Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності
Saved in:
| Published in: | Мультиверсум. Філософський альманах |
|---|---|
| Date: | 2007 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2007
|
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73689 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності / М.М. Черенков // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2007. — Вип. 61. — С. 175-185. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859944640112754688 |
|---|---|
| author | Черенков, М.М. |
| author_facet | Черенков, М.М. |
| citation_txt | Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності / М.М. Черенков // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2007. — Вип. 61. — С. 175-185. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Мультиверсум. Філософський альманах |
| first_indexed | 2025-12-07T16:12:56Z |
| format | Article |
| fulltext |
________________________________________________________________________________
М.М. Черенков,
кандидат філософських наук,
докторант Відділення релігієзнавства
Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України
УКРАЇНСЬКЕ ХРИСТИЯНСТВО ТА “ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР”:
ДО ПРОБЛЕМИ ІДЕНТИЧНОСТІ
Бути християнином у постсучасному світі – означає мати мужність, тверду волю, невпинно
інтелектуально й духовно працювати над собою, осмислювати мінливу картину світу і свою роль у
ній. Ось чому не зайве порушити по-кантівськи принципове питання про можливість християнства
в епоху, уже названу пострелігійною і постхристиянською.
Історичні [1, 2], релігієзнавчі [3, 4] та соціально-філософські [5] дослідження вітчизняних авторів
утворюють певну традицію, в якій сформульовано загальні принципи аналітики українського
християнства в його відношенні до історії і культури, як національної, так і європейської. Але досі
ще лишається нагальним завдання – не просто констатувати взаємозв’язок європейського
християнства та християнства українського, а показати, яких історичних, соціокультурних і
соціально-економічних форм ці відносини набирають. Маємо за мету обґрунтувати тотожність
“європейського” та християнського виборів України, з’ясувати особливу роль протестантського
етосу в напрямі формування відкритого суспільства і гідних соціально-економічних відносин.
Із часу свого заснування Церква, навмисне чи ні, але завжди, перебувала в епіцентрі всіх
історично значущих подій життя європейського суспільства. Протестантські автори
відзначають революційний характер діяльності перших християнських громад, їхній радикально
новаторський підхід до проблем сучасності. Церква в суспільстві – завжди фактор змін,
новизни, підгрунтя для надії, історичний шанс на духовне й всебічне відродження.
Те, що ми називаємо європейською цивілізацією, становить коріння християнської традиції,
фундамент її цінностей. Здавалося б, після історичної перемоги над тоталітарною ідеологією і
внаслідок затвердження глобальної демократії настав “кінець історії” як остаточне торжество
християнських ідей у прямій і опосередкованій формі. Однак сьогодні стає усе більше очевидним і
факт відриву сучасності від своїх витоків, що дістало вираження в проголошенні початку
постхристиянської епохи.
Загроза християнству – завжди в ньому самому, а багато історичних парадоксів виникають як
розгортання його внутрішньої драми (“теологія смерті Бога”, “секулярне християнство”,
“феміністська теологія”). Більшість аналітиків пророкує швидкий занепад християнської епохи в
історії світової цивілізації, причому багато тривожних тенденцій виявляються вже сьогодні.
Навіть у просторі західної (християнської, за своєю суттю) культури християнство перестає
сприйматися як духовний центр; його авторитет і система цінностей більше не є очевидними.
Динаміка демографічних процесів засвідчує, що західна цивілізація перебуває в стані кризи, а
християн як репрезентантів її релігійно-культурних сенсів стає дедалі менше. Уже в доступному
для огляду майбутньому мусульман буде більше, ніж християн.
Демократичні інститути, права й свободи виявляють свої слабості й обмеженості, причому
найсуворіша критика щодо них лунає зсередини табору ліберальної демократії.
Ці та інші процеси змушують перевизначити місце й роль християнства у світі, яке дедалі
відвертіше й категоричніше дистанціюється від свого минулого й звертається до
мульти-культурно-релігійної парадигми, у якій світові релігії постають в одній шерезі з усіма
іншими.
