати” свої права на колишніх землях Речі Посполитої. Однак, в польському суспільстві вже почалося на той час “визрівання” стосун- ків нової якості – серед поляків зародилися націоформуючі процеси, а тому, задобрювання еліти не забезпечило покірного прийняття нової влади всім суспільством, тож поступки та “загравання” щодо поляків змінилися швидко жорстким режимом та репресіями, зросійщенням освітньої та духовної сфер життя, конфіскаціями майна тощо. Ферментом польського націотворення стала сама специфіка структури польського суспільства. Багатотисячна малоземельна та без земельна шляхта, яка претендувала на подальше збереження свого безподаткового статусу, виявилася значною проблемою для імперії. Ще 151 парадоксальніше, що такою ж проблемою чиншова (як її називали) шляхта була для самої Речі Посполитої і ця занепадаюча, напередодні своєї повної загибелі держава сама ж почала з чиншовиками боротьбу. Як зазначає Даніель Бовуа: “…якби країна [Річ Поспо лита – Ю. З.] іс- нувала далі, то поляки, мабуть, викоринили б цей пережиток давнини значно швидше, ніж росіяни, котрим знадобилося мало не століття”[1, с. 65]. Одначе, він же таки наводить прекрасний документ, що засвід- чує політичні настрої цієї “гербової голоти”, а, заразом, свідчить про зручність моменту, коли відповідальність за проб леми чиншовиків авто- матично знялися із “братів-поляків” і лягли на “завойовників-ро сіян”. Д. Бовуа подає фрагмент “Скарги убогої подільської шляхти до Сейму”, написаної в другій половині 1792 року, де 82 скаржники розповідають про свою долю і заявляють, що “готові діяти за наказом і першим знаком Найяснішої Речі Посполитої, але що можуть зробити вони, за- сипані попелом невільництва?... Волаємо до вас із плачем, найясніші стани Речі Посполитої, змилуйтеся над зубожілою братією, надайте їй свою протекцію, не дайте їй занепасти, не дайте її нищити, і вона стане найміцнішою опорою вітчизни... багато шляхтичів-поляків, що втратили свою власність через зловживання панів, розкидано по різних чужоземних краях; з цього для вітчизни діється немала шкода, але коли вони дізнаються про милосердя до шляхти, то з радістю повернуться до своєї вітчизни і, отримавши разом із нами милосердя, молитимуться Богові за найяснішого монарха та найяснішу Річ Посполиту, віддадуть їй своє життя і проллють за неї кров”[1, с. 63–64]. Власне, ця дрібна – в сенсі заможності, мало-, або зовсім безземельна, однак гонорова своєю честю та гідністю шляхта якраз і стала тією головною силою на фундаменті якої будувалося нове суспільне самоусвідомлення по- ляків – усвідомлення громадянської спільноти – нації. Цю закономірність розуміли та відзначали навіть російські чинов- ники, які перебували у вирі тих процесів. Так, зокрема, чиновник з особливих доручень, який таємно здійснив місію з вивідування “духу та напрямку думок поляків” на Волині у 1839 р. Маєр Фон Ґільденбрант у своєму звіті доповідав, що “заможні поміщики, яких особливо багато на Волині, підкорившись силі обставин і опікуючись своїми статками, огородили себе благорозумним мовчанням... Навпаки, дрібні шляхтичі, яким нічого або майже нічого втрачати теревеняють про революцію і, як здається, готові взбунтуватися при найпершій же нагоді”[11, арк. 9зв.–10]. 152 Націоформуючого змісту були всі організаційні зусилля до яких вдавалися поляки, відстоюючи своє право на відновлення відібраної у них держави, зокрема, готуючи повстання 1830–31, а особливо 1863–64 років. Красномовною ілюстрацією-доказом цього є значний перелік про- кламацій та закликів, які з'явилися напередодні Січневого повстання 1863–64 років, що сильно занепокоїло владні органи імперії. Зокрема, ще в липні 1861 р. київським військовим генерал-губернатором було розіслано до цивільних губернаторів Правобережжя просторе інформу- вання щодо появи значної кількості польських закликів “в бунтівному дусі”, де проголошується, що “...