На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.)
Охарактеризовано вплив галицького чинника на процес національної самоідентичності українства в роки національної революції. The article characterizes the influence of Galician factor on the process of national self-identification of the Ukrainians during the National Revolution....
Saved in:
| Published in: | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73329 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) / Г. Басара-Тиліщак // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 289-299. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859629944668160000 |
|---|---|
| author | Басара-Тиліщак, Г. |
| author_facet | Басара-Тиліщак, Г. |
| citation_txt | На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) / Г. Басара-Тиліщак // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 289-299. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| description | Охарактеризовано вплив галицького чинника на процес національної самоідентичності українства в роки національної революції.
The article characterizes the influence of Galician factor on the process of national
self-identification of the Ukrainians during the National Revolution.
|
| first_indexed | 2025-12-07T13:09:44Z |
| format | Article |
| fulltext |
289Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009
Галина Басара-Тиліщак
На шляху до Злуки: галицький чиННик у
роЗвитку україНської НаціоНальНої ідеНтич-
Ності На НаддНіпряНщиНі
(1917 – початок 1919 рр.)
Охарактеризовано вплив галицького чинника на процес національної само-
ідентичності українства в роки національної революції.
Ключові слова: національна ідентичність, Галичина, Наддніпрянщина, со-
борність.
Українська революція 1917–1921 років – стала переломним періодом у станов-
ленні української національної ідентичності. Процеси соціалізації та політизації
етнічної ідентичності українців у революційному вирі надзвичайно прискорилися
і засвідчили появу національної ідентичності, що наприкінці 1917 р. була стрімко,
проте, закономірно, спрямована у русло політичного націоналізму.
Один з видатних теоретиків націоналізму Ернест Ренан наголошував на ви-
значальному місці окремої особи у творенні нації, під якою розумів моральну сві-
домість1. Його влучне зауваження, що “існування нації – це щоденний плебісцит”,
є, певною мірою, методологічним ключем для розуміння процесів формування
національної ідентичності українства протягом революційних років, які стали ча-
сом масового національного самоусвідомлення українців. Адже жоден попередній
історичний період не вимагав від пересічного українця такого постійного вибору та
засвідчення своєї ідентичності, як 1917 рік. Проблеми, які при цьому поставали, і
так увиразнено проглядаються для сучасних дослідників, засвідчують надзвичайну
складність та суперечливість процесів національної ідентифікації.
До п’яти об’єктивних факторів національної ідентифікації, тобто спільності
території, держави (чи схожого політичного статусу), мови, культури та історії,
дослідники додають суб’єктивний показник – національну свідомість, котра, у
крайньому випадку відсутності зазначених вище підстав, виступає “остаточним та
вирішальним чинником у питанні національної ідентичності”2. Саме пробудження
національної свідомості українців стало визначальною рисою та підставою роз-
вою національного руху навесні 1917 р., коли вони “вперше відчули й почали
ідентифікувати себе українцями, а не якимись меншовартісними малоросами чи
хохлами”3.
Для розвитку процесів національної самоідентифікації українства у рево
люційний час важливого значення набув чинник розірваності “єдиного тіла” україн-
ської нації. Розділені кордоном, політичним устроєм і законами пануючих над ними
290 Галина БасараТиліщак
держав, етнічно єдині українці в Галичині і Наддніпрянщині за роки історичної
розлуки набули культурних, мовних, конфесійних, психологічних відмінностей,
які ускладнювали формування національної ідентичності у спільному темпі і з од-
наковою потужністю. Михайло Грушевський у своїй статті “Галичина і Україна”
ще у 1906 р. застерігав, що без наполегливої праці у напрямку зближення України
і Галичини, стирання різниць, вироблених історичними обставинами, через 20–30
ро ків витворяться “дві національності на одній етнографічній основі”4.
Особливого значення проблема зрілості національної ідентичності у представ
ників обох частин розділеної нації набула під час практичної реалізації собор-
ницьких прагнень українства. Підґрунтям успішного з’єднання в єдину державу,
насамперед, мала стати спільність рис і рівня розвитку національної свідомості
її громадян. Чи була можливість реалізувати цю вимогу і який вплив на процес
національної ідентифікації наддніпрянських українців мав чинник спільної участі
разом з галичанами, які внаслідок Першої світової війни опинилися в українських
губерніях, у національновизвольному русі? Ці запитання окреслюють проблемне
поле статті та, на наш погляд, ще не одержали вичерпних відповідей у сучасній
історіографії соборницького руху. Дослідники історії українського соборництва
зосередили свою увагу на його політикоправових (М. Литвин, С. Макарчук,
К. Науменко), дипломатичних аспектах (І. Гошуляк, М. Литвин), проблемах легі-
тимності Акта Злуки, взаєминах між урядами (О. Павлюк), співпраці ЗУНР і УНР
у торговій, господарській, фінансовій галузях (О. Павлишин), джерелознавчих
студіях (В. Великочий, В. Пилипів) тощо. Ґрунтовного розгляду означена нами
проблема набула у науковому доробку О. Рубльова, який дослідив участь захід-
ноукраїнської інтелігенції у визвольних змаганнях на Наддніпрянській Україні у
1917–1921рр. та її вплив на формування модерної української нації5. Співпраця
українців Галичини та Наддніпрянщини у національнокультурній сфері стала
предметом дослідження І. Вівсяної6. Слід відзначити, що питання про незапере-
чний вплив соборницьких заходів і самого проголошення Акта Злуки на зростання
національної свідомості та консолідацію українства не дискутується і визнається
упродовж вже майже 90річної історії проблеми7.