Популярний у дев‘яності роки Самуель Хантінгтон закликав відмовитися від євроцентристських
претензій і визнати, що Захід і християнство – унікальність, а не універсальність. Він зазначає, що в
ареалі західної цивілізації склалися унікальні умови для виникнення особливої цивілізації. Захід є
Заходом завдяки синтезу класичної (античної) спадщини й християнства, що породжує специфічні
культурні й цивілізаційні форми: європейські мови, поділ духовної й світської влади, верховенство
закону, соціальний плюралізм і громадянське суспільство, представницькі органи, індивідуалізм.
Хантінгтон наголошує: західне християнство – спочатку католицизм, а далі протестантизм –
найважливіша історична особливість західної цивілізації. Майже все перше тисячоріччя свого
існування утворення, що йменується нині “Заходом”, іменувалося західним християнським
світом. Західні християнські народи ясно відчували свою спільність і, відповідно, відмінність від
турків, маврів, візантійців та інших народів. Коли в XVI ст. західна людина відправилась
завойовувати світ, вона робила це в ім‘я Господа, а не тільки заради збагачення. Реформація й
Контрреформація, що супроводжувалися поділом західного християнського миру на протестантів
і католиків, разом з політичними й інтелектуальними наслідками цього розколу є значущими для
західної історії, що розвивалася незалежно від історії православних і латиноамериканських країн.
Отже, сучасність поділяє Захід та інші цивілізації за релігійним критерієм. Бути сучасним – аж
ніяк не означає сповідувати західну культуру й релігію. Навпаки, модернізація традиційних
співтовариств сприяє відродженню інтересу до національної культури. Взаємопроникнення
культур, постійні міграції, висока соціальна мобільність змушують у пошуках ідентичності
звертатися до “локальних” релігій та місцевих традицій.
Хантінгтон зауважував, що в незахідних країнах ці процеси, як правило, набирають
“антизахідницького” забарвлення, а західну культуру відкидають або тому, що вона християнська
й чужорідна, або за те, що вона світська й секулярна. Прикладом може бути ісламське
відродження. Такий самий сценарій спостерігали в Східній і Південно-східній Азії.
Крім традиційних релігій, на роль альтернативи християнству претендує й релігійний
синкретизм, у якому кожний може знайти себе й свою віру (що цілком співзвучне настрою
соціального постмодерну). Так, навіть англійський історик Арнольд Тойнбі, що починав свою
монументальну працю “Дослідження історії” з вірою, що християнство може подолати кризу
західної цивілізації (на його думку, – через повернення до католицизму й нову контрреформацію),
закінчив його песимістично. Він відмовив християнству в унікальності і місію західної цивілізації
вбачав лише в тому, щоб, подібно до еллінізму, вмираючи, породити нову синкретичну релігію.
Антизахідницькі настрої виражаються у зверненні до східних духовних традицій і в критиці
християнства, в намаганні перекласти на нього відповідальність за колоніалізм, екологічну кризу,
розрив між першим і третім світом.
mвропейський проект глобалізації не збувається. Прикметою нашого часу іспанський соціолог
Мануель Кастельз вважає втрату єдиної самобутності (для mвропи – християнської), розпад
суспільства як розумно організованої глобальної соціальної системи. Основні конфесії втрачають
вплив на парафіян. Натомість ми спостерігаємо становлення антиглобалістської “самобутності
опору”. Її підвалини – цінності локального співтовариства. Це – фемінізм, сексуальна революція,
рух екологістів, антиглобалістів, анархістів.
