Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика
У статті з’ясовуються передісторія та діяльність «Бендерської комісії» 1709 року, кінцевий присуд якої не розрубав гордіїв вузол суперечностей у середовищі мазепинців, а увиразнив і окреслив спосіб подолання їх через створення політико-правового акта – «Конституції» 1710 року. У контексті подій з...
Saved in:
| Published in: | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73639 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика / І. Діптан // Сiверянський лiтопис. — 2014. — № 1-3. — С. 9-22. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859829081118343168 |
|---|---|
| author | Діптан, І. |
| author_facet | Діптан, І. |
| citation_txt | Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика / І. Діптан // Сiверянський лiтопис. — 2014. — № 1-3. — С. 9-22. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський лiтопис |
| description | У статті з’ясовуються передісторія та діяльність «Бендерської комісії» 1709 року,
кінцевий присуд якої не розрубав гордіїв вузол суперечностей у середовищі мазепинців,
а увиразнив і окреслив спосіб подолання їх через створення політико-правового акта –
«Конституції» 1710 року. У контексті подій змальовуються портрети головних дійових осіб протистояння – А. Войнаровського та П. Орлика.
В статье исследуются предыстория и деятельность «Бендерской комиссии» 1709
года, окончательное постановление которой не развязало гордеев узел противоречий
в среде мазепинцев, а обострило и определило способ преодоления их через создание
политико-правового акта – «Конституции» 1710 года. В контексте событий характеризуются главные действующие лица противостояния – А. Войнаровский и Ф. Орлик.
This article examines the background and «Bender Commission» activities in 1709, the
final ruling of which has not unleashed a « Gordeev node» of contradictions among Mazepians,
aggravated and defined the way to overcome them through the creation of political and legal
act – the «Constitution» in 1710 . In the context of events the protagonists of confrontation
– Voynarovsky A. and F. Orlik are characterized.
|
| first_indexed | 2025-12-07T15:31:04Z |
| format | Article |
| fulltext |
Сіверянський літопис 9
УДК 342.4:94(477) «1648/179»
Ірина Діптан.
БОРОТЬБА ЗА «СКАРБ» І. МАЗЕПИ
ЯК ОДИН ІЗ ЧИННИКІВ З’ЯВИ
«КОНСТИТУЦІЇ» П. ОРЛИКА
У статті з’ясовуються передісторія та діяльність «Бендерської комісії» 1709 року,
кінцевий присуд якої не розрубав гордіїв вузол суперечностей у середовищі мазепинців,
а увиразнив і окреслив спосіб подолання їх через створення політико-правового акта –
«Конституції» 1710 року. У контексті подій змальовуються портрети головних ді-
йових осіб протистояння – А. Войнаровського та П. Орлика.
Ключові слова: «Бендерська комісія», А. Войнаровський, «Конституція» 1710 року,
П. Орлик, «скарб» І. Мазепи.
2010 року в Україні відзначали (скромно – на державному, репрезентативно – на
науковому рівнях) 300-ліття знакової пам’ятки національної політико-правової дум-
ки. Мовиться про «Договоры и постановленя Правъ и вольностей войсковыхъ межи
Ясне вельможнымъ Его милостю паном Филиппомъ Орликомъ новоизбраннымъ
Войска Запорожскаго Гетьманомъ, и межи Енеральными особами, полковниками, и
тымъ же Войскомъ Запорожскимъ с полною зъ обоихъ сторонъ обрадою Утверженные
при вольной елекціи формальною присягою отъ тогожъ Ясне вельможнаго гетмана
Потверженные …» [8, с. 19] 5 (16) квітня 1710 року.
Неоднозначне розуміння термінології ХVIII ст. зумовило розвій дефініцій, як-то:
«Договір і постанова між гетьманом Орликом і Військом Запорозьким»; «Договори
і постанови …»; «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького …»;
«Правовий уклад та конституції …», «Бендерська конституція», «Конституція Пилипа
Орлика», «Конституція України 1710 року».
І латинськомовний, і староукраїнський варіанти пам’ятки вперше були опублі-
ковані в «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских
при Московском университете»: відповідно – у 1847 і в 1859 роках та у додатках до
п’ятитомного твору М. Маркевича (1843 рік) [21, с. 325–338]. Науковий її аналіз
започаткував у 1841 році А. Скальковський [29]. І вже понад 170 років «Договори і
постанови…» залишаються невід’ємною складовою дослідження діяльності перших
українських емігрантів.
«…Нині наукова «орликіана» налічує не одну сотню позицій …»[26, с. 10-11],
проте залишаються проблеми, котрі й досі розв’язуються вченими неоднозначно:
історико-правова сутність договору, джерела його створення, чинники прийняття,
дієвість, історичне значення*.
Об’єктом нашого дослідження є комплекс причин, які зумовили з’яву в означений
час і у відповідній формі «Договорів і постанов…», як-то: необхідність унормування
* Історіографічний зріз вивчення «Конституції Пилипа Орлика» фахівцями (істориками та
правниками) протягом другої половини ХІХ – початку ХХІ століть подано у нашій статті: Діптан І.
«Договори і постанови…» 5 (16) квітня 1710 року: контраверсії прочитання / Ірина Діптан // Рідний
край (Альманах Полтавського національного педагогічного університету). – 2013. – №2 (29). – Пол-
тава: ПНПУ ім. В. Г. Короленка, 2013. – С. 175-188.
© Діптан Ірина Іванівна – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії
України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Коро-
ленка.
10 Сіверянський літопис
політико-правових відносин між носіями вищої влади (гетьманом і генеральною
старшиною) та Запорожжям, котре домагалося політичної суб’єктності; інтереси
«… козацької старшини, матеріальний статок якої фактично перетворював її на осно-
вного реального конкурента українському абсолютизмові на політичному рівні» [26,
с. 11]; «Бендерська комісія» як «каталізатор» порозуміння.
Предметом розвідки обраний останній чинник, механізм дії якого в історичному
контексті опосередковано й епізодично розкрито в низці досліджень ([4]; [5]; [6]; [14];
[15]; [19]; [20]; [23]; [25]; [30]; [31], а в політико-правовому – в працях О. Кресіна
([16]; [17]; [18]). Наше завдання полягає в тому, щоби проаналізувати складний,
суперечливий і драматичний період життя українських емігрантів восени 1709 року
в єдності усіх його складників, додавши до історичного, юридичного ще й вельми
впливовий людський фактор.
На переконання О. Кресіна, «однією з найважливіших подій, що пояснюють при-
чини появи Конституції 1710 року та стали безпосередньою її передумовою…, була
суперечка та судовий процес між Андрієм Войнаровським та українською старшиною
восени 1709 року» [18, с. 198]. Їх підґрунтя – у певній невизначеності та невпоряд-
кованості фінансово-адміністративної системи «Війська Запорозького», позаяк у
«… козацькій Україні погано розрізняли приватну й громадську власність» [30, с. 54].
За володарювання І. Мазепи, «… (як, зрештою, й за його попередників), – наголошував
О. Оглоблин, – приватний скарб гетьмана не був як слід відокремлений від Генераль-
ного скарбу. За мирних часів це можна було ще якось регулювати й контролювати, але
під час війни з Москвою і на еміграції рештки… українського державного і приватного
гетьманського скарбів так перемішалися, що годі було встановити докладно, що куди
належало» [23, с. 377-378]. Позаяк умираючи, «… гетьман не залишив заповіту, … пре-
тендентами на залишені ним гроші і цінності виступили, з одного боку, його небіж
і спадкоємець Андрій Войнаровський, а з другого боку, старшина, як репрезентант
українського уряду» [23, с. 378].
Що ж являв собою «скарб Мазепи», котрий став не лише «яблуком розбрату», а
й каталізатором знакових і доленосних рішень політемігрантів?
Передусім маємо пам’ятати, що «частина скарбів залишалася в Україні. Київський
воєвода Д. Голіцин, що керував пошуками, кожен крок робив під суворим контролем
Олександра Даниловича. Були конфісковані гроші Мазепи, виявлені в Києво-Печер-
ській лаврі (вісім діжечок) […]. Усе захоплене в Білій Церкві майно Мазепи зберіга-
лося у возах під охороною. Але коли нарешті був складений опис, частина речей до
нього не потрапила, зокрема історичні реліквії Війська Запорозького: булава, бунчук
і військова печатка Богдана Хмельницького, отримані ним від Яна Казимира в 1649
році… Олександру Даниловичу з майна Мазепи перейшли срібний посуд.., соболі..,
золоті турецькі завіси, килими.., срібні турецькі чапраки, шпага грецької роботи,
гроші (у тому числі 17 діжок єфимків і 11 діжок срібних рублів) і багато іншого …»
[32, с. 289]. А ще ж О. Д. Меншиков привласнив величезні маєтності І. Мазепи [31,
с. 223]; [32, с. 289].