Проте Михайло Грушевський у вже згаданій вище статті зазначав, що ще ста-
ном на початок минулого століття у підросійській Україні існувало два погляди на
Галичину: “Ті, що від перших заборон українського слова дивились на Галичину
як на український П’ємонт, як на ту всеукраїнську фабрику, де мусить вестися на-
ціональна робота для цілої України. Поруч були елементи, яким це схиляння до
Галичини дуже не подобалося. Вони були твердо переконані, що “малорусский
вопрос может быть разрешен только на русской почве”, в тісному зв’язку з росій-
ським ліберальним чи якимсь іншим рухом. З них одні боялися небажаних підозр
в офіційних сферах; інші остерігалися занечищення, викривлення галицькими
елементами українського руху, українського елементу в Росії. Все се, – резюму-
вав М. Грушевський, – мусило людей, ближче ознайомлених з українськими від-
носинами, настроювати скептичніше до тих галицькоукраїнських перспектив”8.
Побоювання підтвердилися під час революції 1905 р., коли у колах наддніпрянської
української інтелігенції почали старанно уникати всього, що могло б маркувати
культурнонаціональну спільність російської України з галицьким життям.
291
На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української
національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.).
Заходи, які М. Грушевський пропонував для зміцнення слабкого відчуття
національної спільності, зокрема і проживання галицької молоді протягом одного
двох років на Наддніпрянщині, з вибухом Першої світової війни були реалізовані,
щоправда в інших формах і далеко не з метою освіти.
У концентрованій формі національну свідомість виражає актуалізоване мис-
лення окремих людей, виражене через їх творчий доробок, який зрештою поступово
стає об’єктивною формою суспільної свідомості мас9. У цьому контексті у новітній
українській історіографії досліджується розвиток самосвідомості національної
еліти, лідерів українського руху як Галичини, так і Наддніпрянщини. Осередком
їхньої найщільнішої концентрації у добу революції виявився Київ, в якому про-
тягом першої половини 1917 р. утворилася численна колонія українців з Буковини
та Галичини, члени якої брали найактивнішу участь у культурнонаціональному
будівництві. За даними, які наводить О. Рубльов, на початку 1918 р. у місті перебу-
вало 2 625 біженців з Галичини, не враховуючи інших категорій – адміністративно
виселених, закладників, військовополонених10. Причому, можна стверджувати про
вироблення своєрідного міфу “золотоверхого Києва” серед галицької суспільності.
“Постійним культурним і національним центром всеукраїнським може бути тільки
історичний центр – Київ, всі інші могли бути тільки епізодами. Допомогти концен-
трації культурної роботи в тім центрі – се обов’язок всіх частин української землі,
в тім і Галичини”, – наголошував М. Грушевський і протягом 1917–1920 рр. цей
заклик було реалізовано11. Проте, ніяк не менше, але й набагато більше потребувала
національно свідомих кадрів провінція, де до революції можливості самовиявлення
для українського руху були мінімальними. Лише за кілька днів до лютневих подій
1917 р. у Петрограді подільський губернатор заборонив опікуванню дитячих при-
тулків у Брацлаві влаштувати два благодійні спектаклі, наклавши резолюцію: “Не
считаю возможным разрешить постановку спектаклей на малорусском языке”12.
За роки Першої світової війни у містах і селах підросійської України опи-
нилися військовополонені, закладники і біженці – галичани. У 1917 р. з початком
Української революції вони активно включилися у національний рух, організо-
вували як власні товариства, так і прилучалися до місцевих українських громад.
Вже 10 березня 1917 року на засіданні Центральної Ради розглядалося клопотання
галичан про працю в її інституціях13. 8 березня 1917 р. у Полтаві на урочистому
зібранні української громади до складу утвореної комісії “для освідомлювання
української людності про сучасні події” було обрано і галичанина – адвоката дра
І. Боцюрківа14.
