Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація?
Проаналізовано взаємини політичних партій Галичини і Наддніпрянщини на завершальному етапі української революції, охарактеризовано спроби об’єднання в різних політичних конфігураціях на території УНР та в еміграції. The article provides an analysis of relations among political parties of Galicia a...
Saved in:
| Published in: | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73332 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? / І. Соляр // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 314-326. — Бібліогр.: 63 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859597664630341632 |
|---|---|
| author | Соляр, І. |
| author_facet | Соляр, І. |
| citation_txt | Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? / І. Соляр // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 314-326. — Бібліогр.: 63 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| description | Проаналізовано взаємини політичних партій Галичини і Наддніпрянщини на
завершальному етапі української революції, охарактеризовано спроби об’єднання
в різних політичних конфігураціях на території УНР та в еміграції.
The article provides an analysis of relations among political parties of Galicia and
Central Ukraine (Naddniprianschyna) at the final stage of Ukrainian revolution and their
attempts to unite in various political configurations on the territory of the Ukrainian
National Republic and in the emigration.
|
| first_indexed | 2025-11-27T23:35:29Z |
| format | Article |
| fulltext |
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009314
Ігор СОЛЯР
УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИКУМ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ
1919 – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1920 рр.: КОНСОЛІДАЦІЯ ЧИ
КОНФРОНТАЦІЯ?
Проаналізовано взаємини політичних партій Галичини і Наддніпрянщини на
завершальному етапі української революції, охарактеризовано спроби об’єднання
в різних політичних конфігураціях на території УНР та в еміграції.
Ключові слова: політичні партії, ЗОУНР, УНР, консолідація.
Після вимушеного переходу Української Галицької армії (УГА) на територію
Української Народної Республіки (УНР), а разом із нею – галицького політикуму,
створилися передумови для консолідації національних сил з метою збереження
державності України. Однак у зазначених хронологічних межах відбулися події
(Зятківський договір УГА з Денікіним, Варшавська угода УНР і Польщі), які від-
верто розколювали український політичний табір за територіальним принципом,
не сприяли реалізації Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.
Метою даної статті є аналіз консолідаційних зусиль українських політичних
партій Наддніпрянщини і Галичини в другій половині 1919 – першій половині
1920-х років. Ця мета передбачає реалізацію наступних завдань: охарактеризува-
ти взаємини українських політичних таборів Наддніпрянщини і Галичини; визна-
чити форми об’єднавчих процесів у зазначений період.
Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених українській револю-
ції, дана проблема є малодослідженою. У радянській історіографії проблему консо-
лідації національних сил Наддніпрянщини і Галичини не досліджували, зважаючи
на пануючі тоді “ідеологічні стандарти”. Проте у дослідженнях І. Кураса1, Р. Симо-
ненка2, М. Супруненка3, М. Колісника4 та ін. виділено, звичайно, тільки діяльність
партій лівого спектру політичних сил Наддніпрянщини. Значно ширшою була до-
сліджувана палітра політичних сил у працях українських істориків в еміграції5.
Українська історіографія після відновлення незалежності України істотно зба-
гатилася дослідженнями, що присвячені діяльності політичних сил Наддніпрян-
щини і Галичини в роки української революції. Серед них варто виділити праці
В. Верстюка6, І. Гошуляка7, А. Гриценка8, О. Жерноклєєва9, М. Кугутяка10, С. Куль-
чицького11, М. Литвина12, О. Любовець13, І. Райківського14, О. Реєнта15, О. Рубльо-
ва16, В. Солдатенка17, Д. Яневського18 та ін.
Джерельною основою статті є матеріали Центрального державного архіву
вищих органів влади та управління (ЦДАВОВУ), Центрального державного істо-
ричного архіву України у м. Львові (ЦДІАУЛ), спогади тогочасних державних та
партійних діячів.
315
Український політикум у другій половині 1919 –
першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація?
Перехід УГА за Збруч відбувся в період найбільшого загострення відносин між
урядами УНР і ЗУНР, політичними силами Наддніпрянщини і Галичини. За словами
І. Мазепи – відомого соціал-демократа – голови уряду УНР – “виступ Оскілка в Рів-
ному, потім Болбочана в Проскурові, що відбулися за мовчазною згодом Галицького
уряду, утворили тяжку атмосферу взаємного недовір’я між галицьким та наддні-
прянським проводом”19. Проте найвищої напруги відносини набули після опри-
люднення Акту Президії УНРади і Державного Секретаріату від 9 червня 1919 р.
в Заліщиках, у якому Є. Петрушевич проголошувався диктатором ЗО УНР.
Окрім засадничо негативного ставлення до диктатури з боку Директорії, со-
ціалістичних партій Наддніпрянщини (окрім есферів), неприйнятною була форма
проголошення диктатури. “Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто
не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його самого, пригаду-
вав І. Мазепа, викликав серед членів нашого уряду й Директорії велике здивування
й навіть обурення. Ми ніяк не могли оправдати такого кроку з боку відповідальних
представників галицького громадянства, що провадило свою національно-визвольну
боротьбу під гаслами народоправства. Тому ми вважали, що акт 9 червня був неза-
конний. Іншими словами: Директорія й Уряд побачили в акті проголошення дикта-
тури державний переворот і тому не признавали диктатури Петрушевича правною
установою. Вважалося, що через утворення диктатури Українська Національна Рада
перестала виконувати владу, тому функції Національної Ради мусіли перейти на
Директорію, яка, як суверенна влада обох з’єднаних республік, мала виконувати ті
функції через окреме, створене для цього міністерство галицьких справ”20.