Усі ці різні сили опору захищають свою спадщину від інформаційних потоків, всюдисущої
вірулентності зла, дорожать своєю історичною пам‘яттю, обстоюють неминуще значення своїх
цінностей у боротьбі проти розпаду історії в умовах зникнення часу, проти ефемерних
компонентів культури віртуальної реальності. Вони застосовують інформаційну технологію для
горизонтальної комунікації між людьми, для проповідування цінностей співтовариства,
заперечуючи нове ідолопоклонство перед технологією й оберігаючи неминущі цінності від
руйнівної логіки самодостатніх комп‘ютерних мереж [6].
“Самобутність опору” релігійних співтовариств може розвинутись і у фундаменталістські рухи за
відродження універсальних духовних цінностей суспільства. Вони посилюються в християнстві,
яке, зробивши крок назустріч світському суспільству й іншим религіям (особливо після
II Ватиканського собору), втратило упевненість у значущості своєї позиції, але взаємності не
зустріло.
Сьогодні ми спостерігаємо повернення релігії в епіцентр соціального життя, її реприватизацію.
Французький соціолог релігії Жан-Поль Віллем констатує: проти риторики світськості, яка
обмежувала релігію сферою приватного, повстала практична соціологія, яка все більше визнає
суспільні виміри релігійності. Ідеології світськості, яка не може відмовитись від своєї
антирелігійної спрямованості, протистоїть обережна практичність, яка поважає релігійну волю
й визнає внесок релігій в історію цивілізації.
Наведемо три підсумкові тези, навколо яких, на наш погляд, має розгортатись усяке осмислення
місця й ролі християнства в постхристиянському світі, який висуває нові і нові обвинувачення
історичному християнству.
По-перше, християнство – історична і духовна (ідейно-змістовна) доля й основа західної
цивілізації. Усі його досягнення, якими користується світ (у тому числі ворожі Заходу країни), –
права й свободи особи, політичні й громадянські інститути, наука й техніка – стали можливими
завдяки творчим прочитанням християнства. Так чи інакше, “говорити про європейську
самототожність, не вказуючи на її джерела, значить робити її нестійкою” (Ж.-П. Віллем).
По-друге, секуляризація християнства й перетворені форми християнської свідомості
визначальним чином вплинули на кризовий стан Заходу й поставили світове співтовариство перед
погрозою глобальних проблем. Християнські ідеї свободи й творчості людини були використані
з метою підкорення природи, захоплення й перерозподілу світових ресурсів [7].
По-третє, разом з історичною відповідальністю за реалізовану ідею прогресу – з усіма
досягненнями й кризами, перед християнством сьогодні постає завдання заощадження й захисту
кращого зі своєї спадщини. Це можливо за допомогою “зняття” історичного досвіду й
переосмислення своєї ідентичності перед викликами сучасності.
Християнство не тотожне своїм історичним формам і релігійним інститутам, програмам і
ієрархіям, не тотожне своїй історії. Воно завжди є викликом історії. У цьому сенсі може йтися
про постхристиянство – про те, що лишається в ньому “після Освенциму”, “після
метафізики”, “після s20 деконструкції”... Після такої історичної редукції християнство постане у
світі по-новому, з новою мовою й новою силою.
Про це з вірою писав апологет християнства Гілберт Честертон: “Очікувалося, що
християнство нарешті зблякне у світлі Століття Розуму; очікувалося, що воно остаточно зникне в
катаклізмах революційної епохи. Воно було “викрите” наукою – проте воно усе ще з нами.
Історики відшукували його в минулому – а воно раптом замаячіло в майбутньому. Вони будуть
стежити за хибними кроками християнства, ловити його на помилках, – але їм не призначене бути
присутніми під час його смерті. Бездумно, навіть, скоріше, несвідомо, своєю мовчазною пильністю
вони наблизять час виконання дивного пророцтва: вони забудуть про те, що стежать за вгасанням
того, що вже не раз немовби навіки вгасало, і мимоволі зрозуміють: більш плідним заняттям було
б стежити за польотом комет або чекати остигання розпеченої зірки”.
Іммануїл Валерстайн визнає, що релігія, вплетена в тканину цивілізації, – вічний метанаратив.
