Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння
На тлі аналізу поглядів маршала Ю. Пілсудського щодо майбутнього українських земель після закінчення Першої світової війни коротко описано польсько-українські стосунки у міжвоєнній Польщі, наголошено, що в умовах суспільно-політичної атмосфери того часу навряд чи можливо було досягти такого рівня по...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
|---|---|
| Дата: | 2012 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2012
|
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73630 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння / М. Жулинський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 308-318. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860024083256705024 |
|---|---|
| author | Жулинський, М. |
| author_facet | Жулинський, М. |
| citation_txt | Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння / М. Жулинський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 308-318. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| description | На тлі аналізу поглядів маршала Ю. Пілсудського щодо майбутнього українських земель після закінчення Першої світової війни коротко описано польсько-українські стосунки у міжвоєнній Польщі, наголошено, що в умовах суспільно-політичної атмосфери того часу навряд чи можливо було досягти такого рівня порозуміння, який би міг забезпечити мирне співжиття польського й українського народів.
The article briefly discusses the Polish-Ukrainian relations in the interwar Poland in the
context of Juzef Pilsudski’s views on the future of the Ukrainian lands after the termination
of the World War I. The author emphasizes that it was hardly possible to achieve a mutual
understanding able to ensure a peaceful coexistence of the Polish and Ukrainian peoples in
the conditions of the social and political atmosphere of that time.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:49:17Z |
| format | Article |
| fulltext |
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 21/2012308
Микола Жулинський (київ)
Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття:
ПошУки шляхів ПорозУміння
Гортаю книгу жалобних урочистостей по смерті маршала Юзефа Пілсуд-
ського, які відбулися 12–18 травня 1935 р., під назвою “Gdy wódz odchodził w
wieczność...”1 і згадую свого дядька, робітника-електрозварника в Луцьку. Любив
він розповідати, перебуваючи в “певному” настрої, одну й ту ж історію. Мабуть,
ці враження від побаченого і пережитого були найсильнішими, емоційно особли-
во вразливими, інакше він не повторював би так часто свою розповідь про чи не
найважливішу подію в своєму житті.
Отож, гортаю цю книгу з безліччю фотографій, дивлюся на чорну, покриту
державним прапором із великим білим орлом труну з тілом покійного, встановле-
ну на гарматному лафеті, на вісьмірку запряжених попарно чорних коней, яких за
вуздечки ведуть офіцери польської армії, і згадую, як мій дядько Парфентій Стрі-
лець хвалився: “Я був в уланах. То гонорове войсько. На конях. У мене був та-
кий огир!.. Кантарку рвав, не загнуздаєш – перегризе. Мав з ним клопоти. Ніяк
не хтів стояти. Все кудись рвався. Здавалось, відпусти – полетить! То ми стояли
в караулі. Над дорогою. Із шаблею “на бачность”*. Ні дихнути, ні кліпнути. Чека-
ли на маршалка. На гарматі везли труну. Косив я оком, бачу, коні чорні, ну як мій
дябел. Точ-в-точ. Стояв як струна. Все заніміло. Боявся впасти. Не дай Бог. Раз – і
вже копита поцокали, колеса погуркотіли... Так от, понімаєш, я ховав Пільсудсько-
го. Його до Вавеля везли”.
Мені важко було тоді зрозуміти дядька, якому так в’їлася в пам’ять ця подія,
що тривала не більше хвилини. Пояснював я собі цей стан звичайного робітни-
ка тим, що культ Маршала Пілсудського був у часи його молодості всеосяжний,
а служба в польських уланах для нього була престижною і, мабуть, не важкою.
Якщо прочитати “Волинську присягу”, якою волинська громадська думка
відреагувала на факт смерті “Великого Сина нашої Вітчизни і нашої окраїнної
землі”2 у травні 1935 р. і Акт якої протягом трьох днів підписали 450 000 осіб,
то можна зрозуміти майже не освіченого колишнього польського улана і легко
зарахувати його до пілсудчиків. Правда, Парфентій Стрілець не належав до
цього політичного табору, але багато свідомих українців-політиків, військовиків,
української інтелігенції мали великі сподівання саме на маршала Юзефа
Пілсудського. І ці надії плекалися й по смерті творця відродженої польської
держави. Читаємо у “Волинській присязі”: “Присяга є тим даром, який приносить
Волинь, як найбільший скарб своєї пам’яті про Вождя Народу, скарб любові до
1 Gatęzowski М., Przewoźnik А. Gdy wódz odchodził w wieczność... – Warszawa, 2005.
* Na baczność! (польск.) – Струнко!
2 Цит. за: Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. – Київ, 2007. – С. 262.
309Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння
Вітчизни, скарб очевидного і невідворотного дотримання могутніх законів Речі
Посполитої, законів споконвічних, що визначають ЇЇ велич і непересічну роль
серед народів світу: законів правління і побудови життя на фундаменті взаємної
довіри, братерства усіх громадян Речі Посполитої попри різні віросповідання і
національності”3.
