Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923)

Проаналізовано участь Степана Витвицького в революційних подіях листопада 1918 р., розглянута його діяльність в державних інституціях ЗУНР, проаналізовано його взаємини із чільними діячами української держави. The article explores Stepan Vytvyts’kyi’s participation in the revolutionay events of Nov...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
Date:	2009
Main Author:	Швед, О.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2009
Subjects:	Політична еліта
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73350
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923) / О. Швед // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 564-570. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859931337639591936
author	Швед, О.
author_facet	Швед, О.
citation_txt	Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923) / О. Швед // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 564-570. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність
description	Проаналізовано участь Степана Витвицького в революційних подіях листопада 1918 р., розглянута його діяльність в державних інституціях ЗУНР, проаналізовано його взаємини із чільними діячами української держави. The article explores Stepan Vytvyts’kyi’s participation in the revolutionay events of November 1918 and his activities in the ZUNR institutions. It also analyzes Vytvyts’kyi’s relations with the Ukrainian state leaders.
first_indexed	2025-12-07T16:08:23Z
format	Article
fulltext	Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009564 Ольга Швед Громадсько-політична діяльність степана ВитВицькоГо В роки національно-ВизВольних змаГань (1918–1923) Проаналізовано участь Степана витвицького в революційних подіях листо- пада 1918 р., розглянута його діяльність в державних інституціях ЗУНР, проана- лізовано його взаємини із чільними діячами української держави. Ключові слова: Степан витвицький, ЗУНР, державний секретаріат закор- донних справ, українсько-польська війна, соборність. Під впливом масового національного руху, що значно посилився в Галичині починаючи з кінця 1890-х рр., на політичну арену краю вийшла низка таланови- тих громадсько-політичних діячів, серед яких і Степан Витвицький. Свою полі- тичну кар’єру майбутній президент Української Народної Республіки (УНР) в ек- зилі розпочав у державних інституціях Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Відстоювання ідеї національної самобутності та єдності українського на- роду, захист його національних і соціально-економічних прав стали засадничими принципами його дипломатичної діяльності. Участь С. Витвицького в національно-визвольних змаганнях 1918–1923 рр. розглянуто істориками в контесті більш узагальнюючих проблем. Серед дослі- джень, в яких епізодично згадується постать дипломата ЗУНР, варто виділити роботи С. Волинця1, К. Кондратюка2, О. Сухого3, О. Красівського4, М. Литвина5 та ін. Основна мета розвідки – визначити особливості дипломатичної діяльності С. Витвицького у роки визвольних змагань, охарактеризувати його ставлення до чільних проблем українського державотворення. Першим кроком галицьких українців на шляху до власної держави стало скликання 18 жовтня 1918 р. Української Національної Ради (УНРади), що про- голосила державність на західноукраїнських землях. Непоступливість поляків, їх небажання визнавати рішення УНРади, змушувало українців розв’язувати про- блему шляхом збройного виступу – 31 жовтня 1918 р. зібралося термінове засі- дання Ради, на якому Д. Вітовський вимагав розпочати повстання у ніч із 31 жов- тня на 1 листопада 1918 р. С. Витвицького, як представника УНРади, відправле- но до Дрогобича з таємною місією підготовки перебрання влади від австрійців у повіті. Згодом, після вдалого збройного виступу, 12 листопада 1918 р. його вклю- чено до складу УНРади, а 4 січня 1919 р. – обрано одним із секретарів цієї дер- жавної інституції. В умовах українсько-польської війни С. Витвицький проводив значну органі- заційну роботу серед військових Української галицької армії (УГА). З цього приводу 565 Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923) Л. Цегельський відзначав: “Аби зміцнити наші війська, що вийшли зі Львова та сто- яли між Винниками і Куровичами, ми наказали відправити туди по кілька сотень з Тернополя, Станиславова і т.