Утікачі намагалися врятувати казну Війська Запорозького. Та «на Днепре
разыгралась настоящая трагедия. Украинцы бежали со всем своим скарбом … 30
возов с серебром и деньгами Орлика погибли при переправе. Его жена «в одном
платье» с детьми сумела захватить только шкатулку с драгоценностями и тысячей
червонцев» [31, с. 232].
Те, що вдалося врятувати і залишилося по смерті гетьмана, й стало предметом
суперечок.
Як стверджував Н. Молчановський, «легенды о мазепинамъ клад и громадныхъ
богатствах, оставленныхъ покойнымъ гетьманомъ, возникли тотчасъ посл его
смерти» [22, с. 91]. У своїй розвідці автор подав звіт Густава Сольдана – секретаря,
обер-крігс-комісара шведського короля, котрий за дорученням Карла ХІІ перебу-
вав при Мазепі на прохання останнього. Сольдан згадував, що гетьман «… просилъ
меня оставаться при немъ и имть надзоръ за его имуществом, находившимся въ его
комнат, особенно за шкатулкой и двумя четвертными боченками, которые были
Сіверянський літопис 11
полны дукатовъ, и парой дорожныхъ мшковъ…, въ которыхъ находилисъ вс его
драгоцнности и большое количество золотыхъ медалей, каковые дорожные мшки
лежали у него подъ головою, а боченки стояли передъ его постелью…» [22, с. 94]
Згідно з М. Костомаровим, «Мазепа оставил после себя 160.000 червонцев, из
которых король взял себе 40.000 взаймы; по другим известиям Карл еще прежде
занял у Мазепы 240.000 талеров, обещая в случае кончины Мазепы заплатить его
племяннику Войнаровскому. Это подало повод к известию совершенно легендарно-
го свойства, будто Мазепа, собираясь приставать к шведам, послал Карлу 30 возов,
наполненных золотыми и серебряными монетами. Как бы то ни было, Мазепа успел
увезти с собой в изгнание и оставил после своей смерти значительную по тому вре-
мени сумму …» [14, с. 320].
О. Оглоблин указував хоч і на рештки, але досить вагомі, казни гетьмана і козацької
держави [23, с. 377]. Б. Крупницький висловлювався дещо обережніше: «Безперечно,
Мазепа вивіз разом із приватним своїм майном також і дещо з державного майна:
гетьманські інсигнії, клейноди і т. д.» [20, с. 17]; згадував і про «… 60.000 талярів, що
були колись позичені Мазепою шведам з державної каси в Будищах» [19, с. 343].
Л. Винар зазначав про «160000 червінців, з яких Карло ХІІ позичив 40000, а решта
перейшла до Войнаровського» [5, с. 28].
Н. Яковенко поціновує «скарб Мазепи» в 1,2 млн. шведських рехсталерів [34,
с. 236]. В. Ульяновський пише про 180 тис. золотих червінців, які залишилися по
смерті гетьмана, та 60 тис. талярів, позичених Карлом ХІІ на витрати [33, с. 430]. Про
180 тисяч дукатів, коштовності йдеться у М. Битинського [2, с. 21] і Д. Журавльова
[11, с. 453]. А О. Субтельний обраховує спадок І. Мазепи «від 750 тис. до 1 мільйо-
на шведських рейхсталерів. Це дорівнювало майже одній чверті доходу шведської
корони 1699 р. й утроє перевищувало надходження на той самий рік од найбагатшої
заморської провінції Швеції – Лівонії» [30, с. 54]
На увагу заслуговують свідчення П. Орлика. В одному зі своїх листів до швед-
ської королеви Ульрики – Елеонори він «…подав Мазепині скарби, а саме: 180.000
дукатів, клейнодів на суму понад 200.000 цісарських талярів, діямантове перо, що
дісталося Мазепі по братові султана, вартістю на 20000 цісарських корон, висаджена
коштовними каменями шабля на 10.000 цісарських талярів, срібне начиння гетьмана
Самойловича і дорогі соболеві хутра» [5, с. 29].
Найскрупульозніший опис такого жаданого для політемігрантів фінансового
набутку міститься в «Покірному меморіалі Запорізького війська до святого ко-
ролівського маєстату Швеції» від 7 жовтня (26 вересня за ст. ст.) [27, с. 329-337].
Старшина вказувала на «… золото, срібло, дороге каміння, між яким знаходиться
діамантове перо, вартості двадцять тисяч імперіалів, векслі, які виставили на руки
ясновельможного гетьмана Мазепи, як ясновельможний генерал Лягеркрона на по-
ручення короля, так і княгиня Дольська на тридцять, і іллірійський вельможа Сава,
що живе в Москві й тут, у турецькій державі, має багато купецьких справ (від нього
можна легко добути борг) на п’ятдесят тисяч золотих, списи, висаджувані золотом,
сріблом і дорогим камінням, з числа один єсть немалої вартости, бо заплачено за
нього десят імперіалів із військового скарбу …, соболі, з яких … гетьман Мазепа до
тисячі шістсот приобіцяв на письмі й усно через своїх послів кримському ханові на
татарську поміч, і інші знадібя …» [27, с. 333].
Звісно, майбутній гетьман в екзилі, його старшина, запорожці конче потребували
грошей, адже «… чого коштувала сама репрезентація, зносини з чужими урядами,
дипломатична праця в орієнтальних умовах, серед турків і татар. А чим задовольнити
потреби козацького-запорозького війська?» [20, с. 18]. За підрахунками О. Субтельно-
го, в еміграції перебували «…близько 45 старшин із сім’ями й оточенням […], прості
козаки з Гетьманщини, вояки Мазепиних найманих полків, канцелярські чиновники
та писарі […] десь 500 чоловік […] найбільшою групою серед українців у Бендерах
були запорожці» [30, с. 51], чисельність яких у Варниці узимку 1709 року «…зросла
приблизно до 4 тис. чоловік» [30, с. 52]. Дослідник указує на жалюгідний матеріаль-
ний стан утікачів: «майже всі вони прибули до Бендер, маючи лише той одяг, що на
12 Сіверянський літопис
собі, та особисту зброю. Вони змогли пережити дуже важкий початковий період лише
завдяки тому, що збірна спільнота купців – жиди, греки і турки-яничари … надали їм
кредит під заставу небагатьох уцілілих коштовностей. Багато запорожців продавали
свою зброю і наймалися чорноробами до поміщиків» [30, с. 52].
Якби Андрій Войнаровський узяв гетьманську булаву, ймовірно, й не спалахнув
би драматичний, із далекосяжними наслідками конфлікт у колі політемігрантів. Чому
ж він відмовився від неї? Відповіді на поставлені запитання далеко не однозначні.
Так, Л. Винар уважав, що «маючи на увазі складне політичне становище України,
Мазепа тримав свої династичні пляни в абсолютній тайні […]; був переконаним
прихильником міцної гетьманської влади на засадах… абсолютизму… Про те, що Вой-
наровському готувалася гетьманська влада, свідчить виразно панегірик, піднесений
Андрієві 1703-го р. в день його іменин, на якому побіч інших символів влади видніє
булава, ознака гетьманської гідности» [5, с. 19]. І у фінансовому плані, – зауважував
дослідник, – «… найбільше довіри Мазепа мав до свого сестрінка…» [5, с. 31]. Нена-
писання гетьманом заповіту, на основі якого можна було би розподілити його майно,
Л. Винар пояснював тим, «… що Мазепа все ж таки ще вірив у своє одужання» [5,
с. 31]. Вирішальним чинником відмови «… Войнаровського кандидувати на гетьма-
на була його психологічна настанова.., що не мав майже жодних приятелів серед …
генеральної старшини […]. Другим вирішальним фактом була його песимістична
настанова щодо можливостей продовжувати визвольну боротьбу на вигнанні, на
що, мабуть, вплинула смерть Гетьмана […]. Дуже можливо, що до відмови рівно ж
причинилася його майбутня дружина…» [5, с. 49-50].