всі поляки запрошуються до згоди і взаємної любови, до підняття селян на рівень із поміщиками, засобами надання у власність землі, а також навчанням їх і створенням шкіл..., всі – старі і молоді, жінки і чоловіки повинні виявляти недовіру до уряду, не шукати у нього допомоги, а вирішувати всі можливі супереч- ки і тяжби самим між собою..., до поєднання і братерства з міщанами, ремісниками і євреями, котрі вже висловили польські почуття і є в сутності такими ж поляками тільки іншої віри, до загальних взаємних зусиль і трудів для блага і незалежности Польщі”[4, арк. 8–9]. Для публічної демонстрації такої національної єдності пред- ставники всіх станів та верств, громад, корпорацій, товариств тощо запрошувалися, зокрема, на 10 жовтня 1861 р. до м. Городло, аби взяти участь у відзначенні урочистостей з нагоди святкування чергової річниці союзу Литви та Польщі. Ця публічна маніфестація мала за- свідчити, на переконання її організаторів, єдність всіх станів і народів (а саме поляків, русинів та литовців), які поєдналися в єдиній Польщі, при цьому, окремо запрошувалися до участі в маніфестації також “по- ляки мойсеєвого віросповідання”[4, арк. 12–14зв.]. Зрозуміло, що такі заклики до формування нації, іншими слова- ми кажучи, таким чином “конструйована нація” – була абсолютною абстракцією; це був патріотичний романтизм, який цілковито апелю- вав до людських почуттів, до духовних переживань, до людського сумління, моралі та честі, але зовсім не враховував ні культурних, ні політичних та економічних реалій життя, ні досвіду та спадщини історії, ні суб'єктивно індивідуальних спокус та страхів і т. ін. Як за- уважує Анджей Валіцький, польські націоналісти були політичними романтиками, що “вірували в нації як “Божі творіння”, які бунтують проти наднаціональних – отже, “штучних” – егоїзму та аморалізму 153 легі тимних монархій. Польські месіаністи означували націю як “гро- маду духів зі спільним призначенням”. Адам Міцкевич підкреслював незалежність (у такий спосіб витлумаченої) нації від батьківщини як “шматка землі, окресленого кордонами..., бо національність визна- чається місією, а не географією”[3, с. 539]. Інакше кажучи, поляком важливо “почуватися”, тому усі в Польщі сущі, а також за її межами, поляки мають силу у спільній волі, в спільних духовних прагненнях і усвідомленнях. Маючи такі чесноти можна змінювати реалії буття, бо воно (буття) є похідним, а не визначальним у житті. Такі гіперболізо- вано романтичні уявлення польських патріотів про чинники, реалізу- вавши які можна домогтися народження власної нації, а завдячуючи їй – здобути державу, звичайно, не могли обійтися без залучення до націоформуючих зусиль інституту церкви та її служителів. Рідна церква – для поляків – костьол польський – була тим обере- гом, тим єдиним на увесь широкий світ місцем, де можна почуватися як в “батьківському домі” – спокійно, затишно, в огорненні любови. Адже вітчизна втрачена, батьківська земля сплюндрована варварами- загарбниками, накинуті чужі порядки, всюди панують чужинці – де прихилити затьмарену важкими думами голову? Як заспокоїти зболіле від кривди, неправди та несправедливості серце? Лише рідна віра та рідна церква за таких умов рятують слабку людину та проводять її до Істини, до Правди, до Бога, а тому – до Життя. Стражденний, розіп'ятий Ісус став символом стражденної Польщі. Тривала, повсякчас поновлювана новими спалахами активності боротьба, яка щораз супроводжувалася все новими поразками та но- вими втратами виховала кілька поколінь польських патріотів-борців із психологією власної приречености та покликанням до саможертовнос- ти. В середовищі польського національного патріотизму, як зауважує А. Валіцький, утвердився своєрідний романтичний культ поразок і страждань з переконанням, що “поразка в героїчній борні за гідну справу є по суті моральною перемогою, а великі страждання – це необхідне очищення”[2, с. 586]. А отже, поляки стали схильними до культу мартирології, до уславлення своїх поразок. “Польське gloria victis (лат.: слава переможеним) так міцно вкорінилася у колективну свідомість, що майже геть забули: це перевертання традиційного vae victis (лат.: горе переможеним) – максими за якою постала дав- ньоримська практика суворого покарання командувачів у програних війнах”[2, с. 586–587]. Поляки цього часу не лише обернули на зворот- 154 нє героїчний заклик до перемоги, але й романтизували свої програші, створивши своєрідний культ “христосовості” Польщі, “розіп'ятої заради порятунку інших націй, а отже такої, що виконує месіанську роль [2, с. 592]. Навіть Карл Маркс, говорить А.