Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні

У статті проаналізовано українську фінансову термінологію (від Київської Русі до ХХ ст.). Досліджено такі писемні джерела: "Руська правда", "Лексикон словенороський Памви Беринди", "Актова книга Житомирського міського уряду кінця ХVІ ст.", "Ділова мова Волині і...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2006
1. Verfasser:	Товстенко, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української мови НАН України 2006
Schriftenreihe:	Лексикографічний бюлетень
Schlagworte:	Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/72916
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні / В. Товстенко // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. пр. — К.: Ін-т української мови НАН України, 2006. — Вип. 14. — С. 41-46. — Бібліогр.: 3 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-72916
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-729162025-02-23T17:03:51Z Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні Товстенко, В. Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика У статті проаналізовано українську фінансову термінологію (від Київської Русі до ХХ ст.). Досліджено такі писемні джерела: "Руська правда", "Лексикон словенороський Памви Беринди", "Актова книга Житомирського міського уряду кінця ХVІ ст.", "Ділова мова Волині і Наддніпрянщини ХVІІ століття". Подано комплексний аналіз назв грошових одиниць. Проаналізовано історію розвитку фінансової термінології Західної Європи: подано етимологію слів банк, вексель, індосамент тощо. 2006 Article Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні / В. Товстенко // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. пр. — К.: Ін-т української мови НАН України, 2006. — Вип. 14. — С. 41-46. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. XXXX-0118 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/72916 161.2.81‘373 uk Лексикографічний бюлетень application/pdf Інститут української мови НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика
spellingShingle	Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика Товстенко, В. Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні Лексикографічний бюлетень
description	У статті проаналізовано українську фінансову термінологію (від Київської Русі до ХХ ст.). Досліджено такі писемні джерела: "Руська правда", "Лексикон словенороський Памви Беринди", "Актова книга Житомирського міського уряду кінця ХVІ ст.", "Ділова мова Волині і Наддніпрянщини ХVІІ століття". Подано комплексний аналіз назв грошових одиниць. Проаналізовано історію розвитку фінансової термінології Західної Європи: подано етимологію слів банк, вексель, індосамент тощо.
format	Article
author	Товстенко, В.
author_facet	Товстенко, В.
author_sort	Товстенко, В.
title	Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні
title_short	Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні
title_full	Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні
title_fullStr	Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні
title_full_unstemmed	Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні
title_sort	історія розвитку фінансової термінологіїв країнах західної європи та україні
publisher	Інститут української мови НАН України
publishDate	2006
topic_facet	Лексикографія, лексикологія, фразеологія: теорія та практика
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/72916
citation_txt	Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні / В. Товстенко // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. пр. — К.: Ін-т української мови НАН України, 2006. — Вип. 14. — С. 41-46. — Бібліогр.: 3 назв. — укр.
series	Лексикографічний бюлетень
work_keys_str_mv	AT tovstenkov ístoríârozvitkufínansovoítermínologíívkraínahzahídnoíêvropitaukraíní
first_indexed	2025-11-24T03:41:38Z
last_indexed	2025-11-24T03:41:38Z
_version_	1849641610782965760