Дядько мій, звісно, достеменно багато чого не розумів із того, що тоді, в 30-х
рр. минулого століття відбувалося на Волині, але українські політичні діячі знали і
пам’ятали, що сказав маршал Ю. Пілсудський 16 травня 1920 р. у Вінниці на бан-
кеті, який влаштувала міська влада на честь переможців у війні з більшовицькою
Росією – Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського: “Польща і Україна пережили
тяжку неволю, постійні переслідування були долею обох країн. Здобувши свободу,
ми допомагаємо здобути її Україні... Буду щасливий, коли не я, скромний слуга сво-
го народу, а представники польського і українського парламентів знайдуть спільну
платформу порозуміння. Від імені Польщі підношу клич: хай живе вільна Україна”4.
Та ще раніше, 5 травня 1920 р., після наради польського штабу в Бердичеві
головнокомандувач польських збройних сил висловився про суть зовнішньої по-
літики Другої Речі Посполитої. Ю. Пілсудський наголосив, що виходить із інтер-
есів майбутнього Польщі, для якої незалежна Україна необхідна для того, аби по-
слабити потужність Росії, бо Україна стане перепоною, а то й буферною зоною
між Росією і Польщею. І наголосив: “Кордонів 1772 року відновлювати не буду,
як колись бажав. Польща не потребує цих земель... Іншого не має – як спробува-
ти створити самостійну Україну”5.
Марні були сподівання Ю. Пілсудського на польських парламентарів – вони
незабаром почнуть псувати йому кров і майже ігноруватимуть його політику щодо
України. Згадаймо бодай Романа Дмовського, який ще 13 листопада 1918 р. у ноті
до уряду Великобританії висловив свою і очолюваного ним Польського національ-
ного комітету позицію: Східна Галичина є територією Польщі, тому українці цьо-
го краю не мають жодного права на створення власної держави6. Заслуги Р. Дмов-
ського перед Польською державою були беззаперечні. Ще в серпні 1917 р. наці-
ональні демократи на чолі із Р. Дмовським заснували в Женеві Польський націо-
нальний комітет, діяльність якого була спрямована на відновлення Польської дер-
жави. Польський національний комітет визнали держави Антанти. Національні де-
мократи, ендеки на чолі з Р. Дмовським думали про розширення території Польщі
передусім за рахунок українських етнічних земель і не підтримували права Укра-
їни на створення власної держави.
Ю. Пілсудський та його політичні прихильники визнавали право України
на суверенну державу, правда, без Східної Галичини та інших західних земель.
Дратував і ендеків, і пілсудчиків Берестейський договір чотирьох Центральних
держав із Україною від 9 лютого 1918 р. Цей міжнародно-правовий акт закріпив
Холмщину і Підляшшя в складі Української Народної Республіки, а також
передбачав створення окремого коронного краю у Східній Галичині. А тут ще
3 Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна... – С. 262.
4 Там само. – С. 118.
5 Pok 1920. Rozmowy z Józefem Piłsudskim. Z Dzennika Antoniego Listowskiego (1919–1920) //
Arkana. – 1998. – Nr 23. – S. 43.
6 Див.: Sprawy Polskie na konferencje pokojowej w Paryźu w 1919 r. Dokumenty i materiały. –
Warszawa, 1967. – T. II.
310 Микола Жулинський
Українська Національна Рада оголосила 1 листопада 1918 р. про перебрання влади
у Львові та створення на українських землях, які досі перебували в складі Австро-
Угорщини, Української Держави. Незабаром розпочнеться українсько-польська
війна, внаслідок якої поляки відвоюють Львів і захоплять Східну Галичину. Крім
того, Найвища Рада Паризької мирної конференції прийняла 25 червня 1919 р.
постанову, згідно з якою Польщі було дозволено окупувати військом, у тому числі
й армією генерала Юзефа Галлера, територію Східної Галичини до річки Збруч.
Не забуваймо, що польську делегацію на Паризькій мирній конференції, яка
Версальським договором встановила кордони новоутвореної Польської держави,
очолював Р. Дмовський. Йому на підтримку згодом прибув навіть прем’єр-міністр
Польщі Іґнаці Падеревський, який проводив особисто переговори з керівниками
делегацій Союзних держав і переконував, що Польща нічого не має проти створення
Української держави, але лише на тій території, яка входила до складу Російської
імперії. Польська делегація посилалася на резолюцію стосовно України, яку при-
йняв польський Сейм 22–23 травня 1919 р. Польський парламент знову ж таки
підтримав прагнення українців мати незалежну державу, але без Східної Галичини,
яку в резолюції було названо Східна Малопольща (Małopolska Wschodnia). Щодо
прав українського населення, яке мало входити до складу Другої Речі Посполитої,
то депутати Сейму радо проголосували за те, що відроджена Польська держава
“гарантуватиме національним меншинам на своїй території рівні права, національне
та культурне самоврядування”7.
Але не так сталося, як казалося і записувалося. Польська делегація, зокрема її
голова Р. Дмовський, аби переконати Найвищу Раду Антанти в тому, що Східна Галичина
повинна ввійти до складу Польщі, бо, мовляв, вона з 1340 р. була неподільною частиною
Польської держави, і на цій території понад 37 відсотків складає польськомовне
населення, обіцяла від імені підкомісії з польських справ автономію Східній Галичині,
автономний галицький сейм, який буде самостійно вирішувати питання самоврядування,
промисловості, торгівлі, сільського господарства, комунікацій, освіти, релігій. Навіть
обіцяно було дві державні мови – польську й українську...