Дослідники відзначають, що військовополонені галичани під час свого ви-
мушеного перебування у російських губерніях, відчували і випробування власної
національної ідентичності, оскільки були для місцевого населення не лише під-
даними ворожої держави, а, отже, ворогами, але й до того ж “мазепинцями” та
“австрійськими сепаратистами”15. У той же час, характерно, що питання про визна-
ння належності галичан до цілісної української нації для української інтелігенції
на провінції було вирішено однозначно на користь визнання їх українцями. Так,
подаючи інформацію про збори галичанвійськовополонених у Бахмуті місцева
газета писала саме як про збори “полонених українців (галичан)”16. У спогадах
В. Петріва знаходимо прикметну ілюстрацію пробудження почуття національної
292 Галина БасараТиліщак
єдності. Зустріч з галичанами – вояками австрійської армії навесні 1918 року дуже
схвилювала українське військо, а на зауваження австрійського командування пол-
ковник В. Петрів пояснив: “...З земляками триста ж років не бачилися”17.
Місцеві українські громади перебирали на себе опіку над галицькими бі-
женцями. Перше українське товариство в Маріуполі – “Просвіта” – взяло на
себе обов’язок вести матеріальну справу біженцівукраїнців з Волині, Поділля,
Холмщини і Галичини (414 осіб.), яка до цього була в руках польського това-
риства. Маріупольські просвітяни надавали їм допомогу грошима і одягом18.
Загалом, наддніпрянські українці постійно виявляли значну увагу до проблем
військовополоненихгаличан. Вперше вимога до влади, “щоб усім висланим і ви-
везеним з Галичини людям, між котрими є стільки заслужених діячів на полі про-
світи і кооперації, дано було змогу зараз же виїхати за границю, або вибрати собі
місце побуту” була висунута на Київському кооперативному з’їзді 14–15 березня
1917 р.19 Надалі жоден великий український з’їзд у своїх резолюціях не оминав
питання про повернення усіх заарештованих і засланих за царату галичан20.
Широкого резонансу в середовищі місцевої української інтелігенції набуло
свавілля російської армії в Галичині. Обурення висловлювалося на зборах, мітин-
гах, на сторінках провінційної преси. У статті “Здичавіння” Кость Широцький,
який три місяці провів у Галичині, описував свої враження: “Через шовіністичні
погляди під час останнього наступу російська армія вирізувала українських діячів
та нищила українські інституції. Таким чином, загальному здичавінню сприяє ще
російський шовінізм та українофоби, що навіть в останній момент відступання по
згоді з москвофілами заарештовували українських діячів”21. На перших українських
зборах у Чернігові, скликаних радою Чернігівського товариства українських по-
ступовців 18 березня 1917 р., виступ відомого громадського діяча, який головував
на цьому зібранні, було присвячено питанню про українську та іншу пресу й про
знищення її, зокрема, в Галичині з початком війни22. У той же час, українець – сол-
дат російської армії зустрів в Галичині невідомі йому досі форми і засоби органі-
зації національного життя. “Війна переродила Україну, – писав Сергій Єфремов,
осмислюючи історичний шлях українства до соборницького єднання 22 січня 1919
р., – Галичина дала їй перші засіви свідомости навіть у масах. Вона – зруйнована,
зґвалтована, збезчещена й опльована окупаційним військом – помстилася за свою
руїну й пониження тим, що нашим несвідомим “хахлам” з окупаційного війська
прищепила зародки сумніву в силу офіціяльної Росії та зерна національної свідо-
мости. Масовий рух у нас – од Галичини, бо тільки там побачив наш народ і рідну
школу, і рідну книжку, і свою інтелігенцію, і своїх героїв. Там шукав і знаходив
він “Кобзаря”, викинутого з батьківщини, там чув запальне слово колись вільних,
а тоді уяремлених земляків, там навчився цінити національну волю і рідне слово
шанувати. Ідучи туди темним – назад вертався свідомим, наповняв юрбами вже
тутешні книгарні і жагуче шукав відповіді на питання, що зродила Галичина”.
Відчуження колишньої імперської еліти від своїх національних коренів за-
лишалося головною причиною перешкод та повільних темпів процесів націо-
нального самоусвідомлення наддніпрянських українців. Констатуючи відсутність
активної роботи Вовчанської “Просвіти”, інструктор вказував, що причина цього у
байдужості її членів, тобто тих, хто уже визнав свою національну приналежність
293
На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української
національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.).