Валіцький – називав тоді Польщу “народом необхідним”,”безсмертним лицарем Європи”, нацією “двадцяти мільйонів героїв”, що боронять Захід від “азійського варварства під проводом Москви”[2, с. 588]. Духовенство католицької церкви відігравало у цих процесах до- волі значну роль, адже консолідувати суспільство навколо Великої Ідеї: “Стати всім як Один в боротьбі за рідну Польщу” – означало підняти дух поляків та вселити їм Велику Віру, звісно, здійснити це не можна було без віри в Господа та без рідного костела. Білоруська дослідниця Валентина Яновська, проаналізувавши російську історіографію щодо проблеми участі католицького кліру у повстанні 1863–64 років, прийшла до висновку, що автори більшості праць в російській історіографії категорично заявляють про вирішаль- не значення саме католицьких ксьонзів та монахів як головної ідейної сили вказаного повстання. А якщо окремі із російських дослідників були і менш категоричними, то, в цілому, сутність їх висновків все ж залишалася такою ж [16, с. 614]. Тож звернімося до першоджерел та спробуємо поглянути очима російських чиновників середини ХІХ ст. на події польсько-російської політичної боротьби та визначення у ній значення католицького духовенства. Як відомо, початок правління Олександра ІІ став періодом іс- тотних змін в житті Російської імперії – це був початок підготовки, так званих, великих реформ, від яких очікувалося надзвичайно багато позитивних перетворень в усіх сферах життя суспільства. В умовах проваджуваної тоді в імперії виняткової ліберальної політики, поляки сподівалися “мирно” отримати бажані поступки, права та свободи, які б задовольнили національні інтереси. Після погромів та репресій, що послідували за Листопадовим по- встанням 1830–1831 років, перші заяви та домагання поляків другої половини 50-х років виглядали цілком скромними та законними. Так, в ході зібрання дворян Подільської губернії та виборів предводителів, а також суддів, що відбувалося у м. Кам'янці-Подільському в першій половині жовтня 1859 року, дворянами було складено так званий Адрес (звернення) до Всеавгустійшого монарха, як вони писали. Поміж ін- шим, дворяни скаржилися, що в багатьох місцях Подільської губернії 155 кількість католицьких церков є не достатньою з огляду на чисельність віруючих, в зв'язку з чим, просили збільшити число приходів. А вод- ночас, просили дозволу аби настоятелі костелів могли створювати приходські училища, щоб давати можливість “дітям бідних простолю- динів римо-католицького віросповідання отримувати пізнання хоча б перших основ віри”, а також “відновити благочинні товариства римо- католицьких сестер милосердя, відкриваючи раніше зліквідовані та призначаючи необхідні суми коштів на їх утримання”[12, арк. 10]. Такий “глас вірнопідданих” було сприйнято доволі спокійно і на- віть “з розумінням”. Листом міністра внутрішніх справ подільському губернатору від 9 січня 1860 р. було повідомлено, що на його від- ношення з питання Адреса подільських дворян, імператор призначив розглянути прохання на Комітеті Міністрів. В свою чергу, Комітет вважав за доцільне повідомити дворянам: 1) що відносно створення нових римо-католицьких приходів ніколи не було і не може бути перешкод; 2) що навчання дітей простолюду основам віри повинне належати до загальної системи поширення народної освіти в імперії і що нині (підкреслено в документі) римо-католицьке духовенство стосовно навчання першим основам Закону Божого має ті ж самі права як і православне; 3) що стосується товариств сестер милосердя, уряд вже має певні свої міркування і ця справа в свій час буде розглянута у встановленому порядку [12, арк. 38–39]. Така стримано-обнадійлива відповідь подільським дворянам значною мірою була дипломатичним реверансом. В життєвій практиці ставлення до будь-яких спроб поляків “організуватися”, навіть із найблагороднішими прагненнями просвіти чи надання милосердної допомоги простолюду – у владних колах зу- стрічали як спробу “навернення людей на свою сторону”, а отже, це завжди викликало невдоволення та заборонялося. Цікаво, що разом із такою відповіддю публічною, по інстанціям владної вертикалі було спрямовано цілком протилежного настрою резолюцію. В Огляді по- літичного стану у Правобережній Україні за той же 1859 рік київський генерал-губернатор доповідав, що “тутешні поляки демонструють діяльність на користь своїх національних