Виходячи з названих аргументів, Директорія УНР 4 липня 1919 р. затверди-
ла закон про утворення “Міністерства в справах Західної Области Української На-
родної Республіки”. У ньому, зокрема, підкреслювалося: “Відповідно до актів 3-го
та 22 січня 1919 року про Злуку Української Народньої Республіки з Галичиною, в
складі міністерств Української Нродньої Республіки утворити міністерство Захід-
ної Области Республіки (Галичини), через яке відбуваються всі урядові зносини з
Галичиною”21. Очолив Міністерство галицький соціал-демократ С. Вітик, що за-
гострило міжпартійні відносини серед галицького політичного табору.
Конфронтацію між політичними силами Наддніпрянщини і Галичини поси-
лювали відмінні підходи до розв’язання українського питання в делегаціях УНР і
ЗО УНР на Паризькій мирній конференції. Галицькі політичні партії, що підтриму-
вали Є. Петрушевича (УНТП, УРП), не могли підтримати пропольську орієнтацію
Директорії УНР (місії Курдиновського, Пилипчука, їх заяви та оцінки польської
преси виразно про це говорили). Водночас наддніпрянські політичні партії не
сприймали певних кроків Є. Петрушевича та членів делегації ЗО УНР В. Паней-
ка, С. Томашівського на Паризькій конференції, зокрема, орієнтації на небільшо-
вицьку Росію. Значна частина трудовиків сприйняла аргументи прихильників цієї
орієнтації, про що свідчить стаття К. Левицького “Куди дорога?” у віденському
“Українському прапорі”. Перший прем’єр-міністр уряду ЗУНР одразу ж відкинув
польсько-румунський союз з Україною як “незвичайно небезпечний”. Щодо орі-
єнтації на небільшовицьку Росію, то К. Левицький висунув наступні аргументи:
“Тут ставляємо за вступну умову, що нова Росія як велика держава мусить зорга-
нізуватися без огляду на те, чи відновить її Колчак, Денікін, чи хто інший, та що
316 Ігор Соляр
нова Росія не може стати царсько-деспотичною імперією, але мусить збудуватися
на основах конституційно-демократичних. Ступивши на се становище, не може
нова Росія не признати в першім уряді самостійности українського народа та його
державного права. Тому мілітарне перемир’є української армії з російськими про-
тибільшовицькими арміями виринає з сучасної ситуації, щоби скоротити боєвий
фронт, себе не поборювати на полі війни, а спільними силами знищити больше-
вицьку язву. Поклавши отсе за основу, мають дипльоматичні чинники обох сторін,
України і Росії, підготувати другу і головну умову, якою має бути конфедерація
(союз) обох держав, України й Росії, що стануть дійсними природним забором
сходу супроти всякого посягання Поляків, Румунів чи кого-небуть другого. Проти
такого союза негодні устоятися ні Поляки, ні Румуни з їх імперіялістичними пося-
ганнями на чужі землі, та проти сього не стануть і держави Антанти, бо лиш така
розв’язка питання двох найбільших народів на сході створить лад і спокій на ве-
ликім просторі сходу Європи. Такою дорогою зберемо “руські землі” українсько-
го народу для України та руські землі російського народу для Росії”22.
Таким чином, з одного боку, уряд Директорії УНР, шукаючи підтримки дер-
жав Антанти, йшов на порозуміння з Польщею, з іншого боку, галицький провід,
маючи інформацію та вказівки з Парижа, вважав, що шлях до Антанти вів через
союз із Денікіним на основі федерації. Після кількох непростих дискусій, на ви-
могу Є. Петрушевича, наддніпрянський уряд погодився на співробітництво з ним
на основі наступних умов: “1) Демократична політика без ухилів у бік радянства;
2) Зміна уряду Мартоса; 3) Скасування міністерства для Галичини”. Проте ухва-
лення цих умов конфронтації не усунуло.
У той же день, 15 липня 1919 р., коли Є. Петрушевич дав наказ про перехід
УГА на Наддніпрянщину, в Кам’янці відбулися установчі збори “представників пра-
вих груп” для організації Українського Національно-Державного Союзу (УНДС).
У статуті УНДС зазначав, що кладе в основу своєї діяльності працю колишнього
Українського Національного Союзу (УНС). Мета діяльності визначалася шістьома
пунктами: 1) об’єднання всіх “живих українських сил”; 2) утворення міцної само-
стійної української демократичної держави; 3) боротьба за законну владу в Украї ні,
відповідальну перед парламентом; 4) боротьба за демократичний виборчий закон;
5) захист прав українського народу та української держави на міжнародній арені;
6) всебічна допомога в справі організації армії та запілля23.
У Головну раду УНДС мали входити представники політичних українських
партій на паритетних основах (по три представники), управи Всеукраїнського со-
юзу земств, представники всеукраїнських громадських, наукових, кооперативних
і професійних організацій (по одному представнику)24.
За словами І. Мазепи, “формально Союз утворився наче для “об’єднання всіх
живих українських сил від низу до верху”. А фактично це було об’єднання всіх
тих елементів, що йшли за Петрушевичем і були настроєні проти соціялістичного
уряду і проти Петлюри. Крім правих груп, до Союзу пристали майже всі ті земські
та культурно-освітні діячі, що кілька тижнів перед тим подали свій окремий ме-
морандум до Директорії. За Союзом пішли також деякі члени комісій Трудового
Конгресу, що саме перед тим (11 липня) на своїй нараді в Кам’яні під головуван-
ням С. Вітика постановили припинити свою працю на неозначений час”25.
317
Український політикум у другій половині 1919 –
першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація?
Програма УНДС на початку серпня 1919 р. була написана у формі “Записки”
і передана С. Петлюрі. Вона починалася заявою про тодішнє становище України.
Констатувалося, що воно було наслідком “цілковитої відірваности Петлюри не
тільки від широкого громадянства, а й від цілого народу”. У “Записці” ставилися
вимоги про “реальне вирішення земельного питання – формі ясного зазначення
принципу трудової дрібної власності”, “упорядкування фінансів за допомогою зе-
мельної реформи”, “упорядкування внутрішнього ладу й спокою” та ін.
