Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія
Рецензія на книгу: Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія. – Тернопіль:
 Джура, 2012. – 292 с.
Saved in:
| Published in: | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73724 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія / В. Піскун // Сiверянський лiтопис. — 2014. — № 4. — С. 298-301. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860218733830602752 |
|---|---|
| author | Піскун, В. |
| author_facet | Піскун, В. |
| citation_txt | Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія / В. Піскун // Сiверянський лiтопис. — 2014. — № 4. — С. 298-301. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський лiтопис |
| description | Рецензія на книгу: Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія. – Тернопіль:
Джура, 2012. – 292 с.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:17:16Z |
| format | Article |
| fulltext |
298 Сіверянський літопис
Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія. – Тернопіль:
Джура, 2012. – 292 с.
Поява нової книжки відомого історика Я. С. Калакури є справді подією не лише
в житті самого автора, а й для всіх тих, хто упродовж багатьох років навчалися й на-
вчаються нині за його підручниками та навчальними посібниками з української іс-
торіографії, архівознавства та джерелознавства. Процес пізнання історичних джерел,
їх осмислення та концептуальне узагальнення є доволі складним і тривалим у часі, а
особливо в такі доленосні, а водночас суперечливі (з погляду суспільно-політичних
та свідомісних трансформацій, що відбуваються в українському суспільстві) періоди.
Я. С. Калакура упродовж останніх 20 років плідно працює в різних сферах історичного
знання, адже вже на початку 1990-х років добре усвідомив істину, що перегукується
з поетичним узагальненням Василя Симоненка: «Тільки тим історія належить, //
Хто сьогодні бореться й живе». Попередня радянська практика історіописання не
стала перешкодою на шляху самоусвідомлення автором самого себе як українського
історика, більше того, провідним кредо Ярослава Степановича став україноцентризм
у його наукових пошукуваннях і буденній практиці.
Мені досить складно було приступити до написання цієї рецензії з декількох
обставин, що ускладнювали практику підходу безстороннього спостерігача-рецен-
зента, оскільки 18 років (вересень 1992 – 2010 рр.) моєї власної наукової й організа-
ційно-методичної роботи пов’язані з інституційним становленням українознавства,
розвитком його в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка й
інших інституціях України та дискусіях навколо його предмета, об’єкта, освітянської
й наукових практик тощо. Окрім того, автор була причетна й до розробки теоретико-
методологічних засад українознавства як науки та навчальної дисципліни, розробля-
ла паспорт спеціальності 09.00.12 – українознавство (у 1998 р.), була співавтором
при підготовці низки навчальних програм тощо. Тобто погляд «зсередини» завжди
суб’єктивізує cудження. Водночас поділяємо твердження М. Вебера про те, що будь-
яке пізнання є судженням, тобто ціннісною оцінкою, а, отже, спробуємо подолати
дніпровські «пороги» у пошуках наукової істини.
Нова книжка Я. С. Калакури «Українознавче дослідження: теорія і методологія»
рекомендована до друку вченою радою Науково-дослідного інституту україно-
знавства та всесвітньої історії (далі – ННДІУВІ), де понад 12 років професор Я. С. Ка-
лакура працює за сумісництвом, а отже, й напрацювання, здійсненні науковцями
Інституту, були пріоритетними для узагальнення в зазначеному науково-методич-
ному посібнику.
Уже сама назва науково-методичного посібника «Українознавче дослідження:
теорія та методологія» спрямовує читача на чітко окреслене коло актуалізованих
проблем. Структура посібника відповідає логіці поставлених завдань. Із 8 розділів
– 3 охоплюють теоретичні аспекти українознавчого дослідження: Р. 1. Наукове до-
слідження в системі українознавства; Р. 2. Науково-теоретичне та історичне підґрунтя
українознавчого дослідження; Р. 3. Методологічні засади українознавчого пізнання.
Решта розділів присвячена наукознавству та особливостям пізнання й практичного
підходу до науково-дослідної роботи: вибору теми, роботи з джерелами etc., і спрямо-
вана для дослідників-початківців. У посібнику вміщені також Додатки (доповнюють
уявлення молодого дослідника при підготовці списку літератури), предметний та
іменний покажчики полегшують пошуки необхідної інформації.