Споконвічні релігійні поняття перейшли до розряду світських: свобода, індивідуальність,
рівність, права людини, солідарність. Ці норми не можна деконструювати, не зруйнувавши всю
світ-систему.
Інший американський мислитель, Т.Л. Мітте, погоджуючись із цією тезою, на прикладі
американської дійсності доводить відмінність між твердженнямain , що “Америка має релігійні
традиції”, і твердженням, що “Америка є, або була, християнською країною”. Багато засновників
американської державності були не християнами, а деїстами. Не секрет, що навіть такі лідери, як
Томас Джеферсон, що відмовився від традиційних форм християнської віри, спокійно
користувались релігійною мовою [8, 137].
Друге Велике Пробудження (1775–1830) було періодом становлення американської самосвідомості.
У цей час повернулися в суспільство віротерпимість і повага до права і навіть обов‘язок людини
мати особисту думку; це – другий і третій із трьох принципів протестантської Реформації.
Яких втрат може зазнати християнство, не втрачаючи при цьому своєї суті? У представників
американського ділового світу, наприклад, часто спостерігаємо дивне змішування ідей
Просвітництва й християнства. Джон Д.Рокфеллер, виступаючи не де-небудь, а в недільній школі,
твердив: “Зростання ділової активності – це просте виживання сильніших… Американську
троянду можна ростити в усій пишноті її краси й пахощів, лише нещадно обрізаючи слабкі
паростки навколо неї. Це усього лише перетворення в життя закону природи й Божого закону”
[8, 138].
Неможливо заперечувати, що християнські ідеали дуже вплинули на американську мрію. Не можна
напевно сказати, чи переможуть зрештою секулярні ідеї, іудейсько-християнський світогляд, якого
дотримувалися засновники американської держави. Але слід відкинути твердження про те, що
Америка є країною, обраною Богом, а американці, будучи християнами, є обраним Богом
народом.
На нашу думку, такий критичний підхід може бути застосований і до реконструкції/деконструкції
духовної історії українського народу. Багаті християнські традиції вступають у суперечність з
пострадянською й постатеїстичною реальністю. Більше того, вони не збігаються із
православ‘ям. Говорити про православну культуру України, тим більше – про православну
Україну – означає абсолютизувати і онтологізувати ідеальні типи, методологічні підходи, умовні
типології. Католицизм і протестантизм займають своє – аж ніяк не периферійне – місце в історії й
сучасному релігійному житті України.
Відомий українськи дослідник В.Нічик звернула увагу на особливість світогляду Петра Могили –
постаті, знакової для духовної історії України: зберігаючи вірність православ‘ю, архімандрит
сповідував гуманістичну тезу про безліч шляхів до Бога (у кожного індивіда й кожної націй –
свій), толерантність, екуменізм [1, 16–17]. У нарисі про Феофана Прокоповичі автор
виокремлює в його поглядах елементи схоластики, Відродження, Реформації, Просвітництва [2].
Адже мультикультуралізм, широта релігійних поглядів, культура діалогу завжди були властиві
провідним духовним лідерам націй.
Антизахідництво, що виражається в ксенофобії щодо протестантів (“сектантів”), з цілковитою
підставою можна вважати “внутрішнім варварством” східнохристиянської цивілізації, а кризу
історичного християнства на Заході й секуляризацію в протестантських країнах – не історичним
шансом християнського Сходу, а знаменням кінця часів.
Жак Ле Гофф нагадує, що для середньовічних теологів перейнята національним почуттям
концепція переходу влади вселяла віру в піднесення Заходу. Рух історії постійно переміщає
центр ваги миру зі сходу на захід – цей аргумент наводить норман Ордерік Віталій у ХІІ ст.,
доводячи перевагу своїх співвітчизників-норманів. Оттон Фрейзінгенський писав: “Людська
могутність і мудрість народилися на Сході й почали завершуватися на Заході”. Йому вторив
Гуго із Сен-Віктора: “Божественне Провидіння розпорядилося таким чином, що всезагальне
правління світом переміщається на Захід, щоб повідомити нас про те, що наближається кінець
світу, тому що хід подій уже досяг краю Вселеної” [9].