І. Борщак узагалі змалював доволі привабливий образ небожа І. Мазепи. Вчений
підкреслював, що свого часу «… гетьман, де міг, висовував Войнаровського на видне
місце. […] в 1707 році … вислав на Волинь полк під командою свого сестрінка […]
Мазепа досить рано втаємничив … (його) у свої проекти […]. Войнаровський був
зв’язковим старшиною між шведською головною квартирою та українським військом.
Карл ХІІ вельми любив сестрінка Мазепи, дружно ставився до нього також генерал
Левенгаупт …» [4, с. 220].
Натомість О. Оглоблин стверджував, що «… Войнаровський, якого вабили пер-
спективи незалежного, багатого й безжурного життя, рішуче відмовився кандидувати
на гетьмана» [23, с. 378]. Аналогічно висловлювалася й О. Апанович: «Улюблений
родич Мазепи і найближча до нього особа […] був людиною легковажною, захоплю-
вався світським життям» [1, с. 214]. А В. Різниченко додавав, що саме «… споріднення
… з покійним гетьманом і утворювали підстави до обрання його в спадкоємці булави.
Однак опріч сього споріднення та Мазепиної спадщини Войнаровський більше нічого
не мав» [28, с. 8].
Як би там не було, та беззаперечним залишається те, що А. Войнаровський, зне-
хтувавши булавою, не зрікся «скарбу Мазепи»: «… виявляв бажання отримати все
майно.., навіть ті 60 тисяч талярів, які Мазепа позичив Карлові ХІІ у Будищах із
військового скарбу …» [1, с. 215]. І. Борщак змалював сумну картину протистояння
козацьких керманичів у Бендерах: «між Войнаровським і Орликом почалися сварки
[…], обидві сторони підсилали одна до одної людей, щоб викрасти документи, прова-
дили відповідну агітацію між старшиною…» [4, с. 221]. У підсумку старшина, не маючи
переконливих юридичних аргументів, перебуваючи поза межами Гетьманщини, задля
розв’язання проблеми змушена була звернутися до свого протектора – Карла ХІІ.
«Очевидно, – розмірковував Б. Крупницький, – й шведському королеві не була
цілком ясною правна сторона спору. Він призначив для її дослідження комісію, в яку
ввійшли генерал Понятовський, канцлер фон Мюллерн, камергер Клінгерштерна і
радник канцелярії фон Кохен» [20, с. 17].
На переконання О. Кресіна, вже перший документ майбутньої судової справи
– «Покірний меморіал Запорозького війська до святого королівського маєстату
Швеції» від 7 жовтня 1709 року – варто розглядати не лише як бачення старшиною
наявної ситуації, а й як виклад політичних позицій старшини та Коша, декларацію
дій на майбутнє, як проголошення себе тимчасово вищим представницьким органом
Сіверянський літопис 13
на час безгетьманства, як заперечення легітимності правління гетьмана Івана Ско-
ропадського [18, с. 199].
Звернімося ж до цього знакового документа й переконаймося в його стратегічності
(як свого роду предтечі майбутньої Конституції)!
У пункті першому старшина визнавала незмінність протекторату шведського
монарха над Військом Запорозьким: «По втраті свого керманича через смерть ясно-
вельможного гетьмана Мазепи судно руської нації й запорозького війська плине […]
до святого королівського маєстату Швеції, […] що раз назавсіди прийняв цей нарід
і запорізьке військо в оборону, охорону, опіку й захист, щоб скинути московське
ярмо» [27, с. 329].
У другому пункті, застерігаючи на своєму давньому праві «… вибрати вільними
голосами гетьмана та проводиря для запорозького війська [27, с. 329], старшина
прохала Карла ХІІ «… визначити якусь особу з королівського боку для виконання
цієї повинности, … й призначити час і місце вибору» [27, с. 329-330]. Та до елекції
володаря булави старшина й запорожці не могли приступити, «… доки п. Войнаров-
ський не зверне всіх гетьманських клейнодів і наших привілеїв та всього скарбу в
цілості […] зокрема золота, срібла, дорогих каменів, жемчугів, висаджених дорогим
камінням списів, соболів й іншого знадібя, тому самому запорозькому війську» [27,
с. 330]. Старшина заперечувала правоуспадкування Войнаровського, покладаючись
на «звичай … батьківщини й давній закон …», який «… забороняє потомкові запорозь-
ких гетьманів одідичувати по їх смерті рухомі й нерухомі добра, які належать до
орудування усього війська й до спільного скарбу. Інакше військовий скарб запорозь-
кого війська не побільшувався, але запропастився б до краю» [27, с. 330]. Нащадкам
гетьмана зазвичай надаються маєтності, та лише «… на підставі прилюдної ухвали …»
[27, с. 330]. Автори «Покірного меморіалу …» висловлювали подив і обурення тим,
що «… п. Войнаровський усупереч нашим законам присвоює собі право заволодіти
рештою скарбу запорозького війська, який залишився по смерті ясновельможного
гетьмана Мазепи та який він посів по стількох запорозьких гетьманах. Чому він
горить недозволеною жадобою незаконного наслідства тих дібр, які всяким правом
належать до запорозького війська? Який у нього зв’язок із гетьманами Брюховецьким,
Многогрішним, Самойловичем і його синами» [27, с. 331].
Скаржники звинувачували А. Войнаровського в намаганні використати привлас-
нені кошти «… на закупно нерухомих дібр у Польщі та й там бажає жити приватно,
щоб мати собі користь, а нас наразити на військову шкоду» [27, с. 331-332]. Старшина
вважала, що «досить, аж до достатности, збагатив братів, сестер, а зокрема, батьків
п. Войнаровського ясновельможний гетьман Мазепа …» [27, с. 332]. Козацький гене-
ралітет безапеляційно стверджував, що «… не був ясновельможний гетьман Мазепа
необмежений пан на Україні, щоб посідання військового скарбу перепливало на п.
Войнаровського. І хоч би сам згаданий гетьман захотів був добровільно зректися
гетьманства, одначе не був би міг ніяким робом уживати й мати тих усіх скарбів,
зібраних під владою його й інших гетьманів, не на приватну котрогось із гетьманів,
але на військову користь і підмогу» [27, с. 332]. Політемігранти наголошували, що
«… ясновельможний гетьман Мазепа не приобіцяв п. Войнаровському з свого приват-
ного скарбу більше ніж сто тисяч золотих підмоги на його власне життя» [27, с. 332].
Покладаючись на справедливість «шведського арбітра», старшина зверталася
до нього з таким запитом: по-перше, «… чи справедлива з боку п. Войнаровського
прибільшена участь і грабіж решти скарбу запорозького війська …»; по-друге, «… чи
залежить від нього законність наслідства, що відвічним правом переходить по смерті
попередніх гетьманів і ясновельможного гетьмана Мазепи на запорозьке військо…»;
по-третє, «… чи справедлива це річ, щоб той скарб, яким міг би новий гетьман зарадити
скрутному військовому положенню в цій завірюсі, дістався на приватний ужиток п.
Войнаровського й був вивезений в іншу країну поза нашою батьківщиною?» [27, с.
333].
Старшина наполягала, що без позитивного (на користь Війська Запорозького)
розв’язання проблеми «… не можна сподіватися вибору нового гетьмана. Як бо може
14 Сіверянський літопис
він без нерву війни – грошей користуватися правом свого уряду й устоятися на ньому,
полагоджувати військові справи, вести переговори при боці св. королівського маєста-
ту, зовсім наново поставити військо, зокрема компанійське, й привернути генералів,
урядовців, канцелярію й інших заслужених осіб, утримати двір і виконувати інші
справи загального добра?» [27, с. 334].
З болем і відчаєм, емоційно й експресивно зверталися вигнанці до свого протекто-
ра: «Кричить … запорозьке військо, прохає і добивається грошової підмоги в своєму
тяжкому положенні, просить і благає помочі … багато старшини нашої батьківщини
й урядовців запорозького війська, що, покинувши й … ворогам полишивши все своє
майно, щоб запевнити права батьківщини, … досьогоді йшли слідами свого ясно-
вельможного гетьмана Мазепи й тепер відважно опираються лихій долі, хоч живуть
із випрошеної милостині» [27, с. 334-335].