Головне було для польської делегації домогтися за будь-яку ціну ухвали
Найвищої Ради країн Антанти про передання Східної Галичини Польщі. І саме
так сталося. Найвища Рада у справі тимчасового польського східного кордону
затвердила 8 грудня 1919 р. “Лінію лорда Керзона”, передавши Польщі на 25 років
мандат на Східну Галичину. Але це рішення тоді формально не вступило в силу,
свідченням чого є офіційний лист голови Паризької конференції Ж. Клемансо
до голови польської делегації від 22 грудня 1919 р., в якому чітко було сказано:
“Найвища Рада Союзних держав сьогодні вирішила відкласти виконання ухвали
про надання Польщі на 25 років мандату на Східну Галичину, вона залишає за
собою право повторно розглянути це питання”8.
Та Польща на це застереження особливо не зважала, про що свідчило не-
визнання Західно-Української Народної Республіки і польсько-українська війна
1918–1919 рр. та територіальні претензії на місто Львів, які пред’являли всі впли-
вові політичні сили, включаючи самого Пілсудського.
7 Pobóg-Malinowski W. Najnowsza Nistoria polityzna Polski. 1914–1939. – Londyn, 1967. – Т. 2. –
S. 159.
8 Sprawy Polskie na konferencje pokojowej... – T. II. – S. 376.
311Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння
Правда, Ю. Пілсудський під час зустрічі в Бельведері з керівником польської
делегації на Паризькій мирній конференції Р. Дмовським дорікав йому за те, що
польська делегація не відстоювала у Варшаві справу незалежної України9. Але
постійний опонент керівника Польської держави, який шість тижнів 1923 р. був
польським міністром закордонних справ, вважав, що Польща повинна, передусім,
добиватися передачі їй Східної Галичини як неподільної та автономної території,
а питання незалежності Наддніпрянської України – другорядне порівняно з
досягненням нормальних відносин із більшовицькою Росією10.
У тому ж 1923 р., коли в Польщі розгорілися пристрасні звинувачення на адресу
“Начальника Держави і Головного Вождя” польського народу (так Ю. Пілсудського
іменував Сейм 28 червня 1923 р.11), а в уряді Вінценти Вітоса з’явився восени на
посаді міністра закордонних справ Р. Дмовський, Рада Амбасадорів 14 березня
таки ухвалила передати Польщі мандат на Східну Галичину терміном на 25 років
із умовою юридичного забезпечення її автономних прав. По суті, Польщі вдалося,
так би мовити, узаконити те, що вона збройно захопила. Крім того, ще 18 березня
1921 р. Польща несподівано для Головного Отамана армії УНР С. Петлюри
заключила мирний договір із Радянською Росією, згідно з яким Правобережна
Україна була поділена між Росією і Польщею. Головне для Польщі було те, що
Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся відійшли до ІІ Речі
Посполитої, а Східна Волинь – більшовицькій Росії. Нікого особливо не тішило
те, що цим договором Польща визнала Радянську Україну як незалежну державу
та її уряд, завдяки чому УСРР отримала міжнародний правовий статус. Було
очевидним, що Радянська Україна не була і не буде суб’єктом міжнародного права,
бо навіть Ризький мирний договір за Україну готувала і підписувала більшовицька
Росія, яка не мала навіть географічних кордонів з Польщею, тоді як УСРР лише
ратифікувала договір і то після ратифікації Москвою. Та ще одним болючим ударом
для національних інтересів та перспектив боротьби за незалежність України стало
те, що Ризький договір анульовував Договір між урядами Польщі та УНР, згідно
з яким визнавалася Українська Народна Республіка і Директорія. Як наслідок,
Польща зобов’язувалася до 1 травня 1921 р. вислати за межі країни уряд УНР і
Раду Республіки, а це означало, що легальне перебування Директорії, уряду УНР,
усіх організацій, а також близько п’ятнадцяти з половиною тисяч інтернованих
громадян УНР стало неможливим – вони втрачали свій офіційний статус.
Як свідчить Таїсія Зарецька, посилаючись на польські джерела, “після за-
кінчення українсько-більшовицької війни, коли армія УНР перейшла на польську
територію і була інтернована в таборах, українська еміграція в цілому налічувала
40 тисяч осіб, серед яких – 65 депутатів, 14 міністрів, 1 680 чиновників, 3 530 офі-
церів і біля 11 500 солдатів”12.
Таким чином, після підписання Ризького мирного договору кількість україн-
ців у Польщі становила близько 6 млн осіб (поляків — 20,6 млн) і хоча Польща
гарантувала мовні й релігійні права українців, проте ні ці питання, ні тим більше
питання української автономії у складі Другої Речі Посполитої не були вирішені.
9 Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна... – С. 87.
10 Див.: Jedynak S. Roman Dmowski a Józef Piłsudski // Ideologia i polityka Józefa Piłsudskiego /
red. naukowa Tadeusz Romanowski. – Warszawa, 1988. – S. 29–39.
11 Jędrzejewicz W. Józef Piłsudski. 1867–1935. Życiorys. LT. – Warszawa, 2002. – S. 134.
12 Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна... – С. 152.