fulltext	Лексикографія, лексикологія: теорія та практика 41 Вікторія Товстенко, к. філол. н. * Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана (Київ) УДК 161.2.81‘373 ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ФІНАНСОВОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА УКРАЇНІ У статті проаналізовано українську фінансову термінологію (від Київської Русі до ХХ ст.). Досліджено такі писемні джерела: „Руська правда‖, „Лексикон словенороський Памви Беринди‖, „Актова книга Житомирського міського уряду кінця ХVІ ст.‖, „Ділова мова Волині і Наддніпрянщини ХVІІ століття‖. Подано комплексний аналіз назв грошових одиниць. Проаналізовано історію розвитку фінансової термінології Західної Європи: подано етимологію слів банк, вексель, індосамент тощо. Українська фінансова термінологія дуже давня за походженням і сягає своїм корінням періоду існування Київської Русі. У мові монастирських книг, купчих і дарчих записів, реєстрів майна та приватних листів відображено окремі слова, що фактично започатковували аналізовану галузеву терміносистему: мит, куни, данина (дань), мостове, порядне, перевоз, печать та ін. В основному, це назви повинностей і зборів (спочатку натуральних, а потім грошових), які сформувалися на основі загальновживаних слів. Писемні джерела Київської Русі називають п‘ять елементів давньоруської грошової системи: гривню, куну, ногату, резану, веверицю (векшу). Аналіз грошових співвідношень у збірнику основних законів давньої Русі – ―Руській Правді‖ – дозволив дослідникам реконструювати систему грошової лічби в ХІ столітті: гривна = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам. Пізніше, у ХІІ – ХІІІ століттях, у зв‘язку зі змінами обігових монет це співвідношення змінюється. Дослідники й досі не дійшли згоди з приводу того, які конкретні засоби обігу відповідають всім кунам, ногатам, резанам, векшам. Так, одні дослідники пов‘язують ці елементи грошової лічби з конкретними нумізматичними пам‘ятками, іноземними та власними монетами з грошового обігу давньої Русі. Наприклад, куну ототожнюють з основними срібними монетами грошового обігу: арабським дирхемом, візантійським міліарісієм, давньоруським срібляником та західноєвропейським денарієм. Ногату – з арабського ―нагд‖ – дзвінка, повноцінна, відбірна монета і пов‘язують з окремою групою якісних повноцінних арабських дирхемів. Резану поєднують з обрізками кун, фрагментами арабських дирхемів, які часто знаходять у давньоруських скарбах. Інші дослідники, аналізуючи писемні джерела, бачать у розмінних номіналах лічбу хутра куниць і білок (куна, вевериця). З фінським ―ногать‖ (нохат), що означало шкіра, хутро, пов‘язують і ногату. У багатьох регіонах світу хутро було однією з найрозповсюдженіших форм товаро- грошей. Будучи одним із основних елементів товарообміну, мірою вартості ще в домонетному обігу, хутро, поруч з монетами, залишилося товаро-грошима і в пізніші часи. Усталені назви ―розмінних одиниць‖ – товаро-грошей надовго залишилися в пам‘яті й перейшли на металеві гроші. Відомо декілька різновидів податків під назвою ―куниця‖, що, певно, фіксує ще одну функцію товаро-грошей-платежу. Наприклад, в Англії з її розвинутим монетним карбуванням в ХІ столітті м. Честер сплачувало річний податок хутром куниці. А у Києві в 1499 році за право торгівлі харчовими продуктами треба було заплатити податок-куницю, що в монеті дорівнювало 12 грошам: ―тот маєт * © В.Товстенко, 2006 42 Лексикографічний бюлетень, 2006, вип. 14 дати осьмнику (уряднику воєводи у торгових і торгово-судових справах) куницу дванадцять грошей‖. Існує припущення про зв‘язок терміна ―куна‖ з римською монетою. Причому відзначається, що сам термін був відомий не тільки слов‘янам, але й іншим народам, де перебували в обігу римські денарії. Подібне явище прослідковується і щодо терміна ―скот‖. У давнього населення Італії гроші позначалися словом ―pecunia‖ (лат. худоба). У давньофризькій мові слово ―sket‖ означало і худобу, і гроші. З цим же словом пов‘язується і назва ранньосередньовічної англосаксонської монети ―skeatt‖ і німецьке ―shatz‖ – скарб, давньоскандинавської ―skattr‖ – казна, гроші. У давній Русі слово ―скот‖ також означало гроші, а слово ―скотниця‖ – казну. Дослідники припускають, що всі ці терміни походять від давнього індоєвропейського терміна, який був узагальнюючим для позначення різних видів майна і багатства, а в пізніших східнослов‘янських мовах зберігся лише у назвах домашньої худоби. Або ж пов‘язують безпосередньо зі скотарством та його продуктами як мірою багатства та вартості. Але вже в давньоруські часи термін ―скот‖, напевно, вважався архаїчним. Давньоруські джерела віддають перевагу терміну ―куни‖, в узагальнюючому розумінні – гроші. А в більш пізніх редакціях давніх текстів ―куни‖ замінюють окремі випадки вживання терміна ―скот‖. В давньоруських джерелах фіксується чітке словосполучення ―гривня кун‖. Таким чином, для давньоруських часів найбільш вживаною і стійкою