д., пославши навіть д-ра Василя Панейка і д-ра Степана Витвицького на Покуття, щоб особисто пояснили тамтешнім провідникам важли- вість ситуації та припильнували передислокацію військових частин під Львів...”6. Одним із найважливіших тогочасних завдань УНРади було об’єднання ЗУНР із УНР, що справедливо вважалося втіленням у життя віковічного прагнення укра- їнського народу до національно-державної єдності. Уже 1 грудня 1918 р. у Фастові укладено попередній договір про злуку УНР і ЗУНР. Цей договір був ратифікова- ний на сесії Української Національної Ради 3 січня 1919 р. Водночас законодачий орган республіки вибрав делегацію у складі 65 осіб, які повинні були представля- ти Західну Україну під час офіційного проголошення злуки УНР із ЗУНР. Її очо- лив Лев Бачинський. С. Витвицький входив до складу посольської делегації, яка мала вручити Директорії грамоту-звернення УНРади і Ради державних секрета- рів ЗУНР від 16 січня 1919 р. з викладом змісту Закону про злуку. Грамоту підпи- сали: від імені Президії УНРади – Л. Бачинський і С. Витвицький; від імені Ради державних секретарів – С. Голубович і Л. Цегельський. 22 січня 1919 р. Акт злуки урочисто проголошено на Софійському майдані в Києві7. 23 січня 1919 р. у Києві відкрився Трудовий конгрес, який зібрав 400 представників від УНР і 65 делегатів від ЗУНР. Ухвалу Української Національної Ради ЗУНР зачитав С. Витвицький, а універсал Директорії – С. Золочанський. Організаційні здібності С. Витвицького зауважило керівництво ЗУНР. У склад- них суспільно-політичних умовах він 12 лютого 1919 р. очолив Державний секре- таріат закордонних справ, замінивши на цій посаді В. Панейка, що перебував з мі- сією у Парижі. Результатом діяльності останнього стала телеграма від 10 березня 1919 р., надіслана генералові М. Омеляновичу-Павленку за підписами Вільсона, Ллойд Джорджа, Клемансо і Орландо, у якій пропонувалось укласти перемир’я на основі спільної компромісної угоди, у якій було б враховано територіальні пре- тензії обох воюючих сторін8. Проаналізувавши тогочасну ситуацію, що склалася на фронті, С. Витвицький відзначив основні причини поразки уряду ЗУНР: “З са- мого початку не було того тісного контакту між суспільністю і правительством, на якім основується державний устрій західноукраїнської демократії. Се одна не- достача, а друга – се повна алергічність публічної опінії і безпрограмовість гро- мадянської роботи”9. Основне завдання, що постало перед дипломатом в таких умовах – зберегти територіальну цілісність ЗУНР. Ситуація ускладнювалася претензіями до ЗУНР Румунії, що претендувала на Буковину. До Бухареста для налагодження двосто- ронніх відносин була вислана делегація на чолі з С. Витвицьким. Український ди- пломат, визначивши складну зовнішньо-політичну ситуацію, що склалася в регіо- ні, запропонував румунській стороні допомогу ЗУНР у боротьбі з більшовизмом, загроза поширення якого нависла над Європою. Водночас румунський прем’єр Ферікілі виступив ініціатором створення союзу Польщі, ЗУНР та Румунії, осно- вна мета якого – протидія поширенню комуністичних ідей. Ця пропозиція знайшла підтримку у голови місії Антанти в Румунії Бартело. Результати дипломатичної політики С. Витвицького у Бухаресті та досягнуті домовленості були знівельова- 566 Ольга Швед ні в Парижі, де провідні європейські держави на мирній конференції виступали за створення антибільшовицького блоку держав, в основі якого – союз Польщі і Румунії. Також слід зауважити, що тоді існував попередній польсько-румунський договір, який передбачав окупацію частини території Східної Галичини румун- ськими військами10. 