мрій. Це виявилося в спро- бах поляків взяти в свої руки першопочаткове навчання сільського населення і засобами поширення грамотності нав'язувати йому ідею про польську його належність” [14, арк. 6]. Окремої уваги в цьому ж звіті було приділено і латинському духовенству, про яке йшлося, що католицькі пастирі, як і завжди вирізняються фанатизмом і надають 156 підтримку польським патріотичним прагненням, хоча поводять себе при цьому дуже обережно [14, арк. 11]. Боротьба за право надання освіти простолюду стала головною проблемою у стосунках поляків із владою у наступному – 1860 році. Повітові справники з усіх губерній Правобережжя доповідали про створення поляками при костелах та монастирях несанкціонованих шкіл [13]. Щодо цієї проблеми між київським генерал-губернатором І. Васильчиковим та подільським предводителем дворянства І. Суля- тицьким, а ще більше, єпископом кам'янецької римо-каторлицької єпархії А. Фіалковським розгорнулося навіть інтенсивне і довготривале листування. Предводитель із єпископом виборювали право навчати людей основам Закону Божого, вказуючи, в тому числі, і на вище згадане рішення Комітету Міністрів у відповідь на звернення подільських дво- рян до монарха [13, арк. 4–18]. На всі ці, спочатку, прохання, а згодом і закиди, генерал-губернатор відповідав, що надання знань основ За- конів Божих та молитов не можна плутати та прирівнювати до надання першопочаткової освіти, що в жодному разі не можливо без дозволу начальства, в кожному конкретному випадку [13, арк. 9]. Далі ця епістолярна дискусія полишила тему доцільності надання людям початкових знань і стосувалася виключно тільки проблеми мови, якою можна навчати селян основам віри. Єписком відстоював право навчати Закону Божого в костелі польською мовою [13, арк. 119, 129, 164]. Російські чиновники з обуренням відзначали, що на території Росії людей, які не є поляками за походженням неприпустимо навчати польською мовою, навіть основам католицизму [13, арк. 122, 127, 165]. Цікаво, що остання резолюція у цій справі про повну заборону навчан- ня Закону Божого католиків іншими мовами, окрім російської, була видана у грудні 1865 року, коли вже змінилися і генерал-губернатор і предводитель дворянства і подільський архієпископ [13, арк. 215]. Відслідковуючи хід поступового зростання ворожості настроїв влади щодо католицького духовенства, треба відзначити, що своєрід- ний злам відбувся у 1861 році. Як відомо, в самій Польщі – у Варшаві – в річницю Листопадового повстання – 28 листопада 1860 р. відбулася відверто політичного характеру маніфестація. Мітенгувальники перед костелом Кармелітів проспівали патріотичні гімни: “Ще не вмерла Польща” та “Боже, що з Польщею”. Активізував свою діяльність Таємний комітет, закликаючи до згуртування патріотів. З лютого 157 1861 р. маніфестації в Польщі стали перманентним явищем, а влада щодалі більше роздратовуючись почала застосовувати силу, включно із вогнепальною зброєю [8, с. 326–327]. У жовтні 1861 р. в Королівстві польському запроваджено було військовий стан із забороною будь- яких зібрань та демонстрацій – це був початок широкої і відвертої конфронтації, яка поступово зростаючи, переросла, врешті-решт, у збройний виступ Січневого повстання 1863 року. Саме з осені 1861 року, в знак солідарності із діями поляків Королівства – відбулося ряд політичних акцій і в Правобережній Україні та на Поділлі, зокрема. Найгучнішого розголосу набули, так звані, маніфестації в костелах. Приміром, 8 жовтня в Голованевському костелі Балтського повіту братами Валерієм, Костянтином та Юліаном Гленбоцькими було ініційовано виконання патріотичного гімну, який розпочинався словами: Боже! Хто Польщу протягом довгих віків Осявав блиском могутності і слави, Хто захищав щитом своєї опіки Від нещасть, які мали її пригнічувати, Перед твоїми вівтарями приносимо молитви: Батьківщину, вольності, поверни нам, Господи [6, арк. 4–4зв.] Показово, що Валерій Гленбоцький незадовго до того, повернув- ся із еміграції з Франції, Костянтин, отримавши помилування, повер- нувся із Оренбурзького лінійного батальйону, а Юліан був місцевим поміщиком. Відкрито та сміливо підтримали братів – Юліанова дру- жина та вільнопрактикуючий лікар Пфафіус, інших, хто допомагав в костелі співати, поліції встановити не вдалося [6, арк. 1–3]. 