назвою розмінних грошових одиниць була куна. Але для ХХ століття цей термін щодо грошової одиниці звучить архаїчно, адже його етимологія сягає ще домонетного товарообігу. Хоч його використання відоме й у ХХ столітті. Під час другої світової війни урядом Хорватії було введено нову грошову одиницю – куну (1 куна = 100 банікам) з прокламативною метою. На середньовічних хорватських монетах зображувалася куниця, а з хорватської мови ―куна‖ перекладається як куниця. Увагу привертають й умовні назви давньоруських монет – ―срібляників‖ і ―златників‖, які почали використовуватися нумізматами ХІХ століття. Напевно, саме з назвою монетарного металу пов‘язувалися ці монети в очах сучасників, про що свідчать легенди на монетах: ―... а се його сребро‖, ―... а се його злато‖. У ХІІ–ХІV ст., незважаючи на посилення феодальної роздрібненості, між окремими частинами Русі і далі зберігалися економічні, політичні й культурні зв‘язки. Розвивається внутрішня і зовнішня торгівля, удосконалюється грошова система, встановлюється товарно-грошові відносини, відповідно до цього закріплюються лексеми та їх позначення. У минулому кількість виробничих сфер була порівняно незначною, і всі вони, по суті, зливалися із загальним життям, інтересами населення. Так, в українських пам‘ятках XIV-XV ст. спеціальні поняття сфери фінансових відносин передаються словами, що мали спочатку подвійну функцію (загальновживану і спеціальну). З часом такі слова спеціалізуються, набуваючи властивостей термінів у сучасному розумінні: выраховувати, длжъникъ, заплата, полтына, личба, мыто, мытник, гривня, деньга, накладъ, позычити, розходъ, отмЪнити (‘компенсувати‘), приход (‘прибуток, доход‘), пожиток (‘користь, вигода, зиск‘) і т.ін. [3]. Окрему мікросистему в складі соціально-економічної лексики становили назви податків і повинностей, які на сьогодні вважаються історизмами, наприклад, осадне – плата за поселення на новій землі, побережне – плата за користування узбережжями річок, шляхове – плата за привласнення приблудного коня або вола, помірне – плата за викочену з воза бочку для продажу, гребельне – плата за переїзд греблі, колодне – плата від колоди меду, ярмаркове – торгове мито на ярмарку тощо. Лексикографія, лексикологія: теорія та практика 43 На межі ХІІІ–ХІV століть у Східній Європі для злитків срібла починає використовуватись термін ―рубль‖. Існує кілька версій про походження цього терміна. Абсолютна більшість дослідників пов‖язує його з дієсловом ―рубить‖, зі зменшенням, поділом гривні-зливка. Тривалий час існувало паралельне вживання обох термінів. Протягом XIV–XV століть українські землі входили до кількох державних утворень зі своїми сформованими і такими, що формуються, монетно-грошовими системами. В результаті походу короля Казиміра ІІІ у 1349 році Галицька Русь увійшла до складу Польщі, але як окреме автономне утворення з правом карбування власної монети. Галицькі срібні монети, карбовані на початку 50-х років XIV століття і до 1414–1415 років, дослідники пов‘язують зі згадуваними в тогочасних писемних джерелах ―загальновживаними грошима‖ (―grossi usuali‖), ―грошима руської лічби‖ (―grossi numeri Ruthelialis‖), ―монетами, що курсують у Руській землі‖ (―moneta in terra Russie‖). Оскільки за метрологічними показниками галицькі срібні монети відповідають напівгрошеві, а не грошеві, в історіографії вони називаються квартниками. Остаточно не з‘ясовано, від якої метричної одиниці карбувалися галицькі напівгроші, але більшість дослідників пов‘язує їх карбування з краківською гривньою (лат. маркою). Не виключено також, що галицькі монети карбувалися згідно зі своєю лічильною галицько- руською гривнею, яка через економічні та політичні фактори не знайшла свого продовження в наступних грошово-монетних системах. Галицькі документи другої половини XIV століття називають «гривні руської лічби» (―marca Ruthenialis pagament‖), ―гривні львівської лічби‖ (―marca lemburgensis pagament‖), ―польські гривні‖ (―marca polonicalis‖). За винятком дуже обмеженої емісії за Казиміра ІІІ (1333-1370 роки), до 1526 року у Польщі не карбувалися монети номіналом у гріш – основної монетно-грошової одиниці європейських країн ХІІІ – ХV століть. Натомість у Польщі, як і на інших землях Центральної та Східної Європи, широкого розповсюдження набув чесько-празький гріш, карбований згідно з празькою гривнею. У Польщі на лічильну гривню йшло 48 грошів, у Чехії – 60. Високоякісні празькі гроші