Підписанти застерігали, що Войнаровський, брутально захопивши державну
казну, «… цього посідання … ніколи не може бути певний …», бо ж від нього повсякчас
вимагатимуть «… звороту … військового скарбу …» [27, с. 335].
У третьому пункті своєї петиції старшина засвідчила власне сприйняття укра-
їнсько-шведського альянсу 1708-1709 років, убачаючи в ньому відродження спілки
Карла Х з Б. Хмельницьким. Водночас зауважила, що їй «... невідомі … скриті думки
й таємні наміри … гетьмана [Мазепи] на яких основах почав він здвигати цю велику
будівлю, в якому устрою хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від мос-
ковської неволі й тиранства …» [27, с. 335-336]. Відтак старшина й запорожці просили
королівський маєстат: по-перше, оприлюднити текст угоди між Карлом ХІІ і Мазепою;
по-друге, згідно з домовленностями, продовжувати боротьбу з Московією, аж доки
«… руський нарід, скинувши ярмо теперішньої неволі, не вернеться до колишньої своєї
свободи …» [27, с. 336]; по-третє, після перемоги над Московією врахувати державні
інтереси України, гарантувати її територіальну цілісність (у межах Війська Запорозь-
кого за часів Б. Хмельницького); по-четверте, «… у прилюдному письмі забезпечити
нас, щоб сусідні володарі не намагалися підбити нашу батьківщину збройною силою
або яким-небудь способом, і знівечити права на волю» [27, с. 336].
У четвертому пункті цитованого документа старшина висловлювалася за до-
цільність збройного союзу Туреччини зі Швецією; наполягала (хоч і дуже ввічливо),
«… щоб до договору про цей союз включено […] справи цілости запорозького війська
й руського народу» [27, с. 336]. У цьому домаганні вбачаємо якщо не вповні поліва-
салітетність, то крок до неї.
У п’ятому пункті старшина просила королівського сприяння в перепохованні
тлінних останків І. Мазепи «… урочистіше в славнішому місті, зокрема в Ясах, у так
званому монастирі Голія» [27, с. 337].
Клопоталися королівської ласки такі високоповажні особи: генеральний обозний
Іван Ломиковський, прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний писар
Пилип Орлик, кошовий отаман Кость Гордієнко [, с. 337].
Отож аналіз пунктів «Покірного меморіалу …» засвідчує, що старшина та запо-
рожці домагалися не лише «спадку Мазепи», а й правдивої інформації щодо змісту
шведсько-українського союзу 1708-1709 років і перспектив подальшої співпраці.
Усе ж і проблема «нерву війни» – грошей – залишалася для політемігрантів
вельми актуальною. Відтак, з’явилися й наступні документи: «Відповідь на витяг
із меморіалу Запорозького Війська» А. Войнаровського (22-25 жовтня); «Відповідь
Запорозького Війська на неоправдану доповідь пана Войнаровського щодо другого
пункту покірного меморіалу цього ж Війська Запорозького до святого королівського
маєстату» (25-30 жовтня) та «Репліка на відповідь старшини Запорозького Війська»
А. Войнаровського (30 жовтня – 9 листопада). Тож задля об’єктивності надамо слово
супротивній стороні.
У своїй «Відповіді…» на козацький меморіал А. Войнаровський свідчив: «…якщо
розходиться про гетьманські клейноди, то залишилися дві булави, Хмельницького
й Мазепи, що їх вручено королеві. В Батурині … зложено всі клейноди попередніх
гетьманів і весь скарб війська, а над … Дніпром попала решта грошей скаженіючому
Сіверянський літопис 15
ворогові […]. Всі дорогоцінності пропали, а через Дніпро перевезено заледви кіль-
ка тис. зол., які розділено між запорозьким військом. По здобутті Білоцерківської
твердині москалі захопили скриньку з дорогоцінностями разом із 18-ма одягами,
підбитими соболевою шкурою першої якості, 7-ма скринями столового срібла, 8-ма
скринями незшитих соболів і 200.000 імперіалів обігової вартості» [5, с. 43]. Л. Винар
закцентовує на характеристичних думках А. Войнаровського відносно збереження
Мазепою приватного та державного майна: «… виводи старшини, неначе Гетьман
старався зберегти козацький скарб замість приватного, противляться засадам здо-
рового розуму» [5, с. 43]. Войнаровський згадував, що «… часто чув від свого дядька,
що … є природним спадкоємцем Мазепи. Отже, те, що залишилося, … належить
йому» [5, с. 43].
А у своїй «Репліці…» на старшинську відповідь у 9 пунктах А. Войнаровський ви-
словився уже зовсім відверто: «громадські справи треба вище ставити від приватних
тоді, коли громадські справи не валяться до ґрунту, а лишають надію на недалеку по-
правку, та коли вони нищать цю надію, природніше видається рятувати особу, життя,
здоров’я й усе, що з ним зв’язане» [5, с. 44].
Суголосно Л. Винару щодо зовнішньо-егоїстичної поведінки А. Войнаровського
висловився С. Павленко: «Невизначеність політичного курсу мазепинців після пол-
тавської катастрофи, їх зневіра в боротьбі, наміри старшин покаятися перед царем
призвели до конфлікту між ними й гетьманом. Розпорядник військового скарбу … до
останньої хвилини турбувався, аби золото, коштовності залишалися у цілісності, не-
розграбованими під цей настрій поразництва. Генералітет же, розмежований відчаєм,
апатією, … думками про повернення на батьківщину, не наважився підняти питання
про наступництво, подальшу долю військового скарбу. Це й стало причиною того,
що А. Войнаровський став енергійно боротися за позбавлення їх права наслідувати
вивезені … кошти» [25, с. 74].
Перелічені документи поряд зі свідченнями колишнього управителя гетьманських
маєтків І. Бистрицького та наближених до нього осіб стали підґрунтям судового
процесу, що відбувся 28-30 листопада 1709 року під Бендерами і проводився спеці-
ально призначеною Карлом ХІІ комісією [18, с. 201]. Остання «… визнала право на
мазепині скарби за Войнаровським […]. Орлик зміг добитися лише того, що король
не виплачував Войнаровському борг у 60.000 талерів. Однак і новий гетьман їх не
отримав» [31, с. 434].
Л. Винар, аналізуючи «… перебіг розправи перед Бендерською комісією…», під-
сумовував: він «… виявив багато негативних рис Войнаровського й козацької старши-
ни. Тут у першу чергу впадає наявна погоня сестрінка Мазепи за скарбами та повна
нетолеранція до домагань старшини. З другого боку, старшина в невластивий час
робила закиди Мазепі в справі зловживання публічними доходами. Як бачимо, наша
перша політична еміграція в ХVІІІ-му столітті не могла … полагодити внутрішні роз-
ходження – лиш вирішила піддатися під суд шведського короля й його дорадників.
Головною причиною непорозумінь … були матеріальні добра» [5, с. 48].
Отже, політемігранти та їх наступний керманич залишилися не тільки без казни,
а й навіть без засобів для існування. З цього приводу П. Орлик у листі до шведської
королеви Ульрики-Елеонори від 13 листопада 1719 року бідкався: «Войнаровський,
в противности з правом і обичаями, мав в своїх руках всі публічні фонди, завдяки
ласці і помочі своїх приятелів, яких він з’єднав собі перекупством» [13, с. 192]. Орлик
мав на увазі передсмертне зізнання полковника Бистрицького, засвідчене останнім
листовно на адресу шведського монарха.
Колишній управитель гетьманових маєтностей повідомляв, що «… був в службі
Мазепі сорок літ […]. Я допоміг йому [Войнаровському] прийти в посїданє скарбів,
давши виказ доходів… Мазепи і потвердивши, що то не публичне добро, лиш приватне
гетьмана Мазепи. А коли б я зізнав правду, то ствердив би як річ певну, що Мазепа
посїдав скарби трех гетьманів, Брюховецького, Многогрішного і Самойловича, а
також трьох синів Самойловича, Семена, Григорія, котрому цар стяв голову в Сівску,
і Якова, засланого на Сибір; скарби всїх тих осіб позістали при Мазепі. Публічні
16 Сіверянський літопис
гроші з аренд були в Мазепи, а по смерти гетьмана дістав всії ті публічні скарби і
клейноди вельможний пан Войнаровський; між тим того майна в Бозї почиваючий
гетьман Мазепа не привіз з собою на Україну, бо кошовий Сірко вислав його бідно
вбраного в Батурин до гетьмана Самойловича; пізнїйше ж відправили його з Батурина
до Москви. По повороті звідти був він при гетьманї Самойловичеви в придворній
службі п’ятнадцять літ, по чому Самойлович поставив його генеральним осавулом і
на тім урядії був він шість лїт; а коли гетьман Самойлович засланий був на Сибір, то
Мазепа дістав по нему гетьманське достоїнство і перейняв всі ті скарби публичної
каси» [13, с. 192-193].