Спостережувана сьогодні криза стосується всього християнства (а не лише західного) і настання
постхристиянської епохи. Доля у mвропи й України, у європейського й українського християнства
спільна. Після “помаранчевої революції” це сприймається пробудженою нацією як аксіома.
У дискусії про “помаранчеву звитягу” [10] отець Михайло Полянський вбачає перспективу України
у новому діалозі із Заходом як засобі подолання комплексу пострадянської людини: ““Західним”
відчуттям самоцінності особистості подолати східну стадність…” Але можливий й інший вектор у
діалозі: ““східним” відчуттям єдності подолати роздрібненість Заходу” [10, 65]. Cвіт, нарешті,
відокремив у своїй свідомості Україну від Росії і збагнув, що вона, Україна, розташована не десь
там на Болеарських островах, а таки в центрі mвропи і що європейські цінності їй аж ніяк не чужі
(Михайлина Кобилянська). За словами Йозефа Зісельса, йдеться про появу людей нової
ментальності чи ідентичності, що її можна умовно назвати “європейською”, на відміну від іншої
ментальної групи, яку також умовно можна назвати “євразійською”. Успіх у житті і добробут
здобувається не завдяки наближеності до Президента і демонстрації відданості, а завдяки
освіченості, наполегливій праці й активній громадянській позиції [10, 51]. Елементи європейської
моделі ідентичності: підвищена релігійність, готовність до повсякденної, нехай і копіткої, праці та
повільного, поступового накопичення добробуту; правова свідомість; недопущення втручання
держави у приватне життя; індивідуалізм [10, 66]. Як у тій же дискусії зазначає Олександр Пасхавер,
основна рушійна сила “помаранчевої революції” – європейські орієнтована нова буржуазія,
середній клас, якому потрібні Закон і свободи.
Західні дослідники-антропологи намагаються з’ясувати, як релігія впливає на
соціально-економічні трансформації в пострадянському суспільстві. Постсоціалізм знаменує
відродження релігії як “традиційного”, “національного”, “регіонального” і разом з тим відкриває ці
самодостатні світи впливам світового ринку. Йдеться про “ринок” як узагальнення щодо суспільної
атмосфери та перерозподілу впливів: “ринок” – це контраст щодо історичної монополії РПЦ і
фіксація міцніших відносин між релігією і сферою виробництва товарів та послуг, а також ідей
[11, 10]. Взагалі, західна антропологія релігії пропонує розглядати релігію, відносини влади,
політичну економію тощо в єдиному контексті. Згідно із традицією, що бере початок у працях
Вебера, соціально-економічна система аналізується через фактор релігійних традицій.
Вирізняють протестантську економічну етику, католицьку, православну, індо-буддійську,
конфуціанську.
Як фактор модернізації найбільше сприятливий для розвитку капіталістичних відносин
протестантизм, зменшує їх крайності католицизм, а православ‘я, навпаки, перешкоджає їх
розвитку. Сучасні російські автори визнають, що найбільш розвинені й перспективні
економічні культури – протестантська (американська), католико-протестантська (європейська) і
конфуціанська (саме Сходові й симпатизують російські аналітики). Згідно з емпіричним
дослідженням (методика Герта Ховстеда), радянська й російська (пострадянська) ментальності
визначаються через такі пари: традиційна або ринкова економіка, колективізм або індивідуалізм,
свобода або авторитаризм, стабільність або ризик. У них виявлено відсутність налаштованості на
ринкові відносини, водночас домінують – колективістські стереотипи, висока дистанційність щодо
влади, острах нового й пов‘язаних із ним ризиків [12]
Свого часу В.Липинський і М.Грушевський дали характеристику протестантам: демократизм,
індивідуалізм, вільнодумство, раціоналізм, громадянську активність. За В.Липинським, усе це
засвідчує антигромадські інстинкти секти. М.Грушевський, навпаки, вважав, що саме такі цінності
потрібні для соціального та духовного розвитку спільноти. Через такий підхід навіть сучасні
дослідники підозрюють його в симпатіях до протестантів [13].