9 червня 1919 р. С. Голубович разом з усіма членами Державного секретарі- ату пішов у відставку, передавши свої повноваження Є. Петрушевичу. Тоді ж “во- лею Президії Виділу Української Національної Ради і Державного Секретаріату” Є. Петрушевич одержав повноваження Диктатора. Державний Секретаріат він за- мінив створеною Радою уповноважених, у складі: С. Голубовича (уповноважений із внутрішніх справ); С. Витвицького (уповноважений зовнішніх справ); І. Мирона (уповноважений шляхів і комунікації); В. Курмановича (уповноважений військових справ). Відступ армії ЗУНР під натиском 80-ти тисячної армії Галлера, змусив С. Голубовича і С. Витвицького розпочати переговори з С. Петлюрою про перехід УГА за Збруч. Згодом, зважаючи на безвихідну ситуацію, керівники УНР досягли порозуміння з польською стороною, що викликало обурення С. Витвицького, який вбачав у такому союзі зраду національних інтересів західних українців, що “від- давалися на поталу Польській державі”11. Упродовж серпня–вересня 1919 р. тривали переговори між обома урядами про висилку дипломатичної місії до Варшави. Тодішній міністр закордонних справ УНР А. Лівицький намагався переконати галицьких політиків у необхіднсті поро- зуміння з Польщею ціною відступу галицької території по лінії Буг – Стрий. Саме на цій платформі мала складатися спільна місія. Проте аргументи А. Лівицького не переконали галичан, однак останні погодилися на висилку спільної місії до Варшави, в якій Галичину представляли А. Горбачевський, О. Новаківський і С. Витвицький (заступник голови місії). На них покладалося завдання “не допус- тити до яких-небудь шкідливих заяв дотично Галичини”, а також “облекшити не- складно важке становище українського населення краю”12. По приїзді місії до Варшави наприкінці вересня 1919 р. розпочалися перего- вори з польським урядом. Становище галицьких представників у делегації стало особливо складним після переходу УГА до Денікіна. “Одначе, положення в краю, – згадував С. Витвицький, – як не менше хід згаданих переговорів з Польщею ви- магали, щоб ми за всяку ціну в місії залишились, хоч деякі товариші А. Лівицького домагались повного розриву з нами. Після деяких запевнень з нашої сторони, ми остаточно в місії залишились”13. Польські представники вимагали від УНР згоди на окупацію Галичини. С. Витвицький зауважував: “Пам’ятаю точно і з подробицями з яким натиском, а той з якими погрозами щодо всяких так званих страшних консенвенцій стара- лись не тільки унерівські, а й дуже поважні галицькі політики від правих до лі- вих включно переконати мене про необхідність нашої згоди на такий поділ”14. Недосягнувши порозуміння із УНР, галицькі делегати вийшли із складу делегації, а С. Витвицький та А. Горбачевський висловили протест щодо акту С. Петлюри від 22 грудня 1919 р. у якому останній відмовлявся від території Галичини. Зрештою, як відзначав Л. Цегельський, “у галицьких політиків не було ні ясної лінії, ні послі- 567 Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923) довності, за вийнятком хіба що... д-ра Василя Панейка, д-ра Степана Томашівського й д-ра Степана Витвицького, які підтримували ідею, по-перше, самостійної га- лицької політики, а по-друге, злагоди з альянтами і з Польщею – хоч би й довело- ся пожертвувати дещо з нашої території”15. З вересня по грудень 1919 р. С. Витвицький нав’язав “чимало знайомств і зв’язків з членами польського уряду і провідниками польського сейму, зокрема з мі- ністром Білінським, прем’єром Скульським, тодішнім міністром внутрішніх справ Войцеховським, послами Ротаєм, Домбським, Ст. Грабським, Недзялковським та іншими видатними польськими політичними діячами”16. Не поступаючись в осно- вних вимогах, він намагався переконати польських політиків у потребі визволен- ня українських політичних в’язнів і полонених. Згадуючи про своє перебування у польській столиці, відомий громадсько-політичний діяч підкреслював: “Тямлю, що між іншим своїми інтервенціями вспів я виєднати відложення поділу краю на воєвідства. Однак найтрудніше йшло діло з визволенням наших молодечих цивіль- них комбатантів, що то було подавали кулі нашим стрільцям чий самі стріляли – та опісля полонених у Тухолі. Щодо перших, то в одній з промов тодішній голова Пльської держави марш. Пілсудський порадив мені, щоби родичі в’язнів індивіду- ально, в кожнім випадку зокрема, вносили прошення про їх звільнення з в’язниці, бо з огляду на політичні відносини трудно було б обняти ту справу одним актом. Так