Н. Молчановський, відтворивши у своїй розвідці копію листа І. Бистрицького,
зауважував: «Если это письмо и сочинено Орликом, то едва-ли можно сомнваться
въ точности его показаний» [22, с. 99]. Новітній дослідник С. Павленко, скрупу-
льозно проаналізувавши документ, указав на недоречності, котрі одразу ж упадають
в око: сорокарічна служба І. Бистрицького (насправді ж управителем у І. Мазепи
він працював 22 роки); урядування І. Мазепи в Самойловича – загалом 21 рік (але
ж І. Самойлович володарював 15 років). Погоджуємося з висновком С. Павленка,
що «згадані неточності могли допустити фальсифікатори, оскільки життєвий шлях
гетьмана до 1687 р. знали фрагментарно, приблизно» [25, с. 78].*
Зазвичай стверджують, що присуд «Бендерської комісії» був продиктований
меркантильними інтересами Карла ХІІ: позичати (а згодом і повертати) гроші значно
простіше (й зручніше) у приватної особи, а не у Війська Запорозького. Принагідно
зауважимо, що борг Карла ХІІ, накопичений упродовж 1709-1713 років, був доволі
вагомим. Рахунок, поданий Ганною Войнаровською шведському королівському уря-
дові в 1724 році (чоловік – на засланні в Якутії), «… виглядав так: 57.800 червінців
– 183.033 пльотів; 45.000 Альбертових талярів – 60.000 пльотів; 20.000 райхсталярів
– 22.500 пльотів; різні позички – 40.000 пльотів. Разом – 305.533 пльотів. За 13 років
відсотки 6% – 238.291 пльотів. Разом – 543.824 пльотів» [4, с. 249].
На думку О. Субтельного, сестрінок І. Мазепи виграв справу, позаяк «… був ро-
зумніший і неперебірливіший у засобах, аніж його опоненти. Він підкупив свідків,
пообіцявши їм частку багатства, хоча й дуже малу, і дав зрозуміти шведському ко-
ролеві, що бажає й далі позичати йому гроші на вигідних умовах […]. Загальна сума
позики Мазепи та Войнаровського … перевищила 300 тис. рейхсталерів. Оскільки
такі операції краще було робити, якщо багатства перебувають у приватних руках,
а не під громадським контролем (тобто контролем старшини), Карл ХІІ прийняв
рішення, яке його більше влаштовувало» [30, с. 55-56].
Усе ж О. Кресін уважає, що «… головними причинами такого судового рішення
стали характеристичне нерозуміння представниками західноєвропейської політичної
культури категорій та змісту українського державотворення, несталість та правова
неврегульованість останнього» [18, с. 203]. «Для Карла ХІІ, – конкретизує мовлене
дослідник, – було зрозумілим, що індивідуальний спадкоємець Івана Мазепи має
успадкувати як владу, так і скарбницю… З іншого боку, старшина могла спертися
лише на небезумовний правовий звичай […]. Необхідність розкриття конкретно-
го змісту цього звичаю, а також додаткова аргументація зумовили звернення до
значно ширшого кола політичних та правових тем, найголовнішими з яких … були
проблеми характеру, джерел та співвідношення владних інституцій Гетьманщини, а
також статусу Запорозької Січі» [18, с. 201]. До аналогічного висновку прийшов і
О. Субтельний, стверджуючи, «… що в ході суперечки з Войнаровським старшина
зрозуміла всю складність проблеми й спробувала розв’язати її через кілька місяців,
створивши так звану «Бендерську Конституцію»» [30, с. 54-55].
Отже, драматизм, непередбачуваність емігрантського життя, гострі полеміка та
дискусія в колі вигнанців упродовж жовтня-листопада 1709 року, кінцева ухвала
«Бендерської комісії» «… вперше створили умови для […] ревізії самих основ держа-
ви і права Гетьманщини» [18, с. 203]. І як далекосяжний результат – ствердження в
процесі обрання П. Орлика гетьманом «Договорів і постанов …» 5 (16) квітня 1710
року [24, с. 25-73].
* С. Павленко стверджує про смерть І. Бистрицького у Швеції [25, с. 78], а не в Бендерах.
Сіверянський літопис 17
Серед творців означеного документа звично називають і А. Войнаровського. На-
томість Л. Винар мав щодо цього осібну думку: «Порівнюючи деякі статті Бендерської
конституції із письмами козацької старшини в справі перебрання спадщини Мазепи,
бачимо багато спільних точок і саме тому сумніваємося, щоб Войнаровський був од-
ним із авторів згаданої конституції» [5, с. 51].
Звернімося ж до тих положень вікопомного акта, в яких прочитуємо юридично
унормований вислід боротьби за «спадок Мазепи»!
У статті дев’ятій мовиться про те, щоби в Україні, «… визволеній з московського
ярма, за рішенням гетьмановим і згодою загалу був обраний генеральний підскарбій
– чоловік значний і заслужений, маєтний і порядний, який би сумлінно опікувався
з відома гетьманова військовою скарбницею, пильнував млинів і доходів та обертав
їх на громадські потреби, а не на власний зиск» [24, с. 56-57].
Отже, у Війську Запорозькому мала функціонувати державна казна, контрольо-
вана виборним генеральним підскарбієм. А що ж гетьман? Він «… не повинен мати
жодного права і не зазіхати ані на військовий скарб, ані на надходження до військової
скарбниці; не обертати їх на власну користь, а вдовольнятися власними чиншами і
доходами, передбаченими для гетьманської особи й булави» [24, с. 57]. Тобто гетьман-
ський скарб відокремлювався від загальновійськового. На володаря булави Війська
Запорозького відводилися «… індукти з Шептаківської сотні з Гадяцького полку,
з маєтків Почепівських і Оболонських та інші доходи, які здавен-давна ухвалено
виділити для гетьманської посади. Понадто ясновельможний гетьман не має права
ані самовладно привласнювати собі громадських маєтностей і угідь Війська Запо-
розького, ані розподіляти їх під будь-якими претекстами іншим людям …» [24, с. 57].
Демократично-республіканські засади політико-правового ладу Війська Запорозь-
кого полягали у виборності урядовців усіх рівнів: від сотника – до гетьмана. Відтак і
«… генеральний підскарбій повинен обиратися як підручний гетьмана […]. Крім того
у кожному полку необхідно обрати загальною ухвалою полковника і старшини обох
станів – козаків і посполитих – по два підскарбії… Вони повинні відати полковими
і цивільними прибутками, і посполитими податками, заопікуватися ними і видатка-
ми та щороку звітуватися про свою діяльність […]. Панам полковникам рівно ж не
пристало бути причетними до полкових коштів, а мусять удовольнятися доходами і
пільгами своїх посад» [24, с. 57].
Отже, документи та матеріали «Бендерської комісії» (маємо на увазі жовтень-
листопад 1709 року) переконливо засвідчили категорично-загострене несприйняття
козацькою старшиною та запорожцями будь-яких проявів гетьманського волюн-
таризму. При цьому козацький генералітет апелював до «звичаю батьківщини та
давнього закону». Насправді ж, – наголошує О. Кресін, – «… більш-менш сталі …
звичаєві правові норми організації та функціонування влади існували лише у За-
порозькій Січі. Владні ж відносини у Гетьманщині протягом другої половини XVII
століття змінювалися і … не відповідали формулі, викладеній старшиною 1709 року»
[18, с. 204]. Через те не про традицію йшлося, а про творення нових правових під-
валин Козацької держави. Тому переконливим уважаємо висновок О. Кресіна, «що
усвідомлена старшиною під час «Бендерської комісії» необхідність юридичного за-
кріплення співвідношень повноважень владних структур Гетьманщини стала однією
з головних передумов появи …» [18, с. 204] Конституції П. Орлика.