Критика УНДС торкалася пасивності Директорії УНР на міжнародній арені.
Представники європейських держав, – підкреслювалося у “Записці”, – мали “повне
право дивитись на політику теперішнього українського уряду, як на большевиць-
ку, на підставі: ясного й недвозначного окреслення цілком большевицької тактики,
як в офіціозній, так і в офіціяльній пресі, [...] ясною зазначення стремління не до
громадсько-парламентарного життя, а до т з. в. диктатури Центральних комітетів
С.-Р. та С.-Д. по шляху орієнтації на міжнародню світову революцію; трактування
українського руху переважно як руху соціяльного, а не національного”.
Створення УНДС, на жаль, не сприяло консолідації національних сил в по-
літичному таборі Наддніпрянщини, проте зближувало взаємини несоціалістичних
партій УНР з політичними партіями Галичини – УНТП і УРП. Оцінюючи програмні
відмінності в українському політичному таборові літа 1919 р., І. Мазепа стверджу-
вав: “Це була боротьба різного розуміння тодішніх революційних подій на Украї-
ні, а тому й різного підходу до намічення чергових завдань українського проводу.
Українські соціялісти виходили з оцінки революції, як великої ваги соціяльно-
історичного процесу, тому рахувалися з революційними настроями народніх мас і
старалися відповідною політикою використати ці настрої в інтересах української
визвольної боротьби. Праві українські групи, навпаки, дивилися на революційні
події здебільшого, як на “наслідок діяльности” лівих партій, а й тому й свої чер-
гові завдання намічали так, наче б то на “Україні в той час ніякого революційно-
го руху не було”26.
У серпні 1919 р. уряд УНР очолив соціал-демократ І. Мазепа. У складі уряду
перебували два діячі УСДП – міністр праці О. Безпалко та заступник міністра за-
кордонних справ В. Старосольський27. Столицею УНР і ЗО УНР надалі тимчасово
залишався Кам’янець-Подільський. У вересні 1919 р., як зауважував О. Доценко,
“справами керувала уже не Директорія, а Правительство, точніше – Центральні
Комітети правительствених партій. В цьому власне було все зло для Республіки,
бо партійні інтереси ставилися понад усе, понад справи державні”28.
Налагодити двосторонні відносини покликана була Державна нарада, скли-
кана 25 жовтня 1919 р. У ній взяли участь: члени Ради народних міністрів; уряд
ЗО УНР; три представники від Буковинської Національної Ради; представники
від політичних партій (по три представники), а саме: наддніпрянські – соціалісти-
революціонери, соціал-демократи, селянська спілка, соціалісти-федералісти, на-
родних республіканців, селянської соціалістичної; галицькі – соціал-демократи,
радикали, народно-трудової. Були також представники єврейських політичних пар-
тій та члени інших громадсько-політичних організацій.
Як не дивно, голова Директорії УНР і Диктатор ЗО УНР назвали стан вза-
ємин УНР і ЗУНР повним взаєморозумінням. Зокрема С. Петлюра у вступній
318 Ігор Соляр
промові сказав: “Як у Верховної Влади, Диктатора Західної України, Уряду Над-
дніпрянщини і в обох арміях панує гармонія, згода, одна воля, один національний
могучий дух, так і в усіх політичних та громадських організаціях, в цілім народі,
мусить повстати також один великий порив, одна воля, один дух, спільне всім ба-
жаннє посвятити всі свої фізичні й духовні сили, всі матеріальні засоби, всю енер-
гію творчого всенароднього генія для єдиної найсвятішої нашої мети – виборення
нашої державности”29.
На нараді Є. Петрушевич підкреслив, що “в Галицького уряду в галицькім гро-
мадянстві та армії панує повна згода поглядів і єдність діл у всіх основних питан-
нях державного життя з Верховною Владою й урядом Наддніпрянської України.
Непорозумінь і сепаратних виступів у важких проблемах внутрішньої і закордон-
ної ні один уряд не робив без порозуміння з другим, і через те всі нерозумні чутки
й підозрювання, що в останніх часах оббігли навіть частину нашої преси, являють-
ся плодом інтриг...”. Представник ЗО ЗУНР запевнив, що “Галицький уряд, грома-
дянство та армія стоять твердо й непохитно на становищі акту Національної Ради
з 3 січня 1919 р. й акту Трудового Конгресу з 22 січня 1919 р. про об’єднання обох
областей України й утворення соборної України”30. Проте нарада продемонстру-
вала певні розбіжності в середовищі галицьких політичних партій.
Зокрема, представник УНТП Г. Тимощук зробив заяву від імені своєї політич-
ної сили, у якій констатував: 1) до ратифікації Акту Злуки УНР і ЗУНР Установчими
зборами, “мусить остатися непорушний територіяльний устрій Наддністрянщини”;
2) неможливо провести зміну влади у Західній Україні, зважаючи на військовий
стан та важке становище уряду; 3) основною причиною непорозумінь між гали-
чанами та наддніпрянцями слід вважати різний світогляд та громадянське вихо-
вання. Представник УРП А. Крушельницький зауважив, що “непорозумінь між
обома урядами у важних, засадничих питаннях існування нашої держави ніколи
не бувало. Всі ми однаково віримо в успіх нашої боротьби...”. Соціал-демократ
С. Вітик закликав присутніх здійснити усі необхідні заходи для ліквідації Дикта-
тури та утворення одного уряду та армії31.
Виступи відомих громадсько-політичних діячів підсумував прем’єр-міністр
І. Мазепа, який відзначив, що незважаючи на те, що представники різних полі-
тичних партій висловили подекуди діаметрально протилежні думки щодо устрою
української держави, розвитку державотворчих процесів, все ж всі зійшлися на не-
обхідності “консолідувати всі живі сили українського громадянства та безпощад-
ного ведення війни з ворогами нашої держави до побідного кінця...”32.