19 жовтня подібна маніфестація відбулася у Немирівському косте- лі. ЇЇ ініціаторами було визнано учнів Немирівської гімназії. Причому, головну увагу поліція звернула на те, що серед активних учасників, по- особливому виявив себе учень 6-го класу гімназії – Євген Колянков- ський, який, як з’ясувалося, за віровизнанням був православним [5, арк. 21зв.]. Крім співу гімнів, учасники акції в Немирівському костелі символічно зобразили катафалк. (По-середині костелу кількома учнями гімназії було розпростерто велике червоне сукно, а Є. Колянковський із великим дерев’яним хрестом в руках став поперед цього сукна). У цій акції, як доповідала поліція, треба бачити публічну демонстрацію тра- уру за жертвами Варшавських подій [5, арк. 21–22 зв.]. 158 Глибокі “занепокоєння” участю студентів Київського університе- ту Святого Володимира в масових акціях панахид за убієнними у Варшаві висловлювалися також в освітньому відомстві. Київський костел опинився в полі особливої уваги. Міністру освіти доповідали з Києва, що в костелі збирається від двох до чотирьох тисяч людей, які не лише беруть участь в панахидах, але й демонстративно носять на одягу траурні кокарди, зв’язані з біло-чорних стрічок, а також зби- рають пожертви сім’ям загиблих у Варшаві [15, арк. 27–28]. Водночас з тим, студенти не відвідують занять і не займаються самоосвітою, а натомість – пишуть і поширюють анонімні листи та пасквілі антиуря- дового змісту. Ті ж студенти закликають людей польського походжен- ня, аби ніхто не брав участі в жодних балах, танцювальних вечорах і т. п. веселощах, а коли, зокрема, в пансіоні дівиць відбувся такий танцювальний вечір, то по його закінченні, тієї ж ночі, там були ви- биті шибки [15, арк. 3–4зв.]. Оцінку усім вказаним подіям, що відбувалися в Українському Правобережжі, було висловлено в Огляді стану справ у Київській, Подільській та Волинській губерніях за 1861 рік, де генерал-губернатор резюмував, що політичний стан в краї цілковито є наслідком подій, які відбуваються у Царстві Польському [10, арк. 15]. “Патріотичний рух серед польського населення місцевого краю на цей раз набув більш серйозного характеру. Зі сторони агітаторів були застосовані всі мож- ливі зусилля, аби як можна більше поширити рух і зробити його за- гальним, народним – писав Іларіон Васильчиков – знову почалося співання патріотичних гімнів у костелах; носіння трауру, а також на- ціонального одягу та різних умовних символічних знаків; а крім того, встановлення у громадських місцях хрестів в пам’ять про вбитих у Варшаві” [10, арк. 15зв.] Чи можна однозначно стверджувати, що саме католицьке духо- венство було ініціатором та організатором всіх вище зазначених подій та акцій? Документи про це не свідчать. Швидше молодь і, в першу чергу – студенти були найбільш активними в політичних процессах. Зокрема, в листі до міністра освіти саме так і констатувалося, що “на- родна думка приписує організаційну роль проведених у костелах па- нахид студентам” [15, арк. 28]. Разом з тим, поза сумнівом, саме костел став своєрідним організуючим та символічним центром на- вколо якого гуртувалися національні, патріотичні сили. Ревні релігій- ні почуття доповнювалися та поєднувалися із переживаннями націо- 159 нальними і, таким чином, кожен поляк усвідомлював свою самобутність та окремішність своєї історії, культури, традицій: юридично-правових, соціально-буттєвих, економічно-господарчих тощо від історії, культу- ри, традицій російських. Костел за таких умов став для поляків релігійно-духовним оберегом власної польськости, а значення духо- венства як пастирів рідного народу – набуло особливого, певною мірою символічно-містичного змісту. Саме ця обставина, треба думати, й сформувала у російській історіографії переконання вирішальної ролі католицького духовенства в справі національних рухів поляків у ХІХ ст. і в повстанні 1863–64 років, зокрема. Далеко не таку гіперболізовано значну роль духовенства у наці- ональних рухах поляків вбачають польські історики. Так, приміром, Ганна Дильонгова пише, що духовенство звичайно не могло стояти осторонь важливих національних питань, але: “Як зазвичай буває в таких випадках, по-спрвжньому залученою до національних справ була лише невеличка кількість духовних осіб, часом одинаків. Кон- спіративні