Принагідно зауважимо, що кінцева ухвала «Бендерської комісії» була однознач-
ною у справі визнання А. Войнаровського єдиним спадкоємцем «скарбу» І. Мазепи,
але контраверсійною щодо 60000 талярів, позичених гетьманом Карлові ХІІ. Повер-
нення їх разом із позикою, узятою королем у небожа Мазепи впродовж 1709-1713
років, «... в загальній сумі 57800 дукатів, 45000 талярів Альберта і 60000 цісарських
талярів [13, с. 170], домагалася Ганна Войнаровська.
Дружина Андрія Войнаровського, викраденого у Гамбурзі 1716 року посіпаками
Петра І, покладалася у своїх клопотаннях-вимогах до шведського королівського
маєстату на чоловіків тестамент від 19 серпня того ж року. Майбутній сибірський
в’язень заповідав їй: «... позіставай в надії, що його величність король шведський,
18 Сіверянський літопис
справедливий і ласкавий пан, не позволить, аби стала ся кривда тобі і моїм дітям,
але навпаки, як його величність мала мене в своїй високій опіці, так перенесе ту
опіку також на тебе і моїх дітей» [13, с. 178-179]. Із тих коштів, які перебували у
руках шведського монарха, дружині заповідалося 50000 талярів, доньці Кароліні-
Елеонорі – теж 50000 талярів, решта – синові Станіславу, як стане повнолітнім. А
ще – по тисячу талярів – монастиреві чесних отців св. Василія в Білостоці, Свято-
Георгієвському монастиреві у Галаці, де був перепохований І. Мазепа, монастирям
Міноритів, Капуцинів і Францісканців у Вроцлаві та «для того місця, де буде лежати
моє [Войнаровського] грішне тіло» [13, с. 180-182].
За підрахунками А. Єнсена, шведський архів містить 70 листів Г. Войнаровської
до королівського уряду з приводу повернення боргу. Її не вдовольняли виплати 5-6
тисяч талярів щорічно. Кінцево «... в р. р. 1725, 1731 і 1734 вона дістала великий
замок Тіннельсе, гарно положений на Мелярськім озері, а до того значну заплату
готівкою і дім в Стокгольмі. Та і се не вповні вдовольнило Войнаровську...» [13,
с. 176]. У другій половині 1740 року Г. Войнаровська продала королеві Фрідріхові І
маєток Тіннельсе та покинула назавжди Швецію [4, с. 250].
А. Єнсен, проаналізувавши фінансово-правничий характер зобов’язань швед-
ського монарха «орієнтальним» кредиторам, підсумував: «Не можна заперечити, що
мазепинці, в першій лінії небіж і близькі спадкоємці Мазепи, мали юридичне право
на зворот великих грошевих сум, … а для Швеції являло ся безперечно довгом чести
заплатити, по мірі своїх сил, довги короля-героя. Одначе тут треба взяти під розвагу
дві обставини: 1) Чи мала Шведська держава відповідати за всі довги, яких наробив
король в Турції особисто, полягаючи на своїй особистій самоволі при новім «консти-
туційним» режімі? 2) Звідки походили позичені Мазепою гроші? Чи треба вважати
ті гроші приватною власністю Мазепи, котрою могли би роспоряжати довільно його
смадкоємцї, чи вони були взяті, хоч би в часті, в запорожської військової каси?» [13,
с. 190]. Дослідник стверджував, що «... 60000 дукатів, котрі Кароль ХІІ дістав від Ма-
зепи ще... перед Полтавською битвою...», не були «... приватною власністю Мазепи, а
значить родина Войнаровського не могла мати ніякої правної претенсії до тих грошей»
[13, с. 190-191]. Як аргументи – листи П. Орлика до короля, в яких мовилося, «що
60000 не були привезені до Бендер, але позичені при Будичині з публичної каси, по
нараді гетьмана зі старшиною і за її згодою, то вони не можуть бути вчислювані до
приватних засобів, а значить і до спадщини пана Войнаровського» [13, с. 191].
Напевне, шведський уряд як через фінансову скруту, так і з огляду на переконливі
докази П. Орлика не повернув означеної суми рідним А. Войнаровського. Проте й
гетьман в екзилі її не отримав. А тому «п’ять літ, що провів Орлик у Швеції зі своєю
родиною і двором», – оповідав А. Єнсен, – «... були справді безвідрадно тяжкі і в од-
нім з листів він сам говорить «про крайню розпуку, котра готова привести мене до
смерти, бо я знищений цілком від голови до ніг» [12, с.95]. «Під час побуту на Вкраїні
і в Бендерах, – стверджував В. Різниченко, – Карло ХІІ заборгував Мазепі і Орликові
понад 100000 цісарських талярів [...]. Яко законному заступникові Мазепи в уряді,
шведське правительство, отже, мусіло виплатити сю суму Орликові. Але через вельми
тяжке становище держави, Швеція не могла Орликові виплатити зразу сих боргів, і він
мусив задовольнятися тією невеликою сумою, котру давав йому щороку шведський
уряд ... (13.000 срібних талярів)» [28, с. 26]. «Але з сеї суми, – зауважував А. Єнсен, –
треба було видавати щороку 4.072 талярів на удержанє офіцерів і урядників, так що
для Орлика і його родини позіставало ледви 8.000 талярів. Сього не вистачало [...]. А
між тим признану суму, через погане фінансове положення Швеції, виплачували не
точно або не платили зовсїм... Прийшло до того, що бідний гетьман зневолений був
заставляти клейноди (булаву, бунчук і т.п.), а в Стокгольмі зичив гроші, заставляючи
діяментовий перстень і золотий хрест» [12, с. 95-96]. Аналізуючи листи П. Орлика
до шведського уряду й різних достойників у 1711-1741 роках, А. Єнсен зазначав: «ся
кореспонденція [...] свідчить нам про матеріальну нужду і потребу, що терпіли в Шве-
ції українські вигнанці; але показує також, який фантастичний оптимізм одушевляв
до самого кінця Орлика, «гетьмана війська Запорозького» [12, с. 93].
Сіверянський літопис 19
Дослідники діяльності перших українських політемігрантів одностайні у висо-
кому поціновуванні жертовності П. Орлика задля Вітчизни. Натомість стосовно
«… блискучого небожа Мазепи.., людини непростої вдачі та примхливої долі…» [11,
с. 453], судження – далеко неоднозначні. Попередньо ми цитували вчених, які у
А. Войнаровському вбачали хоч і європейськи освіченого, розумного, та все ж егоїс-
тичного, схильного до великосвітських розваг молодого шляхтича, що не виправдав
сподівань свого великого покровителя і дядька. Нам же більше імпонує точка зору
І. Борщака та Л. Винара, котрі, ретельно опрацювавши оригінальні документи, від-
слідкували життєвий шлях «сестрінка гетьмана Івана Мазепи, друга Аврори Кеніг-
смарк і сибірського в’язня» [4, с. 215].
Задля аргументації власної позиції подамо лаконічну характеристику діяльності
А. Войнаровського після ухвали «Бендерської комісії» 1709 року.
І. Борщак уважав, що небіж І. Мазепи «… брав участь у виробленні Бендерської
конституції, в … 1710 році їздив до Криму з дорученням Орлика, а в 1711-1712 роках
був у Царгороді з якоюсь місією Карла ХІІ…» [4, с. 221].
Наприкінці 1712 року Войнаровський повертається до Бендер; упродовж двох
наступних літ – дорадник Карла ХІІ; наприкінці 1714 року – покидає разом із ін-
шими українськими зверхниками Туреччину. Спершу подався на Шлезьк (у лютому
– березні 1715 року прибув до Вроцлава); наприкінці квітня того ж року проживає
із сином Станіславом у Відні [5, с. 56 – 61]. «Австрійська столиця, – стверджував
Л. Винар, – на короткий час стала прибіжищем української політичної еміграції» [5,
с. 60], і Войнаровський «… брав активну участь в політичному житті та мав у Відні
зв’язки з чужинецькими амбасадорами» [5, с. 61].