Державна нарада продемонструвала українському суспільству наявні чис-
ленні розбіжності, що існували серед українських політичних партій по обох бо-
ках Збруча. “Та маса партій, – зауважував О. Назарук, – що крутилися коло уряду
й вічно боролися між собою й навіть у своїм нутрі, забирала весь час всім урядам
на цілком непотрібні переговори й засідання, відвертала увагу суспільности від
найконечніших потреб”33.
Водночас у період засідань Державної наради, тривали переговори між обо-
ма урядами про висилку дипломатичної місії до Варшави. Міністр закордонних
справ УНР А. Лівицький намагався переконати чільних діячів УНТП і УРП у не-
обхідності досягнення порозуміння з Польщею навіть ціною відступу галицької
319
Український політикум у другій половині 1919 –
першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація?
території по лінії “Буг – Стрий”. Проте аргументи міністра уряду УНР не переко-
нали галичан, які, однак, погодилися на участь у спільній місії. До її складу уві-
йшли: А. Горбачевський, О. Новаківський, С. Витвицький (заступник голови місії).
Представники політичних партій отримали завдання “не допустити до яких-небудь
шкідливих заяв дотично Галичини, а до того мали ми, увійшовши в контакт з поль-
ською владою, подбати про те, щоб облекшити нескладно важке становище укра-
їнського населення краю”34.
Після приїзду місії до Варшави наприкінці вересня 1919 р. розпочалися пе-
реговори з польським урядом. Становище галицьких представників у делегації
значно ускладнилося після переходу УГА до Денікіна. Окремі політичні сили
Наддніпрянщини, обурені “зрадою” галичан, вимагали виключення їх із спільної
місії. “Одначе, положення в краю, – згадував С. Витвицький, – як не менше хід
згаданих переговорів з Польщею вимагали, щоб ми за всяку ціну в місії залиши-
лись, хоч деякі товариші А. Лівицького домагались повного розриву з нами. Після
деяких запевнень з нашої сторони, ми остаточно в місії залишились”35.
Розбратом в українському таборі скористався уряд Польщі, який наполягав
на приєднанні Галичини до Польщі. А. Лівицький добивався згоди від галицьких
делегатів, які, однак, навіть незважаючи на натиск соціал-демократів, не погоди-
лися на співпрацю із Польщею на таких умовах. С. Витвицький згодом відзна-
чав: “Пам’ятаю точно і з подробицями з яким натиском, а той з якими погрозами
щодо всяких так званих страшних консеквенцій старались не тільки унеерів-
ські, а й дуже поважні галицькі політики від правих до лівих включно перекона-
ти мене про необхідність нашої згоди на такий поділ”36. Однак 2 грудня 1919 р.
проголошено декларацію уряду УНР про його незацікавлення Галичиною. Рівно-
часно, галичани вийшли із складу делегації. Через три дні С. Витвицький, а та-
кож А. Горбачевський висловили протест у польському міністерстві закордонних
справ. Л. Цегельський зауважував: “Найфатальніше, що оте роздвоєння україн-
ської закордонної політики дезорієнтувало і паралізувало політику галицької вла-
ди та її місії. У самій Галичині постійно можна було завважити певну боротьбу
чи хитання між напрямком загальноукраїнським і галицьким. Це робило галиць-
ку закордонну політику несамостійною, нерішучою і неясною, а в результаті –
баламутною та невдалою”37.
“У галицьких політиків, – на думку Л. Цегельського, – не було ні ясної лінії,
ні послідовності, за вийнятком хіба що... д-ра Василя Панейка, д-ра Степана То-
машівського й д-ра Степана Витвицького, які підтримували ідею, по-перше, са-
мостійної галицької політики, а по-друге, злагоди з альянтами і з Польщею – хоч
би й довелося пожертвувати дещо з нашої території”38.
Ситуація набувала вибухонебезпечного характеру, унеможливлювала консо-
лідаційні процеси. О. Доценко констатував: “Оце все, та дрібненьке “політикан-
ство” і укрита боротьба за владу як наших, так і галичан – створювали величезний
матеріал “помийного характеру” для сторінок преси. Один наперед одного спіши-
ли найболячіше дошкулити один-другому... Занадто вже дріб’язковий характер но-
сила ця боротьба: десь, якийсь урядовець, часом ображений партійний діяч, щось
сказав по адресі галичан, – цього було досить, щоб піднявся страшенний галас,
переговори, наради, для полагодження неіснуючого конфлікту”39.
320 Ігор Соляр
Загострення відносин УНР і ЗО УНР настало після переходу УГА до Добро-
вольчої армії Денікіна 6 листопада 1919 року. Варто наголосити, що для УГА перехід
до Добровольчої армії залишався єдиним способом зберегти військовий потенціал
від неминучої загибелі. Сотник Ілько Цьокан 25 жовтня 1919 р., з сумом констату-
вав: “Стрільці з голоду кидаються під шини, хорі втікають зі шпиталів в горячці.
Поживи нема, грошей нема і виходу нема. Армія обдерта і голодна, розпадається.
Сильно десяткує її тиф. В Жмеринці й околиці згинуло з зимна і голоду або тепер
догибає 10 тисяч Галичан – вони конають в бараках на гною. А при тім проти га-
личан йде шалена агітація. Наддніпрянці одержують теплі одяги, а галичани – ні40.
Після переходу УГА на бік Денікіна, серед наддніпрянців поширилася думка про
“чорну зраду галичан”. Єдиною галицької партією, що надалі підтримувала соціа-
лістичний уряд УНР до підписання Варшавської угоди, залишалася УСДП. “Укра-
їнські уряди, які опинилися за кордоном, – зауважувала газета “Вперед”, – повинні
схилити голову перед урядом Української Народної Республіки...”41.