312 Микола Жулинський
Очевидно, що навіть високий авторитет Ю. Пілсудського та зусилля його політич-
них прибічників не змогли зрушити цю проблему, розв’язання якої залежало від
польського законодавчого органу. У Сеймі мав кількісну перевагу і підтримку той
же Р. Дмовський – лідер польських націонал-демократів, активний пропагандист
асиміляції українців і противник концепції федеративного устрою Ю. Пілсудсько-
го. Теорія федерації чи конфедерації передбачала, за Пілсудським, створення на
початковому етапі незалежних держав, а вже далі – об’єднання цих незалежних
держав – України, Великого Литовського Князівства, Білорусі – з Польщею на
засадах конфедерації. Першої фази в реалізації цієї концепції, “вирощеної” на ягел-
лонських традиціях, можна було досягти, якби польська армія під командуванням
Ю. Пілсудського після блискучої перемоги над радянськими військами під проводом
М. Тухачевського продовжила свій переможний похід на схід разом із армією УНР.
Адже в битві під Варшавою брали участь українські військові підрозділи, а бойові
дії під Замостям Шостої Української дивізії стрільців під командуванням полков-
ника Марка Безручка, битва з Першою кінною армією С. Будьонного під Комаро-
вом – Тишовцями, оборона Львова і Дрогобицького басейну Шостою Українською
Армією під керівництвом генерала М. Омеляновича-Павленка відіграли значну
роль у творенні цього “чуда над Віслою”. Як відомо, суперечливою і непослідов-
ною була позиція самого Ю. Пілсудського, який марив величними візіями давньої
Речі Посполитої, сподіваючись витворити зі звільнених від російського панування
народів – литовського, українського і білоруського – нову великопольську, щось
на зразок нової історичної єдності – радянського народу, націю, внаслідок їх аси-
міляції в новому наднаціональному державному утворенні. Не випадково відомий
український історик Іван Лисяк-Рудницький після аналізу польсько-українських
стосунків “склав головну вину на польську сторону” за “нещасний перебіг польсько-
українських взаємовідносин під час революційної доби 1917–1921 рр.”13 Проте він
не виправдовує повністю й українців, бо “й українці спричинилися до невдачі в
досягненні порозуміння, яке витримало б випробування життя”14.
Небажання і невміння найти порозуміння внаслідок необхідних компромісів
призвели до того, що знову, як і в ХІХ ст. вже в ХХ ст. і Польща і Україна потрапили
під гніт імперської системи Росії.
Друг і соратник з молодих літ Ю. Пілсудського, солдат Першої бригади Легіо-
нів, учасник польсько-радянської війни 1920 р., який в боях за визволення України
дістав важке поранення, активний політичний і громадський діяч Тадеуш Голувко
писав: “Ми зрадили українців, які були нам вірними братами у трагічні дні. Продо-
вження війни тільки на два тижні і військові підрозділи Петлюри були б у Києві”15.
Цей чи не найпослідовніший і найактивніший прихильник польсько-
українського порозуміння, завжди проукраїнський польський політик, який заги-
нув від рук українця в Трускавці 29 серпня 1931 р., пророчо свідчив: “Незалежна
Польща не може існувати без незалежних Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, Укра-
їни і Білорусі”16.
13 лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки. Тягар історії // Його ж. Історичні есе: В
2 т. – Київ: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 102.
14 Там само.
15 Цит. за: Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна... – С. 140.
16 Tadeusz Hołòwko o demokracji, polityce i moralności życia publicznego. – Warszawa, 1999. – S. 10.
313Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння
Такої ж позиції дотримувалася частина польських інтелектуалів, передусім,
поляки з України Станіслав Стемповський, Генрик Юзевський, Йоахим Волошинов-
ський, Євген Старчевський, Антоній Мінкевич, Мечислав Міцкевич... Підтримуючи
ідеї польсько-українського порозуміння Ю. Пілсудського, польські публіцисти
та інтелектуали намагалися поглибити і розширити межі польсько-українського
культурного діалогу, надаючи об’єктивну інформацію з історії, політики, культури,
історіософії, літератури і мистецтва українського народу. Більше того, багато хто із
польських мислителів, письменників, громадських діячів, публіцистів були переко-
нані, що питання незалежності країни було і залишається пріоритетним, зважаючи
на позицію Ю. Пілсудського в міжнародній політиці Другої Речі Посполитої та
низки європейських країн. Очевидно, що ці польські інтелектуали-прихильники
української незалежності не могли активно вплинути на формування політики
Польщі щодо “східних кресів”, але їхня діяльність істотно підтримувала позицію і
плани Ю. Пілсудського. Це були знакові постаті тогочасного оприявлення і форму-
вання громадської думки і позиції – Т. Голувко, Леон Василевський, Г. Юзевський,
Пьотр Дунін-Борковський, Адольф Бохенський, Ян Станіслав Лось, Влодзімєж
Бончковський, з іменем якого пов’язана поява унікальної трибуни для обміну дум-
ками щодо польсько-українських стосунків – часопису “Biuletyn Polsko-Ukraiński”
(Варшава, 1932–1938)17. У цьому бюлетені активно виступали такі демократично-
ліберальні громадські авторитети, як Юзеф Лободовський, Ян Парандовський,
Ксавери і Мєчислав Прушинські, Константи Симонолевич (старший) і Константи
Симонолевич (молодший), Ян Липовецький, Єжи Погоновський та ін.