користувалися значним попитом і в Україні. Вже в першій половині XIV століття вони розповсюджувалися у Західній Україні, а з кінця ХІV- початку ХV століття празькі гроші – найбільш вживані монети на абсолютній більшості українських земель. У писемних джерелах празькі гроші відомі як широкі гроші (―gross lati‖). Поширення терміна ―гріш‖ на українських землях часто пов‘язується з Польщею. Але сама назва ―гріш‖ мала загальноєвропейське походження, а в Україні первинно пов‘язувалася, напевно, з празькими (чеськими), а не з польськими грошима. Назва ―гріш‖ (латинське ―grossus‖ – великий) використовувалася в загальноєвропейському масштабі, дала назву цілому періоду – ―періода гроша‖ в європейському монетному карбуванні. Нові, більші срібні монети-гроші прийшли на зміну знеціненим дрібним денаріям ХІ-ХІІІ століть, поступово перейняли на себе основне навантаження як лічильні одиниці. З появою талярів на початку ХVІ століття гріш та його фракції перетворилися на розмінні монети. На початку свого існування, в ХІV-ХV столітті, усі ―нові-великі‖ монети пов‘язувалися з грошима. Розрізняли різні позначення до основного номіналу: ―широкі гроші‖ (празькі-реальні гроші), ―загальновживані гроші‖, ―гроші руської лічби‖ (галицькі, руські напівгроші), ―малі гроші‖ (―grossi panvi‖). Першими реальними ―грошовими монетами‖ на території західноукраїнських земель у першій половині ХІV століття були празькі гроші Вацлава ІІ (1300–1305 рр.) та Яна Люксембурзького (1310–1346 рр.). Карбовані згідно з празькою гривнею, ці повноцінні монети швидко пристосувалися і до місцевої лічби. Ще задовго до реального надходження польських монет чи карбування галицьких, у 1320 році володимирський 44 Лексикографічний бюлетень, 2006, вип. 14 князь Андрій знижує норму сплати для краківських купців з 3 до 1 гроша. Напевно, вже в цей час на Правобережній Україні гріш починає використовуватися як лічильна одиниця та реальна монета-празький грош. Входження значної частини українських земель до складу Великого князівства Литовського і Руського мало своїм наслідком визволення від ординського іга, сприяло пожвавленню економічного та політичного життя. Заходи литовської великокнязівської адміністрації в подальшій централізації Литовсько-Руської держави, здійснювані за великого князя Вітовта (1392-1430 рр.) та наступних володарів, сприяють утвердженню загальнодержавної литовсько-руської грошової системи на українських землях. Розповсюдження набувають лічильні литовський рубль та копа, а розмінними номіналами виступають гріш і денарій (в джерелах згадуваний як пенязь – від німецької назви денарієвої монети ―pfennig‖). Вже з кінця ХІV століття литовський рубль згадується на українських землях в історичних джерелах. З другого десятиліття ХV століття литовський рубль відповідав 100 грошам та 1000 пенязям (денаріям). З другої половини ХV століття литовські рублі регулярно згадуються в джерелах у грошовій лічбі в Україні. Широкого вжитку на українських землях набула грошово-лічильна одиниця копа (лат. ―sexagena‖), що дорівнювала 60 грошам (для Чехії була еквівалентом гривні). Копа стала основним елементом грошової лічби Великого князівства Литовського і Руського в ХV-ХVІ століттях. Відносно широкий розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі в XV-XVII ст. у багатьох країнах Західної Європи викликав необхідність організації торговцями банків, де вони могли б зберігати грошові накопичення і проводити розрахунки безготівковим шляхом. Здійснення розрахунків через банк було викликано не тільки зручністю, але й прагненням уникнути труднощів при розрахунках готівкою, які були поширені на той час, і втрат, які були неминучі через псування монет, що становили тоді основну форму грошей. Слово „Банк‖ походить від старо-французького „banque‖ і означає „стіл‖. Конкретної історичної дати виникнення банків немає. Елементи розвитку банківської справи можна знайти в історії древніх держав – Вавилона, Єгипту, Греції, Рима. У ті часи банківські операції зводилися до придбання, продажу, розміну монет, обліку зобов‘язань до надходження термінів, прийому внесків, видачі позичок, іпотечним і ломбардним операціям. Але поступова зміна соціально-економічних умов (установлення ранньофеодальних порядків, перевага натурального господарства, осуд раннім християнством посередницьких грошових відносин) призвело до зменшення товарно- грошових операцій і разом з ними операцій, що сьогодні трактуються як банківські. Розкладання феодального ладу, розвиток міст, торгівлі і ремесел обумовило активізацію товарно-грошових операцій і сформувало потребу в посередниках, що могли мінімізувати ризики операцій із грошима. Середньовічні міняльні контори стали попередниками банкірів, вони приймали грошові внески в купців на збереження і спеціалізувалися на обміні грошей різних міст і країн.