Д. Долинський зауважував: “Від Камянецької катастрофи розбіжними шля-
хами пішла політика України. Диктатор Петрушевич покинув негостинний за-
бручинський кутик з великим жалем до наддніпрянського уряду. Гол. от. Петлюра
розійшовся з Галичанами, котрі приєдналися до Денікіна, залишаючи його на лас-
ку божу. Між наддніпрянцями і галичанами повстала страшна пропасть, в котру
скочувався неминучо український державний віз”42.
Отже, численних непорозумінь між політичними силами Галичини та Над-
дніпрянщини не вдалося уникнути через розбіжності у зовнішній політиці (гали-
чани орієнтувалися, здебільшого на Англію, а наддніпрянці – Францію, Румунію,
Польщу, які претендували на територію Західної України) та внутрішні – спірни-
ми залишалися питання армії, закордоннго представництва. Проте, якщо окреслені
проблеми ще можна було вирішити шляхом конструктивного діалогу, то проблема
створення спільного уряду у практичній площині не була вирішена. Окремі праві
політичні партії Наддніпрянщини зверталися до Є. Петрушевича з пропозицією
усунути уряд С. Петлюри. Однак диктатор не пішов на такий крок, побоюючись,
що низка політичних партій не побажає ввійти до складу уряду. “Се виглядалоб на
“панування Австрійців”, – констатував Д. Долинський, – і могло б творити подат-
ний грунт для противної агітації”43. Зрештою відновлена Польська держава могла
підтримати С. Петлюру і перейти Збруч. З іншого боку, у С. Петлюри не було до-
статньої кількості війська, щоб силою об’єднати обидві держави. Є. Петрушевич
побоювався у випадку злиття обох урядів, що С. Петлюра пожертвує Галичиною
заради відновлення суверенітету на Наддніпрянщині. Неод норазово політични-
ми силами пропонувалося замість Є. Петрушевича ввести до складу Директорії
прийнятнішу для наддніпрянців кандидатуру, зокрема А. Горбачевського, І. Ма-
куха. Спроби усунення Диктатора Директорією можна пояснити бажанням узя-
ти під свій контроль територію Західної України. Проте Диктатора підтримувала
найбільша партія Західної України – УНТП, а також УРП. О. Доценко слушно від-
значив: “Кваліфікуючи ж усі політичні українські партії, треба сказати, що вони
забули про те, що народ не політична партія, що політична програма диктується
не волею партій, а волею історії, котру творить народ за час свого існування. І від
цього було ще багато лиха”44.
321
Український політикум у другій половині 1919 –
першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація?
Уже 14 листопада 1919 р. відбулося засідання Ради міністрів УНР, на якому
обговорювалися проблеми зовнішнььої орієнтації. Пропонувалося два варіанти роз-
витку подій: 1) порозуміння із Польщею; 2) переправлення армії до Дніпра. Біль-
шість членів уряду виступали за досягнення консенсусу із поляками. Зрештою,
15 листопада 1919 р. права Директорії були передані С. Петлюрі. 16 листопада
1919 р. Є. Петрушевич виїхав із Кам’янця-Подільського до Відня.
У ситуації, що склалася, політичні сили, що підтримували уряд УНР, зроби-
ли вибір на користь Польщі. Варто відзначити, що перше представництво УНР
до Варшави прибуло ще на початку січня 1919 р. уряд УНР. Голова місії В. Про-
копович у радіотелеграмі, направленій уряду УНР, зауважував: “Нова ініціятива
встановити нормальні відносини зустріла з боку польських міродатних чинників
спочуття. Грунт для переговорів є”45. Звичайно, в такій ситуації територія Східної
Галичини ставала розмінною монетою у переговорах двох держав. Не одержав-
ши відповіді з Києва, місія повернулася. У квітні 1919 р. нову місію на перегово-
рах у Варшаві очолив Б. Курдиновський. 24 травня 1919 р. представники УНР та
Польської держави домовилися, що “правомочний вирішувати долю” Східної Га-
личини і відмовляється від своїх прав на цю область.
9 серпня 1919 р., без погодження із урядом ЗО УНР, у Варшаву виїхала та-
ємна місія на чолі із П. Пилипчуком. На зустрічі із Ю. Пілсудським український
високопосадовець вкотре наголосив на незацікавленості УНР територією Східної
Гличини. Згодом, 2 грудня 1919 р., А. Лівицький досягнув домовленостей із поль-
ською стороною про військову допомогу за вищезгаданою умовою46.
Діяльність С. Петлюри наштовхнулася на рішучий опір опозиції. У Кам’янці-
Подільському в останні дні грудня 1919 р. у зв’язку з новою ситуацією на Україні
відбулися міжпартійні наради, на основі яких у першій половині січня 1920 р. була
утворена Кам’янецька Національна Рада. Згодом вона була переіменована в Укра-
їнську Національну Раду (Кам’янецька УНРада). Головою її обрано представника
УПСФ М. Корчинського, який уявляв Кам’янецьку УНРаду майбутнім парламентом
України47. До її складу увійшли: соціалісти-революціонери, соціалісти-федералісти,
соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи, демократи-трудовики, народні
республіканці (наддніпрянські політичні сили). Серед західноукраїнських полі-
тичних партій до складу Ради входили представники УНТП і УСДП. Від галичан
до УНРади входили 4 представники УНТП (С. Баран, О. Юрчинський, І. Попо-
вич, В. Бараник), член УСДП (В. Коцюк) (УРП не надіслала представника). Раду
очолив М. Корчинський (соціаліст-федераліст), заступник – С. Баран (УНТП).