і підтримав український рух, підкреслюючи, що місцеві українці “зайняті в ріж-
них російських інституціях, стоять на українофільській позиції і не поспішають
за ходом подій у Києві, боячись чогось небезпечного”23. “Помосковщені малоро-
си” були найміцнішою підпорою російського панування на Україні”, – зазначає
І. Мазепа, підкреслюючи, що не пригадує, щоб ряди української інтелігенції у
Катеринославі за два роки революційного життя поповнилися хоч би півдесятком
“навернених” малоросів: “Як була нас жменька в два десятки людей на початку
революції, такою і залишалася...”24 Як влучно відзначив М. Грушевський, трива-
лий час у національному питанні “Галичина йшла, а Україна стояла, або йшла за
Галичиною”25. Тому нерідко галичани виявлялися єдиними представниками на-
ціонально свідомої інтелігенції в середовищі денаціоналізованої місцевої еліти.
Разом з цим їх перебування та праця у цьому середовищі сприяли усвідомленню
єдності та соборності українського народу. Так, промова галичанина Олексія була
схвально і радісно зустріта на святі відкриття “Просвіти” у Олександрівську на
Катеринославщині26.
Привітання від Галичини Українському вічу в Полтаві 23 березня 1917 р.
висловив Іван Прийма, колишній директор української гімназії у Яворові, а з літа
1917 р. – управительдиректор Першої української гімназії ім. І. Котляревського
у Полтаві27. Галичанин Дозорський був промовцем на першому Українському
губернському з’їзді у Харкові. Зокрема, він говорив про потребу автономії для
України. На прикладі Галичини він ясно зазначив вагу автономії для народу: “В
Австрії після революції 1848 р. кожному громадянинові законом були забезпечені
так звані “Свободи”, але автономії Українському народові Галичини не довелося
одержати і через це народ там наш злучений до купи з другими, опинився в дуже
тяжкому становищу”28.
Галицькі українці на Наддніпрянщині займали посади учителів українських
гімназій, працювали як інженери, техніки, кооператори, газетярі, зміцнюючи своїми
фаховими знаннями й національною свідомістю не надто численні лави україн-
ської свідомої інтелігенції. Як приклад, О. Рубльов наводить діяльність педагога
з Перемишля Євгена Грицака, який був лектором на літніх учительських курсах
у Ладижині й Миргороді29.
Успішна діяльність галицьких “Просвіт” нерідко слугувала взірцем при від-
новленні праці цих товариств в Україні. Зокрема, на перших зборах відновленої
“Просвіти” у Чернігові говорилося, що саме зорганізованість “Просвіт”, сіткою
яких покрився край, “з’єднала всю українську Галичину і утворила можливість
досить вільно провадити культурне життя закордонної України”30.
Прикметною рисою усвідомлення соборності українства вважаємо утворення
у Вовчанську, повітовому місті Харківської губернії, молодіжного товариства семі-
наристів та гімназисток під назвою “Юнацька Спілка імені Олени Степанівни”31.
На сторінках провінційної преси часто публікувалися твори Івана Франка.
Так періодичне видання товариства “Просвіта” у Павлограді надрукувало вірш “Не
пора”. Про вплив творчості Франка на процеси національного самоусвідомлення
маємо характерне свідчення з анкети однієї з слухачок курсів українознавства у
Катеринославі, які відбулися навесні 1917 р. В анкеті, до речі, написаній росій-
ською мовою, йшлося: “9 апріля мені прочитали “Мойсей” Франка. Цей твір зробив
294 Галина БасараТиліщак
революцію в моїй душі. Зрозуміла я і відчула всю силу пригнобленої, але живої
української нації. Заговорила совість. Я зрозуміла гріх проти свого народу (прин-
цип права національного самовизначення визнавала завсігди, але національним
вогнем не горіла)”32.
За доби Української держави П. Скоропадського при зміні орієнтації влади
в бік кадрового російського офіцерства та проросійських обивателів, галичанам в
українських губерніях було кинуто нові виклики: протистояти русифікаторським
елементам та наступу проросійських кіл на надбання українського визвольного
руху. Дослідники і мемуаристи відзначають достатньо конфліктні, у тому числі
на побутовому рівні, стосунки галичан з російським офіцерством, яке стало опо-
рою Гетьманату33. Відголосом цього протистояння на початку літа 1918 р. стали
чутки про те, що в урядових колах готується проєкт виселення всіх австрійських
підданих, вихідців чи виселенців з Галичини, назад в Австрію. Такі повідомлення
стривожили й викликали протести української інтелігенції. Так, головний комітет
УПСФ ухвалив з цього приводу резолюцію, в якій, зокрема, заявлялося, що “га-
лицька інтелігенція, яка вихована та віддана українській національній ідеї явля-
ється в теперішніх умовах одним із твердих ферментів української державності;
що вона прийшла на Україну з метою культурної і національної праці і за всяких
умов і політичних курсів проводила енергичну національнодержавну роботу, не
претендуючи одначе на власть чи якусь керівничу ролю в політиці. …Виселення
з України цього культурного елементу було б тяжким ударом не тільки для наших
культурних справ, але й для самої держави і комітет с.ф. вважає всякі заходи в
цьому напрямі абсолютно неприпустимими”34.