На нашу думку, науково-методичний посібник «Українознавче дослідження: те-
орія та методологія» містить декілька різнорідних меседжів для читача. Сутнісною
складовою посібника є виклад теоретичних аспектів дослідницької роботи, доречні й
актуальні практичні рекомендації з підготовки наукового дослідження для молодих
науковців. Разом з тим текст побудований на прикладі опрацювання (підготовки)
українознавчого дослідження, інструментом для здійснення якого виступає «украї-
нознавче пізнання». Автор намагається його витлумачити в двох вимірах: 1) власне
Сіверянський літопис 299
розуміння, що таке українознавче дослідження і його авторська інтерпретація;
2) осмислення загальних закономірностей становлення й розвитку теорії та мето-
дології українознавства в сучасній Україні (хоча за приклад взято виключно досвід
ННДІУВІ).
Як правило, у Вступі автори спрямовують своїх читачів на характеристику об’єкта
і предмета дослідження; мети та завдання. Ярослав Степанович так само пішов
узвичаєним шляхом. На початку «Вступу» він зосередився на викладенні поняття
українознавство, на нашу думку, це дещо ускладнило завдання автора й додало пуб-
ліцистичності стилю. Так на С. 8 Я. С. Калакура «фундаторами українознавства»
називає цілу когорту діячів української історії. Починаючи від Нестора Літописця,
Володимира Великого і до сучасних українознавців, що само собою суперечить ета-
пізації розвитку науки як такої (Звісно, якщо розглядати українознавство як науку).
Як відомо, український історик Д. Дорошенко наголошував: «Початки наукового
дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, – те, що ми звемо
українознавством, припадають на самий кінець XVIII століття»1. У подальшому у
всіх трьох розділах, які мають теоретико-методологічний характер, ми спостерігаємо
амбівалентний підхід до таких понять як «українознавство» й «українознавче до-
слідження», «українознавче пізнання».
Розглянемо перше поняття «українознавство», яке є визначальним для самого
дослідника і для тих, кому спрямовано посібник. Отже, якими визначеннями тер-
міну «українознавство» послуговується шановний Ярослав Степанович? «Україно-
знавство» розглядається ним як «потужний інтелектуальний, ідейний і духовний
чинник самоствердження українців, усвідомлення їх ідентичності, ефективний за-
сіб збереження історичної пам’яті, осмислення національної ідеї, могутній фактор
формування національно-державницької свідомості і високих моральних цінностей»
(С. 8); «українознавство як особливо благородна галузь знань. Це цілісна наука піз-
нання (самопізнання) українського народу, його етногенезу, формування етнічної
території, української державності в часовому і просторовому вимірах, яка має свої
теоретичні та методологічні засади» (С. 9); «українознавство постало як цілісна
інтегрована (виділено нами – В.П. Тут і далі, на нашу думку, є змішування понять
«інтегрована й інтегративна») система знань» (С. 11, С.15); «наукова система» (С.19).
Не вдаючись у деталі наукових дискусій, які ось уже понад 20 років точаться навколо
поняття «українознавство», його сутнісного наповнення, зазначимо, що теоретична
частина тільки б виграла, якби Я. С. Калакура наголосив, що за останні роки в науці
склалося декілька підходів до цього поняття й окреслив сутність дискусій. Загалом
вона зводиться до таких основних параметрів: чи є українознавство галуззю науки,
чи ні (а, оскільки, метою функціонування будь-якої науки є отримання достовірного
знання про об’єкт дослідження, то і дискусії точаться навколо визначення об’єкта і
предмета українознавства). Дискусії ці розпочалися ще на початку 1990-х років, а
нині можемо констатувати, що у визначенні предмета і об’єкта українознавства існує
декілька підходів: один із них належить П.П. Кононенку і базується на органічній
єдності відповідних концентрів (згодом набули розвитку у компілятивних працях
Л. Токаря). Доктор філософських наук В. С. Крисаченко ще у 1997 р. у передмові
до хрестоматії «Українознавство: хрестоматія-посібник» дав визначення поняття
«українознавство – синтетична наука про Україну як геополітичну реальність, чітко
визначену з погляду природного, культурного, етнічного та інших вимірів як в біо-
сферному, так і в цивілізаційному обширах»2. Прихильником цього підходу є також
авторка3. Ще один підхід зафіксований у посібнику «Українознавство», підготовле-
1. Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства у ХІХ – на початку ХХ ст. та її досягнення /
Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича /Упор. С.В. Ульяновська; Вст. ст. І.М.
Дзюби; Перед. слово М. Антоновича; Додатки С.В. Ульяновської, В. І. Ульяновського. – К.: Либідь,
1993. – С.26.
2. Крисаченко В.С. Україна в цивілізованому світі / Українознавство: хрестоматія-посібник: У
2 кн.Кн. 2. – К.:Либідь, 1997. – С. 7.