Згодом обмінювальники стали використовувати ці внески, а також власні кошти для видачі позичок і одержання відсотків, що означало перетворення міняльників у банкірів. Одним з перших банків у сучасному розумінні цього терміна став заснований у 1407 р. Банк Генуї. У Західній Європі перехід до кредитних банківських будинків і комерційних банків відбувся в другій половині ХVII ст., у США історія банківської справи починається з другої половини XVIII ст. В економічній літературі поширена думка, що слово ―банк‖ виникло у Венеції в XIV ст. і походить від італійського слова ―банко‖ – стійка, лавка, за якою стояв торговець грошима [2: 10]. Однак є й інша думка, яка зводиться до того, що слово ―банк‖ пов‘язане Лексикографія, лексикологія: теорія та практика 45 з кредитним інститутом, який був створений у Венеції в 1171 р. В той час Венеція підтримувала тісні зв‘язки з німецькими містами. Італійці запозичили німецьке слово ―банк‖, що дослівно означало ―маса‖, ―купа‖, і назвали створений кредитний інститут ―Banca di Venezia‖. Ця назва використовувалась для того, щоб підкреслити роль кредитного інституту як накопичувача грошей. Головними функціями банків були прийом вкладів від торговців і здійснення безготівкових розрахунків між ними, а також надання кредитів повноцінними грошима. Їм не були властиві такі функції, як випуск банкнот і здійснення внесків, використання яких побудовано на обігу чеків. Ці функції, як і багато інших, з‘явились пізніше, але саме вони і свідчать про появу банків у повному розумінні цього поняття. В Англії банки виникли в XVII ст. Першими банкірами в Лондоні були міняйли, а на периферії – торговці. Поряд з індивідуальними банками наприкінці XVII ст. з‘явились перші акціонерні банки. Найперша спроба створення комерційного банку в Росії була здійснена в м. Пскову воєводою Панасом Ордин-Нащокиним, але ця ідея не була схвалена центральним урядом. У 1729-1733 р. перші банківські операції в Росії стала здійснювати Монетна контора, а перший комерційний банк – Банк для поправлення при Санкт-Петербурзькому порту комерції і купецтва – з‘явився в 1745 р. Одним із найстаріших розрахункових засобів був вексель, поява якого була зумовлена необхідністю переказу грошей в інші міста, країни та оформленням відстрочки платежу при здійсненні торговельних операцій. Перші відомості про вексель пов‘язані з Стародавньою Грецією, у якій спостерігалися дуже міцні зв‘язки між міняйлами в різних містах. Нестача наявних грошей а також розуміння небезпеки тривалих подорожей призвели до того, що купець одержував розписку від одного міняйла в тому, що він одержить гроші в іншому місті у іншого, а потім за цією розпискою другий міняйло зможе повернути собі гроші у того, хто видав розписку. За своєю суттю така розписка була переказним векселем. Такі векселі широко використовувалися в Італії із середини ХІІ до середини XVII ст., коли вона була центром господарської і фінансової діяльності. Саме тому Італія вважається батьківщиною векселів. Якщо спочатку вексель гарантував одержання готівки в іншому місці, то пізніше він став виступати фактом обміну товару на гроші, які продавець одержував пізніше з врахуванням (відсотковий вексель) або без врахування (безвідсотковий) затримки. Новий період у розвитку векселя – це період індосаменту, спрощеної форми та своєрідного способу передачі векселя. Ареною нового періоду стала вже не Італія, а центр та північ Європи, насамперед Франція, а також Нідерланди, Німеччина та Великобританія. Перша звістка про індосамент датується початком XVII ст. Після нерішучих коливань французького законодавства індосамент остаточно визнаний і повноправно закріплений в Ордонансі Людовика XІV (1673 р.) і майже одночасно (у 1682 р.) – Вексельному Статусі Лейпцигу. У Росії вексель почав діяти за часів Петра І, який через безладдя пошти та небезпечність доріг знайшов можливим застосовувати векселі для переказу казенних грошей із одного міста в інше за участю купців. У кінці XVI – на початку XVII століть пожвавлюється економічно-культурне життя в Україні. Розвивається торгівля, поширюється грошовий обіг. Зміцнення внутрішнього ринку і розширення торгівлі в Україні у другій половині ХVІІ століття сприяло встановленню єдиного (рублевого) мита замість численних дрібних зборів, які існували в період феодальної роздрібненості. Митна система, дорожній примус, складське право знайшли відображення у спеціальних словах фінансово-бухгалтерської галузі: обмитити, копЬйка, подужне, поколодне, спашне, рубль, кредиторъ, вЬритель, шаг, цЪна і т.