групи загалом були нечисленні, отже небагато було і ксьонзів-змовників” [7, с. 69]. Цілком слушно, видається, вона ж за- значає, що у скрутні часи національних повстань, саме становище змушувало клір до чіткої позиції. Ксьонзи не безпідставно могли бо- ятися, що паства може відійти від них у випадках їх нерішучості, конформізму чи боягузства, хоча, разом з тим: “За злученість із сус- пільством у національних справах вони розплачувалися ув’язненням, вигнанням, засланням і репресіями проти Церкви” [7, с. 69]. А отже, католицьке духовенство змушене було залишатися “на висоті” суспільно-політичних викликів, аби не втратити “своє обличчя” в очах власної пастви, а заразом не спровокувати безжальних, нищівних роз- прав з боку влади, оскільки “викриття” навіть окремих ксьонзів обер- талося репресіями проти всієї Церкви та духовенства. Такі реалії життя навчили католицьких священиків конспіруючись, максимально приховувати свої справжні думки, почуття та уподобан- ня і, можливо, саме тому імперська влада розуміючи таку вмілу по- двійність гри духовенства надавала йому такого вагомого значення в організації національно-політичної боротьби. Зрештою, як і відзначає Г. Дильонгова, в умовах поділу польських теренів під владою трьох загарбниць саме Церква лишилася єдиною установою із безперечно польським характером [7, с. 71]. 160 Джерела та література: 1. Бовуа Даніель. Російська влада та польська шляхта в Україні. 1795– 1830 рр. / Перекл. з француз. Зої Борисюк. – Львів: Кальварія, 2007. – 296 с. 2. Валіцький Анджей. Три патріотизми. // Націоналізм: Антологія. 2-ге вид. / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 566–599. 3. Валіцький Анджей. Чи можливий ліберальний націоналізм ? // Там само. – С. 537–550. 4. Державний архів Хмельницької області. Фонд 228. – Опис 1. – Спр. 3307. 5. Там само. – Спр. 3310. 6. Там само. – Спр. 3314. 7. Дильонгова Ганна. Історія Польщі 1795–1990 / Пер. з пол. М. Кір- сенка. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 239 с. 8. Зашкільняк Леонід, Крикун Микола. Історія Польщі: від найдав- ніших часів до наших днів. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – 752 с. 9. Каппелер Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Істо рія. Розпад / Перекл. з німецьк. Х. Назаркевич, наук ред. М. Крикун. – Львів: Вид. Українського Католицького Університету, 2005. – ХІІ+360 с. 10. Центральний державний історичний архів України у Києві. Фонд 442. – Опис 38. – Спр. 88. 11. Там само. – Опис 789 А. – Спр. 177. 12. Там само. – Опис 809. – Спр. 134. 13. Там само. – Опис 810. – Спр. 182. 14. Там само. – Опис 815. – Спр. 118. 15. Фонд 707. – Опис 261 (1861). – Спр. 7. 16. Яноўская Валянціна. Каталіцкі клір і паўстанне 1863–1864 гг. у Расійскай імперыі: гістарыяграфія // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. – Львів: Логос, 2005. – Книга 1. – С. 614–620. Юрій Земський (Хмельницький, Україна) Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–64 рр. В статті розглядаються особливості інкорпорації Українського Право- бережжя до складу Російської імперії та обумовлену цим політику сто- совно адаптації місцевих національно-культурних відмінностей до загаль- норосійських порядків. А зокрема, політику влади щодо римо-католицького 161 кліру в умовах розгортання національного руху поляків за відновлення власної держави. Ключові слова: Правобережна Україна, націоформуючі процеси, імперська політика, католицьке духовенство. Юрий Земский (Хмельницкий, Украина) Мифы и реальность относи- тельно организующей роли римо-католического духовенства Правобе- режной Украины в подготовке польского восстания 1863–64 гг. В статье рассматриваются особенности инкорпорации Украинского Правобережья в состав Российской империи и обусловленную этим по- литику касательно адаптации местных национально-культурных отличий к общероссийским порядкам. А в частности, политику власти в отноше- нии римо-католического клира в условиях развития национального дви- жения поляков за восстановление собственного государства. Ключевые слова: Правобережная Украина, нациоформирующие процессы, имперская политика, католическое духовенство. Yuriy Zemsky (Khmelnytsky, Ukraine) Myths and facts of organizational role of the Right-Bank Ukrainian roman-catholic clergy in the process of preparing the Polish uprising of 1863–64. The article deals with the peculiarities of the incorporation of the Right- bank Ukraine into the Russian empire as well as with the determined by this fact policy of adaptation of local national and cultural differences to general Russian rules. Special attention is given to the authorities’ policy concerning Roman Catholic clergy in the conditions of the development of the Polish national movement for the restoration of their own state. Key words: Right-bank Ukraine, nation-forming processes, empire’s policy, Catholic clergy.