І хоча В. Бончковський не був таким українофілом, як, скажімо, Л. Василев-
ський, Т. Голувко, П. Дунін-Борковський, А. Бохенський, які, хоча й виходили з
польських державних інтересів, все ж підтримували ідею незалежної України і всі-
ляко обороняли українців від полонізації, проте його просвітлена любов’ю до укра-
їнської християнської культури, історії, традицій, поривань українського народу
до свободи і незалежності повага й увага зіграла величезну роль у доланні стере-
отипів шовіністичного мислення значної частини польської інтелектуальної еліти.
Головний редактор “Польсько-українського бюлетеня” навіть опублікував у тре-
тьому числі за 1935 р. статтю “Ми не українофіли” (“Nie jesteśmy ukrainofilami”), в
якій виклав позицію редакції журналу і свій власний погляд на українське питання.
В. Бончковський сповідував ідею польсько-українського союзу, який має зі-
грати значиму геополітичну функцію, оскільки наростатиме загроза комуністич-
ної Росії і Польщі, і країнам західної демократії. Тому слід уникати, вважав він,
будь-яких силових заходів у вирішенні міжнаціональних конфліктних проблем,
особливо різко він виступав проти політики полонізації українців, переконував
підтримувати поривання українців до незалежності. Саме завдяки головному
редакторові “Польсько-український бюлетень” став справді вільною трибуною
польсько-українського дискусійного діалогу, на його сторінках мали можливість
висловити свої думки і поляки, і українці. Більше того, В. Бончковський доклав
чимало зусиль, аби активними авторами бюлетеня стали Євген Маланюк, Богдан
17 Діяльність цього журналу детально висвітлюється в працях: Яручик О. Польсько-український
міжкультурний діалог (На сторінках “Biuletynu Polsko-Ukraińskiego” 1932–1938 рр.). – Луцьк,
2009; кравченко с. І. Періодичні видання Польщі 20–30-х років ХХ століття у світлі суспільно-
культурних процесів міжвоєнної доби: літературна комунікація, польсько-український діалог. –
Луцьк, 2009.
314 Микола Жулинський
Лепкий, Андрій Крижанівський, Микола Ковалевський, Іван Кедрин-Рудницький,
Роман Смаль-Стоцький, Павло Ковжун, Володимир Кубійович, Дмитро Доро-
шенко, Володимир Дорошенко, Павло Зайцев, Степан Баран, Павло Шандрук
і багато інших. Багатьох українських інтелектуалів порадувало й обнадіяло те,
що з’явилася в Другій Речі Посполитій така культурно-інформаційна трибуна, з
якої можна буде донести до польського суспільства, до польської влади пробле-
ми української людності, розгорнути максимально об’єктивне висвітлення вито-
ків і походження української нації, сучасного стану і перспектив її розвитку, від-
крити найяскравіші сторінки історії, культури, літератури і мистецтва, обговори-
ти сучасні проблемні напруги в польсько-українських взаєминах. Українські ав-
тори “Польсько-українського бюлетеня” намагалися аргументовано, з фактами,
цифрами, свідченнями очевидців, розкривати справжню суть так званої “цивілі-
заційної місії Польщі на східних кресах”, яка насправді зводилася до полоніза-
ції українського населення, державної системної його асиміляції, відкривати під
цим кутом зору справжню природу колонізаційної політики і, зокрема, польсько-
го осадництва. Це робити було нелегко, зважаючи на польську цензуру і суспіль-
ні настрої в Польщі, які формувалися під серйозним впливом партій та організа-
цій націоналістичного спрямування, передусім, ідеології Р. Дмовського та його
прихильників-ендеків. Спільними зусиллями польських та українських інтелек-
туалів на сторінки “Польсько-українського бюлетеня” були винесені надзвичай-
но важливі, актуальні проблеми польсько-українських взаємин від давнини до су-
часності, серед яких чи не найголовнішими, за визначенням С. І. Кравченко, були:
“ – витоки й походження української нації, основні етапи розвитку, знакові
постаті української історії, відносини з іншими народами;
– спільні сторінки польсько-української історії, здобутки та втрати, досвід і
прорахунки, сучасний стан відносин та їхні перспективи;
– політичні проблеми України в контексті міжнародної політичної ситуації
у світі;
– українські незалежницькі прагнення крізь призму польських державних
інтересів;
– українська культура: минуле й сучасне як terra incognitа для тодішнього пе-
ресічного поляка;
– ключові постаті українського літературного процесу;
– польські письменники, натхненні на творчість Україною, та ін.”18
Треба зазначити, що рівень обговорення й аналізу цих та інших проблем
на сторінках “Польсько-українського бюлетеня” був доволі високим, тому по-
леміка часто виходила за межі суб’єктивних оцінок того чи іншого явища, фак-
ту чи проблеми, набувала наукової аналітичності та розглядалася в контексті
суспільно-політичних, культурних і духовних процесів Польщі, України, Євро-
пи, УРСР і СРСР.
Більшість польських інтелектуалів, політичних і громадських діячів поділяли
ідеологію прометеїзму, яка передбачала формування нової концепції польсько-
українських відносин на всіх рівнях культурної співпраці. Своєрідним трампліном
для виходу на ефективний рівень формування громадської думки та національної
політики Польщі став часопис “Бунт Млодих” на чолі з Єжи Ґедройцем. По суті,
18 кравченко с. І. Періодичні видання Польщі... – С. 235.
315Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння
прихильники прометеїзму прагнули реалізувати ідеї Юзефа Пілсудського, спря-
мовані на створення довкола Польщі та на чолі з Польщею блоку незалежних
слов’янських держав. Так, їхній погляд на Україну сягав тієї будуччини, яка ба-
чилася у статусі сильної незалежної держави, здатної спільно з Польщею проти-
стояти агресивній більшовицькій Росії. Для українців Східної Галичини та Волині
прометеїсти готували статус федерації та спільної, рівноправної співпраці з усім
польським суспільством в ім’я зміцнення Польської держави. Ясна річ, і задля за-
доволення всіх культурних, мовних, освітніх і духовних потреб. Правда, на засадах
державної асиміляції. Прометеїсти, неформальні пілсудчики, незалежні польські
мислителі розуміли, що сигнали від міжкультурного діалогу, який із українського
боку вели І. Кедрин, Є. Маланюк, М. Ковалевський, Мирон Кордуба, Юрій Наумен-
ко, Борис Ольхівський, Б. Лепкий, Р. Смаль-Стоцький, А. Крижанівський, Василь
Біднов, П. Зайцев, Д. Дорошенко, В. Дорошенко, Микола Андрусяк, П. Ковжун,
Олександр Доценко та ін., вряди-годи долинають до вух політиків. Правда, все це
майже не торкалося слуху звичайних обивателів, малограмотних селян і робітників,
які мало що розуміли в політиці влади щодо “східних кресів”.
Чи не найгострішою, найболючішою проблемою для західноукраїнського
селянства була земля. Земельний голод буквально душив селян Східної Галичини
і Волині, які вирушали у світ за очі задля земельного наділу або задля заробітку
на шматок землі вдома. Нічого доброго не принесли “східним кресам” спеціально
ухвалені для них польським Сеймом “основи земельної реформи” 10 липня 1919 р.
і закон про земельну реформу від 17 грудня 1920 р. Ніякої свободи купівлі-продажі
землі та приватної добровільної парцеляції не передбачала розрекламована
програма діяльності Кабінету В. Грабського, проголошена ним на засіданні Сейму
20 грудня 1923 р. Українське селянство, а їхні настрої і побажання висловлювали
українські посли в Сеймі та сенатори, болісно сприймало законодавчо ухвалену
політику колонізації цих околиць Другої Речі Посполитої шляхом переміщення
польських поселенців із районів Центральної Польщі до Галичини і Волині. Так,
згідно із законом від 20 липня 1925 р. про аграрну реформу, “на цілі осадництва
відводилося до 1 січня 1925 року землю для 7 500 військових і 3 900 цивільних
осад на всіх “східних кресах”. На 6 лютого 1925 року згідно з законом від 17 грудня
1920 року 120 тисяч гектарів ґрунту одержали місцеві дрібні землероби, 148 тисяч
гектарів відведено на організацію 8 тисяч нових осад”19.
Надзвичайно ускладнювала польсько-українське порозуміння і зближення
ухвала 31 липня 1924 р. закону про мову управління урядових і самоврядних
адміністративних інституцій, згідно з яким державною польською мовою
“здійснюють управління всі державні і автономні власті”. Найприкрішим було те,
що за цим законом були ліквідовані школи національних меншин, бо основним
типом школи проголошувалася загальна або утраквістична (двомовна) школа.
Очевидно, що в цих умовах полонізації та покатоличення важко було сподіватися
на культурний і духовний розвиток українців, їхньої мови, освіти, національної
самосвідомості. По суті, в період міжвоєнного двадцятиріччя реалізовувалася
програма партії національних демократів, які чітко формулювали свою позицію
з національного питання: “інтерес польського народу як цілісності (на противагу
19 Власюк О. В., сидорук В. й., Цетко В. М. “Східні креси” – під знаком польського орла. – Рівне:
Волинські обереги, 2004. – С. 51.
316 Микола Жулинський
класовим, релігійним, корпораційним, регіональним і локальним інтересам)
становить вищу міру політичних цінностей”20.
Внаслідок системної державної асиміляції національних меншин, передусім
українців, на Волині залишилось на початку 1930-х рр. лише 4 українські школи,
хоча чехи мали 13 національних шкіл, євреї – 57, росіяни – 5, німці – 66. Крім
того, що різко згорталося українське шкільництво, польська влада відмовлялася
реєструвати філії “Просвіти”, забороняла українські вистави, виступи митців
художньої самодіяльності. Переслідувань і утисків зазнавали українські коопе-
ративи, культурно-освітні товариства, особливо – політичні партії, передусім ті,
що організаційно були пов’язані зі Східною Галичиною. Якщо ще додати до цих
проблем, із якими зіткнулися українці Другої Речі Посполитої, непосильні подат-
ки – від церковного, шкільного, військового до ґрунтовного, домового, шляхового,
прибуткового, собачого – то стає зрозумілим і вплив комуністичної агітації на
суспільні настрої, і активне зростання впливу на маси, особливо на молодь, Орга-
нізації українських націоналістів.