зроблено і молодих в’язнів випущено на волю. Щож до ув’язнених у Щипюрні й Тухолі, то ті табори ліквідовано щойно після моєї одної довгої розмови з архиє- пископом Теодоровичем, тодішнім фактичним лідером сеймової правиці”17. Наприкінці 1919 р. уряд ЗУНР переїхав до Відня, де зазнав чергової транс- формації: 1 серпня 1920 р. С. Витвицького призначено уповноваженим закордон- них справ в екзильному уряді ЗУНР. Він запропонував Є. Петрушевичу провес- ти реорганізацію свого відомства з урахуванням зовнішньополітичної ситуації. План передбачав утворення чотирьох секцій й запровадження посади референ- та. Пріоритетним напрямом зовнішньополітичної діяльності свого відомства він вважав налагодження добросусідських відносин із Чехословаччиною, в інтересах якої, за його переконаннями, було утворення української держави. У другій половині червня 1920 р. С. Витвицький звернувся до львівської де- легації УНРади з проханням звільнити його з місії у Польщі. Однак УНРада не погодилася і уже на початку липня 1920 р. він був прийнятий тодішнім польським прем’єром В. Грабським. Предметом розмов стали події на польсько-радянському фронті та суспільно-політичне становище в краї. У розмові польський прем’єр заявив, що “Польща на днях визнає де юре Литву і що в польських міродатних політичних сферах пробивається щораз більше переконання про “потребу ви- знання Польщею галицької державності”18. Також В. Грабський намагався через С. Витвицького нав’язати контакти з екзильним урядом ЗУНР, наголошуючи, що лише питання статусу Львова залишається відкритим. В інших питаннях польська сторона погоджувалася на галицьку державність. Діалог двох держав став можливим внаслідок зміни зовнішньополітичної си- туації. Переможний наступ Червоної Армії в середині липня 1920 р., змусив поль- ську сторону піти на компромісні варіанти розв’язання східногалицького питання. Внаслідок укладеного договору, 25 липня 1920 р. диктатор ЗУНР Є. Петрушевич 568 Ольга Швед видав розпорядження про організацію “Уряду Диктатора ЗУНР” з осідком у Відні. Уповноваженим закордонних справ вкотре призначено С. Витвицького. Він за- пропонував кардинально новий зовнішньополітичний курс, в основі якого – ідея Галицької незалежної республіки19. 28 листопада 1920 р. УНРада за підписами Є. Петрушевича, К. Левицького, С. Витвицького і Е. Брайтера надіслала до Ліги Націй ноту протесту, з вимогою визнати незалежність Східної Галичини, а разом з тим також захистити україн- ське населення краю від безчинств польського режиму. На засіданні 23 лютого 1921 р. Рада Ліги Націй визнала носієм верховної влади Східної Галичини, згід- но з міжнародно-правовими нормами, країни Антанти, а Польщу – тільки тимча- совим військовим окупантом. Не останню роль у переговорах щодо статусу Галичини відігравали економіч- ні інтереси західних держав. Після підписання польсько-радянської угоди в Ризі, С. Витвицький пообіцяв англійським компаніям протекторат над нафтовим басей- ном Галичини, в разі позитивного для ЗУНР вирішення питання приналежності Східної Галичини. Відповідні переговори між галицькими делегатами і представ- никами британських нафтових кампаній відбулися влітку 1921 р. у Лондоні та у грудні того ж року – у Відні. Керівник зовнішньополітичного відомства закликав дипломатів ЗУНР піти шляхом прибалтійських республік та якомога швидше розпочати переговори з Великобританією. Досягнуті домовленості між прибалтійськими республіками і Великобританією С. Витвицький назвав першим кроком англійського велетня на європейській суші. “Добровільне відання своєї господарської будучности згадани- ми трьома малими державами в руки Англії, – зазначав дипломат, – се добровільне підчинення їх під англійський протекторат. Англія володіє тим самим Балтійським морем і його південним берегом від Гданська по Фінський залив, винявши східну Прусію. Можна передбачити, що вона змагатиме до того, щоби відти промостити собі свій похід дальше, на південь та здобувати для себе новий шлях до Індії на про- сторі, що простягається між Балтійським і Чорним морем, вже сьогодні вбранім в англійські прапори. Може бути, й ся ідея між иншим, лягла в основу