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-71741
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0076
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T13:26:43Z
publishDate	2010
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
record_format	dspace
spelling	Земський, Ю. 2014-12-10T09:18:58Z 2014-12-10T09:18:58Z 2010 Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр. / Ю. Земський // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 21. — К., 2010. — С. 149-161. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. XXXX-0076 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/71741 94(477).081(477.4) В статті розглядаються особливості інкорпорації Українського Правобережжя до складу Російської імперії та обумовлену цим політику стосовно адаптації місцевих національно-культурних відмінностей до загальноросійських порядків. А зокрема, політику влади щодо римо-католицького кліру в умовах розгортання національного руху поляків за відновлення власної держави. В статье рассматриваются особенности инкорпорации Украинского Правобережья в состав Российской империи и обусловленную этим политику касательно адаптации местных национально-культурных отличий к общероссийским порядкам. А в частности, политику власти в отношении римо-католического клира в условиях развития национального движения поляков за восстановление собственного государства. The article deals with the peculiarities of the incorporation of the Rightbank Ukraine into the Russian empire as well as with the determined by this fact policy of adaptation of local national and cultural differences to general Russian rules. Special attention is given to the authorities’ policy concerning Roman Catholic clergy in the conditions of the development of the Polish national movement for the restoration of their own state. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр. Мифы и реальность относительно организующей роли римо-католического духовенства Правобережной Украины в подготовке польского восстания 1863–64 гг. Myths and facts of organizational role of the Right-Bank Ukrainian roman-catholic clergy in the process of preparing the Polish uprising of 1863–64. Article published earlier
spellingShingle	Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр. Земський, Ю.
title	Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр.
title_alt	Мифы и реальность относительно организующей роли римо-католического духовенства Правобережной Украины в подготовке польского восстания 1863–64 гг. Myths and facts of organizational role of the Right-Bank Ukrainian roman-catholic clergy in the process of preparing the Polish uprising of 1863–64.
title_full	Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр.
title_fullStr	Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр.
title_full_unstemmed	Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр.
title_short	Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр.
title_sort	міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства правобережної україни в підготовці польського повстання 1863–1864 рр.
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/71741
work_keys_str_mv	AT zemsʹkiiû mífitarealʹnístʹŝodoorganízuûčoírolírimokatolicʹkogoduhovenstvapravoberežnoíukraínivpídgotovcípolʹsʹkogopovstannâ18631864rr AT zemsʹkiiû mifyirealʹnostʹotnositelʹnoorganizuûŝeirolirimokatoličeskogoduhovenstvapravoberežnoiukrainyvpodgotovkepolʹskogovosstaniâ186364gg AT zemsʹkiiû mythsandfactsoforganizationalroleoftherightbankukrainianromancatholicclergyintheprocessofpreparingthepolishuprisingof186364

Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863–1864 рр.

Institution

Similar Items