Польська інтелектуальна еліта бачила, що такі радикальні форми протесту
українців, як страйки і демонстрації, виступи українських послів і сенаторів, різ-
ного роду заяви громадських організацій та українських селянських партій “Се-
лянський союз” і “Сельроб”, петиції до Сейму і Сенату, до Президента та Уряду
Польщі поступово, але неухильно переходять-переростають у збройні сутички,
терористичні акції, диверсії…
Так, невідомий автор статті “Нова акція О.У.Н.” в “Польсько-українському
бюлетені” (№ 10 від 10 березня 1935 р.), покликаючись на однойменну статтю у
львівській газеті “Діло” (№ 56) доктора Стефана Барана, попереджає польську вла-
ду і польське суспільство про активацію діяльності підпільної ОУН і звертає ува-
гу на необхідність пошуків шляхів розв’язання назрілих проблем. Але переважна
більшість польського суспільства, погляди і настрої якого формувалися під домі-
нуючим впливом національної ідеології, вважала, що польські кордони на сході
визначені справедливо і всі ті, хто проживає на східних теренах, повинні досягти
рівня “польської політичної нації”, отже, підлягають державній асиміляції. Тому
федеративні візії Ю. Пілсудського не мали широкої суспільної підтримки – їх по-
діляли хіба що частина соціалістів, консерваторів і людовців. Провідники правля-
чого в Польщі табору санації, а це були передусім національні демократи, ендеки,
будували Польщу як “національну державу”, формували “політичну націю” і пе-
ребували в перманентному конфлікті з політичним табором Ю. Пілсудського, який
загострився у вересні 1926 р. і особливо у вересні 1930 р. Так, за розпоряджен-
ням прем’єр-міністра Польщі Ю. Пілсудського в ніч на 9 вересня 1930 р. було за-
арештовано 18 послів опозиції і 5 послів від українських партій. Згодом ще було
ув’язнено близько 5 тис. активних діячів опозиції, в тому числі 84 посли Сейму і
Сенату та 130 українських діячів21.
На політичну кризу в Польщі наклалася світова економічна криза, яка при-
несла численне безробіття і зростання страйкового руху. Посилили критику уря-
ду за недотримання обіцянок надати автономію Східній Галичині легальні укра-
їнські політичні партії (УНДО, УСРП). А коли розпочалися “протестаційні акції”
20 Там само. – С. 42.
21 Зашкільняк л., крикун М. Історія Польщі. – Львів, 2002. – С. 475.
317Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння
нової української радикальної організації – Організації українських націоналістів
(ОУН), яка виникла на базі Української військової організації (УВО), та диверсій-
ні акції, підпали польських маєтків, адміністративних будівель, які здійснювали
переважно спеціальні диверсійні групи, заслані з території УРСР та підтримані
місцевими комуністами-членами КПЗУ, надії на спокійний польсько-український
діалог не залишалося. Голос польських інтелектуалів, спрямований на порозуміння
і зближення двох слов’янських народів, вже не долинав ні до владних інституцій,
які втягнулися в незмирливу боротьбу, ні до тих, хто гуртувався навколо Союзів
захисту східних кресів і Комітетів захисту, вимагаючи радикальних заходів у по-
боренні “порушників миру і безпеки Речі Посполитої”. На ці заклики і вимоги
покінчити з “гайдамаччиною” зреагував схильний до авторитарного управління
маршал Ю. Пілсудський, який доручив провести акцію “пацифікації” Східної
Галичини. Спеціальні загони армії та поліції в період від 20 вересня до 17 жовтня
1930 р. оточували українські села, проводили обшуки, арешти членів ОУН, акти-
вістів культурно-освітніх організацій, знищували майно громадських об’єднань.
На жаль, польська влада майже не реагувала на заклики, пропозиції, звернення,
на тактичні вирішення політичних питань, які надходили від поміркованих
польських і українських мислителів, діячів культури, громадських провідників,
публіцистів. Так, Леон Василевський у статті “Про шляхи порозуміння” (1932)
закликав починати польсько-українське зближення із урахувань обопільних
інтересів та очікувань, “бо це зближення повинно супроводжуватися взаємним
пізнаванням, із якого виникатиме порозуміння”. Цей авторитетний політичний
і громадський діяч, сподвижник Ю. Пілсудського, дипломат, історик, публіцист
сформував чітку позицію щодо східних проблем і східної політики Речі Посполитої
та розробив тактику політичних рішень. Л. Василевський, передусім, вимагав від
поляків усвідомити складність проблем, які не знаходять розв’язання в Польщі, і
активних дій з боку польської влади в реалізації справедливої національної політики:
“Чому, наприклад, статті нашої конституції, що забезпечують рівноправність
українського населення, на практиці часто залишаються мертвою літерою? Чому
молодий українець, який закінчив українську державну гімназію, мусить до вищої
школи їхати в Чехословаччину, щоб потім працювати успішно на своїй рідній землі?
Чому на Волині майже немає українських шкіл, хоч українське населення становить
там значну більшість, і чому там проводиться утраквістичне навчання навіть у тих
школах, де зовсім немає польських дітей? Чому висококваліфікований і лояльний
учитель-українець може вчити польських дітей на Помор’ї та в Келецькому регіоні,
але не може навчати українських дітей у своєму рідному селі? Чому у Києві, Харкові
чи Одесі виходять коштом загарбницького радянського уряду не тільки агітаційні
брошури, але й сотні наукових праць, коли в бюджеті Польщі немає ні гроша на
Товариство ім. Шевченка у Львові? Чому в польській державі у православній
церкві до українців застосовується російська україноненависницька політика?”22
На жаль, уряд і Сейм Другої Речі Посполитої не дали конкретних відповідей
у вигляді урядових рішень і законів на ці гострі питання, які порушували польські
та українські інтелектуали, і цим самим не вибудували міст польсько-українського
порозуміння та взаємоповаги. Навряд чи можливо було в умовах тієї суспільно-
політичної атмосфери, яка панувала в міжвоєнній Польщі, досягти такого рівня
22 Цит. за: кравченко с. І. Періодичні видання Польщі... – С. 275.