сучасної англій- ської політики на Сході Європи”20. Власне на цьому шляху, на думку С. Витвицького, Англія повинна була “зустрітися з Україною”. Він констатував: “Не буде се та зли- денна “бита дорога”, про яку співає народня пісня – а шлях до господарського і куль- турного розцвіту, сфера творчої великодержавної політики, що може нас вивести у люде. Консорція англійських банків і фінансієрів рада би хоч раз почати торгівельні зносини з Україною. Знайтись Україні в тій сфері – се не абияка політична, перспек- тива і примана. Але щоб туди попасти, необхідно треба нам мати яку таку силу. Її треба творити намагаючись, не втрачаючи ні одної хвилини дорогого часу, що може й не вернеться більше. Мусимо її творити усі разом, одностайно”21. 21 січня 1921 р. відбулися чергові ротації в екзильному уряді ЗУНР: К. Левиць- кого призначено Уповноваженим закордонних справ, натомість С. Витвицького – головою делегації ЗУНР на Мирній конференції в Парижі та керівником надзвичай- ної дипломатичної місії ЗУНР у Лондоні. Основне завдання дипломата – змінити ставлення країн Антанти до проблеми західноукраїнських земель. Незабаром, за- вдяки переговорам С. Витвицького з окремими членами Британського парламен- 569 Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923) ту, вдалося досягти певного поступу у ставленні окремих громадсько-політичних діячів острівної країни до галицького питання. Однак, зневірившись у зовнішній допомозі окремих держав, 28 серпня 1922 р. Є. Петрушевич передав свої повноваження К. Левицькому, С. Витвицькому і о. Й. Жану для захисту інтересів населення Східної Галичини в Лізі Націй. Уже 6 вересня 1922 р. ця впливова міжнародна інституція отримала ноту від імені УНРади за підписами К. Левицького і С. Витвицького, з вимогою вирішити про- блему Східної Галичини. 22 вересня 1922 р. Третя асамблея Ліги Націй ухвалила повторну резолюцію з вимогою вирішити проблему територіального статусу краю22. С. Витвицький констатував, що незважаючи на те, що проблема адміністративно- територіального устрою Східної Галичини, її приналежність вже втретє розгляда- ється на засіданнях Ліги Націй, питання й надалі залишається відкритим. Український дипломат продовжував наполегливо шукати шляхи порозумін- ня з чільними членами асамблеї Ліги Націй і представниками країн Антанти. 11 березня 1923 р. С. Витвицький провів робочу зустріч із начальником східноєвро- пейського відділу МЗС Франції Лярошем. Зовнішньополітичні орієнтири цієї кра- їни продовжували бути незмінними – Польща залишалася стратегічним партне- ром Франції. Зрештою, Рішенням Ради послів держав Антанти 14 березня 1923 р. територію Східної Галичини приєднано до Польщі. Таким чином, С. Витвицький став активним учасником національно-виз- вольних змагань галицьких українців 1918–1923 рр. Під його керівництвом на початку листопада 1918 р. українці перебрали владу від поляків у Дрогобицькому повіті. Відомий громадсько-політичний діяч виступив поборником ідеї злуки УНР і ЗУНР, що було реалізовано 22 січня 1919 р. Основну причину поразки ЗУНР вбачав у розриві відносин між керівництвом держави та простими громадянами. В умовах польсько-української війни, очоливши секретаріат закордонних справ, С. Витвицький виконував функцію координатора діалогу між урядом ЗУНР з одного боку, та іноземними державами, міжнародними місіями – з іншого. Пріоритетним напрямом роботи на займаній посаді голова секретаріату вважав налагодження до- бросусідських відносин із Румунією, Чехословаччиною, пошук взаємовигідних форм співпраці з низкою західноєвропейських держав. Основне вістря диплома- тичної роботи спрямовував на позитивне вирішення для екзильного уряду пробле- ми незалежності Східної Галичини, що однак стало недосяжним завданням, зва- жаючи на відсутність зацікавлення світової громадськості у появі нової держави у Центрально-Східній Європі. 