3. Див.: Українознавство в системі вищої освіти України: проблеми, підходи, перспективи //
Українознавство в системі вищої освіти. Зб. наук. праць. – К., 2001. – С. 5-13.
300 Сіверянський літопис
ному працівниками Центру українознавства Київського національного університету
імені Тараса Шевченка1. У ньому об’єктом українознавства визначено «реальний
український світ, який творився і трансформувався упродовж тисячоліть і сьогодні
репрезентує суть буття і свідомості українців як нації». І відповідно до об’єктного
підходу розглядається і структура українознавства через складові: українськість,
українська людина, українці, українство, Україна, український соціум, природа
України, українська культура, окреслено виміри українського світу та взаємозв’язки
з загальнолюдською цивілізацією. Значна частина науковців взагалі не визнають
українознавства як окремої галузі наук або ототожнюють його з історичною наукою.
У розділі 1 «Наукове дослідження в системі українознавства» деякі підрозділи
мають суто описовий характер. Це, зокрема, стосується підрозділу 3 «ННДІУВІ та
інші осередки українознавства, їхні найважливіші надбання». Я. С. Калакура ви-
світлив діяльність трьох українознавчих інституцій та їхні напрацювання в галузі
українознавства за останні роки: ННДІУВІ, Центру українознавства КНУ імені
Тараса Шевченка та Інституту українознавства ім.І. П.Крип’якевича НАН України
(Львів). Якщо перші дві інституції, які у 2000 р. постали з Інституту українознавства,
що діяв у КНУ імені Тараса Шевченка, безпосередньо досліджували українознавство
(зокрема, в Центрі українознавства упродовж 2000 – 2006 р. розроблялася спеціальна
тема фундаментальних досліджень «Дослідження проблем українознавства в системі
сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій» (№ 2000Б-
010)), то Інститут українознавства ім. І. П.Крип’якевича НАН України досліджував
історико-культурологічну та регіональну тематику, а його директор Я. Д. Ісаєвич
мав особливий погляд на «українознавство, україністику, українські студії». Мені
видається, що представлення різних підходів, поглядів на проблему зовсім не при-
меншує її значимості, а лише сприяє пошукові наукової істини, а так само спрямовує
молодих дослідників не лише «схилятися» перед авторитетами в науці, а й сприяє
формуванню вміння вести дискусію, відстоювати свою точку зору, більше того,
стремлінню перевершити своїх учителів у розвитку науки. Тільки за таких умов в
Україні буде формуватися конкурентне поле, яке дозволить бути успішними не лише
одиницям – «улюбленцям долі», а й усім тим, хто прагне цього.
Коли ретельно читаєш науково-методичний посібник, то відчуваєш деякий
дискомфорт від того, про що автор пише і що насправді діється в цій галузі знання.
Насправді за останні декілька років відбувається поступове звуження як дослід-
ницького поля українознавства (і в КНУ імені Тараса Шевченка, і в ННДІУВІ, зо-
крема, ліквідовано спеціалізовані вчені ради із захисту дисертацій, звужено паспорт
спеціальності (захисти здійснюються лише з філософських наук), керівництвом
науковими темами призначаються некомпетентні в цій сфері науковці etc.), так і
його інституційна розбудова.
Ще одна думка, яка стосується, мабуть, більше не самого посібника безпосередньо,
а конкурентоздатності українознавчих досліджень у загальносвітовому гуманітар-
ному дискурсі. Ми повинні не лише продукувати й утверджувати знання про самих
себе, а й досліджувати подібні тенденції у своїх сусідів та й у світі загалом. Так от, на
нашу думку, доречним було б у посібнику навести приклади дослідження «россие-
ведения» в самій Росії, бо маємо достеменно знати, що побудова «Русского мира» в
Україні є лише наслідком тих процесів, які з «високої науки» переходять у практику.
Трапляються у посібнику і деякі, помічені нами, описки. Так, Михайло Возняк
– відомий український літературознавець зазначений як В. Возняк (С. 17), Панте-
леймон Куліш (як М. Куліш, С.11), у назві праці Д. Дорошенка (С.33) слід читати
«Розвиток науки українознавства», а не «країнознавства».
Я. С. Калакура досить детально проаналізував дослідницькі напрямки та здобутки
своїх колег з ННДІУВІ, проте, як не прикро мені про це писати, йому притаманне
й некритичне ставлення до праць своїх колег. Так, Л. Токар є фахівцем із теорії й
методології українознавства, з історії Київської держави (С.36), історії Української
1 Див.: Українознавство: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М.І.Обушного. – К.,
2008. – С. 13-28.