318 Микола Жулинський
порозуміння, який би міг забезпечити мир і спокій у Другій Речі Посполитій, пере-
дусім, мирне співжиття польського й українського народів. Для української інтелек-
туальної еліти ідея національної незалежності, єдності всіх етнічних українських
земель стала визначальною в боротьбі за свої права і свободи. Політична думка
була запліднена досвідом Української Народної Республіки і Західно-Української
Народної Республіки, травмована уроками поразки в польсько-українській війні
1918–1919 рр., підписанням у Ризі 18 березня 1921 р. мирного договору між Росі-
єю та Польщею та анулюванням Варшавського договору 1920 р. між Польщею й
УНР. Багатьох українських політиків окрилювало розгортання підпільної боротьби
ОУН проти національної політики Польщі на українських землях. Конфронтація
між поляками й українцями, попри всі зусилля незначної частини польських та
українських інтелектуалів виробити програму порозуміння і примирення, нарос-
тала. Так само зростав вплив польських національних демократів на формування
суспільних настроїв внаслідок проповідування ними ідеї етнічно однорідної поль-
ської національної держави, “вирощеної” на асиміляції слов’янських меншостей і
поступового виселення євреїв за межі Другої Речі Посполитої. Незалежної України
Р. Дмовський та його політичні однодумці не сприймали – її доля розглядалася лише
в перспективі поділу між Польщею і Росією. І ніхто, крім поміркованих польських
та українських авторів “Польсько-українського бюлетеня”, не озирався на перебіг
подій ХVII–XVIII ст., зокрема, не вчитувався в статті Андрусівської угоди 1667 р.,
внаслідок якої Україна була поділена між Росією і Польщею. І. Лисяк-Рудницький
наводить цей “вражаючий і тривожний паралелізм між перебігом польсько-
українських взаємовідносин у ХVII–XVIII ст. і в ХХ ст. Ризький договір 1921 р.
нагадував Андрусівську угоду 1667 р., оскільки обидва означали поділ України
між Росією і Польщею. Паралелі можна продовжувати. У XVIII ст. правобережна
Україна була млиновим каменем на шиї Речі Посполитої. Це саме можна сказати
про Галичину й Волинь у 20-их і 30-их рр. ХХ ст. Остаточний результат був також
подібний в обох випадках: Польща, яка вперто відмовляла віддати західноукраїн-
ські землі вільній Україні, була вкінці змушена передати їх Російській імперії або
Радянському Союзові; і сама Польща потрапила під російське панування. Отже,
нездібність поляків і українців самокритично по-приятельськи розв’язати свої
розходження вже двічі спричинила знищення України та Польщі і мостила шлях
російському тріумфові”23.
Буде ще російсько-комуністичний тріумф внаслідок поділу Польщі в 1939 р.
між гітлерівською Німеччиною і сталінським СРСР, українцям і полякам доведеть-
ся пережити кривавий волинський українсько-польський конфлікт 1943–1944 рр. і
нарешті визволитися від імперського гніту внаслідок розпаду СРСР. Постали дві
незалежні держави Польща і Україна. Віриться, що нарешті запанує мир і спокій
на землях двох сусідніх держав.
23 лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки. Тягар історії... – С. 104.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-73630 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2223-1196 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:49:17Z |
| publishDate | 2012 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Жулинський, М. 2015-01-13T20:00:40Z 2015-01-13T20:00:40Z 2012 Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння / М. Жулинський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 308-318. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 2223-1196 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73630 На тлі аналізу поглядів маршала Ю. Пілсудського щодо майбутнього українських земель після закінчення Першої світової війни коротко описано польсько-українські стосунки у міжвоєнній Польщі, наголошено, що в умовах суспільно-політичної атмосфери того часу навряд чи можливо було досягти такого рівня порозуміння, який би міг забезпечити мирне співжиття польського й українського народів. The article briefly discusses the Polish-Ukrainian relations in the interwar Poland in the
 context of Juzef Pilsudski’s views on the future of the Ukrainian lands after the termination
 of the World War I. The author emphasizes that it was hardly possible to achieve a mutual
 understanding able to ensure a peaceful coexistence of the Polish and Ukrainian peoples in
 the conditions of the social and political atmosphere of that time. uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння Ukraine and Poland in the interwar period: the search for a mutual understanding Article published earlier |
| spellingShingle | Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння Жулинський, М. |
| title | Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння |
| title_alt | Ukraine and Poland in the interwar period: the search for a mutual understanding |
| title_full | Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння |
| title_fullStr | Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння |
| title_full_unstemmed | Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння |
| title_short | Україна і Польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння |
| title_sort | україна і польща міжвоєнного двадцятиліття: пошуки шляхів порозуміння |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73630 |
| work_keys_str_mv | AT žulinsʹkiim ukraínaípolʹŝamížvoênnogodvadcâtilíttâpošukišlâhívporozumínnâ AT žulinsʹkiim ukraineandpolandintheinterwarperiodthesearchforamutualunderstanding |