За подіями в Галичині восени 1918 р. уважно стежила українська спільнота,
сподіваючись на позитивне вирішення прагнення населення українських земель
в АвстроУгорщині до самостійного управління у своєму краї. У день скликан-
ня у Львові Установчої Ради на сторінках “Нової Ради” з Києва було висловле-
но моральну підтримку всієї України галицьким землякам35. Чернігівська філія
Національного Союзу, до якої увійшли місцеві партійні осередки українських
соціалістівфедералістів, соціалдемократів, соціалістівреволюціонерів (цен-
тральна течія), Товариство “Просвіта”, учительська спілка, поштовотелеграфний
союз і селянська спілка, надіслала телеграму до українських Установчих Зборів в
Галичині: “Чернігівська філія національного союзу сердечно вітає перші установчі
збори Галичини. Бажає дорогим братам щастя в боротьбі за волю, правду і право.
Мріємо про об’єднане життя. Голова Коновал”36. 24 жовтня 1918 р. за підписом
голови Винниченка і секретаря Дідушка Український Національний Союз надіслав
телеграмупривітання своїм австроугорським братам з національним самовизна-
ченням і заявив, що їх “спільним ідеалом є об’єднання всіх українських земель в
одно державне тіло”37.
Таким чином, одним із найперших завдань, що постало перед політичною
елітою обох частин України, було державне об’єднання усіх українських земель.
Особливо гостро цю вимогу висунула до свого керівництва галицька суспільність.
Так, 25 жовтня 1918 р. на спільному засідання політичних організацій сокальсько
белзького повіту було ухвалено вважати “найвищим національним ідеалом укра-
їнського народу, на всіх його етнографічних територіях, сполуку всіх українських
295
На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української
національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.).
земель в один державний організм” і закликано Українську Національну Раду
“вжити всіх заходів для переведення цього ідеалу в життя”38. Проте демократичні
політичні кола в Україні виступили проти негайного об’єднання, мотивуючи це
тим, “що не може Галичина зв’язувати свою долю з Скоропадщиною, яка так
взагалі непевно поводилася в національній, а тим більше в державній справі…
Галичина може ще стати в пригоді цілій Україні, остаючись якраз по за межами
української держави, як база дальшій боротьбі за спільну волю і незалежність”39.
На думку О. Павлишина, галицькі лідери, які зовсім не були схильні до поспіху
у цьому питанні, змушені були згодом прискорити заходи щодо об’єднання саме
через масштаби соборницьких настроїв населення Галичини40.
Звістка про утворення 1 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної
Республіки в контексті глибокої політичної кризи, в якій перебувала Українська
Держава П. Скоропадського викликала прикметні рефлексії в Україні. Євген
Чикаленко у “Щоденнику” за 5 листопада 1918р. відзначав: “Австрія розпалась і
Галичина об’явила себе самостійною українською державою…А що стосується
України, то мені не віриться в довговічність Української держави; не доросли ми ще
до неї: народ абсолютно несвідомий національно, а інтелігенції занадто у нас мало;
це не те, що в поляків, або у галицьких українців. Нам треба ще довго повчитись
в наших школах, гімназіях, університетах, щоб досягти тої свідомості”41.
З початком польськоукраїнської війни виконавчий комітет Головної Ради
Галицьких, Буковинських і Угорських українців видав звернення “До синів України”,
в якому особливо наголошувалося, що “на галицьких полях має рішитися одна із
великих подій в життю цілого українського народа”. Заклик зобов’язував галичан,
які опинилися за межами свого краю записуватись у бойові частини для збройної
допомоги Галичині. До цього ж закликалося українців з Правобережного Збруча.
Організація військових частин покладалася на Січових стрільців, що перебували в
Києві. До наддніпрянців зверталося прохання про матеріальну допомогу тим, хто
їде на фронт та поміч споживчими продуктами42. 8 листопада 1918 р. Український
національний союз звернувся до українського народу з закликом “допомогти братам
Галичини у боротьбі з поляками й подоланні повоєнної розрухи, записуватись до
добровольного корпусу оборони Галичини, здавати туди гроші, продукти, одежу,
організовувати комітети допомоги”43. Допомогти галицькому українству заклика-
ла також українські громадські організації. Так, 9 листопада 1918 р. товариство
“Батьківщина” у відозві “Браття й сестри!” закликало чоловіків записуватися в охочі
полки, а жінок – в сестри “Червоного Хреста”, щоб допомогти братамгаличанам
у боротьбі за національну незалежність44.