Десь у липні, перш аніж виїхати в Швецію, він з’явився у Гамбурзі. Ганзейський
осередок «… в першій чверті ХVІІІ-го століття відігравав доволі значну роль у між-
народному політичному житті […]. Під той час Гамбург мав виразне прошведське
обличчя… Прибуття небожа Мазепи … спричинилося в європейських політичних
кругах до жвавішого зацікавлення проблемами України та її боротьби проти москов-
ської тиранії» [5, с. 63-64]. Л. Винар переконаний, що Войнаровський, який пройшов
«… добру дипломатичну школу при боці Мазепи й Карла ХІІ, був одним з визна-
чніших європейських дипломатів…» [5, с. 67] того часу; він, – суголосно міркував
І. Борщак, – «… сильно сприяв новій, так званій «англійській орієнтації» української
еміграції…» [4, с. 225]. Відтак «… англійський двір займає ворожу для царя позицію,
під’юджує Швецію, щоб та продовжувала війну…» [4, с. 226].
Задля викрадення А. Войнаровського Петро І задіяв цілу шпигунську мережу
на чолі з резидентом фон Беттігером (згодом останній пред’явив цареві рахунок за
послуги – 889.12 спеціальних дукатів [5, с. 69]). У висліді племінника І. Мазепи було
підступно схоплено 12 жовтня 1716 року [5, с. 69].*
У результаті облудно-провокативно-підступної гри Петру І вдалося вивести
А. Войнаровського з-під захисту Гамбурзького магістрату і вже 8 грудня піддати
тортурам у Байсенбурзі. Масштаби й зухвалість акції засвідчили, що для самодержця
Войнаровський був знаковою політичною постаттю серед вигнанців і як кровний
нащадок І. Мазепи, і як енергійна, перейнята українською справою, шанована в єв-
ропейських колах особистість, і як джерело ймовірної інформації.
Стосовно останнього сатрап прорахувався, позаяк ув’язнений поводився мужньо
і мудро, боячись своїми зізнаннями зашкодити мазепинцям (або ж їх рідним) у Геть-
манщині. Як ілюстрація мовленого – витяг із допиту А. Войнаровського: « – Будучи
при королі шведському, чи мав ваш дядько на Україні з ким кореспонденцію? Чи не
листувалися з ним ті, котрі залишилися на боці царської величності?
– Того не знаю, через те, що до справ їхніх ніколи не був допущений.
– А після Полтавської баталії, коли прибічники Мазепи були в Очакові і в Бен-
дерах, чи мав він з ким кореспонденцію на Україні?
– Того знати не можу, але припускаю, що не мав.
– На якій підставі ви робите це припущення?
* І. Борщак указує на 13 жовтня [4, с. 237], В. Горобець – 11 жовтня [7, с. 247].
20 Сіверянський літопис
– По-перше, дядько на той час був дуже хворий, а по-друге, усі, хто був при ньо-
му, також Орлик та інші, від’їхали до Ясс. Чи мав дядько до когось кореспонденцію,
не знаю, одначе чув від Орлика, як той казав, що в Україну й до родичів писати не
можна, аби не погубити їх» [9, с. 390-391].
Аналіз відповідей А. Войнаровського підтверджує справедливість висновку
М. Костомарова: «… он не объявил ничего важного, тогда как особенно от него надея-
лись узнать многое: никто не был так близок к Мазепе, как он» [15, с. 137]. Суголосно
щодо «зізнань» бранця Петропавлівської фортеці висловлювалися І. Борщак [4,
с. 244] і Л. Винар [5, с. 92].
Тримали А. Войнаровського у в’язниці аж до підзим’я 1723 року. Потім доправили
до Тобольська і далі – до Якутська, де «… заживо похований в дикій і безлюдній глу-
шині, Войнаровський промучився наступні двадцять років свого життя» [7, с. 247],
«… одичалый и забытый всеми» [15, с. 139].
Щодо часу смерті якутського засланця – різночитання. Л. Винар стверджував,
що «… по 1740-му році вже не маємо жодних вісток про його існування» [5, с. 96].
З ним погоджується Т. Таїрова-Яковлева [31, с. 237]. І. Борщак уважав, що «десь у
1740-1741 роках Войнаровський закінчив своє бідолашне життя… Могила його не-
відома…» [4, с. 246].* На думку А. Єнсена, «історична доля постановила, щоби два
суперники – Войнаровський і Орлик – вмерли в однім часі (1742 р.); перший з них
в ледовій Сибірі, другий над соняшним берегом Дунаю […]. Ні один, ані другий не
були в силі … врятувати Україну від загибели, бо історична доля України була при-
печатувана ще в р. 1709 суперництвом на арені світової історії між Петром І і Каролем
ХІІ» [12, с. 112].
Останнє судження заслуговує на особливу увагу: шведський дослідник запере-
чує одновимірне сприйняття А. Войнаровського. Мав рацію Л. Винар, коли писав:
«… майже кожна історична індивідуальність позначила свій життєвий шлях додатніми
й від’ємними сторінками діяльности, що їх у багатьох випадках промовчується або
тенденційно насвітлюється» [5, с. 113]. У Войнаровському, – продовжував учений
– «з одної сторони ми бачимо … безмежне довір’я і відданість гетьманові Мазепі,
який рівнож зачислив … сестрінка до найвірніших своїх однодумців. З другого боку,
бачимо його негативне ставлення до провідних Мазепинців і відмову від тягару
гетьманської булави. Це останнє його потягнення, як також боротьба за гетьманську
спадщину були осуджені майже всіма українськими істориками. Це правда, що …
Войнаровський … присвячував багато уваги збільшенню своїх матеріяльних дібр, але
рівночасно являється правдою його безперервне зацікавлення справами козацької
нації…» [5, с. 113], за що й став об’єктом полювання царських посіпак, подальшого
викрадення й запроторення до Сибіру.
Взагалі «скарби гетьмана, – як справедливо зауважує Т. Таїрова-Яковлева, – не
принесли нікому щастя. Спадкоємець його булави Пилип Орлик помер на чужині,
серед іновірців. Племінник гетьмана А. Войнаровський – у Сибіру. Ще приголом-
шливішим … було падіння … Меншикова, що закінчив свої дні в убогому Березові.
Мабуть, там він не раз згадував «лютезного брата» і заклятого суперника, казково
багатого гетьмана Івана Мазепу» [32 с. 294].
Доля врятувала П. Орлика від пазурів двоголового орла, хоча й не була зичливою
для реалізації подвижницьких задумів. Для нас же вельми цікавим є своєрідний іс-
торичний парадокс: затяте, аж до ворожнечі, протистояння між двома найближчими
до І. Мазепи козацькими провідниками – А. Войнаровським і П. Орликом (укупі з
генеральною старшиною) – кінцево стало одним із чинників створення вікопомного
національного акта – «Конституції» 1710 року.
* В. Горобець, напевне, датує смерть 1744 роком, оскільки говорить про двадцятирічний якут-
ський період мучеництва А. Войнаровського (в Якутськ же засланець прибув узимку 1724 року) [7,
с. 247].
Сіверянський літопис 21
1. Апанович О. Гетьман України – емігрант Пилип Орлик / О.Апанович // Апа-
нович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.: Либідь, 1995. –
С. 209 -253.
2. Битинський М. Мазепинці по Полтаві / М. Битинський. – Лондон: Стейт
Каледж, 1974. – 104 с.
3. Борщак І. Арешт Войнаровського / І. Борщак // Ювілейний збірник НТШ
в п’ятдесятиліття основання (Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. –
Т. 138-140). – Львів, 1925. – С. 133 – 157.
4. Борщак І. Войнаровський. Сестрінок гетьмана Івана Мазепи, друг Аврори Кеніг-
смарк і сибірський в’язень / І. Борщак // Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський.
Історичні есе. – Львів: Червона калина, 1991. – С. 216 – 254.
5. Винар Л. Андрій Войнаровський. Історичний нарис / Л.Винар. – Мюнхен;
Клівленд: Дніпрова хвиля, 1962. – 128 с.
6. Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи /М. Возняк//Мазепа: збірник:
у 2-х т. – Т.1. – Варшава, 1938. – С. 107 – 132.
7. Горобець В. «Немає більшого болю, як у дні печалі згадувати хвилини щастя»
(«Залізна маска» з роду Мазеп-Калединських) / В. Горобець // Русина О., Горобець
В., Чухліб Т. Незнайома Кліо. Українська історія в таємницях і курйозах XV-XVІІІ
століття. – К.: Наукова думка, 2002. – С. 242 – 247.