1 волинець С. Передвісники і творці Листопадового зриву. Західно-українські громадські і по- літичні діячі. – Вінніпег, 1965. – 324 с. 2 Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху XIX століття. – Тер- нопіль, 1993. – 98 с. 3 Сухий О. Галичина: між сходом і заходом. Нариси історії ХІХ – початку ХХ ст. – Львів, 1999. – 206 с. 4 Красівський О. Галичина у першій чверті ХХ ст.: проблеми польсько-українських стосунків. – Львів, 2000. – 416 с. 5 Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998. – 526 с. 570 Ольга Швед 6 Цегельський Л. Від легенди до правди – Нью-Йорк; Філадельфія, 1960. – С. 114. 7 Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР.– Львів, 1995. – С. 52. 8 великочій в. Джерела до вивчення державного будівництва в ЗУНР. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 85. 9 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали. – Т. 1: Листопа- дова 1918 р. національно-демократична революція, проголошення ЗУНР. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 54. 10 Діло. – 1919. – 14 жовтня. 11 Кондратюк в.О., Регульський в.Л. ЗУНР: становлення і захист. – Львів, 1998. – С.31. 12 Діло. – 1919. – 24 серпня. 13 Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Т. 1. – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1973. – С. 196. 14 Громадський голос. – 1919. – 23 грудня. 15 Цегельський Л. Вказ. праця. – С. 126. 16 Діло. – 1919. – 24 серпня. 17 Там само. 18 Там само. 19 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ). – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 61. – Арк. 9–10. 20 Там само. – Арк. 51. 21 Там само. – Арк. 52. 22 Там само. – Арк. 57. Ol’ha Shved. STEPAN VYTVYTS’KYI’S CIVIC AND POLITICAL ENGAGE- MENT IN THE NATIONAL LIBERATION STRUGGLE (1918–1923) The article explores Stepan Vytvyts’kyi’s participation in the revolutionay events of November 1918 and his activities in the ZUNR institutions. It also analyzes Vytvyts’kyi’s relations with the Ukrainian state leaders. Key words: Stepan Vytvyts’kyi, the ZUNR, the State Foreign Affairs Secretariat, the Polish-Ukrainian War, unity (sobornist’).
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-73350
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T16:08:23Z
publishDate	2009
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
record_format	dspace
spelling	Швед, О. 2015-01-09T13:00:19Z 2015-01-09T13:00:19Z 2009 Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923) / О. Швед // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 18. — С. 564-570. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73350 Проаналізовано участь Степана Витвицького в революційних подіях листопада 1918 р., розглянута його діяльність в державних інституціях ЗУНР, проаналізовано його взаємини із чільними діячами української держави. The article explores Stepan Vytvyts’kyi’s participation in the revolutionay events of November 1918 and his activities in the ZUNR institutions. It also analyzes Vytvyts’kyi’s relations with the Ukrainian state leaders. uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Політична еліта Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923) Stepan Vytvyts’kyi’s civic and political engagement in the national liberation struggle (1918–1923) Article published earlier
spellingShingle	Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923) Швед, О. Політична еліта
title	Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923)
title_alt	Stepan Vytvyts’kyi’s civic and political engagement in the national liberation struggle (1918–1923)
title_full	Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923)
title_fullStr	Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923)
title_full_unstemmed	Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923)
title_short	Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923)
title_sort	громадсько-політична діяльність степана витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923)
topic	Політична еліта
topic_facet	Політична еліта
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73350
work_keys_str_mv	AT švedo gromadsʹkopolítičnadíâlʹnístʹstepanavitvicʹkogovrokinacíonalʹnovizvolʹnihzmaganʹ19181923 AT švedo stepanvytvytskyiscivicandpoliticalengagementinthenationalliberationstruggle19181923

Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького в роки національно-визвольних змагань (1918–1923)

Institution

Similar Items