ін. Багато таких лексем із термінологічним значенням зафіксовано у „Лексиконі словенороському Памви Беринди‖ (1627), „Актовій книзі Житомирського міського 46 Лексикографічний бюлетень, 2006, вип. 14 уряду кінця ХVІ ст.‖ (1582-1588 рр.), у збірнику актових документів – „Ділова мова Волині і Наддніпрянщини ХVІІ століття‖. Соціально-економічні процеси ХVІІІ-ХІХ ст. в Україні викликають відповідні зміни й у формуванні фінансової термінології. В.Й.Горобець зазначає, що українська суспільно-економічна лексика ХVІІІ ст. (отже і фінансова) розвивалася на базі успадкованого фонду ХVІІ ст. шляхом дальшої асиміляції тих іншомовних слів, що тісно пов‘язувалися з обліково-розрахунковими операціями та деякими іншими поняттями у сфері купівлі-продажу (гандлюючий, зраховать, зрЪвЪзовати, отацювати, поклейнить, розквЪтатись, клеймовать, реестрикъ, коштъ)[1]. Проголосивши своїм Третім універсалом 18 липня 1917 року утворення Української Народної Республіки, Центральна Рада запровадила в Україні нову національну валюту. Первісно такою валютою було визначено український карбованець, вартість якого дорівнювала 17,424 долі щирого золота (1 доля = 0,044 г золота). Ухвалою Центральної Ради від 19 грудня 1917 року було видруковано перший грошовий знак Української Народної Республіки – купюру вартістю у 100 карбованців. Автором оформлення грошового знака був визначний український художник-графік Георгій Іванович Нарбут. Оформлюючи свою купюру, Нарбут застосував вишукані орнаменти в дусі українського бароко ХVІ-ХVІІІ століть, декоративні шрифти, зображення тризуба (родового знака князя Володимира Великого) та самостріла (герба Київського магістрату ХVІ-ХVІІІ століть). Напис ―100 карбованців‖ подавався на купюрі мовами чотирьох найчисленніших націй, що живуть на території України: українською, російською, польською та єврейською (івритом). Центральна Рада 1 березня 1918 року прийняла закон про запровадження нової грошової одиниці – гривні, яка поділялася на 100 шагів і дорівнювала ½ карбованця. 25 серпня 1996 року в засобах масової інформації було оголошено Указ Президента України ―Про грошову реформу в Україні‖. Розширення міжнародних контактів України у ХІХ-ХХ ст. сприяє збільшенню запозичених термінів у фінансовій термінологічній системі: кредит, фінанси, вексель, авізо, валюта, депозит, дебет, чек, акція дивіденд, біржа, бухгалтерія, банкротство, тариф, бюджет, стипендія, акциз, асигнація, капітал, актив, пасив, квота, дебет, кредит, премія, субсидія, фрахт, аванс, такса, емісія інвестиції, інкасо, акцепт, кліринг, штраф, дотація, пеня та інші широко вживаються фахівцями цієї галузі. У ХХ столітті відбувається нові якісні зміни в соціально-політичній та економічній системах, розвивається й удосконалюється фінансово-кредитний механізм. Зміни у суспільстві, в економічному житті народу знаходять відображення у мовній сфері, насамперед у галузі термінології: утворюються нові термінологічні одиниці, частина термінів виходить з ужитку, інші, змінивши свій поняттєвий зміст, розвиваються далі. Суттєва внутрішня еволюція, зумовлена новими соціально-економічними відносинами, простежується в семантиці багатьох сучасних фінансових термінів (гроші, кредит, фінанси, акція, вексель, податок, біржа, ваучер та ін.). Лексеми наповнюються новим змістом, семантика їх збагачується, денотативно-сигніфікативний зміст трансформується, що знаходить відображення в оновлених дефініціях термінів. Отже, сучасна українська фінансова термінологія – продукт історичного розвитку суспільства. Література 1. Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої половини XVIII ст. – К.: Наук. думка, 1979. – 127 с. 2. Петрук О.М. Банківська справа.–К.: Кондор, 2004, 461с. 3. Словник староукраїнської мови ХІV–XV ст. (У 2 т.).– К.: Наукова думка, 1977.– Т.І.– 632с.;1978, Т.ІІ.– 592с.

Історія розвитку фінансової термінологіїв країнах Західної Європи та Україні

Institution

Ähnliche Einträge