Наприкінці листопада – на початку грудня 1918 р. у Галичину прибула тисяча
стрільців і старшин козятинської стрілецької бригади та Окрема артилерійська
бригада45. Генералполковник М. ОмеляновичПавленко у своїх спогадах згадує,
що Начальна команда великого значення надавала бойовому й патріотичному духу
прибулого у Галичину українського війська: “Досвід революції показав нам, як
несталі були частини на Великій Україні й наскільки змінливою була їх моральна
вартість... Помітно було, що й урядові кола Галичини розуміли роль морального
стану козаків, бо зустріч на старому кордоні й транспортування були влаштовані
надзвичайно урочисто. До цього треба ще додати прояви гарного відношення
296 Галина БасараТиліщак
населення Галичини до земляків “з того боку”. Тому дух надісланих частин був
найкращий, – козаки прагнули до бою, матеріальний бік теж виглядав добро”46.
Проте підмога з Великої України, що надійшла наприкінці грудня 1918 р. вже не
характеризувалася високими бойовими і моральними рисами. “З першими по-
важними втратами, – констатував генералполковник, – у лавах наддніпрянців
почулася голосна критика всіх оперативних розпоряджень, а далі: “Чого ми будемо
воювати за чужу землю, хіба у нас своєї мало?”, “Поляки теж наші брати…” Коли
всі “аргументи” були вичерпані, то наддніпрянські частини просто відмовилися
продовжувати наступ”47. Даний випадок лише проілюстрував характерний на той
час рівень національної свідомості українського вояка, яку розкладали як більшо-
вицькі гасла, так і реакційні заклики.
Підписання “передвступного міждержавного договору” про Злуку двох укра-
їнських держав і підготовка до нотифікації та проголошення Акта Злуки викликала
хвилю публікацій в українській пресі, з обговоренням та оцінкою перспектив май-
бутнього об’єднання відірваних частин нації. Особливо активно на сторінках газет
з’ясовувалися переваги, які отримає кожна зі сторін внаслідок утворення єдиної
держави. “З морального боку, – писала “Українська Ставка”, – скористає багато
У.Н.Р. тим, що разом із східньою Галичиною та Буковиною прибуде їй чотири
міліони національно свідомого і вихованого в національному дусі населення, при-
будуть нові сили до праці над будовою держави, цілі кадри національно виробленої
інтелігенції і готові національні установи. Але що найголовніше – прибудуть кадри
національно свідомого війська, відданого національній справі і вірного народній
владі”48. “Народна воля” висловлювала впевненість у тому, що Велика Україна
швидко переможе польське військо і звільнить Галичину, натомість отримає свідому
національну інтелігенцію та надзвичайно цінні нафту і газ49. Ісак Мазепа, аналі-
зуючи події навколо проголошення Акта соборності, стверджував, що в умовах,
коли наддніпрянське військо розкладалося, очі всіх оберталися в Галичину, спо-
дівалися допомоги від українського галицького уряду50. Очевидно, найвлучніше
охарактеризовано переваги об’єднання двох українських республік на сторінках
“Нової Ради”: “Галичина несе нам перевагу державних методів над соціальними,
еволюційних над революційними, культурних над емоціональними”51.
Свято урочистого проголошення Акта Злуки ЗУНР і УНР 22 січня 1919 р. викли-
кало хвилю національного піднесення серед українського громадянства. Дослідники
характеризують його як “найпрекрасніший момент нашої історії”, “вершину до-
сягнень” українства революційної доби52. У спогадах М. ОмеляновичаПавленка
відзначено, що “як фронт, так і запілля надзвичайно радісно прийняли факт злу-
ки”53. По всій території Галичини, у Дрогобичі, Жовкві, Золочеві, Калуші, Коломиї,
Стрию відбулися святкові маніфестації з приводу об’єднання українських земель
в єдину державу54. З початком нового етапу у розвитку національнодержавного
будівництва – проголошенням соборної Української Народної Республіки – до
суми впливів, які визначали характер процесів національної самоідентифікації,
додався чинник утворення єдиної української держави. Проте, як точно заува-
жував М. ОмеляновичПавленко, “було б неправильним рахувати, що сама ідея
соборності була таким великим знаряддям, яке могло б навіть змусити Українську
Галицьку Армію кинути Західний фронт й обернути вістря своїх багнетів проти
297
На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української
національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.).
другої небезпеки, що нестримною лавиною котилась на Велику Україну… На пере-
шкоді цьому був той самий “Збруч”55. Під метафорою “Збруча” генералполковник
розумів ті політичні, культурні та психологічні різниці, що зумовили відмінні
ціннісні установки галичан та наддніпрянців, витворені протягом тривалого часу
відокремленого бездержавного життя за різних історичних умов. Особливо чинник
“Збруча” позначався на співпраці керівництва УНР та ЗУНР–ЗОУНР, переважно
унеможливлюючи вироблення і досягнення ними спільних політичних цілей.