Сергій Кримський називає серед інших архетипів української культури філософію серця,
антропоцентризм, софійність, архетип Слова, цінність особи (усі вони характерні, скоріше, для
протестантизму, аніж для православної спільноти). У соціокультурному та релігійному вимірах це
зумовлює ідеї екуменізму, християнської єдності всього культурного світу, синтез
східнослов’янських та західноєвропейських культур, спорідненість національних архетипів та
універсалій світової культури [5, 300]. На думку Кримського, саме національне самовизначення
українського народу посилює інтерес суспільства до універсальних основ європейської цивілізації –
античності, християнства та просвітництва.
Навіть з побіжного огляду розглядуваних питань випливає висновок, що протестантизм, його
духовний динамізм, етика та соціальна спрямованість можуть стати світоглядними орієнтирами
для нового середнього класу, якому властиво додержання законів ринку, демократизму,
європейського вектора соціокультурного розвитку.
Сподіваємось, європейській вибір України вже зроблено: бути разом з mвропою і “дихати двома
легенями” (за поетичним висловом Кароля Войтили), синтезуючи духовний досвід Сходу і Заходу.
А протестантизм стане в нагоді саме тому, що його багату й складну історію треба актуалізувати і
перекинути в майбутнє як міст, що з’єднає свої та “інші береги”. Здається, що
національно-релігійна ідентифікація може спиратися на цю ніцшевську метафору: Україна – міст
між християнством Сходу і Заходу. Вона й сама крокує цим мостом, головне, щоб ішла не “від”, а
“назустріч”.
ЛІТЕРАТУРА
Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. – К., 1997.
Ничик В.М. Феофан Прокопович. – М., 1977.
Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. – Львів, 1995.
Любащенко В.І. Християнство в Україні: духовний синтез Сходу та Заходу // Вісник
Відродження. – К., 2006.
Кримський С.Б. Архетипи української ментальності // Проблеми теорії
ментальності. – К., 2006.
Кастельс М. Информационная эпоха. Экономика, общество и культура. – М.,
2000.
Рормозер Г. Кризис либерализма. – М., 1996.
Митте Т.Л. Национализм // Диспут. – 1992. – №1.
Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М., 2005.
“Помаранчева звитяга” //Дух і Літера. – 2006. – № 15–16.
Rogers D. The Anthropology of Religion after Socialim // Religion. State and Society. –
2005. – № 1.
Латова Н.В., Латов Ю.В. Российская экономическая ментальность на мировом
фоне // Общественные науки и современность. – 2001. – № 4.
Кондратик Л. Церква та секта у спадщині В’ячеслава Липинського та Михайла
Грушевського // Культура народов Причерноморья. – 2004. – № 52. – Т. 1.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-73689 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2078-8142 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:12:56Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Черенков, М.М. 2015-01-14T16:01:17Z 2015-01-14T16:01:17Z 2007 Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності / М.М. Черенков // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2007. — Вип. 61. — С. 175-185. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 2078-8142 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73689 uk Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України Мультиверсум. Філософський альманах Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності Article published earlier |
| spellingShingle | Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності Черенков, М.М. |
| title | Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності |
| title_full | Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності |
| title_fullStr | Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності |
| title_full_unstemmed | Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності |
| title_short | Українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності |
| title_sort | українське християнство та “європейський вибір”: до проблеми ідентичності |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73689 |
| work_keys_str_mv | AT čerenkovmm ukraínsʹkehristiânstvotaêvropeisʹkiivibírdoproblemiídentičností |