Останній відзначав, що “соц. дем. і соц. рев. досі ніби пануючи майже виключ-
но політичні діти, або політичні злочинці, що вже кілька разів привели Україну
до катастрофи. Людей з політичним розумом у них зовсім немає... На жаль, у всіх
наддніпрянців є страшний брак політичної ініціативи й особистої відваги...”48.
Створення Кам’янецької УНРади сформувало два табори – з одного боку С. Пет-
люра, Директорія, уряд УНР, з іншого – політичні сили, що ввійшли до складу
ради. Представники останньої намагалися перебрати керівництво державою, що
закономірно викликало спротив уряду Директорії. Особливо гостра критика чле-
нів УСДРП, С. Петлюри лунала на адресу С. Барана. У листі від 27 січня 1920 р.
він писав В. Охримовичу: “До тепер остаю тут, бо вважаю, що я тут потрібний.
322 Ігор Соляр
На днях виберуся на Восток, до наших частин, бо там був би я ще більше потріб-
ний і там мене закликають приїзджати. Політичну роботу роблю тут серед дуже
несприяючих обставин” 49.
Після того, як С. Петлюра довідався про утворення Національної ради в
Кам’янці-Подільському, він зауважив: “Надзвичайно добре і приємно. Утворюємо
якийсь орган з функціями в майбутньому предпарляменту, а не овідомляємо про
це навіть державного центра. Що їм до нас? Вони все для України, а ми бездар-
не і не потрібне люде. Руйнуємо, руйнуємо, і ще раз руйнуєм, а хтож буде будува-
ти?”50. Після тривалої паузи С. Петлюра з сумом констатував: “При розбіжностях
політичної думки; при страшній ненависти одного українця до другого, без засо-
бів матеріяльних, без відповідних людей, без армії і рештки якої руйнуються – ні,
ні. Нас чекає ще гірша доля” 51. О. Доценко саркастично відзначав: “Члени Націо-
нальної Ради уявили себе в ролях парламентаріїв і поставилися так до правитель-
ства УНР, що воно, останнє, мусіло складати їм до пори до часу звіти – доклали
про свою діяльність, а там Українська Національна Рада подивиться і розсудить
кому з п.п. міністрів залишитися, а кому збірати вже тепер свої монатки...”52.
8 лютого 1920 р. Кам’янецька УНРада ухвалили резолюцію, у якій відповідаль-
ність за критичний стан у політичній сфері переклала на уряд УНР та Директорію:
“За найважливішу причину сучасного катастрофічного положення української дер-
жавности вважає дотеперішню політику і тактику Директорії та її правительств, що
не могли паралізувати шкідливої діяльности і особистої політики окремих членів
її, а також тих громадських кол, які своєю тактикою руйнували працю правитель-
ства, сприяючи розвитку реакції на Україні”53. Пропонувалося голові Директорії
та уряду передати усі повноваження Українській Національній Раді. С. Петлюра
ознайомився із резолюцією, після чого зауважив: “Ці люде нічому не навчились.
Я й без них знаю, хто і що були причиною державної катастрофи. А хто його знає,
чи ця так звана “державна катастрофа” не вийде для нас на краще. Катастрофа ще
не прийшла, але при такій роботі нашого одповідального громадянства може при-
йти”54. Значною мірою під впливом М. Корчинського 11 лютого 1920 р. УНРада в
Кам’янці прийняла ще одну резолюцію, у якій вимагалося скликання народного
представництва (передпарламенту), яке вирішило б питання про верховну владу
в УНР та сформувало б уряд55.
Значну роль у подальшій долі ДЦ УНР відіграла “уенерівська” частина УПСФ,
яка опинилася в еміграції разом із більшістю Головного комітету партії. 15 березня
1920 р. за участю її представників, а також представників УПСС, УХДП, УНРП
та галицької УНТП у Відні відбулися організаційні збори УНДС, певна спадко-
ємність якого з УНДС 1919 р. відзначалася представленням в обох союзах про-
відних демократичних партій України та багато в чому спільними підходами до
оцінки політичного життя УНР. Показово, що віденський УНДС сприйнявся ліви-
ми українськими політичними силами як реакційна антисоціалістична організація,
як “завершення майже 8-місячних змагань правих українських кіл до консоліда-
ції, до об’єднання фронту”56.
За мету своєї діяльності Союз (за пропозицією соціалістів-федералістів) по-
ставив: боротьбу за об’єднання всіх українських земель в самостійній українській
державі з конституційно-республіканським ладом, форму якого визначить май-
323
Український політикум у другій половині 1919 –
першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація?
бутній український парламент, вибраний на основі загального виборчого права;
проведення аграрної реформи з метою забезпечення землею безземельного та ма-
лоземельного селянства як основи української державності57.
За поданням есефів союз тимчасово визнав, як і Кам’янецька Національна Рада,
ідею “державно-правової влади” в УНР та доручив представникам УПСФ ужити
заходів, пов’язаних із залученням у союз інших партій та організацій, що входили
раніше в подібні УНДС інституції на Україні. 16 березня 1920 р. було сформовано ко-
мітет УНДС. Головою Союзу обрано М. Кревецького, секретарем – Ф. Слюсаренка.
Подальший хід засідань УНДС позначився протистоянням у ставленні до Держав-
ного центру УНР. Вважаючи С. Петлюру “величезним злочинцем”, самостійники-
соціалісти і хлібороби-демократи намагалися досягти невизнання Союзом уряду та
голови Директорії УНР58.
У виступі від імені УПСФ перед виробленням проекту декларації УНДС
Ф. Слюсаренко пропонував скласти його таким чином, щоб ідеї Союзу об’єднали
українське громадянство в Україні й за кордоном59. Ф. Слюсаренко запропонував
також унести в декларацію ідею організації уряду, що викликало протест з боку
лідера хліборобів-демократів С. Шемета, який був проти ініціативи організації
уряду за кордоном. Водночас Ф. Слюсаренко наголосив, що Директорія УНР, отри-
мавши, на його думку, владу від Національного Союзу, згодом відійшла від його
політичної платформи та запропонував уникнути в декларації оцінки і навіть зга-
дування Варшавської декларації від 2 грудня 1919 р., відповідальність за яку по-
клав і на УНР, і на галичан60.