“Наддніпрянщина й Галичина, – писав І. ЛисякРудницький, – існували далі: до
самого кінця визвольних змагань як два окремі державні тіла, з двома урядами
та арміями, а також з двома різними політичними лініями, що не були позбавлені
розбіжних тенденцій”56.
Таким чином, національнокультурна праця та свідомісний приклад гали-
чан у нерідко індиферентному середовищі української провінційної громади, для
більшості діячів якої була властива “подвійна лояльність”, стали своєрідним ка-
талізатором для переведення стихійної етнічної ідентифікації наддніпрянців в
усвідомлену національну. Українські міста і села виявилися тим простором, де ідеї
соборності набували практичного вияву, втілюючись у спільну працю в україн-
ських інституціях, турботу про долю галицьких військовополонених та біженців,
спільне переживання і відчуття національного піднесення та національної єдності.
Проголошення Акта Злуки створило нові умови для розвитку української наці-
ональної ідентичності, визначальним ідентитетом якої став політикоправовий
чинник існування самостійної соборної української держави.
1 ренан Е. Що таке нація? / У кн: Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. –
К.: Смолоскип, 2000. – С. 119.
2 лісовий В., Проценко О. Націоналізм, нація та національна держава. // Націоналізм: Антологія
/ Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 24.
3 Піскун В. Роль Центральної Ради у самовизначенні та самоідентифікації української нації //
Центральна Рада і український державотворчий процес (до 80річчя створення Центральної
Ради). Матеріали наук. конф. 20 березня 1997 р. у 2х ч. – К.: Інститут історії України НАН
України, 1997. – Ч. 1. – С. 51.
4 Грушевський М. Галичина і Україна // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко,
В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 184.
5 Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних
процесах (1914–1939). – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – 648 с.
6 Вівсяна і.а. Національнокультурна співпраця українців Галичини і Наддніпрянщини у
1917–1920 рр.: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 2000. – 19 с.
7 Див. напр. Гошуляк і. Деякі аспекти проблеми соборності українських земель в 1917–1920 рр.
// Проблеми соборності України у XX столітті. – К., 1994. – С. 42–51.
8 Грушевський М. Вказ. праця. – С. 180–187.
9 сарбей В.Г. Розвиток української національної самосвідомості / Нариси з історії українського
національного руху / За ред. В.Г. Сарбея. – К.: Інститут історії України НАН України, 1994. –
С. 32
10 рубльов О.с. Західноукраїнська інтелігенція у Наддніпрянщині (1914–1921) рр. / Актуальні
проблеми вітчизняної історії XX ст. Збірник наукових праць, присвячений пам’яті академіка
НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. В 2х тт. – К.: Інститут історії України НАН
України, 2004. – Т. 1. – С. 167.
298 Галина БасараТиліщак
11 Грушевський М. Вказ. праця. – С. 184.
12 ЦДАВО України. – Ф. 1792. – Оп. 1 – Спр. 97. – Арк. 35.
13 Українська Центральна рада. Документи і матеріали: у 2х т. – Т.1.– Київ: Наукова думка,
1996. – С. 40.
14 Український національновизвольний рух. Березень–листопад 1917 р.: Док. і матеріали /
Упоряд. В. Верстюк (кер.) та ін. – К., 2003. – С. 46.
15 рубльов О.с. Західноукраїнська інтелігенція у Наддніпрянщині (1914–1921 рр.)… – С. 171–
172.
16 Вістник товариства “Просвіта” у Катеринославі. – 1917. – 7 травня.
17 Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). – Львів: Червона калина,
1930. – Ч. 3. – С. 67.
18 Вістник товариства “Просвіта” у Катеринославі. – 1917. – 4 липня.
19 Український національновизвольний рух. Березень–листопад 1917 року... – С. 55.
20 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. – Ч. 1. – С. 79.
21 Український національновизвольний рух. Березеньлистопад 1917 року… – С. 588.
22 Там само. – С. 63.
23 ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 56.
24 Мазепа і. Україна в огні й бурі революції. – К.: Темпора, 2003. – С. 35.
25 Грушевський М. Вказ. праця. – С. 184.
26 Вістник тва “Просвіта” у Катеринославі. – 1917. – 15 квітня.
27 Український національновизвольний рух. Березень–листопад 1917 року… – С. 79.
28 Там само. – С. 210.
29 рубльов О.с. Західноукраїнська інтелігенція у Наддніпрянщині (1914–1921 рр.)…– С. 171–
172.
30 Український національновизвольний рух. Березень–листопад 1917 року… – С. 243.
31 ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 40.
32 Вістник тва “Просвіта” у Катеринославі. – 1917. – 17 травня.
33 рубльов О.с. Західноукраїнська інтелігенція у Наддніпрянщині (1914–1921 рр.)…– С. 176.