8. Договори і постанови // Упорядник О. Алфьоров. – Наукове видання. – К.:
Темпора, 2010. – 156 с., іл.
9. Допит Андрія Войнаровського 1716 р. // Кресін О. В. Політико-правова
спадщина української політичної еміграції першої половини ХVІІІ століття: Моно-
графія / О. В. Кресін. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України,
2001. – С. 388 – 391.
10. Замлинський В. Пилип Орлик / В. Замлинський // Історія України в особах:
ІХ-ХVІІІ ст. / В. Замлинський (кер. автор. колект.), І. Войцехівська, В. Галаган та
ін. – К.: Україна, 1993. – С. 345 – 354.
11. Журавльов Д. В. «Бути чи не бути», або Пригоди українського Дон-Кіхота
(П. Орлик) / Д. В. Журавльов // Журавльов Д. В. Усі гетьмани України. – К.: Гетьман,
2012. – С. 445 – 464.
12. Єнсен А. Орлик у Швеції / А. Єнсен // Записки Наукового Товариства імені
Т. Шевченка. – 1909. – Т. 92. – С. 93 – 169.
13. Єнсен А. Родина Войнаровських у Швеції: причинок до історії недолі Мазе-
пинців / А. Єнсен // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. – 1909. – Т.
92. – С. 170 – 193.
14. Костомаров Н. Мазепа / Н. Костомаров. – М.: Республіка, 1992 . – 385 с.
15. Костомаров Н. И. Мазепинцы / Н.И. Костомаров // Український історичний
журнал. – 1991. – № 1. – С. 137 – 148
16. Кресін О. В. «Бендерська комісія» 1709 року і питання про політичні та правові
основи організації влади у Війську Запорозькому / О. В. Кресін // Держава і право.
Збірник наукових праць. – Вип. 3. – К., 1999. – С.23 – 30.
17. Кресін О. В. «Мазепинці»: державність і суверенність / О. Кресін // Гетьман.
Шляхи: Науково-популярне видання / упорядн. Ольга Ковалевська; автор. колек-
тив О. Кресін, С. Павленко, О. Сокирко, В. Станіславський. – К.: Темпора, 2009.
– С. 229 – 247.
18. Кресін О. В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції
першої половини XVIII століття: Монографія / О. В. Кресін. – К.: Ін-т держави і
права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 468 с.
19. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик / Б. Крупницький / Історичні постаті
України: Історичні нариси: Зб./Упорядн. та автор вступної статті О. В. Болдирєв. –
Одеса: Маяк, 1993. – С. 337 – 383.
20. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): його життя і доля /
Б. Крупницький. – К.: Дніпро, 1991. – 80 с.
21. Маркевич Н. История Малороссии: В 5-ти томах / Н. Маркевич. – М., 1843.
– Т.4. – С. 325 – 338.
22 Сіверянський літопис
22. Молчановский Н. НЂсколько данныхъ о смерти и наслЂдст†Мазепы /
Н. Молчановский // Киевская старина. – 1903. – №1 (январь). – С. 91 – 101.
23. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / О. Оглоблин. – Нью-
Йорк – Париж – Торонто: Записки наукового товариства імені Т. Шевченка, 1960.
– Т. 170. – 410 с.
24. Орлик, Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибрані
твори / Пилип Орлик. – К.: МАУП, 2006. – 736 с.; іл.
25. Павленко С. О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники /
С. О. Павленко. – К.: Вид. дім. «КМ Академія», 2004. – 602 с.
26. «Пакти і Конституції» Української козацької держави (до 300-річчя укладення)
/ відп. ред. В. А. Смолій; упорядники М. С. Трофимук, Т. В. Чухліб, – Львів: Світ,
2011. – 440 с.: факсіміле.
27. «Покірний меморіал Запорозького війська до святого королівського маєстату
Швеції» від 7 жовтня (26 вересня за ст. ст.) 1709 року // Кресін О. В. Політико-правова
спадщина української політичної еміграції першої половини XVІІІ століття: Моно-
графія / О. В. Кресін – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України,
2001. – С. 329 – 337.
28. Різниченко В. Пилип Орлик (Гетьман-емігрант). Його життє і діяльність. (З
нагоди 175 роковин з часу його смерти.) / В. Різниченко. – К.: МГП «Інформ ОТсер-
віс»), 1991 (репринтне відтворення 1918 року). – 48 с.
29. Скальковський А. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького /
А. Скальковський. – Дніпропетровськ: Січ, 1994. – 678 с.
30. Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку XVІІІ ст. /
О. Субтельний. – К.: Либідь, 1994. – 240 с.
31. Таирова-Яковлева Т. Г. Мазепа / Т. Г. Таирова-Яковлева. – М.: Молодая гвар-
дия, 2007. – 271[1] с.: ил. – (Жизнь замечательных людей: Сер. биогр.; Вып. 1041).
32. Таїрова-Яковлева Т. Г. Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради». – К.:
ТОВ «Видавництво «Кліо»», 2013. – 403 с., іл.
33. Ульяновський В. Пилип Орлик / В. Ульяновський // Володарі гетьманської
булави: Історичні портрети (Авт. передмови В. А. Смолій). – К.: Варта, 1994. – С. 419
– 499.
34. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVІІІ століття
/ Н. Яковенко. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.
В статье исследуются предыстория и деятельность «Бендерской комиссии» 1709
года, окончательное постановление которой не развязало гордеев узел противоречий
в среде мазепинцев, а обострило и определило способ преодоления их через создание
политико-правового акта – «Конституции» 1710 года. В контексте событий характе-
ризуются главные действующие лица противостояния – А. Войнаровский и Ф. Орлик.
Ключевые слова: «Бендерская комиссия», А. Войнаровский, «Конституция»
1710 года, «наследство» И. Мазепы, Ф. Орлик.
This article examines the background and «Bender Commission» activities in 1709, the
final ruling of which has not unleashed a « Gordeev node» of contradictions among Mazepians,
aggravated and defined the way to overcome them through the creation of political and legal
act – the «Constitution» in 1710 . In the context of events the protagonists of confrontation
– Voynarovsky A. and F. Orlik are characterized.
Keywords: «Bender Commission“ A. Voynarovsky, «Constitution» in 1710, the Ivan
Mazepa’s «legacy», F. Orlik.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-73639 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0055 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T15:31:04Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Діптан, І. 2015-01-13T20:19:58Z 2015-01-13T20:19:58Z 2014 Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика / І. Діптан // Сiверянський лiтопис. — 2014. — № 1-3. — С. 9-22. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73639 342.4:94(477) «1648/179» У статті з’ясовуються передісторія та діяльність «Бендерської комісії» 1709 року, кінцевий присуд якої не розрубав гордіїв вузол суперечностей у середовищі мазепинців, а увиразнив і окреслив спосіб подолання їх через створення політико-правового акта – «Конституції» 1710 року. У контексті подій змальовуються портрети головних дійових осіб протистояння – А. Войнаровського та П. Орлика. В статье исследуются предыстория и деятельность «Бендерской комиссии» 1709 года, окончательное постановление которой не развязало гордеев узел противоречий в среде мазепинцев, а обострило и определило способ преодоления их через создание политико-правового акта – «Конституции» 1710 года. В контексте событий характеризуются главные действующие лица противостояния – А. Войнаровский и Ф. Орлик. This article examines the background and «Bender Commission» activities in 1709, the final ruling of which has not unleashed a « Gordeev node» of contradictions among Mazepians, aggravated and defined the way to overcome them through the creation of political and legal act – the «Constitution» in 1710 . In the context of events the protagonists of confrontation – Voynarovsky A. and F. Orlik are characterized. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис У глиб віків Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика Article published earlier |
| spellingShingle | Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика Діптан, І. У глиб віків |
| title | Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика |
| title_full | Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика |
| title_fullStr | Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика |
| title_full_unstemmed | Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика |
| title_short | Боротьба за «скарб» І. Мазепи як один із чинників з’яви «Конституції» П. Орлика |
| title_sort | боротьба за «скарб» і. мазепи як один із чинників з’яви «конституції» п. орлика |
| topic | У глиб віків |
| topic_facet | У глиб віків |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73639 |
| work_keys_str_mv | AT díptaní borotʹbazaskarbímazepiâkodinízčinnikívzâvikonstitucííporlika |