Після редагування в комісії проект декларації, схвалений представника-
ми есефів, народних республіканців і націонал-демократів, усупереч позиції
хліборобів-демократів та самостійників-соціалістів піддався тривалому й гаря-
чому обговоренню, яке, відображаючи і продовжуючи всю попередню боротьбу в
політичному таборі УНР, звелося до принципового питання – ставлення до існу-
ючих залишків державної влади, уособлюваної урядом і головою Директорії. Зо-
крема, Ф. Слюсаренко, визначивши уряд УНР як свідоцтво бідності українства на
кадри, наголосив на його законності, бо, на його думку, уряд був утворений На-
ціональним Союзом у 1918 р., а його невдачі пояснив складними умовами відро-
дження української держави61.
Соціалісти-федералісти намагалися довести спадкоємність державної влади
в УНР від Національного Союзу 1918 р. до посади голови Директорії, яку займав
С. Петлюра. Тут вони проявили своєрідну, з огляду на попередню діяльність, со-
лідарність із іншими соціалістичними партіями, виразником інтересів яких був
С. Петлюра, адже раніше партія залучалася до влади і певною мірою поділяла від-
повідальність за політику уряду. Їхні опоненти вважали, що тільки відмежування
від останнього та створення нового державного центру дасть можливість вийти з
катастрофічного становища, в якому опинилася українська державність.
Ухвалена 10 квітня 1920 р. декларація стала максимально можливим комп-
ромісом між політичними угрупованнями в УНДС. Союз охарактеризував С. Пет-
люру як єдиного з членів Директорії, хто “остався при ділі” і визнав Директорію
УНР неіснуючою з причин її нездатності організувати державотворчі сили й орієн-
тації не на державні, а на партійні інтереси62. У згадці про партійні інтереси проя-
324 Ігор Соляр
вилася ледве прихована критика і самого С. Петлюри, адже він діяв у порозумінні
і за взаємною підтримкою соціал-демократів та есерів. Декларація вимагала від
С. Петлюри негайної кардинальної реорганізації державної влади з допомогою
Кам’янецької УНРади й УНДС. Однак соціалістам-федералістам разом із їхни-
ми однодумцями так і не вдалося, незважаючи на прийняття спільної декларації,
піти на практичні кроки в руслі ідеї оновлення влади за допомогою С. Петлюри.
15 квітня 1920 р. представники УПСФ, мотивуючи своє рішення неповним пред-
ставництвом в УНДС політичних партій усіх регіонів України, (що було лише
прикриттям неприйняття можливості на практиці порозумітися з С. Петлюрою),
вийшли з УНДС63.
Суспільно-політична ситуація вимагала від С. Петлюри рішучих дій. Таким
кроком стало укладення у квітні 1920 р. Варшавського договору. Згідно з полі-
тичною конвенції, польська сторона визнавала незалежність УНР, а Директорію і
С. Петлюру – верховною владою. Директорія погодилася на встановлення східних
кордонів Польської держави по річці Збруч і Горинь. Воєнна конвенція передба-
чала спільні дії польських та українських військ проти радянської України. Зро-
зуміло, договір викликав незадоволення в середовищі не тільки політичних сил
Галичини, але й Наддніпрянської України.
Таким чином, упродовж окресленого періоду провідні політичні сили Над-
дніпрянщини й Галичини наполегливо шукали шляхів порозуміння та співпраці,
що було втілено у діяльності Кам’янецького УНДС, Кам’янецької УНРади, віден-
ського УНДС. Однак декларативні лозунги, заклики до об’єднання (обов'язково
проти когось!) не були підкріплені реальними консолідаційними кроками, а також
заходами в політичній та військовій сфері. У підсумку, на зміну короткому періо-
ду співпраці, прийшов тривалий період роззбрату та конфронтації.
1 Курас И. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на
Украине. – К., 1978.
2 Симоненко Р. Провал політики буржуазного імперіалізму на Україні. Друга половина 1919 р. –
березень 1921. – К., 1965.
3 Супруненко М. Боротьба трудящих України проти денікинщини. – К., 1979.
4 Колісник М. Відновлення і зміцнення Радянської влади на Україні 1919–1920 рр. – Харків,
1958.
5 Витанович І. Аграрна політика українських урядів 1917–1920. – Мюнхен, Чикаго, 1968;
Гунчак И. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К., 1993;
Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.1 – 2. – К., 1994; Мироненко М. Українська національна
революція. – Мюнхен, 1951; Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. –
Рим, 1989; Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т.1 – 4. – Торонто, 1962–1964; Його ж:
Українські політичні партії у соціологічним насвітленні. – Нью-Йорк – Детройт – Скрентон,
1954; Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991.
6 Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навч. посібник. – К., 1997; Його ж: Роль і місце
Центральної Ради в модерній історії України // Український історичний журнал. – 1997. –
№ 5. – С.17–25;
7 Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). – К., 2009.
8 Гриценко А. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні (кінець 1917 р. – початок 1919 р.) –
К., 1993; Його ж: Політичні сили в боротьбі за владу в Україні: рік 1919-й. – К., 1996; Його ж:
Політичні сили в боротьбі за владу в Україні. Рік 1920-й. – К., 1997.
325
Український політикум у другій половині 1919 –
першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація?
9 Жерноклєєв О. Українська соціал-демократія в Галичині. Нарис історії (1899–1918). –
К., 2000.
10 Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918–1929). – Т. 1. – Київ; Івано-
Франківськ, 2002.