34 Роля галичан на Україні (резолюція головного комітету партії соціалістівфедералістів) // Нова
Рада. – 1918. – 9 червня (27 травня).
35 Київ, 19 (6) жовтня 1918 року. В своїй хаті // Нова Рада. – 1918. – 19 (6) жовтня.
36 По Україні // Нова Рада. – 1918. – 2 листопада (20 жовтня).
37 Діло. – 1918. – 27 (14) жовтня.
38 Діло. – 1918. – 31 (18) жовтня.
39 Єфремов с. Київ, 18 січня 1919 року. Сон справдився // Нова Рада. – 1919. – 18 січня.
40 Павлишин О. Об’єднання УНР і ЗУНР: політикоправовий аспект (кінець 1918 р. – перша
половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету ім. І.Франка. Серія історична. –
Л., 2002. – Вип. 37. – Ч. 1. – С. 348–349.
41 Чикаленко Є. Щоденник (1918–1919). У 2х т. – К.: Темпора, 2004. – Т. 2. – С. 157.
42 До синів України // Нова Рада. – 1918. – 6 листопада (24 жовтня).
43 Діло. – 1918. – 13 листопада (31 жовтня).
44 Діло. – 1918. – 15 (2) листопада.
45 рубльов О.с., реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр.: Україна крізь віки. –
Т. 10. – Київ, 1999. – С. 289.
46 Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920) / Упорядн. М.Ковальчук. –
К.: Темпора, 2007. – С. 121.
47 Там само – С.123.
48 До з’єднання українських республік // Українська Ставка. – 1919. – 2 січня.
49 О.с. Прилучення Галичини // Народна воля. – 1919. – 14 січня.
50 Мазепа і. Вказ. праця. – С. 82.
51 Єдина Україна // Нова Рада. – 1918. – 31 грудня.
52 Гошуляк і. Деякі аспекти проблеми соборності українських земель в 1917–1920 рр. // Проблеми
соборності України у XX столітті. – К., 1994. – С. 42–51; Гошуляк І. Універсал Соборності та
його історичне значення // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. (До 80річчя Акта
злуки 22 січня 1919 р.). – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 22–43.
299
На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української
національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.).
53 Омелянович-Павленко М. Вказ. праця. – С. 132.
54 Життя Поділля. – 1919. – 28 січня; литвин М.р., Науменко к.Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. –
С. 127.
55 Омелянович-Павленко М. Вказ. праця. – С. 132.
56 лисяк-рудницький і. Українська Національна Рада й ідея соборности / лисяк-рудницький і.
Історичні есе. В 2 т. – Т.2. – К.: Основи, 1994. – С. 272.
Halyna Basara-Tylishchak. ON THE WAY TO THE REUNIFICATION:
GALICIAN FACTOR IN THE DEVELOPMENT OF NATIONAL IDENTITY OF
DNIEPER UKRAINE INHABITANTS (1917 – EARLY 1919)
The article characterizes the influence of Galician factor on the process of national
self-identification of the Ukrainians during the National Revolution.
Key words: national identity, Galicia, Dnieper Ukraine, sobornist’.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-73329 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:09:44Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Басара-Тиліщак, Г. 2015-01-09T11:33:58Z 2015-01-09T11:33:58Z 2009 На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) / Г. Басара-Тиліщак // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 289-299. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73329 Охарактеризовано вплив галицького чинника на процес національної самоідентичності українства в роки національної революції. The article characterizes the influence of Galician factor on the process of national self-identification of the Ukrainians during the National Revolution. uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Проблеми соборності. Злука УНР і ЗУНР На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) On the way to the Reunification: Galician factor in the development of national identity of Dnieper Ukraine inhabitants (1917 – early 1919) Article published earlier |
| spellingShingle | На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) Басара-Тиліщак, Г. Проблеми соборності. Злука УНР і ЗУНР |
| title | На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) |
| title_alt | On the way to the Reunification: Galician factor in the development of national identity of Dnieper Ukraine inhabitants (1917 – early 1919) |
| title_full | На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) |
| title_fullStr | На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) |
| title_full_unstemmed | На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) |
| title_short | На шляху до Злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на Наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) |
| title_sort | на шляху до злуки: галицький чинник у розвитку української національної ідентичності на наддніпрянщині (1917 – початок 1919 рр.) |
| topic | Проблеми соборності. Злука УНР і ЗУНР |
| topic_facet | Проблеми соборності. Злука УНР і ЗУНР |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73329 |
| work_keys_str_mv | AT basaratilíŝakg našlâhudozlukigalicʹkiičinnikurozvitkuukraínsʹkoínacíonalʹnoíídentičnostínanaddníprânŝiní1917počatok1919rr AT basaratilíŝakg onthewaytothereunificationgalicianfactorinthedevelopmentofnationalidentityofdnieperukraineinhabitants1917early1919 |