Сіверянський літопис 301
революції (С. 39); М. Дробноход – доктор геолого-мінералогічних наук, професор,
з історії Київської Русі (С. 36), а фізик М. Кононенко – фахівець з проблем україн-
ського козацтва, Запорозької Січі (С. 37) тощо.
Дивні почуття і роздуми викликає у мене підрозділ «Особистість українознавця».
У його викладі простежується поєднання притаманного авторові «романтизму поза-
минулого століття» з «наївним ідеалізмом»; українськості з радянськістю як поперед-
ньою важливою буттєвою складовою більшості з тих, про кого так чи інакше згадує
автор; намагання поєднати непоєднуване; записати до «збірного» («соборного»)
образу українознавця в один ряд Михайла Грушевського і Феофана Прокоповича;
у той же час забути про Степана Рудницького, визначного українського географа,
українознавця; не згадати Юрія Шевельова, без праць якого було немислиме визна-
ння української мови у світовому науковому просторі. Уважно вчитуючись у цей
розділ, приходиш до висновку, що Ярослав Степанович сутнісно й сам не визначив-
ся у коловороті понять «історичні дослідження – українознавчі дослідження», і не
впевнився, чи може стати споруджений під керівництвом й при безпосередній участі
П.П. Кононенка конструкт «українознавство» цілісною, інтегративною системою
знань про Україну й українців, а запропонована методологія і методика широкою
освітянською практикою, яка робить українську гуманітаристику конкурентоздат-
ною у світовому науковому просторі. А головне – чи знайде він серед усіх тих імен,
про кого пише, того уявного ідеалізованого українознавця, адже досягти бажаного
абсолюту практично неможливо.
Дискутуємо ми з Я.С.Калакурою і з приводу періодизації українознавства. У
посібнику «Українознавство» автор застосувала хронологічно-тематичний підхід
до періодизації, тобто, виділивши 2 періоди в розвитку українознавства: фактаже-
вий (накопичення знань про Україну й українців (від найдавніших часів до другої
половини ХІХ ст.) і другий етап – від появи перших концептуальних розробок про
українознавство як науку та його інституювання в сучасній Україні. Погоджуємося
з Ярославом Степановичем про те, що це надто загальна періодизація, проте вона ви-
ходить із сутнісної характеристики розуміння українознавства як науки й освітньої
практики.
Теорія систем і системного аналізу стверджує, що властивість цілісності пов’язана
з метою, для виконання якої призначена система. А оцінка ступеня цілісності сис-
теми актуалізується при переході з одного стану в інший. У зв’язку з цим виникає
подвійне ставлення до закономірності цілісності. Як відомо, будь-яка система завжди
знаходиться між крайніми точками своєрідної умовної шкали: з одного боку, діє
закономірність «прогресуючої факторизації», тобто прагнення системи до стану з
усе більш незалежними елементами, а з іншого – «прогресуюча систематизація»,
тобто прагнення системи до зменшення самостійності елементів, тобто до більшої
цілісності і знову ж таки – все залежить від певної мети. Отже, на нашу думку, го-
туючи зазначений посібник, Я.С. Калакура ставив собі за мету – значно розширити
можливості інституціоналізації українознавства, його комунікативність та водночас
дотримання ієрархічності як підсистеми у більш потужній системі. Вживаючи термін
інтегративність щодо українознавства, також слід пам’ятати, що інтегративність не
просто синонім цілісності, а й внутрішня ознака збереження цілісності системи.
Оскільки інтегративними називають системоутворювальні, системозберігальні фак-
тори, важливими серед яких є неоднорідність і суперечливість її елементів.
Валентина Піскун
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-73724 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0055 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:17:16Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Піскун, В. 2015-01-14T17:37:14Z 2015-01-14T17:37:14Z 2014 Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія / В. Піскун // Сiверянський лiтопис. — 2014. — № 4. — С. 298-301. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73724 Рецензія на книгу: Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія. – Тернопіль:
 Джура, 2012. – 292 с. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис Рецензії. Огляди. Анотації Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія Article published earlier |
| spellingShingle | Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія Піскун, В. Рецензії. Огляди. Анотації |
| title | Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія |
| title_full | Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія |
| title_fullStr | Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія |
| title_full_unstemmed | Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія |
| title_short | Калакура Я.С. Українознавче дослідження: теорія та методологія |
| title_sort | калакура я.с. українознавче дослідження: теорія та методологія |
| topic | Рецензії. Огляди. Анотації |
| topic_facet | Рецензії. Огляди. Анотації |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73724 |
| work_keys_str_mv | AT pískunv kalakuraâsukraínoznavčedoslídžennâteoríâtametodologíâ |