11 Кульчицький С. УРСР в добу “воєнного комунізму” (1917–1920 рр.): спроба побудови
центральних засад реальної історії. – К., 1994; Його ж: Центральна Рада. Утворення УНР //
Укр. істор. журн. – 1992. – №5. – С. 11–88; № 6 – С. 73–94.
12 Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Л., 1995.
13 Любовець О. М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив
революційної доби (1917–1920 рр.) — К., 2006.
14 Райківський І. Українська соціал-демократична партія (1928–1939). – Івано-Франківськ,
1996.
15 Реєнт О. Більшовики і українська революція 1917–1920 рр.: спроба визначення характеру
і динаміки соціальних процесів. – К., 1994; Його ж: Українська революція і робітництво:
соціально-політичні і економічні зміни 1917–1920 рр. – К., 1996.
16 Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 / Україна крізь віки. – Т. 10. –
К., 1999; Його ж: Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та
культурних процесах (1914–1939). – К., 2004.
17 Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіографія. – К., 1997; Його ж:
Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. – К., 2007.
18 Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років: спроби творення і причини поразки. –
К., 2003.
19 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. – Ч. ІІ: Кам’янецька доба – Зимовий
період. – Торонто: Прометей, 1951. – С. 16.
20 Мазепа І. Вказ. праця. – С. 16–17.
21 Лозинський М. Галичина. – 1918–1922.
22 Левицький К. Куди дорога // Український прапор.–1919. – Ч. 4.
23 Центральний державний архів вищих органів влади та управління (ЦДАВОУ). – Ф. 380. –
Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 1.
24 Там само. – Арк.1.
25 Мазепа І. Вказ. праця. – С. 23.
26 Там само. – С. 27.
27 Вперед. – 1919. – 25 жовтня.
28 Доценко О. Літопис української революції // Матеріали й документи до історії Української
революції) 1917–1923. – Київ–Львів, 1924. – Т. 2. – Кн. 5. – С. 77.
29 Лозинський М. Вказ. праця. – С. 180.
30 Доценко О. Вказ. праця. – С. 132.
31 Там само. – С. 134–136.
32 Там само. – С. 136.
33 Там само. – С. 14.
34 Громадський голос. – 1930. – 24 серпня.
35 Дрогобиччина – земля Івана Франка. Т. 1. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто:, 1973. –
С. 196.
36 Діло. – 1919. – 23 грудня.
37 Цегельський Л. Від легенди до правди. – Нью-Йорк; Філадельфія, 1960. – С. 231.
38 Там само. – С. 226.
39 Там само. – С. 78.
40 Долинський Д. Вказ. праця. – С. 161.
41 Вперед. – 1919. – 21 січня.
42 Долинський Д. Вказ. праця. – С. 169.
43 Там само. – С. 155–156
44 Доценко О. Вказ. праця. – С. 359.
45 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 4. – Торонто, 1962. – С. 151.
46 Там само. – С. 27.
47 Доценко О. Вказ. праця. – С. 175.
326 Ігор Соляр
48 Там само. – С. 178.
49 Там само. – С. 176.
50 Там само. – С. 173.
51 Там само.
52 Там само. – С. 176
53 Там само. – С. 178
54 Там само. – С. 180.
55 Політична платформа УНРади в Кам’янці // Український прапор. – Відень, 1920. – 6 березня. –
С. 1.
56 На переломі. – 1920. – № 2. – С. 31.
57 ЦДАВОУ. – Ф. 380. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 3.
58 Там само. – Арк. 40.
59 Там само. – Арк. 19–21.
60 Там само. – Арк. 21–22.
61 Там само. – Арк. 36–37.
62 Там само. – Арк. 4.
63 Там само. – Спр. 7, Арк. 1.
Ihor Solyar. UkraInIan polItIcal forceS In the Second half of
1919 – fIrSt half of 1920: conSolIdatIon or confrontatIonS?
The article provides an analysis of relations among political parties of Galicia and
Central Ukraine (Naddniprianschyna) at the final stage of Ukrainian revolution and their
attempts to unite in various political configurations on the territory of the Ukrainian
National Republic and in the emigration.
key words: political parties, ZUNR,UNR, consolidation.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-73332 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-27T23:35:29Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Соляр, І. 2015-01-09T11:39:19Z 2015-01-09T11:39:19Z 2009 Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? / І. Соляр // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 314-326. — Бібліогр.: 63 назв. — укр. https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73332 Проаналізовано взаємини політичних партій Галичини і Наддніпрянщини на завершальному етапі української революції, охарактеризовано спроби об’єднання в різних політичних конфігураціях на території УНР та в еміграції. The article provides an analysis of relations among political parties of Galicia and Central Ukraine (Naddniprianschyna) at the final stage of Ukrainian revolution and their attempts to unite in various political configurations on the territory of the Ukrainian National Republic and in the emigration. uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Проблеми соборності. Злука УНР і ЗУНР Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? Ukrainian political forces in the second half of 1919 – first half of 1920: consolidation or confrontations? Article published earlier |
| spellingShingle | Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? Соляр, І. Проблеми соборності. Злука УНР і ЗУНР |
| title | Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? |
| title_alt | Ukrainian political forces in the second half of 1919 – first half of 1920: consolidation or confrontations? |
| title_full | Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? |
| title_fullStr | Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? |
| title_full_unstemmed | Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? |
| title_short | Український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? |
| title_sort | український політикум у другій половині 1919 – першій половині 1920 рр.: консолідація чи конфронтація? |
| topic | Проблеми соборності. Злука УНР і ЗУНР |
| topic_facet | Проблеми соборності. Злука УНР і ЗУНР |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73332 |
| work_keys_str_mv | AT solârí ukraínsʹkiipolítikumudrugíipoloviní1919peršíipoloviní1920rrkonsolídacíâčikonfrontacíâ AT solârí ukrainianpoliticalforcesinthesecondhalfof1919firsthalfof1920consolidationorconfrontations |